Ювілей призабутого вироку (до 100-річниці «справи Асланова»)

2 жовтня 2009 року виповнюється рівно сто років з того дня, як Київська судова палата оголосила вирок у кримінальній справі, з якою було б не гріх знайомити кожного курсанта школи міліції. Втім, ця справа так і не потрапила до анналів кримінального процесу, її фабула не привернула уваги жодного письменника (Льву Толстому більше припала до серця історія з судом над проституткою Катюшею Масловою), а промови адвокатів під час судового засідання не вивчають у вишах (хоча, заради справедливості, зазначимо, що Плевако та Коні в цьому процесі участі не брали).  А, між тим, 2 жовтня 1909 року до трьох років і трьох місяців арештантських відділень був засуджений завідуючий розшуковим відділенням київської міської поліції колезький реєстратор Спиридон Федорович Асланов — за численні посадові зловживання, хабарництво, порушення присяги й переховування злодіїв. Причому, засуджений разом зі своїм агентом Сергієм Зеллою, з яким по завершенні попереднього слідства Асланов навіть утримувався в одній камері Лук’янівської тюрми (нинішнього СІ №13)

Винятковий виняток

Унікальність справи полягала аж ніяк не в тому букеті зловживань, що були інкриміновані Спиридону Федоровичу. Бо використанням службового становища з метою особистого збагачення здивувати когось в Російській Імперії було важко — попри те, що влада подеколи й робила вигляд, начебто бореться з корупцією, питання наповнення чиновницького гаманця було наріжним каменем усього державного механізму.

Втім, були хоча й поодинокі, але вдалі приклади обмеження корупційних апетитів чиновництва. Так, у грудні 1884 року Олександр ІІІ затвердив Рішення Комітету міністрів «Про порядок суміщення державної служби з участю в торговельних і промислових товариствах, компаніях, а рівно — у громадських і приватних установах». Згідно з цим Рішенням, що мав силу закону, заборонялася будь-яка участь у керівних органах господарських товариств чинам перших трьох класів, а також особам, що обіймали посади обер-прокурора сенату, його заступників, директорів департаментів, губернаторам, градоначальникам, прокурорам та деяким інших. На відміну від сучасної України ця заборона була реальною, а не уявною — вище чиновництво Імперії не наважувалося займатися бізнесом, увівши в керівні органи товариств своїх чад і домочадців. А в «Списку громадянських чинів перших чотирьох класів», виданому в 1903 році, були відсутні прізвища відомих підприємців чи негоціантів.

Але це — скоріше виняток з загального правила. Правило ж полягало в розгулі беззаконня, продажності поліцейських і тотальній корумпованості суддів. Як свідчив П.Ф.Щербіна, звичною практикою тих часів було порушення кримінальних справ за сфальсифікованими звинуваченнями. Як і нині, подібні справи порушувалися саме для того, щоби згодом їх закрити — попередньо отримавши за це гроші з обвинуваченого.  А також — для того, щоби покласти до поліцейських кишень цінні речі, знайдені в домі обвинуваченого під час обшуку. За словами Д.А.Ровенського досудове слідство в Імперії «є безвідповідальним свавіллям, характерне легковажним позбавленням свободи, роздуванням справ та відсутністю будь-якої системи». І хто стане заперечувати, що з тих пір нічого не помінялося?

А ось — цитата зі статті сучасного дослідника В.Б.Молчанова «Корупція як соціальний чинник добробуту імперської адміністрації у під російській Україні в ХІХ — на початку ХХ ст.»:

«Відомі випадки, коли тюремна поліція займалася навіть виготовленням фальшивих грошей за допомогою ув’язнених. У 1836 р. доглядач Балтської в’язниці Зелинський та балтський поліцмейстер Альбрихович дозволили арештантам Голубу і Швецю виготовляти фальшиві монети і отримували за це винагороду. Доглядач Київського тюремного замку Анісімов також брав участь у виготовленні фальшивих грошей за допомогою ув’язнених Калайди, Блумкіна, Ясського та ін. З двох плавок сума фальшивих грошей становила 400 — 500 рублів. Вони оптом продавались київським ділкам по 30 — 40 руб. за сотню. Десять рублів із неї брали собі ув’язнені, а решту 20 — 30 руб. забирав Анісімов».

Через поблажливість влади до подібних випадків нікого не могла здивувати витівка директора канцелярії Комітету про поранених таємного радника Політковського, який на початку 50-х років ХІХ ст. поклав до своєї кишені понад 1млн. рублів. Чи — скромна хатинка київського поліцмейстера Цихоцького, який на початку ХХ ст. перед виходом на пенсію в чині генерал-майора придбав маєтності на суму понад 100 тис. руб.

