Тернопольский «Гермес», другие аферисты и о вреде флуда

237 ответов

1. Професор Цезар Ламброзо – італійський єврей, батько науки про злочини, а також батько дегенерології, тобто науки про виродження (1835-1909). Був видатним психіатром і керівником будинків для божевільних, де він збирав матеріали для своїх дослідів. Мав би на сьогодні невичерпну кількість об’єктів для своїх досліджень, зокрема серед таких персон як : Турок, Місцевий, 555, Журналіст, Козак, На мою думку, Тарас, Волонтер, Надія, Свобода слова, Свідок, Кіберу, Укроп, Всевидяче око, Робимо висновки, Микола Прут, Микола Фріман, Вікторія 27, Кац, Вован, Опер, Фрідом, 3.14, Пастор та ін..
   Душевнохворі лише в деяких випадках виявляють той повний розлад розумових здібностей, який їм приписує натовп. Навпаки, сама хвороба викликає в них «надзвичайну жвавість розуму». Про це свідчить гіперактивність дописувачів деяких форумів ОРД. В них якраз і проявляється вищевказана, та сама «надзвичайна жвавість розуму» — чим не клієнти Ламброзо?..
   Коли нечистий дух вийде з людини, то ходить по безводних місцях, шукаючи спокою і не знаходить. Тоді говорить : Вернусь я в дім свій, звідки вийшов я…
   Тоді іде, і бере з собою сім других духів, ще зліших за себе, і зайшовши, живуть там;
   І буває для людини цієї останнє гірше першого (Матв.12:43-45).
   «Сім других духів» — це інші сім психічних розладів, точніше сім нових дописувачів, і, можливо ще сім, які являються однією і тією ж особою, або ж в змові з сімома другими духами, на форумах ОРД.
   Побачимо, чи у всіх вищеперерахованих дописувачів прокинеться здоровий глузд (хоча це малоймовірно), чи проявлять себе знову як пацієнти доктора Цезаря Ламброзо і покажуть «надзвичайну жвавість розуму».

   Ответить

2. Чеза́ре Ломбро́зо (Cesare Lombroso), народжений Єзекія Марко Ломброзо (*6 листопада 1835 — †19 жовтня 1909) — італійський кримінолог єврейського походження.

   Засновник Італійської школи позитивної кримінології.

   Ломброзо відкинув вчення класичної школи про те, що злочин є властивою рисою людської природи. Замість цього він вивів антропологічну кримінологію, яка вказує на спадковість кримінальності, як хтось «народжений злочинцем» може бути розпізнаний за фізичними вадами, що стверджують злочинця — жорстокість, або сімейна спадковість.

   Зміст [сховати]
   1 Біографічні відомості
   2 Школа Ломборзо
   3 Посилання
   4 Див. також
   Біографічні відомості[ред. • ред. код]
   Чезаре народився в Вероні у заможній єврейській родині. Після навчання у 1859 році став військовим хірургом. З 1862 йому надано звання професора хвороб розуму в Павії. Пізніше він завідував притулком для божевільних в Пезаро. Згодом Чезаре став професором медичного закону і психіатрії в Турині, де він і помер у 1909 році.

   Школа Ломборзо[ред. • ред. код]
   Чезаре відзначає, що народжені злочинцем через біологічне визначення мають психономічні атрибути або деформації. Психономія намагається оцінити характер і особисті риси з фізичних рис обличчя і тіла. Коли більшість особистостей розвиваються протягом життя, палкі злочинці деградують суспільно, або життєво. Якщо кримінальність була успадкована, народженого злочинцем можна відрізнити за спадковою стигмою:

   великі щелепи, виступ щелепи уперед, низьке чоло
   високі вилиці, сплющений або повернутий вгору ніс
   клаповухість,
   соколоподібний ніс або м’якотні губи
   сильно бігаючі очі, скупа борода, лисина
   нечутливість до болю, довгі руки.
   Він концентрував наукову методологію на виявленні злочинної поведінки і ізоляцію осіб з найбільш злочинними нахилами.

   Ломброзо був захисником злочинців проти їх карання, але за людяне відношення до них.

   Кримінологія Ломброзо підтримує соціальну теорію виродження, за якою людський вид може перетворюватися на злочинний клас. Він вважав, що череп і обличчя є ключами до генетичної криміналістики, які можна виміряти краніометрами і каліперами. Так Ломброзо вважав білу расу вищою над іншими.

   Ломброзо також вивчав жіночу злочинність. Він прийшов до висновку, що серед жінок менші злочинні зміни у зовнішності, через «неактивну природу їхнього життя». Він стверджував, що жіноча пасивність, невинахідливість і неініціативність утримують їх від скоєння злочинів.

   Ответить

3. Система UBV (або фотометрична система Джонсона) — широкосмугова фотометрична система для класифікації зір за їх кольором. Відома як перша стандартизована фотоелектрична система.

   Зміст [сховати]
   1 Історія створення
   2 Система UBV
   3 UBV та двокольорові діаграми
   4 Інфрачервоне розширення системи UBV
   5 Див. також
   6 Література
   Історія створення[ред. • ред. код]
   Наприкінці 1940-х років Гарольд Джонсон, тоді ще молодий співробітник обсерваторії Макдональд (США), зробив дуже вдалий вибір фотометричних смуг. У 1953 році вийшла стаття Джонсона і Моргана, в якій було запропоновано трикольорову фотометричну систему UBV з трьома смугами — ультрафіолетовою (U), синьою (B) та візуальною (V). Ця система одразу отримала визнання.

   Джонсон, маючи поширений тоді в США фотоелектронний помножувач типу 1P21 (завдяки такому ж ФЕП реалізовувалася і стара фотовізуальна система PV), поставив три світлофільтри в області його чутливості: ультрафіолетовий світлофільтр, світлофільтр для синьої області та жовтий світлофільтр, який відсікав усе короткохвильове випромінювання, а з довгохвильової сторони крива реакції формувалася природнім спадом чутливості фотокатоду. Заслуга Джонсона в тому, що він вперше більш-менш чітко визначив форму цих кривих реакції. Потрібно враховувати не тільки світлофільтри, але й криву спектральної чутливості фотокатода та криві пропускання та відбивання різних оптичних елементів телескопа і фотометра. Внаслідок робіт Джонсона весь світ зрозумів переваги нової системи.

   Нуль-пункт величин V системи UBV був перенесений зі старої так званої інтернаціональної системи за допомогою дев’яти зірок Північного Полярного ряду. Спираючись на цей нуль-пункт, були визначені величини десяти первинних стандартів системи UBV, рознесених по всьому небу. Нуль-пункти показників кольору U-B і B-V були визначені як середнє значення інструментальних показників кольору для шести обраних зірок спектрального класу A0 V. Система UBV завдяки чіткому визначенню, точності та великій кількості стандартів одержала широке розповсюдження і повністю витіснила із вжитку інтернаціональну систему величин IPg, IPv. На початку 1990-х років Жан-Клод Мермійо склав загальний каталог вимірювань в системі UBV (Catalogue of Mean UBV Data on Stars), що містить більше 100 000 зір.

   Система UBV[ред. • ред. код]
   У трикольоровій системі, наприклад, UBV, можна визначити три показники кольору: U–B, B–V та U–V. Будь-які два з них можна покласти незалежними. Тоді третій можна виразити через них, наприклад: U–V = (U–B) + (B–V). Якщо смуг чотири, наприклад, у системі UBVR, то можна скласти шість показників кольору, три з яких будуть незалежними. Система V Джонсона добре збігається з системою IPv, що видно з формули

   V=IPv+0^m,000+0^m,002(B-V)

   Що стосується показника кольору B-V, то Джонсон разом з Морганом відновили стару умову про те, що для білих зір класу А0 він має бути рівний нулю:

   B-V=0

   Ця умова та відсікання світла з λ<3800 Å у смузі В призводить до того, що система B-V не збігається зі старою інтернаціональною системою показників кольору. Має місце співвідношення

   C=-0^m,18+1^m,09(B-V)

   Джонсон та Морган привели також порівняння випромінювання зірок з синім та ультрафіолетовим фільтрами, що призвело до появи “ультрафіолетових показників кольору” U-B. Як і B-V, U-B дорівнює нулю для зірок класу А0.

   Зараз система UBV широко використовується. На її основі складено багато каталогів. Імовірна похибка каталожних величин для B-V, як правило, удвічі менша, ніж для V та U-B.

   UBV та двокольорові діаграми[ред. • ред. код]
   Якщо в фотометричній системі більше двох смуг, то можна скласти більше одного показника кольору і накреслити діаграму залежності одного показника від іншого. Такі діаграми мають дуже велике значення як для визначення низки фізичних параметрів, так і для вирішення питань, пов’язаних з різними редукціями фотометричних спостережень.

   Двоколірні фотометричні системи дозволяють будувати дуже важливі для астрофізики діаграми Герцшпрунга-Рессела (діаграми Г-Р в варіанті «показник кольору — зоряна величина»). Але, щоб побудувати діаграму Г-Р, треба або знати відстані і обчислити абсолютні зоряні величини, або бути впевненим, що всі досліджувані об’єкти знаходяться на однаковій відстані від Сонця (наприклад, входять до складу зоряного скупчення).

   Двокольорова діаграма не вимагає знання абсолютної величини.

   Інфрачервоне розширення системи UBV[ред. • ред. код]
   Після появи системи UBV в період з 1959 по 1966 рік Джонсон поступово додав до неї цілу послідовність фотометричних смуг в червоній та інфрачервоній спектральній області: з’явилися смуги R, I, J, K, L, М, N і Q. Мендоза 1967 року доповнив цю послідовність ще однією смугою — H. Середні довжини хвиль і напівширини цих смуг наведені в таблиці.

   Величина λ0 мкм Δλ мкм Величина λ0 мкм Δλ мкм
   U 0.36 0.04 H 1.62 0.2
   B 0.44 0.10 K 2.2 0.6
   V 0.55 0.08 L 3.5 0.9
   R 0.7 0 0.21 M 5.0 1.1
   I 0.88 0.22 N 10.4 6.0
   J 1.25 0.30 Q 20.0 5.5
   Положення інфрачервоних смуг підібрані так, щоб вони збігалися з вікнами атмосферної прозорості. Величини U, B і V вимірювались фотопомножувачем з сурм’яно-цезієвим фотокатодом (S-11), величини R і I — фотопомножувачем з срібно-киснево-цезієвим катодом (S-1), величини J, K, L — фотоопором PbS, який охолоджувався рідким азотом, величини M, N і Q — германієвим болометром, що охолоджувався рідким гелієм.

   Нуль-пункт всіх показників кольору введений так само, як і в системі UBV: всі показники кольору дорівнюють нулю для зірок класу A0 V.

   Зрозуміло, що вимірювання в такій фотометричним системі є вельми трудомісткими. В цій системі було виміряно близько 1500 зірок. Природно, що більшість вимірювань в додаткових спектральних областях було виконано у смугах R та I.

   Смуги R та I, як вже зазначалося, реалізовувалися за допомогою киснево-цезієвого катода (S1). Вони мають дуже велику ширину. Наприклад, смуга R починається близько 5300 Å, має максимум близько 6950 Å і сягає до 9000 Å.

   Для таких широких смуг завдання винесення за межі атмосфери і редукції в інші системи вирішується погано. Чим вужча смуга пропускання, тим менше впливає на всі обчислення неточне знання справжнього розподілу енергії в спектрі та атмосферних параметрів. Для дуже широких спектральних смуг з напівшириною в кілька тисяч ангстрем неможливо для довільно взятого випадку досить добре провести редукції як за атмосферу, так і з однієї фотометричної системи в інші.

   В різний час різні автори вводили різні версії фотометричних смуг в червоній та ближній інфрачервоній областях. В одних випадках це були величини, введені ще до Джонсона (система RI Крона), в інших випадках це варіанти створення червоних і інфрачервоних смуг за допомогою сучасних фотопомножувачів з багатолужними фотокатодами. У більшості випадків немає принципової різниці, у якій з цих систем проводились спостереження, оскільки неважко отримати надійні лінійні рівняння переведення величин з однієї системи в іншу. Однак завжди треба знати, які саме величини R або I використовуються.

   Ответить

4. Іспанія (ісп. España МФА: [esˈpaɲa]), офіційно Королівство Іспанія, раніше Еспа́нія[1] — держава на південному заході Європи. Займає більшу частину Піренейського півострова, Балеарські і Пітіузькі острови в Середземному морі, Канарські острови в Атлантичному океані. Іспанія омивається Середземним морем і Атлантичним океаном. По суходолу Іспанія межує з Португалією на заході (спільний кордон — 1214 км), з Францією — по гребенях Піренейських гір (623 км), з Андоррою (63,7 км), з Гібралтаром і з Марокко.

   Зміст [сховати]
   1 Етимологія
   2 Географія
   2.1 Рельєф країни
   2.2 Геологічна будова і корисні копалини
   2.3 Клімат країни
   2.3.1 Континентальний клімат
   2.3.2 Океанічний клімат
   2.3.3 Середземноморський клімат
   2.4 Гідрологія країни
   2.5 Моря та узбережжя
   3 Історія
   4 Політика
   5 Економіка
   6 Адміністративний устрій
   7 Населення
   7.1 Демографія
   7.2 Релігія
   8 Культура
   8.1 Мова
   8.2 Мистецтво
   8.3 Корида
   8.4 Фламенко
   9 Спорт
   10 Інше
   11 Іспанські приказки
   12 Українці в Іспанії
   13 Див. також
   14 Примітки
   15 Посилання
   Етимологія[ред. • ред. код]
   Походження самоназви España (а отже, і похідних від нього) є дискусійним. Давньоримська назва Іберії, Hispania, може походити від терміна Hesperia, яким римляни поетично називали Іспанію. Саме слово Hesperia походить від грецького Εσπερία, тобто «західна країна», «країна сонця, що сідає» (так греки називали Італію). Римляни перенесли цю назву на Іспанію, оскільки вона міститься ще далі на захід від їхньої країни.

   Інша версія походження — від пунічного слова Ispanihad, що означає «країна кроликів» або «край, околиця» (від того, що Іспанія розташована на краю Середземноморського регіону). Є також версія баскійського походження, від слова Ezpanna (тобто «край, межа», оскільки Іспанія є південним краєм Європи).

   Гуманіст Антоніо де Небріха запропонував версію походження від іберійського слова Hispalis, що означає «місто західного світу». Хесус Луїс Кунчіллос стверджує, що корінь span походить від фінікійського слова «spy» , що означає «кувати метали». Таким чином i-spn-ya означатиме «край, де кують метали».

   В українській мові слово España набуло форми Еспанія, яку було запозичено власне з іспанської мови.[2] Це було зафіксовано в перших офіційних правописах.[1] 1933 року цю форму було змінено на Іспанія, взятої з російської мови (пор. Испания).

   Географія[ред. • ред. код]
   Див. Природа Іспанії, Геологія Іспанії, Гідрогеологія Іспанії.

   Мапа Іспанії.
   Іспанія — південноєвропейська країна. Вона займає п’ять шостих Піренейського півострова, Балеарські і Пітіузькі острови у Середземному морі та Канарські острови в Атлантичному океані. Піренейські гори важкодоступні та «ізолюють» Іспанію від інших європейських країн, крім Португалії, що займає західну частину півострова.

   За територією Іспанія є четвертою країною в Європі, після Росії, України і Франції, та є другою за величиною в Європейському Союзі. Іспанія омивається Середземним морем і Атлантичним океаном. По суходолу Іспанія межує з Португалією на заході (спільний кордон — 1214 км), з Францією — по гребенях Піренейських гір (623 км), з Андоррою (63,7 км), з Гібралтаром (1,2 км), з Марокко (м. Сеута — 6,3 км, м. Мелілья — 9,6 км).

   Рельєф країни[ред. • ред. код]

   Найвища гора Іспанії — Тейде
   Рельєф Іспанії різноманітний, тут панівну роль відіграють системи гірських хребтів і високогірних плоскогір’їв. Плоскогір’я і гори становлять близько 90% її території. Майже половину поверхні країни займає велике, найбільше в Європі високогірне плоскогір’я — Месета з середньою висотою 660 м над рівнем моря. Месета відрізняється чергуванням плато, висотних брилових хребтів і гірських улоговин. Центральна Кордильєра поділяє Месету на дві частини: північну і південну. Велика частина території Іспанії розташована на висоті близько 700 м. Це друга за висотою країна в Європі після Швейцарії.

   релєфна карта Піренейського півострова
   На півночі Месету обрамляють потужні Кантабрійські гори, які простяглися вздовж узбережжя Біскайської затоки на 600 км, ізолюючи внутрішні райони країни від впливу моря. У їх центральній частині знаходиться гірський масив Пікос-де-Еуропа (з іспанської — Піки Європи) з висотами до 2648 м. Ці гори альпійського типу складені в основному відкладами кам’яновугільного періоду — вапняками, кварцитами, пісковиками. Кантабрійські гори — орографічне і тектонічне продовження найпотужнішої гірської системи Іспанії — Піренеїв.

   Піренеї являють собою кілька паралельних хребтів, що простягаються з заходу на схід на 450 км. Це один із найбільш важкодоступних гірських районів Європи. Хоча в середньому висота їх не дуже велика (трохи більше 2500 м), але вони не мають потрібної кількості зручно розташованих і доступних перевалів. Всі ці перевали розташовані на висоті 1500–2000 м, тому залізниці, що йдуть з Іспанії в інші країни, обходять Піренеї з заходу і сходу. Найширша і найвища частина гір центральна, тут знаходиться головна їх вершина — пік Ането, що досягає 3404 м. З північного сходу, до Месеті примикає система Іберійський гір, максимальна висота (пік Мон-Кайо) — 2313 м.

   Піренейський півострів
   Між східними Піренеями і Іберійськими горами простягаються невисокі Каталонські гори, південні схили яких уступами обриваються майже перед Середземним морем. Каталонські гори (середні висоти яких 900–1200 м, найбільша вершина — гора Каро, 1447 м) слідують впродовж 400 км майже паралельно берегу Середземного моря і фактично відокремлюють від нього Арагонське плато. Ділянки прибережних рівнин, які розроблені в Мурсії, Валенсії і Каталонії та на північ від мису Палос до кордону з Францією, характеризуються високою родючістю.

   Весь південний схід Піренейського півострова зайнятий Кордильєрою-Бетіке, що є системою гірських масивів і хребтів. Кристалічної віссю її стали гори Сьєрра-Невади. За висотою вони поступаються в Європі тільки Альпам. Їх вершина, гора Муласен, що досягає 3478 м, — найвища точка півострівної Іспанії. Хоча найвища гірська вершина Іспанії знаходиться на острові Тенеріфе (Канарські острови) — це вулкан Тейде, висота якого досягає 3718 м.

   Єдина велика низовина — Андалузька на півдні країни. На північному сході Іспанії в долині ріки Ебро розкинулася Арагонська рівнина. Менших розмірів низовини тягнуться вздовж Середземного моря.

   Геологічна будова і корисні копалини[ред. • ред. код]
   Головне місце в геологічній будові Іспанії посідають протерозойські і палеозойські складчасті комплекси Іберійської Месети, перекриття на схід мезо-кайнозойським платформеним чохлом. На півночі Іберійська Месета обрамляється південним краєм Піренеїв, на півдні — ланцюгом Андалузьких гір (Бетської Кордільєри). В Іберійській Месеті виділяються три тектонічні зони.

   Пам’ятник вуглекопам
   Північна, охоплює Кантабрійські і Іберійські гори, виникла на місці геосинклінального прогинання, виконаного могутніми терігенними осіданнями раннього палеозою, карбонатно-терігенними відкладеннями середнього палеозою і (в Астурійському басейні) параллічеською вугленосною товщею карбону. Основна складчастість належить до кінця карбону (астурійська фаза). Центральна зона, що простягається через Галісію і Кастилію, відповідає стародавньому геоантіклінальному підняттю, пронизаному гранітами; велике значення мала тут кембрійська (сардінська) складчастість. Південна (геосинклінальна) зона (Сьєрра-Морена) складена переважно продуктами підводного вулканізму основного складу і граувакками; вона сформувала свою складчастість в середині девона. Мезокайнозойській платформенний чохол утворений карбонатними осадами; басейн ріки Ебро, в нім спостерігаються флішеві і молассові товщі, що піддалися впливу в олігоцені (у піренейську фазу) інтенсивної складчастості. Бетськая Кордільера складається з серії тектонічних покривів, переміщених на північ. Внутрішні покриви складені метаморфічним палеозоєм, зовнішні — карбонатними і уламковими породамі мезозою, палеогену і нижнього міоцену.

   Розробка родовищ корисних копалин

   «Молочні ріки»
   По покладах корисних копалин, а саме, через значні об’єми, рудні родовища пов’язують з палеозойськими комплексами і гранітами (на півночі і півдні Іспанії). Найпримітніший південний рудний пояс, притаманний для середньопалеозойських ефузивно-терригенних товщ і герцинських гранітів Сьєрри-Морени та Уельви. До нього належить колчеданові поклади міді, гідротермальні родовища ртуті, руди свинцю і цинку. Великі родовища залізняка в Галісії, Астурії, Леоні, Біскайї, Сантандері, Ґранаді, та піритів — в Уельві, Севільї, менш значні — в Мурсії і Астурії ці пірити містять до 10% міді. Багатющі у світі запаси ртуті зосереджені в Альмадені. Родовища свинцево-цинкових руд відомі в провінціях Хаен (Лінарес, Ла-Кароліна) і Мурсія (Картахена, Масаррон), а також в Сантандері (Реосин і Рейноса) і ін. Значні запаси уранових руд, за якими Іспанія входить у 10-у у світі і 2-е місце в Європі. Основні уранові родовища знаходяться у провінціях Саламанка і Касерес. В Іспанії є поклади золота, срібла, миш’яку, марганцю. З нерудних копалин в Іспанії відомі калійні солі (карналіт і сильвініт), що залягають в долині річки Ебро, каолін і апатит. Місцеві енергетичні ресурси складаються в основному із запасів кам’яного вугілля. Вугільні басейни містять невелике число пластів малої потужності з великими ухилами, сильно дислокованих, що утруднює механізацію їх добування і робить їх малорентабельними. Близько 90% видобутку вугілля припадає на басейни Астурії, Леона і Паленсії.

   Клімат країни[ред. • ред. код]
   Завдяки своєму географічному положенню кліматичні умови в Іспанії вкрай різноманітні. Піренейському півострову притаманні три основні кліматичні типи — Континентальний, Океанічний і Середземноморський та ще три не основних, але визначальних кліматичних зон — гірського, альпійського і субтропічного типу.

   Карта кліматичних зон Іспанії

   Карта середньо річної кількості опадів
   Континентальний клімат[ред. • ред. код]
   охоплює більшість півострова Іспанії, він формується завдяки унікальному розташуванню самого півострова та природньо-кліматичних особливостей Центральної Месети, прилеглих до цього плато гір (як на сході, так і на півдні), і властивостями території басейну ріки Ебро. Континентальний клімат характеризується широким коливанням добових і сезонних змін у температурі, низькою кількістю та нерегулярністю опадів з високим рівнем випаровування, що призводить до посушливості. Середньорічна кількість опадів в цілому становить від 300 до 640 мм на рік (більшість провінцій регіону Месети отримує близько 500 мм на рік). На півночі Месети, Центрального плато і в басейні Ебро, є два сезони дощів, один навесні (квітень-червень), а інший восени (жовтень-листопад). На півдні Месети, вологі сезони — весна й осінь, весною лише один місяць — березень, а осінній період загалом посередньо-вологий, але навіть у ці вологі сезони дощі тут нерегулярні і нетривалі. Континентальні зими прохолодні в межах −1 °C (30,2 °F), з сильним вітром і високою вологістю, незважаючи на низький рівень опадів. За винятком гірських районів північного передгір’я Іберійських гір, в холодні періоди мороз та підмерзання є поширеним явищем. Літо тепле і безхмарне, середня денна температура становить; 21 °C (69,8 °F) на півночі Месети і з 24 °C (75,2 °F) до 27 °C (80,6 °F) на півдні Месети, а нічні температури коливаються від 7 °C (44,6 °F) до 10 °C (+50 °F) по всій континентальній зоні. В басейні ріки Ебро (який знаходиться на нижчому висотному рівні), дещо відмінні особливості — дуже спекотно влітку і температура може перевищувати 40 °C (+104 °F). Влітку загалом на Центральному плато і Месети та в басейні Ебро вологість найнижча, за винятком району річки Ріо-Ебро, де наявна висока вологість.

   «Зелена Іспанія»

   «Picos de Europa»
   Океанічний клімат[ред. • ред. код]
   переважає в північній частині країни (часто називають «Зелена Іспанія»), від Піренеїв до північно-західних районів півострова, і характеризується відносно м’якою зимою, теплим, але не спекотним літом та, загалом, рясними опадами — близько 1000 мм за весь рік, причому в найпосушливі місяці вище 30 мм за рік. Температура коливається незначно (як на добу, так і щосезону), в середньому діапазоні від +9 °C (48,2 °F) у січні до 21 °C (69,8 °F) в липні. Стримуючий вплив морських атмосферних явищ на узбережжі, чим дальше в глиб країни та вище в гори півночі Іберійського півострова, тим інтенсивніші температурні коливання. Близькість до Атлантичного океану також впливає на кількість опадів, тому на сході їх менше, аніж на океанічному західному узбережжі. Восени, з жовтня по грудень, найтриваліший дощовий сезон, а липень найпосушливий місяць. Висока вологість і переважаючі фронтальні морські вітри, сприяють формуванню кліматичного явища туману, який є загальноприйнятою нормою вздовж всього північно-західного узбережжя, це явище не так часто спостерігається всередині країни (здебільшого на незначних ділянках та ближче до холодної пори року), причиною його відсутності є гори, які стають своєрідним бар’єром для проникнення вологих циклонів зі сторони моря чи океану.

   Такі вони, іспанські грози

   Пляж у Торремоліносі, Малага
   Середземноморський клімат[ред. • ред. код]
   охоплює територію, яка простягається від Андалузьких рівнин (майже весь південь півострова), уздовж усього південного і східного узбережжя країни аж до Піренеїв (обмежується гірськими хребтами, що йдуть паралельно узбережжю Середземного моря). В цілому, період опадів у цьому регіоні зосереджений, в основному, наприкінці осінньо-зимового циклу та у весняну пору року. Дощі тут, зчаста, нерегулярні з ймовірними періодами посухи. Температура в середземноморській кліматичній зоні вища ніж в континентальних внутрішніх районах. Сезонні і добові зміни температури не мають значної амплітуди коливань. Температура повітря в січні, зазвичай, у середньому від 10 °C (+50 °F) до 13 °C (55,4 °F) у більшості районів середземноморської зони, і лише трішки прохолодніше на північно-східному узбережжі (на північ від Барселони). Взимку температура в глиб рівнин Андалузії також трохи нижча ніж на узбережжі. Середня температура в липні і серпні від +22 °C (71,6 °F) до 27 °C (80,6 °F) на узбережжі, і від 29 °C (84,2 °F) до 31 °C (87,8 °F) в глиб півострова, цей же період відзначається пониженою вологістю. В середземноморській кліматичні зоні наявні значні вітрові потоки (вітри Левече): жаркі та сухі східні або південно-східні повітряні потоки, які зароджуються над Північною Африкою. Епізодично ці вітри іноді приносять з собою піщаний пил Сахари — ці явища найчастіше відбуваються навесні і спричинені раптовим (як правило, нетривалим) різким зростанням температури в пустелі. Кулер — східний вітер, приходить зі сторони Леванту, набираючи свою силу з поміж уголовин між гірськими формаціями Пенібетіко і Атлаських гір в Північній Африці. Ці східні вітри є визначальними, тому що формують особливості середземноморського клімату в регіоні, оскільки вони послаблюють атмосферну температуру і підвищують вологість.

   Сьєра-Невада в березні — південь Іспанії

   Ліси Ла-Пальми
   Три не основні кліматичні зони мають меншу площу поширення, водночас, саме вони формують особливості основних кліматичних типів Іспанії в певні часові періоди (посушливі чи дощові, розу вітрів….)

   Гірський тип клімату характерний для тих частин території Іспанії, що лежать на висотах понад 2000 метрів (здебільшого в провінціях). Тамтешньою особливістю є дуже спекотне літо та м’яка і холодна зима. Дуже сухий тип клімату, схожий на пустельний, з низькою кількістю опадів до (150 мм на рік) спостерігається в Кабо-де-Гата, це одне з найсухіших місць в Європі.
   Найвищим точкам Піреней і Сьєрра-Невада (що понад 3000 м) характерні альпійські кліматичні особливості.
   Канарські острови знаходяться в субтропічному поясі. Температура, помірна і стабільна (з 18 °C до 24 °C) протягом року. Що стосується опадів, східні острови є напівпосушливими, західні вологими, з деякими дуже вологими районами у горах Гомера і Ла-Пальми (його ще називають «Лаурісілва»). Крім того, на південному узбережжі Середземного моря (Малага і прибережній смузі Гранади) спостерігається часткове змішання середземноморського та субтропічного кліматів.
   Гідрологія країни[ред. • ред. код]

   Карта річкових басейнів Іберійського півострова

   Каньйон річки Тежу
   Як і гідрографія в будь-якій іншій країні, В Іспанії вона визначається двома чинниками: кліматичними і геологічними (рельєф і підземні ресурси) особливостями. Більшість Іспанії підпадає в зону середземноморського клімату, так що перша спільна риса для всіх річок — сильні посухи та низького потоку. Це правило не стосується річок «мокрої Іспанії» — на півночі і північному-заході. Центральне плато з його гірськими хребтами і западинами є визначальним для півострова, та нахилене в бік заходу, тому більшість його водних потоків несуть свої води в цьому напрямку, але ні Дуеро, ні Тахо і не Ґуядіана впадають в Атлантику, але не є судноплавними. Дві інші великі річки — Ґвадалківір також тече в Атлантику, тільки нахилена у бік океану через Бетіську височину — є єдина судноплавна річка на півострові, та й то лише в нижній течії.

   Річки більшої частини Іспанії мають переважно дощове живлення і різкі сезонні коливання стоку — при зимовий-весняному його максимумі і мінімумі літом коли великі річки сильно міліють, а багато дрібних пересихають. Лише на півночі і північному заході річки повноводні протягом всього року, з відносно рівномірними по сезонах витратами води. У Піренеях, Андалуських горах дощове живлення річок доповнюється сніговим. Найбільші річки басейну Атлантичного океану — Тахо, Дуеро, Ґуадіана, Ґвадалківір, помережані греблями та є найбільшими річками півострова. До басейну Середземного моря відносяться річки Ебро, Хукар, Сегура. Більшість великих річок перетинають ділянки з порогами що разом з їх літньою маловодністю — перешкоджає судноплавству. Річки півночі Іспанії використовуються переважно в енергетичних цілях, а інші — головним чином для штучного зрошування (на багатьох річках створені регулюючі водосховища).

   Багато озер розкидано по території Іспанії, вони всі різного походження, одні — тектонічного і вулканічного походження, а інші — льодовикового та карстового і навіть змішаного походження. Ці озера, здебільшого, невеликі, розташовані переважно в горах.

   Ебро зі сторони Сарагоси

   Канал від річки Тежу до Сеґура
   Мала кількістю опадів, спричинена середземноморськоим кліматом, призвела до ощадливого використання водних ресурсів в Іспанії, як поверхневих, так і підземних. З давніх-давен воду ретельно збирали та економили, оскільки вона необхідна, як для зрошення, так і для споживання населенням. Тому ше в давні часи були побудовані великі акведуки, за часів Римської імперії — в Сеговії, Меріді, Тарраґоні і Барселоні, а араби зрошували свої сади в Валенсії, Леріді і в більшій частині сільської місцевості Андалузії. Крім того вода використовується, як рушійної сили, для індустрії та економіки, опосередковано або безпосередньо, за допомогою електрики. В Іспанії було побудовано багато гідроелектричних вузлів для накопичення енергії та перерозподілу частини водних ресурсів. Це сприяло якісному споживанню води в промисловості і безперебійному постачанню її до великих міських агломерацій. Що ж стосується Канарських островів, то там побудовано станції перегонки з морської води.

   В цілому можна сказати, що по всьому іспанському Середземномор’ї, так чи інакше, але відчуває дефіцит у водних ресурсах в порівнянні з зоною Атлантики. Таким чином, дефіцит в іспанському Середземномор’ї становить близько 5000 hm³ на рік, а на Атлантичному є надлишок, що наближається до 25000 hm³ (здебільшого через великий потік річок до океану). Таким чином, необхідно було компенсувати цей дефіцит. Цього домоглися завдяки побудові гребель та каналів на річці Тежу, що полегшило тяжке становище Леванту. З цієї причини, й інші великі водойми піддалися техногенному впливу — річки були використані для будівництва гребель, які перетворили краєвиди річок, їх ущелин, на великі озера та водосховища.

   Моря та узбережжя[ред. • ред. код]

   Пляж у Торремоліносі, Малага
   Історія[ред. • ред. код]
   Докладніше: Історія Іспанії

   «Висячий» будинок у місті Куенка, Кастилія-Ла-Манча
   В результаті громадянської війни 1936–1939 років генерал Франциско Франко став главою держави і уряду, Фалангістська партія була єдиною легальною політичною організацією до його смерті в 1975. Потім була відновлена монархія з Хуаном Карлосом I на чолі, було прийнято нову конституцію. Соціалістична робітнича партія здобула перемогу на виборах у 1982. Іспанія стала членом ЄС у 1986 і Західно-Європейського Союзу в 1988. Після виборів 1993 Феліпе Гонсалес вчетверте став прем’єр-міністром, але не має більшості в парламенті.

