Прочитайте.
Мова йде про арабо-ізраїльську «Війну судного дня» 1973 р.
Тоді ізраїльський уряд, очолюваний Голдою Меїр, Міноборони і АМАН (військова розвідка) проморгали початок війни.
Ізраїль дивом переміг, хоча міг бути повністю знищений.
Все не так однозначно …
Пише Ганна Ісакова. Мені передав Аврам Шмулевич.
Алія 90-х і нинішня алія полюбили образ Голди Меїр. І як не полюбити? Перша жінка, яка стала прем’єр-міністром Ізраїлю, притому не раз рятувала Ізраїль умілим збором коштів в основному в США, а також нібито відзначилася у війну Судного дня.
Та ще вроджена киянка та перший посол Ізраїлю в СРСР. Щоправда, російської мови вона не знала і вважала себе американкою, яка стала ізраїльтянкою.
Проте, як американка, вона блискуче знала англійську мову і досі захоплює багатьох своїм полемічним талантом. Щоправда, цитують її переважно у російськомовних ізраїльських ЗМІ.
Ізраїльтяни, які пережили період її прем’єр-міністерства, не люблять говорити про неї ні добре, ні погано. Ставлення до цієї фігури у них, вірніше, у нас, оскільки війну Судного дня мені довелося пережити, перебуваючи в самому казані, в якому варилися сумні «відходи» цієї, величезним зусиллям не зовсім програної війни, а саме у тодішній лікарні Тель-ха -Шомер, аж ніяк не однозначне.
Анітрохи не применшуючи переваг цієї американки з Мілуоккі, що народилася випадково в Києві, я все ж хочу додати до її сяючого образу, що знаходить у російськомовних ЗМІ флер мало не сіоністської святої, те, що показує велику Голду, скажімо так, не у фас, а зі спини.
Тоді, на вимогу того самого народу, який нібито так сильно любив свою героїню, Голді довелося піти з поста. Нібито через проблеми зі здоров’ям.
Проблеми були, але вона пішла не сама. Її пішли, і я була однією з багатьох, що приходили до Моті Ашкеназі, який сидів на тротуарі день за днем біля офісу Голди Меїр на знак протесту і з вимогою судити нашу героїню або хоча б викинути її з уряду та суспільного життя.
Сидів цей непоказний чоловік на старій ковдрі, розстеленій на тротуарі, а поряд був прикріплений плакат: «Бабусю нації, через тебе постраждали 3000 твоїх онуків. Іди у відставку разом зі своїм урядом».
Люди підходили, сідали поряд з Моті, мовчали, сумно опустивши голову, через годинку йшли, а їхнє місце посідали інші.
Даян заспокоював побратимів-соціалістів, стверджуючи, що якийсь Моті Ашкеназі та дурні, що юрмляться навколо нього, не зможуть зняти уряд. Але дурнів ставало все більше, статті у всіх газетах і слова у всіх радіо- та телевізійних програмах робилися все злішими та образливішими. І влада здалася.
Хто ж був такий Моті Ашкеназі? А був він кадровим військовим, командиром знаменитого форту «Будапешт» на Суеці, як тоді називали цю частину лінії Бар-Лева на Синайському півострові, єдиному, який не здався єгиптянам.
Чому ж він усівся на потерту ковдру біля офісу всесильної Голди, маючи намір сидіти на ньому доти, доки всесильна не забереться з очей, щасливо уникнувши суду через багато колишніх заслуг?
Щоб його похмура рішучість і тодішній настрій народу став зрозумілим, розповім щось, чому сама була свідком.
Після закінчення війни, коли оточення єгипетської армії, досягнуте надлюдським зусиллям, призвело до оголошеної перемоги над
єгиптянами і повернення наших полонених, мене призначили палатним лікарем для цих солдатів.
Не розповідатиму, в якому стані прибули ці колишні полонені, скажу тільки, що вони не надавалися для госпіталізації в жодне спеціальне відділення, оскільки страждали від змішаної симптоматики: у одного були виколоті очі, відрізані пальці та роздроблені кисті рук, у іншого було відрізано вухо і гноїлися ножові рани, завдані в єгипетській в’язниці.
І всі до останнього потребували психіатричної допомоги, що не дивувало після їхніх розповідей про те, як, після полону «на Суеці», єгиптяни склали їх у якийсь стог із людських тіл, обв’язали мотузкою, спущеною з гелікоптера, підняли в повітря і в такому вигляді переправили до єгипетської в’язниці. І ось, одного дня прибувають у відділення Голда, Дадо (голова Генштабу Давид Елазар) і ще чоловік двадцять.
Починається обхід. Голда доходить до ліжка, на якому лежить частково паралізований солдат із найближчого до каналу форту лінії Бар-Лева, який наткнувся на передові частини єгиптян, перебуваючи в трусах і з тазиком прання в руках. Кинувши тазик у єгиптянина, що здивувався, з автоматом у руках, хлопець помчав у свій форт, де тут же почалася перестрілка, що закінчилася перекидкою гранат.
Справа в тому, що вся амуніція у форті закінчилася швидко, її не встигли до того у призначений термін підвезти, і ізраїльським солдатам довелося ловити єгипетські гранати з висмикнутою чекою і негайно кидати їх назад до єгиптян.
Не всі виявилися досить спритними і врешті-решт живим залишився тільки цей мій пацієнт. Побачивши Голду і Дадо, він насилу повернувся обличчям до стіни.
Але Голда не звикла відступати.
— Хаяль, хаяль, це я, Голда! — Повторювала вона знову і знову, — повернись до мене обличчям.
Я хотіла крикнути: «Давай йому спокій!», але не наважилася. І тут у відповідь на черговий заклик прем’єр — міністерки, солдат величезним зусиллям волі розвернувся та смачно плюнув Голді в обличчя. Вона спокійно витягла з сумки носову хустку, втерлася і пішла далі.
А начальник генштабу Дадо сів на тумбочку під вікном і заплакав.
Тим часом він був справжнім героєм усіх ізраїльських воєн. Саме він благав міністра оборони Даяна вчасно оголосити мобілізацію та військовий стан.
Даян відмахувався, оскільки Голда вирішила, що робити цього не треба, незважаючи на те, що за початок кампанії попередив її навіть король Йорданії.
А після війни Даяну вдалося переконати комісію Аграната визнати винним у провалі саме Дадо – Давида Елазара, незважаючи на те, що комісії було подано письмові запити цього начальника генштабу про негайну мобілізацію.
Все реакции:
Вы, Ihor Lutsenko, Volodymyr Kravchuk и ещё 391
Один ответ
Фото і текст — натяк про те що ваню-друга поливають задарма? Що всі все знали, але…., що як тоді слід плювати в похмуре обличчя поточного улюбленця «демократичного світу і символу мужньості»