Тернопольский «Гермес», другие аферисты и о вреде флуда

237 ответов

1. Myotis nigricans[ред. • ред. код]
   Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
   Зміни шаблонів/файлів цієї версії очікують на перевірку. Стабільна версія була перевірена 5 квітня 2013.
   На цій сторінці показано нерецензовані змінипоказати/приховати подробиці
   ? Myotis nigricans
   Охоронний статус
   Status iucn3.1 LC uk.svg
   Найменший ризик (МСОП 3.1)
   Біологічна класифікація
   Царство: Тварини (Animalia)
   Тип: Хордові (Chordata)
   Клас: Ссавці (Mammalia)
   Ряд: Рукокрилі (Chiroptera)
   Родина: Лиликові (Vespertilionidae)
   Рід: Нічниця (Myotis)
   Вид: M. nigricans
   Біноміальна назва
   Myotis nigricans
   (Schinz, 1821)
   Myotis nigricans map.png
   ‘Myotis nigricans — вид рукокрилих роду Нічниця (Myotis).

   Зміст [сховати]
   1 Поширення, поведінка
   2 Морфологія
   2.1 Морфометрія
   2.2 Опис
   3 Джерела
   Поширення, поведінка[ред. • ред. код]
   Проживання: Аргентина, Колумбія, Коста-Ріка, Еквадор, Сальвадор, Гренада, Гватемала, Гондурас, Мексика, Монтсеррат, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, Тринідад і Тобаго. Комахоїдний. Населяє низькі, середні та висотні ліси, сади, сільськогосподарські угіддя; вид нічний; літає в більш відкритій місцевості, вздовж стежок, струмків і т.д.; сідала лаштує на деревах, ущелинах скель, будівель.

   Морфологія[ред. • ред. код]
   Морфометрія[ред. • ред. код]
   Довжина голови й тіла: 40-55, довжина хвоста: 28-39, довжина задньої ступні: 6-11, довжина вуха: 10-14, довжина передпліччя 32-38, вага: 3-8 гр.

   Опис[ред. • ред. код]
   Це невеликого розміру кажан. Голова трикутна. Ніс має конічну форму. Вуха трикутні і загострені. Очі малі. Хутро м’яке, шовковисте. Спина темно-коричнева, чорно-коричнева або темно-червонувато-коричнева з основою волосків чорною, а кінчиками коричневими, що надає матового вигляду. Черевна область блідо-коричнева. Мембрана осягає більше, ніж довжина ніг. Хвіст повністю всередині мембрани.

   Зубна формула
   I 2 C 1 P 3 M 3
   ‘I 3 C 1 P 3 M 3

   Ответить

2. Відкрита гімназія фонду «Терезіанська академія»; скорочено «Терезіанум» (нім. Das Öffentliche Gymnasium der Stiftung Theresianische Akademie; нім. Theresianum) — приватна школа, розташована у місті Відень, район Віден, Фаворитенштрассе (нім. Favoritenstraße), 15.

   Зміст [сховати]
   1 Історія
   2 Сучасність
   3 Відомі випускники
   4 Галерея
   5 Джерела
   Історія[ред. • ред. код]
   Історія заснування цього, одного з найпристижніжих австрійських учбових закладів, почалася в 1746 році, коли Марія-Терезія продала ієзуїтам «Замок Фаворита» (стиль — бароко) за умови відкриття там рицарської школи-академії для шляхетних юнаків. Основним завданням було визначено — виховання освітчених чиновників та дипломатів.
   1783-го року імператор Йосиф II ліквідував усі рицарські академії, зокрема й «Терезіанум».
   Проте, вже 1797-го року Франц II схвалив відновлення діяльності «Терезіанума» під опікою піаристів. Фасад будівлі було реконструйовано в стилі класицизм.
   Після революції 1848 року цісар Франц Йосиф I розширив перелік категорій дітей, які мають право навчатись у цьому закладі.

   У 1938 році, після аншлюсу, діяльність академії була припинена, а у будинку відкрили націонал-політичний учбово-виховний заклад.

   1955-го р. було прийнято Декларацію про незалежність Австрії. Все майно було повернуто фонду. Вже 1957 року навчальний процес був відновлений.

   Тільки з 1989 року в «Терезіанум» почали приймати й дівчат.

   Сучасність[ред. • ред. код]
   Сучасний «Терезіанум», продовжуючи традиції елітного учбового закладу, постійно удосконалює навчальний процес. При цьому намагається досягти практично університетського рівня. Поряд з загальноосвітніми дисциплінами, особлива увага приділяється на вивчення іноземних мов.
   До обов’язкових предметів віднесено: математику, німецьку, англійську, французьку, російську мови та латину.
   Факультативно викладаються спортивні дисципліни, мистецтво, творчість, музика, інформаційні та комунікаційні технології, економіка.
   Особливий акцент робиться на вихованню у «терезіанців» гарних манер.
   Площа шкільної территорії становить близько 5 га, включає: велике футбольне поле, плавальний басейн, тенісний корт, легкоатлетичні доріжки, два малих футбольних, два волейбольних та один баскетбольний майданчики, старий (малий) та новий (великий) спортивні зали.
   У даний час в «Терезіануме» навчаються майже 800 чоловік. Багато слухачів приїжджі (не тільки з австрійських земель, а й з-за кордону). До їх послуг — інтернат.
   Набор преподавателей проводится руководством гимназии совместно с Венским советом по вопросам образования.
   З 2011 року на базі «Терезіанума» відкрито дитячий садок та восьмирічну школу.

   Відомі випускники[ред. • ред. код]
   Йозеф Радецький
   Йосип Єлачич
   Карл Люгер
   Альфонс XII
   Костянтин Їречек
   Клеменс фон Пірке
   Йозеф Шумпетер
   Ріхард Ніколас Куденгофе-Калерґі
   Ернст Ґомбріх
   Макс Фердинанд Перуц
   Дімітріс Друцас
   Аббас II
   Петер Альтенберг
   Казимир Твардовський
   Аурел Ончул
   Петер Альтенберг
   Микола Василько — (видатний український політик та дипломат)
   Галерея[ред. • ред. код]

   Головний корпус «Терезіанум»

   Фронтон з австрійським гербом Франц I

   «Терезіанум» зі сторони парку

   Шкільний парк

   Ответить

3. Фра́нц Йо́сиф I (нім. Franz Josef I., угор. I. Ferenc József, чеськ. František Josef I.) (*18 серпня 1830, Лаксенбург — †21 листопада 1916, Відень) — імператор Австрійської імперії і король Богемії з 2 грудня 1848 року, апостольний король Угорщини з 2 грудня 1848 по 14 квітня 1849 року (1-й раз) та з 13 серпня 1849 (2-й раз); король Галичини та Володимирії; великий герцог Буковини; з 15 березня 1867 року — голова двоєдиної держави — Австро-Угорської монархії. Правив 68 років; його правління — епоха в історії народів, що входили до складу Дунайської монархії.

   Старший син ерцгерцога Франца Карла, сина Франца II та молодшого брата Фердинанда I. Мати — Софія Баварська. В ході австрійської революції 1848 року його дядько зрікся престолу, батько відмовився від права спадщини, 18-річний Франц Йозеф опинився на чолі багатонаціональної монархії Габсбургів.

   Зміст [сховати]
   1 Політичні події
   2 Сімейні драми
   3 Стосунки з Папською Курією
   4 Ставлення до українців
   5 Цікаві факти
   6 Титул з 1849 року
   7 Військові звання та нагороди
   8 Увічнення
   9 В культурі
   9.1 Кіно
   10 Примітки
   11 Посилання
   Політичні події[ред. • ред. код]

   Франц Йосиф I (1852)
   За сім десятиріч правління Франца Йозефа І (не брав активної участі в державних справах) Австрійська імперія, яка в середині XIX століття була великою державою, прийшла до повного занепаду в результаті Першої світової війни.

   Новий імператор отримав корону здебільшого завдяки допомозі російських військ у придушенні Угорського повстання, що було приниженням для австрійської монархії. В результаті відносини між Австрією та Росією зіпсувалися, що відіграло важливу роль на початку Кримської війни. Попри те, що Австрія не вступила до конфлікту, низка дипломатичних помилок призвела до того, що країна позбулася значних союзників. Цим скористалося Сардинське королівство, яке за підтримки Франції та Пруссії відновило боротьбу за об’єднання Італії. В результаті до 1860 року імперія втратила Ломбардію, представники дому Габсбургів втратили владу в Модені й Тоскані.

   1866 року Австрія розпочала війну проти Пруссії, причиною якої було питання про лідерство в німецькому світі. Після битви при Садові, яка завершилася розгромом австрійської армії, імперія була змушена визнати поразку, підписавши Празький мир. Австрія втратила Венецію й визнала об’єднання північнонімецьких держав на чолі з Пруссією. Незабаром після цього угорська еліта почала вимагати від Франца Йосифа надання їй рівних прав з австрійськими німцями й перетворення Австрійської імперії на двоєдину монархію. Остерігаючися нової революції, імператор, 1853 року ледь не вбитий угорським націоналістом, був змушений погодитися. Це спричинило початок національного руху й серед інших народів Дунайської монархії.

   1871 року Австро-Угорщина визнає проголошення Німецької імперії та вступає з нею до альянсу (до середини 1880-х до нього входила й Росія). Це дозволило державі Франца Йосифа досягти посилення впливу на Балканах у ході Російсько-турецької війни 1877—1878 років. Зокрема, імперія окупувала, а в 1908 році анексувала Боснію та Герцеговину. Останні події призвели до посилення суперечностей з Росією, відкритого протистояння з Сербією й у результаті до фатальної участі Австро-Угорщини в Першій світовій війні. Сам Франц Йосиф не застав краху своєї імперії — він помер у 1916 році у віці 86 років.

   Сімейні драми[ред. • ред. код]

   Франц Йосиф у 1853 році. Портрет роботи Міклоша Барабаша
   В 1854 році Франц Йосиф одружився з баварською принцесою Єлизаветою, відомою як «Сіссі». Її відносини з матір’ю Франца Йосифа імператрицею Софією не склалися, незабаром у Єлизавети розвинувся нервовий розлад. Оскільки престиж імператорського роду й так було порушено гомосексуальними походеньками молодшого брата Франца Йосифа I Людвіга (якого врешті-решт було вислано з Відня), для уникнення можливих ускладнень Єлизавета виїхала з двору. З 1875 до 1914 року літньою резиденцією для подружжя була Вілла в Бад Ішлі. З 1860-х рр. цісарева проводила час у подорожах, рідко зустрічаючись з чоловіком та майже не брала участі у вихованні дітей.

   Перша трагедія вразила родину Франца Йосифа в 1867 році, коли в Мексиці республіканці розстріляли його рідного брата Максиміліана, проголошеного імператором Мексики.

   В 1872 році померла мати Франца Йосифа Софія, яка справляла великий вплив на сина, а в 1878 році — його батько Франц Карл.

   З 1885 року коханкою імператора була акторка Катаріна Шратт, їхні стосунки ніколи не були таємницею.

   Єдиний син і нащадок Франца Йосифа кронпринц Рудольф застрелився 1889 року в замку Майєрлінг, убивши перед тим свою кохану баронесу Марію Вечера.

   В 1898 році в Женеві італійський анархіст Луїджі Лукені вбив імператрицю Єлизавету.[1],[2]

   Після самогубства Рудольфа новим спадкоємцем престолу став племінник імператора Франц Фердинанд. У 1914 році спадкоємця трону разом із дружиною вбив у Сараєво сербський терорист Гаврило Принцип.

   Стосунки з Папською Курією[ред. • ред. код]
   На Папському Конклаві 1903 імператор Франц Йосиф наклав вето на обрання кардинала Рамполи дель Тіндаро на папство. Формулу вето проголосив від імені імператора краківський кардинал Ян Пузина. Кардинали не змогли суперечити Францу Йосифу, єдиному монарху, у якого з папами не було конфліктів. Було обрано Джузеппе Сарто. За 68 років свого правління це єдиний випадок, коли Франц Йосиф застосував своє право вето. Франц Йосиф — останній монарх в історії, який його застосував; новий папа Пій X скасував це право.

   Ставлення до українців[ред. • ред. код]

   Пам’ятник Францу Йосифу І в місті Чернівці, Україна. Скульптори Володимир Цісарик і Сергій Іванов

   В’їзд цісаря Франца Йосифа І до Львова у 1851 р.
   Перші роки цісарства Франц Йозеф І ставився прихильно до українців, бо вони (на відміну від поляків і угорців) були лояльними до Габсбургів. Наприкінці 1848 року він видав декрет про створення кафедри української мови й літератури у Львівському університеті, в 1849 році зробив Буковину окремим коронним краєм, послабивши тим польський вплив у цьому регіоні.

   1849 року цісар видав нову конституцію, яка зміцнювала абсолютизм, ліквідував парламент; намісником Галичини призначив польського аристократа Аґенора Ґолуховського, який довів Головну Руську Раду до самоліквідації. 1850 року надав Крайовий статут «Королівству Галичини й Лодомерії», що утруднювало створення Руського коронного краю у Східній Галичині. Хоча галицькі українці кілька разів (1854, 1863, 1866 років) мали згоду віденського уряду на адміністративний поділ Галичини на українську і польську частини, цісар щоразу схилявся до думки польської більшості Галицького крайового сейму, яка була проти поділу.

   1851 року Франц Йосиф I скасував конституцію, внаслідок почалися 10 років реакції, які сповільнили національне й політичне життя західних українців. 1860 року видав нову конституцію, яка спиралася на становий принцип; 1861 року ухвалив виборчу ординацію до крайових сеймів за куріальною системою, яка звела до меншості представництво галицьких українців у Галицькому сеймі. 1866 року, після програної війни з Італією та Прусією, Франц Йосиф І уклав угоду з польською шляхтою Галичини; за її лояльність віддав їй панування в краї (крайова адміністрація, судове самоврядування, керівництво шкільництвом перейшло до польських рук, польська мова стала урядовою, полонізовано Львівський університет). На початку XX ст., зважаючи на можливість війни з Росією, цісар волів замирення поляків з українцями в Галичині, внаслідок чого 1914 року підписано угоду між двома посольськими представництвами. Однак початок війни не дозволив її реалізувати.

   Здійснював поїздки-інспекції країною, сприяв розбудові міст (зокрема, Тернополя; 20-22 жовтня 1851 року перебував у місті, урочиста зустріч була в Домініканському костелі; наступні відвідини 26 червня 1856 року, радні міської ради отримали дозвіл на відкриття Реальної школи в місті.[3]).

   Цікаві факти[ред. • ред. код]
   Імператор був знаним консерватором, простим у побуті, уважним до етикету й традицій. Він називав себе «останнім монархом старої школи». Після того, як його брата розстріляли в Мексиці, до кінця віку, майже 50 років, імператор не приймав мексиканських посланців. Він не провів до палацу телефон, з великими труднощами погодився на електрику. Коли його син наклав на себе руки, Франц Йосиф І написав усім європейським монархам, що причиною загибелі крон-принца став випадковий постріл на полюванні (папі Леву XIII він написав правду).

   Часто кажуть, що австрійці, угорці та чехи досі рано встають і рано лягають (відповідно, активне життя в містах починається та завмирає раніше) тому, що Франц Йосиф І, який був «жайворонком», за тривале правління привчив до свого режиму всю імперію.

   Титул з 1849 року[ред. • ред. код]

   Франц Йосиф I у формі фельдмаршала. 1865. Портрет роботи Ф.К.Вінтерхальтера
   ’’Його Імператорська та Королівська Величність Франц Йосиф I, Божою милістю імператор австрійський, апостольний король угорський, король богемський, король ломбардський та венеційський [4], далматський, хорватський, славонський, Галичини й Володимерії та іллірійський, король єрусалимський та ін.;

   ерцгерцог австрійський; великий герцог тосканський та краківський; герцог лотарінгський, зальцбурзький, штірський, каринтійський, карніольський та буковинський; великий князь трансільванський; маркграф моравський; герцог Верхньої та Нижньої Силезії, моденський, пармський, пьяченцький та гуастальський, Освенциму (Аушвіц) та Затору; тешинський, фріульський, рагузький (Дубровник) та зарський (Задар);

   володарний граф габсбурзький і тірольський, кібурзький, горицький та градиський;

   князь трентський та бріксенський;

   маркграф Верхніх і Нижніх Лужиц та Істрії;

   граф Гогенемс, Фельдкірх, Брегенц, Зоннеберг та ін.[5];

   государ Трієсту, Котору та Вендської марки;

   Великий Воєвода Сербії (Воєводини),

   та інше, та інше, та інше.’’

   Військові звання та нагороди[ред. • ред. код]
   австрійський фельдмаршал (2 грудня 1848)
   прусський генерал-фельдмаршал (27 лютого 1895)
   британський фельдмаршал (1 вересня 1903)
   Кавалер російського ордену Святого Георгія 4-го ступеня (2 червня 1849).

   Увічнення[ред. • ред. код]
   На його честь названо арктичний архіпелаг Земля Франца-Йосифа, яка належить Росії. Її відкрито 1873 року австрійською полярною експедицією.

   В культурі[ред. • ред. код]

   Бюст Франца Йосифа I у Сегеді Угорщина
   Франц Йосиф не цікавився мистецтвами, але сприяв географічним дослідженням. Зокрема, чеському мандрівнику-африканісту Емілю Голубу.

   В романі Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка» відображено вкрай презирливе ставлення чехів до «старого Прохазки» (прізвисько Франца Йосифа у чехів). Більше того, в романі підкреслюється, що саме тости на честь імператора з боку Швейка викликають тверду впевненість у його дегенеративності та слабкому розумі навіть у посадових захисників Австро-Угорської імперії.

   «Судові лікарі, що підписалися нижче, визначилися у визначенні повного психічного отупіння та вродженого кретинізму Швейка Йозефа, який постав перед вищезазначеною комісією, кретинізм якого ясно видно з заяви «Здоровим будь, імператоре Франце Йосифе Перший», якої цілком досить, щоб визначити психічний стан Йозефа Швейка як явного ідіота».

   Таке ставлення пояснюється тим, що імператор ігнорував національні почуття своїх чеських підданих. Він не коронувався чеською короною, не був присутнім на відкритті Чеського національного театру у Празі тощо.

   Кіно[ред. • ред. код]
   Сіссі
   Переполох у Гімалаях
   Майєрлінг
   Примітки[ред. • ред. код]
   Вгору ↑ Ігор Мельник. Уродини цісаря // Поступ, 18.08.2005
   Вгору ↑ Юзьо Обсерватор. Львівські обсервації // Поступ, 20.03.2003
   Вгору ↑ І.Дуда, А.Сеник. Франц-Йосиф I // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4. — ISBN 978-966-528-279-2. — Т. 3: П-Я. — 2008. — 708 c., с.532
   Вгору ↑ титул короля ломбардського та венеційського знято 1869 року після об’єднання Італії
   Вгору ↑ дружина Франца Йосифа імператриця Єлизавета часто подорожувала під ім’ям графині Гогенемс
   Посилання[ред. • ред. код]
   Commons
   ВікіСховище має мультимедіа-дані до теми
   Франц Йосиф І
   Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
   Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.
   І.Дуда, А.Сеник. Франц-Йосиф I // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4. — ISBN 978-966-528-279-2. — Т. 3: П-Я. — 2008. — 708 c., с.532.
   Попередник
   Фердинанд I Austria coat of arms official.svg Імператор Австрії
   1848-1916 Austria coat of arms official.svg Наступник
   Карл І
   Попередник
   Фердинанд V Coat of arms of Hungary.svg Король Угорщини
   1848-1916 Coat of arms of Hungary.svg Наступник
   Карл IV
   Попередник
   Фердинанд V Znak českého království.png Король Богемії
   1848-1916 Znak českého království.png Наступник
   Карл III
   Попередник
   Фердинанд I Wappen Königreich Galizien & Lodomerien (2).jpg Король Галичини та Володимирії
   1848-1916 Wappen Königreich Galizien & Lodomerien (2).jpg Наступник
   Карл І
   Попередник
   Фердинанд I Regno Lombardo-Veneto.jpg Король Ломбардії та Венеції
   1848-1866 Regno Lombardo-Veneto.jpg Наступник
   Земля відійшла до Королівства Італія
   Попередник
   Фердинанд I Wielkie ksiestwo krakowskie.jpg Великий князь Кракова
   1848-1916 Wielkie ksiestwo krakowskie.jpg Наступник
   Карл І
   Попередник
   — Wappen Herzogtum Bukowina.png Герцог Буковини
   1848-1916 Wappen Herzogtum Bukowina.png Наступник
   Карл І

   Ответить

4. Гіл, Гі́лас (грец. Hylas) — син царя дріопів Тейодаманта (варіант: Тейомена), улюбленець Геракла, якого супроводив у поході аргонавтів. Під час зупинки корабля «Арго» біля узбережжя Місії Гіл пішов до джерела по воду. Наяди, зачаровані вродою юнака, заманили його на дно джерела. Засмучений Геракл розшукав Гіла, а тим часом «Арго» поплив далі. Мешканці Ліосу щороку влаштовували свята, під час яких підіймалися на гору й кликали Гіла. Жрець біля джерела приносив жертви і тричі вигукував ім’я Гіла, йому відповідала луна. Міф про Гіла оспіваний у творчості Вергілія, Овідія, Гете та інших поетів давнини й сучасності.

   Ответить

5. Джон І́дензор (Іденсор) Лі́тлвуд (англ. John Edensor Littlewood 9 червня 1885 року, Рочестер, Кент, Великобританія — 6 вересня 1977 року, Кембридж, Великобританія) — англійський математик.

   Літлвуд навчався в школі Св. Павла у Лондоні, одним з його викладачів був Ф.С. Маколей, відомий своїм внеском в теорію ідеалів. Пізніше він навчався у Трініті-коледжі в Кембриджі та був одним з найкращих випускників (Senior Wrangler) 1905 року. Він став співробітником факультету (Fellow of Trinity College) у 1908 році, та, за винятком трьох років викладання в університеті Манчестера, вся його кар’єра пройшла в Кембріджі. Літлвуд став професором математики цього університету у 1928 році та вийшов на пенсію у 1950.

   Літлвуд був членом Королівського товариства з 1916 року, отримав за своє життя Королівську медаль (Royal Medal, 1929), Медаль Сільвестра (Sylvester Medal, 1943) та медаль Коплі (1958). Він був президентом Лондонського математичного товариства з 1941 по 1943 роки, був нагороджений медаллю де Моргана (De Morgan Medal) у 1938 році та премією Бервіка (Senior Berwick Prize) у 1960.

   Основні праці самого Літлвуда відносяться до математичного аналізу та теорії чисел. Ще у юності він показав, що коли гіпотеза Рімана справджується, то справджується і теорема про розподіл простих чисел. Також багато його праць відносяться до тієї області математики, що пізніше стала називатися теорією динамічних систем.

   Більшість своїх праць Літлвуд виконав у співавторстві з Г. Харді. Вони висунули першу та другу гіпотези Харді-Літлвуда, що відносяться до оцінок розподілів простих чисел. Літлвуд проявив себе як талановитий педагог, його книга “Нерівності” написана разом з Харді та Пойя стала класичною. Також він зробив внесок у популярну математику.

   Серед його учнів найвідомішими є С. Рамануджан та П. Свіннертон-Дайер

   На честь вченого названо астероїд 26993 Літлвуд.

   Ответить

6. Князь Моймир I (* бл. 795 — † 846) — історично достовірний князь Моравського князівства (близько 818 — 846), князь Великої Моравії (830—846). заснував династію Моймировичів.

   Зміст [сховати]
   1 Біографія
   1.1 Шлях до влади
   1.2 Церковна політика
   1.3 Князювання
   2 Література
   3 Примітки
   4 Джерела
   5 Див. також
   Біографія[ред. • ред. код]
   Шлях до влади[ред. • ред. код]
   До 830 року князь Моймир на північній Мораві, лівій притоці середнього Дунаю, підкорив своїй безпосередній владі навколишні слов’янські князівства й жупи на середньому Дунаєві.

   Вперше назва Моравія згадується в західних джерелах в 822 році , коли посли мораван, серед інших послів слов’ян , прибули до двору імператора Франкської держави Людовика I Благочестивого [1], проте чи був вже тоді Моймир I князем, точно не відомо.

   Церковна політика[ред. • ред. код]
   Для поширення християнства в Моравії король Східно-франкського королівства Людовик II Німецький у 829 році передав землі мораван під юрисдикцію єпископства Пассау. Князь Моймир підтримував християнських місіонерів, сприяючи поширенню християнства. У 831 році єпископ Регінар Пассауський хрестив Моймира I і всіх мораван [2].

   Князювання[ред. • ред. код]
   Він визнав над собою сюзеренітет (номінальне верховенство) франкських імператорів, але зберігши повну політичну автономію. 833 року завоював Князівство Нітра на території сучасної західної частини Словаччини, яким правив князь Прібіна. Так утворилася Велика Моравія, яка згодом перетворилася на королівство Великоморавія.

   У 846 році між Моймиром I і Людовиком II Німецьким стався конфлікт: король Східно-франкського королівства звинуватив мораван у намірі відколотися, вторгся в Моравію , повалив Моймира і поставив новим князем його племінника Ростислава [3]. Відомостей про подальшу долю Моймира I немає.

   846 року Великоморавія була успадкована племінником Моймира Ростиславом.

   Ответить

7. Палеотропічне флористичне царство (від дав.-гр. παλαιός — древній і тропіки) — одне з флористичних царств суші земної кулі. Займає друге місце за площею і перше — за багатством і різноманітністю видів, серед інших царств.

   Зміст [сховати]
   1 Характеристика
   2 Поділ на пiдцарства
   2.1 Африканське підцарство
   2.2 Мадагаскарське підцарство
   2.3 Індо-малезійске підцарство
   2.4 Полінезійське підцарство
   2.5 Новокаледонське підцарство
   3 Видовий склад
   4 Література
   5 Фотогалерея
   Характеристика[ред. • ред. код]
   Палеотропічне царство займає Африку на південь від тропіка Рака (за винятком невеликої південно-західної частини, що належить до Капської області), південно-західну частину Аравії, Індостан, південні частини Китаю, Філіппіни, Малайський архіпелаг, Нова Гвінея, Нова Зеландія і острови Тихого океану. У Тихому океані північна межа проходить від Тайваню і Гавайських островів, південна межа охоплює Чатам і Нову Зеландію і проходить по протоці Торесса, виключаючи Австралію. В Атлантичному океані до даної належать острів Святої Олени і острів Вознесіння.

   Поділ на пiдцарства[ред. • ред. код]
   Загальноприйнятого поділу царства на підобласті немає. Одні умовно ділять його на два підцарства — Малезію (Південно-Східна Азія, Малайський архіпелаг, острови Тихого океану) та Індо-Африку (тропічна Африка, тропічна область Південно-Західної Азії, Індостан); інші — на 10-15 підобластей, різних за протяжністю, площі і ступеню самобутності флори.

   Основні підрозділи Палеотропічного царства характеризуються розвитком волого-лісових саваннових і листопадно-лісових рослинних комплексів.

   З точки зору характеру флори, палеотропічне царство можна поділити на такі області:

   Африканське підцарство[ред. • ред. код]
   Порівняно небагата флора, з приблизно 30000 видами, є результатом посушливого клімату Африки.

   Область афро-азіатських пустель Відрізняється бідним видовим складом рослинності. Тут налічується всього близько 2200 видів рослин, 300 з яких зустрічається Сахарі.
   Сенегальсько-Суданська область Видовий склад не відрізняється різноманітністю, включає в себе близько 300 видів рослин.
   Область східно-африканських височин. Поряд з тропічними родинами є родини з середземноморської області. Багато видів з так званої афро-альпійської гірської рослинності, зустрічаються види, що відносяться до голарктичного рослинного царства.
   Західно-африканська область характеризується найбагатшою африканської флорою. Також тут зустрічаються рослини з неотропічного царства — родина Caricaceae, пальми Elaeis.
   Африканська південно-східна
   Південно-африканська область. У даному регіоні зростає флора, яка залишилася з мезозойської ери і збереглася в єдиному виді, представленому Вельвічія дивовижною (Welwitschia mirabilis). Широко представлені родини південних рослин (Аїзоонові і Товстянкові), акація (Acacia), молочай (Euphorbia), верес (Erica) та інші.
   Область островів Вознесіння і Святої Єлени відрізняється бідною рослинністю. Первісна флора області була знищена, в результаті чого тут присутні тільки 39 видів рослин (100 років тому їх було ще 79). В даний час флору цієї області, що включає близько 500 видів, складають рослини, інтродуковані з Європи.
   Мадагаскарське підцарство[ред. • ред. код]
   Мадагаскарська область. 77% видів рослин регіону є ендеміками.
   Індо-малезійске підцарство[ред. • ред. код]
   Найбагатший рослинністю регіон, який характеризується найбільшим у світі скупченням рослин.

