Стогін і волання стоять над Києвом. То провідні журналісти країни, совість і надія нації, можна сказати – ланцюгові пси демократії, потерпають під п’ятою підступного спецпідрозділу міліції «Беркут». Не встигла журналістська спільнота столиці оклигатися від жаху, спричиненому затриманням 13 грудня улюбленого Мустафи всіх часів і народів, як одразу зазнала нового нищівного удару, скуштувавши ще однієї міліцейської капості. За повідомленням найправдивішої «Української правди», того ж таки дня, 13 грудня (о, кляте 13-те число!) «Беркут» затримав також головного редактора журналу «Кореспондент» Віталія Сича… Отак гинуть у міліцейських катівнях паростки свободи слова.
Бачили б православні, як тяжко страждав Віталій Сич! Щоправда, ніякого затримання насправді не було, а плітки про затримання себе, коханого, розпустив сам Віталій Сич через власний блог на сайті власного журналу.
«Затримали мене вчора ввечері міліціонери. – Пише Сич, який навіть не удосужився поцікавитися, а що ж таке «затримання». — На вулиці, прямо біля входу в офіс. Стояв я з колегою біля його машини у нас на парковці. Під’їхав джип «Беркута». Вийшли три хлопці, попросили в нас документи під приводом того, що «може я когось в цей момент замовляю». Оскільки я нічого не порушував, чинити опір я не став. Показав водійське посвідчення. І сказав, що журналіст, працюю прямо тут поруч. Якщо хочете, можемо зайти, буквально 50 метрів, покажу посвідчення».
Оце й усе «затримання». Підійшли й попрохали показати. А Сич замість того, щоби відправити міліціонерів у пішу еротичну подорож, достав і показав. Цілком добровільно. І тепер цей любитель показувати плачеться, що його, мовляв, «затримали».
А далі міліціонери, як пише Сич, його начебто обшукали. Дурень, він і є дурень. Ніхто Сича насправді не обшукував. Він сам вивернув кишені та запропонував співробітниками міліції (добровільно!) оглянути їх вміст. Цілком природно, що служивих «… зацікавили гроші в кишенях. Запитали, звідки, чому. Мої гроші, кажу. Їх таке пояснення не задовольнило».
Мало того, співробітники спецпідрозділу міліції «попросили відкрити машину, щоб обшукати і її. Тут ми заперечили, що без власниці відкривати машину не варто. Власниця — моя сестра, вона працює у нас в компанії… Власниця спустилася, відкрила машину, «беркутівці» перевірили багажник і бардачок». Лише після цього, пише «Українська правда», журналіста відпустили. Не уточнюючи при цьому, звідкіля саме.
А мені так дивує, що в «беркутівців» не вистачило сексуальних фантазій запропонували Сичу чого небудь не дуже природного. Судячи з його допису, який засвідчив повну відсутність у головного редактора «Кореспондента» самоповаги, пан Віталій пішов би на цей крок без жодних вагань. Цілком добровільно. А потім розповів би всій країні, які збоченці служать у міліції.
Я, звісно, не претендую на журналістські чесноти головного редактора «Кореспондента», але не уявляю в принципі, щоби я зі сторонніми людьми обговорював вміст моїх кишень і пояснював так званим «охоронцям правопорядку», звідкіля в мене гроші…
Ніякого обшуку автомобіля також насправді не було – хазяйка машини сама запропонувала міліціонерам ту машину оглянути, що вони й зробили в повній відповідності із законом. Інша річ – якби б вони спробували зазирнути в салон чи багажник автомобіля без дозволу – це, безсумнівно, кваліфікувалося б як злочинне посягання. А з дозволом – які претензії?
Тож доки на світі живуть такі любителі доставати й показувати, як Сич, міліцейська цікавість завжди буде задоволена. Як у тому анекдоті про доньку, що прийшла додому під ранок. Батько грізно запитує:
— Де ти була всю ніч?
— Тато, ти тільки не переживай, але так трапилося… Йшли мі з подружкою, підійшли до нас хлопці, ну й зґвалтували…
— Що, і подружку також?
— Ні, вона відмовилась.
І тому мушу сказати – у цій ситуації я на боці «Беркута». Міліціонери діяли в повній відповідності із законом. І не їх вина, що нинішнім журналістам невідомі такі почуття, як повага до своїх прав, гідність і професійна честь.