   Політика[ред. • ред. код]
   Державний устрій. Іспанія — конституційна монархія. Форма правління — парламентська монархія: главою держави є король (Хуан Карлос I), однак реальна виконавча влада належить прем’єр-міністру, який очолює уряд. Законодавча влада здійснюється Генеральними кортесами — парламентом, що складається з Сенату (265 депутатів) і Конгресу депутатів (350 депутатів).

   Членство у міжнародних організаціях — СОТ, МБРР, ОБСЄ, МВФ, НАТО, ООН, МФЧХ, ОЕСР, РЄ, ЄКА, ЄМС, ЄС.

   Економіка[ред. • ред. код]
   Докладніше: Економіка Іспанії
   Див. також: Корисні копалини Іспанії, Історія освоєння мінеральних ресурсів Іспанії та Гірнича промисловість Іспанії
   Іспанія — розвинена індустріально-аграрна країна. За обсягом промислової продукції наприкінці XX ст. вона посідала 5-е місце в Європі і 8-е — у світі.

   Основні галузі промисловості: текстильна, харчова, металообробна, хімічна, кораблебудування, машинобудування, туризм. Транспорт — залізничний, автомобільний, морський. Гол. порти: Картехена, Барселона, Більбао, Санта-Крус-де-Тенеріфе, Таррагона і Валенсія.

   Діють дві державні авіакомпанії — «Іберія» і «Авіадо», а також ряд невеликих приватних авіакомпаній. Авіарейси в Латинську Америку, США, Канаду, Японію, Північну Африку і країни Європи. Найбільш завантаженим є аеропорт міста Палма на о. Мальорка. Інші великі аеропорти в Мадриді, Барселоні, Лас-Пальмасі (на о. Гран-Канарія), Малазі, Севільї і на о. Тенеріфе.

   Адміністративний устрій[ред. • ред. код]
   Докладніше: Адміністративний поділ Іспанії
   Autonomous communities of Spain no names.svg

   Галісія
   Наварра
   Мадрид
   Ла-Ріоха
   Арагон
   Каталонія
   ІСПАНІЯ
   Авт ономні спільноти
   Валенсія
   Кастилія Ла-Манча

   Естремадура
   Португалія
   Кастилія
   і Леон
   Астурія
   Кантабрія
   Країна Басків
   Мурсія
   Андалусія
   Сеута
   Мелілья
   Франція
   Балеарські
   острови
   Канарсь кі
   острови
   Середземне море
   Біскайська затока
   Атлантичний
   океан
   Андорра
   Атлантичний
   океан
   Flag of the Balearic Islands.svg
   Bandera de Andalucía.svg
   Flag of Castile and León.svg
   Flag of the Land of Valencia (official).svg
   Bandera Castilla-La Mancha.svg
   Flag of Aragon.svg
   Flag of Spain.svg
   Flag of the Community of Madrid.svg
   Flag of La Rioja (with coat of arms).svg
   Flag of Melilla.svg
   Flag of Catalonia.svg
   Flag Ceuta.svg
   Flag of Cantabria.svg
   Flag of the Basque Country.svg
   Flag of Galicia.svg

   Flag of Extremadura (with coat of arms).svg
   Flag of Navarre.svg
   Flag of Asturias.svg
   Flag of the Canary Islands.svg
   Flag of the Region of Murcia.svg

   Іспанія поділяється на 19 автономних областей: Андалузія, Арагон, Астурія, Балеарські острови, Країна Басків, Канарські острови, Кантабрія, Кастилія і Леон, Кастилія — Ла-Манча, Каталонія, Сеута, Естремадура, Галісія, Мадрид, Мелілья, Мурсія, Наварра, Ла-Ріоха, Валенсія, що поєднують 50 провінцій.

   Мадрид
   Населення[ред. • ред. код]
   Демографія[ред. • ред. код]
   Кількість населення — проживає близько 44 млн осіб (приблизно 14 млн у містах), середня густота населення — близько 90 чоловік на 1 км².

   Динаміка зміни чисельності населення:

   1900 — 18,6 млн чол.;
   1932 — 24,1 млн чол.;
   1959 — 29,9 млн чол.;
   1977 — 36,3 млн чол.;
   1996 — 39,6 млн чол.;
   2004 — 40280 тисяч чол.;
   2006 — 45130 тисяч чол.;
   2008 — 46060 тисяч чол.;
   2009 — 46,66 млн чол[3].
   Міське населення — 76%. Щільність населення — 79,7 осіб/км².

   Релігія[ред. • ред. код]
   Римо-католицька. Існують громади протестантів різних течій. Поширений іслам.

   Культура[ред. • ред. код]
   Мова[ред. • ред. код]
   Докладніше: Мови Іспанії
   Іспанська мова є офіційною на всій території Іспанії.

   На території деяких автономних областей такий самий офіційний статус мають такі мови: у Країні Басків — баскійська, у Валенсії та на Балеарських о-вах — каталанська (у Валенсії вона офіційно називається валенсійською), у Галісії — галісійська, у Каталонії — каталанська та окситанська (у формі аранської говірки) мови.

   Мистецтво[ред. • ред. код]
   У Фігерасі знаходиться Музей-театр Сальвадора Далі.

   Корида[ред. • ред. код]
   Кори́да (ісп. corrida de toros, tauromaquia, toreo) — найпоширеніша форма бою биків, традиційне іспанське видовище, що також практикується в деяких інших країнах. Суть кориди полягає у виконанні певної послідовності фігур з биком особливої породи, що зазвичай завершуються смертю бика. Історія кориди, можливо, сягає бронзового віку, до іберів, які населяли Піренейський півострів і які вважали бика священною твариною (збереглися наскельні зображення биків, яким декілька тисяч років). Ймовірно, первинне вбивство бика було ритуальним. Подібні церемонії існували і в інших середземноморських народів, зокрема у стародавніх греків. Відомо, що в Середні віки до битв з биком мали пристрасть Карл Великий, Альфонсо X Кастильський, Сід Кампеадор. До кінця XV століття, тобто часу завершення реконкісти і об’єднання Іспанії, корида стає розвагою шляхетних осіб. З биком б’ється кабальєро, лицар на коні. Ті, хто ще нещодавно билися з маврами і готувалися зустріти смерть на полі бою, знову могли випробувати себе на арені. У XVI столітті без кориди не обходилася вже більшість великих свят. У Мадриді бої влаштовували на центральній площі, Пласа Майор, де відбувалися найважливіші для країни події, зокрема особливо важливі автодафе, а у дні святкувань коронацій королі виходили вітати народ. Корида в цей період естетизується і перетворюється на елемент культури.

   Фламенко[ред. • ред. код]
   Фламенко — народний іспанський пристрасний танець, який звуть також танцем закоханих. Фламенко — південноіспанський музичний, пісенний і танцювальний стиль, який склався в Андалусії в Середні віки. Спів і танець сольні, супроводжуються грою на гітарі, кастаньєтах. Виконавці фламенко називаются «байлаор» (танцюрист), «кантаор» (співак), «токаор» (гітарист). Ритм в фламенко звуть компас.

   Спорт[ред. • ред. код]
   Найпопулярніший вид спорту в Іспанії — футбол. Збірна Іспанії з футболу виграла чемпіонат Європи 2008, чемпіонат Європи 2012 і чемпіонат світу 2010. Провідні команди чемпіонату Іспанії та європейського футболу загалом: Реал Мадрид та Барселона.

   Крім футболу, популярні велоспорт, баскетбол, теніс, гольф. Найвидатніші іспанські спортсмени останніх десятиліть: футболісти Ікер Касільяс, Хаві, Андрес Іньєста, Фернандо Торрес, тенісисти Аранча Санчес-Вікаріо і Рафаель Надаль, велогонщики Мігель Індурайн і Альберто Контадор, гольфісти Север’яно Баллестерос і Серхіо Гарсія, автогонщик Ферна́ндо Ало́нсо Ді́ас

   Інше[ред. • ред. код]
   Державне свято — 12 жовтня — День іспанської нації.

   Державний прапор — складається з червоної, жовтої і червоної горизонтальних смуг з гербом посередині. Символічне значення кольорів цього прапора легенда пов’язує з його походженням. Відповідно до переказу, один з королів Арагону побажав мати свій прапор. Оглядаючи різні проекти прапорів, він зупинився на одному з гладким золотим полем. Потім він велів подати келих свіжої крові тварин і, зануривши в нього два пальці, монарх провів ними по жовтому полотнищу, на якому вийшли дві червоні смуги. Згодом прапор Арагону став державним прапором всієї Іспанії. Після встановлення у 1938 році режиму Франка цей прапор став прапором Іспанії.

   Державний герб — являє собою складну багаточастинну конструкцію, яка включає герби земель, що належали Короні.

   Державний гімн Іспанії — «Марш гренадерів», або «Королівський марш». Вперше цей гімн прозвучав у 1910 році і постійно виконувався до квітня 1931 року, коли в Іспанії було скинуто монархію. Король Альфонс XIII був вигнаний, а партитуру «Королівського маршу» відправили до архіву. Але 17 липня 1942 року Франко підписав декрет, відповідно до якого «Королівський марш» став національним гімном країни.

   Іспанські приказки[ред. • ред. код]
   Популярні іспанські приказки:

   Покажи свою жінку, i я скажу, який у неї чоловік.
   Розлука для любові, що для вогню вітер: малу любов гасить, а велику — роздмухує.
   Щастю, яке знайшла невродлива, заздрить і красива.
   Яка ж любов могутня й свята, що й бридкого на красеня оберта.
   Любов, як хвороба, — що старіша, то сильніша.
   За співом пізнається птах.
   У хаті, де повішений, не прийнято говорити про мотузку.
   Після ста років усі полисіємо.
   Залишити фонтан задля болота.
   Полохливий перелякається й тіні.
   На мокрого ще й краплі дощові упали.
   Хвали себе, Хуане, бо інші це не зроблять.

   Ответить

5. Сальвадо́р Далі́ (повне ім’я Сальвадор Доме́нек Феліп Жасінт Далі і Доме́нек, маркіз де Пуболь, ісп. Salvador Domènec Felip Jacint Dalí i Domènech, Marqués de Dalí de Púbol, кат. Salvador Felipe Jacinto Dalí Domènech, * 11 травня 1904 — † 23 січня 1989) — іспанський художник, один з найвидатніших сюрреалістів ХХ століття.

   Зміст [сховати]
   1 Біографія
   1.1 Дитинство
   1.2 Юність
   1.3 Молоді роки
   1.4 Далі і Гала
   1.5 Розрив із сюрреалістами
   1.6 Далі в Італії
   1.7 Далі в США
   1.8 Повернення до Іспанії
   1.9 Музей Далі
   1.10 Останні роки
   2 Дрібні факти
   3 Винаходи Далі
   4 Список творів
   4.1 Картини
   4.2 Скульптури Далі
   4.2.1 Галерея
   5 Див. також
   6 Примітки
   7 Література
   8 Посилання
   Біографія[ред. • ред. код]
   Дитинство[ред. • ред. код]
   Сальвадор Далі народився 11 травня 1904 року в родині дона Сальвадора Далі-і-Кусі і доньї Феліпи Доменеч. Дитинство Далі пройшло в Каталонії, на північному сході Іспанії. Ще у ранньому дитинстві, судячи з поведінки і пристрастей маленького Сальвадора, можна було відзначити його нестримну енергію та ексцентричність характеру. Часті вередування й істерики гнівили батька Далі, але мати, навпаки, всіляко намагалася догодити улюбленому синові. Вона прощала йому навіть найогидніші витівки. Як наслідок, батько став для сина втіленням зла, а мати — символом добра.

   Талант Сальвадора до живопису проявився у досить юному віці. У чотири роки він, з дивною для такої маленької дитини старанністю, намагався малювати. Першу свою картину Сальвадор Далі намалював, коли йому було 6 років. Це був невеликий імпресіоністський пейзаж, написаний на дерев’яній дошці олійними фарбами. Талант генія рвався назовні. Далі цілими днями просиджував у маленькій, спеціально виділеній йому кімнаті, малюючи картини. У містечку Фігерасі Далі брав уроки малюнка у професора Жоана Нуньєса. Серед улюблених картин молодого Далі була композиція французького художника Мілле «Анжелюс», вечірня молитва про померлих.

   Юність[ред. • ред. код]
   Під досвідченим керівництвом професора талант юного Сальвадора набув своїх реальних форм. Вже в 14 років годі було й сумніватися в здатності Далі до малювання. Коли Далі виповнилося 15 років, його вигнали з чернечої школи за погану поведінку. Але він зміг успішно скласти всі іспити і вступити до інституту (так в Іспанії називали школу, яка надає закінчену середню освіту). Інститут йому вдалося закінчити з чудовими оцінками у 1921 році. Потім Далі вступив у Мадридську художню академію. У шістнадцять років він почав викладати свої думки на папері. З цього часу живопис і література стали рівноцінними частинами його творчого життя. У 1919 році в саморобному виданні «Студіум» він публікує нариси про Веласкеса, Гойю, Ель Греко, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі. Бере участь у студентських виступах, за що на добу потрапляє у в’язницю.

   На початку 20-х років Далі захоплювався роботами футуристів, але все-таки був сповнений рішучості створити власний стиль у живописі. У цей час у нього з’явилися нові друзі й знайомі. Серед них були такі видатні та талановиті люди, як поет Федеріко Гарсіа Лорка і режисер Луїс Бюнюель. Екстравагантний вигляд художника дивував і шокував пересічних мадридців. Це приводило самого юнака в невимовитий захват. У 1921 році помирає мати Далі.

   Репродукція картини Сальвадора Далі «Відкриття Америки Христофором Колумбом»
   У 1923 році за порушення дисципліни він був на рік відсторонений від занять в академії. У цей період інтерес Далі був прикутий до творів великого генія кубізму Пабло Пікассо. У картинах Далі того часу можна помітити вплив кубізму («Молода дівчина», 1923). У 1925 році з 14 по 27 листопада проходить перша персональна виставка його робіт у галереї Далмау. На цій виставці були 27 картин і 5 малюнків генія-початківця. Школа живопису, у якій він навчався, поступово розчаровувала його, і в 1926 році Далі покинув академію. У цьому ж році Сальвадор Далі виїхав до Парижа, намагаючись знайти там для себе щось до душі. Вступивши до групи, яка об’єдналася навколо Андре Бретона, він почав створювати свої перші сюрреалістичні роботи («Кров солодша від меду» 1928; «Світлі радощі» 1929). На початку 1929 року відбулася прем’єра фільму «Андалузький пес» за сценарієм Сальвадора Далі і Луїса Бунюеля. Сценарій створили лише за шість днів. Після скандальної прем’єри цього фільму автори запланували ще один фільм під назвою «Золоте століття». У 1929 році сюрреалізм став суперечливим питанням, для багатьох — неприйнятною течією у живописі.

   Молоді роки[ред. • ред. код]
   Особисте життя Сальвадора Далі до 1929 року не мало яскравих моментів (якщо тільки не брати до уваги його численні захоплення нереальними дівчатками, дівчатами та жінками). Але саме у 1929 році Далі закохався в жінку — Олену Дьякову або Галу. У той час вона була дружиною письменника Поля Елюара, але стосунки її з чоловіком на той час вже були прохолодними. Саме ця жінка на все життя, що залишилося, стала музою, натхненням генія Далі.

   У 1930 році картини Сальвадора Далі почали приносити йому популярність («Час, що розплився», «Постійність пам’яті»). Незмінними темами його творінь були руйнування, тлінність, смерть та світ сексуальних переживань людини (вплив книг Зиґмунда Фройда). У січні 1931 року в Лондоні відбулася прем’єра другого фільму Далі — «Золоте століття».

   Далі і Гала[ред. • ред. код]
   Гала Елюар (ім’я при народженні — Олена Делувіна-Дьяконова) здавалася Далі витонченою і самовпевненою жінкою. Вона довгий час перебувала у вищих мистецьких колах Парижа, тоді як він був лише простим хлопцем з маленького провінційного містечка на півночі Іспанії. Спочатку Далі був вражений красою Гали й істерично реготав, коли вони розмовляли. Він не знав, як поводитися з нею, але потай визнавав, що вона йому подобалася. У свою чергу, Галу зацікавив цей напружений юнак і його стурбованість мастурбацією і кастрацією. Коли Поль Елюар повернувся в Париж, Далі і Гала знайшли вихід із ситуації. «Перший поцілунок, — писав Далі пізніше, — коли зіткнулися наші зуби й переплелися наші язики, був лише початком того голоду, який змусив нас гризти один одного до самої суті нашого буття»[1]. Такі образи часто з’являлися в наступних роботах Далі: відбивні котлети на тілі людини, смажені яйця, канібалізм — усі ці образи нагадують про шалене кохання Далі та Гали. Коли ця пара вперше втекла разом, вони замкнулися у своїй кімнаті в замку Карі-ле-Руе неподалік від Марселя і відрізали себе від решти світу. Це втеча тривала все їхнє подружнє життя, навіть тоді, коли Далі став скандально відомим. Гала стала для Сальвадора Далі не просто жінкою, яка задовольняла його пристрасть. Коли вона врешті-решт залишила свого чоловіка і переїхала до Далі в 1930 році, то виявила себе як чудовий організатор, менеджер і патронеса. А коли 1934 року вони нарешті одружилися, колишній чоловік Гали Поль Елюар був одним зі свідків на весільній церемонії.

   Щоб висловити свої почуття до цієї дивовижної жінки, Далі зобразив її у вигляді Градиви, героїні популярного роману Вільяма Дженсена, де Градива постає, як статуя з Помпеї, в яку закохався юнак, що, в врешті-решт, змінило його життя. На картині «Градива знову відкриває для себе антропоморфні руїни» на тлі скель, написати які художника надихнув скелястий краєвид Коста Брава, на передньому плані зображена Градива, моделлю для якої послужила Гала, оповита скелею, на якій стоїть чорнильниця, можливо, як натяк на її колишнього чоловіка-поета.

   Особливістю цих стосунків було вміння відчувати і розуміти одне одного. Гала буквально жила життям Далі, а він захоплювався нею все життя.

   Розрив із сюрреалістами[ред. • ред. код]
   На початку 30-х років Сальвадор Далі вступив у конфлікт із сюрреалістами на політичному підґрунті. Його захоплення Адольфом Гітлером і монархічні прихильності розходилися з ідеями Бретона.

   Після приходу до влади каудильйо Фрáнко у 1936 році Далі свариться із сюрреалістами, які займають ліві позиції, і його виключають з групи. Далі порвав із сюрреалістами після того, як ті звинуватили його в контрреволюційній діяльності. У відповідь Далі не без підстав заявляє: «Сюрреалізм — це я». Насправді Сальвадор був аполітичним, і навіть його монархістські погляди слід було розуміти сюрреалістично, так само, як і постійно рекламовану ним сексуальну пристрасть до Гітлера. Він жив ​​сюрреалістично, його висловлювання і роботи мали ширший і глибший зміст, ніж інтереси конкретних політичних партій. Так, 1933 року він намалював картину «Загадка Вільгельма Телля», де зобразив Вільгельма Телля в образі Леніна з величезним задом.

   Між 1936 і 1937 роками Сальвадор Далі пише одну з найвідоміших картин «Метаморфоза Нарциса». Одночасно виходить його літературна праця під назвою «Метаморфози Нарциса. Параноїдна тема». Раніше, 1935 року, в праці «Викорінення ірраціонального» Далі сформулював теорію параноїдально-критичного методу.

   Далі в Італії[ред. • ред. код]
   У 1937 році Далі відвідує Італію з метою ознайомлення з живописом епохи Відродження. Далі був у захопленні від творів Відродження. У його власних роботах починає домінувати правильність людських пропорцій та інші риси академізму. Незважаючи на відхід від сюрреалізму, його картини, як і раніше наповнені сюрреалістичними фантазіями. Пізніше Далі (в найкращих традиціях своєї зарозумілості і епатажності) приписує собі порятунок мистецтва від модерністської деградації, з чим пов’язує своє власне ім’я («Salvador» в перекладі з іспанської означає «Спаситель»).

   Далі в США[ред. • ред. код]
   Після окупації Франції німмцями в 1940 році Далі їде у США (Каліфорнію), де відкриває нову майстерню. Він живе разом з Галою з 1940 по 1948 роки.

   В американський період Далі приступив до циклу картин на релігійну тематику. «Спокуса Святого Антонія» (1946), «Мадонна порту Льїгат» (1949), «Відкриття Америки Христофором Колумбом» (1959) та інші полотна створили йому славу «католицького живописця». Сам він говорив, що в католицькій релігії його полонило «рідкісна досконалість задуму». У 1949 році Далі навіть удостоївся аудієнції у Папи Римського Пія XII (пізніше його запрошував до Ватикану і Папа Іоанн XXIII). Але при цьому художник уважно стежив і за досягненнями науки. Він написав «Атомну Леду» (1949) та «Ядерний хрест» (1952).

   У 1942 році Сальвадор Далі випускає белетризовану автобіографію «Таємне життя Сальвадора Далі, написане ним самим». Коли ця книга у 1942 році була видана, вона відразу викликала критику з боку преси і прихильників пуританських кіл суспільства. Його літературні спроби, як і художні твори, як правило, виявляються комерційно успішними.

   Він співпрацює з Уолтом Діснеєм. Той пропонує Далі випробувати свій талант у кіно — мистецтво, яке в той час було овіяне ореолом чаклунства, чудес і широких можливостей. Але запропонований Сальвадором проект сюрреалістичного мультфільму Destino був визнаний комерційно недоцільним, і робота над ним була припинена. Далі працює з режисером Альфредом Хічкоком і малює декорації для сцени сну з фільму «Заворожений». Однак сцена увійшла в фільм дуже урізаною — знову ж таки з комерційних міркувань.

   Далі, як правило, подобалася активна діяльність, і разом з Галою, яка постійно поруч з ним, він став відомий всім Сполученим Штатам Америки як король сучасного мистецтва. Далі також знайшов час, щоб написати роман «Приховані обличчя» про групу аристократів на порозі Другої світової війни.

   Повернення до Іспанії[ред. • ред. код]
   З часом ностальгія за батьківщиною бере своє, і в 1948 році він повертається в Іспанію. Перебуваючи у Порт Льїгаті Далі звертається у своїх творах до релігійно-фантастичної тематики. У 1953 році проходить велика ретроспективна виставка Сальвадора Далі в Римі. На ній представлені 24 картини, 27 малюнків і 102 акварелі. Раніше, в 1951 році, напередодні холодної війни, Далі розробляє теорію «атомарного мистецтва», опубліковану в цьому ж році в «Містичному маніфесті». Далі ставить перед собою мету донести до глядача ідею про сталість духовного буття навіть після зникнення матерії («Голова Рафаеля, що відривається», 1951). У 1959 році Далі і Гала облаштували свій будинок у Порт-Льїгаті. На той час вже ніхто не міг сумніватися в геніальності художника. Його картини купувалися за величезні гроші шанувальниками та любителями розкоші. Величезні полотна, написані Далі в 60-х роках, оцінювалися у величезні суми. У багатьох мільйонерів вважалося шиком мати в колекції картини Сальвадора Далі.

   Наприкінці 60-х років стосунки між Далі і Галою стали прохолодними. На прохання Гали, Далі змушений купити їй замок, де вона багато часу проводила в товаристві молодих чоловіків. Подальші роки їхнього спільного життя нагадували собою жевріння вуглинок.

   Музей Далі[ред. • ред. код]
   У 1973 році у Фігуерасі був відкритий «Музей Далі». Цей незрівнянний сюрреалістичний витвір і нині захоплює відвідувачів. Музей є ретроспективою життя великого художника.

   Сальвадору Далі прийшла ідея побудувати музей для своїх робіт. Незабаром він взявся за перебудову театру у Фігерасі, своїй батьківщині. Театр був зруйнований під час громадянської війни в Іспанії. Над сценою було споруджено гігантський геодезичний купол. Розчистили і розділили на сектори глядацьку залу. У секторах могли бути представлені його роботи різних жанрів.

   Далі сам розписав вхідне фойє, зобразивши себе і Галу, які відмивають золото у Фігерасі, з ногами, що звисаюють зі стелі. Салон був названий Палац Вітрів, за однойменною поемою, в якій розповідається легенда про східний вітер, чия любов одружилася і живе на заході, тому завжди, коли він наближається до неї, він змушений повернутися назад, на свою землю. Коли він повертаються — то плаче, і на землю падають його сльози. Ця легенда дуже сподобалася містику Далі.

   Іншу частину свого музею Сальвадор Далі присвятив еротиці. Як він часто любив підкреслювати, «… еротика відрізняється від порнографії тим, що перше приносить всім щастя, а друге — лише невдачі»[2].

   У Театрі-музеї Далі було виставлено багато його робіт та інших дрібничок. Музей відкрився у вересні 1974 року і був схожий не стільки на музей, скільки на базар. Там, серед іншого, були результати експериментів Далі з голографією, з якої він сподівався створити глобальні тривимірні образи. Його голограми спочатку виставлялися в галереї Кнедлер в Нью-Йорку в 1972 році. Він перестав експериментувати в 1975 році. Крім того, в Театрі-музеї Далі демонструвалися подвійні спектроскопічні картини із зображенням оголеної Гали на тлі картини Клода Лорена та інші предмети мистецтва, створені Далі.

   Останні роки[ред. • ред. код]
   Ближче до 80-х років у Далі почалися проблеми із здоров’ям. Смерть Франко приголомшила й налякала Далі. Будучи патріотом, він не міг спокійно переживати зміни в долі Іспанії. Лікарі підозрювали у Далі хворобу Паркінсона. Ця хвороба колись стала смертельною для його батька. 10 червня 1982 року померла Гала. Хоча їхні стосунки не можна було назвати близькими, Далі сприйняв її смерть як жахливий удар.

   Через сильне бажання бути поруч з її духом, Далі переїхав в замок Пубол, майже припинивши з’являтися у суспільстві. Попри це, його репутація зростала. У 1982 році Музей Сальвадора Далі, відкритий у Клівленді, штат Огайо, який містив велику частину його робіт, переїхав до Санкт-Петербургу, штат Флорида. Центр Жоржа Помпіду у Парижі влаштував велику ретроспективу робіт Далі в 1979 році. Її пізніше послали через Ла-Манш до галереї «Тейт» у Лондоні. Подвійний показ ретроспективи дозволив широким верствам населення Європи ознайомитися з роботами Далі і приніс йому величезну популярність.

   Серед нагород, які посипалися на Далі, було членство в Академії витончених мистецтв Франції. Іспанія удостоїла його найвищої честі, нагородивши Великим хрестом Ізабелли-католички, який йому вручив король Хуан Карлос I. Далі був оголошений маркізом де Пубол у 1982 році. Незважаючи на все це, Далі був нещасний і почував себе погано. Він багато працював. Все своє життя він захоплювався італійськими художниками епохи Відродження, тому почав малювати картини в манері, ближчій до стилю епохи Відродження. Він також почав малювати у вільному стилі. Лінійний, експресіоністський стиль, що нагадує манеру Вінсента ван Гога, проявився у такій його картині, як «Ліжко та приліжкові столик люто атакують віолончель» (1983), де чіткі класичні лінії ранніх робіт Далі поступаються більш вільному, романтичнішому стилю.

   У кінці 1983 року його настрій, як здавалося, трохи покращився. Він почав іноді прогулюватися садком, писати картини. Але це тривало не довго. Старість брала верх над геніальним розумом. 30 серпня 1984 року в будинку Далі сталася пожежа. Він уже кілька днів був прикутий до ліжка, коли якимось чином воно загорілося. Можливо, причиною була несправна лампа, що стояла біля ліжка. Запалала вся кімната. Йому вдалося доповзти до дверей. Роберт Дешарне, який керував справами Далі протягом багатьох років, врятував його від смерті, витягши з охопленої вогнем кімнати. Опіки на тілі художника займали 18% шкіри. У лютому 1985 року стан Далі дещо покращився, і він зміг дати інтерв’ю найбільшій іспанській газеті «Паїс».

   Але в листопаді 1988 року Далі поклали в клініку з діагнозом «серцева недостатність». Серце Сальвадора Далі зупинилося 23 січня 1989 року. Його тіло забальзамували, на його прохання, і протягом тижня він лежав у музеї в Фігуерасі. Тисячі людей приїхали, щоб попрощатися з великим генієм. Сальвадора Далі поховали в центрі музею його імені під плитою, що немає жодних позначок.

   Дрібні факти[ред. • ред. код]

   Сальвадор Далі в 1972 р.
   Дизайн Чупа-Чупса
   Енріке Бернат назвав свою карамель «Чупсом», і спочатку в неї було тільки сім смаків: полуниця, лимон, м’ята, апельсин, шоколад, кава з вершками та полуниця з вершками. Популярність «Чупса» росла, збільшувалась кількість карамелі, що випускалася, з’являлися нові смаки. Карамель уже не могла залишатися в початковій скромній обгортці, потрібно було придумати щось оригіналье, щоб «Чупс» упізнавали всі. Енріке Бернат звернувся до свого земляка Сальвадора Далі з проханням намалювати щось таке, що буде добре запам’ятовуватися[3]. Геніальний художник думав недовго і менше, ніж за годину, накидав йому картинку, де була зображена ромашка «Чупа Чупс», яка в дещо зміненому вигляді сьогодні впізнається як логотип «Чупа Чупс» у всіх куточках планети. Відмінністю нового логотипу було і його місцезнаходження: він був не збоку, а вгорі цукерки.
   У 2003 році компанією «Волт Дісней» був випущений мультиплікаційний фільм «Destino». Розробка фільму почалася із співпраці Далі з американським мультиплікатором Волтом Діснеєм ще в 1945 році, але була відкладено внаслідок фінансових проблем компанії.
   З 1965 року в головній їдальні комплексу в’язниці на острові Рікерс (США) на видному місці висів рисунок Далі, який той написав як вибачення ув’язненим за те, що не зміг бути присутнім у них на лекції з мистецтва, як обіцяв. У 1981 році малюнок перевісили в хол «з метою збереження», а в березні 2003 року він був замінений на підробку, а оригінал викрадений, у цій справі висунули звинувачення чотирьом працівникам в’язниці. Незважаючи на те, що троє з них визнали себе винними, а четвертого було виправдано, оригіналу так і знайшли[4][5].
   Сальвадор Далі дуже любив солодощі і в обмін на логотип компанії «Чупа-Чупс» вимагав не грошей, а коробку льодяників кожного дня.
   У Сальвадора Далі, як у людини оригінальної, і домашній улюбленець був незвичайним. Далі був дуже прив’язаний до свого екзотичного друга — гігантського мурахоїда[6], вигулював його вуличками Парижа та навіть брав із собою на світські вечори.
   Приїхавши в Нью-Йорк в 1934 році, в якості аксесуару він ніс у руках батон хліба довжиною 2 метри, а відвідуючи виставку сюрреалістичного творчості в Лондоні, одягнувся в костюм водолаза.
   Сьомого грудня 1959 року в Парижі відбулася презентація овосіпеда (ovocypede): пристрою, який придумав Сальвадор Далі і втілив у життя інженер Лапарра. Овосіпед — прозора куля з закріпленим всередині сидінням для однієї людини. Цей «транспорт» став одним з пристроїв, який Дали успішно використовував, щоб шокувати публіку своєю появою.
   Відома нині співачка Шер (Cher) і її чоловік Сонні Боно, будучи ще молодими, відвідали вечірку Сальвадора Далі, яку він проводив в Нью-Йоркському готелі Plaza. Там Шер випадково сіла на підкладену господарем заходу їй на крісло сексуальну іграшку дивної форми.
   У своєму житті Далі сам повністю завершив роботу тільки над одним фільмом — «Враження від верхньої Монголії» (1975), в якому він розповів історію про експедицію, яка вирушила на пошуки величезних галюциногенних грибів. Більшу частину відеоряду «Вражень від Верхньої Монголії» складають мікроскопічні плями сечової кислоти на латунній смужці. Як ви можете здогадатися, «автором» цих плям був маестро. Протягом декількох тижнів він «малював» їх на шматочку латуні.
   Винаходи Далі[ред. • ред. код]
   Сальвадор Далі був не лише геніальним художником, а й винахідником. Багато його винаходів втілені, хоча, на перший погляд, задум здавався абсолютно божевільним. Далі писав: «Усе винайдене мною втілене в життя — але не мною і настільки бездарно, що годі й казати».