На краще виглядали й жерці незрячої богині. Так, у траві 1890 року в Одесі слухалася кримінальна справа по обвинуваченню голови Вінницького з’їзду мирових суддів Волкова, судового пристава Іванова та письмоводителя Луценка. Усього матеріали справи налічували 11 епізодів кричущого хабарництва, коли Волков, наприклад, за 4000 руб. «позабув» здійснити опис майна, що підлягало продажу за борги. Або брав по 500 руб. з зацікавленої сторони за «правильне» вирішення справи. Дивлячись на таке, Іванов і Луценко також встановивши таксу за свої послуги. Ну, чим не нинішній Печерський суд?.. Так ось, жоден з цих підсудних до позбавлення волі засуджений не був — судова влада своїх «не здавала».

Тож, погодьмося, що Спиридон Асланов мав скоїти щось дійсно виняткове, аби отримати на вирок кілька років ув’язнення. Але, найголовніше, головною рушійною силою «справи Асланова» були, висловлюючись словами чинного Президента України, «журналістські морди», з легкої руки яких по шпальтах газет став гуляти термін «Аслановщина» (не плутати з більш пізнім злочинним проявом, яке в 2002 році здобуло назву  «Азаровщина»).

Як стати нишпоркою?

Розшукове відділення київської поліції було створено в 1873 році і мало підпорядковуватися безпосередньо київському поліцмейстеру. Але в реалії відділенням керував його завідуючий, що спочатку призначався з числа приставів (до речі, першим завідуючим був пристав Либідської поліцейської частини Матковський), а з 1901 року — з числа помічників пристава. Як наслідок — поліцмейстер повністю відповідав за роботу відділення, але реальний його вплив на діяльність розшуковиків був мінімальним.

Як писав автор блискучих «Київських мініатюр» Віталій Ковалинський, «…повним вершителем розшукової справи в місті став завідуючий відділенням. Він не був підпорядкований ніякому фактичному контролю, не відчував за собою ніякої відповідальності, бо формально вона лежала на поліцмейстері, і завідуючий користувався усією повнотою влади начальника окремого підрозділу». Тож доходило до анекдотичних ситуацій, коли, наприклад, той же Асланов, не маючи на те жодних законних повноважень, самочинно заснував при собі посаду чиновника з особливих доручень і призначив на цю посаду своїм розпорядженням одного з агентів.

До речі, той же Віталій Ковалинський знайшов у фондах Центрального державного історичного архіву України службову інструкція для київських розшуковиків, складену в серпні 1901 року завідувачем розшукового відділення Георгієм Рудим за розпорядженням київського поліцмейстера В’ячеслава Цихоцького. Згідно з інструкцією, на службу до відділення міг поступити лише той, хто мав «винахідливість, спостережливість, холоднокровність, рішучість, знання міста Києва, його передмість та місцевих умов, уміння читати та складно писати по-російськи, міцну статуру, добрий слух, сильний зір, тверезість та бездоганно чесну поведінку». Сплине 16 років, і від працівника спецслужби вимагатимуть тільки три речі: чисті руки, гаряче серце й холодну головау. Про  тверезість і бездоганно чесну поведінку більше не йтиметься.

Окрім того, існували певні обмеження щодо прийняття на службу до розшукового відділення. Наприклад, не приймалися особи, які мали торговельні чи промислові заклади, та такі, «у кого дружина й діти, брати й сестри займалися злочинним промислом». Штатна чисельність відділення складала 37 осіб, з яких 6 агентів перебували на державній службі, а 28 — працювали за вільним наймом.

Втім, попри такі суворі вимоги до кандидатів на посаду агента розшукового відділення, безконтрольність завідувача призвела на початку ХХ-го століття до одного з найгучніших газетних скандалів у Росії.

І був суд, і був вирок…

Скандал вибухнув у квітні 1908 року, коли на шпальтах київських газет з’явилися розповіді про трудові будні завідувача розшуковим відділенням міської поліції Асланова. Зловживання, описані в пресі, були настільки кричущими, що київський генерал-губернатор Павло Ігнатьєв 15 квітня розпорядився негайно перевірити достовірність фактів, оприлюднених журналістами. Перевірка тривала місяць, але Асланов був звільнений з посади раніше — 25 квітня 1908 року, на десятий день роботи комісії. А ще через день, 27 квітня, Асланов був заарештований, посидів трохи в окремій камері Двірцевої поліцейській дільниці, а згодом — переведений до Косого капоніра.

