Venceremos! (до шостої річниці затримання Михайла Халаджі)

Як плине час… Пройшло вже шість років з того листопадового ранку, коли мені зателефонував знайомий донецький підприємець і повідомив, що Михайла Халаджі з власної квартири повезли на допит у прокуратуру. Вся провина пенсіонера МВС полягала в тому, що він дав інтерв’ю авторові цих рядків і оповів фантасмагоричну історію про те, як колишній прокурор Донецької області Геннадій Васильєв побудував у обласному центрі домову церкву. А при церкви — ринок.

Повідана Михайлом Халаджі родзинка історії із спорудженням храму Покрова Пресвятої Богородиці полягала в тому, що зведенням культової споруди для Васильєва переймався тодішній помічник прокурора області (нині — помічник заступника Генерального прокурора) Рафаель Кузьмін, якому й спала на думку ідея порадувати шефа додатковими зручностями. При церкві прокуратура вирішили відкрити ринок, названий з такої нагоди «Покровським».

А для побудови й експлуатації ринку обласна прокуратура запросила Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Свята Діва Марія».

Кафка кусає лікті й картає себе за невибагливість фантазії…

Треба сказати, що настоятель цього храму, духівник Геннадія Васильєва отець Дмитрій (у миру — Дмитро Гапонов), є постаттю також непересічною й за васильєвської доби був неодмінною фігурою в президії кожного урочистого засідання чи святкових зборів працівників прокуратури Донецької області. Правоохоронці пригадують також і його сина Романа, що допомагав батькові причащати духовних чад на чолі з Геннадієм Андрійовичем. Того самого Романа Гапонова, який був затриманий міліцією за підозрою в грабежі і відпущений на волю на вимогу прокуратури.

Під стать духівнику Васильєва й керівник богоугодної компанії Президент «Святої Діви Марії» Ігор Носатов, який представлявся консультантом Васильєва з економічних питань, у 1995 році перевірявся Донецьким УБОЗом на причетність до вбивства таких собі Галушкіна й Лаврова. У 1997 — на предмет причетності до незаконного обігу зброї. Зрозуміло, що наслідки перевірки «консультанта» були такими ж, як і затримання Романа Гапонова. Нині Носатов змінив прізвище на Покровський у зв’язку з тим, що впродовж 2 років перебував «у бігах», оголошений у розшук по обвинуваченню в шахрайстві.

Директор Компанії «Свята Діва Марія» В’ячеслав Борлов також є неймовірно набожною людиною і, перебуваючи в Лук’янвському СІЗО, кажуть, молився кожного дня.

Інтерв’ю з Михайлом Олександровичем було вміщено в жовтні 2003 року в статті «В краю непуганых прокуроров», яка спочатку вийшла в донецькій газеті «Остров» та Інтернет-виданні «Україна кримінальна», згодом була передрукована багатьма виданнями й стала предметом обговорення у Верховній Раді, коли під час «оглядин» кандидата в Генеральні прокурори народний депутат України Володимир Стретович допитувався Геннадія Васильєва, чи відповідають дійсності викладені в статті факти. Васильєв став репетувати, що позиватиметься до автора, але замість того, щоби судитися з журналістом наказав своєму помічникові Рафаелеві Кузьміну кинути до в’язниці відставного міліціонера. Рафік побіг до двоюрідного брата — нинішнього заступника Генпрокурора Рената Кузьміна, який тоді обіймав посаду заступника прокурора Донецької області. Ну, а про інтелект Рената Равелійовича можна складати саги. Тож не дивно, що затримання людини тільки за те, що вона дала інтерв’ю, сколихнуло весь тодішній політикум.

Мені ж на згадку від тієї публікації дісталася зачіска. А було так. Геннадій Андрійович усівся в крісло Генерального прокурора, здається, 18 листопада 2003 року і перше, що наказав зробити — порушити проти мене чергову кримінальну справу. Заднім числом (аби не подумали, що він у такий спосіб мститься). Справу порушили — тільки не смійтеся — за несплату податків. Порушити — порушили, а що робити далі ніхто не знає. По ідеї, треба хоча б мене про це до відома поставити. Допитати. А про що допитувати? — Про васильєвську дурість чи про кримінальний бізнес братів Кузьміних?

