На шляху до Страсбурга (закінчення)

Початок статті http://ord-ua.com/2011/02/02/na-shlyahu-do-strasburga-/?lpage=1

Заступник голови Апеляційного суду Дніпропетровської області Павло Олексійович Румянцев – жива легенда українського кривосуддя. Він відомий у юридичних колах під прізвиськом «Пособнік-Бєспрєдєлов» і є, мабуть, єдиним в Україні жерцем незрячої богині, який був притягнутий адміністративним судом в якості відповідача за нахабне порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

21 травня 2010 року Вінницький окружний адміністративний суд розглянув позов до Румянцева, поданий людиною, засудженою за вбивство до довічного позбавлення волі вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області. Позивач свого часу звернувся до Європейського суду з прав людини, стверджуючи, що його катували, вимагаючи зізнання. Секретаріат Європейського суду листом від 3 грудня 2007 року попрохав скаржника надати додаткові документи для аргументації доводів по заявлених порушеннях, а саме – копії окремих матеріалів з кримінальної справи №53059049 по вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 лютого 2006 року. Тоді скаржник звернувся до заступника голови апеляційного суду Дніпропетровської області Румянцева, але отримав відмову – мовляв, обов’язок по зняттю копій для Європейського суду на співробітників апеляційних судів не покладено.

Сказати, що в Європейському суді з прав людини були шоковані – це не сказати нічого. Бо український суддя публічно відмовився виконувати вимоги Закону України «Про доступ до судових рішень», Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 18 грудня 2008 року міжнародна судова інституція вирішила долучити до скарги засудженого його листування з паном Румянцевим – аби дати належну оцінку тому, що коїться в Україні. Тим не менш, ув’язнений скаржник безрезультатно продовжував вимагати від Павла Олексійовича витребувані Європейським судом документи і, врешті-решт, подав позов до Вінницького окружного суду – за місцем відбування покарання.

Якби не увага з боку Страсбурга, напевно, голова палати в кримінальних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області цю справу виграв би. Але Україні треба було робити видимість того, що в державі начебто існує правосуддя й запроваджені ефективні засоби правового захисту. І тому трапився унікальний випадок – суд у Вінниці розглянув позов до Румянцева, визнав його бездіяльність протиправною й зобов’язав видати документи, витребувані Європейським судом з прав людини. При цьому, сам Павло Олексійович прибути в судове засідання, де розглядався позов до нього, не зміг, позаяк був слухачем Академії суддів України і якраз навесні 2010 року брав участь у семінарі на тему: «Ефективне розслідування заяв про жорстоке поводження відповідно до Європейських стандартів», що проводився за фінансової підтримки Ради Європи.

Так ось, саме цей знавець практики Європейського суду, підготовлений на кошти закордонних платників податків, і мав розглядати апеляційну скаргу криворізького хлопчика на явно незаконну постанову судді Пруднік про арешт на 10 діб. Процитуймо кілька абзаців з апеляційної скарги Максима Слободяна:

«У практиці Європейського суду сформувалася позиція, відповідно до якої застосування позбавлення волі у якості покарання надає правовій нормі характер, більшою мірою властивий кримінальному провадженню, ніж адміністративному або дисциплінарному. Зокрема, у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» 1976 року Європейський суд зазначив, що в суспільстві, в якому діє принцип верховенства права, покарання у вигляді позбавлення волі віднесені до кримінальної сфери. Це правило зберігає свою чинність й у випадку, коли позбавлення волі є лише альтернативною формою стягнення, поряд із більш м’якими, наприклад, штрафом. У справі «Бенам проти Сполученого Королівства» Європейський суд встановив, що навіть за умови існування лише ризику або вірогідності застосування позбавлення волі інтереси правосуддя вимагають забезпечення справедливого судового розгляду відповідно до принципів, що застосовуються в кримінальному провадженні.