   Індійська область Флора області складається приблизно з 21000 видів.
   Південно-східна азіатська область відрізняється дуже багатою рослинністю — 28000 видів. У горах зустрічаються рослини голарктичного царства: соснові (Pinaceae), горіхові (Juglandeceae), букові (Fagaceae), вербові (Salicaceae), яворові (Асегасеае). Також тут зустрічаються рослини з південної півкулі: Podocapaceae, Араукарієві (Araucariaceae) та Restionaceae.
   Індо-малайська область відноситься до найбагатших щодо рослинності областей у світі — приблизно 35000 видів, на острові Борнео 12000 видів рослин, на Філіппінах — 10000.
   Саме в цій області сконцентровано максимальну кількість родин — приблизно 220. У даній області є найбільше скупчення папоротей ів. З півдня має місце проникнення видів, характерних для австралійської флори: евкаліптові (Eucaliptus), Araucariaceae, ревеневі (Casuarinaceae)

   Область Нової Гвінеї.
   Полінезійське підцарство[ред. • ред. код]
   Гавайська область 92% рослин цій області — ендеміки
   Полінезійська область
   Меланезійско-мікронезійська область.
   Новокаледонське підцарство[ред. • ред. код]
   Новокаледонська область. Близько 3000 видів, з яких 91% становлять ендеміки. Тут відзначається найбільш яскраво виражене явище ендемізму в світі.
   Видовий склад[ред. • ред. код]
   Флора багата і сильно диференційована, що зумовлено значним острівним характером і розчленованістю суші, широким діапазоном кліматичних умов, різною історією окремих дільниць області, їх формування та взаємозв’язків.

   У складі флори провідні місця належать передусім пантропічним родинам — широко поширені пальми, тутові, молочайні, маренові, мімозові, цезальпінієві, миртові, меластомові, акантові, ароїдні, пасифлорові, ніктагінові, молочайні, пасльонові, бананові. Більшість з них представлені специфічними родами і групами. Широко представлені у видовому відношенні родини: злакові, осокові, бамбукові, метеликові, складноцвіті, орхідні.

   На відміну від інших областей, пальми не беруть помітної участі в утворенні тропічних лісів.

   Меншу, але істотну роль у формуванні флори відіграють ендемічні родини.

   Для даної області характерна ціла низка ендемічних родин. Особливо високий рівень ендемізму відзначається в острівних, дуже ізольованих підобластях, таких, як Гавайська, Новокаледонська, Мадагаскарська.

   Так, двокрилоплодні (Dipterocarpaceae), представлені великими деревами. Панданові (Pandanaceae), що ростуть по берегах моря, в мангрових болотах, в гирлах річок виходять за межі області до Північної Австралії.

   Раффлезіеві (Rafflesiaceae), що зустрічаються на Великих Зондських островах і на Філіппінах, представлені паразитами, що живуть виключно за рахунок дерев лісу.

   Непентесові (Nepenthaceae), які включають в себе трав’янисті, частково епіфітні, ліанові рослини, комахоїдні рослини на заході поширені не далі Мадагаскару — багато видів мають криночки, які служать ддя ловлі комах.

   Родина Апоногетонові, представники якого є підводними рослинами з листям, у яких є лише тонка мережа жилок, а м’якоть листя відсутня.

   З ендемічних родів також слід зазначити ротангові пальми-ліани (Calamus), що досягають довжини до 400 м, пальми-каріота (Caryota), арека (Areca ), орхідеї роду дендробіум.

   Ответить

8. Ве́ршаці (перша назва — Нестерівка) — село Чигиринського району, Черкаської області в Україні, центр сільської ради, якій підпорядковані також село Тарасо-Григорівка і селище Кудашеве. Населення 747 чоловік, 430 дворів (на 1 січня 2007 року).

   Село розташоване на річці Ірклій за 18 км на південь від районного центру — міста Чигирин та за 90 км від обласного центру — міста Черкаси. На півночі сусідить з селами Іванівка і селищем Бурякове, на сході з селищем Чернече і селом Тарасо-Григорівка на півдні.

   Назва походить від сербського топоніма Вршац.

   Зміст [сховати]
   1 Історія
   2 Сучасність
   3 Фотогалерея
   4 Посилання
   5 Література
   6 Публікації
   Історія[ред. • ред. код]
   До середини 17 століття було українським селом Нестерівка, а з утворенням Новосербії отримало сучасну назву.

   У 1752-64 роках тут була 20 рота новосербського Гусарського полку (кінного). Інші назви села: Нестерівський шанець, Вершац (сербський аналог — Вршац).

   Станом на 1886 рік у селі Стецівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії мешала 2240 осіб, налічувалось 441 дворове господарство, існували 2 православні церкви та школа[4].

   За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 3198 осіб (1556 чоловічої статі та 1642 — жіночої), з яких 3137 — православної віри[5].

   1928 року у селі організовано колгосп «Перший крок незаможника», що пізніше став називатися «Комунар» та використовував 3116 га землі, в тому числі 2588 га орної.

   1966 року в центрі села на честь загиблих у роки Другої світової війни, в якій брало участь 415 селян, споруджено обеліск Слави, на якому викарбувано імена воїнів-односельців, що не повернулися з війни. Поряд з ним знаходиться братська могила воїнів-визволителів села та пам’ятник-танк. У парку стоїть пам’ятник Т. Г. Шевченку.

   Станом на 1972 рік у селі мешкало 2005 чоловік, працювала 8-річна школа, діяло 2 бібліотеки з книжковим фондом 5500 примірників, клуб, стаціонарна кіноустановка, фельдшерсько-акушерський пункт, пологовий будинок, дитячі ясла. Працювали 5 магазинів, швейна майстерня, побутовий комбінат, відділення зв’язку і ощадної каси.

   Сучасність[ред. • ред. код]
   Нині село має середню школу І-ІІІ ступенів, Будинок культури, бібліотеку, поштове відділення, фельдшерсько-акушерський пункт, філію ощадкаси.

   Земельні паї жителів села орендує ПП «Вершаці».

   Село з обох боків оповите річками Ірклій та Косминка, є два ставки, де жителі села ловлять рибу та відпочивають влітку.

   Біля села розташований лісове урочище «Цирульників Ліс».

   Фотогалерея[ред. • ред. код]

   Обеліск Слави

   танк Т-70

   Ответить

9. Сквер Перемоги (Сквер «Перемога») — міський сквер у Харкові. Розташований у центральній частині міста між вулицями Сумська, Чернишевська, Вулиця Раднаркомівська та Скрипника навпроти Харківського театру опери та балету.

   Зміст [сховати]
   1 Історія забудови
   1.1 Алея героїв-комсомольців
   2 Плани реконструкції
   3 Фотогалерея
   4 Примітки
   5 Див. також
   Історія забудови[ред. • ред. код]
   Сквер було закладено в 1946 році за проектом архітекторів А. М. Касьянова, В. І. Коржа та А. С. Маяка. До війни на місці скверу розташовувалося тролейбусне депо, зведене у 30-х роках XX століття на місці Мироносицького майдану та Мироносицької церкви.

   Будівництво скверу проводилось здебільшого не за бюджетні кошти, а силами харків’ян, які приходили туди у вільний час та цілком безкоштовно закладали цей сквер під монумент Перемоги.[1]

   У 1947 році на території скверу була споруджена альтанка-фонтан «Дзеркальний струмінь», яка згодом стала одним із найбільш відомих символів міста Харків.

   Алея героїв-комсомольців[ред. • ред. код]
   У 1958 році, під час святкування 40-річчя Ленінського комсомолу, на території скверу було закладено алею героїв-комсомольців, яка пройшла крізь сквер від Дзеркального струменя до дому № 15 по вулиці Чернишевській. Уздовж алеї на круглих білих постаментах розмістились бронзові бюсти: Миколи Островського (скульптор Д. Г. Сова), Зої Космодем’янської (скульптор І. П. Ястребов), Олександра Матросова (скульптор О. О. Івченко), Олега Кошового (скульптор В. П. Петренко), Олени Убийвовк (скульптор В. Ю. Обідон), Вані Минайленко (скульптор М. Н. Михайловський), Олександра Зубарева (скульптор Б. К. Волков) та Галини Нікітіної (скульптор Л. Г. Жуковська). У кінці алеї встановлена стела, на яку нанесені шість орденів, отриманих комсомолом та висічений текст:

   «
   Герої полягли за Батьківщину,
   Але живуть у нинішніх ділах.
   І вічно буде комсомольска зміна
   Тримати їхній прапор у руках

   »
   Алея була демонтована 24 листопада 2013 року у рамках підготовки до будівництва на території скверу нової Мироносицької церкви.[2]

   Бюст М. Островського

   Бюст З. Космодем’янської

   Алея героїв-комсомольців

   Бюст О. Матросова

   Бюст О. Кошового
   Плани реконструкції[ред. • ред. код]
   У 2008 році виник план будівництва храму висотою у 45 метрів з дев’ятьма куполами у стилі українського бароко, який буде розташований у глибині скверу біля стіни двору будинку № 15 на вулиці Чернишевській. Територія храму матиме площу 0.47 гектарів. Фасад храму покриють білою штукатуркою та прикрасять мозаїчними іконами. Під храмом буде розміщено підземний паркінг на 200 автомобілів, що дозволить розвантажити прилягаючи вулиці.[3]

   Процес реконструкції скверу почався наприкінці листопада 2013 року. 24 листопада були демонтовані бюсти героїв-комсомольців та стела у кінці алеї.

   Фотогалерея[ред. • ред. код]

   Вид на сквер з боку вулиці Сумської

   Водограй у сквері

   Дзеркальний струмінь

   Сквер Перемоги взимку

   Вид на сквер з боку вулиці Чернишевської

   Ответить

10. Моле́кула (новолат. molecula, зменшувально від лат. moles — маса) — здатна до самостійного існування частинка простої або складної речовини, що має її основні хімічні властивості, які визначаються її складом та будовою.

    Зміст [сховати]
    1 Будова та склад молекули
    2 Взаємодія атомів у молекулі
    3 Міжмолекулярна взаємодія
    4 Електричні і оптичні властивості молекул
    5 Магнітні властивості молекул
    6 Спектри і будова молекул
    7 Швидкість руху молекул
    8 Молекули в хімії, фізиці та біології
    9 Похідні терміни
    10 Див. також
    11 Література
    Будова та склад молекули[ред. • ред. код]
    Молекула складається з атомів, а якщо детальніше, то з атомних ядер, оточених певним числом внутрішніх електронів, та зовнішніх валентних електронів, які утворюють хімічні зв’язки. Внутрішні електрони атомів, зазвичай, не беруть участі в утворенні хімічних зв’язків. Склад та будова молекул речовини не залежать від способу її отримання. У випадку одноатомних молекул (наприклад, інертних газів) поняття молекули й атома збігаються.

    Атоми об’єднуються в молекулі в більшості випадків за допомогою хімічних зв’язків. Як правило, такий зв’язок утворюється однією, двома або трьома парами електронів, які перебувають у спільному володінні двох атомів, утворюючи спільну електронну хмару, форма якої описується типом гібридизації. Молекула може мати позитивно та негативно заряджені атоми (йони).

    Склад молекули передається хімічними формулами. Емпірична формула встановлюється лише на основі атомного співвідношення елементів у речовині. Молекулярна формула вказує кількість атомів кожного елемента, що входять до складу молекули; для її визначення слід, на додачу до емпіричної формули, знати молекулярну масу.

    Просторовою будовою молекули називають рівноважне розташування ядер атомів, що її утворюють. Енергія взаємодії атомів залежить від відстані між ядрами. На дуже великих відстанях ця енергія дорівнює нулю. Якщо при зближенні атомів утворюється хімічний зв’язок, то атоми сильно притягаються один до одного (слабке притягання спостерігається і без утворення хімічного зв’язку); при подальшому зближенні починають діяти електростатичні сили відштовхування атомних ядер. Перепоною до сильного зближення атомів є також неможливість суміщення їх внутрішніх електронних оболонок.

    Рівноважні відстані в двоатомних і багатоатомних молекулах та розташування атомних ядер визначаються методами спектроскопії, рентгенівського структурного аналізу, електронографії та нейтронографії, які дозволяють отримати інформацію про розподіл електронів (електронну густину) в молекулі. Рентгеноструктурне дослідження молекулярних монокристалів дає можливість встановити геометричну будову дуже складних молекул, навіть молекул білків.

    Кожному атому в певному валентному стані в молекулі можна приписати певний атомний або ковалентний радіус (у випадку іонного зв’язку — іонний радіус), який характеризує розміри електронної оболонки атому (йону), що утворює хімічний зв’язок в молекулі.

    Розмір молекули, тобто розмір її електронної оболонки, є величиною до певної міри умовною. Існує ймовірність (хоча й дуже мала) знайти електрони молекули і на більшій відстані від її атомного ядра. Практичні розміри молекули визначаються рівноважною відстанню, на яку вони можуть бути зближені за щільного упакування молекули в молекулярному кристалі та в рідині. На великих відстанях молекули притягаються одна до одної, на менших — відштовхуються. Розміри молекули можна знайти за допомогою рентгеноструктурного аналізу молекулярних кристалів. Порядок величини цих розмірів може бути визначений з коефіцієнтів дифузії, теплопровідності та в’язкості газів та з густини речовини в конденсованому стані. Відстань, на яку можуть зблизитись валентно не пов’язані атоми однієї й тієї ж чи різних молекул, може бути охарактеризована середніми значеннями так званих ван дер Ваальсових радіусів (Ǻ).

    Ван дер Ваальсові радіуси суттєво перевищують коваленті. Знаючи величини ван дер Ваальсових, ковалентних та йонних радіусів, можна побудувати наочні моделі молекул, які б відображали форму й розміри їхніх електронних оболонок.

    Ковалентні хімічні зв’язки в молекулі розташовані під певними кутами, які залежать від стану гібридизації атомних орбіталей. Так, для молекул насичених органічних сполук характерно тетраедральне (чотиригранне) розташування зв’язків, що утворюються атомом вуглецю; для молекул з подвійним зв’язком (С=С) — пласке розташування атомів вуглецю; для молекул сполук з потрійним зв’язком (С≡С) — лінійне розташування зв’язків.

    Таким чином, багатоатомна молекула має певну конфігурацію у просторі, тобто певну геометрію розташування зв’язків, яка не може бути суттєво змінена без їх розриву. Але молекули, які містять одиничні зв’язки або сігма-зв’язки, можуть існувати в різних конформаціях, що виникають при поворотах атомних груп навколо цих зв’язків. Важливі особливості макромолекул синтетичних і біологічних полімерів визначаються саме їхніми конформаційними властивостями.

    Молекули певної будови можуть існувати в двох конфігураціях, які являють собою дзеркальні відображення одна одної (дзеркальні антиподи, або стереоізомери. Такі молекули називають хіральними. Переважна більшість найважливіших біологічних функціональних речовин є хіральними та зустрічаються в живій природі в формі одного певного стереоізомера.

    Взаємодія атомів у молекулі[ред. • ред. код]
    Природа хімічних зв’язків в молекулі залишалася загадкою аж до створення квантової механіки — класична фізика не могла пояснити насичуваність і направленість валентних зв’язків. Основи теорії хімічного зв’язку були створені в 1927 році Гайтлером та Лондоном на прикладі найпростішої молекули Н2. Пізніше теорія і методи розрахунків були значно вдосконалені.

    Хімічні зв’язки в молекулах переважної більшості органічних сполук є ковалентними. В неорганічних сполуках розповсюджені іонні та донорно-акцепторні зв’язки.

    Енергія утворення молекули з атомів в багатьох рядах подібних сполук наближено адитивна. Тобто можна вважати, що енергія молекули — це сума енергій її зв’язків, що мають постійні значення в таких рядах.

    Така адитивність енергій спостерігається далеко не завжди. Найяскравішим прикладом порушення адитивності є пласкі молекули органічних сполук з так званими спряженими зв’язками, тобто з кратними зв’язками, які чергуються з одиничними. В таких випадках валентні електрони, які визначають кратність зв’язків, так звані π-електрони, стають спільними для всієї системи спряжених зв’язків, делокалізованими. Така делокалізація електронів призводить до стабілізації молекули. Вирівнювання електронної густини внаслідок колективізації π-електронів у зв’язках виражається у видовженні подвійних зв’язків та вкороченні одинарних. В правильному шестикутнику міжвуглецевих зв’язків бензолу всі зв’язки однакові і мають довжину, середню між довжиною одинарного і подвійного зв’язку. Спряження зв’язків яскраво проявляється в молекулярних спектрах.

    Сучасна квантово-механічна теорія хімічних зв’язків враховує часткову делокалізацію не тільки π-, але й σ-електронів, яка спостерігається в будь-яких молекулах.

    У переважній більшості випадків сумарний спін валентних електронів в молекулі дорівнює нулю, тобто спіни електронів попарно насичені. Молекули, які містять неспарені електрони — вільні радикали (наприклад, атомний водень Н·, метил ·CH3), — зазвичай нестійкі, оскільки при їх сполученні один з одним відбувається значне зниження енергії внаслідок утворення нової спільної електронної пари, тобто нового ковалентного зв’язку.

    Міжмолекулярна взаємодія[ред. • ред. код]
    Міжмолекулярна взаємодія — взаємодія між електрично нейтральними молекулами у просторі. У залежності від полярності молекул характер міжмолекулярної взаємодії різний. Розрізняють орієнтаційний, індукційний та дисперсійний типи міжмолекулярної взаємодії. Природа останнього залишалася неясною до створення квантової механіки.

    Орієнтаційний тип міжмолекулярної взаємодії виникає між двома полярними молекулами, тобто, такими, які мають власний дипольний момент. Взаємодія дипольних моментів і визначає результуючу силу — притягання або відштовхування. У випадку, якщо дипольні моменти молекул розміщуються на одній лінії, взаємодія молекул буде найінтенсивніша.

    Індукційний тип міжмолекулярної взаємодії виникає між однією полярною та однією неполярною молекулами. При взаємодії цього типу полярна молекула поляризує неполярну: позитивний заряд неполярної молекули зміщується по напряму електричного поля, створеного полярною молекулою, а негативний — проти. Таке зміщення веде до того, що центри ваги позитивного та негативного заряду поляризованої молекули більше не збігатимуться, отже, вона отримує наведений (тимчасовий) дипольний момент, який зникне при віддаленні від полярної молекули.

    Дисперсійний тип міжмолекулярної взаємодії виникає між двома неполярними молекулами і має флуктуаційну природу. Хоча постійний дипольний момент неполярних молекул дорівнює нулю, у певну мить часу є ймовірність такого розподілу електронів по всьому об’єму молекули, що центри ваги позитивного та негативного заряду не збігатимуться. Внаслідок цього виникає миттєвий дипольний момент. Миттєвий диполь або поляризує сусідні неполярні молекули, або взаємодіє з миттєвим диполем іншої нейтральної молекули.

    Див. також: електричні сили взаємодії

    Електричні і оптичні властивості молекул[ред. • ред. код]
    Поведінка речовини в електричному полі визначається основними електричними характеристиками молекул — постійним дипольним моментом та поляризовністю.

    Дипольний момент означає незбігання центрів ваги позитивних та негативних зарядів у молекулі (електричну асиметрію молекули). Тобто молекули, які мають центр симетрії, наприклад H2, позбавлені постійного дипольного моменту. В такому разі відіграє роль квадрупольний момент чи вищі мультипольні моменти.

    Поляризовність — це здатність електронної оболонки будь-якої молекули деформуватися під дією електричного поля, в результаті чого в молекулі утворюється наведений дипольний момент. Значення дипольного моменту і поляризовності знаходять експериментально за допомогою вимірювання діелектричної проникності та її температурної залежності.

    Оптичні властивості речовини характеризують її поведінку в змінному електричному полі світлової хвилі і визначаються поляризовністю молекули цієї речовини. З поляризовністю безпосередньо пов’язані заломлення і розсіювання світла, оптична активність та інші явища, що вивчаються молекулярною оптикою.

    Магнітні властивості молекул[ред. • ред. код]
    Молекули і макромолекули переважної більшості хімічних сполук є діамагнітними завдяки тому, що не мають неспарених електронів. Магнітна сприйнятливість молекул (χ) для окремих класів органічних сполук може бути в певному наближенні виражена як сума значень χ для окремих зв’язків.

    Молекули, які мають постійний магнітний момент, є парамагнітними. До таких належать молекули з непарною кількістю електронів на зовнішній оболонці (наприклад, NO та будь-які вільні радикали), молекули, які містять атоми з незамкненими (незаповненими) внутрішніми оболонками (перехідні метали тощо). Один з яскравих прикладів дає молекула кисню. Магнітна сприйнятливість парамагнітних речовин залежить від температури, оскільки тепловий рух перешкоджає орієнтації магнітних моментів в магнітному полі.

    Спектри і будова молекул[ред. • ред. код]
    Електричні, оптичні, магнітні та інші властивості молекул пов’язані з хвильовими функціями і енергіями різних станів молекул. Інформацію про стани молекул і ймовірності переходу між ними дають молекулярні спектри.

    Тип спектру визначає ступені вільності молекули (як системи ядер та електронів), в межах яких відбувається перерозподіл енергії:

    Мікрохвильова спектроскопія збуджує обертання молекули як цілого і дозволяє визначити моменти інерції для молекул, що складаються з кількох атомів. Так отримують найточніші значення міжатомних відстаней в молекулі.
    Коливальна спектроскопія збуджує відносний рух атомів всередині молекули — їхні коливання. Частоти коливань в спектрах визначаються масами атомів, їх розташуванням та динамікою міжатомних взаємодій. Загальне число ліній і смуг в коливальному спектрі молекули залежить від її симетрії.
    Ультрафіолетова спектроскопія збуджує електронні переходи в молекулі. Спектри органічних молекул, які мають більшу кількість спряжених зв’язків, як і багатьох інших, характеризуються довгохвильовими смугами поглинання, що потрапляють в видиму область. Речовини, побудовані з таких молекул, характеризуються барвистістю; до таких речовин належать всі органічні барвники.
    Швидкість руху молекул[ред. • ред. код]
    Рух молекул вивчає молекулярно-кінетична теорія. З переходом від газу до рідини та твердого тіла цей рух все більше утруднюється. В найпростішій моделі — ідеальному газі — справедливі такі формули для швидкості молекул:

    середня квадратична sqrt {{3 k T} over m_0}
    найбільш ймовірна sqrt {{2 k T} over m_0}
    середня арифметична sqrt {{8 k T} over pi m_0}
    Тут k — стала Больцмана, T — абсолютна температура, m0 — маса молекули.

    Молекули в хімії, фізиці та біології[ред. • ред. код]
    Поняття молекули є основним для хімії, і більшою частиною відомостей про будову і функціональність молекул наука зобов’язана хімічним дослідженням. Хімія визначає будову молекул на основі хімічних реакцій і, навпаки, на основі будови молекули передбачає, яким буде хід реакцій.

    Будовою і властивостями молекули визначаються фізичні явища, які вивчаються молекулярною фізикою. В фізиці поняття молекули використовується для пояснення властивостей газів, рідин і твердих тіл. Рухомістю молекул визначається здатність речовини до дифузії, її в’язкість, теплопровідність тощо. Перший прямий експериментальний доказ існування молекул було отримано французьским фізиком Ж. Перреном в 1906 році під час вивчення броунівського руху. Сучасна експериментальна техніка, така як атомно-силова чи скануюча тунельна мікроскопія, дозволяє отримувати зображення молекул на атомному рівні роздільності.

    Оскільки всі живі організми існують на основі тонко збалансованої хімічної і нехімічної взаємодії між молекулами, вивчення будови і властивостей молекул має фундаментальне значення для біології і природознавства в цілому.

    Розвиток біології, хімії та молекулярної фізики призвели до виникнення молекулярної біології, яка досліджує основні явища життя, виходячи з будови і властивостей біологічно функціональних молекул.

    Похідні терміни[ред. • ред. код]
    Молекулярний (рос. молекулярный, англ. molecular, нім. molekular) — той, що стосується молекули;

    Приклади:

    молекулярна фізика — розділ фізики, в якому вивчаються структура, сили міжмолекулярної взаємодії, характер теплового руху частинок (атомів, молекул, йонів), механічні і теплові властивості речовин в різних агрегатних станах;
    молекулярні спектри — спектри випромінювання і поглинання, а також комбінаційного розсіяння, що виникають внаслідок переходів між енергетичними станами молекул;
    молекулярні сита — поруваті адсорбенти, у яких розміри пор або вхід у пори близькі до розмірів молекул;
    молекулярні сили — сили взаємодії між молекулами;
    молекулярний генератор — див. лазер, мазер;
    молекулярні кристали — кристали, які складаються з молекул, що зв’язані між собою міжмолекулярними силами (наприклад, нафталін).
    Молекулярний двигун — біологічні молекулярні машини, які використовуються для руху молекулярних об’єктів в живих організмах. Загалом кажучи, двигун визначається як пристрій, що споживає енергію в будь-якій формі і перетворює її на рух або механічну роботу.

    Ответить

11. Таргани (Blattoptera, Blattaria, Blattodea) — ряд комах.

    Зміст [сховати]
    1 Етимологія назви
    2 Морфологія
    3 Різноманіття
    4 Еволюційна історія і відносини
    5 Таргани в Україні
    6 Примітки
    7 Література
    8 Посилання
    Етимологія назви[ред. • ред. код]
    За М. Фасмером, російське слово таракан (як й українське тарган) походить від чуваського tаr-аqаn «втікач», в основі якого тюркське täz «тікати». Г. Якобсон же виводить із зневажливого використання тюркського tarkan «сановник».[1]

    За твердженням дослідників, тарган сприймається як інородець-окупант, який захопив чужу територію. У Росії руді таргани відомі як прусаки. Мовляв, привезли їх російські вояки у ранцях, повертаючись з російсько-прусської війни середини XVIII ст.

    В Україні зафіксовані різні назви таргана, зокрема прус, шваб, москаль[2], у яких якраз простежується мотив чужинця. У Німеччині та Чехії тарганів називають росіянами (нім. Russen, чеськ. Rus або Rus domácí). А сербською прусак відомий як бубарус (жук-росіянин). Ці народи стверджують, що надокучливу комаху завезли якраз із Росії. Водночас чорні таргани у них відомі як шваби[3] (нім. Schwaben, Schabe, чеськ. Švábi, серб. бубашваба).[4]

    Морфологія[ред. • ред. код]
    Довжина від 4 до 95 мм. Голова частково прихована під переднеспинкою. Вусики довгі, щетинковидні, багаточленикові. Ротовий апарат гризучого типу. Крила перетинчасті, надкрила щільніші, з жилкуванням. У деяких видів крила і надкрила відсутні. Ноги бігальні. У самців на черевці часто є пахучі залози. Перетворення неповне.

    Різноманіття[ред. • ред. код]
    Налічується близько 3500 — 4000 видів тарганів. Вони проживають переважно у тропіках та субтропіках. Таргани переважно нічні, з прихованим способом життя комахи. Живуть у лісовій підстилці, під каменями, у тріщинах ґрунту. Яйця відкладають у особливих капсулах — оотеках. Розвиваються від 3 місяців до 4 років. Деякі синантропні види розповсюджені людиною по всьому світі (Прусак Blattela germanica).

    Можуть пошкоджувати харчові запаси, рослини тощо. Деякі — переносники збудників низки захворювань та яєць гельмінтів. А деякі — популярні декоративні тварини (кубинські таргани роду Blaberus або мадагаскарські Gromphadornia)

    Еволюційна історія і відносини[ред. • ред. код]
    Богомоли, Терміти і Таргани, як правило, об’єднані ентомологами у вищу групу під назвою Dictyoptera. Поточні дані наводять на думку, що терміти еволюціонували безпосередньо від справжніх тарганів і багато авторів тепер розглядають термітів, як підродину тарганів. Ранні тарганоподібні скам’янілості знайдені в кам’яновугільному періоді 354–295 млн років тому. Тим не менше, ці скам’янілості відрізняються від сучасних тарганів і є предками богомолів та сучасних тарганів. Перші скам’янілості сучасних тарганів з’явилися на початку крейдяного періоду.

