Стогін і волання стоять над Києвом. То провідні журналісти країни, совість і надія нації, можна сказати – ланцюгові пси демократії, потерпають під п’ятою підступного спецпідрозділу міліції «Беркут». Не встигла журналістська спільнота столиці оклигатися від жаху, спричиненому затриманням 13 грудня улюбленого Мустафи всіх часів і народів, як одразу зазнала нового нищівного удару, скуштувавши ще однієї міліцейської капості. За повідомленням найправдивішої «Української правди», того ж таки дня, 13 грудня (о, кляте 13-те число!) «Беркут» затримав також головного редактора журналу «Кореспондент» Віталія Сича… Отак гинуть у міліцейських катівнях паростки свободи слова.
Бачили б православні, як тяжко страждав Віталій Сич! Щоправда, ніякого затримання насправді не було, а плітки про затримання себе, коханого, розпустив сам Віталій Сич через власний блог на сайті власного журналу.
«Затримали мене вчора ввечері міліціонери. – Пише Сич, який навіть не удосужився поцікавитися, а що ж таке «затримання». — На вулиці, прямо біля входу в офіс. Стояв я з колегою біля його машини у нас на парковці. Під’їхав джип «Беркута». Вийшли три хлопці, попросили в нас документи під приводом того, що «може я когось в цей момент замовляю». Оскільки я нічого не порушував, чинити опір я не став. Показав водійське посвідчення. І сказав, що журналіст, працюю прямо тут поруч. Якщо хочете, можемо зайти, буквально 50 метрів, покажу посвідчення».
Оце й усе «затримання». Підійшли й попрохали показати. А Сич замість того, щоби відправити міліціонерів у пішу еротичну подорож, достав і показав. Цілком добровільно. І тепер цей любитель показувати плачеться, що його, мовляв, «затримали».
А далі міліціонери, як пише Сич, його начебто обшукали. Дурень, він і є дурень. Ніхто Сича насправді не обшукував. Він сам вивернув кишені та запропонував співробітниками міліції (добровільно!) оглянути їх вміст. Цілком природно, що служивих «… зацікавили гроші в кишенях. Запитали, звідки, чому. Мої гроші, кажу. Їх таке пояснення не задовольнило».
Мало того, співробітники спецпідрозділу міліції «попросили відкрити машину, щоб обшукати і її. Тут ми заперечили, що без власниці відкривати машину не варто. Власниця — моя сестра, вона працює у нас в компанії… Власниця спустилася, відкрила машину, «беркутівці» перевірили багажник і бардачок». Лише після цього, пише «Українська правда», журналіста відпустили. Не уточнюючи при цьому, звідкіля саме.
А мені так дивує, що в «беркутівців» не вистачило сексуальних фантазій запропонували Сичу чого небудь не дуже природного. Судячи з його допису, який засвідчив повну відсутність у головного редактора «Кореспондента» самоповаги, пан Віталій пішов би на цей крок без жодних вагань. Цілком добровільно. А потім розповів би всій країні, які збоченці служать у міліції.
Я, звісно, не претендую на журналістські чесноти головного редактора «Кореспондента», але не уявляю в принципі, щоби я зі сторонніми людьми обговорював вміст моїх кишень і пояснював так званим «охоронцям правопорядку», звідкіля в мене гроші…
Ніякого обшуку автомобіля також насправді не було – хазяйка машини сама запропонувала міліціонерам ту машину оглянути, що вони й зробили в повній відповідності із законом. Інша річ – якби б вони спробували зазирнути в салон чи багажник автомобіля без дозволу – це, безсумнівно, кваліфікувалося б як злочинне посягання. А з дозволом – які претензії?
Тож доки на світі живуть такі любителі доставати й показувати, як Сич, міліцейська цікавість завжди буде задоволена. Як у тому анекдоті про доньку, що прийшла додому під ранок. Батько грізно запитує:
— Де ти була всю ніч?
— Тато, ти тільки не переживай, але так трапилося… Йшли мі з подружкою, підійшли до нас хлопці, ну й зґвалтували…
— Що, і подружку також?
— Ні, вона відмовилась.
І тому мушу сказати – у цій ситуації я на боці «Беркута». Міліціонери діяли в повній відповідності із законом. І не їх вина, що нинішнім журналістам невідомі такі почуття, як повага до своїх прав, гідність і професійна честь.
Хотів би я побачити того міліціонера, який би спробував без санкції суду залізти мені в кишеню чи оглянути машину. Череп з одного удару я, може і не проломлю, але інвалідність такому «беркутівцю» гарантована. І справа тут зовсім не моїй у фізичній силі (у спецпідрозділи також слабаків не набирають). Справа – у почутті самоповаги, рисі, яка, між іншим, притаманна багатьом моїм землякам, чиї молоді роки пройшли під ясними донецькими зорями. Ті, хто самоповаги не мав, на початку 90-х нерідко опинялись на дні так званого «Донецького моря». Природній відбір, так би мовити…
Можливо, тому НІКОЛИ стражам закону й на думку не спадало пропонувати мені чогось їм показати. Міліціонер – це, передусім, психолог. Він просто не стане зв’язуватися з людиною, яка психологічно сильніша від нього. Його об’єкти – це слинтяї та ганчірки в чоловічому образі.
