Нехай всі кари небесні впадуть на голову того негідника, який насмілиться стверджувати, що життя в Україні сіре, похмуре й безрадісне. Геть смуток! – Варто лише зрання подивитися на вгодовані мармизи народних обранців чи послухати белькотіння чергового Генерального прокурора, і приступи сміху гарантовані аж до вечора. І так щоразу, бо як не день, так чергова циркова реприза: то міністр фінансів про здешевлення капусти розповідає, то Президент, мов лайно, в ополонці плаває. А тут ще й кандидат у міністри внутрішніх справ повадився публічно сечу на аналіз здавати…
Друже, озирнися навколо, і ти побачиш, що в житті немає місця суму. Навіть якщо хочеться вити від безвихіддя чи взяти пляшку з „коктейлем Молотова” і навідатися до Печерського райсуду. Бо сприймати українське сьогодення серйозно не можна навіть з суто медичних міркувань. Не кажучи вже про історичні. То деінде люди, сміючись, розстаються зі своїм темним минулим. А у нас – зі сміхом вступають у темне майбутнє. Якщо ж стане зовсім млосно на душі, якщо на тебе накотиться хвиля песимізму, то пригадай, що оптимісти відрізняються від песимістів лише датою кінця світу.
Не нарікай на життя, якщо раптово на вулиці тобі скрутять руки доблесні українські правоохоронці, відтягнуть тебе без жодних пояснень до відділку міліції, наб’ють тебе писок, обчистять кишені, протримають всю ніч у буцегарні й на ранок, мов шолудивого цуцика, викинуть на вулицю. Натомість з реготом пригадай „руки, які ніколи не крали”. Ти вижив, ти на свободі, і це – подарунок долі. Радуйся, бо в цей момент за ґратами перебуває понад 200 тисяч твоїх співвітчизників, більшість з яких – взірці законослухнянності в порівнянні з тим політиком, за якого ти проголосував на останніх виборах.
Друже, пам’ятай, що чиновники, політики й правоохоронці поводять себе так, як їм це дозволяє народ. Тобто – ти. Якщо ж ти хочеш, щоби представник влади не нишпорив по твоїх кишенях, якщо ти прагнеш, щоби тебе поважала держава, то навчися, для початку, поважати себе сам. Себе й свої права. А для цього, насамперед, не роби трьох речей: не дивися телевізор, не сплачуй податки і не ходи на вибори.
Можеш повірити мені на слово, що українська журналістика, зокрема тележурналістика, самим своїм існуванням ставить під сумнів наявність людської гідності, як явища. Людині, яка себе поважає, нема чого дивитися в „ящику”, рівень передач якого розрахований на інтелект бабки Параски. Пам’ятаєш, друже, як на початку зими 2004-го, коли в Києві нуртувала так звана „помаранчева революція”, на сцену Майдану виперлися, прости Господи, „журналісти” з провідних телеканалів і заявили, що вони, мовляв, втомилися брехати й, взагалі, вирішили встати з колін? Ну і що, щось змінилося? Тож скажу тобі по секрету: важко встати з колін, коли морда в кориті.
Ти, звісно, можеш закинути мені звинувачення в професійному цинізмі. Але, на своє виправдання, зазначу, що цинізм (або кінізм) – це давньогрецька філософська школа, найвідомішим представником якої був Діоген Сінопський. Той самий, що жив у піфосі (глиняній діжці) та ходив удень з запаленим ліхтарем, шукаючи Людину. Якось Діоген зрання мив у струмку скромні овочі, коли до нього підійшов Платон, що повертався після бенкету від місцевого тирана Діонісія.
— Ех, Діогене, Діогене, — сказав Платон, сумно похитавши головою, — якби ти менше критикував Діонісія, не довелося б тобі обмежуватися таким скромним сніданком.
— А якби ти, Платоне, міг би вдовольнятися лише овочами, — відповів Діоген, — не довелося б тобі плазувати перед Діонісієм.
І в такому сенсі я, безсумнівно, цинік.
Розібравшися з телевізором, поговоримо про податки.
Друже, якщо ти киянин – зазирни в Кончу-Заспу, Пущу-Водицю чи Нові Безрадичі ба навіть на Старонаводницьку вулицю, подивися, у яких хатинках живуть слуги народу. Якщо ти з провінції – поглянь лише, на якому авто приїздить на роботу прокурор твого району чи голова суду. А ще – заціни коштовності на дружині Президента, прикинь вартість годинника лідера опозиції і подумай, що все це куплено на твої гроші.