    Таргани в Україні[ред. • ред. код]
    В Україні зустрічаються 10 видів, у тому числі тарган-прусак (Blattella germanica L.), тарган чорний (Blatta orientalis L.) і тарган лапландський (Ectobius lapponicus L.).

    Ответить

12. Таргани (Blattoptera, Blattaria, Blattodea) — ряд комах.

    Зміст [сховати]
    1 Етимологія назви
    2 Морфологія
    3 Різноманіття
    4 Еволюційна історія і відносини
    5 Таргани в Україні
    6 Примітки
    7 Література
    8 Посилання
    Етимологія назви[ред. • ред. код]
    За М. Фасмером, російське слово таракан (як й українське тарган) походить від чуваського tаr-аqаn «втікач», в основі якого тюркське täz «тікати». Г. Якобсон же виводить із зневажливого використання тюркського tarkan «сановник».[1]

    За твердженням дослідників, тарган сприймається як інородець-окупант, який захопив чужу територію. У Росії руді таргани відомі як прусаки. Мовляв, привезли їх російські вояки у ранцях, повертаючись з російсько-прусської війни середини XVIII ст.

    В Україні зафіксовані різні назви таргана, зокрема прус, шваб, москаль[2], у яких якраз простежується мотив чужинця. У Німеччині та Чехії тарганів називають росіянами (нім. Russen, чеськ. Rus або Rus domácí). А сербською прусак відомий як бубарус (жук-росіянин). Ці народи стверджують, що надокучливу комаху завезли якраз із Росії. Водночас чорні таргани у них відомі як шваби[3] (нім. Schwaben, Schabe, чеськ. Švábi, серб. бубашваба).[4]

    Морфологія[ред. • ред. код]
    Довжина від 4 до 95 мм. Голова частково прихована під переднеспинкою. Вусики довгі, щетинковидні, багаточленикові. Ротовий апарат гризучого типу. Крила перетинчасті, надкрила щільніші, з жилкуванням. У деяких видів крила і надкрила відсутні. Ноги бігальні. У самців на черевці часто є пахучі залози. Перетворення неповне.

    Різноманіття[ред. • ред. код]
    Налічується близько 3500 — 4000 видів тарганів. Вони проживають переважно у тропіках та субтропіках. Таргани переважно нічні, з прихованим способом життя комахи. Живуть у лісовій підстилці, під каменями, у тріщинах ґрунту. Яйця відкладають у особливих капсулах — оотеках. Розвиваються від 3 місяців до 4 років. Деякі синантропні види розповсюджені людиною по всьому світі (Прусак Blattela germanica).

    Можуть пошкоджувати харчові запаси, рослини тощо. Деякі — переносники збудників низки захворювань та яєць гельмінтів. А деякі — популярні декоративні тварини (кубинські таргани роду Blaberus або мадагаскарські Gromphadornia)

    Еволюційна історія і відносини[ред. • ред. код]
    Богомоли, Терміти і Таргани, як правило, об’єднані ентомологами у вищу групу під назвою Dictyoptera. Поточні дані наводять на думку, що терміти еволюціонували безпосередньо від справжніх тарганів і багато авторів тепер розглядають термітів, як підродину тарганів. Ранні тарганоподібні скам’янілості знайдені в кам’яновугільному періоді 354–295 млн років тому. Тим не менше, ці скам’янілості відрізняються від сучасних тарганів і є предками богомолів та сучасних тарганів. Перші скам’янілості сучасних тарганів з’явилися на початку крейдяного періоду.

    Таргани в Україні[ред. • ред. код]
    В Україні зустрічаються 10 видів, у тому числі тарган-прусак (Blattella germanica L.), тарган чорний (Blatta orientalis L.) і тарган лапландський (Ectobius lapponicus L.).

    Ответить

13. Теорія складності обчислень – підрозділ теоретичної інформатики, що займається дослідженням складності алгоритмів для розв’язання задач на основі формально визначених моделей обчислювальних пристроїв. Складність алгоритмів вимірюється за необхідними ресурсами, в основному, це тривалість обчислень або необхідний обсяг пам’яті. В окремих випадках досліджуються інші міри складності, такі як розмір мікросхем, або кількість процесорів необхідна для роботи паралельних алгоритмів.

    Слід не плутати теорію складності обчислень з теорією обчислюваності, яка займається пошуком відповіді на запитання про те, які задачі можуть бути взагалі розв’язані із допомогою алгоритмів. Основна задача досліджень в теорії складності обчислень полягає у класифікації всіх розв’язних задач. Зокрема, робляться спроби відокремити множину задач з ефективними алгоритмами розв’язання від множини важко розв’язних задач.

    Зміст [сховати]
    1 Огляд
    2 Поширені складності алгоритмів
    3 Класи складності
    3.1 Клас P
    3.2 Клас NP
    3.3 Відношення класів складності NP та P
    4 Приклади
    5 Див. також
    6 Примітки
    7 Посилання
    7.1 Ресурси інтернету
    8 Література
    Огляд[ред. • ред. код]
    Обчислювальну складність алгоритму звичайно виражають через символ «О велике», що вказує порядок величини обчислювальної складності. Це просто член розкладання функції складності, що найшвидше зростає за умови зростання n; всі члени нищого порядку ігноруються. Наприклад, якщо часова складність порядку n2, то вона виражається як O(n2).

    Часова складність, виміряна подібним чином, не залежить від реалізації.

    Не потрібно знати ні точного часу виконання окремих інструкцій, ні числа бітів, які являють різні змінні, ні навіть швидкості процесора. Один комп’ютер може бути на 50% швидший від іншого, а в третього ширина шини даних може бути вдвічі більше, проте складність алгоритму, що оцінена порядком величини, не зміниться. І це не є хитрим трюком. Під час оцінки доволі складних алгоритмів усім іншим можна знехтувати (з точністю до постійного множника).

    Оцінка обчислювальної складності наочно демонструє, як об’єм вхідних даних впливає на вимоги до часу та об’єму пам’яті.

    Наприклад, якщо T=O(n), подвоєння вхідних даних подвоїть і час виконання алгоритму. Якщо T=O(2n), додання лише одного біту до вхідних даних подвоїть час виконання алгоритму.

    Головною ціллю теорії складності є забезпечення механізмів класифікації обчислювальних задач згідно з ресурсами, необхідних для їх розв’язання. Класифікація не має залежати від конкретної обчислювальної моделі, а скоріше оцінювати внутрішню складність задачі.

    Ресурси, що оцінюються, як уже було зазначено раніше, можуть бути такими: час, простір пам’яті, випадкові біти, кількість процесорів, тощо, але зазвичай головним фактором є час, а іноді й простір.

    Теорія розглядає мінімальний час і об’єм пам’яті для розв’язання найскладнішого варіанта задачі на теоретичному комп’ютері, відомому як машина Тюрінга. Машина Тюрінга є кінцевим автоматом з безкінечною магнітною стрічкою пам’яті для читання/запису. Це означає, що машина Тюрінга — реалістична обчислювальна модель.

    Задачі, які можна розв’язати за допомогою алгоритмів з поліноміальним часом, називають такими, що можуть бути розв’язані, оскільки за умов нормальних вхідних даних вони можуть бути розв’язані за прийнятний час (точне визначення «прийнятності» залежить від конкретних умов).

    Задачі, які можуть бути вирішені тільки за допомогою суперполіноміальних алгоритмів з поліноміальним часом, є обчислювально складними навіть за відносно малими значеннями n.

    Алан Тюрінг довів, що деякі задачі неможливо розв’язати. Навіть без урахування часової складності алгоритму, створити алгоритм для їх розв’язання неможливо.

    Поширені складності алгоритмів[ред. • ред. код]
    Позначення Пояснення Приклад
    O(1) Сталий час роботи не залежно від розміру задачі. Очікуваний час пошуку в хеші.
    O(log log n) Дуже повільне зростання необхідного часу. Очікуваний час роботи інтерполюючого пошуку n елементів.
    O(logn) Логарифмічне зростання – подвоєння розміру задачі збільшує час роботи на сталу величину. Обчислення ; двійковий пошук в масиві з n елементів.
    O(n) Лінійне зростання – подвоєння розміру задачі подвоїть і необхідний час. Додавання/віднімання чисел з n цифр; лінійний пошук в масиві з n елементів.
    O(n*logn) Лінеаритмічне зростання – подвоєння розміру задачі збільшить необхідний час трохи більше ніж вдвічі. Сортування злиттям або купою n елементів; нижня границя сортування порівнянням n елементів.
    O(n2) Квадратичне зростання – подвоєння розміру задачі вчетверо збільшує необхідний час. Елементарні алгоритми сортування.
    O(n3) Кубічне зростання – подвоєння розміру задачі збільшує необхідний час у вісім разів. Звичайне множення матриць.
    O(cn) Експоненціальне зростання – збільшення розміру задачі на 1 призводить до c-кратного збільшення необхідного часу; подвоєння розміру задачі підносить необхідний час у квадрат Деякі задачі комівояжера, алгоритми пошуку повним перебором.
    Класи складності[ред. • ред. код]
    Клас складності – це множина задач розпізнавання, для вирішення яких існують алгоритми, схожі за обчислювальною складністю. Задачі можна розбити на класи згідно зі складністю їх розв’язання. Всі класи складності знаходяться в ієрархічному відношенні: одні містять у собі інші. Однак про більшість включень невідомо, чи є вони суворими. Клас P, що є найнижчим, містить усі задачі, які можна розв’язати за поліноміальний час. До класу NP входять усі задачі, які можна розв’язати за поліноміальний час тільки на недетермінованій машині Тюрінга (це варіант звичайної машини Тюрінга, що може робити припущення). Така машина робить припущення щодо розв’язку задачі — чи «вдачно вгадуючи», чи перебираючи усі припущення паралельно — та перевіряє своє припущення за поліноміальний час.

    Клас P[ред. • ред. код]
    Клас P (від англ. polynomial) — множина здач, для яких існують «швидкі» алгоритми рішення (час роботи яких поліноміально залежить від розміру вхідних даних). Клас P включений у ширші класи складності алгоритмів. Для будь-якої мови програмування можна визначити клас P подібним чином (замінивши у визначенні машину Тюрінга на реалізацію мови програмування). Якщо компілятор мови, на якому реалізовано алгоритм, уповільнює виконання алгоритму поліноміальної (тобто час виконання алгоритму на машині Тюрінга менше деякого многочлена від часу виконання його на мові програмування), то визначення класів P для цієї мови і для машини Тюрінга збігаються. Код на асемблері допускає перетворення в машину Тюрінга з невеликим поліноміальним уповільненням, а оскільки всі існуючі мови допускають компіляцію в асемблер (знову ж таки, з поліноміальним уповільненням), то визначення класу P для машин Тюрінга і для будь-якої існуючої мови програмування збігаються.

    Клас NP[ред. • ред. код]
    Клас NP (від англ. non-deterministic polynomial) – множина задач розпізнавання, розв’язання яких є можливим за наявності деяких додаткових відомостей (так званого сертифіката рішення), тобто є можливість «швидко» (за час, що не перевершує полінома від розміру даних) перевірити розв’язок на машині Тьюрінга. Еквівалентно клас NP можна визначити як сукупність завдань, які можна «швидко» вирішити на недетермінованій машині Тьюрінга.

    Клас складності NP визначається для множини мов, тобто множин слів над кінцевим алфавітом Σ. Мова L належить класу NP, якщо існують двомісний предикат R(x,y) з класу P (тобто обчислюваний за поліноміальний час) і константа C>0 такі, що для будь-якого слова x умова x in L рівносильна умові exists y,|y|<|y|c R(x,y).

    Відношення класів складності NP та P[ред. • ред. код]
    У теорії алгоритмів питання про рівність класів складності P і NP є однією з центральних відкритих проблем вже більше трьох десятиліть. Якщо на нього буде дана ствердна відповідь, це буде означати, що теоретично можливо вирішувати багато складних завдання істотно швидше, ніж зараз.
    З визначення класів P і NP відразу випливає наслідок:P subseteq NP . Проте до цих пір нічого не відомо про суворість цього включення, тобто чи існує завдання, що лежить в NP, але не лежить в P. Якщо такого завдання не існує, то всі завдання, що належать класу NP, можна буде вирішувати за поліноміальний час, що обіцяє величезну вигоду з обчислювальної точки зору. Зараз найскладніші завдання з класу NP (так звані NP-повні задачі) можна вирішити за експоненційний час, що майже завжди неприйнятно.
    В даний час більшість математиків вважають, що ці класи не рівні. Згідно з опитуванням, проведеним у 2002 році серед 100 вчених,[1] 61 людина вважає, що відповідь — «не рівні»; 9 — «рівні»; 22 не змогли відповісти; 8 вважають, що гіпотеза не виводиться з поточної системи аксіом і, таким чином, не може бути доведена або спростована. З вищезазначеного видно, що проблема дослідження відношення класів P та NP є актуальною в науковому середовищі і потребує глибшого аналізу.

    Приклади[ред. • ред. код]
    При порівнянні різних алгоритмів важливо знати, як їх складність залежить від обсягу вхідних даних. Припустимо, при сортуванні одним методом обробка тисячі чисел займає 1 с., А обробка мільйона чисел — 10 с., При використанні іншого алгоритму може знадобитися 2 с. і 5 с. відповідно. У таких умовах не можна однозначно сказати, який алгоритм краще.
    У загальному випадку складність алгоритму можна оцінити по порядку величини. Алгоритм має складність O(f(n)), якщо при збільшенні розмірності вхідних даних N, час виконання алгоритму зростає з тією ж швидкістю, що і функція f(N). Розглянемо код, який для матриці A[NxN] знаходить максимальний елемент у кожному рядку.

    Приклад:
    for i:=1 to N do
    begin
    max:=A[i,1];
    for j:=1 to N do
    begin
    if A[i,j]>max then
    max:=A[i,j]
    end;
    writeln(max);
    end;
    У цьому алгоритмі змінна i змінюється від 1 до N. При кожній зміні i, змінна j теж змінюється від 1 до N. Під час кожної з N ітерацій зовнішнього циклу, внутрішній цикл теж виконується N раз. Загальна кількість ітерацій внутрішнього циклу дорівнює NN. Це визначає складність алгоритму O(N2). Оцінюючи порядок складності алгоритму, необхідно використовувати тільки ту частину, яка зростає найшвидше. Припустимо, що робочий цикл описується виразом N3+N. У такому разі його складність буде дорівнює O(N3). Розгляд швидко зростаючої частини функції дозволяє оцінити поведінку алгоритму при збільшенні N. Наприклад, при N=100, то різниця між N3+N=1000100 та N=1000000 дорівнює всього лише 100, що становить 0,01%. При обчисленні O можна не враховувати постійні множники у виразах. Алгоритм з робочим кроком 3N3 розглядається, як O(N3). Це робить залежність ставлення O(N) від зміни розміру задачі більш очевидною.

    Найбільш складними частинами програми зазвичай є виконання циклів і виклик процедур. У попередньому прикладі весь алгоритм виконаний за допомогою двох циклів. Якщо одна процедура викликає іншу, то необхідно більш ретельно оцінити складність останньої. Якщо в ній виконується певне число інструкцій (наприклад, виведення на друк), то на оцінку складності це практично не впливає. Якщо ж викликана процедура виконується O(N) кроків, то функція може значно ускладнити алгоритм. Якщо ж процедура викликається всередині циклу, то вплив може бути набагато більше. В якості прикладу розглянемо дві процедури: Slow зі складністю O(N3) і Fast зі складністю O(N2).

    Приклад:
    procedure Slow;
    var
    i,j,k: integer;
    begin
    for i:=1 to N do
    for j:=1 to N do
    for k:=1 to N do
    {будь-яка дія}
    end;
    procedure Fast;
    var
    i,j: integer;
    begin
    for i:=1 to N do
    for j:=1 to N do
    Slow;
    end;
    procedure Both;
    begin
    Fast;
    end;
    Якщо у внутрішніх циклах процедури Fast відбувається виклик процедури Slow, то складності процедур перемножуються. У даному випадку складність алгоритму становить O(N2)*O(N3)=O(N5). Якщо ж основна програма викликає процедури по черзі, то їх складності складаються: O(N2)+O(N3)=O(N3). Наступний фрагмент має саме таку складність:

    Приклад:
    procedure Slow;
    var
    i,j,k: integer;
    begin
    for i:=1 to N do
    for j:=1 to N do
    for k:=1 to N do
    {будь-яка дія}
    end;
    procedure Fast;
    var
    i,j: integer;
    begin
    for i:=1 to N do
    for j:=1 to N do
    {будь-яка дія}
    end;
    procedure Both;
    begin
    Fast;
    Slow; end;

    Ответить

14. Dodge Viper (укр. Додж Вайпер) — спортивний автомобіль компанії Dodge (підрозділ Chrysler Corporation). Виробництво двомісного автомобіля почалося в 1992 році на заводі New Mack Assembly. У жовтні 1995 року виробництво було перенесено на завод Conner Avenue Assembly, де і тривало до останнього часу. Автомобіль, а також його численні модифікації, часто можна побачити в різних ТВ-шоу, відео іграх, фільмах і музичних кліпах. Виробництво припинене 1 липня 2010 року. Керівництво концерну Chrysler прийняло рішення припинити виробництво цього автомобіля — 1 липня 2010 року в присутності представників детройтського Motor City Viper Club і національного Viper Club of America з конвеєра зійшов останній екземпляр моделі, який був забарвлений золотою фарбою. Остання машина була передана головним фанатам Dodge Viper в США родині Раух з Техасу, яка володіє найбільшою колекцією Viper у світі — зараз у них в гаражі є 40 Viper різних років випуску. [1]

    Зміст [сховати]
    1 Історія появи
    2 Перше покоління (1992—1995)
    3 Друге покоління (1996—2002)
    4 Третє покоління (2003—2006)
    5 Четверте покоління (2008—2010)
    6 П’яте покоління (з 2013)
    7 Варіанти тюнінгових фірм і концепткари
    7.1 Viper GT2
    7.2 Viper ACR
    7.3 Mopar Concept Coupe
    7.4 Firepower
    7.5 Copperhead
    8 Автоспорт
    8.1 Viper GTS-R
    8.2 Viper Competition Coupe
    8.3 Досягнення Viper в автоспорті
    9 Примітки
    10 Література
    11 Посилання
    Історія появи[ред. • ред. код]
    Dodge Viper був задуманий як продовження традицій класичних американських спортивних автомобілів. Легендарна AC Cobra була джерелом натхнення: з потужним двигуном, мінімалістським дизайном, агресивного стилю.

    Dodge Viper народився в кінці 1988 року в дизайнерській студії Chrysler. У лютому наступного року президент Chrysler Боб Лутц запропонував Тому Гейл з Chrysler Design розглянути можливість створення сучасної «Кобри». Перша модель була представлена Лутце вже кілька місяців по тому. У металі автомобіль з’явився в якості концепт-кара на Північноамериканському міжнародному автошоу «North American International Auto Show» в 1989 році. Цей концепткар був спочатку названий Copperhead (назва гримучих змій у США) через його характерного зовнішнього вигляду. Назва в згодом було змінено на Viper, але всі двигуни для Viper з тих пір відомі як «Copperhead». Громадськість зустріла концепткар з ентузіазмом і головний інженер Roy Sjeoberg вибрав 85 інженерів в «команду Вайпер». Група звернулася до підрозділу Chrysler — Lamborghini з проханням надати кілька прототипів алюмінієвих блоків циліндрів на основі двигуна V10 від пікапів Dodge. Кузов був завершений восени, а шасі прототипу в грудні. Хоча в тестах використовувався двигун V8, двигун V10 був готовий у лютому 1990 року.

    Офіційне схвалення від голови Chrysler Лі Якокка отримано було в травні 1990 року. Один рік потому Керролл Шелбі пілотував експериментальну версію автомобіля в гонці Indianapolis 500. Починаючи з січня 1992 року почалися поставки автомобіля дилерам.

    Перше покоління (1992—1995)[ред. • ред. код]

    Dodge Viper

    Dodge Viper 1993 року, вид ззаду

    двигун Dodge Viper 1993 року
    Двигун заснований на базі двигуна Magnum V10 із серії Chrysler LA. У початковому вигляді двигун пікапа був дуже важким для спортивного автомобіля, і Lamborghini, в той час належить корпорації Chrysler, замінила чавунний блок V10 на блок з в алюмінієвого сплаву. Chrysler, через сумніви в реалізації потенціалу Viper і зниження витрат виробництва відмовився встановлювати головки з чотирма клапанами на циліндр.

    Двигун важив 323 кг і розвивав потужність 400 к.с. (300 кВт) при 4600 об / хв і максимальний крутний момент 630 Нм при 3600 об / хв. Система живлення — багатоточковий впорскування палива з електронним управлінням, система змащення — з «сухим» картером, система зниження токсичності — з двома каталітичними нейтралізаторами на металевій основі (що зробило їх більш компактними, ніж з керамічною серцевиною). Елементи випускної системи виконані з номекса — композитного матеріалу, що використовується в космічній техніці. Це дуже класна машина Кузов з каркасом із сталевих труб з панелями з скловолокна. Вихлопні труби виведені в пороги, що додають машині екзотичності. Трансмісія: сухе однодискове зчеплення, механічна шестиступінчаста коробка передач T-56 фірми Borg-Warner, привід — на задні колеса. Підвіска всіх коліс незалежна, на подвійних поперечних важелях і пружинах, із стабілізаторами поперечної стійкості попереду й позаду. Рульове управління — рейкове, з гідропідсилювачем, число оборотів керма від упору до упору — 2,4. Гальма — дискові у всіх коліс, привід гідравлічний двоконтурний, з підсилювачем.

    Dodge Viper першого покоління мав споряджену масу 1486 кг, але не мав ні системи контролю тяги, ні антиблокувальної системи гальм. Незважаючи на свою масу, він проходив чверть милі за 12,6 секунди і мав максимальну швидкість понад 290 км / ч. Шини Michelin-XGTZ, розмір передніх — 275/40ZR17, задніх — 335/35ZR17.

    Салон автомобіля був спартанським, але мав надувні подушки в сидіннях для підтримки поперекового відділу спини. Поряд з відсутністю зовнішніх дверних ручок, автомобіль не мав бічних вікон і даху. Хоча був м’який знімний дах, але він призначений в першу чергу для зовнішнього зберігання транспортного засобу. Всі ці рішення були призначені для зниження ваги. Акумуляторна батарея знаходиться в опломбованому відділенні над заднім колесом.

    Друге покоління (1996—2002)[ред. • ред. код]

    Dodge Viper RT/10
    Незважаючи на аналогічний зовнішній вигляд, автомобіль від першого покоління відрізняється досить сильно. Зміни: перероблений полегшений (до 290 кг) двигун з більш високою потужністю (450 к.с.) і максимальним обертовим моментом = 664 Нм, меншу вагу автомобіля, практично повністю змінений шасі, яке на 27 кг легше і на 25% жорсткіше, досягнуто шляхом ретельного комп’ютерного аналізу, змінені підвіски, поліпшені шини, скорочений гальмівний шлях. Антиблокувальна система (ABS) в базовій версії спочатку не встановлювалася — тільки як додаткова опція, хоча ефективність гальмування з нею покращилася незначно. Зачем писать чушь? С АБС эффективность торможения ухудшается, а улучшается безопасность!

    Дві передні подушки безпеки були додані в 1996 році на модифікації Viper GTS, а в 1997 році і на R/T10, відповідно до рішення уряду.

    Dodge Viper GTS
    У 1996 році з’явилася модифікація з кузовом купе, модель називалася Viper GTS. Характерна риса — дах з назвою «подвійний міхур», піднята над кожним сидінням для можливості використання шоломів. Viper GTS можна було часто бачити беруть участь у різних змаганнях і, як його попередник (перше покоління Viper), він був обраний як автомобіля безпеки (pace car) гонки «Індіанаполіс 500» 1996 року.

    Невеликі еволюційні зміни, включаючи нові 18” колеса, були введені в моделі 1999 року. У наступних версіях впроваджені легкі поршні і змінена вихлопна система (бічні вихлопні труби в порогах були перенесені тому). У 1999 році введено шкіряний салон як додаткова опція. ABS в базову комплектацію була введена лише в 2001 році. У 2002 році було випущено 360 пам’ятних екземплярів «Прикінцевих Видань». Ці моделі були пофарбовані в червоний колір з білими смужками.

    Третє покоління (2003—2006)[ред. • ред. код]

    двигун Dodge Viper 2004

    Dodge Viper 2006 року
    У 2003 році в Dodge Viper підрозділом DaimlerChrysler Street Racing Technology (скорочено SRT) було внесено великі зміни. Новий Dodge Viper SRT-10 став більш кутастим. Двигуну був збільшений робочий об’єм (до 8,3 л) зі збільшенням потужності до 500 к.с. і максимального крутного моменту до 712 Н м, вага двигуна був скорочений до 230 кг. Шасі також покращилося, воно стало більш жорстким на кручення і легше на 36 кг. Ще більш жорстке й легке шасі використовуються у версії Hennessey Viper Venom 1000 Twin Turbo. У 2004 році Dodge представив обмежений тираж з пакетом «Mamba edition cars» — чорний інтер’єр з червоною обробкою.

    Viper SRT-10 Coupe був представлений в 2005 на «Detroit Auto Show» в Детройті. Він також зберіг характерну рису попередника — дах з назвою «подвійний міхур», підняту над кожним сидінням.

    Четверте покоління (2008—2010)[ред. • ред. код]

    Dodge Viper SRT-10

    Dodge Viper SRT-10
    У 2008 році двигун був допрацьований — 600 к.с. (450 кВт) при 6000 об / хв і 760 Нм при 5100 об / хв, а також збільшені клапани, змінені камери згоряння, система зміни фаз газорозподілу. Двигун доводився за допомогою McLaren і Ricardo Consulting Engineers. Системи електронного управління двигуном розроблялися Continental AG.

    Зміни поза двигуна менш екстремальні. Коробка передач Tremec T56 була замінена новою Tremec TR6060. У задньому мосту встановлена вискомуфта GKN. Нові шини Michelin Pilot Sport 2 зробили Viper більш нейтральним в поворотах. Ще одним помітним зміною є переробки: вихлопної системи, електричної системи і паливної системи.

    П’яте покоління (з 2013)[ред. • ред. код]

    SRT Viper GTS
    П’яте покоління Dodge Viper дебютувало на Нью-Йоркському автосалоні 2012 року і стало називатись SRT Viper. В кінці 2012 року почалися продажі SRT Viper в США. Транспорий засіб бур розроблений в Оберн-Хіллс за участю спеціалістів Ferrari і Maserati. Автомобіль комплектується атмосферним бензиновим двигуном 8,4 л V10, потужністю 649 к.с., крутним моментом 814 Нм, 6-ст. МКПП і заднім приводом.

    Варіанти тюнінгових фірм і концепткари[ред. • ред. код]
    Viper GT2[ред. • ред. код]
    З метою задоволення вимог омологації ФІА, а також в ознаменування перемоги Chrysler в 1997 році в класі GT2, були продані 100 змінених Viper GT2 Championship Edition. Ці автомобілі, потужністю 460 к.с. (343 кВт) і 678 Нм крутного моменту, отримали кузова з поліпшеним аеродинамічним пакетом.

    Viper ACR[ред. • ред. код]
    в 1999 році вийшла модель від American Club Racing (ACR). Модель сертифікована для доріг загального користування. Потужність була збільшена до 460 к.с. (370 кВт), а крутний момент до 678 Н м. Вага був скорочений більш ніж на 23 кг. Модель позбавлена інтер’єру, вилучені інші елементи, наприклад такі як протитуманні фари, аудіосистема, шумоізоляція капота, килимок у багажному відсіку і насос для підкачки шин. У новій жорсткої регульованої підвіски видалено ще 6,4 кг. Ці моделі зовні відрізняються по агресивному аеродинамічного обважування, більшого антикрилу на багажнику і новими 20-спиць колесами фірми BBS, взутими в низькопрофильну спортивну гуму Michelin Pilot Sport Cup.