Хоча ні. Один раз було. Затримували й мене «для з’ясування особи». Десять років тому.
Було це в Донецьку, місті, яке й зараз мало схоже на осідок демократії та законності, а тоді й поготів. Але батьківщину не вибирають, тож жив я в краю тополь і териконів, де пив кров з прокурорів, суддів та, ясна річ, міліціонерів.
І був у мене товариш Степан, що служив провідником поїзда «Донецьк – Москва». Коли не будь, якщо доживу до старості (у чому сильно сумніваюсь), я всядуся писати мемуари й чи не першою главою піде історія про те, як я розлучав Степана з його дружиною, а точніше – ділив спільно нажите майно в Київському районному суді міста Донецька. До речі, розглядав справу суддя Василь Іванович Фаринник, нинішній заступник Міністра внутрішніх справ України, який, попри те, що сплинуло вже 12 років, як кажуть, досі пригадує ту непересічну епопею.
На момент мого затримання Стьопа вже був два роки як майже неодружений, жив між Донецьком і Москвою та возив час від часу мої посилочки іншому моєму доброму приятелеві, москвичу Юрі. Юра, доктор фізико-математичних наук і професор математики, попри суто пролетарське походження кохався на вишуканих винах. Особливо ж цінив він те, чого в Донецьку було, мов бруду, але великим попитом у місцевих не користувалось – ігристі вина, виготовлені за класичною технологією шампанізації з трирічною витримкою в пляшках у соляних шахтах міста Артемівськ.
Одним словом, балував я Юру посилочками з різними сортами шляхетних напоїв, а він навзаєм передавав через того ж Степана то пляшечку «Шато О’Бастор», то колекційне «Бардоліно».
Так ось, того дня я приїхав на залізницю хвилин за двадцять до відходу потягу. Передав Стьопі пакунок з пляшками, потім ми постояли на пероні, потеревенили. Метрах в десяти від нас весь цей час бовванів якийсь сержант лінійної міліції, якого я час від часу помічав бічним зором.
Нарешті поїзд зрушив, я розгорнувся, щоби йти додому, як тут до мене підходить цей сержант – мабуть, вирішив проявити оперативну кмітливість і поговорити на тему, що саме й кому я передаю через провідників:
— Ваші документи!
— Що? – Перепитую я. – А ну, попрошу, відповідно до статті п’ятої Закону України «Про міліцію», представитись і пред’явити службове посвідчення. Ваші документи!
Здивований міліціонер лізе в кишеню, достає посвідчення, махає в мене перед носом і намагається знову сховати. Тоді я спокійно, але з металевими нотками (діафрагма спирається на тазові кістки, звук фокусується в «маску») прошу потримати посвідчення в розгорнутому вигляді. Достаю блокнот, ручку, переписую дані сержанта. Ховаю блокнот і підводжу очі:
— Слухаю Вас.
— Ви маєте документи? – Сержант намагається говорити впевнено, але брак досвіду та артистичної підготовки дається взнаки.
— Безсумнівно, — кажу я.
— Покажіть, — наполягає сержант.
— З якого дива? Тут що, прикордонна смуга, чи, може, у Донецьку оголошений надзвичайний стан?
— Ах, так, — сержант не знає, що робити далі, — тоді… тоді… я Вас маю право затримати на три години для з’ясування особи.
— Ну, так затримайте, якщо вам бракує проблем. Або не заступайте дороги.
Сержант чи навряд коли був у опері й, звісно, не підозрює про існування фінальної сцени з «Кармен». «Уйді ілі дорогу дай», — співала колись у російському академічному Донецькому театрі опери та балету Марія Веденьова (виняткове мецо!), за сценою звучав марш пікадорів, а в цей час Микола Момот у ролі Хозе витягував наваху… Боже, скільки років сплинуло з тих часів. Кінець сімдесятих. Сержант тоді ще й не народився…
Міліціонер зводить грізно брови:
— Тоді я Вас затримую.
— Прекрасно, — кажу я. – Нумо, пішли у відділок, я зараз Вас повчу писати протоколи затримання.
І прямую далі. Сержант – за мною. Як бачу – міліціонер якось дивно відстає. Тоді я хапаю його за комір і починаю тягнути: «А ну, пішли протокол складати». У підземному переході сержант вирвався й хотів був збігти, але я його наздогнав і притягнув у лінійний відділок на вокзалі.
Обличчя міліцейського начальника треба було бачити: оскільки руки в мене були зайняті, двері довелося відкривати з грюкотом ногою. Після чого я заштовхнув сержанта в кабінет: «Ось, будь ласка, він мене затримав, зараз будемо протокол складати. Викликайте транспортного прокурора».
Досі шкодую, що я тоді не взяв з міліціонерів гроші…
А ще я хочу передати свої співчуття Мустафі Наєму. Його, дійсно, затримали. За «ліцо кавказской національності». І не просто затримали, а притягнули в легендарне Подільське райуправління Головного управління МВС України в місті-герої Києві, де зовсім недавно коротала час у клітці адвокат Тетяна Монтян.