Коли кажуть, що якийсь там заступник Генпрокурора, голова Служби безпеки чи керівник президентського Секретаріату такі заможні, бо займаються бізнесом, пам’ятай, що ці пани до продуктивної праці не здатні. Вони можуть лише красти. Насамперед – з державного бюджету, який наповнюється з твоєї кишені. Тому на пропозицію сплатити податки в повному обсязі, подумки відповідай: „Обов’язково. Але можна, я буду другим – після голови Державної податкової служби України?”
Біля виборчої урни тобі також нема чого робити. Оскільки людина, яка себе поважає, не стане брати участі в ігрищах купки шахраїв. Тобі нема на що витратити вихідний день? – Тоді поприбирай у хаті, почитай книжку, побався з дитиною. Урешті-решт, займися коханням. Тільки не треба мені закидати, що я такий аполітичний, бо не люблю політиків. Хоча – дійсно не люблю. Тому що я, будучи взагалі-то людиною демократичних поглядів, визнаю право на існування всіх форм любові, окрім скотолозтва. Всі ті, за кого ти, друже, махав прапорами на майданах – „помаранчевому” в Києві чи „біло-блакитному” в Донецьку – звичайнісінькі покидьки, які тримаються біля годівниці виключно завдяки тобі. Саме ти, віддаючи за них свій голос на виборах, надаєш їм ознаку легітимності. Тож – роби висновки.
А ще – нікому не даруй щонайменшого порушення твоїх прав. Бо людська гідність – вона або є, або її немає. Якщо сьогодні ти стерпиш хамство податкового інспектора, а завтра – брехню політика, то післязавтра ти підеш по етапу за сфальсифікованим судовим вироком. Будь який замах на твою гідність, будь яке порушення твоїх прав мають тобою каратися негайно й „на повну котушку”. Ти спитаєш, як це можна зробити за умови українських реалій, і я тобі відповім – за принципом „не дожену, так погріюся”.
Хочеш приклад? Якось телефонує мені відомий київській адвокат Тетяна Монтян. Тетяна така ж безбашенна, як і я, і разом зі своїм чоловіком (колишнім суддею Апеляційного суду Києва Юрієм Василенком, що колись порушив кримінальну справу проти Президента Кучми) воює в судах за чужі права. Здебільшого – за символічну плату або взагалі безкоштовно. Так ось, телефонує Тетяна й каже: „Виручай. Завтра вилітаю в Америку на семінар, а післязавтра в Подільському суді в мене справа про кота Федю. Пропустити засідання ніяк не можна, бо в судді, що слухає справу, за кілька днів закінчуються повноваження й треба обов’язково післязавтра виносити рішення. То ж сходи за мене”. Їду до Тетяни, беру матеріали справи, гортаю, сміюся.
Позивачі – подружжя пенсіонерів, відповідач – ветеринарна клініка, куди пенсіонери принесли свого кота Федю на обстеження. Призначили котику рентгенографію, хазяїна з Федею завели в рентген-кабінет, лікарка (чи як її назвати? – ветеринар-рентгенолог) вимкнула світло і, наказавши дідусеві поміцніше тримати Федю на столі рентген-апарату, вийшла в суміжне приміщення. Кіт, переляканий раптовою темрявою, вирвався з хазяйських рук, шмигнув у нутрощі апарату й віддав Богові душу, вражений електричним розрядом. Після чого вбитих горем пенсіонерів в клініці обізвали останніми словами й вивели на вулицю з тілом домашнього улюбленця на руках. Якби не ветеринарне хамство, пенсіонери б, можливо, поплакали-поплакали та заспокоїлися. А так – вирішили звернутися до суду з позовом про відшкодування майнової шкоди – по 150 гривень кожному, та моральної шкоди – по 600 гривень на брата. За мірками позивачів це – шалені гроші.
Справа, яка тягнеться вже понад рік, зрозуміла: клініка, дійсно, брутально порушила настанови Закону України „Про захист прав споживачів”. Через день заїжджаю додому до пенсіонерів, забираю позивачку й ми їдемо в Подільський районний суд Києва. Швиденько починаємо слухати справу – суддя розв’язує останні клопотання, заслуховує додаткові пояснення, розпочинає судові дебати.
