Слово о законе и самосуде
«ДЖУЛС. А теперь опиши, как выглядит Марселлас Уоллес!
БРЕТТ. Ну… он… он… черный…
ДЖУЛС. Дальше!
БРЕТТ. …И он… он… высокий…
ДЖУЛС. Он похож на шлюху?
БРЕТТ (не подумав). Что?
Джулс переглядывается с Винсентом, тот подмигивает, Джулс округляет глаза и СТРЕЛЯЕТ Бретту в плечо.
Бретт вскрикивает, начинает ТРЯСТИСЬ/КОРЧИТЬСЯ на стуле.
ДЖУЛС. Он-похож-на-шлюху?
БРЕТТ (в агонии). Нет.
ДЖУЛС. Так почему же ты хотел трахнуть его как шлюху?
БРЕТТ (корчась в судорогах). Я не хотел.
ДЖУЛС (более спокойным голосом). Хотел, Бретт. Ты хотел его трахнуть. Ты когда-нибудь Библию читал, Бретт?
БРЕТТ (корчась в судорогах). Да.
ДЖУЛС. Там есть одно место, я его запомнил, подходит к этой ситуации.
Иезекииль, 25:17: “Путь праведника преграждается нечестивостью грешников и беззаконием злобных. Благословен тот, кто, побуждаемый милосердием и доброю волей, ведет слабых чрез долину тьмы, ибо он есть истинная опора братьям своим и хранитель заблудших. И простру руку Мою на тех, кто замыслил истребить братьев моих, и совершу над ними великое мщение наказаниями яростными, и узнают, что я — Господь, когда совершу над ними Мое мщение.”
Каждый из наших героев в это время ВЫПУСКАЕТ полную обойму в сидящего Бретта.
Когда они заканчивают, неподвижный труп еще мгновение сидит на стуле, затем ОПРОКИДЫВАЕТСЯ.
Наступает тишина.»
Приведенный нами отрывок из фильма Квентина Тарантино «Криминальное чтиво» — является классическим примером самосуда.
Некий Бретт украл у авторитетного человека Мартина Уоллеса большую сумму денег. Люди Уоллеса, Джулс и Винсент забирают эти деньги у Бретта, тем самым прекращая само преступление и восстанавливая справедливость. Но затем, Джулс и Винсент присваивают себе прерогативы Господа и нагло цитируя Писание «И простру руку Мою на тех, кто замыслил истребить братьев моих, и совершу над ними великое мщение наказаниями яростными, и узнают, что я — Господь, когда совершу над ними Мое мщение.» — кончают несчастного Бретта. Таков самосуд. В последнее время, однако, нас часто пугают возможностью самосуда, как реакции граждан на незаконные действия правоохранителей, правонадзирателей и судей. Также власть опасается неких «акций гражданского неповиновения» как ответной реакции на все тот же властный произвол. Очевидно, что речь идет о простой подмене понятий. Потому что для ситуации нестандартного реагирования граждан на нарушения закона со стороны представителей власти есть другое определение – необходимая самооборона. Представьте, что вы наняли себе охранника. Вы платите ему деньги за то, что он вас охраняет, вы разрешили ему ношение оружия, для того, что бы он вас охранял, дали ему еще ряд эксклюзивных прав – например, находиться в вашей машине, в вашей квартире, слышать ваши разговоры с партнерами и прочее. И вот, через какое-то время вы обнаруживаете, что ваш охранник сдает конкурентам вашу конфиденциальную информацию, что он ворует деньги из вашего сейфа и даже, извините, спит с вашей женой. Вы пытаетесь возмутиться этим фактом – но охранник просто бьет вас по зубам рукоятью пистолета. При этом охранник заявляет о том, что он желает жить в том же духе, а вы отныне становитесь его заложником и будете мягко говоря выполнять любые его прихоти и даже эротические фантазии. Не правда ли ,ситуация несколько напоминает наши нынешние взаимоотношения со взбесившимися слугами народа. Но вернемся к вам и вашему охраннику. Будет ли самосудом то ,что вы исхитрившись, застрелите своего охранника? Отнюдь. С одной стороны, этим вы пресекаете преступление, с другой – осуществляете акт необходимой самообороны. Будет ли ваше заявление о категорическом отказе исполнять прихоти охранника акцией «гражданского неповиновения»? Нет. Почему собственно, вы должны исполнять его приказания? В вашем контракте с ним об этом не было сказано ни слова. Так что, все возможные слова охранника о том, что как же так, вы же сами дали ему оружие – можно рассматривать лишь так же как наглую апелляцию бандита Джулса к Священному Писанию. Да, мы дали им права и оружие, но лишь для того, чтобы они исполняли строго определенные в контракте (законе) функции. Когда же вместо этого охранники начинают нас грабить, насиловать и убивать – мы вправе обороняться. И это будет абсолютно законной и необходимой самообороной. Именно необходимой. Потому что необходимо пресечь продолжающееся из дня в день преступление. Если оно не будет пресечено, то охранники пойдут уже проторенным путем – они объединятся. И объединят нас. В бараках трудовых лагерей.