   Ось деякі з винаходів:

   Спектральні окуляри-калейдоскоп, що змінюють реальне зображення. Це Далі придумав їх для автотуристів у разі, якщо пейзаж наводить нудьгу.
   Туфлі на ресорах, щоб насолоджуватися ходінням.
   Грим, що приховує тіні. Далі справді з ним експериментував, ретельно вивчаючи склад, яким користуються японські гейші.
   Фотомаски для репортерів.
   Пластикове крісло, що застигає у формі, відповідній до фігури людини, яка на нього сідає.
   Сукні з різноманітними анатомічними накладками, сконструйованими з точних розрахунків і в повній відповідності з ідеалом жіночої краси, народженим чоловічою еротичною уявою. Мабуть, єдиною не зовсім звичайною деталлю суконь Далі є додаткові груди, які потрібно причіплювати до спини. Далі вважав, що вони повинні були зробити переворот в моді.
   Накладні нігті з маленьким дзеркальцем у кожному з них.
   Прозорий манекен, всередину якого наливають воду і запускають рибок.
   Овосіпед — прозора куля з закріпленим всередині сидінням для однієї людини.
   Список творів[ред. • ред. код]
   Картини[ред. • ред. код]
   Пейзаж біля Фігераса (1910)
   Свято в Фігерасі (1914—1916)
   Сад в Льяне (1920—1921)
   Мрії нічних прогулянок (1922)
   Кубістичний автопортрет (1923)
   Портрет Луїса Буньюеля (1924)
   Пляшка рому з сифоном (1924)
   Мед солодший за кров (етюд) (1927)
   Похмура гра (1929)
   Перші дні весни (1929)
   Великий мастурбатор (1929)
   Постійність пам’яті (1931)
   Ранішні фантазії (1932)
   Привид Вермера Делфтського, здатний послужити й столом (1934)
   Морфологічне ехо (1934-1936)
   Археологічний відгомін «Анжелюса» Мілле (1935)
   Осінній канібалізм (1936)
   М’яка конструкція з вареними бобами (1936)
   Жирафа у вогні (1937)
   Метаморфози Нарциса (1937)
   Лебеді, які відображаються у слонах (1937)
   Поява обличчя і вази з фруктами на березі моря (1938)
   Висока мить (1938)
   Обличчя війни (1940)
   Невільницький ринок з появою невидимого бюста Вольтера (1940)
   Мед солодший за кров (1941)
   Сон, викликаний польотом бджоли навкруги граната за секунду до пробудження (1944)
   Галарина (1944—1945)
   Кошик з хлібом (1945)
   Спокуса святого Антонія (1946)
   Слони (1948)
   Атомна Леда (1949)
   Мадонна Порт-Льїгата (три версії, 1949, 1950)
   Христос святого Іоанна від Хреста (1951)
   Галатея зі сферами (1952)
   Дезінтеграція постійності пам’яті (1952—1954)
   Розп’яття або Гіперкубічне тіло (1954)
   Содомське самовдоволення невинної діви (1954)
   Таємна вечеря (1955)
   Живий натюрморт (1956)
   Відкриття Америки Христофором Колумбом (1958—1959)
   Ловля тунця (1966–1967)
   Галюциногенний тореадор (1968—1970)
   Хвіст ластівки (1983)

   Ответить

6. Старода́вній Єги́пет — одна з найдавніших держав на Землі і колиска цивілізації Середземномор’я. Країна-стрічка займала територію в нижній течії річки Ніл в північно-східній Африці.

   Стародавній Єгипет — це спочатку вузька долина ріки Ніл, яку Єгиптяни називали Хапі, серед безводних пустель та голих скель у північно-східній Африці. Проте завдяки повеням Нілу ця земля — одна з найродючиших у світі. Єгиптяни були дивним народом. З одного боку, вони винайшли геометрію, математику , знали астрономію і в усьому знали точність. З іншого боку, ніяк не могли навести лад серед власних богів. Велику роль у міфології єгиптян відігравали уявлення про загробне життя як безпосереднє продовження земного, але тільки в могилі.

   Стародавня Єгипетська імперія
   Зміст [сховати]
   1 Назва
   2 Історія
   2.1 Раннє царство
   2.2 Давнє царство (близько 2800–2250 до н.е)
   2.3 Перший розпад Єгипту (біля 2250–2050 до н. е)
   2.4 Середнє царство (біля 2050–1700 до н.е)
   2.5 Другий розпад Єгипту (біля 1700–1580 до н.е)
   2.6 Нове царство (біля 1580–1070 до н.е)
   2.7 Пізній період (біля 1070–332 до н. е.)
   2.8 Греко-Римський період (332 до н. е. — 395 н.е)
   3 Цивілізація Стародавнього Єгипту
   3.1 Виникнення єгипетської держави
   3.2 Релігія
   3.3 Мистецтво
   3.4 Наукові знання
   3.5 Архітектура
   4 Примітки
   5 Джерела
   5.1 Література
   Назва[ред. • ред. код]
   Топонім Єгипет — грецького походження. Він походить від назви столиці стародавнього Єгипту Мемфісу — Хікупта (Хет-Ка-Птах, дім Ка Птаха). На початку 1 тис. до н. е., коли давні греки почали проникати в Єгипет, перше з великих міст, яке їм зустрілося, було Мемфіс на межі Дельти і долини Нілу. Його назву (одну з назв, позаяк «Мемфіс» також єгипетське слово) — «Хікупта» або на грецький манер «Айгюптос» греки згодом поширили на всю країну.[1].

   Самоназва країни давньоєгипетською мовою —

   km m t
   O49
   [km.t] — Та-Кемет (Чорна Земля)

   Історія[ред. • ред. код]
   Докладніше: Історія Єгипту
   Заселення території Єгипту належить до епохи палеоліту. В 10-6 тисячоліттях до н. е., коли клімат був вологішим, розрізнені кочові племена жили в саванах біля ріки Ніл, дельта якого ще була заболоченою. Племена займались збиральництвом, полюванням, пізніше рибальством. Зміна клімату в епоху неоліту примусила їх спуститися до заплави Нілу. Серед них були протосеміти, бербери і кушити, зі змішування яких до 4 тис. до н.е утворився єгипетський народ. Зростання населення, яке не могло більше існувати за рахунок полювання і рибальства, прискорило перехід до скотарства і землеробства. Потреба в додаткових посівних площах викликала необхідність утворення мережі каналів і дамб.

   Приблизно в середині 4 тис. до н. е. з багатьох невеликих територіальних утворень — номів — утворилися два царства: на півдні — Верхній Єгипет, на півночі — Нижній Єгипет (відповідно зі столицями в Ієраконполі і Буто). Остаточно країну об’єднав біля 3000 р. до н.е цар півночі Менес (Мена), що захопив Нижній Єгипет і заснував фортецю Хікупта (Білі Стіни), (грец. Μημφισ — Мемфіс), яка стала в 28 ст. до н. е. столицею об’єднаного Єгипту.

   З об’єднання Єгипту почалась династична епоха. До другого завоювання Єгипту персами в 341 до н. е. змінилося 30 династій — за підрахунком єгипетського історика жерця Манефона (кін. 4 — поч. 3 ст. до н. е.). До кінця 4-го — початку 3-го тис. належать перші пам’ятки, написані єгипетським ієрогліфічним письмом.

   Раннє царство[ред. • ред. код]
   Докладніше: Раннє царство (Стародавній Єгипет)
   У 30-28 століттях до н. е. почалися війни з сусідами: кушітами (нубійцями) — на півдні, з лівійцями — на заході і кочівниками з Сінайського півострова — на північному сході.

   Давнє царство (близько 2800–2250 до н.е)[ред. • ред. код]
   Докладніше: Древнє царство (Стародавній Єгипет)

   Піраміда Хеопса
   У 28-23 століттях сформувалася давньоєгипетська цивілізація. Єдність Єгипту втілювалася у владі фараонів — необмежених господарів всієї країни. Фараон був главою культів всіх богів Єгипта і сам оголошувався богом. Будівництво у цей період пірамід було для передавання інформації в космос (одна із версій). Збільшилось значення геліопольского культу бога сонця Ра, синами якого називали себе всі фараони (в титулатурі).

   Перший розпад Єгипту (біля 2250–2050 до н. е)[ред. • ред. код]
   У 23-21 століттях до н. е. Єгипет розпадається на безліч номів.

   Середнє царство (біля 2050–1700 до н.е)[ред. • ред. код]
   Докладніше: Середнє царство (Стародавній Єгипет)
   Нове об’єднання Єгипту почалося з піднесення номархів Гераклеополя (в Середньому Єгипті), пізніше посилилися правителі південного міста Фіви. Фіванський фараон Ментухотеп I став правителем об’єднаного Єгипту. У 21-18 століттях покровителем фараонів оголошений Бог Амон. Аменемхет I переніс столицю з Фів в Іттауі в Файюмській оазі.

   Другий розпад Єгипту (біля 1700–1580 до н.е)[ред. • ред. код]
   Новий розпад Єгипту у 18-16 століттях привів до захоплення його азіатськими володарями — гіксосами, які захопили владу у Нижньому Єгипті і зробили своєю столицею місто Аваріс в східній частині дельти Нілу.

   Нове царство (біля 1580–1070 до н.е)[ред. • ред. код]

   Аменхотеп IV і Нефертіті приносять моління богу Атону
   Знищити панування гіксосів вдалося Яхмосу I. Переслідуючи їх, він вдерся до Палестини, Сирії. Його наступники встановили панування Єгипту в Палестині, Фінікії, Сирії; країна Куш до 4-го нільського порогу стала провінцією Єгипту.

   При Аменхотепі III Єгипет досяг найбільшої могутності. З провінцій в Азії і в країні Куш Єгипет отримував данину деревиною, міддю, оловом, свинцем, сріблом, а також худобу, рабів, вина, ювелірні вироби, слонову кістку. З країни Пунт, куди цариця Хатшепсут направила експедицію, в Стародавній Єгипет надходили пахощі. У цей період армія Єгипту стала регулярною. Релігійна реформа Аменхотепа IV (Ехнатона) проголосила культ єдиного для єгиптян бога Атона (сонячного диска). На честь цього бога будується нова столиця Ахетатон. Після смерті Ехнатона в 1335 р. до н. е. відновили шанування колишніх богів, і Фіви знову стали столицею Єгипта. Захопившись релігійною реформою, Ехнатон закинув управління державою. Занепад тривав і після його смерті, але близько 1290 р. до н. е. фараон Рамзес II відновив могутність Єгипта. Він вів вперту боротьбу з хеттами та їх сирійськими союзниками. Столицею Єгипта при Рамзесі II став Пер-Рамзес, побудований на місці Аваріса.

   Пізній період (біля 1070–332 до н. е.)[ред. • ред. код]
   У 11-7 століттях зміцнилася влада монархів.

   У 945 до н. е. лівійський воєначальник Шешонк I проголосив себе фараоном, зробивши своєї резиденцією місто Бубастіс в дельті Нілу. Він захопив Єрусалим і пограбував його.

   У 671 до н. е. ассірійська армія Асархаддона захопила і розграбувала Мемфіс.

   У 667 до н. е. і 663 до н. е. ассірійці захопили Фіви. Псамметиху I вдалося знову об’єднати Єгипет. При Нехо II, синові Псамметиха I, було прорито канал, що з’єднав Ніл з Червоним морем.

   У 528 до н. е. Єгипет був завойований перським царем Камбісом і став перською провінцією (сатрапією). У 341 до н. е. перси знову вторглись в Єгипет, піддавши його страшному руйнуванню.

   Греко-Римський період (332 до н. е. — 395 н.е)[ред. • ред. код]
   У 332 до н. е. в Єгипет вступила армія Александра Македонського: Єгипет став частиною його держави. Після розділу його імперії між діадохами Єгипет дістався полководцю Птолемею Лагу — засновнику греко-македонської династії Птолемеїв Лагідів (в 305-30 рр. до н. е.). Столицею стало місто Александрія.

   При Птолемеях Єгипет став головним постачальником хліба в елліністичному світі. У цей період флот Єгипту панував в Середземному морі. При правлінні цариці Клеопатри, останньої з династії Птолемеїв, Єгипет виявився втягнутим у політичну боротьбу з Римом. Після поразки флоту Єгипту при мисі Акцій в 31 до н. е. і самогубства Клеопатри був перетворений в римську провінцію (30 до н. е.).

   Після розподілу Римскої імперії в 395 р. н. е. Єгипет став провінцією Східної Римської імперії (Візантії). Нащадками давніх єгиптян — коптами — була прийнята християнська релігія монофісітського штибу.

   У 639–642 роках Єгипет був завойований арабами.

   Цивілізація Стародавнього Єгипту[ред. • ред. код]
   «Оригінальність та неповторність Стародавнього Єгипту — причина його особливої привабливості та разом із тим визначеної чужості нам, з якою ми часто не можемо примиритися ні розумом ні серцем» — Войтех Замаровський

   Виникнення єгипетської держави[ред. • ред. код]
   Заселення території Єгипту належить до епохи палеоліту. В X — VI тисячоліттях до н. е. коли клімат був вологішим, розрізнені кочові племена жили в саванах біля ріки Ніл, дельта якого ще була заболоченою. Племена займались збиральництвом, полюванням, пізніше рибальством. Зміна клімату в епоху неоліту примусила їх спуститися до заплави Нілу. Серед них були протосеміти, бербери і кушіти, зі змішування яких до IV тис. до н.е утворився єгипетський народ. Зростання населення, яке не могло більше існувати за рахунок полювання і рибальства, прискорило перехід до скотарства і землеробства. Потреба в додаткових посівних площах викликала необхідність утворення мережі каналів і дамб.

   «Даром Нілу» назвав Єгипет Геродот, а єгиптяни Ніл — «рікою, що дарує життя». Перших великих успіхів давньоєгипетська цивілізація і культура також змогли досягти завдяки Нілу.

   Біля сер. IV тис. до н.е з багатьох невеликих територіальних утворень — номів (яких на той час існувало біля 40) — утворилися два царства: на півночі — Нижній Єгипет, на півдні — Верхній Єгипет (зі столицями в Ієраконполі і Буто). Остаточно країну об’єднав біля 3000 до н.е цар півдня Менес (Мена), що захопив Нижній Єгипет і заснував фортецю «Білі Стіни» (грец. Мемфіс), що стала в 28 ст. до н. е. столицею Єгипту. З об’єднання Єгипту почалась династична епоха. До другого завоювання Єгипту персами в 341 до н. е. змінилося 30 династій — за підрахунком єгипетського історика жерця Манефона (кін. IV — поч. III ст. до н. е.) До кінця IV — початку III тис. належать перші пам’ятки, написані єгипетським ієрогліфічним письмом.

   Релігія[ред. • ред. код]
   Ключем до розуміння всієї культури Стародавнього Єгипту є система релігійних уявлень, відображена в міфології. Основними джерелами, по яких вивчають міфологічні уявлення, є різноманітні релігійні тексти, гімни і молитви богам, записи похоронних обрядів. Найбільш давні з них отримали назву «Тексти пірамід» — вони нанесені на стіни похоронних камер фараонів Давнього царства всередині пірамід. У часи Середнього царства магічні вислови пишуть і в усипальницях жреців, знатних вельмож, це — «Тексти саркофагів». У період Нового царства подібні записи супроводять вже і «простих» померлих, роблять їх на папірусі, які називають «Книгою мертвих».

   Єгипетська книга мертвих
   Багато які боги шанувалися єгиптянами у вигляді тварин. Священний бик Апіс сприймався як уособлення виробляючої сили природи і родючості. Цілий культ склався навколо гнойового жука — скарабея. Йому поклонялися в храмах сонячних божеств, його зображали штовхаючим перед собою сонячний диск. Під час муміфікації кам’яне зображення скарабея вміщували на місце серця. Це — найдавніші, пов’язані ще з тотемізмом, вірування. Поступово уявлення про зовнішній вигляд богів мінялися. Божества стали зображатися, як правило, у вигляді людей з головами тварин, рідше — у вигляді тварин з головами людей. Наприклад, богиня Хатхор зображалася з коров’ячою головою, бог Амон — з рогами барана, бог Гор- з головою сокола. Сфінкс же — божество, що охороняє кордон пустелі, що стереже Єгипет від Сету — бога смерті і гарячого спопеляючого вітру — представлявся у вигляді лева з людською головою. Певні звіри і птахи стали вважатися душами богів і жили при храмах. Щоб бути визнаним втіленням божества, тварина повинна була володіти особливим кольором, формою плям, рогів. Після смерті трупи священних тварин муміфікувалися і вдавалися до поховання. Археологами знайдені цілі кладовища биків, кішок, крокодилів.

   Вищим культом в країні був культ сонячного божества. Єгипет називали «країною Сонця», фараонів — «синами Сонця». У часи Древнього царства головним божеством був бог Сонця — Ра. Захід і схід Сонця в різних міфах пояснювався по-різному. У одних — небесне зведення представлялося у вигляді корови з тілом, покритим зірками, а іноді — в образі жінки-богині, яка, зігнувшись, пальцями рук і ніг торкається землі. У такому випадку зникнення і поява Сонця зв’язували з проковтуванням світила і новим його народженням. З інших уявлень Ра вдень пливе по небу в човні до західних гір. Там він пересідає в нічний човен, допливає до східних гір, звідки, витримавши битву зі своїм ворогом-змієм, знову з’являється на небі.

   Рамссесеум. Руїни.
   Кожне місто мало свого бога-заступника. У Фівах особливо шанували бога Амона. Коли столиця Єгипту перейшла сюди (у часи Середнього царства) культ Амона був об’єднаний з головним державним культом поклоніння Сонцю, склався образ єдиного бога — Амона — Ра.

   В епоху Нового царства був недовгий період, коли фараон Аменхотеп IV відмінив всі колишні культи і ввів єдинобожі (монотеїзм) — поклоніння всемогутньому сонячному диску — богу Атону. Своє ім’я, що означало «Амон задоволений» він замінив на Ехнатон («Корисний для Атона»). Щоб бути більш незалежним, фараон зробив своєю столицею спеціально побудоване нове місто Ахет-Атон. Після смерті Ехнатона жреці, проти яких і була, власне, направлена реформа, швидко відновили шанування Амона-Ра, свою владу і зробили все можливе, щоб ім’я Ехнатона було назавжди забуто. Тільки завдяки тому, що археологи знайшли прокляту жрецями і покинену столицю фараона-реформатора, його історія стала відома науці.

   Дуже важливий загальноегипетський культ помираючого і воскресаючого бога Осіріса. Міф розповідає про те, як Осіріс, коли царював, навчив людей обробляти землю і саджати сади. Але його брат, злий Сет, бажаючи правити сам, убив Осіріса. Сестра (і одночасно дружина) Осіріса богиня Ісіда, знаходить і оплакує його тіло. Син Осіріса і Ісіди — Гір — вступає в боротьбу з Сетом. Завдяки допомозі Ісіди на суді богів Гора визнають єдиним спадкоємцем. Після перемоги Гір воскрешає батька. Однак Осіріс не бажає залишатися на землі і стає царем потойбічного світу. Культ Осіріса був тісно пов’язаний із землеробством: сівба вважалася похоронами Осіріса, поява перших всходів — його відродженням. Гора ж порівнювали з сонячним світлом, яке дає життя (сокіл був одночасно символом і Гора і сонця). Найважливішою межею древнеєгипетської релігії було обожнювання царської влади. Померлий фараон прирівнювався до Осіріса, вважалося, що він знаходив вічне життя. Правлячого фараона вважали живим богом, Гором у плоті, сином Ра. Вірили, що влада фараона розповсюджується навіть на сили природи. Існував обряд, коли при настанні часу розливу Ніла фараон кидав в ріку папірус з відповідним наказом. Такі уявлення мали вельми реальну основу: фараон володів абсолютною владою, йому підкорявся величезний бюрократичний апарат, йому належали всі землі в державі, золоті рудники і копальні срібла, в його особисте розпорядження поступали податки, що збираються.

   У єгиптян були дуже складні уявлення, пов’язані зі смертю і потойбічним світом. Смерть і існування після неї вони вважали безпосереднім продовженням земного життя. Розумілося це настільки буквально, що було спеціальне заклинання, яке в замогильному світі відвертало смерть від людини, вже вмерлої на землі. До мертвих зверталися з письмовими проханнями, вони могли взяти участь в судовій справі, лікуванні хворого. Однак, щоб забезпечити вічне замогильне існування, треба було додержати безліч спеціальних обрядів. Всі ці вірування і обряди складали заупокійний культ, який пронизував і світогляд, і побут, і мистецтво єгиптян. Єгиптяни вірили, що людина володіє декількома душами. Одна з них — Ба — у вигляді птаха з людською головою в момент смерті покидає тіло. Для того щоб померлий ожив і знайшов безсмертя, Ба повинна повернутися, знову сполучитися з тілом. Звідси відбувається звичай муміфікації. Крім збереження тіла для подальшого щасливого існування померлий повинен був мати все, що він мав за життя. Людських жертвоприносин в єгипетському обряді поховання не було. У гробницю вміщували численні зображення членів сім’ї, слуг, рабів. Крім Ба, кожна людина володіла ще однією душею — Ка. Ка — примарний двійник людини, що мешкав в гробниці. Ка також повинна була мати можливість відшукати свою земну оболонку, для цього в гробницю вміщували скульптурні зображення померлого. Вічне життя передбачало не тільки дотримання обряду поховання. Жертвоприношення, богослужіння повинні були продовжуватися і згодом. Тому кожному фараону окрім гробниці зводили спеціальний заупокійний храм. Спадкоємці піклувалися про нього, оскільки благополуччя країни зв’язували із збереженням вічного життя фараонів. Існували спеціальні землі, прибуток з яких йшов на утриманняґ гробниць, храмів, жреців.

   Непоправну шкоду замогильному буттю могло принести навіть неуважне поводження з ім’ям покійного. Іменам додавалося особливе магічне значення. Простим людям заборонялося вимовляти вголос не тільки власне ім’я фараона, але навіть його царський титул. Фараон — це інакомовне позначення, яке зберіглося в Біблії (в перекладі — великий будинок, тобто — той, який живе у великому будинку). У написах ім’я фараона захищалося — обводилося особливою рамкою — картушем (до речі, цей звичай допоміг в свій час розшифрувати ієрогліфи). Фараон Нового царства Тутмос III довгі роки не міг зайняти престол, оскільки в країні правила влада, що захопила шляхом змови цариця Хатшепсут. Коли після її смерті Тутмос став фараоном, він віддав наказ знищити всі написи і статуї в її честь. Леся Українка, що бувала в Єгипті, що вивчала його культуру, використала описані уявлення як художній образ в одному з своїх віршів:

   Я, цар царів, я, сонця син могутній, собі оцю гробницю збудував, щоб славили народи незчисленні, щоб тямили на всі віки потомки Імення…

   Мистецтво[ред. • ред. код]
   Роль мистецтва була абсолютно іншою, ніж у наш час. На відміну від скороминущого земного життя, мистецтво було носієм життя вічного, головним засобом забезпечити безсмертя. Тому праця художників вважалася священодією, вони займали високе положення, часто були жрецями. Написи прославляють їх: «я спорудив…», «я виконав роботи прекрасні…». На відміну від майстрів Месопотамії, в історії збереглися імена древньоєгипетських майстрів. Першу піраміду побудував Імхотеп, він був і архітектором, і математиком, і лікарем. Слава про його мудрість дійшла до древніх греків, які ототожнювали його з богом врачювання Аськлепієм. Разом з тим, свобода індивідуальної творчості була обмежена, художник насамперед був охоронцем священних традицій. Три тисячоліття мистецтво Єгипту зберігало єдність художнього стилю.

   Єгипетські малюнки в поховальній камері невідомої особи. 1500 рр. до Хр.
   У Єгипті вже на початку III тис. до н. е. складається монументальна архітектура. Причому майже не збереглося споруд цивільного призначення, зате безліч — похоронних споруд і храмів. Першою похоронною спорудою, для якої камінь був основним будівельним матеріалом, була піраміда фараона Джосера (Древнє царство), зведена під керівництвом Імхотепа. Під пірамідою була вирубана скельна гробниця неймовірно складного планування (11 паралельних коридорів з всілякими приміщеннями). Вражає уміння древніх каменотесів орієнтуватися при роботі в глибині скелі. Піраміда Джосера — ступінчаста, згодом же стали будувати геометрично правильні піраміди. У Древньому царстві вони були основною формою царських поховань. Недалеко від сучасного Каїра, у Гізі, знаходяться найбільші з них — піраміди Хеопса, Хефрена і Мікеріна. Піраміда Хеопса досі залишається найбільшою з кам’яних споруд світу. Піраміди оточені храмами. У заупокійний комплекс Хефрена, окрім піраміди і храму, входить гігантська фігура Сфінкса (хоч існує і припущення, що Сфінкс побудований задовго до появи перших пірамід). Деякі фахівці вважають, що часами на споруді пірамід працювала майже половина працездатного населення Єгипту (це було можливе тому, що на зрошуваних нільських землях вдавалося отримувати урожаї, в яких додатковий продукт становив до 80%).

   З виникненням різних економічних і політичних труднощів піраміди, що знову зводяться поступово «меншають» в розмірах, а потім їм на зміну приходять скельні гробниці і гробниці в «Долині мертвих». Більшість з них була пограбована ще в старовині, тому в 1920–1922 рр. великою подією в єгиптології стало відкриття археологом Говардом Картером незайманої гробниці фараона Нового царства Тутанхамона.

   У часи Нового царства були зведені найвідоміші храмові комплекси — храми Амона-Ра в Карнаке і Луксорі, недалеко від Фів. Від Луксора до Карнаку веде пряма двокілометрова дорога — алея сфінксів. Ансамбль храмів дуже складний, будувалися вони віками. Найхарактерніша деталь — безліч величезних колон (в одному із залів Карнака їх 144). Стовбур деяких можуть обхопити тільки п’ять чоловік. Колони стилізовано наслідують нільским рослинам і деревам — їх капітелі (капітель — верхня, прикрашена частина колони) виконані у вигляді закритих або розпущених квіток лотоса, листя пальми.

   Ще одне справжнє чудо древньоєгипетської архітектури — скельний храм фараона Рамзеса II в Абу-Симбеле. При вході в храм висічені чотири фігури двадцятиметрової висоти, що зображають самого фараона і головних богів. Храм всередині не має штучного освітлення. Він орієнтований таким чином, що один раз в рік — в день приходу Рамзеса II на престол, сонячні промені досягали головного святилища, освітлювали особи статуй Рамзеса і Амона, а також вибитий на стіні текст мирного договору з хеттами, перемогу над якими отримав фараон. Вже в наш час, в ході будівництва дамби на Нілі храм в Абу — Симбеле попав в зону повного затоплення. Техніка ХХ с. дозволила перенести величезну споруду (правда, по частинах) на безпечне місце.

   Як і архітектура, весь стиль древньоєгипетського образотворчого мистецтва виражає ідею постійності, вічності. Воно підкорялося найсуворішим канонам. Суворо визначені були типи статуй: що стоїть — фігура напружено випрямлена, ліва нога робить крок уперед, руки опущені і притиснуті до тіла; що сидить — руки встановлені на коліна або одна рука зігнута в лікті, спина випрямлена, погляд спрямований вдалечінь. Протягом Древнього, Середнього і Нового царств численні статуї божеств, фараонів, жреців повторювали ці пози. Особливий канон був прийнятий для зображення фігур на площині — рельєфів, фресок, малюнків на папірусі. Голова і ноги зображалися в профіль, а верхня частина тіла — в анфас. Вся фігура обмальовувалася однією лінією. Розміри зображень передавали систему цінностей: чим значнішим вважався предмет або людина, тим більшого розміру він зображався. Найбільшим зображався фараон (рівним богам), потім — члени його сім’ї, найменшими — раби. Теми композицій були різними — придворне життя, релігійні церемонії, побутові сцени. Часто зображали тварин, причому реалістично. Колірна гамма фресок і розфарбованих рельєфів (рельєфи обов’язково розфарбовувалися) — поєднання жовтих і коричневих із зеленими і блакитними тонами (кольори відповідно землі, рослин, а, значить, життя і неба).

   Згідно з уже згадуваним віруванням одна з душ померлого — Ка, повинна була «поселитися» в його зображенні. Щоб досягнути схожості (інакше Ка не впізнає свою матеріальну оболонку) стали виготовляти посмертні гіпсові маски. Так зародилося разюче портретне мистецтво Древнього Єгипту. Один з найвідоміших жіночих скульптурних образів у всьому світовому мистецтві — портрет Нефертіті, дружини фараона-реформатора Ехнатона. При розкопках Ахет-Атона була знайдена майстерня скульптора Тутмеса, а в ній — портрети членів царської сім’ї. Зображення цариці Нефертіті у високому головному уборі відтворюють звичайно в профіль, при цьому не видно, що робота над зображенням другого ока не закінчена. Пояснюють цю незавершеність по-різному: одні — просто раптово перерваною роботою (в майстерні всюди — сліди погрому), інші — наміром художника, що не захотів, щоб його вироблення замурували в гробницю (в іншому місці вмістище Ка не могло знаходитися).

   Наукові знання[ред. • ред. код]
   В процесі спостережень за природою, господарської діяльності, політичного життя накопичувався досвід. Господарювання в долині Нілу взагалі неможливе без певних наукових знань, тому вони перетворювалися на своєрідний важіль політичної влади. Виникнувши з практичних потреб, наукові знання утаємничувалися й охоронялися жрецькою кастою. Розвиток астрономії диктувався потребою обчислювати періоди розливу Нілу. Було помічено, що розлив збігався з появою на світанку, після довгої перерви, яскравої зірки Сіріус. Завдяки цьому, власне, ставав можливим ритуал, коли фараон «командував» розливом.

   Стародавні єгипетські медичні інструменти
   Єгиптяни були першим народом, котрий винайшов писемність. Вже перші пам’ятки єгипетської писемності говорять про те, що їх письмо являло собою завершену систему, що явилася продуктом довгого розвитку. Ці пам’ятки написані ієрогліфічним письмом, котре так назвали греки. До пізнішого часу відносяться пам’ятки скорописного ієратичного письма. Обидві ці форми писемності в своїй основі однакові, але ієратична була простішою і використовувалася не для монументальних споруд, а для звичайного письма на папірусах.

   Треба підкреслити, що винахід писемності, без сумніву, був найбільшим внеском древніх єгиптян у світову цивілізацію і культуру. Із їх ієрогліфів приблизно у XVI ст. до н. е. виникло синайське письмо, із нього в XIV — XIII ст. до н. е. фінікійське письмо, із нього через посередництво арамейської писемності не пізніше IX ст. до н. е. грецький алфавіт, а із останнього латинський алфавіт та слов’янська азбука.

   Єгипетські жерці розробили надзвичайно точний для свого часу сонячний календар. Спочатку діяв календар, який складався з 360 днів. Коли жерці уточнили тривалість року, було вигадано міф про те, що боги подарували народу Єгипту декілька днів, які були оголошені святковими. У пізньому періоді навіть виник проект введення високосних років, але він не здійснився. Саме в Єгипті розділили добу на 24 години.

   Розробляється десяткова система рахунку. Єгиптяни оперували простими дробами з чисельником 1, уміли обчислювати довжину кола і площу круга. Звичай муміфікації сприяв розвитку анатомічних знань (для порівняння — в Месопотамії препарування трупів було заборонене державою). Існували лікарі різних спеціальностей — окулісти, дантисти, хірурги.

   При храмах діяли закриті навчальні заклади — «будинки життя». Школи писарів (а ці посади, як правило, передавалися спадкоємцю) створювалися при дворі фараона, при храмах і великих державних установах. Основні предмети — читання, письмо і лічба. Навчання грамоті полягало в заучуванні ієрогліфів, читанні текстів і письмових вправах. Тексти для письма (як правило, для переписування) добиралися з таким розрахунком, щоб їх зміст був повчальним, сприяв усвідомленню майбутнім писарем своєї місії. Одне з найвідоміших повчань свідчить: «Зверни ж серце твоє до книг… немає нічого вищого за книгу».

   Після походів Олександра Македонського замкнена єгипетська культурна традиція перервалася, але порівняно з іншими цивілізаціями Стародавнього Сходу через греків культурні досягнення Єгипту мали найбільший вплив на зовнішній світ. Багато вчених-ортодоксів вважають, що всі досягнення Єгиптян за часів існування Давнього царства у зодчестві, живописі і скульптурі — їх власне відкриття та винахід. Себто вони починали все з нуля! Але такі швидкі досягнення без посередньої допомоги викликають деякі сумніви.

   Архітектура[ред. • ред. код]
   Аж до поч. XX ст. Велика піраміда на плато Гіза у Єгипті була найбільшим монументом, коли-небудь збудованим людьми. Піраміди, Сфінкс, а також більшість монументальних споруд у Єгипті потребували великих наукових знань населення яке їх побудувало, якщо взагалі піраміди були зведенні єгиптянами у III тис. до н. е.

   Треба зазначити, що точність з якою збудовані піраміди важко оцінити: їх кути абсолютно точно зорієнтовані на частини світу; кути пірамід дорівнюють 89°57´27´´ − 89º59´58´´, що майже дорівнює прямому куту у 90º (наприклад, ні один дім збудований у сучасному світі не має таких точних кутів); плити з яких збудовані піраміди настільки щільно укладенні, що між ними не можна просунути й лезо ножа. Але саме вражаюче не те, що цивілізація, яка нещодавно з’явилася на світ та не мала у своєму віданні технічних засобів щоб виконувати таку важку працю змогла побудувати піраміди, а те що піраміди Хеопса, Хефрена та Менкаура абсолютно точно відповідають «поясу Оріона» у сузір’ї Оріона.

   Діагоналі двох великих пірамід (Хеопса та Хефрена) розташовані по одній прямій. А третя піраміда — Менкаура, що значно поступається за розмірами двом попереднім відхиляється на декілька градусів від прямої проведеної через діагональ пірамід Хеопса і Хефрена.

   Розташування пірамід повністю збігається із розташуванням зірок на небі. І тепер можна додати те, що має відношення до Єгипту, але може і не є продуктом його цивілізації.

   Сузір’я Оріона поступово обертається у небі протягом тисячоліть; вчені-астрономи прорахувавши та проаналізувавши шлях сузір’я дослідили, що приблизно за 10500 років до н. е. «пояс Оріона» знаходився над комплексом великих пірамід у Гізі. Але це не є єдиним збігом. Сфінкс, збудований за версією більшості вчених у 2500 р. до н. е. за велінням фараона Хефрена, теж має свої особливості. Так, вже був проведений аналіз голови обличчя Сфінкса та обличчя статуї фараона Хефрена, який показав дуже значні розбіжності і довів, що голова Сфінкса не є головою фараона Хефрена. Грем Хенкок у свою чергу вказав на ерозію якою вкрито тіло Сфінкса; після досліджень проведених геологами було з’ясовано, що Сфінкс підлягав впливу проливних «тропічних» дощів.

   Виходячи з того, що вже доведено, існування на території Єгипту тропічного клімату у більш ранню епоху: XII — VII тис. до н. е.; факт побудови Сфінкса у 2500 р. до н. е. ставиться під сумнів.

