На шляху до Страсбурга

28 січня 2011 року автор цих рядків побував у славному місті Дніпропетровську, примудрившись при цьому сумістити приємне з корисним. По-перше, зрання відвідав Апеляційний суд Дніпропетровської області, де слухалась апеляційна скарга на постанову про адміністративний арешт 19-річного мешканця м.Кривий Ріг Максима Слободяна, побитого й пограбованого міліціонерами. Щоби приховати міліцейські злочини, Голова Довгинцівського районного суду Надія Пруднік 27 грудня 2010 року арештувала юнака на 10 діб за начебто «дрібне хуліганство» і тепер, перед зверненням до Європейського суду з прав людини, пограбованому хлопцеві треба було пройти процедуру апеляційного оскарження постанови про арешт. По-друге, автор разом з Максимом взяв участь у прес-конференції, присвяченій безумним витівками дніпропетровської обласної прокурорші Наталії Марчук. Але перед тим, як розповісти про нашу одноденну подорож, хочемо подякувати Генеральному прокуророві України Віктору Пшонці, оскільки саме він призначив на посаду прокурора Дніпропетровської області цю мадаму.

Хоча, сказати направду, як тільки 10 грудня 2010 року ми довідались, що перший заступник прокурора Донецької області пані Марчук милістю Пшонки посіла крісло прокурора Дніпропетровщини, то попервах навіть хотіли висловити щире співчуття тамтешнім мешканцям. Бо максимум, що можна довірити Наталії Василівні – це мити підлогу в задрипаній нотаріальній конторі. Кажемо це з повним знанням справи, позаяк слідкуємо за діяльністю цієї баришні вже років дванадцять і можемо довго та натхненно розповідати про її службові витребеньки. Але, як слід помаракувавши, ми все ж таки дійшли висновку, що треба не співчувати, а дякувати. І Віктору Павловичу, і батькам Наталії Василівни, стараннями яких на світ Божий з’явилось оце прокурорське чудо, що не дає журналістам померти з голоду, щодня підкидаючи свіжі сюжети для анекдотів, памфлетів і фейлетонів.

Ба більш того — завдяки дивовижному інтелекту та правосвідомості прокурорші Марчук тепер напевно можна констатувати, що однією заможною людиною в Україні стане більше. Принаймні, Максим Слободян, про новорічні пригоди якого сайт «ОРД» неодноразово розповідав, через чудасії дніпропетровської бандурші отримав прекрасний шанс на солідну грошову компенсацію за рішенням Європейського суду з прав людини.

Наталка-«п’ять штук»

Апеляційну скаргу Максима на постанову судді Пруднік, як і саму безумну постанову про арешт, ми вже публікували.

http://ord-ua.com/2011/01/10/prokurorovi-dnipropetrovskoyi-oblasti–chitati-na-nich-/

Історія абсолютна буденна: у ніч з 26 на 27 грудня 2010 року в м.Кривий Ріг міліцією був затриманий юнак, місцевий мешканець Максим Слободян, начебто за те, що він п’яний бешкетував у маршрутному таксі. Тепер вже достеменно відомо (з документальним підтвердженням, наданим самими ж працівниками Довгинцівського райвідділу), що п’яним він не був і громадський порядок не порушував. А затримали його міліціонери лише для того, щоби пограбувати.

Спочатку в райвідділі сподівались, що юнака з міліцейського полону викуплять батьки. Саме тому ніяких документів про затримання Максима в міліції не складали. Але коли з’ясувалось, що Максим живе в неповній сім’ї, на руках у нього важкохвора матір та 6-річна сестра й ніхто викуп за хлопця платити не стане, старший дільничний інспектор Горбунов просто побив Слободяна й відібрав у нього мобільний телефон.

Щоби приховати злочин (бо Максим вимагав повідомити про незаконне затримання прокуророві та допустити до нього адвоката), Горбунов домовився з головою Довгинцівського районного суду Пруднік і та без усіляких формальностей на кшталт адміністративних матеріалів і без судового засідання, а лише на прохання міліціонера, дала вказівку своїй помічниці написати постанову про адміністративний арешт Максима Слободяна на 10 діб. Бо хлопця треба було ізолювати, доки з нього не зійдуть синці.