Хотів би я побачити того міліціонера, який би спробував без санкції суду залізти мені в кишеню чи оглянути машину. Череп з одного удару я, може і не проломлю, але інвалідність такому «беркутівцю» гарантована. І справа тут зовсім не моїй у фізичній силі (у спецпідрозділи також слабаків не набирають). Справа – у почутті самоповаги, рисі, яка, між іншим, притаманна багатьом моїм землякам, чиї молоді роки пройшли під ясними донецькими зорями. Ті, хто самоповаги не мав, на початку 90-х нерідко опинялись на дні так званого «Донецького моря». Природній відбір, так би мовити…
Можливо, тому НІКОЛИ стражам закону й на думку не спадало пропонувати мені чогось їм показати. Міліціонер – це, передусім, психолог. Він просто не стане зв’язуватися з людиною, яка психологічно сильніша від нього. Його об’єкти – це слинтяї та ганчірки в чоловічому образі.
Хоча ні. Один раз було. Затримували й мене «для з’ясування особи». Десять років тому.
Було це в Донецьку, місті, яке й зараз мало схоже на осідок демократії та законності, а тоді й поготів. Але батьківщину не вибирають, тож жив я в краю тополь і териконів, де пив кров з прокурорів, суддів та, ясна річ, міліціонерів.
І був у мене товариш Степан, що служив провідником поїзда «Донецьк – Москва». Коли не будь, якщо доживу до старості (у чому сильно сумніваюсь), я всядуся писати мемуари й чи не першою главою піде історія про те, як я розлучав Степана з його дружиною, а точніше – ділив спільно нажите майно в Київському районному суді міста Донецька. До речі, розглядав справу суддя Василь Іванович Фаринник, нинішній заступник Міністра внутрішніх справ України, який, попри те, що сплинуло вже 12 років, як кажуть, досі пригадує ту непересічну епопею.
На момент мого затримання Стьопа вже був два роки як майже неодружений, жив між Донецьком і Москвою та возив час від часу мої посилочки іншому моєму доброму приятелеві, москвичу Юрі. Юра, доктор фізико-математичних наук і професор математики, попри суто пролетарське походження кохався на вишуканих винах. Особливо ж цінив він те, чого в Донецьку було, мов бруду, але великим попитом у місцевих не користувалось – ігристі вина, виготовлені за класичною технологією шампанізації з трирічною витримкою в пляшках у соляних шахтах міста Артемівськ.
Одним словом, балував я Юру посилочками з різними сортами шляхетних напоїв, а він навзаєм передавав через того ж Степана то пляшечку «Шато О’Бастор», то колекційне «Бардоліно».
Так ось, того дня я приїхав на залізницю хвилин за двадцять до відходу потягу. Передав Стьопі пакунок з пляшками, потім ми постояли на пероні, потеревенили. Метрах в десяти від нас весь цей час бовванів якийсь сержант лінійної міліції, якого я час від часу помічав бічним зором.
Нарешті поїзд зрушив, я розгорнувся, щоби йти додому, як тут до мене підходить цей сержант – мабуть, вирішив проявити оперативну кмітливість і поговорити на тему, що саме й кому я передаю через провідників:
— Ваші документи!
— Що? – Перепитую я. – А ну, попрошу, відповідно до статті п’ятої Закону України «Про міліцію», представитись і пред’явити службове посвідчення. Ваші документи!
Здивований міліціонер лізе в кишеню, достає посвідчення, махає в мене перед носом і намагається знову сховати. Тоді я спокійно, але з металевими нотками (діафрагма спирається на тазові кістки, звук фокусується в «маску») прошу потримати посвідчення в розгорнутому вигляді. Достаю блокнот, ручку, переписую дані сержанта. Ховаю блокнот і підводжу очі:
— Слухаю Вас.
— Ви маєте документи? – Сержант намагається говорити впевнено, але брак досвіду та артистичної підготовки дається взнаки.
— Безсумнівно, — кажу я.
— Покажіть, — наполягає сержант.
— З якого дива? Тут що, прикордонна смуга, чи, може, у Донецьку оголошений надзвичайний стан?
— Ах, так, — сержант не знає, що робити далі, — тоді… тоді… я Вас маю право затримати на три години для з’ясування особи.
— Ну, так затримайте, якщо вам бракує проблем. Або не заступайте дороги.
Сержант чи навряд коли був у опері й, звісно, не підозрює про існування фінальної сцени з «Кармен». «Уйді ілі дорогу дай», — співала колись у російському академічному Донецькому театрі опери та балету Марія Веденьова (виняткове мецо!), за сценою звучав марш пікадорів, а в цей час Микола Момот у ролі Хозе витягував наваху… Боже, скільки років сплинуло з тих часів. Кінець сімдесятих. Сержант тоді ще й не народився…
Міліціонер зводить грізно брови:
— Тоді я Вас затримую.