Отже, виходячи з практики застосування Європейським судом статті 6 Конвенції, у випадку, якщо передбачена санкція може бути пов’язана з позбавленням волі, скоєне правопорушення має природу кримінального злочину, а його судовий розгляд повинен відповідати принципу справедливості відповідно до статті 6 Конвенції. Зазначена вимога міжнародного права була беззастережна порушена суддею Пруднік під час розгляду адміністративної справи щодо мене.

21 жовтня 2010 року Європейський суд виніс рішення в справі «Корнєв і Карпенко проти України», яке створило правову норму й обов’язкове для застосування судами України, зазначивши, що відсутність у особи, яка обвинувачується в скоєнні адміністративного правопорушення, можливості допитати свідків, що свідчать проти неї, порушує статтю 6 § 3 (d) Конвенції. Згідно з цим рішенням відсутність у особи, що обвинувачується в скоєнні адміністративного правопорушення, можливості знайомитися з обвинуваченням та доказами проти неї, адекватно їх оцінювати та розробляти життєздатну правову стратегію свого захисту порушує статтю 6 § 3 Конвенції в поєднанні з порушенням статті 6 § 1 Конвенции.

Окрім того, з моменту мого затримання о 23:50 26 грудня 2010 року мене не годували аж до 19:00 27 грудня 2010 року. Я був побитий і пограбований. Ніч з 26 на 27 грудня 2010 року я провів в Довгинцівському РВ, де мені не були надані умови для сну. Практика Європейського суду з прав людини кваліфікує такі дії з боку державних органів як катування, що порушує статтю 3 Конвенції.

Позбавлення мене волі й протиправне утримування в Довгинцівському райвідділі в ніч з 26 на 27 грудня 2010 року порушило моє право на свободу та особисту недоторканність, встановлене статтею 5 Конвенції. Я до цього дня не проінформований ані про підстави мого затримання, ані про висунуте мені обвинувачення».

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення Європейського суду є джерелом права й мають для українських судів таку ж силу, як і закони нашої держави, що ухвалюються Верховною Радою. Тому Максим і прохав апеляційну інстанцію ознайомити його з матеріалами адміністративної справи, допитати свідків, дослідити докази, а головне – розглянути справу відповідно до процедури кримінального провадження.

Але в пана Румянцева була свою точка зору – постанова Вінницького окружного суду його ні чому не навчила й ні в чому не переконала. У присутності журналістів та правозахисників, які прибули послухати «процес століття», Румянцев навіть не зважив за потрібне назвати себе перед початком судового розгляду та з’ясувати, чи немає в учасників процесу відводів. Ані апеляційна скарга, ані адміністративний протокол не оголошувались. Про протокол судового засідання годі й казати – зрозуміло, що його ніхто не складав. Вести засідання українською мовою Румянцеву й на думку не спало – при тому, що і Максим, і його адвокат подали апеляційні скарги українською мовою й ніяких клопотань про застосування іншої мови судочинства не заявляли. До речі, цікаво, як цей феномен буде пояснювати представник України в Євросуді пані Лутковська?

Без будь-якої мотивації Румянцев оголосив, що він відмовляється розглядати апеляційну скаргу Максима, а також відмовляється задовольняти будь-які клопотання в частині допиту свідків чи дослідження доказів. За п’ять хвилин Павло Олексійович цілком впорався з розглядом справи й не побачив жодних підстав для скасування усної постанови судді Пруднік, яку від її імені написала помічниця. Подивимося, скільки часу тепер витратить на перевірку цих дивовижних фактів Вища рада юстиції. Зрозуміло також, що зроблений дніпропетровськими журналістами аудіозапис так би мовити «судового процесу» буде наданий у Страсбург – нехай там послухають, що таке правосуддя по-українськи.