Міліціонери, як відомо – що діти. Тільки член товщий. Тож, кажуть, з дня затримання Монтян до начальника райуправління Бажана та його заступника Надєїна все ніяк не може повернутися дар рахувати грошові купюри – настільки хлопці перелякались. Бо вони лише після звільнення адвоката зрозуміли, яке б лихо могло статися з приміщенням їхньої установи та підлеглим особовим складом, якби б того вікопомного дня хтось би спробував обшукати кишені Тетяни Монтян або її автомобіль.
Тож, з огляду на те, в яке історичне місце потрапив Мустафа, будемо вважати, що журналістові майже пощастило. А могло, між іншим, пощастити й по- справжньому. Як одному судді Апеляційного суду славної Донецької області.
Щаслива пригода з цим суддею трапилась невдовзі по тому, як мене затримували на залізничному вокзалі. Внаслідок «малої судової реформи» на уламках Донецького обласного суду щойно утворився Апеляційний суд і вершителі правосуддя ходили по своїй конторі надзвичайно пихаті, у свіженьких мантіях та з повними гаманцями. Ще б пак, незадовго до того христолюбивий український парламент змінив порядок обрання громадянам запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, і санкцію тепер давав не прокурор, а суддя. Причому, що найприємніше, ту санкцію можна було оскаржити лише в апеляційному порядку, тож апеляційна інстанція була кінцевою, а відтак — найдорожчою.
Тому санкції по першій інстанції розглядали в ті часи лише голови районних судів, які на гарматний постріл не допускали до такої хлібної справи своїх підлеглих. А що робилося в палаті по кримінальних справах колишнього обласного, а нині — Апеляційного суду, то було просто щось незбагненне.
У тому ж Донецьку частина суддів Апеляційного суду звинуватила Голову, Олександра Васильовича Кондратьєва, у тому, що той розглядав апеляції на санкції або самотужки, або розписував їх на своїх улюбленців. І, більш того, судді-заколотники навіть стали судитися зі своїм керівником (у Луганському суді, до речі), вимагаючи, щоби Кондратьєв давав підхарчитися всім без винятку, а не тільки своїй дружині та кільком наближеним…
Ой, щось я не про те… Ага, значиться, про щасливу пригоду…
Була весна і був у тому Апеляційному судді один суддя. Може й зараз він є – не знаю, давно не судився ні з ким на малій батьківщині. Бо вже сім років живу в столиці, і коли покидав рідну землю, обласна прокуратура, кажуть, на радощах накрила поляну в розташованому поруч Апеляційному суді…
Знову я не про те. Значить, про суддю.
І був він трохи того, чорнявий та з вусиками. Тобто, за паспортом його честь була чистопородним українцем, але за мордою – начебто як на індуса якогось схожий. Мабуть, бабка його на цигана задивилася, коли перебувала в цікавому стані. Чи мутація така – не знаю. Але одного разу в суботній день вийшов пан суддя з дому сигарет купити на імпровізованому базарчику, що місцеві бабульки утворили на прибудинковій території.
Мантію з такого приводу наш герой вдягати на став, а вискочив, у чому по хаті ходив – у домашніх капцях та спортивних штанях з пухирями на колінах. А тут, як на гріх, доблесна патрульно-постова служба отих бабульок, що цигарками торгують, трусила – по п’ять гривень на брата збирала.
Побачили ППС-ники чорнявого мужика з вусами, й прокинулася в них жага до прекрасного. Полишили міліціонери бабок-торгівок, підішли до судді й ввічливо так, майже без матюків, попрохали пред’явити паспорт. Паспорта в чолов’яги з очевидних причин не виявилося. Тоді, роздивившись у смаглявця в руках гаманець, стражі законності, давши пару разів по шиї, запропонували «ліцу кавказской національності» провідати райвідділ «для встановлення особи».
А суддя знай собі брикається, мовляв, я – вільна людина, живу у вільній країні і з паспортом по цигарки ходити не зобов’язаний. «Ти диви, — щиро здивувались міліціонери, — чурка, а права качає». Дали пару разів мужику по ребрах, наручники, себто спецзасіб БР (браслети ручні), почепили й відтарабанили суддю Апеляційного суду Донецької області в райвідділ.
Кинули «чурку» в клітку, а той кричить, що він — с уддя, і затримувати його можна лишень за згодою Верховної Ради. Тоді сильно здивувались у черговій частині. Причому, настільки сильно, що в судді стало одним зубом менше (з гаманцем він попрощався раніше). Як тут на гармидер спустився донизу зампоопєр, подивився на те, що коїться, і каже начальникові чергової частини: «Сьогодні, хоч і субота, голова райсуду на роботі, казав мені, що чергування в нього якесь, і запрошував на чарочку. Зараз сходжу спитаю, чи, часом, дійсно цей абрек йому не колега». «Але ж дивись, — повернувся зампоопєр до клітки, — якщо з’ясується, що збрехав…». Що саме буде в такому разі — міліцейський начальник уточнювати не став, а попростував на вихід.