— Прекрасно, — кажу я. – Нумо, пішли у відділок, я зараз Вас повчу писати протоколи затримання.
І прямую далі. Сержант – за мною. Як бачу – міліціонер якось дивно відстає. Тоді я хапаю його за комір і починаю тягнути: «А ну, пішли протокол складати». У підземному переході сержант вирвався й хотів був збігти, але я його наздогнав і притягнув у лінійний відділок на вокзалі.
Обличчя міліцейського начальника треба було бачити: оскільки руки в мене були зайняті, двері довелося відкривати з грюкотом ногою. Після чого я заштовхнув сержанта в кабінет: «Ось, будь ласка, він мене затримав, зараз будемо протокол складати. Викликайте транспортного прокурора».
Досі шкодую, що я тоді не взяв з міліціонерів гроші…
А ще я хочу передати свої співчуття Мустафі Наєму. Його, дійсно, затримали. За «ліцо кавказской національності». І не просто затримали, а притягнули в легендарне Подільське райуправління Головного управління МВС України в місті-герої Києві, де зовсім недавно коротала час у клітці адвокат Тетяна Монтян.
Міліціонери, як відомо – що діти. Тільки член товщий. Тож, кажуть, з дня затримання Монтян до начальника райуправління Бажана та його заступника Надєїна все ніяк не може повернутися дар рахувати грошові купюри – настільки хлопці перелякались. Бо вони лише після звільнення адвоката зрозуміли, яке б лихо могло статися з приміщенням їхньої установи та підлеглим особовим складом, якби б того вікопомного дня хтось би спробував обшукати кишені Тетяни Монтян або її автомобіль.
Тож, з огляду на те, в яке історичне місце потрапив Мустафа, будемо вважати, що журналістові майже пощастило. А могло, між іншим, пощастити й по- справжньому. Як одному судді Апеляційного суду славної Донецької області.
Щаслива пригода з цим суддею трапилась невдовзі по тому, як мене затримували на залізничному вокзалі. Внаслідок «малої судової реформи» на уламках Донецького обласного суду щойно утворився Апеляційний суд і вершителі правосуддя ходили по своїй конторі надзвичайно пихаті, у свіженьких мантіях та з повними гаманцями. Ще б пак, незадовго до того христолюбивий український парламент змінив порядок обрання громадянам запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, і санкцію тепер давав не прокурор, а суддя. Причому, що найприємніше, ту санкцію можна було оскаржити лише в апеляційному порядку, тож апеляційна інстанція була кінцевою, а відтак — найдорожчою.
Тому санкції по першій інстанції розглядали в ті часи лише голови районних судів, які на гарматний постріл не допускали до такої хлібної справи своїх підлеглих. А що робилося в палаті по кримінальних справах колишнього обласного, а нині — Апеляційного суду, то було просто щось незбагненне.
У тому ж Донецьку частина суддів Апеляційного суду звинуватила Голову, Олександра Васильовича Кондратьєва, у тому, що той розглядав апеляції на санкції або самотужки, або розписував їх на своїх улюбленців. І, більш того, судді-заколотники навіть стали судитися зі своїм керівником (у Луганському суді, до речі), вимагаючи, щоби Кондратьєв давав підхарчитися всім без винятку, а не тільки своїй дружині та кільком наближеним…
Ой, щось я не про те… Ага, значиться, про щасливу пригоду…
Була весна і був у тому Апеляційному судді один суддя. Може й зараз він є – не знаю, давно не судився ні з ким на малій батьківщині. Бо вже сім років живу в столиці, і коли покидав рідну землю, обласна прокуратура, кажуть, на радощах накрила поляну в розташованому поруч Апеляційному суді…
Знову я не про те. Значить, про суддю.
І був він трохи того, чорнявий та з вусиками. Тобто, за паспортом його честь була чистопородним українцем, але за мордою – начебто як на індуса якогось схожий. Мабуть, бабка його на цигана задивилася, коли перебувала в цікавому стані. Чи мутація така – не знаю. Але одного разу в суботній день вийшов пан суддя з дому сигарет купити на імпровізованому базарчику, що місцеві бабульки утворили на прибудинковій території.