А, між тим, історію з Максимом та усну постанову про його арешт вже обговорюють навіть у Новосибірську — на сайті відомого російського юриста й публіциста Марка Болдирєва в статті з аналізом стану правосуддя в Україні:

http://iuris-civilis.ru/?p=6280#more-6280

Буквально два речення в середині статті, але ось вона — слава людська…

І, насамкінець, цитата зі стрічки новин:

«Президент Украины Виктор Янукович утверждает, что на пути утверждения демократических ценностей и свобод Украина является одним из лидеров среди государств Восточной Европы. Об этом он заявил на организованном Фондом Виктора Пинчука VII Украинском ланче, который прошел в Давосе в рамках Всемирного экономического форума. В. Янукович отметил, что на пути демократического развития Украина приближается к Европейскому Союзу. «Безусловно, Украина сегодня является одним из лидеров Восточной Европы. Я бы сказал даже так – одной из центральных стран», – отметил глава государства».

Маестро, туш…

Споконвічне питання

А потім, після «розгляду» апеляційної скарги, була прес-конференція, участь у якій, окрім автора цих рядків і Максима Слободяна, взяли відомі дніпропетровські правозахисники Василь Сухов і Галина Кучеренко.

Ще за кілька днів до прес-конференції Галина Василівна була співголовою Громадської ради з питань дотримання прав людини при Головному управлінні МВС України в Дніпропетровській області, а Василь Євгенович – секретарем цієї ради. Одначе 17 січня 2011 року начальник міліції Дніпропетровської області Віктор Бабенко видав наказ про ліквідацію Громадської ради, направивши її співголовам ось такого листа:

«У зв’язку з припиненням діяльності Громадської ради при ГУМВС прошу провести з представниками громадськості, які входять до її складу, відповідну роз’яснювальну роботу та наголосити на необхідності здавання посвідчень членів громадської ради, які відповідно до наказу ГУМВС №44 з 17.01.2011 вважаються недійсними».

Навіть такий декоративний орган як Громадська рада при обласній міліції – і той вже не влаштовує нову владу. Суддівсько-прокурорсько-міліцейський симбіоз не терпить, коли якісь там правозахисники й представники громадськості починають з’ясовувати, а куди ж діваються мобільні телефони, що міліціонери відбирають у громадян перед Новим Роком. До речі, Громадська рада 5 січня, тобто ще в бутність свого існування, зверталась до начальника обласної міліції з проханням провести спільну перевірку публікацій Інтернет-видання «ОРД» відносно обставин затримання в Довгинцівському райвідділі Максима Слободяна. Здавалося б, якщо порушень законності в діях працівників міліції не має, Бабенко мав би з радістю пристати на таку пропозицію. Але він відповів відмовою, мотивувавши її тим, що:

«Оскільки відповідно до ст. 27 Закону України «Про міліцію» нагляд за додержанням законності у діяльності міліції здійснюють Генеральний прокурор і підлеглі йому прокурори, 28.12.2010 зібрані з цього приводу матеріали направлені до прокуратури Дніпропетровської області для прийняття рішення згідно з вимогами чинного законодавства України».

Таким чином на сьогоднішній день попри десятки публікацій про «справу Слободяна» в центральних і місцевих виданнях та інтернет-ресурсах, жодної офіційної реакції не має. Та ахінея, яку попервах ГУ МВС України в Дніпропетровській області та МВС України розмістити на своїх сайтах з цього приводу, наразі відсутня, а сайти «почищені». Прокуратура мовчить, правозахисників до матеріалів перевірки не допускають. Більш того, попри те, що з моменту арешту Максима сплинуло вже понад місяць, хлопцеві досі не показали адміністративні матеріали, начебто на підставі яких суддя Пруднік винесла знамениту усну постанову.

Споконвічне питання «Що робити?» ми й обговорювали на прес-конференції в Дніпропетровську, оскільки «справа Слободяна» вкотре засвідчила: в Україні відсутні правосуддя та прокурорський нагляд. Взагалі. І якщо кілька років тому суддівсько-прокурорська-міліцейська корпорація ще боялась огласки й намагалась оминати публічні скандали, то зараз всі ці марчучки, румянцеви та інші пшонки лише в очі сміються, коли бачать чергову жертву державного свавілля. Мовляв, йдіть у Європейський суд – так і кажуть, весело регочучи від власної кмітливості.