Я розповідаю про порушення клінікою санітарних нормативів (відвідувачам нема чого роботи в рентген-кабінеті, фіксувати тварин – це обов’язок персоналу), про ненадання повної та достовірної інформації щодо якості послуг, про невідповідність обладнання послугам, що надається. Говорю, що, врешті-решт, люди не для того зверталися в клініку, щоби отримати труп тварини. Представник відповідача заперечує: мовляв, кіт – це не майно, оскільки на нього не нараховуються амортизаційні відрахування, і тому його втрата не могла завдати позивачам майнової шкоди, а відтак – відсутня й похідна від неї шкода моральна. „Як це не майно”, — обурююся я і починаю доводити, що кіт Федя був суб’єктом майнових правовідносин, оскільки позивачі здійснювали щодо нього право власності й могли Федю продавати, дарувати, заповідати та відчужувати в інший спосіб. Суддя нудьгує й дивиться на представника клініки очима пораненого оленя. Майбутнє рішення для мене очевидне: я сильно підозрюю, що зараз суддя проголошувати його не стане, натомість завтра поторгується з клінікою й у позові відмовить.
Друзі, довідавшися, чим ми з Тетяною займаємося, стали сміятися. Мовляв, нема чого нам робити, як тільки бігати по судах з пришелепуватими пенсіонерами. „Дурні, — кажу, — якби всі в нашій країні були такими, які ці пенсіонери, ми б вже жили в Євросоюзі. Справа ж не в тому, що ми з Танюхою сумуємо за котом Федею. У пенсіонерів прокинулася гідність і вони вирішили захищати своє порушене право. Ми з ними дійдемо до Верховного Суду, і не заради мізерної суми відшкодування, а з тим, щоби провчити кривдників. Уявіть, скільки крові ми вип’ємо з ветеринарів – та вони все проклянуть, а завідувач клінікою відтепер буде слідкувати за роботою рентген-апарату персонально, навіть якщо в позові нам і відмовлять.”. Оце і є реалізація принципу „не дожену, так погріюся”. Якби кожний бізнесмен переслідував би податківців-хабарників з такою ж наполегливістю, як оце двійко пенсіонерів – ветеринарну клініку, якби під кожною чинушею земля горіла з ласки наших співгромадян, ми б давно мали те, що в світі називають „громадянське суспільство”.
Одне тільки застереження, друже. Виходячи на стежку війни, не можна робити сумного обличчя. Доки ти будеш всерйоз сприймати районного прокурора, доки ти будеш псувати собі настрій обуренням на невігласа-суддю чи дебіла-міліціонера, доти вони будуть пити твою кров, а не ти – їхню. Їм тільки це й треба. Вони хизуються газетними статтями, де з жахом описуються скоєні ними злочини. Вони лякають інших нещасних тими скаргами, які ти на них пишеш. „Так, ми страшні, нас бояться, ми можемо все в цьому житті”, — ось їхня втіха. А з них треба сміятися. З їхньої несамовитої дурості, інтелектуального убозтва, елементарної безграмотності. Це – єдине, чого вони бояться. І буде тобі щастя.
Ти скажеш, що сміятися важко, бо в Україні немає місце гумору. І я з тобою цілком згодний. Гумору, дійсно, малувато. Але який простір для сатири!
Хочеш, повеселю? Ось, наприклад, телефонує мені донька. Вона з мамою – у Донецьку, я в Києві. Часто бачимося, ще частіше передзвонюємося, і я тішу себе думкою, що перебуваю в курсі життя свого дитинча. На цей раз новина невесела: дитину сильно покусав бродячий собака – по Донецьку бігають зграї здичавілих друзів людини. Порвав, паскуда, дончини джинси й чобіток. У лікарні рану обробили, але робити щеплення від сказу відмовилися, доки потерпіла сторона не впіймає та не приведе в лікарню оту псюру. Лікар – добра душа – залишив номер свого мобільного телефону, суворо наказавши негайно йому зателефонувати, як тільки чотириногий вбивця буде зловлений.
Ошелешені дами, розчулені лікарським співчуттям, кинулися шукати песика. Шукали пів дні, доки під вечір не побачили всю зграю біля якоїсь там котельної в Калінінському районі. Спроби підійти ближче були марними – у собачу пащу ледь не потрапив і другий чобіток.
Попри невеселий сюжет, я вмить уявляю, як донька й дружина ходять вулицями Донецька з мішком і зашморгом… Досхочу нареготавшися, починаю дорікати дитині:
— Кицю моя, не знаю, як собака, а лікарі точно показилися. Ти – доросла людина. Тобі через два тижні буде 12 років. Невже ти не розумієш, що в лікарні вас з мамою розводять на гроші?
— Тату, але що я можу вдіяти? Скажи, що нам зробити, і ми зробимо.