    У 2007 році випущений новий ACR. Його модернізація — нові гальма, регульована підвіска, аеродинамічний обвіс. Під довгим капотом встановлений 8,4-літровий двигун, що розвиває 600 к.с. Разом з мотором працює механічна коробка передач Tremec T56 TR6060 з модернізованим диференціалом GKN ViscoLok. Вага також зменшився на цілих 36 кг — видалено радіо, колонки, підсилювач, килим багажника і т. д. Після проведених робіт розгін до 100 км / год відбувається всього за 3 секунди, а максимальна швидкість становить 305 км / ч. Справитися з машиною на великих швидкостях дозволяє регульована гоночна підвіска фірми KW і гальма Brembo. Аеродинамічні компоненти виготовляються і монтуються на транспортний засіб в Рочестер Хіллс, штат Мічиган. У США вартість Dodge Viper SRT10 American Club Race становила 100 тис. доларів.

    У 2009 році Viper SRT-10 ACR встановив рекорд траси Нюрбургрінг — найшвидший коло 7:22.1.

    Mopar Concept Coupe[ред. • ред. код]
    Прототип 2008 Mopar Viper Coupe з 675 к.с., з’явився в 2007 році на North American International Auto Show. В наш час[Коли?] немає планів по виробництву.

    Firepower[ред. • ред. код]

    Chrysler Firepower
    Chrysler Firepower був створений на базі Dodge Viper, а також використовував риси Chrysler Crossfire. Двигун — 6.1 L Hemi V8 потужністю 425 к.с. (317 кВт) розганяє автомобіль до 100 км / год за 4,5 секунди. Дизайнери, відповідальні за розробку: Брайан Nielander (зовнішній дизайн) і Грег Хауелл ( інтер’єр). В наш час[Коли?] Chrysler офіційно оголосив про те, що Firepower проводитися не буде.

    Copperhead[ред. • ред. код]
    Dodge Copperhead — концепт-кар, заснований на платформі Viper, був задуманий як більш дешевий і більш моторний автомобіль. Був передбачений двигун V6. Модель конвеєра не досягла.

    Автоспорт[ред. • ред. код]
    Після появи Viper в 1992 році ряд північноамериканських і європейських команд намагалися брати участь у перегонах на Viper RT/10. Використовуючи практично серійні автомобілі, вони не досягли особливих успіхів.

    Viper GTS-R[ред. • ред. код]

    Dodge Viper GTS-R
    Заснований на Viper GTS, GTS-R було створено наприкінці 1995 року. Модернізуючи такі компоненти двигуна як блок, головки циліндрів і колінчастий вал, інженери Dodge змогли витягти потужність 750 к.с. (559 кВт), замість стандартних 450 к.с. (Друге покоління, 8,0 л двигун V10). Шасі було реорганізованого з нуля британським виробником спортивних автомобілів Reynard Motorsport (головний інженер Пол Браун).

    Автомобіль дебютував в 1996 році на гонці «24 години Daytona». Команда Oreca з Viper добилася перемоги в чемпіонаті FIA GT три рази, в гонці «24 Hours of Le Mans» виграла три рази, і здобула перемогу в «24 Hours of Daytona» в 2000 році.

    У період між 1999 і 2002 роком, команда Zakspeed виграла «24 Hours Nürburgring» три рази.

    Після закінчення офіційної підтримки заводу в 2001 році, Viper GTS-R використовувався приватними командами з великим успіхом до 2007 року.

    Viper Competition Coupe[ред. • ред. код]

    Dodge Viper Competition Coupe
    У 2003 році на базі «Viper SRT-10 Coupe» був створений «Viper Competition Coupe». Потужність і крутний момент у порівнянні з базовою моделлю були покращені, видалені килимові покриття, прилади, системи кондиціонування повітря, стереосистеми, що полегшило машину на 170 кг. Competition Coupe не продається через дилерів, і придбати його можна безпосередньо у Dodge, так як це дуже дорогий болід. Вартість становить приблизно 140 000 USD.

    У 2004 році Samuel Hubinette використовував змінений Viper Competition Coupe для гонок Formula D, в якому він виграв титул, перш ніж автомобіль був заборонений до кінця сезону.

    З 2006 року Competition Coupe вперше прийшов до Європи на чемпіонату Європи ФІА GT3 з італійською командою Racing Box.

    Досягнення Viper в автоспорті[ред. • ред. код]
    2008 British GT Championship — перемога J. Gornall & J. Barnes
    2007 British GT Championship — перемога B. Ellis & A. Mortimer
    2007 Brazilian GT3 Championship
    2007 24 hours of Nurburgring — SP8 Class, перемога team Zakspeed
    2006 Australian GT Championship — перемога Greg Crick
    2006 Dutch Supercar Challenge — перемога Hans Ambaum
    2006 Formula D — Championship — перемога Samuel Hubinette
    2006 24 hours of Nurburgring — SP8 Class, перемога team Zakspeed
    2006 24 hours of Spa G3 — перемога команди Signa Racing
    2005 FFSA GT Championship — перемога O. Thevenin & P. Bornhauser
    2005 24 hours of Nurburgring — A8 Class, перемога P. Zakowski, R. Lechner & S. Bert
    2004 SCCA Speed GT — Drivers Championship перемога Tommy Archer
    2004 FFSA GT Championship — перемога P. Bornhauser
    2004 Formula D — Championship, перемога Samuel Hubinette
    2004 Belcar Championship
    2004 Italian GT Championship
    2004 1000 Miles of Brazil — перемога S. Zonca, A Lancellotti & F. Gollin
    2003 FFSA GT Championship — перемога D. Defourny & P. Goueslard
    2003 Belcar Championship — перемога команди GLPK
    2003 Italian GT Championship — перемога Team Racing Box
    2003 Swedish GTR Championship — перемога Team Tre Q AB
    2003 EuroSeries GT Championship — перемога команди Michael Martin Racing System
    2002 FIA GT Championship — GT1 Drivers, перемога Christophe Bouchut
    2002 FIA GT Championship — GT1 Teams, перемога Larbre Competition
    2002 Belcar Championship — перемога Team GLPK
    2002 Swedish GTR Championship — перемога Team OKA Racing
    2002 24 hours of Nurburgring — Overall victory, перемога Peter Zakowski, R. Lechner & P. Lamy
    2002 Spa 24 Hours — перемога C. Bouchut, S. Bourdais, D. Terrien & V. Vosse
    2001 FIA GT Championship — GT1 Drivers, перемога Christophe Bouchut & Jean-Philippe Belloc
    2001 FIA GT Championship — GT1 Teams, перемога Larbre Competition
    2001 FFSA GT Championship — перемога D. Dupuy & F. Fiat
    2001 24 hours of Nurburgring — перемога Peter Zakowski, M. Bartels & P. Lamy
    2001 Spa 24 Hours — перемога C. Bouchut, J.P. Belloc & M. Duez
    2001 1000km of Fuji Endurance Race
    2001 Belcar Championship — перемога Team GLPK
    2001 Swedish GTR Championship — перемога Team OKA Racing
    2000 FFSA GT Championship — перемога D. Dupuy & F. Fiat
    2000 Grand-Am — GT2 Class Champion
    2000 24 Hours of Daytona — Overall victory
    2000 American Le Mans Series — Class Champion, Team Oreca
    2000 24 Hours of Le Mans — GTS Class 1st and 2nd place, перемога team Oreca
    1999 FIA GT Championship — Drivers, перемога Olivier Beretta & Karl Wendlinger
    1999 FIA GT Championship — Teams, перемога Viper Team Oreca
    1999 24 Hours of Le Mans — GTS Class 1st, 2nd, 3rd, 4th, 5th and 6th place finishes, перемога Team Oreca
    1999 American Le Mans Series — Class Champion, Team Oreca
    1999 VLN German Championship Series — Won every race of season (10/10), Team Zakspeed
    1999 24 hours of Nurburgring — перемога Peter Zakowski, HJ Tiemann, K. Ludwig & M. Duez
    1998 FIA GT Championship — GT2 Drivers, перемога Olivier Beretta & Pedro Lamy
    1998 FIA GT Championship — GT2 Teams, перемога Viper Team Oreca
    1998 24 Hours of Le Mans GT2 Class 1st and 2nd, перемога Team Oreca, перша автомобіля американського виробництва грунтується ь, щоб виграти в Ле-Ман Le Mans
    1997 FIA GT Championship — GT2 Drivers, перемога Justin Bell
    1997 FIA GT Championship — GT2 Teams, перемога Viper Team Oreca

    Ответить

15. Ferrari S.p.A. (коротко: Ferrari — укр. «Феррарі») — італійська компанія, що виготовляє спортивні автомобілі, що базується в Маранелло.
    Заснована в 1928 році Енцо Феррарі як «Скудерія Феррарі» (італ. Scuderia Ferrari), компанія спонсорувала пілотів і виробляла гоночні машини до 1947 року. З 1947 року почала випуск «вуличних» (англ. street-legal) спортивних автомобілів під маркою «Ferrari SpA». Впродовж усієї своєї історії, компанія бере участь у різних перегонах, особливо у Формулі-1, де вона має найбільший успіх. Емблема «Феррарі» — жеребець, що гарцює, на жовтому фоні. Традиційний колір автомобілів — червоний.

    Ferrari 166 Inter Coupé Touring, 1949

    Ferrari 250 GT Berlinetta Comp.

    Ferrari 750 Monza Scaglietti Spider, 1954

    Ferrari 275 GTB 4 C (1966)

    Ferrari 275 (1967)

    Ferrari Daytona Spider (1972)

    Ferrari 308 GTB

    Ferrari 550 Maranello

    Ferrari 360 Spider

    Ferrari Enzo

    Ferrari 599 GTB

    Ferrari California

    Ferrari 458 Italia
    Зміст [сховати]
    1 Моделі
    1.1 6-8 циліндрові
    1.2 Спортивні автомобілі
    1.3 Гоночні автомобілі
    1.4 Прототипи
    1.5 Grand-Prix і F1 купе
    1.6 2 місні купе
    1.7 інші моделі
    2 Історія продажів
    3 Примітки
    4 Посилання
    Моделі[ред. • ред. код]
    6-8 циліндрові[ред. • ред. код]
    Dino 206/246/208/308 (1967–1980)
    Ferrari Mondial 8/QV/Cabriolet (1981–1990)
    Ferrari 308/208 (1975–1985)
    Ferrari 328 (1985–1989)
    Ferrari 348 TB/TB/GTB/GTS/Spider/Speziale/GT Competizione (1989–1995)
    Ferrari 355 Berlinetta/GTS/Spider/F1 Spider Serie Fiorano (1995–1999)
    Ferrari 360 Modena/Spider (1999–2005)
    Ferrari F430 (2004–до н.д.)
    California (2008-до н.д.)
    Ferrari 458 Italia (2009 -до н.д.)
    Ferrari 125 (1947)
    Ferrari 159 (1947)
    Ferrari 166 (1948–1953)
    Ferrari 195 (1950–1952)
    Ferrari 212 (1951/52)
    Ferrari 250 (1952–1966)
    Ferrari 275 (1964–1967)
    Ferrari 330 (1963–1970)
    Ferrari 340 America (1951)
    Ferrari 342 America (1952/53)
    Ferrari 365 GT/GT4 2+2/GT4/BB/GTB/GTS/GTC/California Cabriolet (1966–1976)
    Ferrari 375 America (1953–1955)
    Ferrari 512 BB (1976–1984)
    Ferrari Testarossa, 512 TR, 512 M (1984–1996)
    Ferrari 550 Maranello (1996–2001)
    Ferrari 575M Maranello (2002–2006)
    Ferrari 365 GT 2+2, GT4 2+2 (1966–1976)
    Ferrari 400 Superamerica (1959–1964)
    Ferrari 400i (1976–1985)
    Ferrari 410 Superamerica (1955–1959)
    Ferrari 412 (1985–1989)
    Ferrari 456 GT/MGT (1993–2004)
    Ferrari 500 Superfast (1964–1966)
    Ferrari 612 Scaglietti (2004–до н.д.)
    Ferrari 599 GTB (2006–до н.д.)
    Спортивні автомобілі[ред. • ред. код]
    Ferrari 288 GTO (1984–1986)
    Ferrari F40 (1987–1992)
    Ferrari F50 (1996–1997)
    Ferrari Enzo Ferrari (2002–2004)
    Ferrari FXX (2005–2006)
    Гоночні автомобілі[ред. • ред. код]
    AAC 815 (1940)
    Dino 166P/206P (1966)
    Dino 196S (1959)
    Dino 196SP (1962)
    Dino 206S (1958)
    Dino 206S/246P (1966-1967)
    Dino 246S (1960)
    Dino 246SP (1961)
    Dino 286SP (1962)
    Dino 296S (1958)
    Ferrari 225S (1952)
    Ferrari 248SP (1962)
    Ferrari 250S (1952)
    Ferrari 250MM (1952-1953)
    Ferrari 250 Monza (1954)
    250 Testa Rossa (1957–1962)
    Ferrari 250P (1963)
    Ferrari 250LM (1963–1966)
    Ferrari 250S/MM/LM (1952/53–1963/66)
    Ferrari 250 GTO (1961–1964)
    Ferrari 268SP (1962)
    Ferrari 275S (1950)
    Ferrari 275P (1964)
    Ferrari 290 (1956/57)
    Ferrari 306S (1955)
    Ferrari 312S (1958)
    Ferrari 312P/PB (1969–1973)
    Ferrari 315 (1957)
    Ferrari 300TR/LM (1962)
    Ferrari 330 LMB (1963)
    Ferrari 330P/P4 (1964–1967)
    Ferrari 335 Sport (1957)
    Ferrari 340 Mexico (1953)
    Ferrari 340MM (1952)
    Ferrari 365P (1965-1966)
    Ferrari 375MM/375 Plus (1954)
    Ferrari 376S (1955)
    Ferrari 410 (1955-1956)
    Ferrari 446S (1955)
    500 Mondial/Testa Rossa (1954–1956)
    Ferrari 512S (1970-1971)
    Ferrari 625 (1953-1956)
    Ferrari 735S (1953)
    Ferrari 750 Monza (1954-1955)
    Ferrari 860 Monza (1955-1956)
    Прототипи[ред. • ред. код]
    250 GT Zagato 3Z
    250P5 (1968)
    360 Barchetta
    365 GTC4 Spider
    512 BB
    F50 GT
    Ferrari FXX
    GG50
    512 S Modulo (1970)
    Mythos
    Pinin (1976)
    PPG Pace Car (1987)
    Rosso
    Superfast I-IV (1956–1962)
    Grand-Prix і F1 купе[ред. • ред. код]
    125GP (1948/49)
    125F1 (1949/50)
    Ferrari 275F1 (1950)
    Ferrari 375F1 (1950/51)
    Ferrari 212F1 (1951)
    Ferrari 500 (1952/53)
    Ferrari 625F1 (1954/55)
    Ferrari 553 Squalo (1953/54)
    Ferrari 555 Supersqualo (1955)
    Ferrari D50 (1956)
    Ferrari 801 (1957)
    Dino 246F1 (1957)
    Ferrari 156F1 (1961–1964)
    Ferrari 158F1 (1964/65)
    Ferrari 1512F1 (1964/65)
    Ferrari 312F1 (1966–1969)
    Ferrari 246F1 (1966)
    Ferrari 312B/B2/B3 (1970–1974)
    Ferrari 312T/T2/T3/T4/T5 (1974–1980)
    Ferrari 126C/C2/3/C4 (1980–1984)
    Ferrari 156/85 (1985)
    F1/86 — F1/88 (1986-1988)
    F1 640/641/642/643 (1989-1991)
    F92A + F93A (1992-1993)
    412 T1/T1B/T2 (1994-1995)
    F310/F310B/F300/F399 (1996-1999)
    F1-2000 (2000)
    F2001/F2002/F2003-GA/F2004/F2005 (2001-2005)
    248 F1 (2006)
    F2007 (2007)
    F2008 (2008)
    F60 (2009)
    Ferrari F10 (2010)
    Ferrari 150° Italia (2011)
    2 місні купе[ред. • ред. код]
    166F2 (1948–1950)
    Ferrari 500F2 (1952/53)
    Ferrari 553F2 Squalo (1953)
    Ferrari Dino 156F2 (1957–1960)
    Ferrari Dino 166F2 (1967–1970)
    інші моделі[ред. • ред. код]
    166FL (1949-1950)
    Ferrari 125F1 Special (1951–1954)
    Ferrari 375 Indianapolis (1952–1954)
    Ferrari 625/750 (1954–1960)
    Ferrari 625 Tasman (1957–1960)
    Ferrari 555/860 (1956/57)
    Ferrari 296MI (1958)
    Ferrari 412MI (1958)
    Ferrari Dino 246F1/250TR (1960–1962)
    Ferrari Dino 246 Tasman (1969/70)
    Історія продажів[ред. • ред. код]
    Всього компанія Ferrari за всю свою історію побудувала і продала близько 130 000 автомобілів.[1]

    Рік Продаж кінцевим споживачам (кількість офіційно затверджених транспортних засобів)
    1 2 3 4 5 6 7 8
    1999[2] 3,775
    2000[3] 4,070
    2001[4] 4,289
    2002[5] 4,236
    2003[6] 4,238
    2004[7] 4,975
    2005[8] 5,409
    2006[9] 5,671
    2007[10] 6,465
    2008[11] 6,587
    2009[12] 6,250
    2010 6,461
    2011[13] 7,001
    Примітки[ред. • ред. код]
    Вгору ↑ http://www.ferraris-online.com/pages/article.php?reqart=SCM_200804_SS
    Вгору ↑ (PDF) Fiat Group 1999 Annual Report
    Вгору ↑ (PDF) Fiat Group 2000 Annual Report
    Вгору ↑ (PDF) Fiat Group 2001 Annual Report
    Вгору ↑ (PDF) Fiat Group 2002 Annual Report
    Вгору ↑ (PDF) Fiat Group 2003 Annual Report
    Вгору ↑ (PDF) Fiat Group 2004 Annual Report
    Вгору ↑ (PDF) Fiat Group 2005 Annual Report
    Вгору ↑ (PDF) Fiat Group 2006 Annual Report
    Вгору ↑ (PDF) Fiat Group 2007 Annual Report
    Вгору ↑ (PDF) Fiat Group 2008 Annual Report
    Вгору ↑ (PDF) Fiat Group 2009 Annual Report
    Вгору ↑ Fiat Group 2011 Annual Report Ferrarilegend

    Посилання[ред. • ред. код]
    Моделі Ferrari
    Ferrari F12 Berlinetta
    Ferrari FF
    Ferrari LaFerrari
    Ferrari F50
    Ferrari FXX
    Ferrari Enzo
    Ferrari 458 Italia
    ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Ferrari

    Ответить

16. І що ми бачимо?.. Ніби то клієнти професора Ламброзо на диво перечитують статтю і вагаються, чи утриматися від божевільних коментарів, чи поринути у вогонь божевілля… Але, як кажуть в народі : «Бог шельму мітить». Нажаль, в списку легіонерів для досліджень : Турок, Місцевий, 555, Журналіст, Козак, На мою думку……. як не дивно, активно проявили себе працівники самого сайту ОРД – видаляють коментарі професора Цезаря Ламброзо. Зачепило за живе?!? Чи просто ПРОПЛАЧЕНО ??? І це називається українська свобода слова??? Чи самі ж працівники сайту підпадають під дослідницький матеріал доктора Ламброзо??? Чому вони дозволяють на загальновідомому сайті, який люди мають за правдивий, робити протизаконні дії і висвітлювати брехливі теми і ще брехливіші коментарі про людей, котрі не є державними посадовцями, політичними діячами чи шоубізнесовими маріонетками??? Чи мають право створювати наклепи, які в цивілізованих країнах є незаконною дією і караються кримінальною відповідальністю?! Чому сайт дозволяє дописувачам з «надзвичайною жвавістю розуму» переходити на безкультурну і брудну фаміліарність, тим більше, ритися в спідній білизні, лізти в сім’ї – попахує подавленим гомо… Тут вже варто звернутися за консультацією до доктора Альфреда Кінсі. Надіємось на здоровий глузд працівників сайту і що вони займуть правильну журналістську позицію, їх професіоналізм, який так потрібен ДЕРЖАВІ в сьогоденні. Професіоналізм, який зможе відокремити дописувачів з «надзвичайною жвавістю розуму» та тих, котрі, наче нечисті духи бродять по форумах сайту…

    Ответить

17. Андялоші Олександр Іванович — заслужений архітектор України, член Національної спілки архітекторів України, народився 23 квітня 1951 року в селищі Вилок Виноградівського району Закарпатської області.

    Зміст [сховати]
    1 Освіта
    2 Кар’єра
    3 Громадська діяльність
    4 Творчий доробок
    5 Нагороди і відзнаки
    6 Посилання
    7 Примітки
    Освіта[ред. • ред. код]
    1968 рік — закінчив угорську мовну середню школу.
    1969–1974 роки — студент Львівського сільськогосподарського інституту, архітектурний факультет, за спеціальністю «Архітектура»[1]. .
    Кар’єра[ред. • ред. код]
    1974–2004 роки — старший архітектор технічного бюро відділу архітектури та містобудування міського виконавчого комітету Мукачівської ради народних депутатів.
    1980–1985, 1989–2004 роки — головний архітектор міста Мукачева[2].
    2004–2008 роки — головний архітектор ТОВ «Карат-буд».
    3 березня 2008 року — за результатами конкурсу призначений на посаду начальника управління регіонального розвитку, містобудування та архітектури Закарпатської обласної державної адміністрації — головного архітектора Закарпатської області.
    викладач кафедри дизайну Закарпатського художнього інституту[3].
    Громадська діяльність[ред. • ред. код]
    1984 рік — член Національної спілки архітекторів України.
    член фольклорного ансамблю «Руснаки» м. Мукачева.

    Творчий доробок[ред. • ред. код]
    Співавтор робіт:

    1995 рік — Мігай Мункач.
    1998 рік — Герб міста Мукачевого. Спільно з В.Цигак Затверджений мукачівською міською радою 13 серпня 1998 року.
    2000 рік — Кирил та Мефодій.
    2008 рік — Птах Турул.
    2009 рік — Скульптура “Іван Фірцак — Кротон, найсильніша людина ХХ століття”.
    10 серпня 2010 року — виставка Олександра Андялоші та колишнього головного архітектора Тернополя та області Станіслава Калашника[4].
    Учасник міських, обласних, республіканських, міжнародних виставок образотворчого мистецтва (живопис, графіка).
    Персональні виставки з графіки та живопису:

    м. Матесалка (Mátészalka) (Угорщина);
    м. Мукачево.
    Учасник міжнародних пленерів.

    Нагороди і відзнаки[ред. • ред. код]
    22 червня 2007 рік — присвоєно почесне звання «Заслужений архітектор України»[5].
    Почесна грамота Мукачівського міськвиконкому.
    Нагрудний знак Закарпатської обласної державної адміністрації і обласної ради “За розвиток регіону”.
    28 грудня 2009 — присвоєно премію Закарпатської обласної державної адміністрації у галузі літератури і мистецтва за 2009 рік у жанрі «монументальне мистецтво» за скульптуру «Іван Фірцак — Кротон, найсильніша людина ХХ ст.».

    Ответить

18. А́рмія (фр. l’armée, від лат. armo — озброюю), рать або військо — організовані збройні сили для ведення воєнних дій на суші. Національна армія використовується для зміцнення політики силою поза державою на території іншої держави. У більшості країн є армії, які утримуються за рахунок податків. Поповнюється або за рахунок призову чоловіків призовного віку (Військовозобов’язаний), або за рахунок контрактників (оплачуваних професіоналів). Армія обов’язково містить елементи тоталітарної системи. Так рішення приймається одноосібно. Функції кожного солдата армії визначає вищестояче керівництво. На кожну армійську посаду особа призначається, а не вибирається шляхом голосування.

    Розрізняють кілька дещо різних значень слова «армія»:

    Сукупність збройних сил держави. Ф. Енгельс характеризує Армію як організоване об’єднання озброєних людей, що утримується державою з метою наступальної або оборонної війни. З розвитком продуктивних сил і зміною виробничих відносин змінювались характер і засоби провадження воєн, види збройних сил держав та форми організації Армії.
    Сухопутні війська — основний вид Збройних сил поряд з військово-морськими та військово-повітряними силами.
    Частина збройних сил держави, розгорнута на театрі воєнних дій для ведення бойових операцій, називається діючою армією. Частина збройних сил країни, що призначається для прикриття кордонів держави від раптового вторгнення ворога на суші, з моря і повітря, а також для забезпечення мобілізації, зосередження та розгортання головних сил, називається армія прикриття. Частина збройних сил країни, підготовлена для вторгнення на територію противника в початковий період війни, називається армія вторгнення.
    Оперативне об’єднання, призначене для ведення бойових операцій, до складу якого ввіходить кілька з’єднань та частин різних видів і родів військ, органів управління, матеріально-технічного та медичного забезпечення.
    Вперше армія як оперативне об’єднання створена в Росії 1812, в Німеччині — 1866, у Франції — 1870.

    Армії бувають:

    загальновійськові (польові),
    танкові (механізовані),
    повітряні (авіаційні),
    повітряно-десантні та
    протиповітряної оборони.
    Склад Армії не постійний, він залежить від характеру війни і способів її ведення, оперативного призначення і виду Армії, особливостей театру воєнних дій тощо. Армія звичайно входить до складу фронту (групи армій, армійської групи), але може діяти й самостійно на окремому операційному напрямі з підпорядкуванням Верховному Головнокомандуванню.

    Структура армії (варіант)[ред. • ред. код]
    Штаб — керівний орган управління армії
    Бойові з’єднання та об’єднання (армійські корпуси, дивізії, бригади та окремі полки)
    З’єднання та об’єднання бойового забезпечення
    З’єднання, частини та підрозділи технічного, тилового та медичного забезпечення.
    Армії поділяється на менші військові формування.

    Корпус (20000-50000 чоловік)
    Дивізія (~10000 чоловік)
    Полк (1000 — 3000 чоловік)
    Батальйон (300–500 чоловік)
    Рота (~100 чоловік)
    Взвод (~30 чоловік)
    Відділення (3 — 10 чоловік)

    Ответить

19. Кана́рські острови́ (лат. Canis — «собака» та ісп. Las Islas Canarias — «собачі острови») — група островів вулканічного походження в Атлантичному океані, розташованих поблизу північно-західного узбережжя Африки, за 100 км від кордону між Марокко і Західною Сахарою.

    Зміст [сховати]
    1 Адміністративний устрій
    2 Географія
    3 Клімат
    4 Населення
    5 Див. також
    6 Виноски
    Адміністративний устрій[ред. • ред. код]
    Адміністративно це одна із 17 іспанських автономних спільнот. Функції столиці розділені між містами Санта-Крус-де-Тенеріфе і Лас-Пальмас-де-Ґран-Канарія, які є центрами провінцій Санта-Крус-де-Тенерифе і Лас-Пальмас.

    Острови отримали свою назву від великих собак, які водилися на островах. Про це писав давньоримський учений Пліній Старший. Також, про це свідчать 2 собаки, зображені на гербі та прапорі. Прапор Канар — розміщені вертикально блакитно-жовті смуги. Жовтий, точніше канарковий, колір на прапорі символізує вільність птаха, родом із Канарських островів, відомого під назвою канарка.

    Провінція Санта-Крус-де-Тенерифе складається з островів Тенеріфе, Пальма, Гомера і Ієрро, провінція Лас-Пальмас — із Ґран-Канарія, Лансароте і Фуертевентура.

    Визначні місця островів — піраміди в Ґюімар та найвищий пік неконтинентальної Іспанії — Тейде (3718 м). На острові Ла-Пальма є Обсерваторії Північної півкулі (1981; умови для спостереження винятково сприятливі — не потрібне штучне світло, бо не буває туманів).

    Політично на Канарських островах розташовується Автономне співтовариство Канарські острови Королівства Іспанія.

    Географія[ред. • ред. код]
    Архіпелаг складається із семи великих населених островів і декількох маленьких. У центрі знаходиться найбільший острів — Тенеріфе (Tenerife) (2057 кв. км), Тенеріфе є найбільшим і найгустонаселенішим островом. На заході знаходиться острів Гомера(La Gomera) (378 кв. км), Ієрро (ісп. El Hierro) (277 кв. км) і Пальма (ісп. La Palma) (708 кв. км). Острів Гран-Канарія (Gran Canaria) знаходиться на схід від Тенеріфе. Це третій за величиною острів архіпелагу (1532 кв. км). Далі на схід йдуть Фуертевентура (ісп. Fuerteventura) (1730 кв. Км) і Лансароте (ісп. Lanzarote) (795 кв. км). З шести маленьких острівців тільки на Грасіоса (ісп. La Graciosa) (27 кв. км) живуть люди. На сході знаходяться острови Алегранса (10 кв. км), Монтанья Клара (1 кв. Км), Лобос (6 кв. Км), Роке дель Оесте (ісп. Roque del Oeste) і Роке дель Есте (ісп. Roque del Este). Усього — 13 островів.

