Бидло – воно й у Африці бидло…

Йой, братці, бачив я вчора Пегаса своєї Музи – першого заступника Міністра України у справах сім’ї, молоді та спорту Пальчевського. Ну, того самого – хіміка-авіатора та Генерального секретаря Партії любителів пива Російської Федерації, якого зненацька призначили на державну службу в Україні… Братці… Я в житті такого бидла не бачив – воно орало на мене, погрожувало мені Службою безпеки України (агов, пане Хорошковський, не бажаєте прокоментувати?), наказало запитати в СБУ «установочниє даниє, номєр паспорта етого Бойко і єго домашній адрес»… Пальці віялом… На «ти»… Бачте, Андрію Івановичу не сподобалася моя стаття на «ОРД» (http://ord-ua.com/2010/05/31/palchevskim-u-nebo ) про нього, коханого…. Боже-боже, уряд професіоналів…

А перетнулися ми з Андрієм Івановичем абсолютно випадково – 7 червня в прес-службі Мінісім’ямолодьспорту. Вже тиждень поспіль ми ніяк не могли зустрітися з прес-секретарем Міністерства Ларисою Чорнопиською, а між тим я мав ознайомити прес-службу з матеріалами депутатської перевірки скарги директора Єнакіївського державного авіаційно-технічного спортивного клубу на грошові побори з вихованців цього закладу. Ще у вересні минулого року з Єнакієвого до Верховної Ради України надійшла дуже серйозна скарга, тож негайно була створена робоча депутатська група, яка все перевірила й встановила: дійсно, під дахом Мінісім’ямолодьспорт в Україні діє група аферистів, яка обклала поборами юніорів-парашутистів, відбираючи в них, подеколи, останні гроші.

Прикриває аферистів начальник відділу Мінісім’ямолодьспорт і два дрібних клерки з Міністерства. Дорослих, до речі, визискують також … Ну, а оскільки окрім нужденної журналістської праці мені ще й доводиться допомагати товаришу, голові підкомітету Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти Олесю Донію, який здійснює контроль за дитячими закладами позашкільної освіти на кшталт Єнакіївського клубу, то й з паперами по інстанціях тягаюся також я.

Між іншим, найбільш послідовно захищає дітвору від свавілля шахраїв відомий народний депутат від Партії Регіонів Олена Бондаренко. Багато допомагають юніорам Олесь Доній (НУНС), Борис Шиянов (БЮТ), Леонід Литвинов (ПР). Трансляція парламентських засідань дає досить спотворене уявлення про роботу Верховної Ради й народ у масі своїй не уявляє, яким справам депутати віддають 90% свого робочого часу. А, між тим, хтось займається бізнесом, хтось – політикою, а такі, як Олена – приділяють чимало часу прийому громадян, розгляду скарг і абсолютно безкорисливій допомозі найнезахищеним. Пишу як очевидець. І хоч, буває, критикую деякі законодавчі пропозиції Олени, і хоча чимало в’їдливого написав про її партійне оточення, але мушу засвідчити – зустріч з такою чуйною людиною, яка завжди відгукується на чужу біду, то в наші часи є велика рідкість.

Завдяки депутатським зверненням Олени та Олеся щодо аферистів наразі порушена кримінальна справа, а відносно колишнього заступника Міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Мирослава Дутчака та начальника Департаменту неолімпійських видів спорту Олександра Артем’єва Генеральною прокуратурою перед Новим роком була навіть винесена постанова про відкриття дисциплінарного провадження. Але після призначення міністром Равіля Сафіулліна побори відновились, у зв’язку з чим Олена Бондаренко наприкінці травня звернулася до Віктора Януковича. 27 травня 2010 року питання доповідалося Президентові, він дав відповідні доручення Міністру Равілю Сафіулліну, ну, а автор цих рядків взявся донести матеріали депутатської перевірки до прес-служби.

Добирався я цілий тиждень. Нарешті, 7 квітня з чималою торбиною документів здійнявся на другий поверх Міністерства. Але прес-секретар зразу ж попередила, що через важливість питання зі мною хоче зустрітися заступник міністра Сергій Глущенко. «Ось, — думаю, — як нова влада журналістів поважає. Сама йде на зустріч. Семимильними кроками». Пані Лариса кудись побігла і я залишився на самоті з приємними думками про керівництво Мінісім’ямолодьспорт.

І, дійсно, за пару хвилин до приміщення прес-служби зайшов чолов’яга, який більше скидався на агента канадської оптової компанії. Це, як виявилося, і був пан Глущенко, що прийшов у заступники Міністра з посади заступника генерального директора ВАТ «Київхліб». А до того він працював на Шосткінському міськмолкомбінаті, очолював корпорацію «Фанні» (молочні продукти) та впродовж 5-х років представляв в Україні компанію «Тетра Пак». Фахівець широкого профілю, відтепер Сергій Вікторович розстався з хлібно-молочними бізнесом і керує зв’язками Мінісім’ямолодьспорт з громадськістю та засобами масової інформації. Великому кораблеві – велике плавання.

