Операція «Посади прокурора»

Перифразуючи східну мудрість, можна сміливо стверджувати, що справжній журналіст у своєму житті має зробити три речі: відростити живіт, вишикувати редактора та посадити прокурора. Не претендуючи на звання «справжнього», автор цієї правдивої повісті досі так і не зробив ані кроку  на шляху до здобуття перших двох чеснот. Що, одначе, не позбавляє його морального права (і навіть – обов’язку) розповісти шановному читацтву про те, як з його важкої руки на лаву підсудних якось потрапив прокурор. І не якийсь там пересічний носій прокурорського мундиру, а колишній прокурор чи не «найкрутішого» Обухівського району, що під Києвом, Василь Хрущ. Опинився ж Василь Іванович в процесуальному статусі підсудного виключно  з власної дурості – він вирішив судитися з журналістом (хай і не зовсім «справжнім») через одну публікацію, присвячену професійній звитязі та подвигам пана Хруща на правоохоронних теренах.

Від Асланова до Хруща

Я ще не зустрічав людей, які б не розумілися на політиці, футболі чи тонкощах журналістської професії. Можливо, тому так мало в Україні по-справжньому професійних політиків, спортсменів і журналістів, що всі вони вже десь працюють – хто таксистами, хто перукарями. Та й дійсно, що тут складного, у тій журналістиці – що побачив, про те й написав.

Втім, немає одностайності з приводу функціонування журналістської «кухні» і серед самих акул пера та гієн клавіатури. Днями пив я каву з шанованим (причому, цілком заслужено) американським журналістом. Він мріє організувати видання в Києві газети, яка б слугувала взірцем практичного застосування так званих «журналістських стандартів», насамперед, у такому рідкісному жанрі, як розслідування.

Журналістське розслідування, у його розумінні, це коли кореспондент газети, досліджуючи тему, опитує різних людей, розшукує очевидців, спілкується з відомими лише йому одному «джерелами інформації», а потім все це оповідає. Мовляв, так і так, шановний читачу, бездарна поліція ніяк не може натрапити на слід убивці, а я, опитавши три десятки людей, які живуть поруч з місцем скоєння злочину, встановив, що ймовірний кілер накивав п’ятами за кермом червоної «Хонди».

Будь-яке відхилення від цієї схеми, будь яка принципова позиція (чи навіть – просто позиція) працівника засобу масової інформації, будь яка спроба сказати на чорне «чорне», а на біле – «біле», з точки зору мого співрозмовника є неприпустимим порушенням журналістських стандартів. Мовляв, автор газети має бути абсолютно безстороннім і, тим більше, не демонструвати власне ставлення до події та її фігурантів.

Фахівець з великої букви, що понад 30 років віддав роботі в засобах масової інформації різних країн, він ніяк не може зрозуміти, що «журналістські стандарти» (а я, наївний, думав, що журналістика – це творчість, яка стандартизації не дуже то й піддається) були вигадані в країнах, що з діда-прадіда мають ефективні механізми захисту прав і законних інтересів громадян. І де газети видаються з єдиною метою – бути проданими, а відтак – принести прибуток власникові.

Інша річ – це Україна, де звертання до преси – попри всю її нинішню продажність і непрофесіоналізм – часто-густо є останнєю надією скривдженого відновити законність, покарати корупціонера, зупинити сваволю. І не вчора так повелося. Це – споконвічна традиція української журналістики, яка зародилася ледь не одночасно з першими газетами. Нехтувати цю традицію – то прирікати на провал найграндіозніші медіа-проекти.

Кримінально-процесуальний кодекс радянського штибу недарма в статті 94 визначав повідомлення в пресі як один з приводів до порушення кримінальної. Друкованого слова боялися, а фейлетону в журналі «Перець» було цілком достатньо, щоби його герой, як мінімум, позбувався посади. «Лист покликав у дорогу», «Газета виступила – що зроблено?» — ось звичайні газетні рубрики тих часів.

Втім, не комуністи придумали прирівняти «перо до штика» – з дореволюційних часів тутешні журналісти гризли владу, вовтузячи спійманого «на гарячому» злодійкуватого чиновника, аж доки тому не проголошувався вирок. Прикладом може слугувати хоча б судовий процес над завідувачем розшуковим відділенням Київської міської поліції Спиридоном Аслановим, про який ми розповідали з нагоди 100-річниці засудження спритного поліцейського (http://ord-ua.com/2009/10/02/yuvilej-prizabutogo-viroku-do-100-richnici-spravi-aslanova/

). Втім, не гріх процитувати те місце, де йшлося про роль справжніх ініціаторів кримінального переслідування Асланова – київських журналістів:

«Скандал вибухнув у квітні 1908 року, коли на шпальтах київських газет з’явилися розповіді про трудові будні завідувача розшуковим відділенням міської поліції Асланова. Зловживання, описані в пресі, були настільки кричущими, що київський генерал-губернатор Павло Ігнатьєв 15 квітня розпорядився негайно перевірити достовірність фактів, оприлюднених журналістами.