   Грем Хенкок постав під вірогідне побудову Сфінкса у період з XI — IX тис. до н. е. Наша Земля обертається навколо Сонця за 365 днів, перебуваючи у межах певних сузір’їв протягом року. А Сонце як і вся Сонячна система обертається навколо центра нашої галактики протягом 25920 років. Кожні 2160 років із цього циклу вона знаходиться (Сонячна система) у межах певного сузір’я. Саме з цього Хенкок вивів збудування Сфінкса у період з 10970 по 8810 рр. до н. е., коли наша Сонячна система знаходилася у Сузір’ї Лева і Сонце у день весняного «рінодення» сходило на фоні сузір’я Лева. Також видається можливим, що людська голова Сфінкса, на якій нема шляхів ерозії була вирізана пізніше вже за часів єгипетської цивілізації, а спочатку у Сфінкса була голова лева, як і тулуб. Адже для єгиптян було характерним зображувати Богів у вигляді людей з головами тварин, а не навпаки.

   Ответить

7. Ніл (араб. النيل‎ an-nīl, англ. Nile, єгипет. iteru або Шаблон:Lang-egy2, Шаблон:Lang-cop (p(h)iaro) — ріка в Африці, одна з двох найбільших за довжиною річкових систем у світі.

   Ріка бере початок на Східно-Африканському плоскогір’ї і впадає в Середземне море, утворюючи дельту. У верхній течії приймає притоки — Бахр-ель-Газаль (лівий) і Ачва, Собат, Блакитний Ніл і Атбара (праві). Нижче гирла правої притоки Атбара Ніл тече по напівпустелі, не маючи приток протягом останніх 3120 км.

   Довгий час водна система Нілу вважалася найдовшою на Землі. На 2013 рік установлено, що найдовша річкова система у Амазонки. Її довжина становить 6992 кілометра, тоді як довжина системи Нілу складає 6852 кілометри[1].

   За особливостями природних умов басейну, характером гідрографічного режиму і за тим значенням, яке Ніл має в житті народів, що населяють його долину, це одна з найбільш своєрідних і примітних рік світу.

   Зміст [сховати]
   1 Етимологія слова Ніл
   2 Питання про витоки Нілу
   2.1 Античні уявлення
   3 Гідрографія
   3.1 Витоки
   3.2 Вікторія-Ніл
   3.3 Альберт-Ніл
   3.4 Бахр-ель-Джебель
   3.5 Білий Ніл
   3.6 Блакитний Ніл
   3.7 Озеро Насера
   3.8 Канали
   3.9 Дельта
   3.10 Водний режим
   4 Походження Нілу
   5 Значення для Єгипту
   6 Цікавий факт
   7 Джерела
   8 Посилання
   Етимологія слова Ніл[ред. • ред. код]
   Iteru.png
   Слово «Ніл» походить від грецького Neilos (Νεῖλος), з невідомим більш раннім значенням. Стародавньою єгипетською мовою, називався Ніл Ḥ’pī або iteru, що означає «Велика ріка». Напис єгипетськими ієрогліфами ліворуч. У коптській мові слово piaro (Sahidic) або phiaro (Bohairic) означає «річка», це теж давня назва.

   Питання про витоки Нілу[ред. • ред. код]
   Античні уявлення[ред. • ред. код]

   Мапа Західної Африки 1561 року, створена Джироламо Русчелі (італ. Girolamo Ruscelli), з італійського перекладу Птолемеєвого атласу «Географія Клавдія Птолемея Александрійського. Новий переклад з грецької мови на італійську» (італ. “La Geograpfia Di Claudio Tolomeo Alessandrino, Nouvamente Tradatta Di Greco in Italiano”). Автор намагався об’єднати інформацію, отриману від португальців, що торгували вздовж узбережжя, з Птолемеєвими мапами. Мається на увазі, що річки Сенегал та Гамбія впадають в озеро, куди також впадає «Гер»/ріка Нігер, яке, в свою чергу веде до «озера Ніл» та ріки Ніл.
   Над питанням про витоки Нілу європейці думали з часів Геродота, який у своїй «Історії» виступив зі спростуванням думки про те, що розлив Нілу спричиняється таненням снігів в його верхів’ях. Відповідно до карти Геродота, Ніл зливається з Нігером. Крім того, «батько історії» наводить звістку саїського жерця, що води Нілу б’ють ключем з землі між Сієною (нині Асуан) і Елефантиною, причому половина їх тече на південь, а інша половина — на північ.

   Ніхто з відомих мандрівників давнини не піднімався по Нілу вище Судд. За словами Агатархіда, далі за всіх на південь проникли моряки Птолемея II, які встановили, що причиною розливу є сезон злив на Ефіопському нагір’ї. У класичному мистецтві Ніл був прийнято зображати у вигляді божества з задрапірованою головою, що натякало на невідомість його витоків.

   У праці Птолемея стверджувалося, що витік річки Ніл знаходиться в Місячних горах, і така думка побутувала аж до початку Раннього нового часу.

   Гідрографія[ред. • ред. код]
   Сточище Нілу охоплює 3,254,555 км², близько 10% площі Африки[2].

   Дві великі річки, що зливаються у Хартумі створюють сам Ніл — це Білий Ніл, що має витоки в екваторіальній Східній Африці, і Блакитний Ніл, що тече з Ефіопії. Обидві річки прямують західним краєм Східно-Африканського розлому, в середній частині Великої рифтової долини. Нижче злиття Блакитного і Білого Нілу єдиною великою притокою є річка Атбара, яка бере початок в Ефіопії, на північ від озера Тана, має довжину близько 800 км. Вона тече лише під час сезону дощів в Ефіопії і дуже швидко пересихає. Впадає в Ніл близько 300 км на північ від Хартуму.

   Ніл незвичайний тим, що свою останню притоку (Атбара) отримує на півдорозі до моря. З цієї точки і далі на північ, Ніл зменшується через випаровування.

   Ніл має шість груп порогів, перший в Асуані і шостий в Сабалока (на північ від Хартуму), від шостого порогу Ніл робить великий закрут — «великий вигин Нілу».

   На північ від Каїру, Ніл розпадається на два гирла, які впадають в Середземне море: Розетта на заході і Дамієтта на сході, утворюючи дельту Нілу.

   Витоки[ред. • ред. код]
   Джерелом Нілу іноді вважається озеро Вікторія, але саме озеро має низку притоків значних розмірів. Найдовша притока і, отже, кінцеве джерело Нілу розташоване у лісі Н’юнгве в Руанді, і прямує через річки Рукарара, Мвого, Н’ябаронго і Кагера, що впадають до озера Вікторія в Танзанії в районі міста Букоба.

   Колись озеро Танганьїка скидало свої води на північ уздовж Африканської рифтової долини в Альберт-Ніл, тож Ніл був приблизно на 1400 км довше, але стік було блоковано у міоцені вулканами Вірунга.

   Вікторія-Ніл[ред. • ред. код]
   Ділянка від витоку з північного краю озера Вікторія до впадіння в озеро Альберт (Уганда, Східна Африка) носить назву Вікторія-Ніл (Victoria Nile). Його довжина близько 420 км. Перетинаючи скелясті пасма по території Уганди, річка утворює численні пороги і водоспади із загальним падінням 670 м. Найвищий водоспад Мерчисон досягає 40 метрів заввишки. Річка проходить через западину озера Кьога і впадає в озеро Альберт на кордоні Уганди і Демократичної республіки Конго, що лежить в тектонічної западині на висоті 617 м.

   Альберт-Ніл[ред. • ред. код]
   Ділянка між озером Альберт і гирлом правої притоки Ачва носить назву Альберт-Ніл (Albert Nile). Річка має рівнинний характер перебігу до її входження до Судану через вузьку ущелину Німуле, де течія знову стає бурхливою і порожистою

   Бахр-ель-Джебель[ред. • ред. код]
   Нижче міста Джуба, вийшовши за межі нагір’я, річка протягом 900 км перетинає велику плоску улоговину, заболочений район Судд (тут її називають Бахр-ель-Джебель, «річка гір»).

   Заболочування відбувається через те, що величезні маси водоростей і папірусу захаращують русло, русло розпадається на ряд рукавів, швидкість потоку падає, і велика частина принесених з гір вод розливається по поверхні, випаровується, витрачається водною рослинністю. Острівці водної рослинності, іменовані седдами, у високу воду відриваються від мулистого грунту і повільно пливуть вниз за течією. Стикаючись і зливаючись один з одним, вони часто закупорюють русло і заважають судноплавству.

   Найбільші притоки в цій частині течії — Бахр-ель-Газаль («ріка газелей») і Собат, води якого, стікаючи з гір, містять велику кількість суспензій і мають характерний білуватий колір.

   Білий Ніл[ред. • ред. код]
   Докладніше: Білий Ніл
   Нижче Собату річка одержує назву Білий Ніл (Бахр-ель-Аб’яд), залишає позаду область боліт, і далі спокійно тече в широкій долині по напівпустельній місцевості до Хартуму, де зливається з Блакитним Нілом. Звідси і до Середземного моря річка іменується Ніл (Ель-Бахр).

   Жовтий Ніл
   Жовтий Ніл, колишня притока Нілу дренував Ваддайське нагір’я на Сході Чаду 8000 — 1000 до Р. Х.[3] Його рештки відомі як Ваді Ховар. Ваді проходить через Гарб Дарфур поблизу північного кордону з Чадом і зустрічається з Нілом і недалеко від південного краю Великого Вигину Нілу.

   Блакитний Ніл[ред. • ред. код]
   Докладніше: Блакитний Ніл
   Блакитний Ніл значно коротший за Білий, але у формуванні режиму Нілу нижче Хартуму він грає набагато більшу роль. Блакитний Ніл бере початок з Абіссінського нагір’я, витікаючи з озера Тана. З цього ж нагір’я Ніл отримує свою останню багатоводну притоку — Атбару.

   Озеро Насера[ред. • ред. код]
   Докладніше: Озеро Насера

   Гребля водосховища на Нілі

   Геологічний розріз долини Нілу поблизу Асуанської греблі
   Нижче гирла останньої великої притоки (Атбари), приблизно за 300 км від Хартума, починається Нубійська пустеля.

   Тут Ніл робить великий вигин, прорізаючи плато, складене твердими пісковиками (див. Гебель ес-Сильсила), і перетинає ряд порогів (катаракти). Усього між Хартумом і Асуаном налічується 6 порогів. Перший з них, найближчий до гирла, знаходиться в районі Асуана, на північ від Асуанської греблі.

   Аж до 1960-х років XX століття (тобто до зведення на території Єгипту висотної Асуанської дамби за 270 км від судансько-єгипетського кордону) пороги були серйозною перешкодою для суцільного судноплавства. У районі порогів цілорічне плавання було можливо лише на човнах. Для постійного судноплавства використовувалися ділянки між Хартумом та Джубою, Асуаном і Каїром, Каїром та гирлом Нілу.

   Тепер тут розлилося штучне водосховище — Озеро Насера (англ. Lake Naser, араб. بحيرة_ناصر‎), звідки Ніл знову прямує на північ крізь родючу долину шириною 20-50 км, яка на початку антропогену була затокою Середземного моря.

   Канали[ред. • ред. код]
   Докладніше: Бахр-Юсуф
   Можливо ще за часів Дванадцятої Династії, фараон Сенусерт III проклав із заходу на схід канал, проритий через ваді Тумілат, що з’єднує Ніл з Мерідовим озером, для безперешкодної торгівлі з Пунтом.

   Канал був добудований близько 500 року до Р. Х. царем Дарієм Великим, перським підкорювачем Єгипту. В пам’ять цієї події Дарій встановив гранітні стели на березі Нілу, у тому числі одну поблизу Карбету.

   Дельта[ред. • ред. код]
   Докладніше: Дельта Нілу
   За 20 км на північ від єгипетської столиці Каїру починається дельта Нілу з численними рукавами, протоками й озерами, що тягнеться на 260 км уздовж узбережжя Середземного моря від Александрії до Порт-Саїда. Вона утворилася на місці морської бухти, поступово заповнюючи річковими наносами. За площею (24 тис. км²) дельта Нілу майже дорівнює Кримському півострову.

   Водний режим[ред. • ред. код]
   Потік Альберт-Нілу до Монґали майже постійний протягом усього року і становить, в середньому, 1 048 м³ на секунду. Після Монґали Ніл (Бахр-ель-Джебель) входить у величезні болота на півдні Судану (Судд). Більше половини вод Нілу витрачаються в цьому болоті на випаровування. Середній потік Нахр-ель-Джебель, наприкінці болота Судд, становить близько 510 м³ на секунду. На виході річки з болота, до Нілу приєднується Собат, формуючи Білий Ніл.

   Середній стік Білого Нілу в Малакалі становить 924 м³ на секунду, максимальна витрата становить приблизно 1 218 м³ на секунду на початку березня, а мінімальна — близько 609 м³ на секунду в серпні. Коливання пов’язане з істотною зміною потоку Собату, мінімальна витрата якого становить 99 м³ на секунду в серпні, а максимальна — більше 680 м³ на секунду на початку березня.

   Білий Ніл вносить приблизно 30% річного стоку Ніла. Однак, під час сухого сезону (січень-червень), Білий Ніл вносить від 70% до 90% від загального потоку Нілу. У цей період потік Блакитного Нілу може впасти до 113 м³ на секунду, хоча вище за течією греблі регулюють стік річки. Під час сухого сезону потік річки Атбари (притоки Нілу) практично дорівнює нулю, але у вологий сезон(на витоках Атбари він триває лише у липні-серпні) стік річки дорівнює 1815м³/с

   Блакитний Ніл вносить приблизно 70% стоку Нілу. Об’єм води в Блакитному Нілі значно варіюється протягом року. У першу чергу, це призводить до великих змін обсягів потоку Нілу. Під час сезону дощів, в кінці серпня, максимальна витрата Блакитного Нілу часто перевищує 5 663 м³ на секунду (у 50 разів більше за нормальну).

   До будівництва гребель на річці, річний стік в Асуані міг варіюватися від одного до п’ятнадцяти тисяч метрів кубічних на секунду. Зараз максимальний потік, що спостерігається наприкінці серпня-початку вересня, становить більше 8 212 м³ на секунду, а мінімальний потік, наприкінці квітня-початку травня, близько 552 м³ на секунду.

   Басейн Нілу є складним, і тому потік в будь-якій точці вздовж річки залежить від багатьох чинників, включаючи погоду, випаровування чи евапотранспірацію, рівень ґрунтових вод.

   Середньомісячний стік (м³/с), виміряний на гідрологічній станції Донґола — вододіл: 2 694 000 кв. км, розрахункові дані за період 1912 — 1984 рр.[4]

   Походження Нілу[ред. • ред. код]
   В давнину існувала річка, яку дослідники назвали Еоніл. Вона текла на північ з Ефіопського нагір’я. Супутникові знімки допомогли визначити сухі водотоки в пустелі на захід від Нілу. Каньйон Еонілу, в наш час[Коли?] заповнений осадовими породами, за часів пізнього міоцену (23-5.3 млн років тому) скидав воду до Середземного моря. В цих відкладеннях були виявлені декілька газових родовищ.

   Наприкінці міоцену, за часів Мессинської соленосної кризи, коли Середземне море було закритим басейном і майже пересохло, Еоніл прямував глибоким каньйоном, який був на кілька сотень метрів нижче рівня світового океану в Асуані і 2400 метрів під Каїром. Цей величезний каньйон пізніше заповнився мулом.

   Існують дві теорії щодо віку комплексного Нілу. Перша, що комплексний стік Нілу має молодий вік, що басейн Нілу раніше було розбито на ряд окремих басейнів, тільки найпівнічніший (протобасейн Нілу) дренував нинішнє річище Нілу в Єгипті і крайній північ Судану[5]. Інша теорія пропонує дренування Абіссинського нагір’я Блакитним Нілом або Атбарою/Таказе до Середземного моря через єгипетський Ніл за часів третинного періоду[6].

   Салама (1988) припустив, що під час третинного періоду існував ряд окремих замкнутих континентальних басейнів, кожен басейн дренував один з суданських рифтів: Меллут Рифт, Рифт Білого Нілу, Рифт Блакитного Нілу, Атбара Рифт і Рифт Саг Ель Наам.[7] Меллут Рифт має майже 12 км в глибину у його центральній частині. Рифтова система Білого Нілу, хоч і менш глибока, ніж Бахр-ель-Араб, має близько 9 км у глибину. Геофізичні дослідження рифтової системи Блакитного Нілу має глибину осадів 5-9 км. Ці басейни не були пов’язані між собою, тільки після того як їх осади заповнили рифт до такого рівня, який дозволив би з’єднати їх сточища. Заповнення депресії призвело до з’єднання єгипетського Нілу з суданським Нілом, який дренував Східну, Центральну Африку і Суданський рифт[8]. Об’єднання басейнів відбулося за часів вологих періодів. Річка Атбара вийшла з закритого басейну у вологий період близько 100,000 — 120000 років тому. Блакитний Ніл з’єднався з основними Нілом 70-80 тисяч років тому. Система Білого Нілу в Бахр-ель-Араб і Рифт Білого Нілу залишалися закритим озером, поки не з’єдналася з Вікторія-Нілом 12,5 тисяч років тому.

   Значення для Єгипту[ред. • ред. код]
   Ніл — єдина річка Північної Африки, котра проходить через Сахару і доносить свої води до Середземного моря, є джерелом життя в безводній пустелі. Постійний водоток Ніла існує за рахунок опадів, що випадають в південніших областях і живлять його джерела. Білий Ніл, що тече з екваторіального поясу, отримує живлення від дощів, які йдуть цілий рік. У верів’ях рівень його дуже високий і постійний, оскільки він ще регулюється озерами. Проте в межах Верхньо-Нільської котловини (Седд) велика кількість води витрачається на випаровування, і в живленні Ніла нижче Хартума більше значення має Блакитний Ніл, котрий несе води після літніх дощів, що випадають на Абісінському нагір’ї. Найбільші витрати води на нижньому Нілі в цей період приблизно в 5 разів більші за витрати води в межень.

   Ніл в нижній течії розливається, затоплючи всю долину. Притоки Ніла, що стікають з Абісінського нагір’я, приносять велику кількість мулу, який осідає під час розливу. Це регулярне добриво відіграє величезну роль в сільському господарстві Єгипту.

   Доу на Нілі.
   Водні ресурси Ніла з давніх часів використовуються для зрошення і природнього вдобрення полів, рибальства, водопостачання і судноплавства. Особливо важлива річка для Єгипта, де в прибережній полосі шириною 10—15 км проживає близько 97% населення країни. Створення Асуанського гідрокомплексу дозволило багаторічне регулювання стоку Ніла, ліквідувало загрозу катастрофічних паводків (раніше під час повноводдя рівень води в річці біля Каїру піднімався на 8 м) і дозволило збільшити загальну площу зрошуваних земель.

   На Нілі стоять крупні міста Хартум, Асуан, Луксор (Фіви), міська агломерація Каїр-Гіза; в дельті — Олександрія. Річка Ніл на півчніч від Асуана являє собою популярний туристичний маршрут.

   Ніл (iteru на древньоєгипетській мові) був джерелом життя для древньоєгипетської цивілізації вже з кам’яного віку. Саме в його долині розташовані всі міста Єгипту і досі проживає практично все його населення. Проте, необхідно визнати, що будівництво Висотної Асуанської греблі і ГЕС, завершене в 1970, поклало кінець весняним паводкам, одночасно залишило сільське господарство Єгипту дуже важливого природнього добрива — мулу. Але контроль над надходженням води створив умови для цілорічного зрошення, і тепер в деяких областях можна отримувати навіть три врожаї на рік.

   Цікавий факт[ред. • ред. код]
   Довгий час Ніл вважався найдовшою річкою на Землі. Тепер встановлено, що найдовшою річкою є Амазонка, що має не тільки від Укаялі, але і від Мараньйону (ріка Апачета, що була відкрита в 1986 році) довжину понад 7000 км[Джерело?].

   Ответить

8. Фіви (дав.-гр. Θῆβαι) або Васет — столиця Верхнього Єгипту. Місто розташовувалося за 700 км на південь від Середземного моря, на східному березі Нілу. Спочатку місто мало назву Но-Аммон, або просто Але.

   Було столицею Васета — IV нома Верхнього Єгипту. Столицею всього Єгипту це місто стало в епоху XI династії (Середнє царство) і залишався такою аж до приходу до влади лівійських династій (22-й і 23-й) у X столітті до н.е.

   Залишки Фів у сучасному місті Луксор — Карнакський і Луксорський храми — в числі перших оголошені пам’ятками Світової спадщини ЮНЕСКО.

   На західному березі Нілу знаходяться висічені в скелях заупокійні храми та некрополі фараонів та їх наближених (див. долина Царів і долина Цариць), а також колоси Мемнона. Дещо в стороні розташований надземний поминальний храм цариці Хатшепсут (див. Дейр ель-Бахрі).

   Найдавніше поселення на місці Фів датується епохою Середнього палеоліту.

   Ответить

9. Мезе або меззе (араб. مزة‎, грец. Μεζέ болг. мезé, тур. meze, похідні від перського مزه — «смак, закуска») — в Західному Середземномор’ї наїдки у вигляді набору закусок або маленьких страв, часто з напоями, такими як арак, узо, ракі або різними винами.

   У ліванській кухні і в Кавказькому регіоні особливо в кухні Вірменії та кухні Грузії, ці страви сервіруються як наїдки, як частина більш великої страви. У тому випадку, якщо мезе не супроводжується алкоголем, воно іменується арабським словом мукаббілат.

   Види[ред. • ред. код]
   У Лівані мезе є національною їжею. Існують вегетаріанські, м’ясні або рибні мезе. Різні закуски подаються на тарілку декілька разів, зазвичай від п’яти до десяти. Існує стандартна послідовність сервірування страв, як правило спочатку подаються маслини, тахіни, салати та йогурти, потім страви з овочами і яйцями. Після цього невеликі м’ясні або рибні страви, і, нарешті, подаються більш суттєві страви, наприклад, тушковане на грилі м’ясо. Різні заклади пропонують різноманітні страви, зі своїми особливостями, але схема залишається тією ж. Природно, в різні пори року подаються різні страви, наприклад, в кінці осені замість м’яса подаються равлики. Оскільки сервірується велике число страв, то не очікується, що кожна страва має бути з’їденою повністю.

   У Туреччині мезе подається з ракія (анісовий аперитив) у закладах, званих мейхан. Турецьке мезе часто складається з білого сиру, дині, гострого перцю з волоськими горіхами, йогурту, холодного баклажанною салату, артишоків, долми і м’ясних кульок.

   У Греції та на Кіпрі, мезе — це невеликі блюда, гарячі або холодні, часто посолені. Часто морепродукти подаються як мезе. Мезе, що подається в ресторанах, називається мезедеполіон, сервірується з компліментом — напоєм, таким як узо.

   У Сербії мезе може включати в себе сир, каймак (сметана), салямі, підкопчену шинку, хліб різних видів, у той час як в Боснії і Герцеговині зазвичай складається з твердих та вершкових сирів, сметани, сухо месо (висушена посолена копчена яловичина), розсіл та суджук (сухі гострі сиров’ялені ковбаски).

   Албанська тарілка з мезе зазвичай складається з прошуто (продірявленоï шинки), салямі, розсольних сирів, супроводжуваних підсмаженою паприкою та/або оливками.

   Ответить

10. Серафим Костянтинович Кучумів (*1910—†18 липня 1938, Сталіно — радянський стратонавт, старший лейтенант ВПС, другий пілот і радист екіпажу стратостата «ВВА-1»

    Народився в 1910 році. Закінчив гімназію. Випускник повітроплавного факультету військово-повітряної академії імені Жуковського. Був направлений в дослідно-випробувальний дивізіон, де займався випробуванням стратостатів, а так само дослідною роботою. У складі екіпажу стратостата «ВВА-1» Серафим Кучумів відповідав за радіозв’язок. Загинув 18 липня 1938 року при польоті на стратостаті ВВА-1. Стратостат злетів у Звенигороді. Екіпаж складали Український Яків Григорович, Кучумів Серафим Костянтинович, Батенко Петро Михайлович, Столбун Давид Овсійович. Серафим Костянтинович Кучумів у званні старшого лейтенанта був другим пілотом стратостата.

    На великій висоті відмовило кисневе обладнання, а індивідуальне кисневе обладнання не впоралося з підтриманням життєзабезпечення. Екіпаж стратостата загинув від задухи. Стратостат приземлився в Сталіно (тепер Донецьк). Він потрапив на лінію електропередачі. Куля стратостата вибухнула, оскілька була заповнена воднем. Екіпаж стратостата був похований у Сталіно.

    Ответить

11. Орже́нцькій Рома́н Миха́йлович (16 (28) лютого 1863 р., Житомир, Волинської губ. — 24 травня 1923 р. Варшава) — економіст, статистик, академік Української Академії Наук (1919).

    Зміст [сховати]
    1 Біографія
    2 Наукова діяльність
    3 Наукові твори
    4 Джерела
    Біографія[ред. • ред. код]
    Народився 16 лютого 1863 року в Житомирі. Після закінчення гімназії поступив на юридичний факультет Новоросійського університету в Одесі, який закінчив у 1887 році. До 1907 року працював у державних установах Одеси, викладав у комерційній школі, школі торгового мореплавання.

    У 1897 році захистив у Новоросійському університеті магістерську дисертацію з політичної економіі «Вчення про цінності у класиків і каноністів. Політико-економічний нарис» (опуб.: Одеса, 1896), в якій представив критичний огляд теорій цінності з найдавніших часів до XVIII століття. Був обраний приват-доцентом Новоросійського університету, але пізніше у 1906 році звільнений за «неблагонадійність»

    З 1908 року — професор Ярославського юридичного ліцею, голова кафедри статистики. В ліцеї він створив статистико-економічний методичний кабінет. Одночасно з викладацькою діяльністю керував (з 1911 року) оціночно-статистичним бюро Ярославського губернського земства, здійснював дослідження селянських господарств, оцінку нерухомого майна, вивчав особливості страхового та пожежної справи в губернії.

    У грудні 1912 року захистив дисертацію на ступінь доктора політичної економії та статистики «Елементарна теорія статистичних величин і обчислень» (опуб.: Київ, 1921) у Петербурзькому університеті. В дисертації Орженцький розглянув застосування математичних методів при дослідженні масових суспільних явищ.

    З кінця 1918 р. по 1920 р. проживав у Петрограді, завідував відділом статистичної методології ЦСУ УРСР, брав участь в організації статистичних курсів при ЦСУ та вироблення проекту статистичного інституту, читав лекції з політекономіі і статистикою в університеті.

    У 1920 р. переїхав до Києва, де був обраний академіком Академії наук України. Був співробітником Київського губернського статистичного бюро, редагував «Статистичний бюлетень», займався вивченням бюджетів, кон’юнктури народного господарства, руху ринкових цін, статистичними дослідженнями. З 1920 року завідував кафедрою теоретичної економії в АН УРСР в Києві, очолював Соціально-економічний відділ Академії (1921–1922)

    У політичній діяльності участі не брав, але до Жовтневої революції поставився скептично, що й послужило причиною еміграції до Польщі у 1922 році.

    З 1922 р. — професор Варшавського університету, вів курси з політекономіі. В результаті терористичного акту отримав смертельне поранення, від якого й помер.

    Наукова діяльність[ред. • ред. код]
    Виступаючи одним з небагатьох російських послідовників суб’єктивно-психологічного напряму (т.зв. австрійська школа в політекономіі), він відзначав, що економічне явище становить прояв певного психічного ставлення особи до речей і процесів. Аналізуючи основний елемент напрямку — теорію корисності, Орженцький підрозділяє останню на дві складові: психо-фізичну і чисто-економічну. Перша вивчає поняття потреби і корисності, друга застосовує їх до пояснення явищ обміну. Орженцький запропонував ввести поняття «метафізична сутність», в даному випадку визначення «цінності» — «не що інше, як проекція почуттів на об’єкт, що викликають почуття в психіці суб’єкта».

    Ответить

12. Гора Ме́ру (санскр. मेरु) або Сумеру «велика Меру» — священна гора в індуїстський та буддистський космології, де вона розглядається як центр всіх матеріальних і духовних світів. Світи, розташовані на цій горі, відомі як Сварґа, вважаються обителлю Брахми та інших дев. У Пуранах описується, що її висота становить 80 000 йоджан (1 106 000 км) і що вона розташовується на Джамбудвіпі — одному з континентів на Землі. Багато індуїстських храмів, наприклад, Анґкор-Ваті в Камбоджі, були побудовані як символічна репрезентація гори Меру. Згідно з однією з інтерпретацій, гора Меру знаходиться в тонкому світі над Північним полюсом, інші розташовують її у Гімалаях.

    Зміст [сховати]
    1 Меру в індуїстській космології
    1.1 Опис Меру в Махабхараті
    1.2 Опис Меру в Пуранах
    2 Гора Меру в індуїстських легендах
    3 Меру в буддистській космології
    4 Посилання
    5 Ресурси Інтернету
    Меру в індуїстській космології[ред. • ред. код]
    За індуїстською традицією всесвіт часто зображається у формі лотосу, з центру якого підноситься Меру — гора, на вершині якої розташовується Сварґа — рай головного зі всіх дев Індри де, згідно з Пуранами, перебувають й інші ведичні деви. В індуїстській космології священна гора Меру знаходиться в центрі всесвіту.

    У деяких індуїстських джерелах, Меру згадується як одна з 16 гімалайських вершин, що уціліли під час потопу, і що увесь час підносилися над водою. Серед сучасних назв гімалайських вершин також є вершина Меру, але в представленні індусів найбільш священною вважається гора Кайлас, яка почиталася вічною обителлю Шиви. Практично у всіх першоджерелах гора Меру поміщається на далекій півночі.

    У античній традиції було широко поширено уявлення, що земля підвищується на північ. Стародавні індійці, іранці і скіфи вважали, що всі великі річки текли з священних північних гір. Уявлення про високі північні гори, що протягнулися із заходу на схід по берегу північного океану, також відображені на карті до «Географії» Птоломея, яка була видана в Римі 1490 року. Ця думка була поширена до 16 століття.

    У своїй роботі «Дослідження Індії» відомий середньовіковий персидський енциклопедист Аль-Біруні пише:

    « Ми почнемо з опису цієї гори, оскільки вона є центр двіп і морів і також центр однієї з них Джамбудвіпи. »
    Брахмаґупта каже:

    « Різноманітні вислови людей щодо опису Землі і гори Меру, особливо тих, хто вивчає Пурани і книги з релігійного закону. Одні з них описують цю гору, що вона підноситься над поверхнею Землі на надзвичайну висоту; вона знаходиться десь під полюсом і зірки обертаються біля її підніжжя, так що схід і захід залежать від неї, і вона називається Меру через те, що це в її владі, і через те, що тільки її вершина завдяки своїй потужності може приховувати і відкривати Землі Сонце і Місяць, що ніби день її мешканців дев триває шість земних місяців і їх ніч також триває шість місяців. »
    Опис Меру в Махабхараті[ред. • ред. код]
    У Махабхараті, Меру — це гірська країна з вершинами до самого неба, де головна вершина — це гора Мандара. У епосі описуються землі, що лежать за Гімалаями: хребти Тибету і Паміру, пустелі Середньої Азії, непрохідні ліси, полярні області і такі арктичні явища, як нерухома Полярна зірка, зірки, які не сходять і не заходять, але обертаються в горизонтальній площині, завершуючи кожен своє коло за 24 години, сузір’я Великої Ведмедиці, що залишається в зеніті, сонце, яке встає лише раз на рік, день і ніч, що продовжуються по шість місяців, полярне сяйво, область довгого мороку тощо. Мовиться, що на краю цієї області височіє гора Меру, північний схил якої є узбережжям Молочного моря. У Махабхараті мовиться:

    « На північній стороні, сяючи, стоїть могутня Меру, причетна великій долі; на ній обитель Брахми, тут душа всіх істот перебуває, Праджапаті, що створив все рухоме і нерухоме. Велика Меру, непорочна, блага обитель. Тут заходять і знов (над горою) сходять Сім божественних ріші на чолі з Васіштхою (сузір’я Великої Ведмедиці).
    Навколо Меру обертаються всі світила. Над нею нерухомо висить полярна зірка, а навколо роблять круг сузір’я Великої Ведмедиці, Касіопеї і Волопасу, тут півроку — день, півроку — ніч, одна ніч і один день рівні частини року. На півночі Молочного моря є великий острів, відомий під ім’ям Швета-Двіпа («Променистий Білий острів»)[1]

    »
    Розташована на горі країна Сварґа описується як: «країна вічного щастя», «плем’я не знає ні хвороб, ні слабкості віку», «всюди стада антилоп і зграї птахів», «пішовши туди, знов в цей світ не приходять». Це — «Земля вибраних», «Земля святих», «Земля блаженних». Подібні деталі мають велику схожість з пізнішим описом Шамбали. Вона розташована віддаленому північному краю, високо на вершинах Меру і на її схилах біля берегів Молочного північного океану. Це — обитель богів і країна «блаженного народу». Із земного світу сюди можуть потрапити лише вибрані праведники, і те лише після закінчення свого життя. Там — рай Індри: «Пішовши туди, знов в цей світ не приходять». Живими в ту країну можуть піднестися лише деякі прославлені герої або мудреці-ріші. Потрапляють туди чудовим чином, по божественному зволенню, лише на крилах священного птаха Ґаруди. Це — країна вічного щастя, яка високо підноситься над злом. Тут не холодно і не жарко. Покрита гаями і лісами земля проводить рясні плоди, всюди стада антилоп і зграї птахів, все пахне ароматами квітів. Тут не живе жорстокої, бездушної і беззаконної людини. Тут не може бути воєн і битв. Люди цієї країни всі рівно між собою, не знають турбот і горя; насолоджуються всіма благами життя[1].