Підтанцьовуючи, наче одержимий глистами, Глущенко запропонував пройти до нього в кабінет. Як раптом у приміщенні прес-служби з’явився ще один чоловік, який походив-походив, і став питати, хто тут Бойко. «Вот, Андрей Иванович, это он о Вас написал», — запопадливо показав пальцем на мене Глущенко. Отак ми й познайомилися з товаришем Пальчевським.

Мушу зазначити, що вантажники на Троєщинському ринку поводять себе значно культурніше, аніж недавно призначений перший заступник Міністра України у справах сім’ї, молоді та спорту. Пальчевський з перекошеним обличчям, називаючи мене на «ти», став вимагати, щоби я пояснив, як посмів написати про нього статтю на «ОРД».

Андрій Іванович приїхав до України кілька років тому, ні дня не працював на державній службі й, вочевидь, не уявляє собі функції чиновника. Втім, це й не дивно, позаяк донедавна він заробляв гроші хіба на тому, що влаштовував публічні істерики з приводу епідемії свинячого грипу й «під шумок» збував задуреному народові марлеві пов’язки та антигрипозні препарати. Щоправда, як з’ясувалося, ніякої епідемії насправді не було, а психоз у населення був спричинений чітко спланованою акцією аферистів. Але то таке…

Тож не дивно, що Пальчевський вирішив, що заступник міністра при спілкуванні з журналістом має себе поводити, які дрібний рекетир на базарі, який розводить баригу на гроші. От тільки це був трохи не той випадок. Але Пальчевського про це ніхто не попередив, а в самого нього поцікавитися, на кого він збирається «наїжджати», тями не вистачило.

Урешті-решт я підвівся, і ми з Глущенком відправилися в апартаменти останнього. Як раптом, пройшовши майже весь коридор від прес-служби до кабінету Сергія Вікторовича, почув здалеку: «Стой, подожди!». Це так до журналіста звертався перший заступник Міністра. Ми з Глущенком зупинилися…

О, це була просто феєрична сцена. У коридорі Мінісім’ямолодьспорт військовий перекладач Пальчевський з криком і на «ти» погрожував журналісту за те, що той посмів написати, що начебто Пальчевський не є лікарем. «Господь з Вам, — кажу, — Андрію Івановичу, а хіба ж Ви медичний працівник? Ви ж самі в прямому ефірі, коли закликали боротися з неіснуючою епідемією свинячого грипу, на запитання Кільчицької відповіли, що Ви не лікар, а хімік. От тільки я так і не зрозумів – Ви спеціалізуєтеся по частині органічної хімії, чи неорганічної?»

Боже, що тут з ним трапилося. Як же ж воно верещало, як погрожувало. Кілька разів я пропонував державному службовцю Пальчевському взяти себе в руки, а також спілкуватися зі мною державною, тобто українською, мовою. Але де там. Для Пальчевського державна мова – російська. Про що, до речі, я й писав у своїй статті.

Одним словом, зайшли ми в кабінет Глущенка. Пальчевський – за нами. Став вимагати мої документи. «Андрію Івановичу, — кажу, — по-перше, у черговий раз прошу спілкуватися зі мною українською мовою, бо я в державній установі. Як і Ви, між іншим. По-друге, прошу мені не «тикати». Ви зараз уособлюєте державу й є представником влади. Перестаньте ганьбити себе та ганьбити Міністерство. А, по-третє, я не до Вас прийшов. У мене зустріч з прес-секретарем, взагалі-то». У відповідь – потік слини й вереск, щоби Глущенко негайно викликав міліцію та викинув мене геть. «Викликайте, — знизую я плечима».

Тоді Пальчевський дістає мобільний телефон, вмикає функцію диктофону й починає тицькати його мені в обличчя, вимагаючи, щоби я говорив у мікрофон… Ні, все ж таки Пальчевського треба було призначати не в Мінісім’ямолодьспорт, а в Міністерство культури. Там би він виглядав більш органічно.

Нарешті в кабінет зайшла прес-секретар Лариса Чорнописька. Пальчевський прибрав диктофон від мого обличчя й накинувся на Ларису Антонівну за те, що та пускає в Міністерство всяку шушеру, яка сміє писати статейки про першого заступника Міністра. «Вы его документы проверили?», — гримало чиновне бидло на перелякану жінку, – как Вы посмели его сюда пустить после того, что он про меня написал?». «Ми ще не встигли навіть познайомитися, Андрію Івановичу, пан Володимир тільки зайшов, як я вибачилася й побігла в інших справах, а потім прийшов Сергій Вікторович і забрав його».