    Географічно вони входять в групу вулканічних островів Макаронезія разом з Азорськими островами, островами Зеленого Мису і Мадейрою і Селваженьш.

    Карта Канарських островів
    Клімат[ред. • ред. код]
    Клімат Канар тропічний пасатний, помірно жаркий і сухий. Північна частина архіпелагу вологіша, південна — сухіша. На клімат островів впливає:

    Близьке розташування до Африки (пустелі Сахара), з якої на Канари дме вітер харматан, приносячи спеку і пісок. Більш посушливими є східні острови;
    Постійні вітри-пасати, що дмуть з північного сходу. Вони несуть вологу і пом’якшують вплив Африки;
    Холодна Канарська течія і Азорський антициклон зменшують кількість опадів і послаблюють спеку на узбережжі.
    [сховати]Клімат Лас-Пальмас-де-Ґран-Канарія, столиця острова Гран Канарія
    Показник Січ Лют Бер Кві Тра Чер Лип Сер Вер Жов Лис Гру
    Середній максимум, °C 20,6 21,0 21,8 22,1 23,1 24,7 26,5 27,1 27,1 25,8 23,8 21,8
    Середня температура, °C 17,6 17,9 18,6 18,9 20,0 21,7 23,4 24,1 24,1 22,7 20,8 18,7
    Середній мінімум, °C 14,7 14,9 15,4 15,7 17,0 18,7 20,4 21,2 21,2 19,7 17,9 15,7
    Норма опадів, мм 18 24 14 7 2 0 0 0 10 13 18 27
    [сховати]Клімат Санта Крус де Тенеріфе, центр острова Тенеріфе
    Показник Січ Лют Бер Кві Тра Чер Лип Сер Вер Жов Лис Гру
    Середній максимум, °C 20,6 20,9 21,7 22,3 23,7 25,7 28,3 28,8 27,9 26,0 23,9 21,8
    Середня температура, °C 17,9 18,0 18,7 19,2 20,6 22,4 24,6 25,1 24,6 23,0 21,0 19,0
    Середній мінімум, °C 15,1 15,1 15,6 16,2 17,5 19,0 20,8 21,4 21,3 20,0 18,1 16,2
    Норма опадів, мм 34 36 29 14 4 1 0 1 6 18 27 44
    Населення[ред. • ред. код]
    Населення за островами[1]:

    Тенеріфе — 906 854
    Гран-Канарія — 845 676
    Лансароте — 141 437
    Фуертевентура — 103 492
    Пальма — 87 324
    Гомера — 22 776
    Ієрро — 10 960
    Міста з кількістю жителів понад 10 тисяч
    станом на 1 січня 2005 року
    Лас-Пальмас-де-Гран-Канарія 378,6 Канделарія 20,6
    Санта-Крус-де-Тенеріфе 221,6 Лос-Льянос-де-Арідане 19,9
    Сан-Крістобаль-де-Ла-Лагуна 141,6 Санта-Бріхід а 18,8
    Тельде 96,5 Гіа-де-Ісора 18,7
    Арона 65,6 Пахара 18,2
    Санта-Лусія-де-Ті рахана 56,3 Санта-Крус-де-ла-Пальма 17,8
    Арресіфе 53,9 Сан-Бартоломе 17,5
    Сан- Бартоломе-де-Тірахана 46,4 Ла-Оліва 17,3
    Ла-Оротава 40,4 Тіас 16,9
    Лос-Реалехо с 36,2 Гуїмар 16,5
    Арукас 34,2 Ель-Росаріо 16,0
    Адехе 33,7 Моган 16,0
    Гранаді лья-де-Абона 33,2 Тегісе 15,8
    Пуерто-де-ла-Крус 30,6 Санта-Марія-де-Гія 14,1
    П уерто-дель-Росаріо 30,4 Санта-Урсула 12,6
    Інхеніо 27,3 Туїнехе 12,5
    Агуїмес 25 ,5 Терор 12,2
    Ікод-де-лос-Вінос 24,3 Сан-Мігель-де-Абона 11,7
    Гальдар 23,2 Сан тьяго-дель-Тейде 11,2
    Такоронте 22,3 Тегесте 10,3

    Ответить

20. Кароліна Брауншвейгська (англ. Caroline of Brunswick) (17 травня 1768 — 7 серпня 1821) — королева Великобританії, дружина Георга IV, з якою він безуспішно намагався розлучитися при вступі на престол у 1820. Будучи кузенами, вони взяли шлюб у 1795, але після народження принцеси Шарлотти Августи розійшлися. У липні 1820 уряд прийняв закон про розірвання шлюбу, але чудовий захист лорда Броутхема скасував білль. 19 липня 1821 Кароліні королівським указом було заборонено входити у Вестмінстерське абатство на коронацію. Вона вмерла 7 серпня, і її похорон стали приводом народних хвилювань.

    Ответить

21. Приладобудува́ння — галузь машинобудування, що випускає засоби виміру, аналізу, обробки і представлення інформації, пристрої регулювання, автоматичні і автоматизовані системи управління; галузь науки і техніки, розробляюча засоби автоматизації і системи управління.

    Зміст [сховати]
    1 Історія
    2 Основні напрями розвитку приладобудування
    3 Технологія приладобудування
    4 Економіка приладобудування
    5 Наука П.
    6 Міжнародна кооперація в П.
    7 Література
    8 Див. також
    Історія[ред. • ред. код]
    У СРСР промисловий розвиток приладобудування почався в роки 1-ої п’ятирічки (1929—32) з утворенням Всесоюзного електротехнічного об’єднання, де було організовано серійне виробництво приладів електровимірювань і засобів автоматизації, Всесоюзного об’єднання точної індустрії, що зосередило виготовлення тепловимірювальних приладів Всесоюзного об’єднання оптіко-механічної промисловості, Всесоюзного об’єднання ваговимірювальної промисловості, підприємств авіаційного, морського і ін. спеціалізованих напрямів П. В 1965 утворено загальносоюзне міністерство приладобудування, засобів автоматизації і систем управління. У його склад включений комплекс підприємств, науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро, проектних і монтажних організацій, що здійснюють розробку, виробництво монтаж і введення в експлуатацію як окремих пристроїв, так і систем автоматизації.

    Основні напрями розвитку приладобудування[ред. • ред. код]
    Провідне місце в приладобудуванні за кількістю і різноманітністю приладів, що випускаються, займають засоби вимірювальної техніки. Створені методи і прилади виміру механічних, електричних, магнітних, теплових, оптичних, радіаційних і ін. величин.

    Вимірювальні прилади у поєднанні з регулюючими, обчислювальними і старанними пристроями складають технічну базу автоматизованих систем управління технологічними процесами (АСУТП).

    Розробкою приладів для виміру електричних і магнітних величин (напруга, струм, потужність, частота, фази, опір, ємкість, магнітні величини) займаються: Всесоюзний науково-дослідний інститут приладів електровимірювань в Ленінграді, Кишинівський науково-дослідний інститут приладів електровимірювань і ряд самостійних і заводських конструкторських бюро. Масове і великосерійне виробництво цих приладів ведуть Краснодарський завод вимірювальних приладів і житомирський завод «Електровимірник» ім. 50-ліття СРСР, завод «Вібратор» в Ленінграді і ін. підприємства. Поряд із стрілочними приладами у випуску все більше місце займають цифрові і електроннопроменеві індикатори.

    Прилади для виміру теплоенергетичних величин (температура, тиск, витрата, рівень) розробляються Всесоюзним науково-дослідним інститутом теплоенергетичного приладобудування в Москві, випускаються крупними серіями казанським заводом тепловимірювальних приладів і засобів автоматизації «Теплоконтроль», рязанським заводом «Теплоприлад» і ін. Московський завод теплової автоматики виробляє ряд регулювальників електричних величин, московський завод точних вимірників приладів «Тізпрібор» випускає комплекс уніфікованих пневматичних засобів контролю і регулювання теплоенергетичних величин для автоматизації технологічних процесів в нафтовій, нафтохімічній, газовій і ін. галузях промисловості з вогненебезпечними і вибухонебезпечними середовищами.

    Розробку приладів для виміру механічних величин (вага, сила, вібрація, твердість, деформація, міцність) на основі їх електрифікації і пристроїв випробувальної техніка здійснює Науково-дослідний і конструкторський інститут випробувальних машин, приладів і засобів виміру мас в Москві, конструкторське бюро засобів виміру мас в Одесі, конструкторське бюро «Віброприлад» в Таганрозі. Ряд крупних підприємств П. випускає технічні ваги, ленінградський завод «Госметр» виробляє високоточні аналітичні ваги, Одеський завод важкого вагобудування ім. П. Старостіна — ваги і дозатори для металургії, будівельної індустрії, транспорту, Київський дослідний завод порційних автоматів ім. Ф. Е. Дзержинського виготовляє дозатори сипких матеріалів і продуктів для різних галузей промисловості і сільського господарства. Розвивається виробництво електронних вагів для торгівлі.

    Значне місце в приладобудуванні займає розробка і виробництво засобів випробувальної техніки. Прилади і машини випробування матеріалів і конструкцій на міцність для металургії машинобудування, індустрії будівельних матеріалів, гумотехнічної, легкої і інших галузей промисловості випускаються Івановським заводом випробувальних приладів, Армавірським заводом випробувальних машин і ін. підприємствами. На їх основі створюються автоматизовані, універсальні випробувальні установки, станції, полігони.

    Вагомим напрямом, що швидко розвивається, є аналітичне приладобудування, створююче пристрої для визначення складу і концентрації речовин в різних середовищах, матеріалах і продуктах. До них відносяться електрохімічні, ультразвукові, оптичні, ядерні і інші аналізатори, складні багатопараметри́чні аналітичні системи. Сучасні засоби фізико-хімічного аналізу використовують всілякі явища, що викликаються дією електричного струму, електромагнітних хвиль або проникаючої радіації на досліджуване середовище. Відбір і підготовка проб, перетворення, розділення, дозування речовин збудження їх активності, селекція сигналів і представлення інформації автоматизуються.

    Розвиток металургії, хімії, біології і ін. пов’язано з необхідністю точного аналізу руд, металів і сплавів, нафтопродуктів, домішок в напівпровідниках, присутність різних елементів в харчових продуктах і живих середовищах в широкому діапазоні складу і концентрації, вимагає вживання багатокомпонентних аналізаторів. Такими приладами є рентгенівські квантометри, полярографи, мас-спектрометри, хроматографи, що точно фіксують елементарну картину багатьох мінеральних і органічних з’єднань. П. не лише створює і випускає такі прилади, але і забезпечує можливість комплексного вживання засобів аналітичної техніки в системах автоматичного контролю і регулювання технологічних процесів. Створенням аналітичних приладів і систем зайняті Всесоюзний науково-дослідний інститут аналітичних приладів в Києві, самостійне конструкторське бюро аналітичних приладів в Тбілісі і ін., випускаються аналітичні прилади Гомельським заводом вимірювальних приладів, Смоленським заводом засобів автоматики, Сумським заводом електронних мікроскопів і ін.

    Досягнення обчислювальної техніки (ВТ) дозволяють П. істотно розширити арсенал методів і засобів автоматизованого управління технологічним устаткуванням, енергетичними установками промисловими підприємствами, транспортними засобами, науковими дослідженнями. Обчислювальні пристрої також входять до складу вимірювальних, аналітичних, випробувальних, розвідувальних установок і систем як засоби зберігання і математичної обробки інформації для здобуття синтезованих результатів. Вони застосовуються і як засоби програмного управління різними машинами, верстатами, маніпуляторами і потоковими лініями. Підприємствами П. створюються всілякі засоби обробки даних, ручного і автоматичного формування текстової (алфавітної і цифрової) інформації для безпосереднього використання в установах і передачі в ЕОМ(електронна обчислювальна машина). Так, електронні клавішні машини розробляються ленінградським конструкторсько-технологічним бюро по проектуванню рахункових машин і випускаються великими серіями курським заводом «Счетмаш», Орловським заводом обчислювальних машин, що управляють, і ін. Керівники обчислювальні комплекси для великих автоматизованих систем управління (АСОВІ) розробляються інститутом електронних машин, що управляють, в Москві і випускаються Виробничо-технічним об’єднанням електронних обчислювальних машин (ПТО ВУМ), що управляють, в Києві, уніфіковані комплекси для управління технологічними процесами розробляються і виробляються науково-виробничим об’єднанням обчислювальної техніки (НПОВТ) «Імпульс» в Сєвєродонецьку, орієнтовані комплекси для управління енергетичними і промисловими установками проектуються і виготовляються НВО електронної обчислювальної апаратури «Елва» в Тбілісі. Пристрою програмного управління верстатами і ін. устаткуванням розробляються Центральним конструкторським бюро числового програмного управління і випускаються Ленінградським електромеханічним заводом.

    Значне місце в приладобудуванні займають засоби передачі інформаційних сигналів і імпульсів, що управляють, на великі відстані (див. Телемеханіка). Їх виробництвом зайнятий Нальчицький завод телемеханічної апаратури ім. 50-річчя СРСР й ін. підприємства. Раціональній виставі, поширенню і використанню інформації в установах і на підприємствах, в диспетчерських службах і АСОВІ сприяють засоби оргтехніки створювані Всесоюзним науково-дослідним інститутом оргтехніки в Москві, спеціальним конструкторським бюро оргтехніки у Вільнюсі і що випускаються грозненським заводом «Електроприлад», Каунаським заводом засобів автоматизації і ін.

    Автоматизація технологічних процесів неможлива без виконавчих механізмів, що перетворюють імпульси, що управляють, в переміщення регулюючих органів виробничого устаткування. Вони розробляються Науково-дослідним і конструкторсько-технологічним інститутом теплоенергетичного П. в Смоленську, дослідно-конструкторським бюро «Теплоавтомат» в Харкові і випускаються заводами Севана і чебоксарським електричних виконавчих механізмів, а також ін. підприємствами, що виготовляють пневматичні і гідравлічні пристрої автоматики.

    Окрім основних засобів витягання, формування, зберігання, передачі, вистави і використання інформації широкого наукового і промислового призначення, П. створює і випускає багато різних спеціальних приладів для геофізики, гідрометеорології, медицини, сільського господарства, транспорту, лабораторне устаткування, спеціалізовані комплектні лабораторії, годинник і ювелірні вироби (див. Годинникова промисловість, Ювелірна промисловість).

    Розвиток мікроелектроніки, оптоелектроніки, нелінійної оптики, мікромеханіків збагачує П., сприяє створенню компактних надійних економічних вимірниках, аналітичних, розвідувальних і ін. приладів, засобів тієї, що управляє ВТ, телемеханіки і автоматики. Монокристали з особливими фізичними властивостями, напівпровідникові, епітаксіальні і ін. плівки, рідкі кристали, твердотілі інтегральні схеми, магнітострикційні елементи в якості чутливих сприймаючих, перетворюючих і індикаторних середовищ якісно міняють характер виробів і технологію П.

    Провідною тенденцією в сучасному приладобудуванні є уніфікація елементно-конструктивної бази приладів і їх системне вживання. Закладена в ній уніфікація забезпечується нормалізацією інформаційних сигналів, параметрів джерел живлення, метрологічних показників, конструктивних форм і розмірів, технічних вимог і технологій, а також умов експлуатації. Вироби ГСП розраховані на сполучення як безпосередньо в системах, так і в агрегатних комплексах засобів автоматизації. Агрегатування забезпечує заводську компоновку засобів певного призначення і постачання комплексів у вигляді закінчених промислових виробів. Цим істотно спрощується і здешевлюється проектування систем і підвищується надійність їх функціонування. Розвиток ГСП і агрегатування забезпечує створення приладів і засобів автоматизації з доцільно обмеженої номенклатури типових модулів і блоків методами прогресивної технології в умовах спеціалізації і кооперації, індустріальну реалізацію систем.

    Технологія приладобудування[ред. • ред. код]
    Найбільший розвиток в приладобудуванні отримав виробництво механічних і електричних вимірювальних приладів з деталями високого класу точності. Поряд з класичними видами машинобудівної технології при виготовленні деталей приладів застосовують ультразвукову, електроннопроменеву, лазерну, електрохімічну, електроерозійу й ін. прогресивні види обробки. Все більше місце в П. займає виробництво електронної техніки з потоковими автоматизованими гальванічними, еоектрофізичними, електрохімічними фотохімічними, дифузійними і ін. процесами обробки напівпровідникових і ізоляційних матеріалів, процесами друкарського монтажу елементів і схем на модульних платах, спеціалізованим устаткуванням для здобуття електронних функціональних блоків. Оригінальні прецизійні процеси крупного промислового виробництва мікродроту для елементів опору і обмоток. Обмотувальні операції виконують на швидкісних намотувальних верстатах і автоматичних лініях. Електроізоляційні процеси йдуть у вакуумних просочувальних і сушильних установках. Виготовлення постійних магнітів для приладів електровимірювань, магнітними носіями інформації (карт, стрічок, дисків, барабанів) є масове виробництво на крупних заводах.

    Всілякі складальні процеси в приладобудуванні Високий рівень механізації і автоматизації виготовлення деталей, вузлів і модулів приладів забезпечує можливість здійснювати потокову збірку виробів на високопродуктивних спеціалізованих і універсальних установках, стендах і конвеєрних лініях з широким використанням складальних, регулювальних, контрольних, градуювальних діагностичних і ін. автоматів, із застосуванням електронно-обчислювальної техніки.

    Прилади і засоби автоматизації, що випускаються П., застосовуються в самих різних кліматичних, виробничих і експлуатаційних умовах, де вони незрідка піддаються несприятливим діям довкілля, які впливають на їх точність, надійність і довговічність. Ці чинники враховуються при конструюванні і виготовленні і відтворюються при контрольних випробуваннях деталей, модулів, вузлів і готових виробів на заводах П.

    Економіка приладобудування[ред. • ред. код]
    Приладобудування як галузь, що визначає розвиток науково-технічного прогресу в народному господарстві, розвивається в СРСР високими темпами. Обсяг виробництва продукції П. збільшився в 1966—73 в 3,7 разу. Значно оновлена і розширена номенклатура виробів, що випускаються. У 1975 в порівнянні з 1970 випуск продукції П. подвоюється. При цьому освоюється більше 3500 нових приладів і засобів автоматизації. Найважливішою умовою високих темпів зростання техніко-економічних показників галузі є її робота на повному госпрозрахунку. Всесоюзні державні промислові госпрозрахункові об’єднання Міністерства приладобудування, засобів автоматизації і систем управління володіють всіма необхідними правами і можливостями створювати і випускати сучасні прилади і засоби автоматизації з використанням всіх ресурсів галузі. Переклад об’єднань на нормативний метод розподілу прибули і госпрозрахункове фінансування планових витрат (самоокуповування), при великій економічній ефективності автоматизації в народному господарстві, забезпечує високу рентабельність приладобудування.

    Створення і поширення АСОВІ. Головне завдання П. СССР — розвиток автоматизованих систем управління в народному господарстві країни на основі сучасних технічних засобів. Це досягається типізацією проектних рішень, автоматизацією систем проектування, уніфікацією, агрегатуванням і комплектним постачанням технічних засобів, спеціалізацією монтажно-налагоджувальних робіт, організацією шефнагляду за експлуатацією систем.

    В П. розробкою принципів і методів автоматизації управління займаються інститут проблем управління і Центральний науково-дослідний інститут комплексної автоматизації в Москві, інститут автоматики в Києві, Центральний науково-дослідний інститут техніки управління в Мінську і ряд спеціалізованих дослідницьких організацій по розробці АСОВІ. Проектують системи інститути П. і ін. галузей народного господарства. Монтаж ведуть центральні і територіальні трести і об’єднання галузі П.

    Розрізняють АСОВІ технологічними процесами (АСУТП), підприємствами (АСУП) і галузями (ОАСУ). У АСУТП основне місце займають автоматичні засоби формування, перетворення і використання інформації, зазвичай при порівняно невеликому вживанні обчислювальної техніки, в АСУП в основному використовуються клавішні засоби формування інформації, але превалює обчислювальна техніка, в ОАСУ головне місце займають потужні обчислювальні комплекси.

    Подальший розвиток автоматизації управління пов’язаний з вдосконаленням збору, передачі, обробки і представлення інформації за допомогою поєднання аналізу технологічних і економічних параметрів для своєчасного здобуття синтезованих показників виробництва і діяльності підприємства в цілому. Це дорога розвитку інтегрованих систем. Створення і поширення інтегрованих АСОВІ пов’язані з випуском необхідних уніфікованих економічно доцільних комплексів технічних засобів, алгоритмів, програм і типових проектних вирішень автоматизації управління, застосовних в різних галузях народного господарства.

    Наука П.[ред. • ред. код]
    Сучасне П. покликане забезпечувати народне господарство ефективними засобами і системами управління на основі широкого використання досягнень науки. Вивчаються процеси управління різними виробництвами, постачанням ресурсами, обслуговуванням адміністративно-господарською діяльністю, виявляються оптимальні вимоги до систем і засобів, визначаються економічно і технічно доцільні дороги їх реалізації, розробляються типові вирішення конкретних завдань управління при мінімізації номенклатури виробів приладобудування.

    Важливе значення має підвищення інформативності систем при одночасному скороченні кількості приватних відомостей, що представляються людині, що досягається за рахунок розширення аналітичній функції вимірювальних і обчислювальних пристроїв. Істотне підвищення автоматичності управління. Дослідження процесів документообігу в умовах дії АСОВІ дозволяє спростити і уніфікувати документообіг, вивільнити персонал від непродуктивної роботи, передаючи формування інформації відповідним пристроям. Дослідження технологічних процесів, різних режимів роботи устаткування і машин дає можливість ширше використовувати методи адаптації систем управління для здобуття найкращих техніко-економічних показників.

    Наукові досягнення у вивченні різних станів твердого тіла, динаміки руху рідин і газів, плазмової форми матерії, фізико-хімічних властивостей речовин, енергетичних перетворень, нестаціонарних полів, коливань і випромінювань дозволяють не лише знаходити нові принципи дії приладів, але і підвищувати точність, надійність і економічність найважливіших виробів П., систематично оновлювати їх номенклатуру.

    Наука приладобудування представлена тематикою галузевих і академічних організацій, дисциплінами вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, численним персоналом учених, книжковими і періодичними виданнями, науково-технічними радами і суспільствами.

    Міжнародна кооперація в П.[ред. • ред. код]
    Велике значення набуває спільна діяльність країн — членів СЕВ(Рада економічної взаємодопомога) на основі соціалістичної економічної інтеграції. Спеціалізація і кооперація дозволяють країнам СЕВ(Рада економічної взаємодопомоги) забезпечити створення і виробництво приладів і засобів автоматики з врахуванням традиційних можливостей і раціонального використання науково-виробничого потенціалу цих країн. Спільними зусиллями Болгарії, Угорщини, ГДР (Німецька Демократична Республіка), Польщі, Румунії, СРСР і Чехословаччині розроблена універсальна міжнародна система автоматичного контролю, регулювання і управління (УРС). У її складі на основі розподілу праці між країнами СЕВ(Рада економічної взаємодопомоги) освоєно виробництво параметричних рядів уніфікованих приладів контролю і регулювання температури, тиску, рівня, витрати, кількості рідин і газів і ін. теплоенергетичних величин. Кооперацію дає можливість розробляти і випускати системи управління технологічними процесами на базі тих, що виготовляються країнами — членами СЕВ(Рада економічної взаємодопомоги) засобів витягання, формування, обробки, вистави і використання інформації.

    Приладобудування займає видне місце в промисловості розвинених капіталістичних країн. Всілякі вимірники, аналітичні, геофізичні й ін. прилади, обчислювальні і випробувальні машини, пристрої передачі даних, засоби телемеханіки і оргтехніки, комплексні системи контролю і регулювання випускають багато фірм Великобританії, Італії, Японії, США, ФРН(Федеральна Республіка Німеччини), Франції.

    Ответить

22. Атмосфе́рні о́пади (Гідрометео́ри) — вода в рідкому чи твердому стані, що випадає з хмар чи безпосередньо з повітря на земну поверхню та предмети. З хмар випадають: дощ, мряка, сніг, мокрий сніг, крупа, град, льодяний дощ. З повітря виділяються: роса, рідкий наліт, іній, твердий наліт, паморозь.

    Конвективні опади
    Випадання атмосферних опадів із хмар відбувається в результаті укрупнення частинок вже існуючих хмарних елементів (крапель або кристалів) до розмірів, при яких вони здобувають помітну швидкість падіння. Найбільші кристалічні елементи, випадаючи з хмари, зіштовхуються з переохолодженими краплями, приморожуючи їх до себе, або змерзаються між собою, утворюючи пластівці. Перейшовши в атмосферні шари з температурами вище 0 °C, тверді частки тануть, утворюючи краплі дощу. При низьких температурах повітря (близько 0 °C і нижче) тверді частки досягають земної поверхні не розтанувши (сніг, крупа й ін.). У теплу пору року можливе випадіння граду. У краплинно-рідких хмарах при позитивних або негативних, але близьких до 0 °C температурах атмосферні опади можуть виникати внаслідок злиття, або коалесценції хмарних елементів. В результаті цього може випадати дрібний дощ або мряка.

    Орографічні опади
    Залежно від механізму розвитку й структури хмар, що дають атмосферні опади, розрізняють обложні атмосферні опади — помірної інтенсивності, але тривалі, із шарувато-дощових хмар, зливові — з купчасто-дощових хмар і мрячні — із шаруватих хмар.

    Атмосферні опади, що виділяються на земній поверхні (так звані наземні гідрометеори), — це роса, паморозь, іній, рідкий і твердий наліт та ін.; особливе значення має ожеледь, аналогом якої у вільній атмосфері є зледеніння літака в польоті.

    Вимірюються атмосферні опади дощомірами, опадомірами, плювіографами на метеорологічних станціях, а для великих площ — за допомогою радіолокації. Кількість опадів виражається в мм шару води, що випала, а інтенсивність — у міліметрах на хвилину, годину, добу.

    Атмосферні опади — одна з ланок кругообігу води на Землі. Кількість атмосферних опадів, багаторічний, середньомісячний, сезонний, річний, їхній розподіл по земній поверхні, річний і добовий хід, повторюваність, інтенсивність тощо є визначальними характеристиками клімату, що мають істотне значення для сільського господарства й багатьох інших галузей народного господарства. Все більшого значення набуває штучне викликання атмосферних опадів, що полягає в тому, що в хмару вводять реагенти, які сприяють утворенню крижаних кристалів у водяних хмарах, а в змішаних хмарах прискорене їхнє укрупнення.

    Опади радіоактивні
    продукти радіоактивного розпаду, які випадають на Землю у вигляді пилу або з дощем (снігом).
    Зміст [сховати]
    1 Розподіл опадів по планеті
    2 Опади в Україні
    3 Див. також
    4 Джерела
    Розподіл опадів по планеті[ред. • ред. код]
    Розподіляються опади по поверхні Землі нерівномірно. З аналізу карт ізогієт (ліній рівних сум опадів) можна побачити, що на розміщення атмосферних опадів впливає два головних фактори:

    Напрямок руху повітря. Більше всього опадів випадає там, де переважають висхідні рухи повітря, і менше — при спадних. Екваторіальна зона низького тиску (2000-3000 мм/рік і більше). Навітряні схили височин і гірських хребтів одержують більше атмосферних опадів, ніж підвітряні схили. Найвологіше місце на Землі, Черапунджі (близько 12 000 мм опадів на рік) знаходиться на навітряному схилі Гімалаїв на висоті близько 1300 м у Індії.
    За інших рівних умов кількість опадів зменшується від низьких широт до високих.
    Річну суму опадів необхідно розглядати у її співвідношенні з температурними умовами приземного повітря. Таким співвідношенням є коефіцієнт зволоження, визначений В. В. Докучаєвим, доопрацьований Г. Н. Висоцьким та Н. Н. Івановим: k = r/E, де k — коефіцієнт зволоження, r — сума опадів за визначений проміжок часу (рік, сезон, місяць), E — випаровуваність (максимально можливий випар при даних температурних умовах, не обмежений запасами вологи, звичайно з поверхні водойм). Там, де коефіцієнт зволоження більше одиниці (опади переважають над випаровуваністю), при достатній кількості тепла зростають ліси; де він менше одиниці (випаровуваність перевищує суму опадів) — панують лісостеп, степ і пустелі.