    Опис Меру в Пуранах[ред. • ред. код]
    Згідно з пуранічною космологією, навколо Меру обертаються всі світила, а на її вершині перебувають всесильні деви, такі як і Брахма. Причому Сварґа (або Індралока) — обитель головних ведичних дев — розташовується на самій вершине Меру. Там знаходиться прекрасний палац Індри, в саду якого виростає рослина сома, з якої виготовляється священний напій безсмертя. У «Матсья-Пурані» сказано:

    « Вона із золота і світить подібно до вогню без домішки затемняючого диму. Чотири її сторони мають чотири різних кольору. Колір східної сторони її білий, подібно до кольору брахманів; колір північної сторони — червоний, подібно до кольору кшатріїв; колір південної сторони — жовтий, подібно до кольору вайшіїв; колір західної сторони — чорний, подібно до кольору шудр. Висота її 86 000 йоджан, з яких в землі знаходиться 16 000. Кожне ребро чотирьох її сторін становить 34 000 йоджан. На цій горі є річки з прісною водою і прекрасні золоті житла, в яких мешкають різного роду духовні істоти: деви разом з їх співаками ґандхарвами і їх коханками апсарами, а також асури, дайтьї і ракшаси. Навколо гори знаходиться озеро Манаса, а навколо цього озера з чотирьох боків мешкають локапали, хранителі світу і його мешканців. У гори Меру є сім вузлів, тобто великих гір, назви яких Махендра, Малайя, Сахья, Шуктібам, Рікшабам, Віндх’я, Паріятра. А маленьких гір так багато, що їх майже не порахувати; це і є ті гори, на яких живуть люди. Що ж до великих гір навколо Меру, то до їх числа відносяться: Хімавант, покрита вічними снігами, і на якій мешкають ракшаси, пішачі і якші; Хемакута — із золота, на якій мешкають ґандхарви. »
    У «Вішну-Пурані», одній з найавторитетніших Пуран індуїзму, в якій міститься великий матеріал з філософії, космології і теології, про гору Меру повідомляється таке:

    « Внутрішньою оболонкою наділеного великим Атманом світового яйця була гора Меру, а зовнішньою оболонкою — гори; навколоплідні води утворені океанами. І в цьому яйці були гори, континенти, океани, планети, світи, деви, асури і люди. Із зовнішнього боку яйце оповите водою, вогнем, повітрям, простором, а також джерелом першоелементів, наділеними десятьма якостями і великим принципом творіння. »
    Яйце Брахми містить в собі весь всесвіт і складається з декількох світів, або лок. Всі локи об’єднуються в три основні групи: верхні локи, середні локи (куди відноситься і земля), і підземні локи. Верхні локи складаються з вищих або райських світів, де мешкають деви. Центр всіх світів — гора Меру, яка підноситься над верхніми райськими локами. Під ними розташовано сім концентричних островів-континентів. Центральною з них є кругла і плоска земля Джамбудвіпа. Другий континент, за назвою Плакша (або Ґомедака) омиває море патоки (соку цукрової тростини). Третій континент Шалмала опоясаний винним морем Сура. Четвертий континент, названий Куша, оточує море очищеного масла Сарпіс. П’ятий континент, що носить назву Краунчха — море простокваші Дадхи. Шостий континент Шветадвіпа омиває молочне море Кшира. Сьомий континент Пушкара оточений величезним круглим морем чистої води Джала. Це море граничить із землею високих гір Локалака, яка відокремлює видимий мир від світу тьми. За горами Локалока тягнеться зона вічної ночі, а далі — шкаралупа світового яйця.

    Подібна схема будови світового яйця є типовою як для пуранічних писань, так і для епосу і упанішад. Проте кількість і назви різних світів варіюється[2].

    Ответить

13. Ве́ди — священні тексти індуїзму, складені 3-4 тисячі років тому в Стародавній Індії упродовж періоду, який називають ведичним. Мовою Вед є ведичний санскрит. За віруваннями індусів створення Вед приписується Брахмі. У сучасному індуїзмі деякі з піснеспівів Вед досі мають ритуальне значення. Філософські та релігійні школи Індії поділяються на ортодоксальні — ті, що визнають авторитет Вед, і неортодоксальні — ті, які його відкидають.

    Зміст [сховати]
    1 Чотири Веди
    2 Упанішади
    3 Веданта-сутра
    4 Ітіхаси
    5 Примітки
    6 Посилання
    Чотири Веди[ред. • ред. код]
    У Ведах згадуються 1999 богів і міститься 1028 гімнів. Веди складаються з 4-х частин:

    Ригведи — Веди гімнів[1],
    Самаведи — Веди пісень,
    Яджурведи — Веди жертвоприношень
    Артхарваведи — Веди заклинань[2].
    Спочатку Веди передавались в усній формі в середовищі ведичного жрецтва від вчителя до учня, і були записані пізніше.

    У класифікації індуїстських священних текстів веди належать до текстів одкровення — шруті. Кожна Веда має основну частину (Самхіту) та коментарі до неї Брахмани, Араньяки й Упанішади. Ведична література поділяється власне на чотири Веди: Упанішади, Веданта-сутру, Рігведа та Ітіхаси.

    Слово Веда означає «знати», “вінець, «достовірні знання». Воно стосується знання, що має божественне походження. Веди, в основному, є гімнами, які виконувались жерцями на славу богів. Багато віків ці гімни не записувались.

    «Ріґ Веда», «Веда хвали», складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами можуть тільки люди, обізнані в духовних питаннях. «Яджур Веда», відома як «Веда жертвоприношень», містить інструкції по проведенню жертвоприношень. «Сама Веда», «Веда піснеспівів», складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Ріґ Веді». «Сама Веда» особливо прославляє небесний напій сому (нектар безсмертя). «Атгарва Веда» містить різні пісні й обряди, в основному призначені для лікування хвороб.

    Говориться, що коли людина жадає матеріальних благ життя за життям, вона мусить здійснювати жертвопринесення, описані у Ведах. Чотири Веди заохочують задоволення матеріальних бажань через поклоніння півбогам. Наприклад, хто шукає удачі, має поклонятись богині Дурзі, а той, хто жадає сили, повинен шанувати Аґні, бога вогню. Хто прагне багатства, повинен шанувати Васудеву, а той, хто хоче, щоб тіло його було сильним — Землю. Ті, хто хочуть мати гарне потомство, повинні вшановувати великих предків, Праджапаті; охочі насолоджуватись статевим життям поклоняються царю небес Індрі. У будь-якому разі, ведична література говорить про півбогів не як про продукт уяви, але як про наділених владою виконавців вищої волі, які управляють справами Всесвіту.

    Природа не діє сама по собі, за будь-яким її проявом стоїть особистість. Наприклад, Індра розподіляє випадання дощів, а Варуна відає морською стихією. Це подібно до того, як, побачивши досконало сконструйований автомобіль, прозорлива людина бачить за цим вам розум конструктора. Проте слід зазначити, що жоден із цих богів, а їх налічується близько тридцяти трьох мільйонів, — не знаходиться на одному рівні з Всевишнім, Бгаґаваном (Вішну, Крішною). Коли б не здійснювалось поклоніння півбогам (Індрі, Варуні й іншим), щоб воно було успішним, необхідно вшановувати Вішну. У Ведах міститься багато вказівок на вищість Верховного Господа. Веди стверджують: «На початку творення існував тільки Бгагаван. Не було ні Брахми, ні Шиви, ні вогню, ні місяця, ні зірок, ні сонця. Існував тільки Крішна, який створив усе й насолоджується всім.»(Маха Упанішад 1).

    Упанішади[ред. • ред. код]
    Хоча Веди й містять вказівки, слідуючи яким можна досягти матеріального благополуччя, в дійсності Веди призначені для духовного розвитку. Коли людина проходить через усе, що Веди можуть запропонувати для задоволення чуттів, вона отримує можливість духовного розуміння в формі Упанішад.

    Упанішади — це зібрання 108 філософських творів. Слово упа-ні-шат означає «сидіти поблизу» і вказує на учня, який сидить поблизу від свого ґуру (буквальне значення слова ґуру — «важкий», істинний ґуру повинен бути важким, навантаженим знаннями) й уважно слухає його, щоб осягнути трансцендентну ведичну мудрість («Хто має вуха — нехай слухає!»). Таким чином, Упанішади знаменують початок трансцендентного життя.

    Основний внесок Упанішад полягає в тому, що вони констатують нематеріальність Абсолюту, недоступність Його для сприймання матеріальними чуттями, натомість — Його можна зрозуміти очищеними, духовними чуттями. Мудрість Упанішад явно вище того, з чим мають справу чотири Веди, тому що «…мета релігії — це не досягнення земного і райського щастя при допомозі правильного здійснення жертвопринесень богам, але — звільнення від необхідності народжуватись знову в матеріальному світі». «Яка ж користь людині, що весь світ здобуде, а вічну душу занапастить?» (Єв. від Луки, 9.25). Упанішади не заперечують, що Абсолютна Істина має якості особи. Спростовуючи, що Бог є матеріальною особою, Упанішади насправді утверджують духовну природу особистості Бога. Існує багато гімнів, які стверджують, що Верховна Абсолютна Істина — особа, яка не належить до цього матеріального світу. Хоча майже кожна Упанішада спочатку описує Верховного Бога безособистісним, у кінці опису проступають особистісні риси Господа. Крім того, частина Упанішад також стверджують, що в серці кожної живої істоти містяться як індивідуальна душа, так і Наддуша (Господь).

    Описуючи антиматеріальні якості Абсолюту. Упанішади готують ґрунт для правильного розуміння трансцендентної особи (Верховного Господа).

    Веданта-сутра[ред. • ред. код]
    «Веданта-сутра» складається з афоризмів, які розкривають метод осягнення ведичного знання. Це найстисліша форма у всій ведичній мудрості, бо ж «сутра — це афоризм, який виражає сутність усякого знання в найстислішій формі». Вчені знають «Веданта-сутру» під різними іменами, такими як: 1) Брахма-сутра, 2) Шарірака, 3) В’яса-сутра, 4) Уттара-мімамса і 5) Веданта-даршана. «Веданта-сутра» складається з чотирьох глав, кожна з яких вміщує чотири розділи. Тобто, «Веданта-сутра» містить шістнадцять розділів афоризмів.

    «Настав час запитувати про Абсолюту Істину», — так починається «Веданта-сутра». Можна сказати — «Веданта» являє собою коментар до Упанішад. «Веданта-сутра» дає правильне розуміння кінцевої мети Вед: відновити втрачені взаємостосунки живої істоти з Крішною і дати їй можливість здійснювати віддане служіння Богу й досягнути чистої любові до Нього.

    Ітіхаси[ред. • ред. код]
    Історії або Ітіхаси — це додаткова ведична література. Вони включають Пурани, «Махабгарату» й «Рамаяну». Оскільки ведичні ритуали нелегко зрозуміти, а «Веданта-сутра» є дуже стислим і суто філософським твором, Ітіхаси пропонують ведичну мудрість у формі оповідань і описів історичних подій. Тому про Пурани, «Махабгарату» й «Рамаяну» говорять як про п’яту Веду.

    Вважається, що Пурани розповідають про реальні події, які відбувались не тільки на цій планеті, а й на багатьох інших планетах Всесвіту. Те, що не вкладається в нашому розумі, ще не обов’язково не існує. Послідовники Пуран говорять, що зрозуміти їх зовсім неважко, якщо взяти до уваги, що описувані в них явища відбувались на різних планетах, у різний час і за різних обставин. Великий мудрець В’ясадева не заповнював своїх творів вигадками.

    Неможливо кількома словами розповісти про Веди, але найголовніше із вчення: ми — не просто тіло. Людина є духовною істотою, ув’язненою в плоті . Вона повинна вирватись із матеріального світу і повернутись до Бога, віднайшовши таким чином істинне щастя. Окрім усього, Веди пропонують методи пізнання, які не схожі на методики вчених-матеріалістів. Сокровенніше, глибинне, реалізоване знання про нашу істинну сутність, походження Всесвіту, походження народу, здатна пізнати людина з чистою свідомістю. Критерії чистої свідомості описані в Святих Писаннях: скромність, простота, правдивість, здатність вгамовувати свій гнів, відмова від насильства, терпимість, милосердя та ін.

    Ответить

14. Тексти шруті (одкровення) — священні писання індуїзму, до яких належать Веди та коментарі до них. Термін тексти шруті вживається напротивагу текстам смріті, оскільки згідно з вірою індуїстів мають беззаперечно божественне походження, тобто є прямим одкровенням «космічного звуку правди», почутого древніми ріші, які переклали його в зрозумілу для людей форму. Хранителями шруті є послідовники шраута.

    «Веди» складаються з чотирьох частин, названих Рігведою, Яджурведою, Самаведою й Атхарваведою, кожна з яких підрозділяється ще на чотири частини: у хронологічному порядку це Самхіти, Брахмани, Араньяки й Упанішади.

    Самхіти. У їхній основі лежать гімни, які прославляють Бога під різними іменами:
    Рігведа Самхіта – найстаріша частина з усіх Вед. Складається з десяти книг, у яких міститься 1028 гімнів.
    Яджурведа Самхіта – використовувалась священиками як інстукція до проведення ведичних жертвоприношень.
    Самаведа Самхіта – включає в себе пісні та мелодії, які співаються під час жертвоприношень.
    Атхарваведа Самхіта – магічні формули та чари ще від доарійських традицій.
    Брахмани. Міфологічні, ритуальні та інші пояснення до Самхіт. Були створені пізніше ніж Самхіти.
    Араньяки. Дискусії про поклоніння Богу, медитації та ритуали.
    Упанішади. Містять містичні філософські концепції індуїзму, які створюють основу філософії веданти і містять основні положення індійської філософії:
    Індивідуальна душа (атман) і Вселенська (Брахман) подібні.
    Брахман не має форми і вічний.
    Видимий світ – ілюзія.
    Душа проходить через цикл життів (самсару) і її подальше існування визначається діями (кармою), що була отримана у минулому житті.
    У створенні Всесвіту усі речі становлять собою єдність.

    Ответить

15. Книга художника, також арт-книга (фр. Livre d’artiste, англ. Artist’s book) — витвір мистецтва, в якому автор опрацьовує не тільки зміст та ілюстрації, але й усі інші елементи книги.

    Зміст [сховати]
    1 Короткий опис
    2 Колекції
    3 Вибрані художники
    4 Примітки
    5 Література
    6 Посилання
    Короткий опис[ред. • ред. код]
    Книга художника може бути унікальною, зробленої автором цілковито вручну, або випускатися обмеженим накладом, з використанням друкованої графіки, принтера, цифрового друку та інших малотиражних технік.

    Книга художника — своєрідний творчий метод, в якому автор використовує книжкову форму як основний інструмент самовираження. Тут поняття «автор» слід розуміти в широкому сенсі слова, як творець, майстер особливого виду мистецтва. На відміну від письменника він створює книгу як цілісний організм, в якому текст стає лише однією зі складових комплексного арт-меседжу. Послання, «зашифроване» в Книзі художника, майже ніколи не обмежується візуальною й концептуальною стороною— не менш важливими виступають тактильні, слухові, а іноді й нюхові та смакові відчуття.

    Українська книга художника, з одного боку, успадкувала традиції французької «livre d’artiste», що виникла на початку XX століття, з другого боку, англійського поняття “artist’s book”, що з’явився в 1960-х роках.

    Поряд з виданнями, що зберігають традиційну форму книги, в поняття Книга художника також включають книги-об’єкти, книги-перформанси, книги ленд-арт, реді-мейд, мейл-арт, медіа-арт.

    В Україні проводилося чимало виставок, присвячених книзі художника, наприклад «Арт-книга. Версія для дітей»[1], АРТ–книга. Виставка Інтернаціонального об’єднання «Книга художника»[2] або виставка у Музеї книги і друкарства України [3].

    Колекції[ред. • ред. код]
    Книжки художника як правило збирають спеціалізовані бібліотеки або спеціалізовані відділи національних бібліотек, оскільки звичайні бібліотеки не мають відповідних умов зберігання й каталогування таких видань. У США багато великих бібліотек мають відділи книг художника[4]. Такі відділи є, наприклад, у бібліотеках Колумбійського, Гарвардського, Прінстонського університетів, у музеї Метрополітен, Смітсонівському інституті, Бруклінському музеї мистецтв. У Канаді велику колекцію книжок художника має Митецька галерея Торонто. У Німеччині багату колекцію книг художника мають Музей Пабло Пікассо (Мюнстер), Бібліотека герцога Августа (Вольфенбюттель), Кабінет лірики (Мюнхен), Художній музей у Коттбусі, Баварська державна бібліотека, Штуттгартська державна галерея, Бібліотека Карла фон Осієцького Ольденбурзького університету, Німецький літературний архів (Марбах). У Франції велику колекцію книг художника зібрано в Національній бібліотеці Франції. Найвідомішим у Європі спеціалізованим закладом, що збирає книги художника є Архів малих друків та комунікації (Archive for Small Press & Communication) у Антверпені.

    Ответить

16. Шадлі Бенджедід (араб. شاذلي بن جديد‎, нар. 14 квітня 1929, Бутелджа, поблизу Аннаби — 6 жовтня 2012) — президент Алжиру з 1979 до 1992 року. Був усунутий від влади в результаті військового перевороту на початку громадянської війни в Алжирі.

    Зміст [сховати]
    1 Біографія
    1.1 Війна за незалежність Алжиру та військова кар’єра
    1.2 Правління (1979–1992)
    2 Примітки
    3 Література
    Біографія[ред. • ред. код]
    Війна за незалежність Алжиру та військова кар’єра[ред. • ред. код]
    Шадлі Бенджедід народився у селянській родині. Він служив у французькій армії, зокрема, перебував в Індокитаї у 1954 році, коли там почалось повстання[1]. У 1954 році, на початку війни за незалежність Алжиру приєднався до Фронту національного визволення (ФНВ). У 1955 році вступив до Армії національного визволення (АНВ). У 1956 році вже командував військовим сектором на сході країни, у 1957 році був заступником командувача, а з 1958 року, у званні капітана, командувачем воєнної зони міста Константіни. Мав підтримку Хуарі Бумедьєна. У 1961 році був переведений до оперативного командування Північної зони, потім до штабу Армії національного визволення. Наприкінці 1962 року, після здобуття Алжиром незалежності, у званні майора був призначений командувачем 5-м військовим округом (департамент Константіна). У 1964 році Бенджедіду було доручено командування воєнними діями в районі Орана[1] (2-й військовий округ). Після перевороту 19 червня 1965 року увійшов до складу Революційної ради, при цьому зберіг пост командувача 2-м військовим округом (Оран) аж до 1978 року. Здобув найвище в алжирській армії звання полковника у 1969 році[2]. З листопада 1978 до лютого 1979 року був міністром оборони, а після смерті президента Хуарі Бумедьєна — координатором армії в рамках Революційної ради. У грудні 1978 року сдав командування 2-м військовим округом, а наприкінці січня 1979 року вийшов з Революційної ради у зв’язку з її розпуском.

    Бенджедід був компромісним кандидатом, хоча поступався за впливом та підтримкою з боку профспілок і комуністів Мохаммеду Салаху Яхьяуї, й міністру закордонних справ Абделазізу Бутефліку, що мав репутацію прозахідного ліберала[1].

    Правління (1979–1992)[ред. • ред. код]
    З 9 лютого 1979 року Шадлі Бенджедід був Президентом Алжирської Народної Демократичної Республіки, Генеральним секретарем партії Фронт національного визволення, Верховним головнокомандувачем збройних сил АНДР й міністром національної оборони. Переобирався на пост президента у 1984 та 1988 роках. З листопада 1988 року був також головою партії ФНВ.

    Неодноразово відвідував СРСР.

    На посаді президента Бенджедід скоротив втручання держави в економіку й послабив державний нагляд за населенням, який за однопартійної диктатури ФНВ осягав усі сфери життя суспільства. Тим не менше, економічна ситуація погіршилась наприкінці 1980-их років у зв’язку з падінням цін на нафту, основний експортний продукт Алжиру. Це спричинило протести проти економічної політики Бенджедіда; 1988 року в Орані, Аннабі та інших великих містах стались заворушення, жорстоко придушені поліцією й мали наслідком сотні загиблих. Після цього Бенджедід закликав до переходу до багатопартійної демократії. Цей процес було зупинено наприкінці 1991 року, коли у першому турі багатопартійних виборів перемогу здобув Ісламський фронт порятунку, і військові скасували другий тур. Після цього Бенджедіда було усунено з його посту, й почалась громадянська війна в Алжирі.

    Ответить

17. Алжирська Народна Демократична Республіка (араб. الجمهورية الجزائرية الديمقراطية الشّعبية‎) — країна на півночі Африки, на сході межує з Тунісом і Лівією, на південному сході — з Нігером, на південному заході — з Малі, на заході — з Марокко, на півночі — Середземне море. Найбільша за площею країна Африки. Столиця — Алжир.

    Зміст [сховати]
    1 Адміністративний устрій
    2 Географія
    2.1 Природа
    2.2 Проблеми довкілля
    3 Населення
    3.1 Етнічні групи
    3.2 Релігія
    3.3 Мови
    4 Історія
    4.1 Походження назви
    4.2 Основні події
    4.3 Недавня історія
    5 Політика
    6 Економіка
    6.1 Мінеральні ресурси
    6.2 Експорт. Імпорт
    7 Освіта
    8 Медико-санітарний стан
    9 Див. також
    10 Література
    11 Посилання
    Адміністративний устрій[ред. • ред. код]
    Докладніше: Адміністративний поділ Алжиру
    Алжир адміністративно ділиться на 48 вілаїв

    Географія[ред. • ред. код]

    Мапа Алжиру
    Докладніше: Географія Алжиру
    Алжир займає центральну частину Атлаських гір і пустелі Сахари, на його території знаходяться гори Хоггар і низовина Хотт Мерлір.

    Перша за розміром африканська країна (після відділення Південного Судану в 2011 році від Судану).

    Терен — головним чином плоска височина, плоскогір’я та пустеля, є гори, переривчаста берегова рівнина.

    Довжина берегової лінії — 998 км.

    Клімат — сухий та напівсухий, м’який; волога зима та сухе, спекотне літо y берегових районах. Не така волога зима у високих плоскогір’ях. Влітку трапляється сіроко (гарячий вітер, змішаний з пилом і піском).

    Натуральні ресурси включають нафту, газ, залізну руду, фосфати, уран, свинець, цинк тощо.

    Природа[ред. • ред. код]
    Докладніше: Геологія Алжиру
    На Пн. А. розташована невисока гірська країна Тель-Атлас, далі на схід. — хр. Сахарський Атлас (до 2330 м), на Пд. Сх. — гірська область Ахаггар; більша пд. частина А. — плато, зайняте пустелею — Алжирською Сахарою. Клімат на узбережжі Середземного моря субтропіч., на решті території жаркий, напівпустельний та пустельний. Річна кількість опадів в береговій смузі від 500 до 1000 мм, в ін. місцях — не більше 200 мм. Річок з постійною течією мало. Дуже багато тимчасових потоків. На узбережжі рослинність середземноморського типу, на більш зволожених схилах гір — ліси з коркового і вічнозеленого дуба, алеппської сосни, в ін. частинах А. — напівпустельні й пустельні формації. В А. виявлено поклади різноманітних корисних копалин: фосфоритів, заліз. і поліметалічних руд, нафти.

    Гірський ланцюг Телль-Атласу, що простягається на півночі, вздовж побережжя прорізають нечисленні бухти і рівнини. Телль-Атлас підноситься над рівнем моря більш ніж на 1830 м і включає в себе масиви Тлемсен, Велику і Малу Кабілію і Меджерда. Південна частина Телль-Атласу являє собою високе плато середньою висотою 1070 м. Розташований ще далі на південь Сахарський Атлас підіймається на висоту 150 м над рівнем плато і потім знижується до Сахари на 300 м. Найбільш піднесеною частиною Сахарського Атласу є гірські системи Ксур, Амур і Улед-Наїль. Найвища вершина країни — г. Тахат (2908 м) знаходиться у р-ні масиву Ахаггар (Хоггар) поблизу південного кордону Алжиру. Іншу частину країни займає пустеля Сахара. Середня відмітка висоти в Сахарі — бл. 460 м. Велику частину Сахари займають щебенисті і галечникові пустелі (хамади і регі), приблизно 1/4 частина — піщані пустелі (ергі).

    Проблеми довкілля[ред. • ред. код]
    Ерозія ґрунтів через необмежене годування рослинністю худоби та іншу сільськогосподарську діяльність, зливання відходів нафтопереробних заводів та інших шкідливих стоків призводить до забруднення річок і берегових вод. Середземне море, що заслуговує особливої уваги, нещадно забруднюється нафтовими відходами, ґрунтовими та добривними стоками. Країна має недостатній запас придатної для пиття води.

    Гірські райони потерпають від сильних землетрусів, небезпечних зсувів ґрунту та повеней в період дощів.

    Населення[ред. • ред. код]
    Чисельність населення Алжиру 35190000 (станом на січень 2009 року). Близько 70% алжирців живуть у північній, прибережній зоні Середземного моря; менша кількість, мешкає в пустелі Сахара, й в основному зосереджена в оазисах, хоча близько 1,5 млн чоловік залишаються кочовиками або частково кочівниками. Майже 30% алжирців до 15 років.

    99% алжирців класифікуються етнічно як бербери або бербери-араби за різними (історичними та суспільними) джерелами, і вирізняються здебільшого в залежності від їх рідної мови, чи то переважно арабським діалектом або переважно берберським діалектом. Так, як всі алжирські діалекти є насправді арабсько-берберською сумішшю, при цьому ніхто не говорить чистою арабською або чисто берберською мовами, але це зовсім не відображає реальне походження алжирців, які в основному також змішаного походження з берберським і різним європейським та близькосхідним населенням, яке вторгалося чи переселялося до північно-західної частини Африки в різні періоди історії і змішуються з її попередніми мешканцями. До цих груп входять араби, турки, вандали, фінікійці, римляни, греки, єгиптяни, тому алжирська мова не має ніяких ознак однотипно-морфологічного походження тих, хто говорить на ній.

    Європейці складають менше 1% населення і мешкають виключно в найбільших міських районах. Однак протягом колоніального періоду, ця цифра була значно більшою — 15,2% у 1962 році. Європейське населення складається в основному із французів, іспанців в західній частині країни, італійців та мальтійців на сході та інших європейців в ще меншій кількості. Європейські колоністи, відомі як Пьє-Нуар, були зосереджені на узбережжі та складали більшість населення Орану (60%) і, в значних пропорціях, інших великих міст, як Алжир чи Аннаба. Майже всі вони залишили країну під час або відразу ж після здобуття Алжиром незалежності від Франції.

    Серед адвокатів жінки становлять 70 відсотків, серед суддів — 60, вони домінують і в медицині. Все частіше жінки вносять великий дохід до домашніх господарств, подекуди більше ніж чоловіки. Шістдесят відсотків студентів університетів складають жінки (згідно з університетськими дослідженнями).

    За даними ООН, Алжир має одну з найнижчих ставок у світі за забезпеченням житлової площі, та й урядові чиновники публічно заявили, що країна має негативне сальдо в розмірі 1,5 млн одиниць житла. Не сприяє покращенню цієї картини проблема біженців, оскільки постійно в країні перебувають більше 95 000 біженців та шукачів притулку. Вони включають в себе близько 90 000 чоловік з Марокко, і понад 4 000 з колишньої Палестини, крім того в країні працює близько 35 000 китайських мігрантів.

    Етнічні групи[ред. • ред. код]
    Араби та бербери — 99%, європейці — менш ніж 1%.

    Значна частина алжирців за своїм походженням є не арабами, а берберами (самоназва — амазігхи; слово «бербер» — арабського походження).

    Групи, які ідентифікують себе як бербери, живуть переважно в гірських районах Кабилії, на схід від міста Алжир. Вони, як і більшість арабів, мусульмани.

    Бербери робили безуспішні спроби отримати автономію.

    Алжирське керівництво вирішило субсидувати вивчення берберських мов у школах.

    Релігія[ред. • ред. код]
    Більш ніж 99 відсотків від загальної чисельності населення країни сповідують іслам. Майже всі належать до сунітської гілки ісламу, за винятком близько 200,000 ібадитів у долині Мзаб. Також у Алжирі проживають близько 250,000 християн, в тому числі 10 тисяч католиків та від 150,000 до 200,000 протестантів, переважно п’ятидесятників. Доволі значною була єврейська громада, але більша її частина емігрувала після здобуття країною незалежності.

    Мови[ред. • ред. код]
    Арабська — офіційна мова країни; в користуванні також є французька і берберські (амазігхські) мови, які належать до хамітської групи мов.

    Арабською говорять, як рідною мовою 60% населення, з них понад 65% говорять арабською мовою алжирського діалекту і близько 11% арабським діалектом хасанія. Арабська мова використовується в якості другої мови в багатьох берберів Алжиру. Разом з тим, в засобах масової інформації та на офіційних заходах використовується завжди арабська мова(стандарт). Бербери говорять на різних діалектах амазігхту, яким володіють приблизно 45% населення країни. Арабська мова в Алжирі залишається єдиною офіційною мовою, хоча амазігхт недавно був визнаний в якості національної мови.

    Французьку, як і раніше, найбільш широко вивчають як іноземну мову в країні, і багато алжирців вільно розмовляють нею, хоча її, як правило, не використовують у побуті. З часу незалежності уряд проводить політику мовної арабізації освіти й бюрократії, з деяким успіхом, хоча у багатьох університетах продовжують навчання французькою мовою. Хоча останнім часом у школах почали включати французьку до навчальних програм початкової школи, і її починають викладати, як тільки діти опановують арабську мову. Французьку мову також використовують у засобах масової інформації та торгівлі.

    Історія[ред. • ред. код]
    Докладніше: Історія Алжиру
    Походження назви[ред. • ред. код]
    Алжир — від назви столиці Алжир (Algiers), що французькою Alger, арабською — Al Jazair — острови.

    Основні події[ред. • ред. код]
    В 2-й пол. 1-го тис. до н. е. на території сучас. А. жили нумідійці — предки сучас. берберів. У 3—2 ст. до н. е. тут склалася централізована д-ва Нумідія, яку невдовзі завоювали римляни. В 5 ст. А. захопили вандали, в 6 ст. — візантійці, в 7 ст. — араби. Населення прийняло іслам; значна ч. берберів змішалась з арабами і засвоїла араб. мову. З 16 ст. А. — провінція Османської імперії, а з 17 ст. — фактично незалежна феод. д-ва — «Алжирське регентство» на чолі з виборним правителем — деєм. З 1830 починається завоювання А. Францією. Боротьбу проти колонізаторів очолив Абд-аль-Кадір. Виступи проти франц. загарбників тривали протягом усього 19 ст.

    Під впливом Великої Жовтн. соціалістич. революції в А. почалося нове піднесення нац.-визвольної боротьби, почали утворюватись профспілки; 1920 заснована компартія (до 1936 існувала як секція компартії Франції). В А. виникають араб. бурж. націоналістичні партії. 1936 в А. зібрався Мусульманський конгрес, який висунув вимогу демократич. свобод, скасування расової дискримінації. Після другої світової війни нац.-визвольний рух в А. набрав більш організованого і масового характеру. В листопаді 1954 алжирський народ розпочав збройне повстання проти франц. панування, яке переросло в справжню війну за незалежність А. В результаті розгортання нац.-визвольної боротьби, очолюваної Національним фронтом визволення, в Каїрі 19 вересня 1958 проголошено Алжирську Республіку і сформовано її Тимчасовий уряд. Цей уряд відповідальний перед Національною радою алжирської революції (у складі 54 чол.), яка представляє широкі верстви населення А. Французький уряд не визнав Тимчасового уряду Алжирської Республіки.

    Недавня історія[ред. • ред. код]
    Алжир отримав незалежність у 1962 році після 8 років війни з французами. Ахмед Бен Белла, лідер Національного Фронту визволення, був обраний президентом, але 1965 року — скинутий під час військового перевороту.

    Обмежений політичний плюралізм з’явився 1989 року. На виборах 1990 р. переміг Фундаменталістський ісламський фронт (FIS). Президент Шадлі Бенджедід обіцяв провести багатопартійні вибори в 1991 р., FIS переміг на грудневих виборах. 1992 року Шадлі Бенджедід відрікся від влади, яка перейшла до військових. Вони розпустили FIS. Президентом став Мохамед Будіаф, але невдовзі був убитий. Генерал Ліамін Зеруал замінив на посаді президента Алі Кафі в 1994 р.

    27 квітня 1999 року Абделазіз Бутефліка, отримавши 70% голосів виборців, був інавгурований президентом на 5-річний термін. У своєму першому телевізійному зверненні до свого народу в липні 1999 року він взяв на себе зобов’язання докласти всіх зусиль задля національного примирення. Протягом першого терміну свого президентства, йому вдалося значно покращити стан громадської безпеки в країні. Наступні президентські вибори відбулися 8 квітня 2004 року, де Абделазіз Бутефліка отримав 84,99% голосів.

    На початку 2011 року країною прокотилася хвиля масових протестів проти економічних та політичних проблем.

    Політика[ред. • ред. код]
    Політична система — напіввійськовий режим;

    Керівник держави — президент, що обирається на п’ятирічний термін з однією можливістю переобрання.

    Алжир має дипломатичні відносини з більше ніж 100 країнами світу. Більше 90 країн мають свої дипломатичні представництва в Алжирі.