До речі, магазин, у який криворізькі міліціонери здають на реалізацію награбоване, вже встановлений – перевертнів у погонах викрили їх колишні колеги та повідомили журналістам адресу торговельної точки. Спостереження впродовж кількох днів лише підтвердило сумні висновки: щодня в цю крамницю люди в міліцейській формі здають вживані мобільні телефони. А перед Новим Роком навіть притягнули два новеньких плазмових телевізори в упаковці – вони були продані за 2800грн. кожний (тобто, удвічі дешевше їх звичайної магазинної ціни)…

Власне, бурхливу реакція викликало не сама інформація про незаконне затримання, пограбування та побиття хлопця – ледь не щодня преса оприлюднює повідомлення про те, як люди викидаються з вікон міліцейських райвідділів, псюри Могильова незаконно затримують навіть адвокатів, а ППС-ники грабують громадян просто неба. Увагу преси привернув не факт пограбування громадянина працівниками міліції, а обставини пограбування – опинившись у райвідділі, Максим, доки в нього не відібрали телефон, зміг зв’язатись з редакцією «ОРД» та повідомити, що коїться. Окрім того, юнакові вдалось приховати від грабіжників диктофон, на який він записував своє спілкування з міліціонерами. А тому все державне беззаконня ретельно документувалось та, по мірі находження інформації, оприлюднювалось у пресі – як на сайті «ОРД», так і в численних публікаціях інтернет- і друкованих видань Дніпропетровщини.

Зокрема, наступного дня виявилось, що міліцейська банда грабіжників орудує під опікою прокурора Довгинцівського району Богдана Власенка. Цей 32-річний «страж законності» пройшов непоганий вишкіл під орудою попереднього районного прокурора, Олега Халіна, з яким Власенко разом навчався у виші і в якого раніше був заступником. 4 листопада 2010 року співробітники СБУ затримали Халіна, на той час – прокурора Павлограда, під час одержання хабара. Халін, звісно, відкупився, але з органів прокуратури йому довелося піти. Але Власенко досі прокурорствує й тому, природно, зробив все, аби тільки міліціонери залишились без покарання – заборонив направляти Максима на судово-медичне освідування та заборонив порушувати кримінальну справу проти грабіжників. А помічник Власенка, Дмитро Корж, навіть віддав міліціонерам диктофон Максима, переданий хлопцем у прокуратуру на доказ вчинених щодо нього злочинів.

Зрозуміло, що після оприлюднення пресою таких пікантних подробиць прокурорша Дніпропетровської області Марчук направила в Кривий Ріг аж цілу бригаду своїх підлеглих, аби якось загасити скандал. Замість того, щоби притягнути до суворої дисциплінарної відповідальності Власенка й Коржа та порушити кримінальну справу відносно співробітників Довгинцівського райвідділу, Наталія Василівна наказала своїм посланцям обійти сусідів Максима й зібрати бодай якийсь компромат на хлопця. Але компромату не виявилось.

Тоді криворізькі «правоохоронці» за вказівкою Марчук відправились у металургійний технікум, де вчиться хлопець, і зажадали характеристику на Слободяна. Що сіє означає, навіщо Марчук знадобилась ота характеристика і якою статтею Закону України «Про прокуратуру» передбачені подібні заходи прокурорського реагування – таїна велика єсть. Втім, знаючи розумовий рівень Наталії Василівни, автор вже давно нічому не дивується. Тьотка – дурепа просто феноменальна.

Але й це не все. Отримавши прекрасну характеристику на Максима, співробітники обласної прокуратури стали вимагати від директора ту характеристику переписати під їх диктовку й зазначити, що по хлопцеві тюрма плаче. Директор відмовився.

Оскільки скандал на вщухав, Марчук, урешті-решт, кинулась у вир переговорів з автором цих рядків. Спочатку Наталія Василівна розшукала наших з нею спільних знайомих, які від її імені благали припинити подальше висвітлення «справи Слободяна». При цьому прокурор Дніпропетровської області обіцяла публічно вибачитись перед Максимом Слободяном, аби тільки журналісти не вимагали покарати працівників міліції і, головне, Довгинцівського прокурора Власенка та суддю Пруднік. Але від будь-який перемовин з пані Марчук я відмовився, запропонувавши натомість просто взяти й виконати вимоги закону.

Тоді Наталя Василівна від відчаю зважилась на абсолютно безумний крок – вона направила в Київ посланців з грошима в сподіванні, що їй вдасться купити редактора Інтернет-видання «ОРД» і публікації про «справу Слободяна» будуть припинені. Як читач вже зрозумів, ніхто на запропоновані прокуроршею Марчук 5 тисяч доларів не звабився.

Галопом по Європах

Судячи з того, що Марчук за п’ять «штук» баксів сподівалась заручитись прихильністю редакції «ОРД», вона досі так і не зрозуміла, що, власне, відбувається і чому хлопчика з Кривого Рогу підтримує стільки людей: відомих правозахисників, журналістів, народних депутатів. Вона не розуміє, що саме спричинило стільки публікацій у самих різних виданнях і чому в прокуратуру Довгинцівського району за підписом Максима систематично надходять заяви про порушення кримінальної справи відносно того чи іншого фігуранта скандалу. І, дійсно, навіщо, псувати папір, якщо справу ніхто, ясна річ, не порушить, а міліціонери як грабували, так і будуть продовжувати грабувати далі?