Перевірка тривала місяць, але Асланов був звільнений з посади раніше — 25 квітня 1908 року, на десятий день роботи комісії. А ще через день, 27 квітня, Асланов був заарештований, посидів трохи в окремій камері Двірцевої поліцейській дільниці, а згодом — переведений до Косого капоніра.

 Київські журналісти не тільки домоглися порушення кримінальної справи проти начальника розшукового відділення київської міської поліції, але й відслідковували кожен крок слідства, не дозволяючи спустити справу «на гальмах». Ось як, наприклад, газета «Киевлянин» прокоментувала результати обшуку на квартирі Асланова, внаслідок якого було знайдено кілька чистих бланків паспортів і векселі на суму до 10 тис. руб.: «Слідство повинно розкрити походження цих векселів, зараз доводиться лише дивуватися спритності Асланова, який у червні минулого року приїхав до м. Києва бідняком, не мав грошей на квартиру й змушений був попервах жити в своєму робочому кабінеті при розшуковій поліції, а всього через 10 місяців виявився власником доволі значного статку. Такими є результати його взаємин зі злодіями».

Те, що про «справу Асланова» не знав заокеанський редактор – цілком природно. Інша річ — колишній Обухівський райпрокурор Василь Хрущ. Якби б він знав про сумну долю Спиридона Федоровича, то, можливо, не став би так нахабно провертати квартирні афери, їздити на нерозмитнених автомобілях і фальшувати лікарняні листки під час відпочинку в робочий час на іноземних курортах. А головне – не став би судитися з журналістами, що впіймали його за руку.

Любителі чужого бензину

А звела нас з Василем Івановичем підступна доля та Інтернет-видання «Обозреватель».

17 лютого 2005 року. Телефонує тодішній головний редактор «Обозу» Віктор Уколов. Каже, що на виїзді з Києва, на Харківській «клумбі», працівники ДАІ зупинили три бензовози. У ході перевірки товаросупровідних документів виявилося, що вони виписані від імені фіктивної фірми. Скоріше за все, бензин – крадений. Але це не все – виявляється, бензовози в дорозі супроводжують в якості охоронців працівники податкової міліції та СБУ.

До місця пригоди вже виїхала знімальна група телевізійників, тож справа честі для редактора «Обозу» — щоби репортаж у його виданні вийшов раніше, аніж у «конкурентів».

Приваблений обіцяним подвійним гонораром, за півгодини добираюся до Харківської площі. Виявляється, ситуація ще більш цікава, аніж оповів Віктор.

Дійсно, на Харківській площі в мокрому снігу стоять три бензовози й машини «супроводу». Дійсно, відправником вантажу по документах значиться приватне підприємство «Технології та обладнання», яке фігурує в базі даних фіктивних фірм, одержувачем – черкаська нафтобаза «Крафт-Сервіс».

Накладна, виписана працівниками СБУ від імені фіктивної фірми, для перевезення краденого бензину

Дійсно, бензовози в дорозі супроводжували в якості охоронців на своїх власних автомобілях працівники Управління податкової міліції в Київській області Гармаш і Лаврьонов і співробітники УСБУ по Київській області Галицький і Зубенко. Бензин був, дійсно, крадений – вночі під дерегуванням маестро Галицького тріо хлопчиків Гармаш-Лаврьонов-Зубенко поцупили цей бензин з цистерн, що знаходилися на території військової частини в м.Василькові.

Співробітник УСБУ по Київській області Іван Миколайович Галицький – після невдалого підкидання патронів громадянинові Луценку. 

Більш того, власники бензину, точніше, директор фірми «Авіасервіс» Віктор Щербатко і керівник охорони Олександр Луценко, наздогнали крадіїв і навіть до нашого приїзду встигли подати до Дарницького райуправління внутрішніх справ заяву про крадіжку. Тоді Галицькій і Ко підкинули в автомобіль О.Луценка два патрони, незаконно затримали людину й заявили, що зараз повезуть О.Луценка здавати в Ізолятор тимчасового тримання, якщо директор фірми перешкоджатиме подальшому рухові автоколони.