    З 1989 р. — член Союзу Арабського Магрибу (САМ).

    Алжирська Народна Демократична Республіка визнала незалежність України 27 грудня 1991 року, а 20 серпня 1992 року між двома державами були встановлені дипломатичні відносини.

    Економіка[ред. • ред. код]
    Докладніше: Економіка Алжиру
    Алжир — аграрна країна з розвинутою гірничодобувною промисловістю. Одна з найбільших і найрозвинутіших країн Африки. Основні галузі економіки: нафтова та газова, легка промисловість, гірнича, електроенергетична, нафтохімічна, харчова. Осн. тр-т — залізничний, автомобільний, морський, повітряний. Гол. морські порти: Беджаія, Арзев, Алжир, Аннаба, Оран, Скікда. Найважливіші аеропорти розташовуються в Дар-ель-Бейде, Оране, Костянтині й Аннабе. В країні діє 66 летовищ.

    За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП — $ 45,5 млрд Темп зростання ВВП — 5,1%. ВВП на душу населення — $1521. Прямі закордонні інвестиції — $ 262,9 млн Імпорт — $ 12,5 млрд (г.ч. Франція — 32,5%; Італія — 10,8%; США — 8,0%; Іспанія — 7,6%; Німеччина — 6,9%;Туреччина — 5,9%;). Експорт (нафта, зріджений газ, нафтопродукти, вино, фрукти і овочі, залізняк, тютюн) — $ 12,6 млрд (г.ч. Італія — 22,9%; США — 16,1%; Франція — 13,9%; Іспанія — 12,6%; Нідерланди — 6,5%; Бразилія — 6,4%).

    Більша частина електроенергії виробляється на ТЕС і ГЕС. З 1979 по 1994 обсяг виробництва електроенергії в країні збільшився з 6,1 млрд квт до 18,7 млрд квт.

    Мінеральні ресурси[ред. • ред. код]
    60% річного доходу походить з експорту вуглеводнів.

    Алжир має 7-і у світі за розміром запаси природного газу.

    Алжир — 2-й за розміром експортер газу у світі (14-е місце по запасах нафти).

    Високі світові ціни на нафту в останніх роках допомагають поліпшенню фінансової ситуації в країні. Однак державне керівництво не мало великого успіху в зниженні відсотка безробіття та рівня життя. На 2005 рік відсоток безробітних становив понад 22%.

    Економічні реформи рухаються повільно. Попри це, у 2005 році відсоток інфляції становив 4,7%, а зростання ВВП склало 5,3%.

    Експорт. Імпорт[ред. • ред. код]

    Розподіл експорту Алжиру в країни світу у відсотках для кожної окремо взятої країни в 2006 році порівняно з лідером США (100% = $14 626 400 000).
    Докладніше: Корисні копалини Алжиру
    Докладніше: Історія освоєння мінеральних ресурсів Алжиру
    Докладніше: Гірнича промисловість Алжиру
    Країна експортує нафту, вугілля, природний газ, залізо, вино, маслинову олію тощо.

    Партнери в імпорті (2009):

    Франція — 19,7%
    Китай — 11,72%
    Італія — 10,19%
    Іспанія — 8,13%
    Німеччина — 5,77%
    Туреччина — 5,05%
    Партнери в експорті (2009):

    США — 23,2%
    Італія — 17,23%
    Іспанія — 10,83%
    Франція — 7,97%
    Канада — 7,65%
    Нідерланди — 5,19%
    Туреччина — 4,22%
    Обсяги експорту в 2009 — $43.69 млрд, імпорту — $39.1 млрд. 97% експорту складають вуглеводні. У 2005 році Україна експортувала до Алжиру товарів та послуг на суму $618 млн.

    Галузі промисловості: нафтопереробка, газопромисловість, гірнича справа, електрична, хімічна, харчова промисловості.

    Сільськогосподарська продукція: пшениця, ячмінь, овес, виноград, оливки, цитрусові, фрукти, худоба.

    Освіта[ред. • ред. код]
    Освіта Алжиру схожа з французькою (що було пов’язане колишньою окупацією), але з часом потреба кваліфікованої робочої сили спричинила колонізаторів до запровадження системи освіти для туземного населення. А із здобуттям незалежності, алжирці продовжили (навіть наростили) свої здобутки в культурній сфері й особливо в освіті. Тепер в алжирських школах вивчають як арабську, так і французьку мови, при цьому вивчення державної мови — арабської — є обов’язковим. У 1995 році 62% дорослого населення країни були грамотними (74% всіх чоловіків і 49% усіх жінок). В 1994–1995 навчальних роках в університетах країни навчалося понад 107 тисяч студентів. В 1995 році всі діти вчилися в державних початкових школах, а 62% дітей відповідного віку — в системі загальної середньої освіти.

    Освіта є офіційно обов’язковою для дітей у віці від 6 до 15 років. В Алжирі є 43 вузи, 10 коледжів і 7 інститутів вищої освіти. Університет в Алжирі (заснованаий в 1909 році) налічує близько 267142 студентів. Алжирський шкільна система складається з Основної, Загальної середньої, Технічно-середньої освіти:

    Основні;

    Основна-фундаментальна школа (Ecole fondamentale School)
    Тривалість програми: 9 років
    Вік: від 6 до 15
    Диплом, випускне свідоцтво: грамота «Енсігмент Мойен БЕМ» (Certificate Brevet d’Enseignement Moyen BEM) Загально-середні;

    Ліцей Енсегмент дженерал — школа Генерального викладання (Lycée d’Enseignement général-School of General Teaching), школа-ліцей загального призначення (lycées polyvalents)
    Тривалість програми: 3 роки
    Вік: від 15 до 18
    Диплом, випускне свідоцтво: Ступінь Бакалавра середньої школи (Baccalauréat de l’Enseignement secondaire — Bachelor’s Degree of Secondary School) Технічно-середні;

    Ліцей енсегмент технічний — Технічна школа (Lycées d’Enseignement technique — Technical School)
    Тривалість програми: 3 роки
    Диплом, випускне свідоцтво: Ступінь Бакалавра техніки (Baccalauréat technique — Technical Bachelor’s Degree)
    В містах Алжирі, Тлемсені і Константнії є середні духовні мусульманські школи — медресе. Найбільші бібліотеки — Національна і університетська в Алжирі. Музеї в містах Алжирі, Константіні, Орані.

    Медико-санітарний стан[ред. • ред. код]
    В 1955 в Алжирі було 158 лікарень на 33 338 ліжок (3,4 ліжка на 1 тис. ж.), в тому числі 147 заг. (з них 12 військ. на 4821 ліжко), 7 туб. на 1399 ліжок, 2 дитячі на 506 ліжок, 1 психіч., 1 онкологічна. Лікарів було 2009 (1 лікар на 4836 ж.), зубних лікарів 511, акушерок 711.

    СНІД поширений серед дорослого населення — 0,1%; дані лише приблизні, бо офіційні не ведуться (2001 р.) 113 країна в порівнянні з світом. Люди, що живуть з СНІДом: 21,000 (2007 р.), (76 країна (за цим показником) в порівнянні з іншими країнами світу). Смертність — менше, ніж 1000 (2007 р.), (73 країна (за цим показником)в порівнянні з іншими країнами світу).

    По серйозності інфекційних захворювань — ступінь небезпеки: середній. Проблеми з продовольством і водою та захворюваннями пов’язаних з ними: бактеріальна діарея, гепатит А та черевний тиф.

    Коефіцієнт дитячої смертності — 27,73 смертей на 1000 новонароджених (80 країна, за цим показником, в порівнянні з іншими країнами світу). Хлопчики — 30.86 смертей на 1000 новонароджених, дівчатка — 24.45 смертей на 1000 новонароджених (2009 р.)

    Ответить

18. Іспанія (ісп. España МФА: [esˈpaɲa]), офіційно Королівство Іспанія, раніше Еспа́нія[1] — держава на південному заході Європи. Займає більшу частину Піренейського півострова, Балеарські і Пітіузькі острови в Середземному морі, Канарські острови в Атлантичному океані. Іспанія омивається Середземним морем і Атлантичним океаном. По суходолу Іспанія межує з Португалією на заході (спільний кордон — 1214 км), з Францією — по гребенях Піренейських гір (623 км), з Андоррою (63,7 км), з Гібралтаром і з Марокко.

    Зміст [сховати]
    1 Етимологія
    2 Географія
    2.1 Рельєф країни
    2.2 Геологічна будова і корисні копалини
    2.3 Клімат країни
    2.3.1 Континентальний клімат
    2.3.2 Океанічний клімат
    2.3.3 Середземноморський клімат
    2.4 Гідрологія країни
    2.5 Моря та узбережжя
    3 Історія
    4 Політика
    5 Економіка
    6 Адміністративний устрій
    7 Населення
    7.1 Демографія
    7.2 Релігія
    8 Культура
    8.1 Мова
    8.2 Мистецтво
    8.3 Корида
    8.4 Фламенко
    9 Спорт
    10 Інше
    11 Іспанські приказки
    12 Українці в Іспанії
    13 Див. також
    14 Примітки
    15 Посилання
    Етимологія[ред. • ред. код]
    Походження самоназви España (а отже, і похідних від нього) є дискусійним. Давньоримська назва Іберії, Hispania, може походити від терміна Hesperia, яким римляни поетично називали Іспанію. Саме слово Hesperia походить від грецького Εσπερία, тобто «західна країна», «країна сонця, що сідає» (так греки називали Італію). Римляни перенесли цю назву на Іспанію, оскільки вона міститься ще далі на захід від їхньої країни.

    Інша версія походження — від пунічного слова Ispanihad, що означає «країна кроликів» або «край, околиця» (від того, що Іспанія розташована на краю Середземноморського регіону). Є також версія баскійського походження, від слова Ezpanna (тобто «край, межа», оскільки Іспанія є південним краєм Європи).

    Гуманіст Антоніо де Небріха запропонував версію походження від іберійського слова Hispalis, що означає «місто західного світу». Хесус Луїс Кунчіллос стверджує, що корінь span походить від фінікійського слова «spy» , що означає «кувати метали». Таким чином i-spn-ya означатиме «край, де кують метали».

    В українській мові слово España набуло форми Еспанія, яку було запозичено власне з іспанської мови.[2] Це було зафіксовано в перших офіційних правописах.[1] 1933 року цю форму було змінено на Іспанія, взятої з російської мови (пор. Испания).

    Географія[ред. • ред. код]
    Див. Природа Іспанії, Геологія Іспанії, Гідрогеологія Іспанії.

    Мапа Іспанії.
    Іспанія — південноєвропейська країна. Вона займає п’ять шостих Піренейського півострова, Балеарські і Пітіузькі острови у Середземному морі та Канарські острови в Атлантичному океані. Піренейські гори важкодоступні та «ізолюють» Іспанію від інших європейських країн, крім Португалії, що займає західну частину півострова.

    За територією Іспанія є четвертою країною в Європі, після Росії, України і Франції, та є другою за величиною в Європейському Союзі. Іспанія омивається Середземним морем і Атлантичним океаном. По суходолу Іспанія межує з Португалією на заході (спільний кордон — 1214 км), з Францією — по гребенях Піренейських гір (623 км), з Андоррою (63,7 км), з Гібралтаром (1,2 км), з Марокко (м. Сеута — 6,3 км, м. Мелілья — 9,6 км).

    Рельєф країни[ред. • ред. код]

    Найвища гора Іспанії — Тейде
    Рельєф Іспанії різноманітний, тут панівну роль відіграють системи гірських хребтів і високогірних плоскогір’їв. Плоскогір’я і гори становлять близько 90% її території. Майже половину поверхні країни займає велике, найбільше в Європі високогірне плоскогір’я — Месета з середньою висотою 660 м над рівнем моря. Месета відрізняється чергуванням плато, висотних брилових хребтів і гірських улоговин. Центральна Кордильєра поділяє Месету на дві частини: північну і південну. Велика частина території Іспанії розташована на висоті близько 700 м. Це друга за висотою країна в Європі після Швейцарії.

    релєфна карта Піренейського півострова
    На півночі Месету обрамляють потужні Кантабрійські гори, які простяглися вздовж узбережжя Біскайської затоки на 600 км, ізолюючи внутрішні райони країни від впливу моря. У їх центральній частині знаходиться гірський масив Пікос-де-Еуропа (з іспанської — Піки Європи) з висотами до 2648 м. Ці гори альпійського типу складені в основному відкладами кам’яновугільного періоду — вапняками, кварцитами, пісковиками. Кантабрійські гори — орографічне і тектонічне продовження найпотужнішої гірської системи Іспанії — Піренеїв.

    Піренеї являють собою кілька паралельних хребтів, що простягаються з заходу на схід на 450 км. Це один із найбільш важкодоступних гірських районів Європи. Хоча в середньому висота їх не дуже велика (трохи більше 2500 м), але вони не мають потрібної кількості зручно розташованих і доступних перевалів. Всі ці перевали розташовані на висоті 1500–2000 м, тому залізниці, що йдуть з Іспанії в інші країни, обходять Піренеї з заходу і сходу. Найширша і найвища частина гір центральна, тут знаходиться головна їх вершина — пік Ането, що досягає 3404 м. З північного сходу, до Месеті примикає система Іберійський гір, максимальна висота (пік Мон-Кайо) — 2313 м.

    Піренейський півострів
    Між східними Піренеями і Іберійськими горами простягаються невисокі Каталонські гори, південні схили яких уступами обриваються майже перед Середземним морем. Каталонські гори (середні висоти яких 900–1200 м, найбільша вершина — гора Каро, 1447 м) слідують впродовж 400 км майже паралельно берегу Середземного моря і фактично відокремлюють від нього Арагонське плато. Ділянки прибережних рівнин, які розроблені в Мурсії, Валенсії і Каталонії та на північ від мису Палос до кордону з Францією, характеризуються високою родючістю.

    Весь південний схід Піренейського півострова зайнятий Кордильєрою-Бетіке, що є системою гірських масивів і хребтів. Кристалічної віссю її стали гори Сьєрра-Невади. За висотою вони поступаються в Європі тільки Альпам. Їх вершина, гора Муласен, що досягає 3478 м, — найвища точка півострівної Іспанії. Хоча найвища гірська вершина Іспанії знаходиться на острові Тенеріфе (Канарські острови) — це вулкан Тейде, висота якого досягає 3718 м.

    Єдина велика низовина — Андалузька на півдні країни. На північному сході Іспанії в долині ріки Ебро розкинулася Арагонська рівнина. Менших розмірів низовини тягнуться вздовж Середземного моря.

    Геологічна будова і корисні копалини[ред. • ред. код]
    Головне місце в геологічній будові Іспанії посідають протерозойські і палеозойські складчасті комплекси Іберійської Месети, перекриття на схід мезо-кайнозойським платформеним чохлом. На півночі Іберійська Месета обрамляється південним краєм Піренеїв, на півдні — ланцюгом Андалузьких гір (Бетської Кордільєри). В Іберійській Месеті виділяються три тектонічні зони.

    Пам’ятник вуглекопам
    Північна, охоплює Кантабрійські і Іберійські гори, виникла на місці геосинклінального прогинання, виконаного могутніми терігенними осіданнями раннього палеозою, карбонатно-терігенними відкладеннями середнього палеозою і (в Астурійському басейні) параллічеською вугленосною товщею карбону. Основна складчастість належить до кінця карбону (астурійська фаза). Центральна зона, що простягається через Галісію і Кастилію, відповідає стародавньому геоантіклінальному підняттю, пронизаному гранітами; велике значення мала тут кембрійська (сардінська) складчастість. Південна (геосинклінальна) зона (Сьєрра-Морена) складена переважно продуктами підводного вулканізму основного складу і граувакками; вона сформувала свою складчастість в середині девона. Мезокайнозойській платформенний чохол утворений карбонатними осадами; басейн ріки Ебро, в нім спостерігаються флішеві і молассові товщі, що піддалися впливу в олігоцені (у піренейську фазу) інтенсивної складчастості. Бетськая Кордільера складається з серії тектонічних покривів, переміщених на північ. Внутрішні покриви складені метаморфічним палеозоєм, зовнішні — карбонатними і уламковими породамі мезозою, палеогену і нижнього міоцену.

    Розробка родовищ корисних копалин

    «Молочні ріки»
    По покладах корисних копалин, а саме, через значні об’єми, рудні родовища пов’язують з палеозойськими комплексами і гранітами (на півночі і півдні Іспанії). Найпримітніший південний рудний пояс, притаманний для середньопалеозойських ефузивно-терригенних товщ і герцинських гранітів Сьєрри-Морени та Уельви. До нього належить колчеданові поклади міді, гідротермальні родовища ртуті, руди свинцю і цинку. Великі родовища залізняка в Галісії, Астурії, Леоні, Біскайї, Сантандері, Ґранаді, та піритів — в Уельві, Севільї, менш значні — в Мурсії і Астурії ці пірити містять до 10% міді. Багатющі у світі запаси ртуті зосереджені в Альмадені. Родовища свинцево-цинкових руд відомі в провінціях Хаен (Лінарес, Ла-Кароліна) і Мурсія (Картахена, Масаррон), а також в Сантандері (Реосин і Рейноса) і ін. Значні запаси уранових руд, за якими Іспанія входить у 10-у у світі і 2-е місце в Європі. Основні уранові родовища знаходяться у провінціях Саламанка і Касерес. В Іспанії є поклади золота, срібла, миш’яку, марганцю. З нерудних копалин в Іспанії відомі калійні солі (карналіт і сильвініт), що залягають в долині річки Ебро, каолін і апатит. Місцеві енергетичні ресурси складаються в основному із запасів кам’яного вугілля. Вугільні басейни містять невелике число пластів малої потужності з великими ухилами, сильно дислокованих, що утруднює механізацію їх добування і робить їх малорентабельними. Близько 90% видобутку вугілля припадає на басейни Астурії, Леона і Паленсії.

    Клімат країни[ред. • ред. код]
    Завдяки своєму географічному положенню кліматичні умови в Іспанії вкрай різноманітні. Піренейському півострову притаманні три основні кліматичні типи — Континентальний, Океанічний і Середземноморський та ще три не основних, але визначальних кліматичних зон — гірського, альпійського і субтропічного типу.

    Карта кліматичних зон Іспанії

    Карта середньо річної кількості опадів
    Континентальний клімат[ред. • ред. код]
    охоплює більшість півострова Іспанії, він формується завдяки унікальному розташуванню самого півострова та природньо-кліматичних особливостей Центральної Месети, прилеглих до цього плато гір (як на сході, так і на півдні), і властивостями території басейну ріки Ебро. Континентальний клімат характеризується широким коливанням добових і сезонних змін у температурі, низькою кількістю та нерегулярністю опадів з високим рівнем випаровування, що призводить до посушливості. Середньорічна кількість опадів в цілому становить від 300 до 640 мм на рік (більшість провінцій регіону Месети отримує близько 500 мм на рік). На півночі Месети, Центрального плато і в басейні Ебро, є два сезони дощів, один навесні (квітень-червень), а інший восени (жовтень-листопад). На півдні Месети, вологі сезони — весна й осінь, весною лише один місяць — березень, а осінній період загалом посередньо-вологий, але навіть у ці вологі сезони дощі тут нерегулярні і нетривалі. Континентальні зими прохолодні в межах −1 °C (30,2 °F), з сильним вітром і високою вологістю, незважаючи на низький рівень опадів. За винятком гірських районів північного передгір’я Іберійських гір, в холодні періоди мороз та підмерзання є поширеним явищем. Літо тепле і безхмарне, середня денна температура становить; 21 °C (69,8 °F) на півночі Месети і з 24 °C (75,2 °F) до 27 °C (80,6 °F) на півдні Месети, а нічні температури коливаються від 7 °C (44,6 °F) до 10 °C (+50 °F) по всій континентальній зоні. В басейні ріки Ебро (який знаходиться на нижчому висотному рівні), дещо відмінні особливості — дуже спекотно влітку і температура може перевищувати 40 °C (+104 °F). Влітку загалом на Центральному плато і Месети та в басейні Ебро вологість найнижча, за винятком району річки Ріо-Ебро, де наявна висока вологість.

    «Зелена Іспанія»

    «Picos de Europa»
    Океанічний клімат[ред. • ред. код]
    переважає в північній частині країни (часто називають «Зелена Іспанія»), від Піренеїв до північно-західних районів півострова, і характеризується відносно м’якою зимою, теплим, але не спекотним літом та, загалом, рясними опадами — близько 1000 мм за весь рік, причому в найпосушливі місяці вище 30 мм за рік. Температура коливається незначно (як на добу, так і щосезону), в середньому діапазоні від +9 °C (48,2 °F) у січні до 21 °C (69,8 °F) в липні. Стримуючий вплив морських атмосферних явищ на узбережжі, чим дальше в глиб країни та вище в гори півночі Іберійського півострова, тим інтенсивніші температурні коливання. Близькість до Атлантичного океану також впливає на кількість опадів, тому на сході їх менше, аніж на океанічному західному узбережжі. Восени, з жовтня по грудень, найтриваліший дощовий сезон, а липень найпосушливий місяць. Висока вологість і переважаючі фронтальні морські вітри, сприяють формуванню кліматичного явища туману, який є загальноприйнятою нормою вздовж всього північно-західного узбережжя, це явище не так часто спостерігається всередині країни (здебільшого на незначних ділянках та ближче до холодної пори року), причиною його відсутності є гори, які стають своєрідним бар’єром для проникнення вологих циклонів зі сторони моря чи океану.

    Такі вони, іспанські грози

    Пляж у Торремоліносі, Малага
    Середземноморський клімат[ред. • ред. код]
    охоплює територію, яка простягається від Андалузьких рівнин (майже весь південь півострова), уздовж усього південного і східного узбережжя країни аж до Піренеїв (обмежується гірськими хребтами, що йдуть паралельно узбережжю Середземного моря). В цілому, період опадів у цьому регіоні зосереджений, в основному, наприкінці осінньо-зимового циклу та у весняну пору року. Дощі тут, зчаста, нерегулярні з ймовірними періодами посухи. Температура в середземноморській кліматичній зоні вища ніж в континентальних внутрішніх районах. Сезонні і добові зміни температури не мають значної амплітуди коливань. Температура повітря в січні, зазвичай, у середньому від 10 °C (+50 °F) до 13 °C (55,4 °F) у більшості районів середземноморської зони, і лише трішки прохолодніше на північно-східному узбережжі (на північ від Барселони). Взимку температура в глиб рівнин Андалузії також трохи нижча ніж на узбережжі. Середня температура в липні і серпні від +22 °C (71,6 °F) до 27 °C (80,6 °F) на узбережжі, і від 29 °C (84,2 °F) до 31 °C (87,8 °F) в глиб півострова, цей же період відзначається пониженою вологістю. В середземноморській кліматичні зоні наявні значні вітрові потоки (вітри Левече): жаркі та сухі східні або південно-східні повітряні потоки, які зароджуються над Північною Африкою. Епізодично ці вітри іноді приносять з собою піщаний пил Сахари — ці явища найчастіше відбуваються навесні і спричинені раптовим (як правило, нетривалим) різким зростанням температури в пустелі. Кулер — східний вітер, приходить зі сторони Леванту, набираючи свою силу з поміж уголовин між гірськими формаціями Пенібетіко і Атлаських гір в Північній Африці. Ці східні вітри є визначальними, тому що формують особливості середземноморського клімату в регіоні, оскільки вони послаблюють атмосферну температуру і підвищують вологість.

    Сьєра-Невада в березні — південь Іспанії

    Ліси Ла-Пальми
    Три не основні кліматичні зони мають меншу площу поширення, водночас, саме вони формують особливості основних кліматичних типів Іспанії в певні часові періоди (посушливі чи дощові, розу вітрів….)

    Гірський тип клімату характерний для тих частин території Іспанії, що лежать на висотах понад 2000 метрів (здебільшого в провінціях). Тамтешньою особливістю є дуже спекотне літо та м’яка і холодна зима. Дуже сухий тип клімату, схожий на пустельний, з низькою кількістю опадів до (150 мм на рік) спостерігається в Кабо-де-Гата, це одне з найсухіших місць в Європі.
    Найвищим точкам Піреней і Сьєрра-Невада (що понад 3000 м) характерні альпійські кліматичні особливості.
    Канарські острови знаходяться в субтропічному поясі. Температура, помірна і стабільна (з 18 °C до 24 °C) протягом року. Що стосується опадів, східні острови є напівпосушливими, західні вологими, з деякими дуже вологими районами у горах Гомера і Ла-Пальми (його ще називають «Лаурісілва»). Крім того, на південному узбережжі Середземного моря (Малага і прибережній смузі Гранади) спостерігається часткове змішання середземноморського та субтропічного кліматів.
    Гідрологія країни[ред. • ред. код]

    Карта річкових басейнів Іберійського півострова

    Каньйон річки Тежу
    Як і гідрографія в будь-якій іншій країні, В Іспанії вона визначається двома чинниками: кліматичними і геологічними (рельєф і підземні ресурси) особливостями. Більшість Іспанії підпадає в зону середземноморського клімату, так що перша спільна риса для всіх річок — сильні посухи та низького потоку. Це правило не стосується річок «мокрої Іспанії» — на півночі і північному-заході. Центральне плато з його гірськими хребтами і западинами є визначальним для півострова, та нахилене в бік заходу, тому більшість його водних потоків несуть свої води в цьому напрямку, але ні Дуеро, ні Тахо і не Ґуядіана впадають в Атлантику, але не є судноплавними. Дві інші великі річки — Ґвадалківір також тече в Атлантику, тільки нахилена у бік океану через Бетіську височину — є єдина судноплавна річка на півострові, та й то лише в нижній течії.

    Річки більшої частини Іспанії мають переважно дощове живлення і різкі сезонні коливання стоку — при зимовий-весняному його максимумі і мінімумі літом коли великі річки сильно міліють, а багато дрібних пересихають. Лише на півночі і північному заході річки повноводні протягом всього року, з відносно рівномірними по сезонах витратами води. У Піренеях, Андалуських горах дощове живлення річок доповнюється сніговим. Найбільші річки басейну Атлантичного океану — Тахо, Дуеро, Ґуадіана, Ґвадалківір, помережані греблями та є найбільшими річками півострова. До басейну Середземного моря відносяться річки Ебро, Хукар, Сегура. Більшість великих річок перетинають ділянки з порогами що разом з їх літньою маловодністю — перешкоджає судноплавству. Річки півночі Іспанії використовуються переважно в енергетичних цілях, а інші — головним чином для штучного зрошування (на багатьох річках створені регулюючі водосховища).

    Багато озер розкидано по території Іспанії, вони всі різного походження, одні — тектонічного і вулканічного походження, а інші — льодовикового та карстового і навіть змішаного походження. Ці озера, здебільшого, невеликі, розташовані переважно в горах.

    Ебро зі сторони Сарагоси

    Канал від річки Тежу до Сеґура
    Мала кількістю опадів, спричинена середземноморськоим кліматом, призвела до ощадливого використання водних ресурсів в Іспанії, як поверхневих, так і підземних. З давніх-давен воду ретельно збирали та економили, оскільки вона необхідна, як для зрошення, так і для споживання населенням. Тому ше в давні часи були побудовані великі акведуки, за часів Римської імперії — в Сеговії, Меріді, Тарраґоні і Барселоні, а араби зрошували свої сади в Валенсії, Леріді і в більшій частині сільської місцевості Андалузії. Крім того вода використовується, як рушійної сили, для індустрії та економіки, опосередковано або безпосередньо, за допомогою електрики. В Іспанії було побудовано багато гідроелектричних вузлів для накопичення енергії та перерозподілу частини водних ресурсів. Це сприяло якісному споживанню води в промисловості і безперебійному постачанню її до великих міських агломерацій. Що ж стосується Канарських островів, то там побудовано станції перегонки з морської води.

    В цілому можна сказати, що по всьому іспанському Середземномор’ї, так чи інакше, але відчуває дефіцит у водних ресурсах в порівнянні з зоною Атлантики. Таким чином, дефіцит в іспанському Середземномор’ї становить близько 5000 hm³ на рік, а на Атлантичному є надлишок, що наближається до 25000 hm³ (здебільшого через великий потік річок до океану). Таким чином, необхідно було компенсувати цей дефіцит. Цього домоглися завдяки побудові гребель та каналів на річці Тежу, що полегшило тяжке становище Леванту. З цієї причини, й інші великі водойми піддалися техногенному впливу — річки були використані для будівництва гребель, які перетворили краєвиди річок, їх ущелин, на великі озера та водосховища.

    Моря та узбережжя[ред. • ред. код]

    Пляж у Торремоліносі, Малага
    Історія[ред. • ред. код]
    Докладніше: Історія Іспанії

    «Висячий» будинок у місті Куенка, Кастилія-Ла-Манча
    В результаті громадянської війни 1936–1939 років генерал Франциско Франко став главою держави і уряду, Фалангістська партія була єдиною легальною політичною організацією до його смерті в 1975. Потім була відновлена монархія з Хуаном Карлосом I на чолі, було прийнято нову конституцію. Соціалістична робітнича партія здобула перемогу на виборах у 1982. Іспанія стала членом ЄС у 1986 і Західно-Європейського Союзу в 1988. Після виборів 1993 Феліпе Гонсалес вчетверте став прем’єр-міністром, але не має більшості в парламенті.

    Політика[ред. • ред. код]
    Державний устрій. Іспанія — конституційна монархія. Форма правління — парламентська монархія: главою держави є король (Хуан Карлос I), однак реальна виконавча влада належить прем’єр-міністру, який очолює уряд. Законодавча влада здійснюється Генеральними кортесами — парламентом, що складається з Сенату (265 депутатів) і Конгресу депутатів (350 депутатів).

    Членство у міжнародних організаціях — СОТ, МБРР, ОБСЄ, МВФ, НАТО, ООН, МФЧХ, ОЕСР, РЄ, ЄКА, ЄМС, ЄС.

    Економіка[ред. • ред. код]
    Докладніше: Економіка Іспанії
    Див. також: Корисні копалини Іспанії, Історія освоєння мінеральних ресурсів Іспанії та Гірнича промисловість Іспанії
    Іспанія — розвинена індустріально-аграрна країна. За обсягом промислової продукції наприкінці XX ст. вона посідала 5-е місце в Європі і 8-е — у світі.

    Основні галузі промисловості: текстильна, харчова, металообробна, хімічна, кораблебудування, машинобудування, туризм. Транспорт — залізничний, автомобільний, морський. Гол. порти: Картехена, Барселона, Більбао, Санта-Крус-де-Тенеріфе, Таррагона і Валенсія.

    Діють дві державні авіакомпанії — «Іберія» і «Авіадо», а також ряд невеликих приватних авіакомпаній. Авіарейси в Латинську Америку, США, Канаду, Японію, Північну Африку і країни Європи. Найбільш завантаженим є аеропорт міста Палма на о. Мальорка. Інші великі аеропорти в Мадриді, Барселоні, Лас-Пальмасі (на о. Гран-Канарія), Малазі, Севільї і на о. Тенеріфе.

    Адміністративний устрій[ред. • ред. код]
    Докладніше: Адміністративний поділ Іспанії
    Autonomous communities of Spain no names.svg

    Галісія
    Наварра
    Мадрид
    Ла-Ріоха
    Арагон
    Каталонія
    ІСПАНІЯ
    Авт ономні спільноти
    Валенсія
    Кастилія Ла-Манча

    Естремадура
    Португалія
    Кастилія
    і Леон
    Астурія
    Кантабрія
    Країна Басків
    Мурсія
    Андалусія
    Сеута
    Мелілья
    Франція
    Балеарські
    острови
    Канарсь кі
    острови
    Середземне море
    Біскайська затока
    Атлантичний
    океан
    Андорра
    Атлантичний
    океан
    Flag of the Balearic Islands.svg
    Bandera de Andalucía.svg
    Flag of Castile and León.svg
    Flag of the Land of Valencia (official).svg
    Bandera Castilla-La Mancha.svg
    Flag of Aragon.svg
    Flag of Spain.svg
    Flag of the Community of Madrid.svg
    Flag of La Rioja (with coat of arms).svg
    Flag of Melilla.svg
    Flag of Catalonia.svg
    Flag Ceuta.svg
    Flag of Cantabria.svg
    Flag of the Basque Country.svg
    Flag of Galicia.svg

    Flag of Extremadura (with coat of arms).svg
    Flag of Navarre.svg
    Flag of Asturias.svg
    Flag of the Canary Islands.svg
    Flag of the Region of Murcia.svg

    Іспанія поділяється на 19 автономних областей: Андалузія, Арагон, Астурія, Балеарські острови, Країна Басків, Канарські острови, Кантабрія, Кастилія і Леон, Кастилія — Ла-Манча, Каталонія, Сеута, Естремадура, Галісія, Мадрид, Мелілья, Мурсія, Наварра, Ла-Ріоха, Валенсія, що поєднують 50 провінцій.

    Мадрид
    Населення[ред. • ред. код]
    Демографія[ред. • ред. код]
    Кількість населення — проживає близько 44 млн осіб (приблизно 14 млн у містах), середня густота населення — близько 90 чоловік на 1 км².

    Динаміка зміни чисельності населення:

    1900 — 18,6 млн чол.;
    1932 — 24,1 млн чол.;
    1959 — 29,9 млн чол.;
    1977 — 36,3 млн чол.;
    1996 — 39,6 млн чол.;
    2004 — 40280 тисяч чол.;
    2006 — 45130 тисяч чол.;
    2008 — 46060 тисяч чол.;
    2009 — 46,66 млн чол[3].
    Міське населення — 76%. Щільність населення — 79,7 осіб/км².

    Релігія[ред. • ред. код]
    Римо-католицька. Існують громади протестантів різних течій. Поширений іслам.