Мантію з такого приводу наш герой вдягати на став, а вискочив, у чому по хаті ходив – у домашніх капцях та спортивних штанях з пухирями на колінах. А тут, як на гріх, доблесна патрульно-постова служба отих бабульок, що цигарками торгують, трусила – по п’ять гривень на брата збирала.
Побачили ППС-ники чорнявого мужика з вусами, й прокинулася в них жага до прекрасного. Полишили міліціонери бабок-торгівок, підішли до судді й ввічливо так, майже без матюків, попрохали пред’явити паспорт. Паспорта в чолов’яги з очевидних причин не виявилося. Тоді, роздивившись у смаглявця в руках гаманець, стражі законності, давши пару разів по шиї, запропонували «ліцу кавказской національності» провідати райвідділ «для встановлення особи».
А суддя знай собі брикається, мовляв, я – вільна людина, живу у вільній країні і з паспортом по цигарки ходити не зобов’язаний. «Ти диви, — щиро здивувались міліціонери, — чурка, а права качає». Дали пару разів мужику по ребрах, наручники, себто спецзасіб БР (браслети ручні), почепили й відтарабанили суддю Апеляційного суду Донецької області в райвідділ.
Кинули «чурку» в клітку, а той кричить, що він — с уддя, і затримувати його можна лишень за згодою Верховної Ради. Тоді сильно здивувались у черговій частині. Причому, настільки сильно, що в судді стало одним зубом менше (з гаманцем він попрощався раніше). Як тут на гармидер спустився донизу зампоопєр, подивився на те, що коїться, і каже начальникові чергової частини: «Сьогодні, хоч і субота, голова райсуду на роботі, казав мені, що чергування в нього якесь, і запрошував на чарочку. Зараз сходжу спитаю, чи, часом, дійсно цей абрек йому не колега». «Але ж дивись, — повернувся зампоопєр до клітки, — якщо з’ясується, що збрехав…». Що саме буде в такому разі — міліцейський начальник уточнювати не став, а попростував на вихід.
Райвідділ і районний суд розташовані в одному п’ятиповерховому будинку. З фасаду – вхід до міліції, з торця – вхід до храму Феміди. Зампоопєр піднявся на третій, здається, поверх, пройшов коридором, зазирнув у відкриті двері приймальні голови районного суду: «Вікторе Олексійовичу, там чурку одного затримали, без паспорта, так він, сучонок чорножопий, кричить, що є суддею. Може Ви глянете?».
Голова суду невдоволено закрив кабінет і пішов разом з заступником начальника міліції. А як зазирнув у клітку, так зразу зблід і голос втратив. Лише прохрипів: «Негайно випускайте, придурки».
Коротше кажучи, на компенсацію моральної шкоди тому судді Апеляційного суду складався весь райвідділ. Причому, не один місяць. Сказати, що суддя залишився задоволеним – то не сказати нічого. За годину сидіння в райвідділі, один нещасний зуб та пару синців на ребрах він заробив стільки, скільки йому не могли принести й десять виправдовувальних вироків у справах про хабарництво. Одним словом, пощастило мужику.
А ви, панове журналісти, на міліцію тільки наклепи зводите. Хоча бувають і в її роботі приємні моменти для деяких громадян. Треба ті моменти лише навчитися ловити.
Ех, Мустафа, Мустафа… Молодо-зелено.
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
74 ответа
чудак на крупных проектах работает, а ты ему предлагаешь на мелочь размениваться, не уважаааешь…
Согласен с автором…пока из крови наших граждан не вытравится раболепие, пока на мента будут испуганно смотреть как на власть, а не на служащего с ограниченными законом полномочиями — ни хрена в этой стране не будет…
Клас! Пишіть, будь ласка, ще.
Известный журналист Мустафа Найем написал заявление о проверке наличия в действиях должностных лиц «Беркута» признаков преступления.
Как рассказал сам Найем, соответствующее заявление он написал во время визита в прокуратуру Подольского района Киева.
Телеведущий пришел в прокуратуру по вызову следователя, который получил задание проверить факты, изложенные в статье журналиста.
Найем просит проверить нарушение сотрудниками «Беркута» статьи 161 Уголовного кодекса (нарушение равноправия граждан в зависимости от их расовой, национальной принадлежности или религиозных убеждений).
Кроме того, прокуратура должна проверить «превышение служебных полномочий сотрудниками подразделения при задержании журналиста», передает focus.
«А именно о незаконном извлечении мобильного телефона во время задержания. Окончательные сведения об этих обстоятельствах будут внесены в заявление в среду, в 8 утра», — рассказал Найем.