Одним словом, лише через місяць я випадково довідався про існування постанови про порушення проти мене кримінальної справи. Ржачки було багато. Ну, а тут ще й колеги стали підігрувати — інтерв’ю в мене беруть, опитують, як я себе в новому процесуальному статусі почуваю й що робити збираюся. А я й кажу, що, мовляв, заради Геннадія Андрійовича сісти до буцегарні завжди готовий, мовляв, навіть підстрижуся налисо й пакуночок з найнеобхіднішим підготую — а як раптом завтра доведеться до СІЗО простувати? Раз язиком ляпнув, два ляпнув, а на новий 2004 рік друзі й кажуть: обіцяв — стрижися. Особливо Тетяна Монтян наполягала. Пацан сказал — пацан сдєлал. Тож довелося в новорічну ніч вступати голомозим. І тепер я, як Фідель Кастро, тільки навпаки. Той пообіцяв не голитися до повної перемоги соціалізму, а я — не відпускати волосся, доки Васильєв та зграя Кузьміних на свободі. Звісно, тверезим би я такого не пообіцяв, але чого на Новий рік не учудиш…

10 листопада — це пам’ятна дата не тільки для нас з Михайлом Олександровичем. Цього ж дня повне й законне право підняти по чарчині мають і заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін та його двоюрідні брати Рафаель і Костянтин. Ще б пак: саме в цей день шість років тому прізвище Кузьміних вперше перетнуло кордони Донецької області й вся Україна довідалася про банду прокурорів з шахтарського краю, що кинули за ґрати підполковника міліції у відставці.

Того дня, який Михайло Халаджі багато років поспіль святкував, як День міліції, о шостій ранку в двері його квартири погрюкали. А оскільки жодний слідчий Донецька не погодився підписати протокол затримання екс-міліціонера, Михайла Халаджі повезли в Макіївку, до слідчого Ігоря Проценка, який давно й запопадливо обслуговує (сподіваємося, не сексуально) Рената Кузьміна. Після переїзду до Києва Ренат Равелійович перетягнув з собою Проценка до Генеральної прокуратури й тепер цей кузьмінський відсмоктувач фальсифікує кримінальні справи вже в масштабах усієї України.

Але в ізоляторі тимчасового тримання Михайло Халаджі пробув лише два дні — пенсіонера довелося випускати через хвилю громадського обурення, яка здійнялася в пресі та інтернет-виданнях. Проценко нашвидкуруч зліпив проти Халаджі кримінальну справу, обвинувативши колишнього міліціонера в крадіжці в особливо великих розмірах. За фабулою обвинувачення, підполковник у відставці, ходячи по «Покровському» ринку, побачив металобрухт, який начебто належав брату Ігоря Носатова, Сєнє. І наказав той металобрухт відсунути в бік, ближче до паркана. Де металеві коробки й лежать, до речі, до цього дня. Так ось, цей епізод Проценко кваліфікував як «крадіжку в особливо великих розмірах», а прокуратура попрохала на суді позбавити Михайла Олександровича волі на вісім років.

О-о-о, а яка креативна компанія зібралася тоді на підтримку Михайла Олександровича! Головний редактор донецької газети «Остров» Євген Талишев, головний редактор газети «Свобода» (нині — народний депутат України) Олег Ляшко, «фахівець по статевих злочинах» Тетяна Монтян, адвокат Сергій Салов… Боже, що ми чудили.

Втім, опоненти також відрізнялися почуттям гумору. Так, наприклад, коли Рафік Кузьмін домовився з суддею Куйбишевського райсуду Добнєвим, що той визнає недостовірними факти, викладені в моїх статтях «Христопродавець з прокуратури» та «Прокурор милістю Божою», то Добнєв виніс рішення про стягування з мене 20 тис. грн. за фразу: «у культовій споруді йде торгівля опіумом для народу, а на прилеглій території — супутніми товарами». Як зазначено в мотивувальній частині рішення, «Автор публикации не явился в судовое заседание и не предоставил доказательств того, что в храме Покрова Пресвятой Богородицы осуществляется торговля наркотическими средствами». Апеляційна «трійка» ледь не упісялася, читаючи мою скаргу з цього приводу.

Зрозуміло, що засудити на 8 років Михайла Олександровича не наважився навіть Калінінський районний суд м.Донецька, де прокурором тоді був наймолодший з Кузьміних, Костянтин. Суддя Карпушова обмежилася штрафом. Але апеляційна інстанція той вирок скасувала й повністю виправдала пенсіонера МВС. Ну, а згодом Михайло Олександрович отримав запрошення повернутися до лав міліції, тепер він полковник.

Якщо брати Кузьміни думають, що ця історія припала пилом і «Свята Діва Марія» під їхньою орудою буде й надалі тихенько торгувати попід храмовими стінами, то вони дуже й дуже помиляються. Кожний рік 10 листопада на них чекає нагадування про обкрадених підприємців і незаконно затриманого міліціонера.

А ще було б непогано відзняти по мотивах цього сюжету фільм-анекдот. Їй-Богу, історія того варта, а журі Каннського фестивалю, переглядаючи епопею про походеньки братів-прокурорів не те, що упісялося б, а навіть більш того…

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»