25 січня цього року Віктор Ющенко сказав наступне:
“Для мене і мого уряду справа Гонгадзе — це моральний виклик, на який треба давати швидку відповідь (…). Я несу повну моральну відповідальність, і за один-два місяці справа має бути передана до українського суду. І ви побачите публічний розгляд справи в суді”, — пообіцяв президент делегатам ПАРЄ.
Пройшло два місяці, і 25 березня справа Гонгадзе, природно, в суді не була. Проте йдемо далі. 9 лютого Ющенко зустрічався з Лесею Гонгадзе, яка звернулася до нашого всенародно обраного з одним-єдиним проханням: провести остаточну ДНК-експертизу “таращанського тіла” та порівняти її дані із тими біологічними зразками, які пані Леся надала у розпорядження слідчих прокуратури цілу вічність тому назад.
Далі все було вельми обнадійливо: через дуже короткий проміжок часу Лесю Гонгадзе знову викликали до Києва. Власне, її перебування у морзі на Оранжерейній не було конче необхідним, однак вона все ж була присутня під час відповідної процедури — на експертизу взяли зразки поки що не ідентифікованого тіла, пообіцявши пані Лесі, що результат буде готовий через два тижня. Ну, максимум, через три…
З тих пір минуло щонайменше півтора місяці. Вчора я зателефонувала до Львова і, вже знаючи відповідь заздалегідь, все ж спитала у пані Лесі, як там експертиза? “Ніхто нічого не робить, — сказала вона. — Для чого я тільки їздила до Києва? Лише втомилася і змучилася, захворіла нервово… Скажіть мені, невже експертиза по ДНК робиться стільки часу? Мені ніхто не дає відповіді! Всі на це плювати хотіли! І не поскаржишся вже нікуди…”.
Дійсно, куди скаржитися після того, як втручання Ющенка у справу Гонгадзе не дало жодного конкретного результату? Хіба що у небесну канцелярію. Однак якщо Творець всього сущого є “за визначенням” ще й автором усіх наших держслужб (із Генпрокуратурою включно), апелювати до нього — це все одно, що просити про милість Піскуна…
Останній, до речі, за часів своєї першої каденції обіцяв розкрити справу Гонгадзе за шість місяців. Ющенко взяв на себе “соцобязательства” у два місяці (за що його, між іншим, критикував Піскун, закликаючи бути обережнішим з термінами та не робити зі справи Гонгадзе “гільйотину” для генпрокурора).
У підсумку ж на взяті з власної волі зобов’язання усі “плювати хотіли”. З Лесею Гонгадзе як з потерпілою стороною сьогодні ніхто не підтримує зв’язок, ніхто не інформує її про хід справи (принаймні про те, на якій стадії знаходиться обіцяна їй експертиза), ніхто більше не дзвонить прямо з Хоружівки чи з Різницької, щоб підбадьорити її etc. Вона вкотре відіграла свою роль — даруйте, Олександро Теодорівно, — роль хустинки, якою влада витерла свої позірні сльози, а відтак викинула непотрібний предмет у корзину для сміття…
Стоп, скажете ви. Як же можна так безсовісно паплюжити нашу нову владу, якщо правоохоронні органи нещодавно затримали підозрюваних у вбивстві Гонгадзе? Тобто знайшли тих потенційних виконавців, через яких сподіваються й обіцяють вийти на організаторів та замовників злочину… Хіба цього мало?
Дозвольте закоренілому скептику поставити одне-єдине питання: а де, власне кажучи, адвокати цих затриманих? Чому вони не проводять щодня прес-конференції, чому не кричать про те, що їхні клієнти — всього лише жертви режиму, який побудував Кучма? Це була б цілком природна поведінка для адвоката (якщо тільки його ім’я не Віктор Медведчук і захищає він не Василя Стуса).
Особисто у мене є велика підозра, що цих адвокатів не існує в принципі. І це дуже неприємний симптом. Бо вередюків ми вже проходили. Хочеться, звісно, вірити, що затримані — то справжні злочинці, і що яке-не-яке світло в кінці цього тунелю є. Проте моя віра у це є класичною посудною лавкою, в якій застряг величезний слон з написом “Генпрокуратура” під хвостом…
Вигнати його звідти можна тільки прозорістю й мобільністю слідства, що ведеться у справі Гонгадзе. Поки що воно не продемонструвало ані першої, ані другої якості — ми не знаємо навіть, де знаходяться потенційні вбивці Гонгадзе (якщо в Лук’янівському СІЗО, то тоді є серйозні підстави вболівати за їхнє життя, бо один фігурант цієї справи вже наклав головою у старішій київській тюрмі). Це щодо прозорості.
А відносно мобільності — все вже сказано вище. Я не знаю, з якою швидкістю дають слідчим покази їхні “підопічні” (і які фактори впливають на цю швидкість). Знаю лише, що експертиза “таращанського тіла” досі не проведена. Жодного пояснення чи то пак виправдання з цього приводу нема і бути не може.
Що ж стосується того “особистого контролю” з боку Ющенка, під яким буцімто перебуває справа Гонгадзе, то це мене якось абсолютно не зворушує. Як і слова президента на кшталт: “У мене була зустріч з генпрокурором, де я висловив бажання, щоб у справі Гонгадзе найближчим часом була поставлена крапка”. (Це вибране з “післяінагураційного” Ющенка).
У правовій державі — давно чомусь ніхто не вживав цих слів! — президент не повинен посвячувати генпрокурора у свої “бажання”, а останній не повинен їх виконувати. Генпрокурор — особа незалежна від виконавчої влади (так, принаймні, має бути в ідеалі). Втім, народжений повзати на колінах літати не може. Як і збагнути всю неприпустимість цього повзання…
Зайве говорити, що президенту варто було б лише запропонувати гідну особу на посаду генпрокурора, а далі, покладаючись на його “ум, честь і совість”, час від часу жорстко вимагати звіту щодо виконаної роботи. Але не перетворювати головного наглядача за законністю у калькулятор власних благих намірів. Все одно з пари “добрий президент + реабілітований ним генпрокурор” нічого доброго не виходить. Крім плювання в душу.
Наталія Лебідь