Райвідділ і районний суд розташовані в одному п’ятиповерховому будинку. З фасаду – вхід до міліції, з торця – вхід до храму Феміди. Зампоопєр піднявся на третій, здається, поверх, пройшов коридором, зазирнув у відкриті двері приймальні голови районного суду: «Вікторе Олексійовичу, там чурку одного затримали, без паспорта, так він, сучонок чорножопий, кричить, що є суддею. Може Ви глянете?».
Голова суду невдоволено закрив кабінет і пішов разом з заступником начальника міліції. А як зазирнув у клітку, так зразу зблід і голос втратив. Лише прохрипів: «Негайно випускайте, придурки».
Коротше кажучи, на компенсацію моральної шкоди тому судді Апеляційного суду складався весь райвідділ. Причому, не один місяць. Сказати, що суддя залишився задоволеним – то не сказати нічого. За годину сидіння в райвідділі, один нещасний зуб та пару синців на ребрах він заробив стільки, скільки йому не могли принести й десять виправдовувальних вироків у справах про хабарництво. Одним словом, пощастило мужику.
А ви, панове журналісти, на міліцію тільки наклепи зводите. Хоча бувають і в її роботі приємні моменти для деяких громадян. Треба ті моменти лише навчитися ловити.
Ех, Мустафа, Мустафа… Молодо-зелено.
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
74 ответа
Для Саш, які не здатні осягнути зміст ст. 11 Закону України “Про міліцію”. Вимагати документи міліціонер вправі лише в того громадянина, який обгрунтовано підозрюється у вчиненні правопорушення. У такому випадку міліціонер повинен підійти до громадянина, представитись, показати своє службове посвідчення й чітко пояснити, в чому саме громадянина підозрюють. І лише після того запропонувати показати документи. А у випадку, якщо підозри не підтвердились, як мінімум вибачитись, а також бути готовим, що громадянин вимагатиме відшкодувати завдану моральну шкоду. У тому випадку, якщо громадянин, як Мустафа, був доставлений у міліцію для з”ясування особи, має обов”язково складатися протокол затримання з зазначенням, у чому саме громадянин підозрювався (наприклад, що такого-то числа скоїв розбійний напад у такому-то місці). Це важко зрозуміти, чи спеціально для недоучок-міліціонерів треба ще одну статтю писати?
Беседую как-то с милиционером на Короленко, 15 в его кабинете по одному делу. Заскакивает его сокамерник по кабинету, начинает что-то лихорадочно искать — в ящиках стола, под столом, в сейфе. Мой собеседник спрашивает: “Что ты ищешь?” Тот отвечает: “Да где-то неделю назад одного козла кинул в ИВС. Записал его фамилию на бумажке. Сегодня вспомнил, надо выпустить, а бумажку потерял и фамилию не могу вспомнить”. ИВС — это черная дыра, если вы туда не дай Бог попадете, вас могут не вспомнить и через 72 часа, и через неделю, и через месяц. Или будут вас прессовать, истязать, выбивать “показания”, пугать, вешать “дело” и др., не сообщая вашим родным, и никому вы не пожалуетесь, никакого адвоката и никого к вам не допустят. И выйдете оттуда вы или калекой, или вас вынесут вперёд ногами. Если на улице милиционер требует, чтобы вы прошли в отделение, не соглашайтесь ни в коем случае до тех пор, пока не выясните все, что можно, на месте, и не ознакомитесь со всеми документами: не показывайте себя героем и не гоноритесь (если, конечно, вы не милицейский агент, — тогда, естественно, можете покачать права, пойти в отделение, там пошуметь, потом попросить связать со своим шефом, у которого находитесь на связи, он вас выручит, а после вы будете среди окружения хвастать, как вы “уделали мусарню”, и какой вы герой); покажите свои документы; проверьте удостоверение у милиционера; выясните, в чем вы подозреватесь; потребуйте ориентировку, на основании которой вы попали под подозрение — если у задержавшего ее нет и он говорит, мол, пройдемте в отеделение, там я покажу — не соглашайтесь, требуйте, чтобы ему доставили ориентировку из милиции; ведите себя тихо и спокойно, но постарайтесь привлечь к себе внимание прохожих, обратитесь к ним с любыми вопросами, постарайтесь, чтобы они остановились и поприсутствовали при вашем разговоре, или были свидетелями, когда вас попытаются силой доставить в отделение.
А шо за вой поднялся в СМИ по поводу проверок документом в журналюг. Аль претендуют на особый статус в обществе. Шо такого необычного в действия “беркута”, или “Закон Украины про милицию” это запрещает. Так вроде нет. Любого имеют право остановить и потребовать документы, в случае их отсутствия доставить в отдел и установить личность, нужно лишь вложится в установленное законом время. А Мустафе если не нравится, то пусть едет туда откуда приехал, или хотя бы баб трахает в более подходящих местах чем автомобиль. А Бойко насмешил, гы-гы, наверное не в той стране “Терминатора” сняли. Наверное автору статьи следует понять чем отличается умный от мудрого, и не натягивать нехорошее на себя.