Лише поява журналістів – мене та Віктора Уколова з фотокором «Обозу» — врятувала О.Луценка від знайомства з наручниками. Побачивши фотокамери, СБУшники повернули людині документи, заховали свої патрони й поїхали геть, кинувши бензовози напризволяще.

Винахідливий Вася

За годину репортаж про скандальну подію вже вийшов на головній сторінці «Обозревателя», а наступного дня, зустрівшись ще раз з Луценком і Щербатком (готувався розширений репортаж для «Обозу»), я й довідався про організоване злочинне угруповання, що діяло на території Київської області, у складі прокурора Обухівського району Василя Хруща, начальника УСБУ Сергія Ганжі (у наступному – керівник Державного комітету з матеріального резерву по квоті «Блоку Литвина») та начальника об’єднаної Держподаткової інспекції в Обухівському районі Леоніда Чоботаря (нині – заступник Голови ДПА в Київській області), а також кількох їх підлеглих.

Це одіозне товариство мали всі ознаки ОЗУ з чітким розподілом ролей, зв’язками у владному середовищі (власно, вони й були владою) та ретельним плануванням злочинів. Зокрема, ця зграя під шумок кампанії по виборах президента України вирішила підзаробити  пару-трійку мільйонів доларів, пограбувати нафтобазу розташованої у Василькові авіаційної частини, а бензин і дизпальне продати через мережу автозаправок КЛО, яка й взяла на себе продаж краденого.

Взагалі-то заробити свіжу копійку людині, що обіймає крісло хоча б районного прокурора, нескладно. Механізм збагачення українських правоохоронців досконало відточений і неодноразово застосовувався на практиці. Для цього в прокуратурі або податковій міліції обирається жертва – виробниче підприємство, торгівельна фірма або хоча б газетний кіоск. Далі порушується кримінальна справа – неважливо яка, головне, щоби справа була порушена не проти конкретної особи, а «за фактом». Цей момент, до речі, є принциповим, бо людина, проти якої порушено кримінальну справу, може й до суду подати, оскаржуючи постанову про порушення, а «факт» скаржитися нікуди не стане. Як правило, ані підозрюваних, ані обвинувачених у таких справах не має – у кращому випадку лише свідки та належне свідкам майно, яке оголошується речовим доказом и долучається до матеріалів справи.

Слідчий оголошує це майно таким, що «швидко псується» і яке неможливо зберігати до завершення слідства, оцінює в 15-20% вартості й продає через дружню фірму з зарахуванням виручених грошей у депозит органу слідства. Дружня фірма надалі перепродає товар, але вже за реальною ціною, а «навар» ділиться між усіма учасниками афери. Після цього кримінальна справа закривається за відсутністю складу злочину й виноситься постанова про повернення жертві вартості вилучених і проданих речових доказів – зрозуміло, що в розмірі тих самих 15-20% від реальної ціни.

Скандали навколо подібних махінацій працівників прокуратури з чужим майном неодноразово ставали предметом бурхливого обговорення не тільки в пресі, але й у парламенті без жодних наслідків для аферистів у погонах. Тож не дивно, що Хрущ, Ганжа й Чоботар були абсолютно переконані у власній безкарності й не стали сушити голову над наданням видимості бодай якоїсь законності своїм діям.

28 вересня 2004 року на територію військової частини А-1789 увірвалися працівники податкової міліції та УСБУ по Київській області, захопили нафтобазу й виставили озброєну охорону. Єдиний документ, який грабіжники спромоглися пред’явити, було посвідчення на перевірку касового апарату, належного підприємству «БРСМ-нафта», виписане на ім’я оперуповноважених податкової міліції Гармаша та Лаврьонова. Зрозуміло, що ніякого касового апарату на території військової чистини ніколи не було, а ТОВ «БРС-нафта» (мережа автозаправок у Києві та Білій Церкві), ніколи не мало ніякого відношення ані до Василькова, ані до військової нафтобази.

Діяльність військової частини була повністю паралізована, у солдатську їдальню не могли завезти навіть хліба. Більш того, відкриємо зараз, за перебігом шести років, одну військову таємницю: під час бурхливих президентських виборів 2004 року бойове чергування літаків над Києвом було припинено. Оскільки прокурор сусіднього з Васильковим Обухівського району Хрущ оголосив всі запаси нафтопродуктів, що зберігалися на території військової частини А-1789, «речовим доказом» і разом з Ганжею шукав, кому б їх продати.

(далі буде)

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»