    Опади в Україні[ред. • ред. код]
    Для України характерно від 270–310 мм опадів в районі Сивашу до 1500–1800 (в окремі роки і 2100) мм опадів для Карпатських гір. У Кримських горах кількість опадів теж сягає 1500 мм/рік. Кількість опадів (для України) зменшується у напрямку з Північного Заходу на Південний Схід.

    Ответить

23. Ро́берт Фо́лкон Скотт (англ. Robert Falcon Scott) (6 червня 1868 — 29 березня 1912) — англійський дослідник Антарктиди. Навесні 1912 р. Скотт із чотирма колегами підкорив Південний полюс другим після Р. Амундсена. Повертаючись із полюса, всі учасники експедиції загинули від голоду та виснаження.

    Зміст [сховати]
    1 Біографія
    2 Експедиція «Діскавері»
    3 Експедиція «Терра Нова»: підкорення Південного полюса
    3.1 Передумови та організація
    3.2 Шлях на південь
    3.3 Повернення і загибель експедиції
    4 Образ Скотта в британській культурі XX ст
    5 Див. також
    6 Джерела
    7 Посилання
    Біографія[ред. • ред. код]
    Роберт Скотт народився 6 червня 1868 р. у садибі біля м. Сток-Дамрел (Англія). Крім нього в сім’ї Джона та Ганни Скоттів були три доньки та один син. Почав кар’єру моряка в 13 років, згодом дослужився до чину лейтенанта флоту, працював як інженер на військових кораблях. Полярні дослідження зацікавили Скотта вже в зрілому віці передусім як шанс для швидкого просування службовими щаблями. У 1901–1904 та 1910–1913 організував дві антарктичні експедиції, друга з яких стала для нього фатальною. У 1908 р. Скотт одружився з Кетлін Брюс, яка народила йому сина Пітера.

    Експедиція «Діскавері»[ред. • ред. код]
    У 1901 р. завдяки протекції Клементса Маркгема, голови Британського королівського географічного товариства, Скотта призначили керівником антарктичної експедиції на кораблі «Діскавері». Серед членів екіпажу був зокрема Ернест Шеклтон, який згодом став одним із найвідоміших британських полярних дослідників. Метою виправи було дослідити території на південь від моря Росса. Експедиція відкрила Землю Короля Едварда VII, названу так на честь англійського монарха, та Полярне плато. Крім того, учасникам вдалося зібрати непересічний науковий матеріал про море Росса. 31 грудня 1902 р. Скотт і лікар експедиції Едвард Вілсон досягли 82°17′ пд. ш., встановивши новий рекорд.

    Експедиція «Терра Нова»: підкорення Південного полюса[ред. • ред. код]
    Докладніше: Терра Нова (експедиція)
    Передумови та організація[ред. • ред. код]
    Другий антарктичний похід Скотта почався 1910 р., невдовзі після того, як американці Пірі та Кук оголосили про підкорення Північного полюса. Корабель «Терра Нова» прибув до берегів Антарктиди приблизно одночасно з «Фрамом» Р. Амундсена, який вважався суперником Скотта в змаганні за відкриття полюса. Незважаючи на передусім наукове призначення англійської експедиції, поведінка Скотта доводила, що норвежці були для нього конкурентами (зокрема, у його щоденнику є постійні згадки про необхідність вирушити якомога швидше і знайти коротший шлях). Скотт отаборився на острові Росса в протоці Мак-Мердо і перезимував там, готуючись до походу, проводячи наукові дослідження та закладаючи продуктові склади на шляху до полюса (за маршрутом, прокладеним у 1909 р. Шеклтоном). На відміну від Амундсена, він вирішив майже відмовитись від використання тяглових собак для перевезення вантажу: першу частину шляху мали подолати маньчжурські поні та дизельні трактори, а на фінальній стадії люди мали самі впрягтися в сани з харчами та обладнанням і дотягти їх до полюса.

    Шлях на південь[ред. • ред. код]

    Зеленою лінією позначений маршрут групи Амундсена, синьою — Скотта.
    1 — Місце загибелі Скотта, Вілсона і Боверса.
    2 — Місце загибелі Оутса.
    3 — Місце загибелі Еванса.
    У похід пішло 9 людей, в тому числі полтавчанин Антон Омельченко. Після 85° пд. ш. шлях продовжили п’ятеро: сам Скотт, Генрі Бауерс, Едвард Вілсон, Едгар Еванс та Лоуренс Оутс. Рішення Скотта узяти не трьох (як передбачалось), а чотирьох напарників згодом не раз критикували, адже продуктові пайки були розраховані на меншу кількість осіб, тому учасники експедиції не раз потерпали від недоїдання. Дорога до полюса через крижані поля льодовика Бірдмора була ускладнена ненадійністю транспортних засобів — маньчжурські поні були надто важкими для маневрування на порізаному тріщинами терені, а фураж для них займав багато місця, тому ослаблих тварин довелося добивати одну за одною; до того ж дизельні двигуни виявились нетривкими, тому люди мали тягти вантаж самі і швидко стомлювались від холоду та важкої праці. 9 січня 1912 р. вони побили рекорд Шеклтона — 88°23’ пд. ш. Одночасно в щоденнику Скотта з’являються записи про «каторжну працю» та надзвичайне виснаження членів команди, але повернутись на зимову базу він не схотів. Проте найгірше розчарування спіткало їх 17 січня, коли за кілька кілометрів до полюса вони побачили залишки табору норвезької експедиції Амундсена, що побувала там на місяць раніше. Тоді ж керівник експедиції записав:

    Норвежці випередили нас і досягли полюса першими. Для нас це жахливе розчарування, мені шкода мої вірних товаришів […] Завтра ми повинні дійти до полюса, а тоді повертатись додому якомога швидше. Зараз уже не час для ілюзій; повернення буде виснажливим.
    Повернення і загибель експедиції[ред. • ред. код]

    Скотт за щоденником. Мис Еванса. Зима 1911 року
    Вони рушили назад у дуже поганому фізичному та моральному стані. Брак харчів і пального, несприятлива погода, відмороження та депресії вирішили долю експедиції. Першим після фізичного (ймовірно, цинги) та психічного розладу помер Еванс. Згодом Оутс відморозив ногу і не міг іти так швидко, як того вимагали обставини, а сповільнення темпу просування на північ загрожувало голодною смертю цілій експедиції. 16 березня, напередодні свого 32-го дня народження, Оутс вийшов із намету, сказавши товаришам фразу, яка згодом стала в Британії крилатою: «Я вийду і, можливо, трохи затримаюсь». Більше його не бачили. Решта учасників спробувала йти далі, щоб досягти наступного продуктового складу, але за 20 км від нього зупинилась через снігову бурю. Вони були надто слабкими, щоб вийти з намета, і кілька днів пролежали там, втративши усі шанси на порятунок. 29 березня Скотт зробив у щоденнику останній запис:

    Треба триматись до кінця, але ми дедалі слабшаємо, і кінець уже близький. Мені дуже шкода, але, здається, я більше не можу писати. Заради Бога, подбайте про наші сім’ї.
    Він також залишив листа для своєї дружини, де зокрема просив її виховати в синові любов до природничих наук. За шість місяців експедиція Едварда Аткінсона знайшла записи Скотта та його товаришів у наметі поруч із мертвими тілами останніх трьох учасників походу.

    Образ Скотта в британській культурі XX ст[ред. • ред. код]

    Статуя Роберту Фолкону Скотту у Крайстчерчі
    Остання експедиція Скотта та його особиста роль у подіях 1911–1912 рр. досі є предметом незгоди істориків. Одні вбачають у ньому британського національного героя, який сміливо кинув виклик Амундсенові в змаганні за підкорення полюса і знайшов у собі силу дійти до мети. Для інших Скотт є авторитарним кар’єристом, організаційна недбалість якого стала причиною смерті цілої команди. Хвиля патріотизму, що супроводжувала Першу світову війну 1914–1918 рр., сприяла утвердженню першої точки зору в британській історіографії: романтизований образ Скотта-героя до недавнього часу був поширений у шкільних підручниках країни і став символом «англійського духу» у численних публіцистичних і художніх творах.

    Ответить

24. Антаркти́да (від грец. αντι — проти та грец. αρκτικος — північний, «протилежний Арктиці») — континент у південній півкулі навколо географічного південного полюса, омивається Південним океаном, охоплює приблизно 10% суходолу Землі. Там розташовані 90% світових запасів криги, в яких сконцентровано 70% прісної води на Землі.

    Загальна площа поверхні — 13 900 000 км², без шельфових льодовиків 12,6 млн км² звуженням між морем Веделла і морем Росса.

    Зміст [сховати]
    1 Географія
    1.1 Географічний поділ
    1.2 Рельєф
    1.2.1 Підлідний рельєф
    1.3 Геологічна будова Антарктиди
    1.3.1 Геологічна будова Східної Антарктиди
    1.3.2 Геологічна будова Західної Антарктиди
    1.4 Заледеніння
    1.5 Корисні копалини
    1.6 Клімат
    1.7 Флора і фауна
    1.7.1 Флора
    1.7.2 Фауна
    1.7.3 Морська фауна
    1.8 Внутрішні води
    2 Вивчення Антарктиди
    2.1 Україна і дослідження Антарктиди
    2.1.1 Станція «Академік Вернадський»
    2.1.2 Національний антарктичний науковий центр
    3 Cтатус Антарктиди
    3.1 Територіальні претензії
    4 Населення
    5 Туризм
    6 Див. також
    7 Виноски
    8 Бібліографія
    9 Посилання
    Географія[ред. • ред. код]
    Географічний поділ[ред. • ред. код]
    Докладніше: Територіальний поділ Антарктиди
    Територія Антарктиди ділиться на географічні площі та області, які були відкриті роками раніше різними мандрівниками. Область, досліджувана і названа на честь відкривача (або інших осіб), називається «земля».

    Список земель Антарктиди:

    Земля Аделі
    Земля Олександра I
    Земля Вікторії
    Земля Вільгельма II
    Земля Георга V
    Земля Ґреяма
    Земля Кемпа
    Земля Королеви Єлизавети
    Земля Королеви Мод
    Земля Королеви Мері
    Земля Котса
    Земля Мак-Робертсона
    Земля Мері Берд
    Земля Палмера
    Земля Принцеси Єлизавети
    Земля Вілкса
    Земля Едуарда VII
    Земля Елсворта
    Земля Ендербі
    Крім того, до Антарктиди належать Південні Оркнейські, Південні Шетландські острови, острови Баллені і Беркнер.

    Самою північною точкою континенту є мис Прайм-Хед (англ.)

    Рельєф[ред. • ред. код]

    Рельєф Антарктиди.
    Антарктида — найвищий континент Землі, середня висота поверхні континенту над рівнем моря становить понад 2000 м, а в центрі континенту досягає 4000 метрів. 99,5% поверхні покриває материковий лід товщиною до 4776 м (середня товщина 1880 м), який піднімається до 4010 м (в середньому до 2040 м), під яким прихований континентальний рельєф і лише 0,3% (близько 40 тис. км ²) її площі вільні від льоду — в основному в Західній Антарктиді і Трансантарктичних горах: острови, ділянки узбережжя, так звані оази і окремі гребені і гірські вершини (нунатаки), що підносяться над крижаною поверхнею. Трансантарктичні гори, що перетинають майже весь материк, ділять Антарктиду на дві частини — Західну Антарктиду та Східну Антарктиду, що мають різне походження і геологічну будову. На сході розташоване високе (найбільше піднесення поверхні льоду ~ 4100 м над рівнем моря) покрите льодом плато. Західна частина складається з групи гористих островів, з’єднаних між собою льодом. На тихоокеанському узбережжі розташовані Антарктичні Анди, висота яких перевищує 4000 м; найвища точка континенту — 4892 м над рівнем моря — масив Вінсон у горах Елсверта. У Західній Антарктиді знаходиться і найглибша депресія континенту — западина Бентлі, імовірно, рифтового походження. Глибина западини Бентлі, заповненої льодом, досягає 2555 м нижче рівня моря. Південний полюс лежить на висоті близько 2800 м.

    Підлідний рельєф[ред. • ред. код]
    Antarctica Without Ice Sheet.png

    Рельєф поверхні материка без льодовикового покрову.
    Дослідження за допомогою сучасних методів дали змогу більше дізнатися про підлідний рельєф південного материка. В результаті досліджень з’ясувалося, що близько третини материка лежить нижче рівня світового океану, дослідження також показали наявність гірських ланцюгів і масивів.

    Західна частина континенту має складний рельєф і великі перепади висот. Тут знаходяться найвища вершина — гора Вінсон (масиву Вінсона 4892 м) і найглибша западина (прогин Бентлі −2555 м) в Антарктиді. Антарктичний півострів є продовженням південноамериканських Анд, які тягнуться в напрямку південного полюса, трохи ухиляючись від нього в західний сектор.

    Східна частина материка має переважно згладжений рельєф, з окремими плато й гірськими хребтами висотою до 3-4 км. На сході Антарктиди розташовані підлідні гори Гамбурцева та гори Вернадського.

    Дослідження підлідного рельєфу, проведені НАСА, виявили в Антарктиді кратер астероїдного походження. Діаметр воронки становить 482 км. Кратер утворився в результаті падіння на Землю астероїда діаметром приблизно в 48 кілометрів (більший за Ерос), приблизно 250 мільйонів років тому, у Пермському періоді. Пил, піднятий під час падіння й вибуху астероїда, спричинив багатовікове похолодання й загибель більшої частини флори та фауни тієї епохи. Цей кратер на сьогоднішній день вважається найбільшим на Землі[1].

    Геологічна будова Антарктиди[ред. • ред. код]
    Докладніше у статті Геологія Антарктиди
    Антарктида ділиться на Східну (близько 10 млн км²) і Західну з Антарктичним півостровом, які різні за своєю геологічною будовою: Східна Антарктида — докембрійська Антарктична платформа, облямована пізнішими складчастими утвореннями, Західна Антарктида — Каледонська плита й Андійський складчастий пояс (антарктичний півострів і прилеглі до нього райони).

    Геологічна будова Східної Антарктиди[ред. • ред. код]
    Східна Антарктида являє собою стародавню докембрійську континентальну платформу (кратон), схожу з платформами Індії, Бразилії, Африки та Австралії. Всі ці кратони утворилися при розпаді суперконтиненту Гондвани. Вік порід кристалічного фундаменту становить 2,5-2,8 млрд років, найдавніші породи — Землі Ендербі — понад 3 млрд років.

    Фундамент покритий молодшим осадовим чохлом, сформованим 350–190 млн років тому, в основному морського походження. У шарах з віком 320–280 млн років наявні льодовикові відкладення, проте молодші містять викопні рештки рослин і тварин, у тому числі іхтіозаврів, що свідчить про сильну відмінність клімату того часу від сучасного. Знахідки теплолюбних плазунів та папоротеподібної флори були зроблені першими дослідниками Антарктиди і стали одним з вагомих доказів широкомасштабних горизонтальних рухів плит, що підтверджує концепцію тектоніки плит.

    Геологічна будова Західної Антарктиди[ред. • ред. код]
    Західна частина складена молодими кайнозойськими породами. Прояви вулканізму, зосереджені в Західній Антарктиці, пов’язані з Антарктичним півостровом, що виник в ході Андського періоду гороутворення. Деякі з вулканів, особливо острівні, вивергалися в останні 200 років. Найактивніший вулкан Антарктиди — Еребус на острові Росса в однойменному морі. Його називають «вулкан, що сторожить шлях до Південного полюса».

    Заледеніння[ред. • ред. код]
    Більша частина поверхні Антарктиди (понад 95%) вкрита льодовиковим щитом потужністю до 1500—3000 м. Вільна від льоду поверхня становить лише 4,5% площі материка. Це незначні прибережні ділянки суходолу («оазиси») і найвищі гори. Поверхня льодовика розбита численними тріщинами й провалами. Встановлено, що в ряді місць Антарктиди ложе льодовика лежить нижче від рівня моря. Лід перебуває в постійному русі. Від центра Антарктиди він розтікається до її периферії (в районі обсерваторії «Мирний» швидкість руху льоду 30—45 м за рік) і круто обривається в бік моря, утворюючи високі льодові стіни—бар’єри. Висота найбільшого в Антарктиді льодового бар’єра Росса 45—73 м, але переважно 30—40 м. У багатьох місцях лід, що сповзає в море, утворює плаваючі, припаяні до суші, великі шельфові льодовики (Росса, Шеклтона та інші) загальною площею понад 900 тис. км². Льодовики постійно відламуються і дають початок айсбергам, які виносяться на північ в океани, що омивають Антарктиду.

    Гори Тангра, о. Лівінгстон

    Типовий краєвид Антарктиди

    Пік Святого Бориса, острів Лівінгстона

    Піки Уни, Канал Лемера
    Корисні копалини[ред. • ред. код]
    Корисні копалини: кам’яне вугілля, залізна руда, слюда, мідь, свинець, цинк, графіт тощо. На континенті знаходиться близько 40 міжнародних станцій, на яких перебувають близько 2-3 тис. чоловік.

    Клімат[ред. • ред. код]
    Клімат Антарктиди надзвичайно суворий. У центральних районах Антарктиди протягом року існує стійкий полярний антициклон. У літньо-осінній період на окраїнах Антарктиди спостерігається циклонічна діяльність, яка інколи поширюється і на її внутрішню частину.

    На радянській (тепер — російська) антарктичній станції «Восток» 21 липня 1983 року було зареєстровано найнижчу температуру повітря на Землі за всі роки метеорологічних спостережень: 89,2 градуси Цельсія нижче нуля[2][3]. Район отримав назву Полюс холоду Землі.

    У грудні 2013 року, навколо японської полярної станції “Купол Фудзі(англ.)укр.», вченими було зафіксовано новий рекорд найнижчої температури на поверхні Землі — мінус 91,2 °C. Правда, за повідомленнями, вимірювання проводилися не за допомогою метеостанції, а із супутника, тому враховувати цей температурний рекорд можна з певною часткою умовності. Дослідження проводилось фахівцями Американського національного центру снігових і льодових даних[4][5].

    Найвища у прибережній зоні −11,6 °C (станція Оаза). Температура —40° можлива протягом усього року.

    Різкі температурні контрасти між переохолодженим материком і теплішими водами океанів зумовлюють часті й сильні вітри, які нерідко досягають ураганної сили (80—90 м/сек).

    Річні суми опадів у прибережній смузі 500–600 мм, у внутрішніх районах 100–150 мм.

    Флора і фауна[ред. • ред. код]

    Імператорські пінгвіни в Антарктиді

    Імператорський пінгвін

    Антарктичний криль Euphausia superba

    Підводний світ Антарктиди
    Органічний світ надзвичайно бідний. Незначні вільні від льоду узбережні ділянки і скелі вкриті лишайниками, водоростями, мохами; на півострові Пальмер знайдено близько десятка квіткових рослин. Трапляються квіткові, папоротеподібні, лишайники, гриби, водорості. Фауна пов’язана з морем і зосереджена на узбережжі і прибережних островах. Представлена кількома видами птахів (пінгвіни, поморники, буревісники, альбатроси, баклани) та антарктичними тюленями.

    Флора[ред. • ред. код]
    Клімат Антарктиди не сприяє розвитку великої кількості рослин. Поєднання морозів, поганої якості ґрунтів, обмаль вологи і брак сонячного світла пригнічує ріст рослин. Як результат, рослинність обмежується, головним чином, мохами. Автотрофні організми складаються з найпростіших. Флора континенту в основному складається з лишайників, мохів, водоростей і грибів. Зростання рослинності, зазвичай, відбувається влітку і лише протягом декількох тижнів.

    В Антарктиді налічується більш ніж 200 видів лишайників та близько 50 видів мохів. Сімсот видів водоростей, більшість з яких є фітопланктон. На континенті спостерігається явище барвистого снігу, що пояснюється наявністю цілих колоній водоростей і діатомових водоростей, особливо це характерно для прибережних районів в літній період. Існують два види квіткових рослин, які були знайдені в районі Антарктичного півострова — Луговик антарктичний (Антарктична волосяна трава) і Колобантус кіта (Антарктична гвоздика)[6].

    Фауна[ред. • ред. код]
    Див. також Список ссавців Антарктиди Лише незначна кількість наземних хребетних обрали місцем перебування Антарктиду[7]. Це мікроскопічні кліщі, як (antarcticus Alaskozetes), воші, нематоди, тихоходи, коловертки, криль і колембола. Нещодавно виявлені представники стародавніх екосистем нашої планети, які складаються з кількох видів бактерій, що були знайдені в льодовій пастці глибоко під льодовиками[8]. А нелітаюча мушка Бельгіка антарктидна, всього 12 мм в розмірі — представник найчисельніших земних тварин в Антарктиді. Сніговий буревісник є одним з усього лише трьох видів птахів, які розмножуються тільки в Антарктиді[9].

    Морська фауна[ред. • ред. код]
    Внутрішні води[ред. • ред. код]
    У зв’язку з тим, що не тільки середньорічні, а й на більшості території навіть літні температури в Антарктиді не перевищують нуля градусів, опади там випадають тільки у вигляді снігу (дощ — вкрай рідкісне явище). Він утворює льодовиковий (сніг спресовується під власною вагою) покрив завтовшки понад 1700 м, і місцями досягає 4300 м. У антарктичних льодах сконцентровано близько 80% всієї прісної води Землі. Тим не менш, в Антарктиді існують озера, а в літній час і річки. Живлення річок льодовикове. Завдяки інтенсивній сонячній радіації, обумовленій винятковою прозорістю повітря, танення льодовиків відбувається навіть при незначній мінусовій температурі повітря. На поверхні льодовика, часто на значній відстані від узбережжя, утворюються струмки талої води. Найінтенсивніше танення відбувається поблизу оазисів, поруч з кам’янистими ґрунтами, які нагріваються на сонці. Оскільки всі струмки наповнюються завдяки таненню льодовика, то їх водний і рівневий режим повністю визначаються змінами температури повітря й сонячної радіації. Найбільші витрати води в них спостерігаються в години найбільш високих температур повітря, тобто в другій половині дня, а найменші — у нічні години, причому нерідко в цей час русла повністю пересихають. Нальодовикові струмки й річки, як правило, мають дуже звивисті русла і з’єднують численні нальодовикові озера. Відкриті русла зазвичай закінчуються, не доходячи до моря чи озера, а водотік прокладає свій шлях далі під льодом або в товщі льодовика, на зразок підземних річок у карстових районах.

    З настанням осінніх морозів стік припиняється, і глибокі, зі стрімкими берегами, русла заносяться снігом або перекриваються сніговими мостами. Іноді майже постійні поземки і часті завірюхи перекривають русла струмків ще до того, як припиниться стік, і тоді струмки течуть у крижаних тунелях, зовсім непомітних з поверхні. Як і тріщини у льодовиках, вони небезпечні, оскільки важкі машини можуть провалюватися в них. Якщо сніговий міст недостатньо міцний, він може провалитися і під вагою людини. Річки антарктичних оазисів, що протікають по ґрунту, зазвичай не перевищують довжини декількох кілометрів. Найбільша — ріка Онікс, понад 20 км завдовжки. Річки існують тільки в літній час.

    Блакитний лід, що вкриває озеро Фріксел в Трансантарктичних горах.
    Антарктичні озера теж мають ряд особливостей, через що іноді їх виділяють в особливий, антарктичний тип. Знаходяться вони в оазисах або сухих долинах і майже завжди покриті товстим шаром льоду. Тим не менш, у літній період вздовж берегів і в гирлах тимчасових водотоків утворюється смуга відкритої води кілька десятків метрів шириною. Найчастіше, озера стратифіковані. Біля дна спостерігається шар води з підвищеною температурою і солоністю, як, наприклад, в озері Ванда. В деяких невеликих безстічних озерах концентрація солі значно висока, і вони можуть бути повністю вільними від льоду. Наприклад, озеро Дон Жуан з високою концентрацією в його водах хлориду кальцію, замерзає тільки при дуже низьких температурах. Антарктичні озера невеликі, тільки деякі з них більші 10 км² (озеро Ванда, озеро Фігурне). Найбільше з антарктичних озер — озеро Фігурне в оазисі Бангера. Звиваючись серед пагорбів, воно тягнеться на 20 кілометрів. Площа його дорівнює 14,7 км², а глибина перевищує 130 метрів. Найглибше — озеро Радок, його глибина сягає 362 м.

    Є на узбережжі Антарктиди озера, що утворилися в результаті підпору води сніжниками або невеликими льодовичками. Вода в таких озерах нагромаджується іноді протягом декількох років до тих пір, поки рівень її не підніметься до верхнього краю природної греблі. Тоді надлишки води починають витікати з озера. Утворюється русло, яке швидко поглиблюється, витрата води зростає. У міру поглиблення русла рівень води в озері падає, і воно зменшується у своїх розмірах. Взимку пересохле русло заноситься снігом, який поступово ущільнюється, і природна гребля відновлюється. Наступного літнього сезону озеро знову починає наповнюватися талими водами. Проходить кілька років, поки озеро не наповниться, і його води знову не прорвуться в море.

    Порівнюючи Антарктиду з іншими материками, можна зазначити, що на Південному полярному материку абсолютно відсутні заболочені ділянки. Однак у прибережній смузі є своєрідні льодовикові «болота». Вони утворюються влітку в пониженнях, заповнених снігом і фірном. Тала вода, що стікає в ці зниження, зволожує сніг і фірн, в результаті чого і виходить сніжно-водяна каша, в’язка, як звичайні болота. Глибина таких «боліт» найчастіше незначна — не більше метра. Зверху вони бувають вкриті тонкою крижаною кіркою. Як і справжні болота, вони часом непрохідні навіть для гусеничного транспорту.

    У 1990-х роках російськими вченими було виявлено підльодовикове незамерзаюче озеро Восток — найбільше з антарктичних озер, що має довжину 250 км і ширину 50 км; озеро вміщує близько 5400 тис. км³ води.

    У січні 2006 року геофізики Робін Белл і Майкл Штудінгер з американської геофізичної обсерваторії Ламонт-Догерті виявили друге і третє за розмірами підльодовикові озера, площею 2000 км² і 1600 км² відповідно, розташовані на глибині близько 3 км від поверхні континенту. Вони повідомили, що це можна було б зробити раніше, якби дані радянської експедиції 1958–1959 років були проаналізовані більш ретельно. Крім цих даних, були використані дані супутників, покази радарів і виміри сили тяжіння на поверхні континенту.

    Всього на 2007 рік в Антарктиці виявлено понад 140 підльодовикових озер.

    Вивчення Антарктиди[ред. • ред. код]
    Докладніше: Антарктичні дослідницькі станції

    Станція Академік Вернадський

    Наукова станція
    Антарктиду відкрила 16 січня 1820 року російська експедиція Фадея Фадейовича Беллінсгаузена і Михайла Петровича Лазарєва (1819–1821). На початку 20 століття Антарктиду досліджували видатні полярники: Роберт Скотт (1901—04, 1910—12), Ернест Генрі Шеклтон (1907–1909), Руал Амундсен (1910–1912) та інші. З 1928 вивчення Антарктиди здійснюється за допомогою літаків: Д. Вілкінс (1928–1930), Л. Елсуорт (1935, 1938—39), Р. Е. Берд (1928—30, 1933—35, 1939—41, 1946—47). З 1950 в Антарктиді працюють постійні науково-дослідні станції (перша — французька). У зв’язку з проведенням Міжнародного геофізичного року (1957–1959) в Антарктиді 12 країн організували дослідні станції. Зокрема, СРСР, починаючи з 1956, організував 7 станцій. Основна з них — селище Мирний. З 1996 в Антарктиді діє також і українська наукова станція «Академік Вернадський».

    Міжнародно-правовий режим Антарктиди та інших територій, що розташовані південніше 60° південної широти, регулюється Угодою про Антарктику від 1 грудня 1959 року.

    Шлях туристів
    Інтернет домен Антарктиди — .aq.