Владимир, этим раздраженно-завистливым текстом, адресованным своим более молодым и (заслуженно или незаслуженно) более удачливым коллегам, вы дискредитируете собственную деятельность, которая была несомненно мужественной и профессиональной. Не делайте этого, доказывайте свое превосходство, не опуская других.
Молодец, написано красиво и смешно. Мне понравилось. P.S.Пользуясь случаем, г. Владимир Бойко, прошу Вас выполнить Ваше обещание о публикации документов по санкционированию Вашей прослушки.
Сограждане! Уважайте друг друга. Нам всем недолго осталось. 2012 ноябрь- декабрь нас всех помирит.Властьимущие всё это знают, но скрывают от нас — авось пронесет.Фильм 2012 — можно считать документальным.Задумайтесь!!!
Володимир Бойко: Для Саш, які не здатні осягнути зміст ст. 11 Закону України “Про міліцію”. Вимагати документи міліціонер вправі лише в того громадянина, який обгрунтовано підозрюється у вчиненні правопорушення. У такому випадку міліціонер повинен підійти до громадянина, представитись, показати своє службове посвідчення й чітко пояснити, в чому саме громадянина підозрюють. І лише після того запропонувати показати документи. А у випадку, якщо підозри не підтвердились, як мінімум вибачитись, а також бути готовим, що громадянин вимагатиме відшкодувати завдану моральну шкоду.
Снимаю перед Вовой шляпу. Только настоящая акула пера может столь художественно расписать ст. 11. Закона Украины «О милиции», в которой казенным слогом написано: «Милиции для выполнения возложенных на нее обязанностей предоставляется право проверять у граждан при подозрении в совершении правонарушений документы, удостоверяющие их личность».
Вове Бойко.Повеселил Володя! Посмеялся от души. И про гроши не забывает.И все это как Мюнхаузен— с улыбкой! Но и у старухи бывает проруха.И Мустафа, и второй перец —это все мелочи : административное задержание. А ст. 371 УК —заведомо незаконное задержание по подозрению в совершении преступления,ст.106 УПК.Так что Беркут не дрейфь, дави дерьмоделательные машины, за гратами не окажешься — незачто. А некрасовский мальчик-с пальчик сказал бы Володе: “Уж больно ты грозен, как я погляжу!
Сергею. Ви помиляєтесь. За ст.371 КК.України карається і незазаконний арешт чи затримання в кримінально-процесуальному сенсі (частина друга), і незаконний адміністративний арешт, і навіть незаконний привід (частина 1).
ЗУ “Про міліцію” ст. 11 п. 2) перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень
документи, що посвідчують їх особу, а також інші документи,
необхідні для з’ясування питання щодо додержання правил, нагляд і
контроль за виконанням яких покладено на міліцію;
Ст. 371 КК України говорить не про кримінальну відповідальність за незаконні затримання, привід або арешт, а про кримінальну відповідальність за ЗАВІДОМО незаконні затримання, привід або арешт. Тобто в процесі розслідування даного складу злочину треба довести прямий умисел на вчинення злочину з боку суб’єкта і очевидність для суб’єкта злочинного характеру своїх дій. В історії кримінального права України не було жодного випадку застосування даної норми. І не буде, бо не знайдеться вар’ята (працівника органу дізнання, слідчого, прокурора, судді), який би зізнався, що привід, затримання, арешт він здійснював завідомо незаконно.
До того ж, мова все-таки йде виключно про сферу кримінального та кримінально-процесуального законодавства.
Мрак. Они — болонки демократии, а Бойко — сторожевой волкодав. Особо позабавило как он за шкирку тянет мента в отдел, ногой открывает дверь и вкидывает в кабинет начальника бедного ППСника. Так и вижу — все граждане почувствовали в безграничное чувство собственного достоинства и начали тягать ппсников в райотдел за шкирку… Ну и к чему вы это все написали? Вы посланец из другого мира? Правильно тут сказали — ваши советы учат плохому, а то как это подано — вообще вызывает отвращение. Я, мол, царь-перец, а вы же, граджане, лошье не знающее ни законов ни имеющее чувства собственногодостоинства. Кажется это называется снобизм?
ПО СТИЛЮ СТАТЬИ И ПОМЕЩЕННОЙ ФОТОГРАФИИ СКЛАДЫВАЕТСЯ МНЕНИЕ, ЧТО АВТОР РЕДКОЕ ЧМО И НЕ СМОТРЯ НА ТО ЧТО ПЫЖИТСЯ И РИСКУЕТ ЗАРАБОТАТЬ ГЕМОРРОЙ ВРЯД ЛИ ( СМОТРЕТЬ ФОТО ) ВРЯД ЛИ СМОЖЕТ ЧТО ТО СДЕЛАТЬ МАЛЕНЬКИМ “БЕРКУТЕНКОМ” (РАЗВЕ ЧТО ПО СОСАТЬ). ПОЦ УБОГИЙ С КУЧЕЙ КОМПЛЕКСОВ НА СВОИХ ЖЕ ЖУРНАЛЮГ НАСРАЛ.
P.S.А ВСЕ ТАКИ ЗАЧЕМ ЭТО ФОТО??????
Уважаемый Владимир! У вас есть персональный сайт?