Київські журналісти не тільки домоглися порушення кримінальної справи проти начальника розшукового відділення київської міської поліції, але й відслідковували кожен крок слідства, не дозволяючи спустити справу «на гальмах». Ось як, наприклад, газета «Киевлянин» прокоментувала результати обшуку на квартирі Асланова, внаслідок якого було знайдено кілька чистих бланків паспортів і векселі на суму до 10 тис. руб.: «Слідство повинно розкрити походження цих векселів, зараз доводиться лише дивуватися спритності Асланова, який у червні минулого року приїхав до м. Києва бідняком, не мав грошей на квартиру й змушений був попервах жити в своєму робочому кабінеті при розшуковій поліції, а всього через 10 місяців виявився власником доволі значного статку. Такими є результати його взаємин зі злодіями».

І, дійсно, автор «Киевлянина» мав рацію — нагромадити такий капітал завдяки сумлінній праці Асланов аж ніяк не міг хоча б тому, що мав найнижчий, 14-го класу,  чин колезького реєстратора й відповідне жалування. Але найбільш дивовижною виглядала стрімка кар’єра начальника розшукового відділення, який на державну службу заступив у віці 28 років, попервах ставши канцелярським службовцем при поліцмейстері м.Сімферополя. Через рік він лише квартальний наглядач Сімферопольської поліції, а з грудня 1903 року — квартальний наглядач у м.Севастополі. У подальшому Асланов виконував обов’язки помічника начальника Севастопольської тюрми, служив у канцелярії градоначальника й на початку 1906 року звільнився зі служби в поліції, так і не просунувшись по кар’єрних сходах на жодний щабель, вищий від колезького реєстратора. Як раптом 29 травня 1907 року Спиридон Федорович отримав призначення на посаду помічника пристава Бульварної поліцейської частини в м.Києві з одночасним виконанням обов’язків завідуючого розшуковим відділенням київської поліції.

Як стверджували обізнані журналісти, на відповідальну посаду до Києва  Асланова рекомендував начальник Київського охоронного відділення підполковник корпусу жандармів Кулябко, з яким Асланов перетинався під час служби в Криму. До речі, це  — той самий Микола Миколайович Кулябко, який 1 вересня 1911 року передав агенту охоронного відділення Дмитру Богрову квиток до Міського театру (нині — Національна опера України) на спектакль «Казка про царя Салтана». Спектакль, як відомо, завершити не вдалося — у другому антракті вистави Богров смертельно поранив Голову Ради Міністрів Росії Петра Столипіна пострілом з пістолета.

І ще одне «до речі». Асланов і Столипін були знайомі, хоча й заочно. Принаймні, Петро Аркадійович цікавився «справою Асланова» й навіть надсилав запит про службу горезвісного поліцейського до Севастополя — а все завдяки тому неймовірному розголосу в пресі, який мали скандальні витівки завідувача розшуковим відділенням.

Нічого дивного в тому, що Кулябко покровительствував людині, явно непридатній до служби, не має. Бо й сам Микола Миколайович тримався на посаді виключно завдяки заступництву командира корпусу жандармів генерал-лейтенанта Павла Курлова. Така була традиція «охоронки» — начальство набирало підлеглих за принципом особистої відданості. Чесність і службові якості співробітників нікого не цікавили. Втім, як і зараз.

Тож не дивно, що зловживання в розшуковому відділення сягнули небачених висот. Дійшло до того, що начальник відділення Асланов, рятуючи від тюрми «короля злодії» Абрама Целендера («Циліндр»), не тільки знищив про нього всі дані службової картотеки, але й виступив у суді зі свідченнями про те, що Целендер є винятково законослухняною людиною.

Як встановили журналісти, і це підтвердило слідство, Асланов «перебував на зарплатні» в київських злодіїв і систематично отримував від них гроші за можливість безперешкодно «працювати». Більш того, завідувач розшуковим відділенням брав участь у застіллях разом з відомими злодіями та утримувачами будинків розпусти, від яких також отримував регулярну винагороду.

Втім, винним себе Асланов не визнав і запевняв суд, що йому не було відомо, що особи, з якими в нього склалися особливі стосунки, є професійними злочинцями й рахуються по обліках розшукового відділення. Сміх та й годі… Також Спиридон Федорович не зміг пояснити наявність у нього в квартирі чистих бланків паспортів та векселів на значну суму. Не зміг нічого Асланов відповісти й на запитання щодо тих розшукових справ, які за його вказівкою були списані в архів, хоча не були закінчені провадженням. За таких обставин суду нічого не залишалося, як тільки винести обвинувальний вирок. Касаційну скаргу Асланов не подавав.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»