Марчук не розуміє, що відбувається, оскільки вважає, що нічого надзвичайного з Максимом не трапилось і постраждав він, у порівнянні з тисячами й тисячами інших співгромадян, дуже помірно. Ну, телефон забрали, ну, трохи побили в міліції, ну, 10 діб в ІТТ відбув. Он скільки невинуватих людей за сфальсифікованими обвинуваченнями засуджують до довічного ув’язнення, і то про це в пресі менше пишуть, не кажучи вже про увагу народних депутатів…

Марчук в силу своєї інтелектуальної обмеженості та професійної непридатності ніяк не може второпати те, що миттєво стало очевидним для правозахисників і юристів: історія з криворізьким юнаком може стати підставою для винесення Європейським судом з прав людини пілотного рішення відносно України. Завдяки твердій і послідовній позиції Максима наразі з’явилась реальна перспектива порушити перед європейською спільнотою питання про відсутність в Україні ефективних засобів правового захисту, передбачених статтею 13-ою Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Нагадаймо: кожна з країн-учасниць при підписанні Конвенції свого часу стверджувала, що такі засоби в неї існують. Зокрема в Україні це – правоохоронні органи, прокуратура та суди, які мають забезпечувати реалізацію права громадян на правовий захист. Саме тому громадяни України у випадку порушення державою їх прав не можуть звертатися до Європейського суду, доки не вичерпають усіх національних «засобів» правового захисту. Слово «засоби» беремо в лапки, оскільки в Україні їх насправді не має, а міліція, суди й прокуратура становлять єдину корпорацію, члени якої лише безкарно грабують людей, користуючись посадами.

Раніше були неодноразові спроби домогтися в Європейському суді з прав людини визнання того факту, що в Україні систематично порушується стаття 13-та Конвенції. У разі, якби Страсбурзький суд з цим би погодився, це дало б змогу нашим громадянам безпосередньо звертатися до міжнародних інституцій і не витрачати довгі роки на ходіння по українських судах і прокуратурах всіх рівнів. Але те, що очевидно нам, громадянам України, довести перед Європою дуже непросто. Бо люди, потрапивши в біду, як правило не збирають доказів порушення державою їх прав і свобод і найменше думають про перспективи судового розгляду в Страсбурзі.

Одначе у випадку з юнаком з Кривого Рогу все було не так. Завдяки його дзвінку в редакцію «ОРД» буквально з перших же хвилин незаконного затримання Слободяна дії державних органів стали документуватись, причому в аспекті, який цікавитиме саме Євросуд.

У Страсбурзі не розбиратимуться, чи дійсно Максим бешкетував у маршрутному таксі (це – прерогатива національного правосуддя). Натомість Євросуд буде з’ясовувати, наскільки ефективно держава реагувала на скарги затриманого, чи забезпечила йому можливість надати докази своєї невинуватості та чи створила належні умови для правового захисту. І справді бо: якщо людина скаржиться в прокуратуру, що його побив і пограбував міліціонер, які мають бути дії з боку наглядової інстанції? – Правильно, прокуратура повинна негайно направити скаржника на судово-медичне освідування, прийняти заяву про злочин, дослідити надані хлопцем докази – перш за все спрямувати на фоноскопічне дослідження переданий ним диктофон. Зрозуміло також, що негайно повинні розпочатись пошуки телефону, який, за твердженням затриманого, у нього відібрали в міліції. Зокрема, прокурор Власенко ще 27 грудня 2010 року мав направити відповідне повідомлення оператору мобільного зв’язку. Арештований хлопець не має можливості звернутися до судово-медичного експерта чи оператора мобільного зв’язку – натомість це зобов’язаний зробити прокурор.

Якщо затриманий каже в суді, що він ні в чому не винуватий, що його побив і пограбував міліціонер і це можуть підтвердити свідки, що повинен зробити суддя? – Правильно, суддя зобов’язаний надати можливість обвинуваченій особі допитати як тих свідків, що свідчать проти нього (якщо такі є), так і тих, які доводять його невинуватість. Це – міжнародне зобов’язання, взяте на себе нашою державою ще в 1997 році. Якщо ж цього зроблено не було, то постає запитання: а з якого дива держава Україна стверджує, що нею запроваджені ефективні засоби правового захисту?