Любопытно, конечно, почитать воспоминания В.Бойко. Но все-таки совет Володи брать и тащить мента (ментов) в райотделение опровергла сама Татьяна Монтян. Есть даже видео в интернете, на котором Таня говорит о том, как себя вести в случае, если в вам подошли менты и требуют предъявить документы. ЕЕ совет созвучен с советами “Шороха” и “Александра Ковалевского”. Не у всех, к сожалению, есть ваш опыт выживания на Донбасе. Да и здоровье и внешний “грозный” вид далеко не у всех. Но то, что ОЧЕНЬ ВАЖНО СУМЕТЬ НЕ РАСТЕРЯТЬСЯ, НЕ ПОКАЗАТЬ, ЧТО ТЫ ИХ БОИШЬСЯ И СПОКОЙНО И УВЕРЕННО РАЗГОВАРИВАТЬ С НИМИ — ЭТО ФАКТ. Доказано сыном. Его, сейчас меньше, а раньше очень часто, останавливали менты для проверки документов и даже обыскивали где-то с 16 лет. Для меня это было шоком. Но он, слава Богу, как-то не терялся и его отпускали. Тьфу-тьфу-тьфу.
Статья, конечно же, написана пафосно и с Чувством Собственной Важности (конкретные признаки болезни тут: http://lurkmore.ru/%D0%A7%D0%A1%D0%92), но вывод можно сделать очень простой, а именно: если у вас много времени и нечего делать, вы можете пройти в отделение и там бороться с мусорами “силой закона”. Если времени нет, можно поинтересоваться в чем вас подозревают, потом показать документы и разойтись.
Есть еще один вариант: если вы депутат ВР, судья, прокурор, или знающий законы журналист-смельчак-боец (три в одном), можете посылать мусоров НХЙ и требовать личной встречи с министром МВД. Для всех остальных категорий граждан лучше с милицией не конфликтовать. И слово “не конфликтовать”, совсем не значит “лизать жёппу”, как могут захотеть меня обвинить некоторые.
И маленькая ремарка: не упоминайте имя Монтян в разговоре с нормальными людьми. После ее шедеврального и мега-гениального предложения в деле псевдопедофилов, что бы детишки, якобы пострадавшие, опознали насильников по пипискам — слова Монтян и юриспруденция — НЕ СОВМЕСТИМЫ. После такого — не отмыться 🙁
Давненько не испытывал такого удовольствия от прочтения опуса. А чуть было его не прозевал из-за заморочки делами. Ай да понторелло — этот самый Володымыр Бойко! Да не оскудеет земля донбасская такими юмористами!
А после прочтения комментариев к статье не могу удержаться, что при всём при том всёже следует признать правоту Шороха и Ковалевского. Но от этого шутовской талант Володымыра Бойко не меркнет. От!
“Если на улице милиционер требует, чтобы вы прошли в отделение, не соглашайтесь ни в коем случае до тех пор, пока не выясните все, что можно, на месте, и не ознакомитесь со всеми документами: не показывайте себя героем и не гоноритесь”. Трансцендентально! Не соглашайтесь и не гоноритесь — даже Шута прорубило на смехо-хаханьки.
Господа-товарищи, во-первых, ИВС и “обизянники” не резиновые. Во-вторых, ежли человек ведьот себя спокойно, то дежурный спрашует у ППСников: “Идиоты, нафига Вы его притащили”?
В третьих, менты всегда настороженно воспринимают людей, которые не боятца посещения зданий милиции. В-четвёртых, пан Володымыр Бойко поясняет, што требования есть ЗАКОННЫЕ и НЕЗАКОННЫЕ. А потому на службе любой мент, а ППСник особенно, должен работать в людских “массах” и “потоках”, в которых выявлять ПОДОЗРИТЕЛЬНЫХ особей. От! Иногда менты путают, а значит обязанность гражданина не конфликт с ментом устраивать, а ПОДСКАЗАТЬ менту его ошыбки и как надо делать правильно. А для этого нада учитца, как правильно обясняет пан Бойко Володымыр.
Со всей повагой до пана Шороха, но “несоглашатца” и одновременно “негоноритца” невозможно физически. Патамушта любое несогласие менты воспринимают как гонор и сразу лепят сопротивление. А когда сопротивления нету, а есть забота об заблудшем менте, то мент полюбасу задумуетца. Ежли человек сам предлагает менту проследовать в околоток, то мент понимает, што человек небоитца, скорее всего ни в чом не виноват и скорее всего начальник спросит у мента: “ты шо, не мог на месте разобратца”?
Не, ну я представляю, што на улице вечером на Подоле до пана Шороха подходят ППСники и начинают ему в тьомом переулке вапросы задавать нащот докУментов и предлагают по его карманам прошманатца. И пан Шорох будет права качать (безгонорово несоглашатца) или предложыт ментам вместе отправитца в участок милиции?