Какие же формы самообороны наиболее эффективны в нашем положении? Любые. Главное, чтобы они были продуманными и коллективными. Охранников всегда меньше чем нас. И жильцы дома должны объединиться против свихнувшейся консьержки.
ЗВЕРНЕННЯ
Донецької обласної громадської правозахисної організації
“Верховенство права”
м. Донецьк 4 квітня 2005 року
Події, які відбулися в державі останнім часом, виявилися тим лакмусовим папірцем, який визначив, хто є хто в середвищі того кадрового прошарка, який репрезентує нашу судову систему. Далеко не всі судді мали сміливість протистояти адміністративному тиску, який чинився на них можновладцями, в тому числі суддівською верхівкою — особливо коли під репресивний каток попадали ті, хто дозволяв собі сміливість бути в опозиції до влади. Прикладів можна навести вдосталь.
Коли нотаріус із Красного Лиману Володимир Адамович, який на минулих виборах очолював місцевий виборчий штаб “Нашої України”, кілька років тому повстав проти незаконних стягнень із громадян — клієнтів нотаріальних контор (ці незаконні фінансові операції здійснювали фірми-посередники при Міністерстві юстиції), Донецьке обласне управління юстиції миттєво і показово призупинило на три місяці його нотаріальну діяльність, хоча такої правової норми по відношенню до нотаріусів, як призупинення їх повноважень, законом не передбачено. І що ж? Ворошиловський районний суд м. Донецька, куди Володимир Адамович звернувся із позовом до облюсту, півтора року зволікав із розглядом справи, поки врешті-решт абсолютно безпідставно не відмовив у задоволенні позову. А апеляційний суд Донецької області, не вагаючись, проштампував це беззаконня.
Всім відомий також випадок із незаконним запроторенням в червін 2002 року до ізолятора тимчасового утримання донецького журналіста Володимира Бойка, затриманого прямо в редакції газети після серії гучних публікацій про корупцію в місціевій прокуратурі та податковій міліції. Суддя Куйбишевського районного суду м.Донецька Якубенко, отримавши скаргу ув’язненого журналіста, замість того, щоби негайно звільнити його з-під варти, постановив продовжити строк затримання до 10 діб, чим викликав обурення навіть тодішнього президента Кучми. Тим не менш, досі в Апеляційному суді Донецької області не розглянута скарга Володимира Бойка на цю постанову, а Якубенко продовжує носити суддівську мантію та знущатися над іншими громадянами. Це ж стосується й судді Ворошиловського райсуду м.Донецька Кутті, який відмовився розглядати позов В.Бойка про відшкодування шкоди, завданої незаконним затриманням та судді Київського райсуду м.Донецька Масло, яка відмовилася розглядати позов журналіста про відшкодування шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності та відмовилася повертати журналісту вилучені під час обшуку речі й документи. Коли ж наступного разу, наприкінці 2003 року, прокуратурі в черговий раз знадобилася провчити незручного владі журналіста, коллега Масло, суддя Київського районного суду м.Донецька Попревич, виготовив фальшивий виконавчий лист про арешт квартири, яка належить матері й дитині Володимира Бойка. Цей випадок викликав обурення з боку міжнародних правозахисних організацій й був наведений як приклад кричущого беззаконня в річній доповіді Державного департаменту Сполучених Штатів Америки, тим не менш жодних наслідків для Попревича не мав, а цей суддя й досі відправляє правосуддя в Донецьку.
Точно так продовжує носити судову мантію й суддя Куйбишевського районного суду м.Донецька Тупицький, який засудив адвоката Сергія Салова до п’яти років позбавлення волі за те, що в С.Салова були знайдені кілька листівок, в яких висміювався Кучма. Зараз скарга Салова на незаконне рішення Тупицького вже розглянута в Європейському суді з прав людини, але це не завадило кар’єрі Тупицькокго, який нині вже є головою районного суду.