«Так, — звернувся Пальчевський до Глущенка, — немедленно звони в СБУ, пусть мне сейчас дадут всю информацию на этого деятеля, номер паспорта, кем и когда выдан, где он работал, полную биографию, домашний адрес, номера телефонов, короче, всю информацию, какая есть на него в СБУ. Я его проучу». Я давлюся від сміху. Глущенко знімає трубку й починає диктувати: «Записывайте, Бойко Владимир Маркович… значит, так, нужны все установочные данные…». На прес-секретаря страшно дивитися. На відміну від двох начальствених придурків, вона все розуміє.

Усвідомлюючи, що міліція, на жаль, не приїде (про такий подарунок долі годі й мріяти), я забираю зі стола Глущенка свою візитівку. Пальчевський верещить: «Что это за визитка, на ней должность не указана, мы с такими визитками не пускаем…». Ага, я забув у Пальчевського спитати, які візитівки мені замовляти й що на них зазначати… Підводжуся та під погрозливі крики Пальчевського виходжу з кабінету.

Найсмішніше трапилося через півгодини. Миттєво добираюся до Верховної Ради (аж самому дивно – жодного затору в центрі), піднімаюся в кабінет на 13-му поверсі будинку Комітетів, який ми ділимо з Олесем, як лунає телефонний дзвінок. Приємний жіночий голос: «Олександре Сергійовичу?З Вами хоче переговорити перший заступник Міністра молоді та спорту Пальчевський Андрій Іванович». «Олександр Сергійович, — кажу, — на лікарняному. А з якого питання?». «Та, розумієте, треба вжити заходи відносно одного… ну, коротше, є такий Бойко, який статтю написав про Андрія Івановича». «Передайте, — кажу, — Пальчевському, що Бойко – це я, і що я щойно мав насолоду з ним спілкуватися».

На тому кінці дроту чути приглушений зойк, після чого жінка довго радиться з чоловіком (очевидно, Пальчевським). Нарешті, питає, чи не міг би я дати номер мобільного телефону Олеся Донія. «Ні, — кажу, — не міг би». І кладу слухавку. А ще за півгодини телефонує Олесь, сміється й питає, що я там такого написав про якогось заступника якогось міністра – він так і не зрозумів якого, оскільки з 27 квітня позбавлений можливості слідкувати за життям країни й раніше ніколи не чув ані про Пальчевського, ані про скандал з його громадянством.

Господи, думаю, люди добрі, ну хіба можна на посаду заступника міністра, та ще й першого, призначати такого дебіла?..

До речі, роки два тому Луценко передав Олесю величезну теку «Діло», в яку він особисто зібрав всі мої публікації про себе. А на папці власноручно написав «народному депутату від «Народної Самооборони» О.Донію для ознайомлення з творчістю його помічника та з метою вжиття заходів». Так я тоді опублікував цей епізод на ОРД і пояснив публічно Юрію Віталійовичу, що єдино, чим мене можна допекти – це насипати сіль у каву в парламентському буфеті. Бо я, дякуючи Богові, заслужив право писати те, що вважаю за потрібне.

Моя писанина комусь подобається, комусь – ні. Можливо, десь я помиляюся, десь порушую якісь умовні й не мною вигадані стандарти – не знаю, хай це вирішують читачі, для яких (і тільки для яких) я працюю. Я не займаюся ніякими «заказухами», не знаю, де знаходяться штаби політичних партій (хіба інколи забігаю на вулицю Липську в штаб Партії Регіонів перекусити в підвальному буфеті в чарівній жіночій компанії), принципово тримаюся подалі від політиканства й ніколи не називав чорне білим чи навпаки. Принаймні, свідомо. Я можу промовчати, але я ніколи не стану брехати. Тож налякати мене Пальчевський може з таким же успіхом, як їжака – голим задом.

Але є одне «але» — Пальчевський звернувся до СБУ з проханням надати щодо мене конфіденційну інформацію особистого характеру. Мені немає чого приховувати від кого б то не було. Я давно живу в умовах прослуховування телефонів і зовнішнього спостереження. Щоправда, «наружка» останній раз за мною ходила 14 лютого 2007 року, після чого була знята розпорядженням тодішнього в.о. Голови СБУ Валентина Наливайченка з величезним скандалом, оскільки я розшифрував «топтунів» і пообіцяв опублікувати їх фотографії разом з адресами конспіративних квартир.

У зв’язку з цим мені були принесені офіційні вибачення та запевнення, що працювали не по мені, а по інших людях, просто я випадково потрапив у поле зору. Одночасно я був офіційно повідомлений, що Наливайченко на колегії СБУ заборонив по мені працювати. М-да…

Так ось, мене мало турбує, що Пальчевський може щось таке про мене довідатися. Я живу прозоро. Але він, будучи повним ідіотом, здатен вчинити якусь провокацію, знаючи мою домашню адресу чи адресу проживання моєї дитини. Тому я все ж таки змушений публічно звернутися до Голови Служби безпеки України Валерія Хорошковського з вимогою позбавити Пальчевського можливості знайомитися з інформацією, що має гриф обмеженого доступу. Бо з його правосвідомістю – тільки марлевими пов’язками торгувати.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД» та Голови СБУ Валерія Хорошковського