а что такое власть?
Уважаемый пан Бойко, а Вы для разнообразия не пробовали любить не себя в журналистике, а журналистику в себе? Если у Андреевой, Речинского, а на других сайтах у Билозерской, Портникова проскальзывают личные воспоминания и ощущения, то это очень по делу и обостряет читательское восприятие материала. А у Вас мы вынуждены долго читать, какое именно дорогое вино Вы пили со Стьопой и как разводили его с какой-то женой… Вы думаете, фаны ОРД забыли, как Вы призывали всех не участвовать в выборах и даже не получать информации по телевизору, стать “протывсихами”?! Ото ж не хвалитесь теперь своей смелостью по отношению к маленьким милиционерикам. Может Вам пора уже мУмУары писать?
Согласен с коментом 1978. Мои товарищи, гражданские люди, повели бы себя так же само, как и журналист.И не из-за того что они рабы, а из-за того, что они — законопослушные граждане, и вполне нормальна ситуация, когда встретив открытое хамство, они не знают как себя вести. Из-за отсутствия опыта общения з быдлотой в ментовсой форме и происходят такие ситуации, и только пережив ситуацию, в нормальной обстановке начинаешь понимать, что кто здесь был не прав. А “рисоваться” со статьей со словами: “а вот я бы им всем сделал!…а он трус и неуч!”-уже как минимум неуважительно к собратьям журналистам.
Я згоден з вами. що цей журналіст сам все показав. це його характеризує як добропорядочного громадянина. але не як слюнтяя. а от запитання до співробітників міліції залишається. Чому такі дії можуть зараз чинитися7 таке було років 6-7 тому. коли по Києву їздили “бобіки” з беркутівцями та зипиняли кого їм заманеться. а те. що ви можете черепа розкроїти. то не велике досягнення. що з того. що ваше дитинство та бурхлива молодість пройшли на донбасі? тепер ви цим вихваляєтесь, як той дикун своєю “палею” ?
Вся річ у тому. що за часи “помаранчевих” люди звикли до того, що їх міліціябезпідставно не турбувала та не затримувала.
А вам порада. більше не погрожуйте співробітникам міліції. бо й до вас прийдуть, перевірити який ви міцний чолов’яга? 😉
Як казав Шарапов горбатому: Там и не таких ламают!
Ну, Бойко, крутой пацан. Донецкий!!!
Похоже, в краю тополей и терриконов действует неведомый фактор, приводящий к быдломутациям населения на генетическом уровне.
Уже забыли о чем статья.Желч так и гонит.Спасибо автору,развеселил.Хочу заметить, при встрече с быдлом -теряешься.
Нормально читается. Да, есть эмоция и даже кое-где экзальтация, но в общем и целом правильная констатация факта априорной униженности граждан перед “представителями власти”. Акцент на отсутствие оснований в описанном случае обижаться на милиционеров совершенно правильный, т.к. всё происходило без принуждения и без превышения. Режим добросердечного диалога. Другое дело, что журналист ОЩУЩАЛ давление, наезд, страх или опасения. Но это его внутреннее дело, поскольку глыбоко внутри находилось. Делает ли честь человеку добровольное подчинение разнообразным просьбам служивых? Спорный вопрос. Мудрость советует не дразнить пса, амбициозность — диаметрально противоположное. Хотя вот о чём спорить нельзя, так это: человеческое достоинство следует держать в неприкосновенности. Считаешь, что просьба “сотрудника” его (собственное достоинство) травмирует — возражай сразу и “сотруднику”, а не опосля собственной жене, с домашнего дивана или от кухонного стола.
Расскажу о своём подобном опыте попадалова в ментовский обезьянник. Может к месту окажется…
Однажды, когда юр.практика еще лицензировалась Минюстом, направили к моему жилищу самопального бойца-каратиста с заданием спровоцировать на безобразную драку. За углом ожидала заранее вызванная для задержания и документирования инцидента милицейская бригада на бобике. Цель — лишить меня лицензии на юр.практику в связи с нарушением общественного порядка, хулиганской выходкой, арестом на 15 суток и т.п. Надо уточнить, что режиссером этого спектакля был мент, начальник разрешительного органа одного из райотделов. Но в старое доброе время даже действующий мент редко мог на равных потягаться с бывшим Конторским опером. Поэтому расчеты не оправдались.
“Боец” оказался истериком и не смог вывести меня ни из равновесия, ни за пределы жилища. Не придумав ничего лучше, он попытался завязать драку прямо на пороге, что закончилось для его головы ударом в стенку и моим выстрелом в воздух из газового пистолета.