А взяти випадок із підполковником міліції у відставці Михайлом Халаджі, який не побоявся виступити проти фінансових махінацій людей із найближчого оточення колишнього Генпрокурора України Васильєва? Коли в 2003 році пан Васильєв кандидатував у Генпрокурори, на засіданні Верховної Ради України голова комітету з питань боротьби із корупцією та організованою злочинністю Володимир Стретович запитав його відносно причетності до цих махінацій, викладених в опублікованому низкою видань інтерв’ю Михайла Халаджі. У відповідь вже через два дні Михаїл Халаджі був незаконно затриманий прокуратурою і звинувачений у крадіжці в особливо великих розмірах. Донецьке правосуддя й цього разу продемонструвало свій вишкір: ссуддя Ворошиловського місцевого суду м. Донецька Бухтіярова навіть відмовилась розглядати скаргу на незаконне затримання Халаджі, а її колега із Калінінського місцевого суду м. Донецька Карпушова слухняно проштампувала сфальсифікований у прокуратурі вирок. І ось майже рік Апеляційний суд Донецької області продовжує зволікати із переглядом вироку, невідповідність якого дійсним обставинам справи усім очевидна. Що ж стосується скарги М.Халаджі на незаконне затримання, то вона лежить у Ворошиловському районному суді м.Донецька без розгляду вже півтора роки у той час, як за законом, подібні скарги мають розглядатися впродовж 5 днів. Жодного покарання за це суддя Бухтіярова так і не понесла
Ворошиловський районний суд м. Донецька, який очолює пан Івашура, є місцевим судом центрального району столиці Донбасу, куди стікаються всі позови й скарги на дії державних посадовців, і виконує роль особливої інституції, приглушуючи та нівелюючи всі можливі протести з місць. Дончани пам’ятають події майже десятирічної давнини, що розгорнулись тоді навколо позову головного комуніста України Петра Симоненко до редакції донецької газети “Город”. Тоді в цьому суді були знищено деякі аркуші справи, що містили важливі для редакції докази, а Обласний ( нині — Апеляційний суд Донецької області) продемонстрував журналістам, на чиєму боці політичних барикад він є. Ці барикади й досі відділяють його від народу, а всі скарги на суддівське беззаконня, які мешканці Донеччини подають до столичних установ, часто навіть не покидають території області.
Наприклад, 67-річний письменник та журналіст Анатолій Наумов вже три роки марно домагається від Івашури передати до Верховного Суду України свою касаційну скаргу на судове рішення, яким А.Наумов був позбавлений житла. Це — явний і неприхований злочин, але прокуратура та керівництво апеляційного суду відверто прикривають потрібного їм посадовця, через руки якого проходить багато делікатних справ.
Суддівське беззаконня давно перетворило Донеччину в зону, де “понятия” багато в чому підмінили закон, де порушення прав людини стало повсякденням, а верхівка судової влади та прокуратури перетворилися в служку тих, кого сьогодні в Україні зневажливо називають “донами” — по аналогії із сіцілійськими мафіозі. Тому не дивно, що голова Апеляційного суду Донецької області Кондратьєв разом з іншими порушниками закону брав активну участь у відомому збіговиську сепаратистів у Сєверодонецьку.
Ми вимагаємо від органів прокуратури негайно притягнути до кримінальної відповідальності голову Ворошиловського районного суду м. Донецька Івашуру, суддів цього суду Бухтіярову і Куттю, голову Куйбишевського районного суду м.Донецька Тупицького й суддю цього суду Якубенка, суддів Київського районного суду м. Донецька Попревича й Масло й готові надати відповідні матеріали на доказ їхньох злочинної діяльності. Ми також вимагаємо оновлення керівництва апеляційного суду, зокрема вимагаємо від пана Кондратьєва та його заступника пані Рибалко добровільної відставки — бо вони, залишаючись на своїх посадах, тільки компрометують правосуддя в регіоні, підривають довіру людей у можливу справедливість та верховенство закону.
Ми звертаємось з цього приводу до голови Президента України, до Верховної Ради України, до Голови Верховного Суду, до Генерального прокурора України, до Вищої Ради юстиції, до голови Ради суддів України, до Уповноваженого з прав людини Верховної Ради, до усіх, хто має відповідні повноваження: знайдіть можливість приділити увагу такому проблемному в правовозахисному аспекті регіону, як Донбас. Адже надалі залишати все так, як це склалося в області, — просто неможливо. Люди повинні відчути подих оновлення, справедливості та поваги до своїх прав і свобод.