— Та грошей дайте, Господи…
Ну, і що я їм ще можу порадити?.. Країна ім. професора Бехтерєва…
Наступного дня дитина знову йде до лікаря, а ввечері телефонує й доповідає, що рана загоюється, але питання про щеплення досі відкрите. „Мама, — каже донька, — пояснила в лікарні, що собаку впіймати немає ніякої можливості, але вдалося встановити місце постійного його мешкання. Лікар замислився й каже: „Без пред’явлення собаки щеплення робити я не буду. Одначе хочу вас обрадувати – ми лікуємо й по фотографії. Тож розшукайте знову цього пса, сфотографуйте його і принесіть мені фотокарточку”.
Тоді ці дві дурепи – мама й донька – замість того, щоби дати лікареві грошей і, нарешті, вирішити всі проблеми, побігли додому, озброїлися „мильницею”, яку я колись подарував малій, і влаштували фотополювання з засідки. Фотосесія була не дуже вдалою, але звірюку таки вдалося впіймати в кадр. Фотографія була негайно роздрукована й віднесена в лікарню. Лікар задля пристойності трохи порозглядав світлину, після чого заявив, що підстав для вакцинації він зараз не вбачає. Але за тиждень треба прийти на повторний огляд і принести ще раз фотографію собаки. Обов’язково нову. Можливо, тоді він і призначить щеплення. Ну, і як тут не стати сатириком?
До речі, закінчилася ці історія наступним чином. Вирішивши дотримуватися медичних рекомендацій, донька з мамою стали підгодовувати отого собаку в надії, що пес дозволить надягнути на себе нашийник. На перший сеанс приборкування були принесені кісточки, які собачка милостиво прийняв. Але від запропонованого місця в багажнику автомобіля він відмовився. Наступного дня мої дорогенькі знову прийшли під котельню. Собака помітив їх здалеку і, привітливо помахуючи хвостом, прибіг на обід. Ще за кілька днів телефонує дитина й розповідає, що з псом вона, у принципі, в непоганих стосунках, ніякий він не скажений, а сьогодні вона з мамою заходила в гастроном і купляла псюрі вечерю. Я питаю: „А по п’ятдесят грамів для апетиту ви собаці наливати не пробували?”
Отак отримаєш, бува, черговий заряд оптимізму, наслухаєшся в судах соковитого народного гумору, прийдеш додому й пишеш собі, пишеш, пишеш. То статейку накрапаєш, то фейлетон, а іноді – цілою повістю розродишся. І все – для тебе, шановний друже.
Одна біда. Газетна стаття – мов метелик-одноденка, що з’являється на свій Божий, аби похизуватися виблиском кольорів, помахати крильцями й згинути з очей. Сплине рік-другий і стаття, якою б актуальною вона колись не була, вже нікого не привабить. Це – закон жанру, який примушує писати в газету на „злобу дня” зовсім не так, як для енциклопедії. Але разом з газетною шпальтою в небуття відходить не тільки журналістський мотлох, але й, подеколи, дійсно повчальні цікавинки чи сюжети на вічні теми.
Тому й народилася ця книжка, складена з ґрунтовно перероблених публікацій, що колись вже бачили світ на сторінках періодики. Найбільше довелося попрацювати над „Тюремними записками”. Вони вперше були оприлюднені в 2002 році Інтернет-виданням „Україна кримінальна” і згодом мали численні передруки, оскільки саме з цих „Записок” суспільство вперше довідалося про минулі судимості Віктора Януковича. Хоча написані були „Записки” по гарячих слідах, багато сюжетних ліній опинилося за межами повісті, позаяк я не став покладатися на свою пам’ять, а нотатки, які велися в тюремній камері, в мене під час чергового трусу відібрали. Згодом нотатки повернули і результат доопрацювання „Тюремних записок” – перед тобою.
Значні зміни довелося внести й у „Самку богомола”, вперше надруковану Інтернет-виданням „Обозреватель”. Ця повість була замислена як розповідь про українську судову систему, але завантаженість іншою роботою не дозволила тоді цей задум здійснити повною мірою. До того ж з часу, що сплинув після першої публікації, відбулися події, які спонукали написати продовження.
По-суті заново довелося переписувати деякі інші статті – „Таємниця старокримського цвинтаря”, „Вбивство по-депутатські”, „Святослав Михайлович Нерон”. Що з того вийшло – судити тобі. Отже, читай, друже, і головне – не журись!
Завжди з тобою, Володимир Бойко