    Культура[ред. • ред. код]
    Мова[ред. • ред. код]
    Докладніше: Мови Іспанії
    Іспанська мова є офіційною на всій території Іспанії.

    На території деяких автономних областей такий самий офіційний статус мають такі мови: у Країні Басків — баскійська, у Валенсії та на Балеарських о-вах — каталанська (у Валенсії вона офіційно називається валенсійською), у Галісії — галісійська, у Каталонії — каталанська та окситанська (у формі аранської говірки) мови.

    Мистецтво[ред. • ред. код]
    У Фігерасі знаходиться Музей-театр Сальвадора Далі.

    Корида[ред. • ред. код]
    Кори́да (ісп. corrida de toros, tauromaquia, toreo) — найпоширеніша форма бою биків, традиційне іспанське видовище, що також практикується в деяких інших країнах. Суть кориди полягає у виконанні певної послідовності фігур з биком особливої породи, що зазвичай завершуються смертю бика. Історія кориди, можливо, сягає бронзового віку, до іберів, які населяли Піренейський півострів і які вважали бика священною твариною (збереглися наскельні зображення биків, яким декілька тисяч років). Ймовірно, первинне вбивство бика було ритуальним. Подібні церемонії існували і в інших середземноморських народів, зокрема у стародавніх греків. Відомо, що в Середні віки до битв з биком мали пристрасть Карл Великий, Альфонсо X Кастильський, Сід Кампеадор. До кінця XV століття, тобто часу завершення реконкісти і об’єднання Іспанії, корида стає розвагою шляхетних осіб. З биком б’ється кабальєро, лицар на коні. Ті, хто ще нещодавно билися з маврами і готувалися зустріти смерть на полі бою, знову могли випробувати себе на арені. У XVI столітті без кориди не обходилася вже більшість великих свят. У Мадриді бої влаштовували на центральній площі, Пласа Майор, де відбувалися найважливіші для країни події, зокрема особливо важливі автодафе, а у дні святкувань коронацій королі виходили вітати народ. Корида в цей період естетизується і перетворюється на елемент культури.

    Фламенко[ред. • ред. код]
    Фламенко — народний іспанський пристрасний танець, який звуть також танцем закоханих. Фламенко — південноіспанський музичний, пісенний і танцювальний стиль, який склався в Андалусії в Середні віки. Спів і танець сольні, супроводжуються грою на гітарі, кастаньєтах. Виконавці фламенко називаются «байлаор» (танцюрист), «кантаор» (співак), «токаор» (гітарист). Ритм в фламенко звуть компас.

    Спорт[ред. • ред. код]
    Найпопулярніший вид спорту в Іспанії — футбол. Збірна Іспанії з футболу виграла чемпіонат Європи 2008, чемпіонат Європи 2012 і чемпіонат світу 2010. Провідні команди чемпіонату Іспанії та європейського футболу загалом: Реал Мадрид та Барселона.

    Крім футболу, популярні велоспорт, баскетбол, теніс, гольф. Найвидатніші іспанські спортсмени останніх десятиліть: футболісти Ікер Касільяс, Хаві, Андрес Іньєста, Фернандо Торрес, тенісисти Аранча Санчес-Вікаріо і Рафаель Надаль, велогонщики Мігель Індурайн і Альберто Контадор, гольфісти Север’яно Баллестерос і Серхіо Гарсія, автогонщик Ферна́ндо Ало́нсо Ді́ас

    Інше[ред. • ред. код]
    Державне свято — 12 жовтня — День іспанської нації.

    Державний прапор — складається з червоної, жовтої і червоної горизонтальних смуг з гербом посередині. Символічне значення кольорів цього прапора легенда пов’язує з його походженням. Відповідно до переказу, один з королів Арагону побажав мати свій прапор. Оглядаючи різні проекти прапорів, він зупинився на одному з гладким золотим полем. Потім він велів подати келих свіжої крові тварин і, зануривши в нього два пальці, монарх провів ними по жовтому полотнищу, на якому вийшли дві червоні смуги. Згодом прапор Арагону став державним прапором всієї Іспанії. Після встановлення у 1938 році режиму Франка цей прапор став прапором Іспанії.

    Державний герб — являє собою складну багаточастинну конструкцію, яка включає герби земель, що належали Короні.

    Державний гімн Іспанії — «Марш гренадерів», або «Королівський марш». Вперше цей гімн прозвучав у 1910 році і постійно виконувався до квітня 1931 року, коли в Іспанії було скинуто монархію. Король Альфонс XIII був вигнаний, а партитуру «Королівського маршу» відправили до архіву. Але 17 липня 1942 року Франко підписав декрет, відповідно до якого «Королівський марш» став національним гімном країни.

    Іспанські приказки[ред. • ред. код]
    Популярні іспанські приказки:

    Покажи свою жінку, i я скажу, який у неї чоловік.
    Розлука для любові, що для вогню вітер: малу любов гасить, а велику — роздмухує.
    Щастю, яке знайшла невродлива, заздрить і красива.
    Яка ж любов могутня й свята, що й бридкого на красеня оберта.
    Любов, як хвороба, — що старіша, то сильніша.
    За співом пізнається птах.
    У хаті, де повішений, не прийнято говорити про мотузку.
    Після ста років усі полисіємо.
    Залишити фонтан задля болота.
    Полохливий перелякається й тіні.
    На мокрого ще й краплі дощові упали.
    Хвали себе, Хуане, бо інші це не зроблять.

    Ответить

19. Професор Цезар Ламброзо – італійський єврей, батько науки про злочини, а також батько дегенерології, тобто науки про виродження (1835-1909). Був видатним психіатром і керівником будинків для божевільних, де він збирав матеріали для своїх дослідів. Мав би на сьогодні невичерпну кількість об’єктів для своїх досліджень, зокрема серед таких персон як : Турок, Місцевий, 555, Журналіст, Козак, На мою думку, Тарас, Волонтер, Надія, Свобода слова, Свідок, Кіберу, Укроп, Всевидяче око, Робимо висновки, Микола Прут, Микола Фріман, Вікторія 27, Кац, Вован, Опер, Фрідом, 3.14, Пастор та ін..
    Душевнохворі лише в деяких випадках виявляють той повний розлад розумових здібностей, який їм приписує натовп. Навпаки, сама хвороба викликає в них «надзвичайну жвавість розуму». Про це свідчить гіперактивність дописувачів деяких форумів ОРД. В них якраз і проявляється вищевказана, та сама «надзвичайна жвавість розуму» — чим не клієнти Ламброзо?..
    Коли нечистий дух вийде з людини, то ходить по безводних місцях, шукаючи спокою і не знаходить. Тоді говорить : Вернусь я в дім свій, звідки вийшов я…
    Тоді іде, і бере з собою сім других духів, ще зліших за себе, і зайшовши, живуть там;
    І буває для людини цієї останнє гірше першого (Матв.12:43-45).
    «Сім других духів» — це інші сім психічних розладів, точніше сім нових дописувачів, і, можливо ще сім, які являються однією і тією ж особою, або ж в змові з сімома другими духами, на форумах ОРД.
    Побачимо, чи у всіх вищеперерахованих дописувачів прокинеться здоровий глузд (хоча це малоймовірно), чи проявлять себе знову як пацієнти доктора Цезаря Ламброзо і покажуть «надзвичайну жвавість розуму».

    І що ми бачимо?.. Ніби то клієнти професора Ламброзо на диво перечитують статтю і вагаються, чи утриматися від божевільних коментарів, чи поринути у вогонь божевілля… Але, як кажуть в народі : «Бог шельму мітить». Нажаль, в списку легіонерів для досліджень : Турок, Місцевий, 555, Журналіст, Козак, На мою думку……. як не дивно, активно проявили себе працівники самого сайту ОРД – видаляють коментарі професора Цезаря Ламброзо. Зачепило за живе?!? Чи просто ПРОПЛАЧЕНО ??? І це називається українська свобода слова??? Чи самі ж працівники сайту підпадають під дослідницький матеріал доктора Ламброзо??? Чому вони дозволяють на загальновідомому сайті, який люди мають за правдивий, робити протизаконні дії і висвітлювати брехливі теми і ще брехливіші коментарі про людей, котрі не є державними посадовцями, політичними діячами чи шоубізнесовими маріонетками??? Чи мають право створювати наклепи, які в цивілізованих країнах є незаконною дією і караються кримінальною відповідальністю?! Чому сайт дозволяє дописувачам з «надзвичайною жвавістю розуму» переходити на безкультурну і брудну фаміліарність, тим більше, ритися в спідній білизні, лізти в сім’ї – попахує подавленим гомо… Тут вже варто звернутися за консультацією до доктора Альфреда Кінсі. Надіємось на здоровий глузд працівників сайту і що вони займуть правильну журналістську позицію, їх професіоналізм, який так потрібен ДЕРЖАВІ в сьогоденні. Професіоналізм, який зможе відокремити дописувачів з «надзвичайною жвавістю розуму» та тих, котрі, наче нечисті духи бродять по форумах сайту…

    Ответить

20. Чеза́ре Ломбро́зо (Cesare Lombroso), народжений Єзекія Марко Ломброзо (*6 листопада 1835 — †19 жовтня 1909) — італійський кримінолог єврейського походження.

    Засновник Італійської школи позитивної кримінології.

    Ломброзо відкинув вчення класичної школи про те, що злочин є властивою рисою людської природи. Замість цього він вивів антропологічну кримінологію, яка вказує на спадковість кримінальності, як хтось «народжений злочинцем» може бути розпізнаний за фізичними вадами, що стверджують злочинця — жорстокість, або сімейна спадковість.

    Зміст [сховати]
    1 Біографічні відомості
    2 Школа Ломборзо
    3 Посилання
    4 Див. також
    Біографічні відомості[ред. • ред. код]
    Чезаре народився в Вероні у заможній єврейській родині. Після навчання у 1859 році став військовим хірургом. З 1862 йому надано звання професора хвороб розуму в Павії. Пізніше він завідував притулком для божевільних в Пезаро. Згодом Чезаре став професором медичного закону і психіатрії в Турині, де він і помер у 1909 році.

    Школа Ломборзо[ред. • ред. код]
    Чезаре відзначає, що народжені злочинцем через біологічне визначення мають психономічні атрибути або деформації. Психономія намагається оцінити характер і особисті риси з фізичних рис обличчя і тіла. Коли більшість особистостей розвиваються протягом життя, палкі злочинці деградують суспільно, або життєво. Якщо кримінальність була успадкована, народженого злочинцем можна відрізнити за спадковою стигмою:

    великі щелепи, виступ щелепи уперед, низьке чоло
    високі вилиці, сплющений або повернутий вгору ніс
    клаповухість,
    соколоподібний ніс або м’якотні губи
    сильно бігаючі очі, скупа борода, лисина
    нечутливість до болю, довгі руки.
    Він концентрував наукову методологію на виявленні злочинної поведінки і ізоляцію осіб з найбільш злочинними нахилами.

    Ломброзо був захисником злочинців проти їх карання, але за людяне відношення до них.

    Кримінологія Ломброзо підтримує соціальну теорію виродження, за якою людський вид може перетворюватися на злочинний клас. Він вважав, що череп і обличчя є ключами до генетичної криміналістики, які можна виміряти краніометрами і каліперами. Так Ломброзо вважав білу расу вищою над іншими.

    Ломброзо також вивчав жіночу злочинність. Він прийшов до висновку, що серед жінок менші злочинні зміни у зовнішності, через «неактивну природу їхнього життя». Він стверджував, що жіноча пасивність, невинахідливість і неініціативність утримують їх від скоєння злочинів.

    Ответить

21. Гідрогеоло́гія Півде́нно-Африка́нської Респу́бліки

    На території ПАР виділяють великі гідрогеологічні структури: на північному-заході і північному-сході — масиви докембрійських і нижньопалеозойських кристалічних порід, в центрі країни – артезіанський басейн Карру і на півдні — гірські складчасті споруди Капських гір. У межах масивів найбільше значення мають горизонти ґрунтових вод, що залягають на глибині 10—50 м в зонах екзогенної тріщинуватості гранітів, ґнейсів, габро, залізистих кварцитів, вулканітів, карбонатних порід.

    Водоносність строката, дебіти водозаборів в гранітах 0,6—0,9, в кристалічних сланцях 0,5—2,5, вулканітах — до 3—5 л/с.

    Значні ресурси вод формуються також в тріщинуватих і закарстованих породах Доломітової серії протерозою в Трансваалі (витрати карстових джерел від декількох десятків до сотень л/с, дебіти свердловин до 10 л/с).

    Води прісні, склад їх в гранітах і вулканітах НСО3- -Na+ або Na+ -Са2+ з високим вмістом SiO2 (до 20-60 мг/л) і F (до 5 -35 мг/л); в габро НСО3- — Mg2+, в Доломітовій серії – НСО3- -Са2+. У межах басейну Карру основні ресурси вод пов’язані з алювієм великих рік (Оранжевої, Вааль, Куруман) і відкладами Карру.

    Водоносність алювіальних піщано-галечникових відкладів висока, коефіцієнт фільтрації 2,1×10−3-3×10−4, рідше 0,9×10−4 м/с.

    Дебіти водозаборів до 10—25 л/с, в зоні аридного клімату до 0,1—7,0 л/с.

    Води алювію в основному прісні, на півночі мінералізація підвищується до 3—5 г/л. У відкладах системи Карру підземні води пов’язані з тріщинуватими відмінами пісковиків, конґломератів, тилітів. Водоносність невисока (до 20—30% свердловин безводні). Коефіцієнт фільтрації 1×10−4-10−5 м/с, водопровідність 5×10−3-2×10−4 м²/с. Води слабконапірні, розкриваються на глибині 20—40 м, сталий рівень 5—10 м.

    Витрати свердловин від 0,5—2,0 до 10—20 л/с.

    Мінералізація води 0,3—0,5 г/л, склад НСО3- -Na+ -Са2+ і Mg2+. На північному і північному-заході країни мікронизинах рельєфу (пени) в умовах аридного клімату формуються солончаки, мінералізація вод зростає до 50—100 г/л. У глибоких горизонтах розрізу розвинені термомінеральні води високої концентрації азотно-метанові і метанові.

    У зонах тектонічних порушень відомі виходи численних азотних терм з температурою 24—80ºС, мінералізація вод 0,3—1,3 г/л, склад NCO3- -Na+, НСО3- CI- -Na+ або Na+ -Са2+. На базі мінеральних джерел діють великі курорти (Натал-Спа, Вармбад, Флорисбад та інші). У Капських горах основні водоносні горизонти приурочені до порід Доломітової серії і пісковиків Капської системи палеозою. Дебіти свердловин 1,2—2,5 л/с, в зонах порушень або закарстованості порід до 5—10 л/с (джерел 10—50 л/с). Мінералізація води 0,15—0,3 г/л, склад НСО3- -Са2+ -Mg2+. Найперспективніші для водопостачання горизонти Доломітової серії, запаси вод в якій оцінені в 109 м³.

    Ответить

22. Дністе́р (рум. Nistru; антична назва — грец. Τύρας, лат. Tyras) — річка на південному заході України та в Молдові (частково на кордоні обох країн). При впадінні до Чорного моря утворює Дністровський лиман. Третя за довжиною в межах України (після Дніпра й Південного Бугу) та 9-та — в Європі.

    Від Галича до Хотина річка утворює Дністровський каньйон, який з 2008 року внесено до списку семи природних чудес України.

    Дністер у середній течії слугує історичним кордоном між давніми культурно-етнографічними регіонами Буковиною та Галичиною, у середній та нижній — між Поділлям та Бессарабією.

    Зміст [сховати]
    1 Загальна характеристика
    2 Походження назви
    3 Розташування
    3.1 Між Україною та Молдовою
    4 Фізична географія
    4.1 Від джерела до моря
    4.1.1 Дністер у Карпатах
    4.1.2 Середній Дністер
    4.1.3 Нижній Дністер
    5 Притоки
    5.1 Основні притоки
    6 Історія
    6.1 Історія геологічного розвитку
    6.2 Антропогеновий період
    6.3 Історія досліджень витоків Дністра
    7 Міста над Дністром
    8 Екологічний стан річки
    9 Природа
    9.1 Флора
    9.2 Фауна
    9.3 Природоохоронні території
    10 Повені та паводки
    11 Господарське використання Дністра
    11.1 Судноплавство
    12 Мости через Дністер
    13 Туризм та відпочинок
    14 Цікаві факти
    15 Галерея
    16 Див. також
    17 Примітки
    18 Посилання
    19 Джерела
    Загальна характеристика[ред. • ред. код]
    Довжина річки 1 362 км (в Україні — 705 км), площа басейну 72 100 км². Середня річна витрата води в гирлі — 300 м³/с, річний стік — бл. 10 км³. Середній похил річки 0,56 м/км[1][2][3].

    Дністер у верхній частині (в межах Українських Карпат) — типова гірська річка з вузькою й глибокою долиною. На рівнину виходить нижче міста Старого Самбора. Звідти й до гирла Дністер має рівнинний характер. Долина стає широкою (до 13 км). Нижче міста Галича долина знову звужується — тут річка тече між Подільською височиною та підкарпатськими височинами, а також Хотинською височиною. У пониззі річка виходить на Причорноморську низовину, тут ширина її долини становить 16—22 км[4].

    Швидкість течії (в межень) у гірських районах становить 0,3—2 м/с, у середній течії, в межах Дністровського каньйону, 0,5—1 м/с (у повноводдя — 1,5—2 м/с), у пониззі — до 0,7 м/с[5][6].

    Заплава Дністра (в межах Верхньодністровської улоговини та в пониззі) розчленована багатьма старицями й протоками (наприклад рукав Турунчук), гирло заросло очеретом (Дністровські плавні). Ширина долини біля гирла — 16—22 км,[7] у середній течії долина неширока, звивиста, багата на мальовничі краєвиди.

    Живлення Дністра — мішане, з переважанням снігового. Характерні весняна повінь і осінні дощові паводки. Льодовий режим нестійкий[8].

    Басейн річки лежить у межах трьох країн: Польщі, України та Молдови. Більша його частина розташована в Україні. Тут він займає значну частину територій семи областей південно-західної України (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Вінницька та Одеська області). У Молдові басейн Дністра охоплює східні та північно-східні райони республіки і займає її більшу частину (59%). У Польщі розташована лише невелика частина басейну — його північно-західні околиці (верхів’я двох лівих карпатських приток Дністра — Стривігору і Мшанки)[9].

    Походження назви[ред. • ред. код]

    Було запропоновано, щоб Данастріс було приєднано до цієї статті або розділу, але, можливо, це варто додатково обговорити. Пропозиція з грудня 2013.
    Походження назви остаточно не з’ясовано. Існує вона з давніх давен. Різні народи і племена, пересуваючись у басейні річки, по-новому сприймали назву й щоразу її видозмінювали.

    Річка вперше згадується Геродотом у V ст. до н. е. як прикордонна зі Скіфією річка під назвою «Тірас» (Tyras). Таку ж назву мало давньогрецьке місто (Тірас, Тіра) в гирлі Дністра, на західному березі його лиману (від цього античного гідроніма походить також назва міста Тирасполь). Пізніше Страбон і Птоломей називали її скіфською назвою Тірас. Цей давній термін походить від іранського прикметника «швидкий» (курдського «дикий, неприборканий»).

    Сучасна назва вперше згадується в IV ст. Амміаном Марцелліном як Danastius. Походження цієї назви дослідники виводять по-різному. Одна з вірогідних версій: назва походить від давньоіранського словам «да», «до», «ду». Поняття «ріка» в давнину позначалось парою праіндоєвропейських односкладових слів «да на» (тече тут), «до на» (протікає тут), «ду на» (протікає всередині тут). Звідси походить перша частина слова — «Дн-». Готський історик Йордан називає річку Danaster. Тут Danastris розглядається як двочленна назва, що становить сполучення двох апелятивів — дан + стрий. У нижній течії річка мала назву Дон у значенні «вода», «ріка»; пор.: Дон, Донець, Дніпро (Данапріс), Дунай (нім. Donau), а в верхній — Стрий, що означає «швидкий». Таке тлумачення підтримує більшість дослідників. Скіфи говорили щось на зразок «don Istros», як ми говоримо: «ріка Волга» чи «ріка Дністер». Згодом це словосполучення злилося в одне слово. Дослідники припускають, що слово Істрос мовою фракійців також означало «швидкий», тобто те, що й Тірас мовою скіфів. Молдовани й румуни здавна називали річку Ністру. У стародавній Русі річка спочатку була відома як Дьністрь. Ця назва, як первинна, зайшла і в Україну. Згодом тут вона стала відома як Дністр, Дністер, паралельна під молдавським впливом — Ністр. Отже, назва Дністер не скіфська, як це тлумачили деякі дослідники, а доскіфська. Сучасний фонетичний вигляд Дністер належить мові слов’ян. У місцевого (у вузькому розумінні) населення Дністер відомий ще під назвою Берег[10].

    Українська народна етимологія пов’язує назву ріки зі словосполученням «дні стер»[11].

    Існує легенда, за якою на місці ріки був невеликий струмок, уздовж якого жили люди. Вони вели свій календар, позначаючи дні на прибережному піску.

    Але одного разу струмок розлився й затопив береги. Коли зранку вода зійшла, вийшли люди на берег, а їхніх позначок на піску нема.
    — Хто дні стер? — бідкались люди, і самі відповідали:
    — Та хто?! Струмок дні стер.

    З того часу так і стали називати струмок, який дні стер — Дністер.
    Розташування[ред. • ред. код]
    Витік Дністра розташований біля села Вовчого Турківського району Львівської області. Спершу річка (у вигляді невеликого потічка) тече на південний захід, далі — на північний захід, невдовзі повертає на північ та (місцями) північний схід. Від міста Старого Самбора тече переважно на північний схід. Нижче міста Самбора, неподалік від села Чайковичі, річка повертає на південний схід і тече в цьому напрямку аж до свого гирла (за винятком південної межі Хмельницької області, вздовж якої вона тече переважно у східному напрямку). Впадає до Дністровського лиману на південь від села Маяків, що в Біляївському районі Одеської області, та на північний схід від смт Затоки води Дністра через вузьку протоку вливаються в Чорне море.

    Між Україною та Молдовою[ред. • ред. код]
    Від села Козлова (Могилів-Подільський район, Вінницька область) до села Німереуки (Сороцький район, Молдова) по Дністру проходить державний кордон між Україною та Молдовою. Далі річка тече територією Молдови. Від села Пуркара (Штефан-Водський район, Молдова) до села Паланки річка знову є кордоном між двома державами. Нижче села Паланки Дністер тече територією України.

    Фізична географія[ред. • ред. код]
    Дністер починається з невеликого джерела, розташованого в південній частині масиву Верхньодністровські Бескиди (Українські Карпати), на південний захід від гори Розлуч, на висоті 818 м[12] над рівнем моря. Від витоків до міста Старого Самбора річка в’ється серед карпатських гір, далі — тече рівнинними теренами України та Молдови.

    Від джерела до моря[ред. • ред. код]
    Річку можна поділити на три частини: гірську — Карпатську, середню — Подільську і долішню — Причорноморську[13][14].

    Дністер у Карпатах[ред. • ред. код]
    Тут (упродовж приблизно 50 км) Дністер є типово гірською річкою: зі швидкою течією, численними перекатами, порогами і кам’янистим дном та берегами. Долина V-подібна, глибока (80—100 м), ширина річища — до 40 м. Похил річки в межах Карпат — понад 3 м/км. Нерідко бувають руйнівні паводки. Річка несе багато уламкового матеріалу — гальки, щебеню (місцевою говіркою — шутер).

    Середній Дністер[ред. • ред. код]
    Нижче міста Старого Самбора Дністер виходить на рівнину — Верхньодністровську улоговину. Течія сповільнюється (особливо нижче Самбора). Похил річки значно зменшується, береги стають низькими, заплава в багатьох місцях заболочена. Тут річка утворює численні розгалуження, острівці. Дно мулисте, різко зменшується прозорість води.

    Нижче гирла річки Свічі береги долини Дністра стають вищими, а течія знову швидкою. Нижче гирла річки Бистриці починається дуже цікавий і мальовничий відтинок річки — Дністровський каньйон. Тут береги дуже високі, круті, місцями обривисті. Річка дуже меандрує, деякі її вигини простягаються навіть на 10 км.

    Відомий письменник і етнограф О. С. Афанасьєв (Чужбинський), який у середині XIX століття побував на Кам’янеччині, у своїх «Нарисах Дністра»[15], виданих 1863 року, писав, що він не знає нічого мальовничішого, ніж долина цієї річки:

    « Кам’яні скелі різноманітних форм і дерева в незлічених комбінаціях безперервно змінюють ландшафт, і чи нависне над кручею дикий ліс, чи стеляться виноградники, всюди бачиш закінчену картину, що має свій особливий колорит… Деякі місця на Дністрі такі гарні, що просяться на полотно і з нетерпінням чекають талановитого пейзажиста. »
    Середній Дністер простягається до міста Тирасполя. Тут, у межах Молдови, його правий берег також дуже високий, однак не такий, як у Дністровському каньйоні.

    Нижній Дністер[ред. • ред. код]
    У пониззі річка тече здебільшого територією південно-східної Молдови (між власне Республікою Молдова і Придністровською Молдавською Республікою). Тут правий берег Дністра все ще високий, але поступово знижується. Течія уповільнюється, з’являються рукави, досить великі острови й заплавні озера. Ближче до гирла (в межах Одеської області України) долина річки стає дуже обводненою й заболоченою. Тут Дністер виходить на Причорноморську низовину. З’являються плавні, подібні до Дніпровських.

    Від джерела до моря
    Staryi Sambir 02 Dnister.jpg Dnester Rozvadiv.JPG View of Nistru river near Speia.JPG Дністровські плавні 04.jpg
    У Карпатах (біля м. Старого Самбора)
    У межах Верхньодністровської улоговини
    (біля с. Розвадів)
    У пониззі (у Молдові)
    Плавні (Одеська область)
    Притоки[ред. • ред. код]

    Басейн Дністра на гідрографічній мапі України та Молдови
    Гідрографічна сітка басейну Дністра дуже неоднорідна. Гірська й передгірська частини басейну Дністра займають 9% його площі. Тут найгустіша річкова мережа з переважанням правих приток, хоча також є немало порівняно повноводних лівих приток. У середній течії притоки переважно ліві. А в нижній течії Дністер приймає досить велику праву притоку — Реут; ліві притоки тут дрібні й часто пересихаючі річки, верхів’я яких розташовані в межах України.

    Основні притоки[ред. • ред. код]
    Праві: Стрий, Свіча, Лімниця, Луква, Бистриця, Тлумач, Реут, Бик.

    Ліві: Стривігор, Верещиця, Щирка, Гнила Липа, Золота Липа, Стрипа, Джурин, Серет, Нічлава, Збруч, Смотрич, Студениця, Ушиця, Жван, Жванчик, Лядова, Мурафа, Русава, Ягорлик, Кучурган.

    Притоки Дністра
    Spas-Linynka.jpg Стрий-Дністер.jpg Галицький національний природний парк.JPG
    Рукотворний водоспад
    (протипаводкова споруда) на одній
    з карпатських приток (с. Спас)
    Річка Стрий (ліворуч)
    біля місця впадіння у Дністер (справа)
    Річка Лімниця неподалік від гирла
    Історія[ред. • ред. код]
    Історія геологічного розвитку[ред. • ред. код]
    Сучасні дослідження геологів і гідрологів дозволяють приблизно визначити вік Дністра. Формування долини і русла річки пов’язане з відходом на південний схід так званого Сарматського моря.

    Сарматське море утворилося у результаті з’єднання двох морських басейнів — Прикарпатського і Причорноморського. 15—20 мільйонів років тому це море вкривало великі простори — від Кременецького кряжу і Карпат до сучасного Аральського моря. Воно було неглибокою й теплою внутрішньоконтинентальною водоймою. Відступало море повільно, кілька мільйонів років, і на початку антропогеновою періоду набуло обрисів сучасних Чорного, Азовського й Каспійського морів.

    З відходом Сарматського моря поступово утворювались долини і русла рік, що нині впадають у Чорне й Азовське моря. Деякі з них (притоки Дніпра, Південного Бугу та інші) в результаті вертикальних рухів кристалічної платформи та окремих блоків змінювали напрямки своїх течій, а Дністер і нині тече тією долиною, яку він розробив понад мільйон років тому.

    У далекому минулому річка несла свої води широкою долиною з низькими пологими берегами. Ця долина, як вважають учені, утворилась на місці давнього розлому, що стався в кристалічному фундаменті й осадових утвореннях палеозойської ери. Близько 1 мільйона років тому Дністер був повноводнішим, а швидкість його течії — звично вищою, ніж нині. Це було пов’язано здебільшого з тим, що клімат тоді був теплим і вологим. У той час більшу частину території сучасної України вкривали густі субтропічні ліси. Буйна рослинність добре акумулювала дощові води, які цілорічно численними бурхливими потоками вливались у Дніпро, Дністер та інші великі річки.

    Із часом Дністер щораз глибше врізався в товщі лесових відкладів, а потім — у тверді породи, що утворились протягом давніх геологічних періодів. У Середньому Подністров’ї поступово формувалась вузька, глибока, каньйоноподібна долина, над якою місцями здіймаються 70—80-метрової висоти оголені відклади палеозойської ери. Ці скелі — пам’ятки природи. На нашій планеті вони — одні з найвизначніших пам’яток силурійського періоду, вік яких налічує понад 300 мільйонів років.

    Антропогеновий період[ред. • ред. код]
    Появу первісної людини на берегах Дністра та його приток датують першою половиною раннього палеоліту. Найвідомішою є ранньопалеолітична стоянка поблизу села Лука-Врубловецька (Хмельницька область), виявлена 1946 року (див. Лука Врублевецька стоянка)[16]. Подністров’я було порівняно густо заселене в часи трипільської культури і культури шнурової кераміки (4—5 тис. років тому). Давні слов’яни розселились на Дністрі не пізніше 1-го століття нашої ери. В середині 1-го тисячоліття н. е. цю територію населяли анти, а потім давньоруське плем’я тиверців.

    Дністер упродовж багатьох тисячоліть відігравав роль основної транспортної артерії, що зв’язувала Прикарпаття й Пониззя з Балканами і Близьким Сходом. У далекому минулому з півдня річкою доставлялись вироби з металу, античний посуд, тканини тощо, а племена Подністров’я вивозили хліб, хутро, шкіру. З часів Київської Русі до середини XIX століття Дністром сплавляли до чорноморських портів цінну деревину (здебільшого так званий корабельний ліс), вивозили зерно, хутро, мед, віск, зброю, вироби місцевих ремісників.

    Тепер господарське значення Дністра зросло. Він дає питну воду для великих і малих міст, виробляє електроенергію.

    Історія досліджень витоків Дністра[ред. • ред. код]
    Довгий час серед географів не було одностайності стосовно витоків Дністра. Найпершим про витоки річки писав Геродот, який у четвертій книзі своєї «Історії» зазначив, що Тірас (Дністер) «пливе з півночі й бере початок з великого озера, що розташоване на межі земель скіфів і неврів». Можливо, Геродот чув про існування озера у верхній частині долини Дністра, а саме — у місці впадіння річки Верещиці, що на схід від сучасного міста Самбора. Розлогі заплавні болота в цій місцевості могли сприйматися як велике озеро. Докладніші пошуки витоків Дністра розпочалися значно пізніше — лише на початку XIX ст. Так у верхів’ях Дністра 1803 р. побував краєзнавець Ю. Рогрер. Однак він помилково вказував на одну з гірських приток Дністра як на його витік. Деякі дослідники також називали витоком Дністра порівняно великі його притоки — Стривігор або Стрий; такі гіпотези існували ще на початку ХХ ст. І лише з появою перших топографічних карт (кінець 1870-х рр.) вдалося остаточно встановити, що витоки Дністра розташовані на схід від села Вовчого і на південний захід від гори Розлуч, на висоті 818 м над рівнем моря[17].

    Міста над Дністром[ред. • ред. код]
    Від витоків до гирла

    У межах України:

    Старий Самбір, Самбір, Миколаїв, Новий Розділ, Журавно, Галич, Єзупіль, Коропець, Заліщики, Хотин, Стара Ушиця, Новодністровськ, Могилів-Подільський, Атаки, Ямпіль, Білгород-Дністровський (на Дністровському лимані).
    У межах Молдови:

    Сороки, Кам’янка, Резіна, Рибниця, Дубосари, Бендери, Тирасполь.
    Міста над Дністром
    Dnister Zalischyky.jpg Chotyn, pevnost, celek.jpg Тирасполь. Вид на Днестр..JPG
    Заліщики
    Хотин
    Тирасполь
    Екологічний стан річки[ред. • ред. код]
    Дністер протікає через густо заселену територію (наприклад, густота населення в Молдові — 130 осіб на км²), у межах його басейну мешкає понад 10 млн осіб. Через це рівень антропогенного впливу на екосистему річки від витоків до гирла дуже високий. Крім того, на берегах його приток розташовані такі промислові гіганти: Дрогобицький та Надвірнянський нафтопереробні заводи, Стебницький калійний комбінат, Калуський «Хлорвініл», Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат. Тут працюють великі цукроварні та м’ясокомбінати, а безпосередньо на берегах Дністра лежать такі промислові центри, як Тирасполь (182 тис. населення), Бендери (159 тис.), а також міста Новий Розділ з ВО «Сірка», Заліщики, Могилів-Подільський, Сороки, Кам’янка, Рибниця, Дубосари з населенням до 100 тис. осіб у кожному з них, але з погано функціонуючими очисними спорудами або навіть зовсім без них.