Я только успел немедленно сообщить на “02” о нападении на жилище, применении мной средства самозащиты и убрать досланный после выстрела патрон из патронника, как в квартиру ввалились бравые “правоохранители” с намерением хватать и волочь. Прав Бойко, что ясная ментам демонстрация своих правозащитных намерений их резко тормозит. Я заставил их внимательно осмотреть место происшествия, пистолет, разрешение на пистолет, паспорт, мои внешний вид и состояние.
Я посчитал для себя допустимым проследовать по их требованию в их машине в райотдел, естественно — в обезьянник. Зато крики прибежавшего сержанта оборвал самым хамским способом — заорав на него еще громче, потребовав лист бумаги и ручку для пояснения и предложив заткнуться до окончания его написания. Сержант немедленно, с выражением удивления на лице, выполнил мою просьбу.
Через три часа смирного сидения я подошел к решетке и спросил стоящего рядом мента: “Что дальше?”. Он ответил: “Ну Вы же знаете…”. Я открыл решетку и вышел. Тут же, забирая в окошко дежурного милицейского офицера разрешение и паспорт я услышал от него тихое: “Вам можно было того урода вообще завалить в своём доме при нападении”. — “А нафига мне долго и нудно отписываться после этого” — ответил я ему. — “И то правда” — хмыкнул офицер. Чуть позже мне вернули и пистолет.
Да, забыл сказать про обыск (точнее — личный досмотр). В обезъяннике кроме меня была “приятная компания” их пары-тройки ханыг и блядской наружности девицы. Последняя, несмотря на неоднократные предупреждения сержанта, пыталась покурить. Закончилось это вламыванием зверского вида мента и шмоном всех для изъятия сигарет/зажигалок. Я продолжал сидеть на лавке когда он, прошмонав всех, подскочил ко мне сверкая глазами и “пуская дым из ушей”. Глядя ему в глаза и продолжая сидеть, я спокойным тоном сказал: “Я не курящий”. Дым иссяк, глаза потухли. Еще секунда вполне человеческого(!) взгляда и он вышел из камеры не попытавшись прошмонать и меня тоже.
Людьми надо быть, ребята. Просто — людьми. С обеих сторон.
Пане Сєрий, у Вашому випадку було замовлення. Це – складний варіант. А наші герої – що Мустафа, що Сич, що я, многогрішний, нікому й на хер не були потрібні.
ППС-ник, працівник ДАІ чи «беркутівець» заступає на чергування, маючи три мети: по-перше, заробити трохи грошенят для себе (тому й пішов у міліцію), по-друге, принести в дзьобику для начальства (бо інакше переведуть на бідний маршрут) і, по-третє, провести чергування без скандалів (щоби не позбутися погонів). Саме з точки зору недопущення скандалу міліціонер і оцінює свою майбутню жертву. А вже після того вирішує, скільки можна запросити грошей.
Якщо громадянин поводить себе, як отой Сич та ще й дівчину примушує відкрити автомобіль для огляду ментами, то буде він босий і голий. Точно так неприпустимо влаштовувати істеричні скандали, погрожувати й т.п. Міліціонер – тонкий психолог. Він розуміє, що найстрашніше, коли громадянин твердим голосом вимагає скласти протокол і поводить себе у повній відповідності із законом. У такому випадку міліціонер, як правило, вибачається й збігає з місця бойових дій. А якщо в нього тями не це не вистачає, то приїжджає його начальник, вибачається та забирає підлеглого.
Володе как всегда респект!
В.Бойко: «відповідно до статті п’ятої Закону України «Про міліцію», представитись і пред’явити службове посвідчення».
Небольшая поправка: согласно 5 статьи Закона Украины «О милиции», при обращении к гражданину работник милиции обязан назвать свою должность и звание. Служебное удостоверение, согласно этой статьи, сотрудник милиции обязан предъявить по требованию гражданина.
В.Бойко: «- Ви маєте документи? – Сержант намагається говорити впевнено, але брак досвіду та артистичної підготовки дається взнаки.
Безсумнівно, — кажу я.
Покажіть, — наполягає сержант.
З якого дива? Тут що, прикордонна смуга, чи, може, у Донецьку оголошений надзвичайний стан?»
Статья 11.п2. «Закона о милиции»: «милиции для выполнения предоставляется право проверять у граждан документы при подозрении в совершении правонарушений документы, удостоверения их личность». Чрезвычайное положение и приграничная полоса — это из несколько другой оперы.