Приветствую тебя, невгамонный Работяга! Во-первых, кроме ИВС и “обизянников” еще есть множество кабинетов,”ленкомнатов” и др. подсобные для “работы” беспредельщиков помещения, где с задержанными “душевно беседуют” даже сутками. Во-вторых, дежурный спрашивает у ППСников -“Идиоты, нафига вы его притащили?” ЕСЛИ этот самый дежурный сам не идиот, а нормальный ментяра.В-третьих, не все менты настороженно воспринимают людей, которые не боятся посещения здания милиции — идиотов там всегда хватало (пример с Монтян).В-четвертых, вот как раз юрист Ковалевский, на собственной шкуре испытавший “все прелести милицейского мундира”, но оставшийся человеком, и юрист-практик Шорох толково-толкуют о ЗАКОННОСТИ и НЕЗАКОННОСТИ. Хорошо сказал Серый на этот счет: “Людьми надо быть, ребята. Просто — людьми. С обеих сторон” (12.12.2010 12:05).Ну, а Володя Бойко — это терминатор известный, он мне как-то пожал руку, так до сих пор кисть на погоду ломит, правда при пожатии он все по сторонам оглядывался. Хотя и правильно — такого матерого журналюгу у нас днём с огнем не сыщешь, а обиженные им “люди” бывают крутые. От!
Украина криминальная
ТЮРЕМНЫЕ ЗАМЕТКИ ВЛАДИМИРА БОЙКО. ЧАСТЬ 1
08.07.2002 09:18
«Говорят, у журналиста в Украине два основных способа прославиться — через некролог или из тюремной камеры. Не мне первому из отечественных бумагомарателей выпала честь похлебать тюремных обедов. И, судя по всему, не мне последнему. От посещения тех мест, где я недавно побывал, не застрахован никто из нашего цеха. Отсюда – совет: ребята, не теште себя иллюзиями — учите УПК.»
I ….
II
Изолятор временного содержания (ИВС) – учреждение, по сравнению с которым следственный изолятор (СИЗО) считается курортом. СИЗО – это место, где находятся граждане, которым предъявлено обвинение в совершении преступления, избрана мера пресечения в виде содержания под стражей и созданы более-менее сносные условия для длительного проживания. СИЗО посещают прокуроры, народные депутаты и вездесущая Нина Карпачева.
В ИВС содержатся граждане, которых никто и ни в чем не обвиняет, их лишь подозревают в причастности к преступлению. А потому и церемониться с ними нечего – в отличие от СИЗО, в камерах ИВС отсутствуют постели, нельзя иметь кипятильник и посуду, бритву и расческу, письменные принадлежности и зеркало. Камера ИВС – это мокрый бетонный пол и отсутствие дневного света, одноразовое питание (несколько ложек каши, кусочек хлеба и чай без сахара) и полчища тараканов. Камера ИВС – это царство вечных сумерек, поскольку света крохотной лампочки, день и ночь горящей над дверью, хватает только на то, чтобы не передвигаться на ощупь. Камера ИВС – это нары (бетонный постамент, обшитый сверху деревянными досками) либо вообще «сцена», т.е. бетонное возвышение по центру камеры, где покотом спят 5, 6, а то и 8 человек (при том, что камера рассчитана на четверых). Но самая главная особенность камеры ИВС – это отсутствие воздуха, ибо маломощной вентиляции хватает только на то, чтобы задержанные не задохнулись в течение первых же суток содержания.
Закон запрещает держать в таких нечеловеческих условиях людей более 72 часов. Правда, в результате «малой судебной реформы» (будь она неладна!), судьи получили право продлевать срок задержания до 10 суток. Эх, взять бы моего однофамильца их Верховного Суда да эти самые 10 суток подержать в одной камере с людьми, такими же невиновными, как и он сам. Ему б объяснили, чем малая реформа отличается от большой. И как можно 10 суток прожить на трех ложках каши и кружке чая в день.
Впрочем, в январе этого года ожидали в Донецке приезда каких-то борцов за права человека. По такому случаю основной контингент ИВС был срочно переведен в «обезьянники» райотделов милиции, где четверо суток, пока не уедут правозащитные эмиссары, задержанные спали стоя. А немногие счастливчики, оставшиеся в Изоляторе, эти четыре дня наслаждались трехразовым питанием (на первое – суп гороховый, на второе – шницель с картофельным пюре, на третье чай с сахаром либо компот из сухофруктов), белоснежными простынями и даже телевизорами. На пятый день о столь знаменательном событии напоминали только штекеры телевизионных антенн, в спешке протянутых в каждую камеру.
Конечно, милицейскому начальству несложно раздать по камерам постели, вкрутить лампочки и истребить тараканов – в каптерке ИВС лежат груды матрацев, ящики с мылом и стоят телевизоры на случай приезда Н.Карпачевой. Но тогда ИВС потеряет свою важную уголовно-процессуальную функцию – перестанет быть местом психологической ломки задержанных.