    Гора Тангра

    Антарктична філателія

    Україна і дослідження Антарктиди[ред. • ред. код]
    Станція «Академік Вернадський»[ред. • ред. код]
    Докладніше: Академік Вернадський
    «Академік Вернадський» (до 1996 — «Фарадей») — єдина українська антарктична станція, розташована на мисі Марина острова Галіндез за 7 кілометрів від західного узбережжя Антарктичного півострова. Вона працює цілий рік і є метеорологічною та географічною обсерваторією. Заснована у 1953 році як британська станція «Фарадей»; в лютому 1996 року була придбана Україною за символічну ціну в один фунт стерлінгів у Британії і була передана Англійським Антарктичним Товариством та перейменована на «Академік Вернадський» на честь видатного українського вченого академіка Володимира Івановича Вернадського, першого президента НАН України.

    Проведення наукових досліджень на Шостому континенті — це головне призначення української антарктичної станції «Академік Вернадський». Для виконання цієї задачі підпорядковано всю життєдіяльність станції та Національного антарктичного наукового центру.

    Метою Державної цільової науково-технічної програми проведення досліджень в Антарктиці на 2011–2020 роки є забезпечення проведення фундаментальних та прикладних наукових досліджень в Антарктиці, ефективного функціонування антарктичної станції «Академік Вернадський», виконання Україною міжнародних зобов’язань відповідно до Договору про Антарктику та науково обґрунтованої оцінки перспектив освоєння біологічного та мінерально-ресурсного потенціалу регіону.

    Національний антарктичний науковий центр[ред. • ред. код]
    Докладніше: Національний антарктичний науковий центр
    «Національний антарктичний науковий центр» (НАНЦ) — державний оператор України в Анктартиці; державна науково-дослідна установа в структурі Державного агентства з питань науки, інновацій та інформації України, яка забезпечує роботу української антарктичної станції «Академік Вернадський» та координує дослідження Антарктики в Україні.

    Центр організовує щорічні антарктичні експедиції на «Академік Вернадський».

    Cтатус Антарктиди[ред. • ред. код]
    Відповідно до конвенції про Антарктику, яка набрала чинності 23 червня 1961 року, Антарктида не належить жодній державі. Дозволена тільки наукова діяльність.

    Розміщення військових об’єктів, а також візит бойових кораблів і збройних судів південніше 60-го градуса південної широти заборонені.

    В 1980-ті роки Антарктиду оголосили ще й без’ядерною зоною, що виключило появу в її водах суден — атомохідів, а на материку — атомних енергоблоків.

    Зараз учасниками договору є 50 держав (з правом голосу) і десятки країн-спостерігачів.

    Територіальні претензії[ред. • ред. код]
    Див. Спірні території Антарктики

    Претензії на території Антарктики
    Однак наявність договору не означає, що країни які приєдналися до нього, відмовилися від своїх територіальних претензій на континент і прилеглий простір [10]. Навпаки, територіальні претензії деяких країн величезні. Наприклад, Норвегія претендує на територію, що перевищує її власну в десять разів. Величезні території оголосила своїми Великобританія. Британці мають намір добувати рудні і вуглеводневі ресурси на Антарктичному шельфі. Австралія вважає своєю майже половину Антарктиди, в яку, втім, вклинюється «французька» Земля Аделі. Пред’явила територіальні претензії і Нова Зеландія. Великобританія, Чилі і Аргентина претендують практично на одну і ту ж територію, що включає Антарктичний півострів і Південні Шетландські острови. На землю Мері Берд жодна з країн офіційно не висунула територіальні претензії.

    Таким чином, на сьогодні сім країн мають претензії на вісім територій Антарктики. Як правило, ці країни розміщують на цих землях свої науково-дослідні станції.

    Радянський Союз і США зарезервували за собою право на нові вимоги, а в подальшому від них не відмовлялися (навіть Росія після розпаду СРСР), тому вони мають право на претензії і в майбутньому, якщо того забажають.

    Претензії на території нижче 60° паралелі визнані лише країнами, які їх висунули. Тим не менш, їх іноді відображають на картах Антарктики — та це не означає їх офіційне визнання.

    Населення[ред. • ред. код]
    Суворий клімат Антарктиди перешкоджає її заселенню, але в майбутньому, при потеплінні, її освоєння можливо. В Антарктиді і на прилеглих островах існує багато покинутих поселень [11]. У XIX столітті на Антарктичному півострові і прилеглих островах існувало кілька китобійних баз. Згодом всі вони були занедбані. У роки Другої Світової війни в Антарктиді з’явилися військові бази Аргентини і Чилі. В даний час в Антарктиді немає постійного населення, тут розташовані кілька десятків наукових станцій, на яких в залежності від сезону живе від 4000 чоловік влітку і до 1000 чоловік взимку [11] [12].

    У 1978 р на аргентинській станції Есперанса народилася перша людина Антарктиди — Еміліо Маркос Палма [13].

    Антарктиді присвоєно інтернет-домен верхнього рівня .aq і телефонний код +672.

    Ответить

25. Півде́нний по́люс (географічний або земний Південний полюс) — одна з двох точок перетину уявної осі обертання Землі та земної поверхні, де сходяться всі географічні меридіани. Розташовується в Південній півкулі, найпівденніша точка планети, розташована на протилежному від Північного полюса боці планети. Південний полюс розташований у межах Полярного плато Антарктиди на висоті приблизно 2800 метрів над рівнем моря[1].

    Зміст [сховати]
    1 Інші значення
    2 Географія
    2.1 Офіційний Південний полюс
    3 Дослідження
    3.1 До 1900 (відкриття Антарктиди)
    3.2 1900 — 1950 (досягнення полюса людиною)
    3.3 1950 — наш час
    3.4 Україна та дослідження Південного полюсу
    4 Політичний розподіл території
    5 Клімат
    6 Флора та фауна
    7 Час
    8 Астрономічні особливості
    9 Див. також
    10 Джерела
    11 Посилання
    Інші значення[ред. • ред. код]
    Термін Південний полюс має також інші значення залежно від сфери застосування[2]:

    Небесний
    Екліптичний
    Магнітний
    Геомагнітний
    Полюс недосяжності
    Полюс холоду
    Географія[ред. • ред. код]

    Географічний Південний полюс

    Офіційний Південний полюс
    В більшості випадків географічний Південний полюс визначається як південна з двох точок, в яких земна вісь обертання перетинає поверхню Землі (іншою, очевидно, є Північний полюс). В дійсності, проте, земна вісь обертання зазнає певних, хоча й дуже незначних, коливань у процесі нутації та прецесії, тому застосовується кілька методів визначення координат полюса: полюс може бути миттєвим (віднесеним до конкретного моменту часу), середнім (для певного періоду) та ефемеридним (наперед обчисленим).

    Географічні координати Південного полюса зазвичай вказують просто як 90° пд. ш., оскільки довгота полюса геометрично невизначена. В разі необхідності, вона може бути вказана як 0°. На Південному полюсі всі напрямки вказують на північ і тому прив’язуються до Гринвіцького (нульового) меридіану.

    Пейзаж в околицях Південного Полюсу. На горизонті видні будівлі американської наукової антарктичної станції Амундсен-Скотт.
    Зараз географічний Південний полюс розташований в Антарктиді, проте це не завжди було так внаслідок материкового дрифту. Найближча точка відкритого моря — Китова бухта на відстані близько 1300 км.

    Полярний крижаний килим рухається зі швидкістю близько десяти метрів на рік між 37° та 40° на захід від нульового меридіану[3] вниз в напрямку моря Ведделла. Таким чином, розташування полярної станції та інших людських артефактів відносно географічного Південного полюса змінюється з плином часу.

    Географічний Південний полюс позначений віхою і табличкою, встромленими просто в лід, які переставляються щороку 1 січня для компенсації зміни положення, спричиненої рухом криги.[4] На табличці вказані дати, коли Руаль Амундсен і Роберт Скотт досягли полюса, по одній цитаті кожного з них, а також висота над рівнем моря: 9301 фут (2835 м).[5][6]

    Офіційний Південний полюс[ред. • ред. код]
    Офіційний Південний полюс — спеціально створений для офіційних випадків майданчик поблизу станції Амундсена-Скотта. Він розташований неподалік від географічного Південного полюсу та являє собою металеву сферу на постаменті, навколо якого розташовані прапори країн-підписантів Антарктичного договору.

    Дослідження[ред. • ред. код]
    До 1900 (відкриття Антарктиди)[ред. • ред. код]
    Див. також Антарктида
    В 1820 відразу декілька експедицій заявили про знайдення ними Антарктиди. Першою з-поміж них була російська експедиція під проводом Фадея Беллінсгаузена та Михайла Лазарева, яка досягла берегів материка 16 січня[7]. Запис у щоденнику Беллінсгаузена від 28(16) січня 1820:

    « Продовжуючи шлях на південь, опівдні на широті 69°21‘28”, довготі 2°14‘50”, ми зустріли кригу, яка ввижалася нам через сніг, що йшов тоді, у вигляді білих хмар. Вітер був від NO помірний, великі хвилі від NW; у зв’язку із снігом наш зір на сягав далеко; я привів в бейдевінд на SO, та, пройшовши у цьому напрямку дві милі, ми побачили, що суцільна крига тягнеться від сходу через південь на захід, шлях наш вів просто в це крижане поле, всіяне буграми[8] »
    Першою доведеною висадкою на берег вважається висадка фінансованої норвежцями експедиції Карстена Борхгревінка в 1895 на берег Землі Вікторії[9].

    Загальне розуміння географії Антарктичного узбережжя з’явилося лише в середині 19 ст. Американський морський офіцер Чарльз Вілкс проголосив Антарктиду континентом, базуючись на результатах його географічних досліджень в 1839-40[10], у той час, як Джеймс Кларк Росс під час своєї експедиції 1839-43 сподівався, що він зможе досягнути Південного полюса морем, що йому не вдалося з очевидних причин.[9]

    1900 — 1950 (досягнення полюса людиною)[ред. • ред. код]

    Амундсен на південному полюсі, грудень 1911. Зліва направо: Амундсен, Хансен, Хассель та Вістінг (світлина зроблена Бйоланом)
    Першу спробу досягнути Південного полюса було зроблено британським дослідником Робертом Скоттом під час Британської антарктичної експедиції в 1901—1904. Скотт разом з Ернестом Шеклтоном та Едвардом Вілсоном відправилися в експедицію з метою дістатися найпівденнішої можливої точки та 31 грудня 1902 досягли 82°16′ пд.ш.[11] Пізніше Шеклтон керував ще однією Британською антарктичною експедицією, яка ставила за мету досягнути полюса. 9 січня 1909 йому з трьома компаньйонами вдалося досягнути точки 88°23′ пд.ш. на відстані 112 миль від полюса, після чого вони були змушені повернути назад.[12]

    Першими, кому вдалося досягнути географічного південного полюса, були норвежці Руаль Амундсен та члени його експедиції: Олаф Бйолан, Сверре Хассель, Хельмер Хансен та Оскар Вістінг. Це відбулося 14 грудня 1911 року.

    « Зранку 14 грудня була чудова погода, ніби створена для прибуття на полюс.<…> Опівдні ми досягли 89° 53’ за будь-якими розрахунками і приготувалися пройти решту шляху за один захід. <…> Ми просувалися цього дня так само механічно, як завжди, майже мовчки, але все більше зазираючи вперед.<…> О третій після полудня одночасне “Стій” пролунало від погоничів. Вони ретельно оглянули прилади, які всі показували повну відстань — Полюс, на нашу думку. Мету було досягнуто, шлях скінчився. Я не можу сказати — хоча знаю, що це б пролунало набагато переконливіше — що я досягнув цілі свого життя. Це було б романтично, але занадто прямолінійно. Я вважаю за краще бути чесним і припустити, що я ніколи не бачив людину, що знаходилася б у більш діаметрально протилежній позиції до своєї мети та бажань, ніж я на ту мить.[13] »
    Амундсен назвав свій табір Пульгайм (норв. Polheim, «Полярний дім»), а плато, на якому безпосередньо знаходиться полюс, отримало свою назву на честь норвезького короля Хокона VII (сучасна назва — Полярне плато).

    Роберт Скотт очолив другу експедицію в Антарктиду, намагаючись випередити Амундсена в досягненні полюса. Скот і чотири його компаньйони досягли полюса 16 січня 1912, на тридцять чотири дні пізніше від Амундсена.

    « Вівторок, 16 січня. Табір 68. Висота 9760. Т. -23.5 °C. Сталося найгірше або майже найгірше. Ми йшли дуже добре зранку і покрили 7½ миль. Опівдні ми досягли 89° 42 пд.ш. і продовжили наш шлях після полудня у доброму гуморі, сподіваючись досягти точки призначення наступного дня. Приблизно через дві години маршу гострий зір Бауерса виявив, на його думку, кам’яну пірамідку, він був неприємно вражений, але припустив, що це міг бути крижаний гребінь. За півгодини потому він побачив попереду чорну цятку. Незабаром ми зрозуміли, що це не могло бути природнім утворенням. Ми пішли вперед і виявили, що це був чорний прапор, прив’язаний до голоблі від саней, поруч знаходилися рештки табору, сліди саней та лиж та чіткі сліди собачих лап — багатьох лап. Все стало зрозумілим. Норвежці випередили нас і досягнули полюса першими. Це жахливе розчарування….[14] »
    Під час повернення всі члени команди Скотта загинули від голоду та екстремальних погодних умов.

    В 1914 розпочалася Імперська трансантарктична експедиція під проводом Ернеста Шеклтона, яка ставила за мету повністю перетнути Антарктиду шляхом, що проходив через Південний полюс, проте експедиційний корабель Індуранс (англ. Endurance) був затиснутий кригою та потонув через 11 місяців. Сухопутна мандрівка не відбулася.

    У 1929 американець Річард Берд першим пролетів на літаку над Південним полюсом.

    1950 — наш час[ред. • ред. код]

    Полярна наукова станція Амундсен-Скотт. Офіційний полюс і прапори можна побачити на задньому плані, трохи лівіше від центру, під слідами гусениць позаду будівель. Географічний полюс знаходиться на декілька метрів лівіше. Будівлі підняті над поверхнею на палях, аби запобігти сніговим заметам.
    Наступне після Амундсена та Скотта підкорення Південного полюса сталося лише 31 жовтня 1956, коли експедиція під проводом адмірала ВМС США Джорджа Дюфека (англ. George J. Dufek) досягнула полюса на літаку Дуглас С-47 «Скайтрейн».

    У 1957 році на Південному полюсі було засновано наукову станція США «Амундсен-Скотт», щоправда через рух льодів у 2006 році ця станція опинилася приблизно за 100 метрів від полюса.

    У 1958 році трансантарктична експедиція Британської співдружності під проводом Вівіана Фукса та Едмунда Гілларі здійснила перший трансантарктичний санно-гусеничний похід від моря Ведделла через Південний полюс до моря Росса.

    26 грудня 1959 року четверта радянська арктична експедиція досягнула південного полюса на всюдиходах «Харківчанка», виробництва харківського Заводу імені В. О. Малишева.

    Найкоротший час досягнення Південного полюсу з узбережжя становить 24 дні та одна година — за такий час його досяг 2011 року норвезький дослідник Крістіан Ейде (норв. Christian Eide) [15], який, таким чином, побив попередній одиночний рекорд американця Тодда Кармайкла (англ. Todd Carmichael) (39 днів та 7 годин), а також груповий рекорд 2009, який становив 33 дні та 23 години.[16]

    Україна та дослідження Південного полюсу[ред. • ред. код]
    Див. Академік Вернадський та Національний антарктичний науковий центр
    Політичний розподіл території[ред. • ред. код]
    Див. Спірні території Антарктики
    Клімат[ред. • ред. код]
    Див. також Полярний день та Полярна ніч
    Під час зими в південній півкулі (березень — вересень) Південний полюс взагалі не отримує сонячного світла. З травня до липня між довгими періодами сутінків на полюсі панує повна темрява, не враховуючи місячного світла. Влітку (вересень — березень) сонце весь час є над горизонтом і, як здається, рухається проти годинникової стрілки. Проте воно ніколи не піднімається високо, максимальна висота Сонця 22 грудня і становить 23.5°. Велика частина сонячної радіації, якій вдається досягнути поверхні Антарктиди, відбивається білим снігом. Брак тепла в поєднанні з висотою місцевості над рівнем моря (бл. 2800 м) перетворює Південний полюс на одне з найхолодніших і найсуворіших (щодо клімату), хоча рекордний мінімум зафіксований не на самому полюсі, а в точці поблизу російської станції «Восток», яка також розташована в Антарктиді, але вище над рівнем моря.[17] Клімат на Південному полюсі загалом значно холодніший від клімату Північного полюса, в основному через факт, що Південний полюс розташований на материку з льодовим покривом на значній висоті та віддалений від морського узбережжя, в той час як Північний полюс — на кризі в океані, який виступає в якості теплового резервуару.

    В середині літа сонце сягає максимальної висоти 23.5°, температура в січні піднімається до −25.9 °C. Взимку середня температура коливається біля позначки −58 °C. Найвища температура була зафіксована на станції Амундсен-Скотт 25 грудня 2011 та становила −12.3 °C[18], а найнижча — 23 червня 1982 та становила −82.8 °C[19][20][21] (найнижча температура на Землі була зафіксована 21 липня 1983 на станції «Восток»: −89.2 °C).

    [сховати]Клімат Південного полюса
    Показник Січ Лют Бер Кві Тра Чер Лип Сер Вер Жов Лис Гру Рік
    Середній максимум, °C −14 −20 −26 −27 −30 −31 −33 −32 −29 −29 −18 −12,3 −12,3
    Середня температура, °C −25,9 −38,1 −50,3 −54,2 −53,9 −54,4 −55,9 −55,6 −55,1 −48,4 −36,9 −26,5 −46,3
    Середній мінімум, °C −29,4 −42,7 −57 −61,2 −61,7 −61,2 −62,8 −62,5 −62,4 −53,8 −40,4 −29,3 −52
    Аб солютний мінімум, °C −41 −57 −71 −75 −78 −82 −80 −77 −79 −71 −55 −38 −82,8
    Кількість сонячних годин 558 480 217 0 0 0 0 0 60 434 600 589 2938

    Джерело: [22]
    Флора та фауна[ред. • ред. код]
    Через вкрай несприятливий клімат місцеві флора і фауна повністю відсутні, хоча існують свідчення про періодичні перельоти поморників.[23]

    В 2000 також повідомлялося про виявлення на Південному полюсі мікробів, проте ймовірність їхнього виникнення безпосередньо в Антарктиді вкрай низька.[24]

    Час[ред. • ред. код]
    На більшості земної території місцевий час визначається географічною довготою, отож час є синхронізованим з розташуванням Сонця на небі (див. Поясний час). Проте застосування цього методу неможливе на Південному полюсі, де сонце сходить і заходить один раз на рік і де всі меридіани та часові пояси сходяться в одну точку. Задля практичної та логістичної зручності на станції Амундсена-Скотта використовують новозеландський часовий пояс, оскільки літаки, що доставляють припаси на станцію, відправляються з м. Крайстчеч (англ. Christchurch) у Новій Зеландії.

    Астрономічні особливості[ред. • ред. код]
    Південний полюс має координати 90° пд. ш. Довготи полюс не має, оскільки обидва полюси належать усім меридіанам.

    День на полюсах триває близько 187 діб, ніч — 178 діб, з яких протягом 15-16 діб до сходу і після заходу спостерігається біла ніч. При цьому день і ніч змінюються тільки за рахунок обертання Землі навколо Сонця, а не Землі навколо своєї осі, протягом доби Сонце ходить по небосхилу горизонтальними колами, точніше, по пологій спіралі. Вийшовши з-під горизонту, Сонце протягом трохи більше 3 місяців (до літнього сонцестояння) піднімається, у момент сонцестояння досягає найбільшої висоти (продовжуючи горизонтально кружляти по небу), потім протягом ще трохи більше 3 місяців опускається, поки не піде під горизонт. Через варіації атмосферної рефракції при сході або заході Сонця на полюсі в ясну погоду можна спостерігати одну-дві «спроби». Притому через рефракцію і власний діаметр Сонця, який дорівнює приблизно 32 ‘, протягом декількох діб Сонце світить на обох полюсах.
    Максимальна висота Сонця над горизонтом на полюсі не перевищує схилення Сонця в день літнього сонцестояння: ≈ 23 ° 26 ‘. Це відносно небагато, приблизно на такій висоті Сонце знаходиться на широті Москви опівдні 21 лютого або 21 жовтня.
    Видимий рух Місяця небосхилом на полюсі нагадує такий для Сонця з тією різницею, що повний цикл займає не рік, а тропічний місяць (приблизно 27,32 доби). Місяць виходить з-під горизонту, протягом тижня пологою спіральною траєкторією піднімається до вищої точки, протягом наступного тижня опускається, а потім майже два тижні знаходиться під горизонтом. Найбільша можлива висота Місяця над горизонтом на полюсі дорівнює 28 ° 43 ‘.
    Видима фаза Місяця на полюсі залежить від пори року:
    Влітку Місяць сходить в першій чверті, проходить найвищу точку в повний місяць і заходить в останній чверті.
    Восени Місяць сходить в молодик (поруч із Сонцем), проходить вищу точку в першій чверті і заходить в повний місяць.
    Взимку Місяць сходить в останній чверті, проходить найвищу точку в місяць і заходить у першій чверті.
    Навесні Місяць сходить в повний місяць, проходить вищу точку в останній чверті і заходить в молодика.
    Небесний екватор на Південному полюсі збігається з лінією горизонту. Всі зірки на південь від небесного екватора не заходять, а всі північні — не сходять, бо немає змін висоти зірок над горизонтом. У надирі знаходиться Полярна зірка (а точніше — Північний полюс світу), в зеніті — Південний полюс світу. Висота зірочок над горизонтом постійна і дорівнює їх відміні (якщо знехтувати рефракцією).

    Ответить

26. Чеза́ре Ломбро́зо (Cesare Lombroso), народжений Єзекія Марко Ломброзо (*6 листопада 1835 — †19 жовтня 1909) — італійський кримінолог єврейського походження.

    Засновник Італійської школи позитивної кримінології.

    Ломброзо відкинув вчення класичної школи про те, що злочин є властивою рисою людської природи. Замість цього він вивів антропологічну кримінологію, яка вказує на спадковість кримінальності, як хтось «народжений злочинцем» може бути розпізнаний за фізичними вадами, що стверджують злочинця — жорстокість, або сімейна спадковість.

    Зміст [сховати]
    1 Біографічні відомості
    2 Школа Ломборзо
    3 Посилання
    4 Див. також
    Біографічні відомості[ред. • ред. код]
    Чезаре народився в Вероні у заможній єврейській родині. Після навчання у 1859 році став військовим хірургом. З 1862 йому надано звання професора хвороб розуму в Павії. Пізніше він завідував притулком для божевільних в Пезаро. Згодом Чезаре став професором медичного закону і психіатрії в Турині, де він і помер у 1909 році.

    Школа Ломборзо[ред. • ред. код]
    Чезаре відзначає, що народжені злочинцем через біологічне визначення мають психономічні атрибути або деформації. Психономія намагається оцінити характер і особисті риси з фізичних рис обличчя і тіла. Коли більшість особистостей розвиваються протягом життя, палкі злочинці деградують суспільно, або життєво. Якщо кримінальність була успадкована, народженого злочинцем можна відрізнити за спадковою стигмою:

    великі щелепи, виступ щелепи уперед, низьке чоло
    високі вилиці, сплющений або повернутий вгору ніс
    клаповухість,
    соколоподібний ніс або м’якотні губи
    сильно бігаючі очі, скупа борода, лисина
    нечутливість до болю, довгі руки.
    Він концентрував наукову методологію на виявленні злочинної поведінки і ізоляцію осіб з найбільш злочинними нахилами.

    Ломброзо був захисником злочинців проти їх карання, але за людяне відношення до них.

    Кримінологія Ломброзо підтримує соціальну теорію виродження, за якою людський вид може перетворюватися на злочинний клас. Він вважав, що череп і обличчя є ключами до генетичної криміналістики, які можна виміряти краніометрами і каліперами. Так Ломброзо вважав білу расу вищою над іншими.

    Ломброзо також вивчав жіночу злочинність. Він прийшов до висновку, що серед жінок менші злочинні зміни у зовнішності, через «неактивну природу їхнього життя». Він стверджував, що жіноча пасивність, невинахідливість і неініціативність утримують їх від скоєння злочинів.

    Ответить

27. Зло́чин — злодіяння, злий вчинок з точки зору тієї чи іншої системи цінностей, людини, групи людей, чи людства в цілому. Людину, яка чинить злочин, називають «злочинець».

    Злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

    У законодавстві України злочин (кримінальне правопорушення) — передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне винне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу України).

    Зміст [сховати]
    1 Поняття та види злочинів
    2 Вуличне кримінальне правопорушення
    3 Див. також
    4 Література
    5 Примітки
    6 Інші посилання
    Поняття та види злочинів[ред. • ред. код]
    Докладніше у статті Класифікація злочинів
    Суспільство завжди намагається жити за встановленими правилами, проте немає жодної людської спільноти, у якій би такі правила не порушувалися. Часто такі порушення мають дріб’язковий характер — наприклад, запізнення учня на урок, перехід дороги за межами пішохідного переходу, а іноді є надзвичайно небезпечними, як от крадіжка чи вбивство людини. Незначні порушення носять назву проступок. Відносини, пов’язані зі вчиненням людьми суспільнонебезпечних діянь та визначенням відповідальності за їх вчинення регулює кримінальне право, а самі ці діяння називаються злочинами.

    Правопорушення: проступки і злочини вивчає наука деліктологія. Злочинність вивчає наука кримінологія.

    Злочини мають ряд ознак, спільних з іншими правопорушеннями: є небезпечними для суспільства; здійснюються усвідомлено; вчиняються всупереч заборон, визначених кримінальним законодавством. Проте, на відміну від адміністративних, цивільних чи дисциплінарних проступків, злочини мають підвищений рівень суспільної небезпечності. Саме тому не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого забороненого діяння, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла й не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Крім того, злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене Кримінальним кодексом України.

    Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на:

    невеликої тяжкості
    середньої тяжкості
    тяжкі
    особливо тяжкі
    Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання. Сюди можна віднести такі злочини, як незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду (ст. 248 КК), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК), чи підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК).

    Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Таким злочином є, наприклад, крадіжка — таємне викрадення чужого майна (ст. 185 КК), давання хабара (ст. 369), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК).

    Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Мова може йти про умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), контрабанду — переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю (ст. 201 КК).

    Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Прикладом може бути умисне вбивство (ст. 115 КК) чи організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб (ст. 257 КК).

    Залежно від ступеня завершеності злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального Кодексу. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

    Готуванням до злочину є пошук або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, у той час як за інші види готування особа має нести покарання.

    Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Кримінальна відповідальність за замах на злочин настає за тією статтею Кримінального кодексу, якою передбачено відповідальність за закінчений злочин, який особа мала намір вчинити, з урахуванням правил ст. 15 Кримінального кодексу.

    Від замаху слід відрізняти добровільну відмову — остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

    Вуличне кримінальне правопорушення[ред. • ред. код]
    Із загальної кількості кримінальних правопорушень, учинених у громадських місцях, виділяються «вуличні». Вулицею слід вважати відкриту частину території міста чи населеного пункту, крім приміщень та будівель, на якій перебувають громадяни, рухається транспорт і до якої є вільний доступ у будь-яку пору року та час доби. Також вулицею слід уважати проїжджу частину дороги, у тому числі автомагістралі, тротуари, площі, проспекти, бульвари, набережні, мости, шляхопроводи, естакади, проїзди, зупинки громадського транспорту, парки, сквери, провулки, завулки, двори, за винятком приватних домоволодінь, уключаючи зелені насадження та елементи благоустрою.

    Крім того, до кримінальних правопорушень, що вчинені в умовах вулиці, належать:

    крадіжки з ресторанів, кафе, закладів громадського харчування, магазинів, ларків, кіосків, транспортних засобів, інших об’єктів, якщо проникнення в них здійснено безпосередньо з вулиці;
    незаконне заволодіння транспортним засобом, якщо він знаходився на вулиці, біля будинків, на стоянках, які не охороняються[1].

    Ответить

28. Шве́ція, офіційна назва Королівство Швеція (швед. Konungariket Sverige) — країна у Північній Європі, у східній частині Скандинавського півострова (між Скандинавськими горами та Балтійським морем).

    Межує на заході з Норвегією і на північному сході — з Фінляндією, на півдні по морю — з Данією, з’єднана з нею мостом.