Цікаво, що не так робив Індило, та ще кілька сотень йому подібних, в його спілкуванні з, хм, як би їх назвати, тонтон-макутами?
Пане Ковалевський, якби б Ви ще й усвідомлювали, що саме написане в законах — Вам би ціни не було. Перевіряти документи міліція може. Але не в будь-якого громадянина, кого заманеться, а лише в того, якого ПІДОЗРЮЮТЬ у вчиненні злочину чи правопорушення. І ці підозри мають бути відповідним чином обгрунтованими.
Володимир Бойко: «Перевіряти документи міліція може. Але не в будь-якого громадянина, кого заманеться, а лише в того, якого ПІДОЗРЮЮТЬ у вчиненні злочину чи правопорушення. І ці підозри мають бути відповідним чином обгрунтованими».
У каждого ППСника есть, например, ориентировки на разыскиваемых преступников, под описание которых может подойти кто угодно, так что найти основания для проверки документов у кого угодно для толкового милиционера не проблема.
М-да. Важкий випадок.
Александр Ковалевский, Вы утверждаете, что “У каждого ППСника есть, например, ориентировки на разыскиваемых преступников, под описание которых может подойти кто угодно, так что найти основания для проверки документов у кого угодно для толкового милиционера не проблема”.
Позволю с Вами не согласится. Об “ориентировках” обычно ляпают гаишники и “беркута” когда безосновательно останавливают автомобиль. Достайоте ручку и блокнот и спокойно задайоте вапросы: “удостоверение остановившего мента? основание остановки автомобиля? содержание ориентировки?”, как правило, после вопроса о содержанийи ориентировки, мент начинает предлагать показать документы “по-хорошему”, мол “давайте по-человечески”.
Но, “по-человечески” с ментами низзя ни в коем разе, патамушта на посту мент должен действовать строго по закону, а граждане должны помогать милиции. А потому отказ изложыть текст ориентировки человеку, который желает помочь милиции в розыске преступника, — есть действие со стороны мента противозаконное.
В общем, всё верно пан Володымыр пишет. Ежли трезвый, нормально одетый, спокойный человек тянет ментов в райуправление, шоб разбиратца, то менты убегают. Однозначно.
Мустафу я тоже не понял. Подошли менты и начали по ушам ездить? Так сразу предлагай им в вместе в райуправление ехать или службу нести бдительно, не отвлекаясь на мирных журналистов. Растерялся пацанчик, однозначно.
В.Бойко: «- Ви маєте документи? – Сержант намагається говорити впевнено, але брак досвіду та артистичної підготовки дається взнаки.
Безсумнівно, — кажу я.
Покажіть, — наполягає сержант.
З якого дива? Тут що, прикордонна смуга, чи, може, у Донецьку оголошений надзвичайний стан?
Ах, так, — сержант не знає, що робити далі, — тоді… тоді… я Вас маю право затримати на три години для з’ясування особи.
Ну, так затримайте, якщо вам бракує проблем. Або не заступайте дороги.
Міліціонер зводить грізно брови:
Тоді я Вас затримую.
Прекрасно, — кажу я. – Нумо, пішли у відділок, я зараз Вас повчу писати протоколи затримання».
Володя, конечно, известный и бесспорно уважаемый журналист, да и юридически он неплохо подкован — так что ментам с ним связываться себе дороже выйдет, но простым гражданам переть рогом на сотрудников милиции и угрожать им, как Бойко, проблемами, — это из серии дурных советов. Прогибаться ни перед кем не следует, тут Володя абсолютно прав, но и лезть, как он, на рожон с милицией «пересечному» украинцу не стоит.
Никто из нас не обязан знать, что, в каких статьях и какого закона написано о порядке и основаниях действий госслужащего. Хотя не помешает по нашей жизни знать. Но если я ничего не нарушаю — до свидания, уважаемый. А знать на такие случаи достаточно ст. 19 Конституции — любой орган власти и его служащий обязаны действовать только на основании, в пределах и тем способом, что прописаны в Конституции и законе. “Назовите, будь ласка, норму закона, которая дает вам право проверить мои карманы?”
Александр Ковалевский, ежли Вы утверждаете што Бойко дайот дурные советы, то просто обязаны теперь дать людЯм совет хорошый, тока конкретный, а иначе Вы автоматически записуете себя в разряд пустобрёхов.
Работяга: «отказ изложыть текст ориентировки человеку, который желает помочь милиции в розыске преступника, — есть действие со стороны мента противозаконное».