Я многократно наблюдал, что происходит с людьми, которых хотя бы сутки подержали босиком (как правило, в туфлях имеются металлические супинаторы, а потому обувь могут запросто отобрать при водворении в ИВС) в душной камере на голых нарах. Человека, ранее никогда с криминальным миром не пересекавшегося и даже не ведавшего о самом существовании ИВС, разбивает просто психологический паралич, помноженный на полное незнание своих прав и угрозы следователя продержать его в таких условиях несколько лет. Через сутки (максимум – трое) такой задержанный подписывает все – и признание собственной вины, и отказ от защитника, и явку с повинной. А следователь-змей шепчет: «Ты только подпиши – и сразу на свободе, в кругу семьи, а потом, на суде, ты всегда можешь отказаться от своих показаний. Главное – подпиши сейчас, что ты просишь предъявить обвинение в отсутствие защитника». И задержанный (какой-нибудь генеральный директор какого-нибудь «Львовоблэнерго») подписывает.
(продолжение следует)
Владимир БОЙКО, специально для «УК»
Министр внутренних дел Украины Анатолий Могилев заявил, что сержантам милиции, которые несут службу на улицах, а также сотрудникам спецподразделения Беркут прочитают курс лекций о правильном общении с людьми.
“Мы прорабатываем курс лекций для сержантов, которые работают на улицах, чтобы они понимали правила поведения и алгоритм общения с людьми”, — сказал Могилев сегодня на брифинге в Киеве.
Он сообщил, что уже подписал соответствующий приказ об обязательном проведении лекций патрульным милиционерам.
Министр подчеркнул, что это также будет касаться сотрудников спецподразделения Беркут. “В том числе и Беркут будет проходить обучение для адекватного общения с людьми”, — добавил Могилев.
Панэ Шут, вот и министр-практик осознал, что милицанерам подсказывать надо.
Но сколько “премудрых пескарей” на форуме Володымыра Бойко критикуют!
Колишній співробітники міліції грабували людей на київському залізничному вокзалі.
Про це повідомляє сайт МВС.
Нещодавно працівники Управління МВС України на Південно-Західній залізниці затримали злочинну групу, яка скоювала грабежі на території вокзалу станції Київ-Пасажирський.
Як повідомив заступник начальника Управління МВС на Південно-Західній залізниці Олег Стецюк, в групу входило два жителя Київської області, віком 33 та 31 рік — колишні працівники міліції, звільнені з органів внутрішніх справ за порушення службової дисципліни.
Впродовж тривалого часу, вони грабували пасажирів на платформах залізничного вокзалу станції Київ-Пасажирський.
“Діяли за такою схемою: обирали собі жертву підходили до неї та показували фальшиве міліцейське посвідчення і вимагали пред’явити документи. Також “перевіряли” пасажирів на наявність наркотиків, холодної зброї. Потім наносили удари та грабували людей і швидко зникали з місця злочину”, — розповів Сергій Тютюнник.
Забирали гроші, мобільні телефони та дорогоцінні речі.
Уважаемй Работяга, с министром-практиком все ясно — у него все на лице прекрасно отображено. Глупо же надеяться, что, например, Толя Онуприенко научит детей уму-разуму. А касательно критики: если критика объективная, то даже такому заматеревшему на писательской ниве сторожевому псу демократии как В.М.Бойко она не помешает.
Правоохранительные органы чаще других структур и высокопоставленных лиц нарушают права человека. Такую точку зрения выразили 45,7% опрошенных Киевским международным институтом социологии.
Да не вапрос, панэ Шут! Ежли субъективное мнение Вы называете объективной критикой, тогда канечно лучше критиковать В.М.Бойко, чем учитца противостоять незаконным действиям “оборотням”, злоупотребляющим ментовским положэнием.
По моему субъективному мнению, в данном случае Вы попутали критику и капризы.
Но , щас время такое, типа, время капризов.
А Вы , панэ Шут, не будете=ли так любезны написать формулировку понятия “власть” согласно законодательства государства Украина?
А еще непротив попадать в милицию пассивные гомосексуалисты: им в кайф, когда их лапают менты.
Уважаемый Работяга, об отличии критики от капризов мы потом ещё подискутируем глядя, как говорится, глаза в глаза. Лады? А по поводу понятия “власть” согласно законодательства государства Украины можно и сейчас. С учетом того, что Конституция Украины имеет наивысшую юридическую силу и все остальные нормативно-правовые акты должны соотвествовать ей, поэтому, думаю, будет достаточной ссылка лишь на Основной Закон страны.
В соответствии со ст.5 Конституции носителем суверенитета и единым источником власти в Украине является народ. Народ осуществляет власть непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления. Право определять и изменять конституционный строй в Украине принадлежит ИСКЛЮЧИТЕЛЬНО народу и не может быть узурпировано государством, его органами или должностными лицами. Никто не может узурпировать государственную власть.
Согласно ст.6 Основного Закона государственная власть в Украине осуществляется на принципах её разделения на ЗАКОНОДАТЕЛЬНУЮ, ИСПОЛНИТЕЛЬНУЮ и СУДЕБНУЮ.
Но, как говорится, красиво на бумаге, а в реалиях только видимость соблюдения указанных норм со стороны властьпридержащих, о чём сайт “ОРД” и активные форумчане — Работяга, 1717, Кортес, Анна Павловна, Серый, !!! и др.др. многократно рассказывали. Кратко: власть в стране захвачена блатными ничтожествами, которые плевать хотели на законы с высокой колокольни.
Я спросил ЧТО такое “власть” согласно законодательства Украины?