    Найвища точка — гора Кебнекайсе (2111 м; інші дані — 2123 м).

    Великі міста: Гетеборг (789 тис. мешканців), Мальме (518 тис. мешканців), Уппсала (181 тис. мешканців).

    Зміст [сховати]
    1 Фізико-географічна характеристика
    1.1 Природа
    2 Історія
    3 Політика
    4 Економіка
    5 Адміністративний устрій
    6 Населення
    7 Мова
    8 Релігія
    9 Національна символіка
    9.1 Державний прапор
    9.2 Герб
    9.3 Гімн Швеції
    10 Див. також
    11 Примітки
    12 Джерела
    13 Посилання
    Фізико-географічна характеристика[ред. • ред. код]
    Природа[ред. • ред. код]
    Докладніше: Географія Швеції
    У рельєфі півночі та заходу країни переважають гори і плоскогір’я, на півдні — горбисті рівнини.

    Вздовж кордону з Норвегією простягаються Скандинавські гори, між ними і Ботнічною затокою — плоскогір’я Норланд, південніше — Середньошведська низовина і височина Смоланд. На крайньому півдні — рівнини п-ова Сконе.

    Клімат помірний, перехідний від морського до континентального.

    Річки — породисті; озера (Венерн, Веттерн, Меларен, Сільям та ін.) займають бл. 9% території країни.

    До Швеції належать понад 20 тис. островів (найбільші — Готланд і Еланд).

    Див. також Геологія Швеції, Гідрогеологія Швеції.

    Історія[ред. • ред. код]
    Докладніше: Історія Швеції
    Швеція була нейтральною країною в обох світових війнах.

    Соціал-демократична робоча партії перебувала при владі без перерви в 1951–1976 рр.

    Конституційні права монарха були дуже обмежені 1975 року.

    1986 — був убитий прем’єр-міністр Улоф Пальме.

    1995 — вступ країни до ЄС.

    Політика[ред. • ред. код]
    Докладніше у статті Зовнішня політика Швеції
    Політична система — конституційна монархія. У Швеції роль конституції виконують чотири основні закони: Форма правління (1974), Акт про престолонаслідування (1810), Акт про свободу друку (1949), Основний закон про свободу висловів (1991).

    Глава держави — король Карл XVI Густаф (з 1973).

    Членство в міжнародних організаціях: ООН, ЄС (з 1995 року), ОБСЄ, РЄ, МВФ, ЄБРР, МБРР, Міжнародна організація праці, Організація економічного співробітництва та розвитку, Європейська організація вільної торгівлі.

    Див. також: Партія піратів

    Економіка[ред. • ред. код]
    Докладніше: Економіка Швеції
    Швеція — високорозвинена індустріальна країна з інтенсивним сільським господарством, за рівнем якості життя займає одне з перших місць у світі.

    Провідні галузі промисловості: гірнича (мідна та інш. мінералів), чорна та кольорова металургія, машинобудівна, хімічна, легка і харчова, цементна, деревообробна та паперова промисловість.

    Розвинуті всі види транспорту (автомобільний, залізничний, паромний, морський, трубопровідний), основні внутрішні перевезення здійснюються автодорогами і залізницями.

    Найважливіші морські порти: Ґетеборґ, Стокгольм, Лулео, Гельсінборг, Мальме і Норчепінг.

    За даними 2001 Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation]:

    ВВП — $ 245,2 млрд
    Темп зростання ВВП — 2,9%
    ВВП на душу населення — $ 27705
    Прямі закордонні інвестиції — $ 3,2 млрд
    Імпорт: машини і транспортне обладнання (41%), різні споживчі товари (14%), хімічні продукти (12%) і енергоносії (6%, переважно нафта) — $ 86,7 млрд (головним чином Німеччина — 19,2%; Великобританія — 10,2%; Норвегія — 7,6%; Данія — 6,5%; Франція — 6,3%).

    Експорт: літаки, транспортні засоби, дрилі, підшипники, електроніка, нафтохімікати, текстиль, декоративне скло, папір, залізо, сталь, вироби з дерева. Обсяг експорту — $100 млрд (г. ч. Німеччина — 11,3%; Великобританія — 9,3%; Норвегія — 8,8%; США — 8,8%; Данія — 6%).

    Більшість промислових підприємств у Швеції належить приватним особам. У 1960-1970-х роках частка повної або часткової державної власності в промисловості становила від 10-15%.

    Наприкінці 1990-х років в державному секторі працювали 250 тис. чоловік (10% всіх зайнятих), переважно в гірничодобувній, металургійній, лісопереробній і суднобудівній галузях промисловості.

    Приватна власність корпорацій у Швеції відрізняється досить високою мірою концентрації в порівнянні з іншими розвиненими країнами. На початку 1990-х років в економіці Швеції панували 14 корпорацій, на частку яких припадало бл. 90% всієї промислової продукції країни. Три з них охоплювали 2/3 всіх прибутків і зайнятих в приватному секторі. Компаніям, що входять в концерн Валленбергів, належала приблизно 1/3 ринкових вартості всіх шведських акцій.

    У Швеції є потужний кооперативний рух. Споживчі і виробничі кооперативи контролюють бл. 20% всієї роздрібної торгівлі. Кооперативному союзу належать супермаркети, туристичні агентства і фабрики. Він нараховує бл. 2 млн членів. Федерація шведських фермерів, в яку входять майже всі фермери країни, є основним виробничим кооперативом. Йому належать молочні ферми, м’ясокомбінати, підприємства по випуску добрив і обладнання для сільського господарства. Федерація повністю контролює збут масла, сиру, молока і понад 50% збуту вовни, яєць, зерна і м’яса.

    ВВП Швеції в 1996 р. оцінювався в $184,3 млрд ($20,8 тис. на рік з розрахунку на душу населення). Уряд витрачає 26% ВВП, а споживачі — 53%.

    У 1990 Швеція пережила найсильніший після 1930-х років економічний спад, і прямі капіталовкладення в обладнання, інфраструктуру і інші фонди різко скоротилися. Частка сумарних прибутків від сільського господарства поменшала з 12% в 1950 до 2% в середині 1990-х років. На частку всієї промисловості припадало 35% ВВП в 1980, але лише 27% в 1995, оскільки вперше за сучасний період частка обробних галузей склала менше 20% ВВП. На частку всієї сфери послуг в 1993 припадало 71% ВВП.

    У XX ст. значення сільського господарства в економіці Швеції різко зменшилося. У 1940 в ньому було зайнято бл. 2 млн чол., а на початку 1990-х років — всього 43 тис. У післявоєнні роки у зв’язку з масовим відтоком сільського населення в міста багато ферм були покинуті, і площа сільськогосподарських угідь істотно скоротилася. У 1960–1975 з обороту було вилучено бл. 400 тис. га орних земель, а в 1976–1990 — ще 170 тис. га. Хоч в 1992 частка зайнятих в сільському господарстві становила всього 3,2% проти 29% у 1940, а площі оброблюваних земель скоротилися, виробництво с/г продукції за цей час зросло.

    Меліорація, селекційна робота з інтродукції сортів рослин, найвідповідніших для Півночі, широке застосування добрив, кооперативи для збуту с/г продукції і поширення с/г інформації сприяли зростанню продуктивності сільського господарства. Різке скорочення числа зайнятих в цій галузі компенсувалося за рахунок зрослої механізації.

    Головна галузь сільського господарства Швеції — тваринництво і виробництво кормів. У 1996 нараховувалося бл. 1,8 млн голів великої рогатої худоби, зокрема 500 тис. молочних корів.

    3/4 оброблюваних площ країни зайняті кормовими культурами. 2-е місце в землеробстві займає вирощування зернових культур.

    Розвинуте лісове господарство і лісопереробна промисловість. Деревина використовується не лише для виробництва целюлози, паперу, деревно-волокнистих плит і хімічних продуктів, але також служить паливом і будівельним матеріалом.

    У 1995 в обробній галузі було зайнято 761 тис. чоловік (на 26% менше, ніж у 1980). Майже половина всіх зайнятих в промисловості припадає на металургію та машинобудування. Далі йдуть лісопереробна, целюлозно-паперова, харчова і хімічна галузі, на які сукупно припадає бл. 40% зайнятих.

    Металургія — одна з головних галузей промисловості Швеції. Вона сконцентрована переважно в Бергслагені. Найбільший металургійний завод розміщений у Домнарветі. Виробництво сталі у 1990-х рр. було на рівні бл. 5 млн т на рік.

    Машинобудування — найдавніша та найрозвиненіша галузь промисловості в Скандинавії. У Швеції на неї припадає бл. 45% надходжень від експорту. Виробляють станки, точні вимірювальні прилади, обладнання для електростанцій, підшипники, радіолокаційне обладнання, автомобілі, техніку для стільникового зв’язку, реактивні винищувачі тощо. Більшість підприємств цієї галузі розташовані на рівнинах між Стокгольмом і Гетеборгом — здебільшого навколо оз. Меларен і в долині р. Гета-Ельв. Великий центр машинобудування знаходиться також на південному заході Сконе, в Мальме та сусідніх містах. Розвинене автомобілебудування (головні виробники — компанії «Вольво» і «Сааб»). Понад 4/5 легкових і вантажних автомашин Швеції та автобусів йде на експорт (1/3 з них — до США).

    Паперова галузь сконцентрована в основному в Середній і Південній Швеції, в межах досяжності порту Гетеборг і національного ринкового центра Стокгольма з його поліграфічною промисловістю. У Норрчепінгу та Хальсте містяться великі виробництва з випуску газетного паперу. З 1966 його виробництво зросло втричі й досягло 2,4 млн т в 1995. За цим показником країна вийшла на 4-е місце у світі.

    У структурі паливно-енергетичного балансу переважає нафта і нафтопродукти (бл. 50%), решта — вугілля, торф, гідро- та атомна електроенергія. Бл. 1/3 енергетичних потреб Швеції задовольняється за рахунок імпорту (головний енергоносій — нафта, далі йдуть вугілля і природний газ). Основні місцеві джерела енергії — ядерне паливо, гідроресурси, деревина. У 1992 в країні діяли 12 АЕС, за виробництвом атомної енергії на душу населення Швеція займала провідне місце у світі. Референдум, проведений в 1980, висловився за згортання цієї галузі до 2010. У 1996 частка атомної енергії в енергобалансі країни досягла 47%, причому вартість її була однією з найнижчих у світі (частка ГЕС — 34%).

    Див. також: Корисні копалини Швеції, Історія освоєння мінеральних ресурсів Швеції, Гірнича промисловість Швеції.

    Адміністративний устрій[ред. • ред. код]
    Докладніше: Адміністративний поділ Швеції
    Адміністративний поділ Швеції — 21 лен (lan — губернія), які поділяються на 284 комуни. Стокгольм виділений у самостійну адміністративну одиницю, прирівняну до лену.

    Населення[ред. • ред. код]
    Докладніше у статті Населення Швеції
    Крім шведів в Швеції проживає понад 17 тисяч саамів, понад 50 тисяч корінних фінів, а також понад 450 тисяч етнічних фінів, що іммігрували в країну протягом XX століття, а також їх нащадків.

    Швеція, будучи ще в XX столітті країною еміграції, в нинішній час перетворилася на країну де переважає імміграція. Сучасне шведське суспільство можна по праву назвати мультикультурним, тобто соціально різнорідним, що включає в себе представників різних етносів і культур. Історично Швеція завжди була етнічно гомогенної країною, більшу частину населення становили шведи та етнічна меншина — саами, які у XVIII–XIX століттях кочували по території Північної Європи, а зараз живуть на півночі країни.

    Еміграція (блакитний), та імміграція (червоний) в Швеції 1850–2007 рр.
    У самій Швеції проживає близько 9,3 млн чол. Середина XIX століття аж до 1930-х років — це період масової еміграції, люди покидали країну в пошуках добробуту через зубожіння і релігійні переслідування, через брак віри у щасливе майбутнє та політичні утиски, та через потяг до пригод на хвилі «золотої лихоманки». У період Першої світової війни еміграція дещо сповільнилася, через введені обмеження імміграції в самих США.

    Крива чисельності населення Швеції з 1961 по 2003 рр.
    Після Другої світової війни Швеція стає країною імміграції. До війни країна залишалася етнічно однорідною, під час війни основну частину іммігрантів становили біженці, в 30-і роки в країну поверталися з США шведи. Починаючи з 1930-х років, і до цього дня, за винятком кількох років у 1970-х роках, імміграція перевищує еміграцію.

    У 1950-60-і роки в країну хлинув великий потік іммігрантів у зв’язку із зростанням промисловості, браком трудових ресурсів, а також через велику кількість військових біженців з Німеччини, скандинавських сусідів та балтійських держав. Багато хто з них згодом повернулися на батьківщину, але більшість залишилася, особливо це стосується вихідців з Прибалтики. У післявоєнний період країна поповнювала свої трудові ресурси за рахунок іммігрантів з інших частин Скандинавії, Югославії, Греції, Італії та Туреччини. З кінця 60-х років у Швеції була введена регульована імміграція.

    У 1980-ті роки по всій Західній Європі спостерігався приплив біженців з Ірану, Іраку, Лівану, Сирії, Туреччини, Еритреї, що шукали притулку. До кінця десятиліття біженці з Сомалі, Косова та деяких колишніх держав Східної Європи почали приєднуватися до черги охочих залишитись у Швеції. Таким чином, на сучасному етапі розвитку, можна з упевненістю назвати Швецію країною імміграції. Близько 15% населення Швеції або іммігрували в країну, або ростуть в сім’ях іммігрантів. Завдяки цим новим шведам раніш мономовне шведське суспільство з гомогенною етнічної структурою стало суспільством мультикультурним та інтернаціональним. На сьогоднішній день кожен п’ятий громадянин країни має іноземне походження. Щоб наочно побачити збільшення імміграційних процесів в країні, варто звернути увагу на той факт, що приріст населення в 2007 році на 75% (1,2 млн іноземців усього проживало у 2007 р. у Швеції) складався з імміграційного припливу в країну, і лише на 25% населення збільшилося за рахунок народжуваності в країні. Спостерігається відсоткове збільшення іммігрантів з Іраку, Румунії, Болгарії та Польщі.

    Під впливом імміграційних потоків змінювалося саме суспільство, а також економічна ситуація в країні, при цьому варто визнати, що вплив іммігрантів на економіку можна оцінити неоднозначно, оскільки він має як позитивні, так і негативні наслідки. Що стосується соціальної стабільності, то в цій галузі теж існує чимало проблем, пов’язаних з етнічним та культурним розмаїттям та інтеграцією іммігрантів у шведське суспільство. Важливо враховувати, що уряд вживає кроки щодо поліпшення обстановки в країні, вдосконалюючи законодавство, створюючи спеціалізовані структури, що займаються даною проблематикою, виробляючи стратегії толерантності між етнічними та культурними групами всередині держави. Мета уряду Швеції полягає в досягненні згоди, дійсного політичного, культурного, соціального рівноправ’я і рівності різних груп населення. Для цього і здійснюється політика мультикультуралізму, але її здійснення супроводжується низкою соціальних проблем, що призводить до перегляду імміграційної політики держави, її цілей та напрямків. У зв’язку з цим змінюється законодавство в імміграційній сфері, приймаються нові законопроекти і вносяться поправки до чинних законів. Змінюється процедура прийняття іммігрантів у країну, отримання статусу біженця, видачі посвідки на проживання, працевлаштування тощо.

    Найбільші групи іммігрантів станом на 2010 рік:

    Фінляндія (172,218)
    Югославія (152,268)
    Ірак (117,919)
    Польща (67,518)
    Іран (59,922)
    Німеччина (47,803)
    Данія (46,002)
    Норвегія (43,819)
    Туреччина (40,766)
    Середня тривалість життя у чоловіків становить 78,6 років, у жінок — 83,3 роки. 90% населення Швеції проживає в комунах, які складають не більше 2000 жителів. Стокгольм, Гетеборг і Мальме — найбільш густо заселені території країни.

    85% населення проживає на півдні країни.

    Мова[ред. • ред. код]
    Докладніше: Шведська мова
    Мовою де факто є шведська, яка належить до групи німецьких мов, споріднена з норвезькою та данською мовами, від яких незначною мірою відрізняється граматично і лексично. З данською мовою є великі розбіжності у фонетиці, що перешкоджає вільному взаєморозумінню. У країні, однак, відсутня офіційна мова — оскільки шведська займає домінантне становище, то ніколи не порушувалося питання про надання їй статусу офіційної.

    Мовами національних меншин визнані саамська, меянкіелі, фінська, циганська та ідиш. Перші три з них можуть використовуватися в державних і муніципальних установах, судах, дитячих садках та будинках для літніх людей в деяких частинах лена Норрботтен.

    Релігія[ред. • ред. код]
    Докладніше у статті Релігія в Швеції

    Стокгольмська мечеть
    Більшість віруючих (79% з усіх віруючих) належить до Церкви Швеції — лютеранської церкви, відокремленої від держави в 2000 р. Також присутні католики, православні і баптисти. Частина саамів сповідують анімізм. Внаслідок імміграції в країні з’явилися представники ісламу. Християнство прийшло на територію Швеції в X столітті завдяки просвітницькій діяльності святителя Ансґарія, котрий охрестив перших шведів.

    Національна символіка[ред. • ред. код]
    Державний прапор[ред. • ред. код]
    Докладніше у статті Прапор Швеції
    Точний вік шведського прапора невідомий, але найстаріші зображення синього полотнища з жовтим хрестом датуються 16 століттям. Згідно з королівським указом 1569 року, на шведських бойових штандартах і прапорах повинен був зображатися жовтий хрест, оскільки гербом Швеції був синій щит, поділений на чотири частини золотим хрестом. Можливо, взірцем для шведського прапора був данський прапор, а синій і жовтий кольори взято з герба. Лише з 1620-х років, тобто з часів правління Густава II Адольфа, існують переконливі свідчення того, що синій прапор із жовтим хрестом був на шведських кораблях. Відповідно до найдавнішого в Швеції указу від 1663 року про прапор на кораблі, на всіх суднах, за винятком торговельних, мав бути трикутний прапор, а на торгових — квадратний. Нині трикутний прапор використовують тільки на суднах королівської родини і на військових кораблях. На вимпелі королівської родини в центрі хреста може бути зображений Малий або Великий герб Швеції.

    Починаючи з 1916 року 6 червня святкують як День Шведського Прапора. У 1983 році цей день оголошено також Національним Днем Швеції. Таке рішення пояснюється двома причинами: 6 червня 1523 року Густава Васу було обрано королем Швеції, що поклало початок Швеції як незалежної держави, і цього ж дня 1809 року Швеція ухвалила нову Конституцію, яка визначала права громадян і надавала їм значну свободу.

    Від 1 березня по 31 жовтня прапор піднімають о 8.00, в інші дні — о 9.00. Опускають прапор із заходом сонця. В офіційні дати (їх близько 15), наприклад, урочистості в житті королівської родини, Травневе Свято, День Виборів, День ООН (24 жовтня) і Нобелівський День (10 грудня), прапори вивішують скрізь. Прапори можуть вивішувати також на честь місцевих свят або ж урочистих подій у якійсь родині.

    Герб[ред. • ред. код]
    Докладніше у статті Герб Швеції
    Герб — як визначено в Акті про національні герби 1982 року, Швеція має два національні герби — Великий і Малий.

    Малий Герб, який використовують частіше, є синім щитом з трьома золотими коронами, дві вгорі, одна внизу. Зверху щит увінчує корона, іноді щит облямовує золотий ланцюг Ордена Серафима (Орден Серафима, заснований у 1748 році, є найпочеснішою нагородою у Швеції). Зображення трьох корон використовувалося як емблема Швеції приблизно з 1336 року, коли три корони були вже відомі як символ «Трьох мудрих королів». Згідно з іншою теорією, король Магнус Ерікссон (1319–1364) затвердив емблему трьох корон як символ свого титулу — «Король Швеції, Норвегії та Сканії».

    Великий Герб — це герб монарха, який використовують в особливих випадках уряд і ріксдаг. Герб бере початок від 1440-х років, коли служив печаткою короля Карла Кнутссона Бонде і відколи почав використовуватися. Щит на цьому гербі поділений на чотири частини, на ньому зображені три корони і «лев Фолькунгів» (тобто герб королівської династії, яка правила у Швеції від 1250-го по 1364 рік). У центрі міститься герб нинішньої королівської династії. На початку 19 ст. цей герб ухвалив щойно обраний наступником шведського трону французький маршал Жан-Батист Бернадот, який почав правити як король Карл XIV Юган. Герб складається з «мантії Васи», уособлення королівської династії Вас (1523–1654), мосту, що символізує князівство Понте-Корво в Італії (дароване Бернадотові імператором Наполеоном 1806 року), Наполеонового орла та семи зірок.

    Гімн Швеції[ред. • ред. код]
    Докладніше у статті Гімн Швеції
    Текст «О давня, О вільна» написав дослідник фольклору і автор балад Ріхард Дибек (1811–1877) і поклав на народну мелодію, відому в провінції Вестманланд з середини 19 століття. Наприкінці минулого століття ця пісня стала дуже популярною, і з часом почала сприйматися як національний гімн Швеції.

    О давня, о вільна, гориста Північ
    О давня, о вільна, гориста Північ,
    Як вабить твоя неприкметна краса.
    Вітаю тебе, рідна земле моя,
    І небо, і сонце, й веселі поля,
    І небо, і сонце, й веселі поля.
    З минулої величі ти постаєш,
    Як світу являла звитягу свою.
    Я знаю, ту славу ти й нині несеш.
    І жити, і вмерти я хочу в Північнім краю,
    І жити, і вмерти я хочу в Північнім краю.

    Ответить

29. Александр Боро́ (фр. Alexandre Boreau[1][2][3], 15 березня 1803 — 5 травня 1875) — французький[1] ботанік[2], фармацевт[2], директор ботанічного саду в Анже[2].

    Зміст [сховати]
    1 Біографія
    2 Наукова діяльність
    3 Публікації
    4 Примітки
    5 Посилання
    Біографія[ред. • ред. код]
    Александр Боро народився у місті Сомюр 15 березня 1803 року[2].

    З 1820 року він розпочав навчання в якості фармацевта в аптеці в Анже[2]. Під час своїх занять він виявляв особливий інтерес до ботаніки[2].

    Він закінчив свій навчальний курс в Парижі, в спеціальній Школі фармації, де він отримав першу премію[2].

    У 1828 році Боро придбав аптеку в Невері[2].

    Він присвятив себе головним чином ботаніці та читав лекції з ботаніки[2]. Зрештою Боро залишив свою аптеку, щоб присвятити повний робочий день своїм дослідженням[2].

    У 1838 році Александр Боро був призначений директором ботанічного саду в Анже[2].

    У 1840 році була опублікована його робота Flore du centre de la France[2][3].

    Помер Александр Боро 5 травня 1875 року[2].

    Наукова діяльність[ред. • ред. код]
    Александр Боро спеціалізувався на папоротевиднихх та на насіннєвих рослинах[1].

    Публікації[ред. • ред. код]
    1824 ­— Promenade botanique sur les bords de la Loire. Nantes.
    1827 — Observations sur les enveloppes florales des végétaux monocotylédons in Mém. Soc. Linn. Paris.
    1827 — Epître aux Linnéens in Mém. Soc. Linn. Paris.
    1832 — Voyages aux montagnes du Morvan, suivi d’observations sur les végétaux de cette contrée. Nevers.
    1833 — Notes sur quelques plantes rares ou nouvelles pour la Flore française recueillies dans le département de la Nièvre in Arch. bot. (Paris) 2: 398–403.
    1835 — Programme de la Flore du Centre de la France, suivi du Catalogue des plantes observées dans le rayon de cette flore et d’observations relatives à quelques plantes critiques. Nevers.
    1836 — Description de l’Euphrasia Jaubertiana, nouvelle espèce du sous-genre Odontites. in Ann. Sci. Nat. Paris, Sér. 2 6: 254–256.
    1836 — Sur le Lythrum alternifolium in Ann. Sci. Nat. Paris, Sér. 2 6: 287–288.
    1839 — Notions élémentaires de botanique. Angers.
    1840 — Flore du centre de la France. 2 volumes[3].
    1843 — Réponse à un article de M. Mérat et Lettre au sujet de la Revue de la Flore parisienne, à M. C. Saul. in Cosson et Germain, Supplément au catalogue des plantes des environs de Paris: 19—39.
    1843 — Note sur les tiges fasciées in Congr. Scient. Angers. Publié également en 1849 dans la Revue horticole.
    1847 — Note sur deux espèces d’Alsinées confondues sous le nom de Spergula pentandra in Rev. Bot. Recueil Mens. 2: 421–424.
    1847 — Revue des espèces de Fumaria appartenant à la flore de France in Rev. Bot. Recueil Mens. 2: 358–363.
    1847 — Sur le Catalogue des plantes de l’arrondissement de Lisieux in Revue botanique.
    1849 — Flore du Centre de la France et du bassin de la Loire, 2e édition. 2 volumes. Paris.
    1854 — Précis des principales observations sur la botanique recueuillies en Maine-et-Loire dans le cours de l’année 1853. Angers.
    1855 — Caltha Guerangerii Bor. in Billot, Annotations à la Flore de France.
    1856 — Notice sur quelques especes d’Iris in Billot, Annotations à la Flore de France.
    1857 — Flore du Centre de la France et du bassin de la Loire, 3e édition. 2 volumes. Paris.
    1858 — Lettre à M. Le président de la SBF (sur les floraisons tardives des arbres) in Bull. Soc. Bot. Fr. 5: 704–706.
    1859 — Catalogue raisonné des plantes phanérogames qui croissent naturellement dans le département de Maine et Loire. in Mém. Soc. Acad. Maine Loire 6: 5—216.
    1862 — Observations sur le projet d’agrandissement du Jardin des Plantes. Angers. Partiellement publié la même année avec une introduction dans la Revue de l’Anjou, 3e série.
    1862 — Excursion botanique dans le département de l’Yonne in Bull. Soc. sci. Yonne 16 (3): 9—10.
    1864 — Les progrès de la botanique en Berry in Comptes rendus des travaux de la Société du Berry.
    1864 — Botanique descriptive in Revue des sciences naturelles 1: 441.
    1864 — Inconvénients du purisme dans la nomenclature botanique in Revue des sciences naturelles 2: 328.
    1870 — Note sur le Galium supinum in Bull. Soc. Bot. Fr. 17: 112–113.
    1870 — Rapport sur l’établissement botanique du domaine de Givry in Bull. Soc. Bot. Fr. 17: 128–130.
    1873 — Description d’une nouvelle espèce d’Ombellifère (Thysselinum crouanorum) in Bull. Soc. Bot. Fr. 20: 30.

    Ответить

30. І що ми бачимо?.. Ніби то клієнти професора Ламброзо на диво перечитують статтю і вагаються, чи утриматися від божевільних коментарів, чи поринути у вогонь божевілля… Але, як кажуть в народі : «Бог шельму мітить». Нажаль, в списку легіонерів для досліджень : Турок, Місцевий, 555, Журналіст, Козак, На мою думку……. як не дивно, активно проявили себе працівники самого сайту ОРД – видаляють коментарі професора Цезаря Ламброзо. Зачепило за живе?!? Чи просто ПРОПЛАЧЕНО ??? І це називається українська свобода слова??? Чи самі ж працівники сайту підпадають під дослідницький матеріал доктора Ламброзо??? Чому вони дозволяють на загальновідомому сайті, який люди мають за правдивий, робити протизаконні дії і висвітлювати брехливі теми і ще брехливіші коментарі про людей, котрі не є державними посадовцями, політичними діячами чи шоубізнесовими маріонетками??? Чи мають право створювати наклепи, які в цивілізованих країнах є незаконною дією і караються кримінальною відповідальністю?! Чому сайт дозволяє дописувачам з «надзвичайною жвавістю розуму» переходити на безкультурну і брудну фаміліарність, тим більше, ритися в спідній білизні, лізти в сім’ї – попахує подавленим гомо… Тут вже варто звернутися за консультацією до доктора Альфреда Кінсі. Надіємось на здоровий глузд працівників сайту і що вони займуть правильну журналістську позицію, їх професіоналізм, який так потрібен ДЕРЖАВІ в сьогоденні. Професіоналізм, який зможе відокремити дописувачів з «надзвичайною жвавістю розуму» та тих, котрі, наче нечисті духи бродять по форумах сайту…

    Ответить