«Среднего роста, среднего телосложения, был одет в черную куртку, черные штаны», — такие описания дают, например, потерпевшие, которых гопники ограбили в темной подворотне. Под подобное описание полгорода можно задержать.
Если Мустафа неправ, достаточно ли у него мужества, чтобы признать свою неправоту?
Затримати півміста можна й без опису. От тільки наслідки які будуть для міліціонера, якщо він приведе в райвідділ “для зясування особи” громадянина Бойка чи громадянку Монтян і тут зясується, що затримані — винятково законослухняні. Якщо Сича приведуть — то він почне плакати, кликати маму, пропонувати гроші. А Ви спрогнозуйте, скільки міліціонерів опиниться за ґратами по ст.371 КК України, якщо зв*яжуться зі мною. Тому я у випадку будь-якого непорозуміння я й вимагаю від міліції їхати у райвідділ. Міліціонери вибачаються та йдуть геть.
Александр Ковалевский, таких ОРИЕНТИРОВОК не бывает. В ориентировке указывают ПРИМЕТЫ и ПРИЗНАКИ разыскиваемого. Хотя-бы “знак ГТО на груди у него” должно быть указано.
Но , это во-вторых, а во-первых, вы назвали совет Бойко дурным, так будьте любезны дать совет умный и правильный.
“Мустафа у своїх коментарях пише, що, коли його співробітники міліції попросили пред’явити документи, він почав показувати документи, але, виходячи з його розповіді, зробив це неякісно, мигцем показавши документ”, — заявив радник міністра Стогній.
“Як співробітник міліції може звірити документ, звірити фотографію в темряві, якщо людина якісно не показала посвідчення? Якщо людина відмовляється, міліція зобов’язана встановити його особистість”, — сказав він.
“Співробітник міліції несе кримінальну відповідальність за бездіяльність. А якщо якийсь злочинець у районі? Міліція показала свої документи, покажи і ти свої якісно”, — зазначив Стогній.
“У даному випадку Мустафа відмовився якісно показувати документи. Тому його доставили у відділення”, — сказав він.
Работяга: «Александр Ковалевский, таких ОРИЕНТИРОВОК не бывает. В ориентировке указывают ПРИМЕТЫ и ПРИЗНАКИ разыскиваемого. Хотя-бы “знак ГТО на груди у него” должно быть указано. Но , это во-вторых, а во-первых, вы назвали совет Бойко дурным, так будьте любезны дать совет умный и правильный».
У нас в Харькове в конце 1996-го двое грабителей убили милиционера конвойного батальона Александра Гричанюка в ювелирном магазине «Злата». Ориентировка: нападавшие были в черных масках, в черных куртках, среднего роста, среднего телосложения без особых примет.
Задержал тех преступников наряд ОГСО только через несколько лет по горячим следам.
Что касается советов: я уже дал один простой добрый совет в своем предыдущем комментарии: если вы «пересечный» гражданин, не лезьте, как В.Бойко, на рожон с милицией. Что за проблема предъявить документ, удостоверяющий вашу личность, если вас об этом вежливо попросил сотрудник милиции? Согласно ст.11 п.3 Закона Украины «О милиции» сотрудника милиции предоставлено право проверять документы, удостоверяющих их личность у лиц, подозреваемых в совершении правонарушений.
А проблемы с «Беркутом» нужны были Мустафе лишь для пиара, но далеко не у всех столько высокопоставленных защитников, как у него.
очень ценная дызкуссия, побольше бы таких да еще так злободневных. спасибо продолжайте и не останавливайтесь, я не шучу.
Статья полный бред!! в чем проблема предъявить документы??? или мы все резко стали великие???? Юридическое юридическое образование должно способствовать развитию правосознания а не появлению фраз типа “что у нас приграничная территория?” и т.д.
автор німецького підручника “Polizeirecht” (Поліцейське право), якого я маю честь знати особисто, якось зауважив, що робота поліцейського в Німеччині — одна з найбільш вимогливих, і однозначно доволі важка. тому потрапити в поліцію на роботу тяжко, але й бажаючих не так уже й багато.
У нас мєнтам звичайно легше ніж в бургерляндії (злочинність нижча, всі справжні злочинці уже переважно при краватках бріоні і анцугах армані), тому беруть усіх, особливо хлопців небайдужих і покладистих. от і кладуть…
пс як завжди потішив неймовірний стиль автора. дякую, настрій піднявся вже зранку по прочитанні