    У верхній частині басейну Дністра головними забруднювачами також є населені пункти. У межах Львівської області вздовж берегів річки розташовано 47 господарств, які спричиняють прискорене замулення й забруднення річки. У прибережній зоні річки розташовані господарські подвір’я, тваринницькі ферми, літні табори для худоби, склади міндобрив, городи, в багатьох місцях земельні площі розорюються аж до самої річки. Наприклад, на території Турківського району Дністер протікає через населені пункти Вовче, Бережок, Жукотин, Лімна, де відбувається забруднення господарсько-побутовими стоками від індивідуальної забудови та сільськогосподарських об’єктів. Досить значним джерелом забруднення є ліва притока Дністра — Стривігор, яку забруднюють Самбірський цукровий завод і невелика річка Млинівка, що приймає стоки міста Самбора. Забруднення також надходять через притоки Дністра — Верещицю, Тисменицю, Стрий та Луг, а також через очисні споруди села Стрілки й міста Старий Самбір, які працюють зі значними перебоями[18].

    Дуже шкодять Дністру екологічні катастрофи, які інколи тут трапляються. Наприклад, 1983 року після аварії на Стебницькому калійному комбінаті в річку було скинуто бл. 5 тис. тонн високомінералізованих відходів, що на тривалий час призвело до значного порушення іонно-сольового режиму. Внаслідок цього в Дністрі загинули майже всі живі організми на протязі кількох сотень кілометрів, а мільйони людей були позбавлені джерела питної води. Збірників промислових відходів, подібних стебницькому, в басейні річки є декілька. Так біля села Брониця, що неподалік від Дрогобича, існує збірник кислого гудрону[19].

    Усе це негативно впливає на екологічний стан Дністра, а в майбутньому може стати згубним для багатьох екосистем річки.

    Природа[ред. • ред. код]
    Флора[ред. • ред. код]
    Природна рослинність басейну Дністра найкраще збереглася в Карпатах. Серед вищих рослин найпоширенішими в горах є смерека, ялиця та бук. Основна смуга поширення цих лісів — 100—1400 м, тобто вони зростають лише в районі витоків Дністра та його карпатських приток. Нижче на схилах поширені змішані ліси. Ще нижче — листяні, серед яких основні породи: дуб, бук, граб, липа. В підліску трапляється ліщина. У вологих місцях — ясен та в’яз.

    За межами Карпат природна рослинність збереглася мало. На Поділлі трапляються грабові та дубові ліси. В долинах річок дуже поширені чагарники. Придністровське Поділля – єдина в Україні територія, де зустрічаються теплолюбні ліси дуба скельного, а в урочищі Шутроминське росте кілька десятків рідкісних для Західного Поділля дерев береки[20]. У зв’язку з несприятливою дією гідрологічного режиму Дністровського водосховища більшість мілководь у верхній частині водосховища позбавлені рослинності. У нижній частині рослинний покрив має фрагментарний характер. Найчастіше трапляються занурені рослини. У пригреблевій ділянці водосховища занурені рослини формують змішані зарості в суміші з нитковими водоростями.

    У степовій (нижній) частині басейну ліси збереглися переважно в ярах. Уся пригирлова частина Дністра вкрита густою рослинністю (верби, тополі); вони здебільшого ростуть на прируслових валах. Поблизу лиману трапляються лише поодинокі дерева. У Дністрових плавнях переважає очерет звичайний. Зрідка можна натрапити на озерні луки. Серед водних рослин поширені рдесник, жабурник, сальвінія плаваюча, водяний горіх[21].

    У прилеглих до річки ділянках можна натрапити на рідкісні та цінні рослини, які перебувають під охороною. Серед них: Рябчик великий (заказник Стариці Дністра), ясенець білий (пам’ятка природи Заліщицька діброва), Клокичка периста (Жежавський ботанічний заказник) та інші.

    Фауна[ред. • ред. код]
    Найбагатші у фауністичному плані частини басейну річки — верхів’я й пригирлова частина. У Карпатській частині переважають тварини, характерні для решти регіонів Українських Карпат. Однак тут, через порівняно велику кількість населених пунктів, вони не так поширені, як в інших частинах Карпат. У лісах водяться козуля, борсук, заєць, білка, вепр, ласка, кіт лісовий. Часом заходять олені та рись.

    Середній Дністер багатий на рибу. Тут водяться: верховодка, окунь, судак, підуст, густера, короп, краснопірка, сом, жерех. Рідкісними є марена, вирезуб і стерлядь. Із птахів найчисленніший вид — берегова ластівка, на островах водиться чимало мартинів і крячків. Є також водоплавні птахи. Часто трапляються сірі, рідше білі чаплі, лелека чорний та рибалочка[22].

    У пониззі найбільше видів тварин зосереджено в Дністровських плавнях. Тут найчисленнішими є водоплавні та водолюбні птахи, серед яких: пелікан, лебідь, великий та малий баклан, чапля, болотний крячок. (Див. також Нижньодністровський національний природний парк). Луки пониззя Дністра — основне місце годівлі коровайок і жовтих чапель, занесених до Червоної книги України, важливі вони і як природні нерестовища для багатьох видів риб[23].

    Природоохоронні території[ред. • ред. код]
    Вздовж Дністра створено чимало заповідних зон — національних природних парків, заказників, пам’яток природи.

    Найбільші заповідники:

    Назва Область Найближче місто Підпорядкування Рік створення Площа, га Берег Дністра
    лівий (л) правий (п)
    Регіональний ландшафтний парк «Верхньодністровські Бескиди» Львівська область Старий Самбір Львівська обласна рада 1997 8356 л п
    Галицький національний природний парк Івано-Франківська область Галич Держкомлісгосп 2004 14684,8 л п
    Регіональний ландшафтний парк «Дністровський» Івано-Франківська область Тлумач 1993 19656 п
    Національний природний парк «Дністровський каньйон» Тернопільська область Заліщики Міністерство охорони довкілля 2010 10829,18 л
    Хотинський національний природний парк Чернівецька область Хотин (нема даних) 2010 9446,1 п
    Національний природний парк «Подільські Товтри» Хмельницька область Кам’янець-Подільський Міністерство охорони довкілля 1996 2 613,16 км² л
    Нижньодністровський національний природний парк Одеська область Одеса Міністерство охорони довкілля 2008 21311,1 л п
    Заказники і пам’ятки природи (у верхній та середній течії): Чайковицький заказник, Стариці Дністра, Діброва, Козакова Долина, Берем’янська наскельно-степова ділянка, Жижавський заказник, Обіжевський заказник, Урочище Криве, Урочище Трубчин.

    Повені та паводки[ред. • ред. код]
    Повені та паводки — характерне явище для Дністра. Під час паводків формується 50—70% від річного стоку. Середні багаторічні коефіцієнти стоку річок коливаються від 0,17—0,23 (Подільська височина) до 0,4—0,7 (Передкарпаття і Карпати). Під час екстремальних паводків коефіцієнти стоку правобережних приток сягають 0,74—0,92. Це зумовлене наявністю кількох чинників, зокрема:

    1). Верхня частина басейну Дністра розташована в Карпатах і Передкарпатті. Для гірських приток характерна яскраво виражена сезонність у розподілі стоку, висока повторюваність паводків (5—12 на рік), приуроченість максимальних витрат до літнього періоду, інтенсивне підняття рівня води (0,5—1,5 м на добу й більше) і значно повільніше його спадання. Середня тривалість паводків на малих і середніх річках становить 3—10 днів, на великих (Стрий, Лімниця і т. п.) — від 7 до 20 днів і більше.

    2). Зміни рослинного покриву, спричинених господарською діяльністю (вирубування лісів, розорювання схилових угідь, випасання худоби тощо). Якість прибережних захисних споруд не завжди відповідає нормам. Крім того, з року в рік недостатньо виконується програма охорони довкілля. Велику роль у формуванні повеней на Дністрі відіграють лісові ландшафти та гірські річки. Ліс виконує водоохоронні та ґрунтозахисні функції: регулює поверхневий стік та гідрологічний режим, протидіє ерозії ґрунтів, стабілізує річкові русла тощо. Однак лісистість Карпат загалом є недостатньою, лісові екосистеми, долини та русла річок зазнали значних змін передусім через людську діяльність.

    3). Кліматичний чинник. Глобальне потепління спричинює нестабільність кліматичних циклів, відбувається часта зміна періодів посух і злив. Коли степова кліматична зона щораз більше потерпає від нестачі вологи, частота екстремальних опадів у гірських районах зростає.

    Дедалі частіше відбуваються повені та паводки з катастрофічними наслідками. Такі, наприклад, спостерігалися 1969, 1977, 1988, 1992, 1997, 2001 років. Найкатастрофічнішим був паводок 2008 року, який порівнюють із паводками 1941 й 1969 років. Він вирізнявся надзвичайно інтенсивним підняттям води. 26 липня з 11.00 до 15.00 в гирлі Лімниці (неподалік від міста Галича) вода піднімалася зі швидкістю 15 см на годину, а за добу від 11.00 25 липня до 11.00 26 липня — на 2,5 м. Після цього рівень води коливався незначною мірою, а з 28 липня почався спад води. Найінтенсивніше спад відбувався в ніч із 29 на 30 липня. Тоді вода впала на 1,5 м[24][25] (Див. також Паводок на заході України 2008 року).

    Господарське використання Дністра[ред. • ред. код]
    В економіці України річка не відіграє помітної ролі, як, наприклад, Дніпро. Це зумовлено її характером та розташуванням (швидка течія, численні мілководдя, віддаленість від значних промислових центрів, прикордонна річка).

    У минулому вона застосовувалась переважно у трьох галузях господарства: лісосплав, млинарство (у верхній течії), а також рибництво. Наприклад, у селі Окопи (Борщівський район Тернопільської області) в 1960-х і 1970-х рр. існувала риболовецька артіль, яка займалась промисловим виловом таких риб, яка підуст, марена, вирозуб, сом[26] У XIX—XX ст. на Дністрі розвивалося судноплавство. З 1950-х рр. річку почали використовувати у гідроенергетиці. На річці побудовано три потужні гідроелектростанції:

    Дубоссарська ГЕС (1950—1954)
    Дністровська ГЕС (1973—1983)
    Дністровська ГЕС-2 (2000—2009)
    Утворені водосховища використовуються для зрощення полів (переважно у Молдові), розведення риби, регулювання стоку річки, здійснення оздоровчих заходів.

    Крім того, річку використовують для водопостачання населених пунктів. Основним джерелом централізованого водопостачання міст Одеса, Білгород-Дністровський, Іллічівськ, Теплодар, Южне та прилеглих районів є дністровська вода[27].

    Судноплавство[ред. • ред. код]
    У більшій своїй частині Дністер судноплавний. Вочевидь, по ньому люди плавали ще з давніх часів. Наприклад, відомо, що Дністром як водним шляхом користувалися білі хорвати[28][29]. Пізніше по ньому сплавляли ліс, а ближче до наших часів стали використовувати також для пасажирських перевезень. Від 1918-го до 1940 року, коли Дністер на значному відтинку був кордоном між трьома державами (Румунією та Польщею і СРСР), водний транспорт на ньому дуже занепав. Коли річка після Другої світової війни опинилась повністю на території СРСР, судноплавство знову почало розвиватися. Спершу Дністер був судноплавним від гирла до міста Ямполя (Вінницька область) і від смт Стара Ушиця (Хмельницька область) до міста Галича (Івано-Франківська область). На відтинку між Ямполем і Старою Ушицею існували невеликі пороги. Тому тут було вийнято з дна корчі та каміння, землечерпалками поглиблено мілководні перекати. Так Дністер став судноплавним від гирла до Галича[30]. У великих населених пунктах на річці існували пристані і навіть невеликі річкові вокзали. Наприклад, у районі міста Заліщики в 1960-х рр. по Дністрі ходив теплохід «Заліщики» (тепер «Герой Танцоров»), який згодом перевезли працювати на Тернопільське озеро.

    У 1980—1990-х рр. судноплавство на Дністрі знову занепало. Нині в декількох місцях функціонують паромні переправи; невеликі теплоходи можна побачити хіба що на Дубосарському водосховищі та в місті Тирасполі (Молдова), де вони працюють як прогулянкові судна.

    Мости через Дністер[ред. • ред. код]
    Обидва береги річки з’єднують численні мости, серед яких: автомобільних — 43, залізничних — 13, пішохідних — 1 (колишній автомобільний). У верхній течії є також декілька пішохідний містків (кладок). У минулому мости через Дністер були дерев’яними. Деякі з них простояли кілька десятиліть і були досить великими. Наприклад, у Старому Самборі існував унікальний дерев’яний міст завдовжки 100 метрів[31] На жаль, повінь 1980 року повністю його зруйнувала. Серед найстаріших мостів — металевий міст біля Галича. Він побудований 1900 року, і вважається однією з архітектурних пам’яток міста.

    Мости на Дністрі
    Dniester in Halych.jpg Halych — Old iron bridge-6115.jpg
    Автомобільний міст біля Галича
    Один з найстаріших дністровських мостів
    (біля Галича)
    Залізничний міст у Бендерах (Молдова)
    Туризм та відпочинок[ред. • ред. код]
    Річка стає щораз популярнішим туристичним об’єктом. Особливо швидко розвивається сплав по Дністру[32]. Більшість маршрутів починається біля міста Галича і пролягають Дністровським каньйоном. Пливуть на катамаранах або каяках до міста Заліщиків, дехто далі — аж до Хотина. Деякі туристи починають сплав вище — біля міста Миколаєва або смт Журавно[33].

    У нижній течії Дністра, в Молдові, на річці функціонує кілька прогулянкових теплоходів. У великих містах на берегах річки обладнані пляжі та відпочинкові зони.

    Цікаві факти[ред. • ред. код]
    Річка Стрий у місці впадіння до Дністра повноводніша за нього. Попри це вона є його притокою. Крім того, в районі міста Турки (за 8 км від витоку Дністра) річка Стрий уже настільки повноводна, що по ній можна плавати човнами.
    У місті Заліщиках за часів Польської Республіки (до Другої світової війни) існував кліматичний курорт[34]. Тут місто розташоване в широкому вигині Дністровського каньйону і з трьох боків оточене його високими та стрімкими схилами. Завдяки цьому в Заліщиках і його околицях існує свій мікроклімат; тут помітно тепліше, ніж у сусідніх місцевостях. У довоєнних польських підручниках з географії цю місцевість називали «Польськими субтропіками».
    У прикарпатській та подільській частині басейну Дністра є чимало річок з цікавими та унікальними назвами: одні вказують на характер річки (Гнила, Бистриця (Бистриця Надвірнянська, Бистриця Солотвинська, Бистриця Тисменицька), Студениця тощо), інші вказують на тварин чи рослин, які є (або були колись) характерними для даної річки. Існує також чимало дивних та «несподіваних» назв. Приклади:
    «Тваринні» назви: Тур’янка, Зубра, Боберка, Куна, Коропець.
    «Рослинні» назви: Ясеничка, Золота Липа, Вербівець, Вишниця, Кропивник.
    Поетичні та милозвучні назви: Любишка, Нічлава, Дзвіна, Русава, Волянка.
    Дивні та «несподівані» назви: Ореб, Тупа, Бар, Сукіль, Домажир.

    Ответить

23. Хуан Кастільйо (ісп. Juan Castillo, * 17 квітня 1978, Дурасно) — уругвайський футболіст, воротар клубу «Данубіо».

    Насамперед відомий виступами за клуб «Дефенсор Спортінг», а також національну збірну Уругваю.

    Зміст [сховати]
    1 Клубна кар’єра
    2 Виступи за збірну
    3 Титули і досягнення
    4 Примітки
    5 Посилання
    Клубна кар’єра[ред. • ред. код]
    Народився 17 квітня 1978 року в місті Дурасно. Вихованець футбольної школи клубу «Дефенсор Спортінг». Дорослу футбольну кар’єру розпочав 1999 року в основній команді того ж клубу, в якій провів один сезон, взявши участь лише у 1 матчі чемпіонату. Не пробившись до основного складу, Кастільйо був відданий в оренду в «Уракан Бусео», за яку провів 30 матчів.

    Своєю грою привернув увагу представників тренерського штабу клубу «Дефенсор Спортінг», до складу був повернутий 2002 року. Цього разу відіграв за команду з Монтевідео наступні чотири сезони своєї ігрової кар’єри. Більшість часу, проведеного у складі «Дефенсор Спортінга», був основним голкіпером команди.

    У сезоні 2006/07 грав у «Пеньяролі», за який провів 27 зустрічей.

    7 січня 2008 року підписав контракт з бразильським «Ботафогу»[1]. За клуб з Ріо-де-Жанейро дебютував на товариському турнірі Копа Перегріно 12 січня того ж року в матчі з норвезьким «Стабеком» (2:0). У підсумку цей турнір виграв саме «Ботафогу».

    З 2010 року виступав за «Депортіво Калі» у складі якого став володарем кубка Колумбії, після чого перейшов у чилійський «Коло-Коло». У першій половині 2012 року грав за «Ліверпуль» з Монтевідео — в Клаусурі сезону 2011/12 він провів всі 15 матчів своєї команди, чотири рази зіграв на нуль (включаючи мінімальну перемогу над «Пеньяролем»), однак у трьох матчах пропускав 4 голи за матч. Команда посіла третє місце в Клаусурі та завоювати путівку в Південноамериканський кубок 2012. Після закінчення турніру Кастільо перейшов в мексиканський «Керетаро».

    До складу клубу «Данубіо» приєднався влітку 2013 року. Наразі встиг відіграти за команду з Монтевідео 2 матчі в національному чемпіонаті.

    Виступи за збірну[ред. • ред. код]
    В збірної Уругваю дебютував 12 вересня 2007 року в матчі зі збірної Південної Африки (0:0), незважаючи на те, що включався до складу збірної він ще до того — влітку на Кубку Америки 2007. Наприкінці 2008 року отримав важку травму виступаючи за клуб, що позбавило його статусу першого воротаря збірної, однак Кастільйо поїхав на чемпіонат світу 2010 року у ПАР в якості резервного воротаря. 2011 року в цій же якості став переможцем Кубка Америки в Аргентині, не провівши жодної гри.

    2013 року був учасником розіграшу Кубка конфедерацій 2013 року у Бразилії.

    Наразі провів у формі головної команди країни 13 матчів, пропустивши 13 голів.

    Ответить

24. T.Rex (Tyrannosaurus Rex) — англійський рок-гурт, заснований у 1967 році в Лондон фронтменом, композитором і гітаристом Марк Боланом.

    Зміст [сховати]
    1 Історія
    2 Учасники
    3 Дискографія
    3.1 Альбоми
    Історія[ред. • ред. код]
    У вересні 1967 року Марк Болан познайомився зі Стівом Пергріном Туком (Steve Peregrin Took; народився 28 липня 1949 року), який грав на простих ударних інструментах, бонгосах, китайських гонгах, африканських барабанах, казу і т. д., і створив з ним дует під екзотичною назвою Tyrannosaurus Rex (латинська назва доісторичного тиранозавра).

    Цей дует завдячує своїм блискучим стартом диск-жокею Джону Пілу, який тоді працював на піратській радіостанції «Радіо Лондон». В ті часи «Радіо Лондон» переживало період занепаду і його адміністрація зовсім не цікавилася, що саме Піл пускає в ефір. А славетний диск-жокей щоночі пускав у ефір композицію дуету Tyrannosaurus Rex під назвою «Hippy Gumbo». Вона так сподобалася слухачам, що посипалися листи з запитаннями про Болана. Дійовий Піл організував Болану та Туку серію концертів у популярному лондонському «андерграунд»-клубі «Middle Earth».

    1968 року дует Болан—Тук видав дебютний сингл з піснею «Deborah». Ця платівка досягла 34 місця в чартах і стала сенсацією на Британських островах, бо музика дуету значно відрізнялася від популярних тоді хітів. Марк співав і грав на акустичній гітарі, а його партнер — на різноманітних екзотичних ударних інструментах. Їх музика була близька до фолку, але її класифікували як «андерграунд» або «флавер-павер» (flower-power). Цей останній термін означає «влада квітів» і ним окреслювався рух хіпі та їхня музика.

    Слідом за синглом «Дебора» з’явився і перший альбом дуету — «My People Were Fair and Had Sky in Their Hair… But Now They’re Content to Wear Stars on Their Brows», який зайняв високе, 5 місце, у хіт-параді альбомів. Потім з’явилися наступні сингли «One Inch Rock» і «Pewter Suitor» та альбом «Prophets Seers And Saqes, The Angels of the Ages». 1969 року з’явився альбом «Unicorn». На згаданих синглах та альбомах були помітні спроби збагатити колористику творів. Болан ввів кілька паралельних, але виконаних іншою технікою гітарних партій, а вишукані партії ударних інструментів Тука урізноманітнювали та драматизували музичний фон творів. На платівках були як прості рок-н-роли, так і складні композиції зі складною мелодійною лінією. На довших творах були більш притишені моменти, на фоні яких Джон Піл у своїх програмах розповідав казки. Повні незвичних асоціацій тексти пісень, незвичайні присвяти та різноманітні символи на обкладинках альбомів (недарма ж Болан провів півроку з чорнокнижником) зробили дует дуже популярним на некомерційній «підпільній» лондонській сцені.

    Після третього альбому дует подався в турне по США. Там вони видали сингл «King Of The Rumbling Spires», що піднявся до 44 сходинки американських чартів. До Великобританії Болан повернувся вже без свого партнера, який невдовзі після того створив власний гурт «Shagrat», а після його розпаду входив до складу гурту «The Pink Fairies».

    Після повернення Болана зі США місце Тука зайняв Мікі Фінн (Mickey Finn), який залишався з Боланом аж до 1975 року. Разом вони видали альбом A Beard of Stars, після чого дует змінив назву на коротшу — T.Rex.

    Учасники[ред. • ред. код]

    Дискографія[ред. • ред. код]
    Альбоми[ред. • ред. код]
    як Tyrannosaurus Rex
    Рік Назва Фірма звукозапису Місце в британському хіт-параді
    1968
    My People Were Fair and Had Sky in Their Hair… But Now They’re Content to Wear Stars on Their Brows
    A&M Records
    15
    1968
    Prophets, Seers & Sages — The Angels of the Ages
    A&M Records
    —
    1969
    Unicorn
    12
    1970
    A Beard of Stars
    Blue Thumb Records
    21
    як T. Rex
    Рік Назва Фірма звукозапису Місце в британському хіт-параді
    1970
    T. Rex
    Fly Records
    13
    1971
    Electric Warrior
    Fly Records/Reprise
    1
    1972
    The Slider
    EMI/Reprise
    4
    1973
    Tanx
    EMI/Reprise
    4
    1974
    Zinc Alloy and the Hidden Riders of Tomorrow
    12
    1975
    Bolan’s Zip Gun
    Mercury
    —
    1976
    Futuristic Dragon
    Mercury/EMI
    50
    1977
    Dandy in the Underworld
    EDSEL Records
    26
    Збірки
    Рік Назва Фірма звукозапису Місце в британському хіт-параді
    1971
    The Best Of T. Rex
    21
    1972
    Bolan Boogie
    Castle
    1
    1973
    Great Hits
    32
    1974
    Light of Love EMI/Reprise

    Ответить

25. День Собо́рності — свято України, яке відзначають щороку 22 січня в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році.

    Офіційно в Україні День соборності відзначають з 1999 року.

    Свято встановлено в Україні «…враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави…» згідно з Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року № 42/99[1].

    У цей день також прийнято згадувати іншу подію, яка відбулась рівно на рік раніше 22 січня 1918 р. — прийняття IV Універсалу УЦР, яким проголошувалася повна незалежність УНР.

    Деякий час, з 30 грудня 2011 року, указом на той час Президента України Віктора Януковича День соборності на офіційному рівні було скасовано і натомість встановлено «День Соборності та Свободи України»[2][3]. Однак 13 листопада 2014 року указом Президента України Петра Порошенка свято було відновлено[4].

    Зміст [сховати]
    1 Історія свята
    1.1 Початки ідеї соборності
    1.2 Підготовка Акту злуки
    1.3 Проголошення злуки
    1.4 Міжвоєнний період
    1.4.1 Перше офіційне святкування Соборності
    1.5 Живий ланцюг 1990
    1.6 Живі ланцюги в 2000-ні
    1.7 Тимчасові зміни з 2011 року
    1.8 Офіційне відновлення
    2 Значення Дня соборності
    3 Див. також
    4 Примітки
    5 Джерела
    Історія свята[ред. • ред. код]
    Початки ідеї соборності[ред. • ред. код]
    Ідея соборності бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У XVIII — початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Московією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях найкращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

    Підготовка Акту злуки[ред. • ред. код]

    Території, на які претендувала Українська Народна Республіка.
    У результаті ухвалення ІІІ-го Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний «Передвступний договір» про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу. Восени 1918 року після перемоги революції в Австро-Угорщині, на уламках монархії утворилися незалежні держави: Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також (як наслідок збройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цього краю) Західноукраїнська Народна Республіка.

    Уряд Західноукраїнської Народної Республіки — Державний секретаріат — у своїй зовнішній політиці під тиском народних мас та Галицької армії на перше місце поставив питання державного об’єднання з Наддніпрянською Україною. Досягнення державного об’єднання розглядалося, по-перше, як втілення в життя вікового прагнення українського народу до державної єдності, а по-друге, як засіб об’єднати сили в боротьбі проти зазіхання Польщі на українські землі.

    Проте голова Української Національної Ради Євген Петрушевич застерігав, що об’єднуватися з гетьманською Україною на цьому етапі недоцільно, бо в «14 пунктах», оголошених американським президентом Вудро Вільсоном, народам Австро-Угорщини забезпечувалося право самовизначення, а Росія в той час розглядалася як єдиний народ. Отже, злука з гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині також опинитися в складі «єдиної Росії».

    В умовах політичної і дипломатичної ізоляції уряд Західноукраїнської Народної Республіки звернувся за допомогою до демократичних утворень на східних землях України.

    Зазбручанська Українська національна рада надіслала до Києва свою делегацію для переговорів із гетьманом Павлом Скоропадським. Після зміни влади переговори велися з Директорією. Вже 1 грудня членами Ради державних секретарів ЗУНР Лонгином Цегельським і Д. Левицьким у Фастові було укладено «передвступний договір» з Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919 року Національна Рада УНР у місті Станіславі (Івано-Франківськ) схвалила закон про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в Народну Республіку. 21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати до Української Народної Республіки Закарпаття. Наступного дня у Києві в урочистостях з нагоди свята Злуки брала участь делегація — тридцять шість чоловік — Західної області УНР.

    Проголошення злуки[ред. • ред. код]
    Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.

    22 січня було проголошено всенародним і державним святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.

    Головні урочистості проголошення злуки проходили на Софійській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софійську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної Республіки Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку.

    Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії:

    «…Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу.»

    Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім — військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець.

    22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об’єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

    Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самовизначення, становлення політичної нації. Уперше за 600 років він став реальним кроком до об’єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні.

    Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна Республіка перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на голубому полотні. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відклали до скликання Установчих Зборів об’єднаної України, як це й передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня.

    Міжвоєнний період[ред. • ред. код]
    Об’єднання українських земель відбулося юридично та політично. Проте державне об’єднання не відбулося. Тому перед фактом військової катастрофи восени 1919 і в 1920 роках уряди та військове командування ЗУНР та УНР дбали передусім про свої регіональні інтереси. Це яскраво проявилося в процесі переговорів Симона Петлюри з Польським керівництвом та в підписанні ним 21 квітня 1920 року Варшавського договору, згідно з яким, за визнання Польщею Директорії УНР, очолюваної С. Петлюрою, та надання військової допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України. Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підляшшя й Західна Волинь (зокрема повіти Рівненський, Дубнівський та частину Кременецького).

    Окупація Польщею Західноукраїнських земель знову відсунула на невизначений період возз’єднання всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 року, але не як втілення в життя віковічних прагнень українського народу, а як результат таємної радянсько-німецької змови від 23 серпня 1939 про сфери впливу, а також гри на патріотичних почуттях населення Західної України. Надії народу не справдилися. «Свято свободи, що прийшло зі Сходу», обернулося для населення жорстокими буднями.

    Це об’єднання виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав. А методи, якими було здійснено нове об’єднання «сходу» і «заходу» в 1939 році, полишили в думах мільйонів українців незагоєні рани.

    Перше офіційне святкування Соборності[ред. • ред. код]
    22 січня 1939-го було вперше за 20 років урочисто відзначено на офіційному рівні свято Соборності. Відбулось це у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час — автономній республіці Чехословаччині. Це був чудовий привід нагадати закарпатцям про волю, висловлену на з’їзді Всенародних зборів українців у Хусті 21 січня 1919-го про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею у Києві, і легітимізувати тим самим свою програму побудови Української держави на базі «закарпатського П’ємонту».

    Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тис. люду, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю.

    Від самого ранку поїзд за поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці на маніфестації. Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні самоходи з дальших сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників. Тисячі возів, роверів, авт заповнили бічні вулиці. Сотні, ба тисячі синьо-жовтих прапорів по вулицях, ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних околиць по хустських вулицях маком цвітуть. Зразу можна розрізнити з одягу: Гуцульщина, Хустщина, Волівщина, Севлющина і т. д. Навіть із далекої Ужанщини та Середнянщини людей повно. Це ж річниця української соборності, велике свято! Під синьо-жовтими прапорами маршують із різних напрямків, найбільше від станції, з піснями на устах. Волівщина заступлена сильно; саме тільки Волове послало аж трьома величезними вантажними автами своїх заступників, щось біля двісті людей.

    (…) Біля тридцять тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Це найбільші збори, які я під цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя. Колись просвітянські збори в Ужгороді були справді величавими, але сьогоднішні збори — рекорд (…)

    Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний похід, замаяли сотні рідних прапорів, і ми перейшли з площі Волошина на головну вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Три години тривав похід вулицями нашої столиці, і аж біля чотирнадцятої години розпочались святочні збори на площі».

    — Зі спогадів письменника та журналіста Василя Гренджи-Донського про святкування 20-ої річниці Акту Злуки в Хусті 22 січня 1939-го
    Живий ланцюг 1990[ред. • ред. код]

    День Єдності 1990 року. Живий ланцюг
    Ця акція стала однією з найяскравіших подій під час руху за відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. Патріотичні сили в передчутті розпаду СРСР згуртувалися й 21 січня 1990 р. організували «живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом як символ духовної єдності людей східних і західних земель України, як запорука існування єдиної, соборної України. Від 1 до 3 мільйонів людей, узявшись за руки, створили на дорогах і шосе безперервний ланцюг від Києва до Львова.

    Живі ланцюги в 2000-ні[ред. • ред. код]
    В кінці 2000-х рр. почали відроджувати традицію створення «живих ланцюгів», що символізують єдність українського народу. В 2008 — 2011 роках у Києві такі «ланцюги» утворювали на мосту Патона. Таким чином символічно об’єднували правий та лівий береги Дніпра. Основним організатором цієї акції виступало Братство козацького бойового звичаю «Спас». Найбільшого розмаху акція досягла 2011 року, коли на міст Патона прийшло понад 1000 учасників. Того року до організації акції долучилися такі громадські організації як Відсіч, Молода просвіта, Національний альянс, Молодіжний націоналістичний конгрес, студентський туристичний клуб «Скіфи» КНЕУ[5]. 22 січня 2011 р. «живий ланцюг» утворено у понад 20 містах України.[6] Так, у Львові близько п’яти тисяч осіб утворили «живий ланцюг» від пам’ятника Тарасу Шевченку до пам’ятника Степану Бандері.[7]

    Світлини з «живого ланцюга» на День Соборності 2011 року

    ДеньСоборності2011.JPG
    ДеньСоборності2011 2.JPG
    ДеньСоборності2011 3.JPG
    ДеньСоборності2011 4.JPG
    Учасники на лівому березі Дніпра, після завершення акції
    Тимчасові зміни з 2011 року[ред. • ред. код]
    30 грудня 2011 року Президент України Віктор Янукович видав указ, яким скасував указ президента Віктора Ющенка 2005 року про встановлення Дня Свободи 22 листопада (присвяченого подіям Помаранчевої революції), та указ президента Леоніда Кучми 1999 року про встановлення Дня соборності України 22 січня, водночас з оголошенням 22 січня Днем Соборності та Свободи України[2][3]. Отже, офіційно 22 січня у 2012-2014 роках в Україні відзначали саме День Соборності та Свободи України.[8].

    Офіційне відновлення[ред. • ред. код]
    Указом Президента України № 871/2014 «Про День Соборності України» відзначення свята офіційно відновлено, а День Соборності та Свободи України скасовано. Однак відновлення було зроблено не шляхом поновлення указу № 42 від 21 січня 1999 року, який було скасовано Януковичем, а шляхом нового указу. Згідно з ним, свято відзначають «…у день проголошення в 1919 році Акта злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки…».

    Значення Дня соборності[ред. • ред. код]
    Століттями розірваний український народ визволився з неволі — Наддніпрянщина вийшла з Російської, а Західна Україна — з Австро-Угорської імперій — і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

    Акт возз’єднання, злуки двох Україн був радше символічним знаком прагнення єдності, бо у керівництві країни спільності тоді не було. «Безпорадність проводу впливала на загальний настрій, — писала сучасниця тих подій, історик Наталя Полонська-Василенко. — Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і большевизмом з півночі, — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22 січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР… Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо».

    Ответить

26. А що змінилось ? Шахраї проплатили слідство затяглося , знайшлися цапа відбувайла , а Лучкевич зі Штогриним , вже продовжують нові схеми, не живеться чесно хлопцям.

    Ответить

27. Що ви маєте на увазі нові схеми ? Викладіть на сайт нові схеми Штогрина І Лучкевича . Не скривайте правду . Всі хочуть знати правду чим ці шахраі займаюця на далі . Дякую

    Ответить