Єдине, чого вони бояться – так це втратити можливість подорожувати за кордоном. Грабують вони тут, але витрачають – там. І єдиний спосіб обрубити щупальця мафіозному спруту – переконати Раду Європи заборонити в’їзд до країн Євросоюзу тим українським чиновникам, які порушують права людини. Перший крок у цьому напрямку вже зроблено і відповідне звернення правозахисників 10 січня 2011 року було вручено Єврокомісару Фюле

http://ord-ua.com/2011/01/20/mizhnarodni-perspektivi-prokurora-marchuk/

Тепер треба робити другий крок – скласти список найнахабніших представників корпорації. Для цього треба аналізувати конкретні справи й оприлюднювати прізвища тих прокурорів, суддів і правоохоронців, які свідомо порушували міжнародні зобов’язання України в галузі прав людини. Головне, щоби приклади таких порушень були прозорими й очевидними – як у випадку з криворізьким хлопчиком.

Дякуючи Богові, Максим постраждав досить помірно – йому не підкинули наркотиків, його не катували, вимагаючи зізнатися в злочинах, які він ніколи не скоював. Тим не менш, саме подібні справи можуть перекрити в’їзд до Європи людям на кшталт прокурорші Марчук чи судді Пруднік, а також засвідчити систематичне порушення Україною статті 13 Конвенції. Бо критерієм відбору кандидатури на міжнародне покарання є не стільки тяжкість наслідків, скільки нахабство представника влади й очевидність скоєного ним беззаконня.

Будь кому зрозуміло, що не може вважатися судовим рішенням папірець, написаний секретаркою від імені судді на прохання дільничного інспектора міліції. Будь кому зрозуміло, що не може вважатися суддею людина, яка усно, без складання постанови, наказує арештувати побитого й пограбованого в міліції хлопця навіть не з’ясувавши, як його звати й не поцікавившись, коли й на підставі чого він був затриманий. Будь кому зрозуміло, що не може вважатися прокурором особа, яка направляє посередників у редакцію Інтернет-видання з пропозицією зняти з сайту за 5 тисяч доларів критичні публікації про себе, кохану. І тому саме такі справи, як історія з Максимом Слободяном, можуть довести перед Європою відсутність в Україні ефективних засобів правового захисту.

Тож і біситься прокурор Дніпропетровської області. Бо мова вже йде не про телефон, який в юнака відібрали в міліції, а про те, що Максим своєю послідовністю, своїм прагненням справедливості зазіхнув на підвалини суддівсько-прокурорсько-міліцейської корпорації, на її харчову базу – можливість безкарно грабувати. Тому зараз на одній чаші терезів опинилася пограбована дитина, що провела Новий Рік за ґратами, на іншій – покидьки на кшталт прокурорші Марчук чи так званих «суддів» Пруднік і Румянцева. На його стороні – міжнародне право та розголос у пресі, на боці дільничного міліціонера — корпорація, зцементована грошима та спільною корупційною діяльністю.

На чий бік схиляться шальки терезів – залежить від нас і від нашого усвідомлення того, що на місці Максима в Україні щороку опиняються сотні тисяч людей. Хлопцеві пощастило – він, на відміну від тих сотень тисяч, мав «заповітний» номер телефону і зміг зразу ж після затримання зателефонувати в Київ. Цілком можливо, що цей дзвінок врятував його від знайомства з дибою чи обвинуваченням у збуті наркотиків.

Втім, пані Марчук, схоже, досі переконана, що їй вдасться помститися юнакові. Тому повідомляємо Наталії Василівні, що інтереси Максима відтепер представляє адвокат Тетяна Монтян і договір про надання правової допомоги Максим, на випадок якоїсь провокації, завжди носить із собою. А ще інформуємо прокурора Дніпропетровської області, що до тих пір, доки грабіжники в погонах і покидьки в мантіях не будуть покарані, спокій їй буде тільки снитись.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»