Саме тому в своїй апеляційній скарзі та повідомленнях про злочин Максим не просто прохав скасувати незаконну постанову про арешт чи вжити заходи прокурорського реагування. Він наполягав на виконанні представниками держави певних дій – допиті конкретних свідків, витребовуванні конкретної інформації, проведенні конкретного експертного дослідження тощо. Це робилося аж ніяк не з розрахунку на правосвідомість судді Пруднік чи прокурорші Марчук, а виключно для того, щоби в Євросуді побачили – в Україні громадянинові немає сенсу звертатись до прокуратури чи суду для захисту порушеного права.

І саме тому така увага приділяється цьому пересічному, на перший погляд, випадку. Бо історія з криворізьким хлопчиком у разі передачі на розгляд Європейського суду з прав людини, цілком може:

— довести перед цивілізованим світом відсутність в Україні ефективних засобів правого захисту;

— спростити громадянам України процедуру звертання до Європейського суду з прав людини;

— спонукати Євросоюз вжити санкції щодо українських суддів, прокурорів і правоохоронців, які порушують Конвенцію про захист прав і основних свобод людини;

— надати іншим громадянам приклад і чіткий алгоритм дій у випадку потрапляння в жорнова українського правосуддя.

А за це окрема подяка, як вже було сказано – Віктору Павловичу Пшонці та батькам Наталії Марчук. Бо якби на посаді прокурора Дніпропетровської області перебувала більш розумна людина, українські правозахисники не отримали б такий чудовий шанс.

Торговельний заклад «У цьоці Феміди»

У Апеляційний суд Дніпропетровської області я приїхав зовсім не заради цікавості – ще до надходження апеляційної скарги Максима в Дніпропетровськ вже було відомо, до якого саме судді вона потрапить і яким буде рішення.

Насправді моя поїздка була спричинена тим, що в апеляційні скарзі я був зазначений як свідок, якого Максим прохав допитати. Дійсно, у ніч з 26 на 27 грудня я телефонував у Довгинцівський райвідділ – і самому Максиму (це було ще до того, як у нього відібрали телефон), і черговому по райвідділу (в якого з’ясовував, чому в міліції тримають людину без оформлення протоколу затримання), чув у слухавку, як хлопцеві міліціонери погрожували в нецензурній формі та відмовлялись пояснювати причину затримання. Окрім того, завдяки ввімкнутому телефону я чув крики хлопця, коли його в міліції тягали за волосся.

Зрозуміло, що ніхто ілюзій щодо дніпропетровського правосуддя не плекав. Але приїхати я мусив – виключно для того, щоби в Європейському суді з прав людини можна було констатувати чергове порушення Конвенції: суд відмовився не тільки викликати свідків, на допиті яких наполягав апелянт, але навіть відмовився заслухати свідка, який спеціально приїхав з іншого міста й перебував у залі судового засідання.

Взагалі-то, відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення, апеляційні скарги на постанови суддів районних (і прирівняних до них) судів по другій інстанції розглядає одноосібно один з судів палати в кримінальних справах апеляційного суду. Хто саме – має вирішувати комп’ютер, який за допомогою спеціальної програми розподіляє справи поміж суддями. Що ж стосується конкретно скарги Максима, то вона повинна була взагалі розглядатися не в Дніпропетровську, а в Кривому Розі, позаяк там є філія обласного апеляційного суду спеціально для того, щоби мешканці цього міста не їздили у віддалений обласний центр.

Ну, то за законом. Але для заступника голови Апеляційного суду Дніпропетровської області Павла Олексійовича Румянцева ті закони не писані. Він давно вже приватизував розгляд апеляційних скарг у справах про адміністративні правопорушення й ні з ким ділитись не збирається. Плювати йому на ті комп’ютери з їх програмами – навіть розгляд апеляцій по кримінальних справах не може порівнятись по прибутковості з адміністративними справами, пов’язаними, наприклад, з позбавленням водіїв права керувати транспортними засобами. Вилучив інспектор ДАІ посвідчення в п’яного водія, позбавив суд першої інстанції п’яничку можливості сідати за кермо на рік чи два – і несе горопашний до Павла Олексійовича свої аргументи й докази.

По кримінальній справі, щоби копійку заробити, судді треба хоча б матеріали погортати та таку-сяку постанову написати. А в справах про адміністративні правопорушення апеляційна інстанція є остаточною й ніхто не перевірятиме, чим Павло Олексійович керувався, виносячи те чи інше рішення. І тому я сильно підозрюю, що 5 тисяч доларів, які безрезультатно привозили в Київ посланці дніпропетровської прокурорші, пішли на оплату трудів пана Румянцева.

(далі буде)

Володимир БОЙКО, для “ОРД”