Навіщо Україні Закон 2689? (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67804) про покарання воєнних злочинців? Міжнародні злочини не мають терміну давності, ті, хто їх робить — не можуть розраховувати на амністію, Україні буде легше притягнути до відповідальності РФ за злодіяння в Криму та на Донбасі. Але правозахисникі та жертви 7-ий рік чують від представників влади: так, це важливо, але є більш актуальні завдання.
1. «Перебуваючи в цьому підвалі, я не міг позбутися думки, що я збожеволів»
Біля будівлі Верховної Ради 21 липня 2020 року донецький художник Сергій Захаров проводить перформанс (фото на заставці), намагаючись привернути увагу депутатів до проблеми безкарності тих, хто в 2014 році викрав і катував його. «Путін — Джокер, на ньому все тримається», — пояснює свій задум автор, і конструкція з карт з карикатурним зображенням Плотницького, Захарченко, Гіркіна і інших медійно-розкручених персонажів «ЛДНР» розсипається — після того, як художник вибиває Джокера з «карткового будиночка». Захаров потрапив «на підвал» до «героїв Новоросії» за вуличні карикатури цих самих «героїв».
Організатор акції з «Центру громадянських свобод» Олександра Матвійчук говорить: «Ми прийшли запитати: «Коли стане на часі питання справедливості та покарання за все те, що ви називаємо міжнародними злочинами?». Маємо десятки тисяч жертв цих злочинів, але відповідальності досі немає».
Підтримує акцію і Фонд «Ізоляція», на захопленій території якого в Донецьку окупанти і їх посібники влаштували концтабір.
«Ізоляція» — місце, де катують, гвалтують, примушують до важкої фізичної праці, — розповідає журналіст «Радіо Свобода», донеччанин Станіслав Асєєв, колишній в’язень цього концтабору. – Коли я вийшов з полону, у мене були ще надії, що новій владі можна щось пояснити, але минуло півроку і я розумію, що немає навіть теоретичної можливості притягнути до відповідальності тих «істот», які не повинні потрапити під амністію».
Про моторошні злочини свідчить колишній в’язень «ЛНР» Олександр Грищенко. Він луганчанин, лікар-ветеринар, вже кілька років активно виступає за прийняття 2689. Влітку 2014го Олександра ледь не вбили бойовики за фото «Луганського майдану» в його фотоапараті: «Мені одразу сказали, що наявність цих світлин є підставою для мого розстрілу на місці. Висунули абсурдні звинувачення у шпигунстві та ув’язнили в підвалі гуртожитку Східно-українського національного університета ім. Володимира Даля, який нашвидкоруч був перетворений на в’язницю. У підвалі відбулося групове побиття ногами, а потім мене піддали катуванням за допомогою палиці, зашморга, електрошокера, хірургічних інструментів, розчинів невідомих мені хімічних речовин. Перші кілька днів перебування в цьому підвалі я ніяк не міг позбутися думки, що я просто збожеволів, що я з’їхав з глузду, бо те, що я побачив та пережив там, скидалося на кошмарний сон, який чомусь не закінчувався. У мене ніяк не вкладалося в голові, як можна схопити людину, яка не вчинила протизаконних дій, безпідставно та бездоказово звинуватити її, ув’язнити та піддати тортурам. Загалом у полоні я знаходився майже півроку. За цей час я був свідком багатьох злочинів. На власні очі бачив, як одного чоловіка наджорстоко закатували до смерті лише тільки за одну фразу про те, що він підтримує єдину Україну. З підвалу дуже часто виносили трупи. Я бачив, як жінок вночі виводили начебто на допит, але всі знали, що їх просто гвалтували в сусідній кімнаті. Захоплену неповнолітню дівчину неодноразово відвозили на бойові позиції бойовиків для задоволення їхніх сексуальних потреб. Бачив, як знущалися над літнім хворим чоловіком, утримували в холодному приміщенні на бетонній підлозі, що спричинило його смерть. Тому я вважаю, що прийняття закону про воєнних злочинців є просто вкрай необхідним».
Голова комітету ВР з питань правоохоронної діяльності Денис Монастирський теж прийшов на акцію. Він пояснює, що метою законопроекту 2689 є імплементація положень міжнародного кримінального права. Закон внесе зміни до Кримінального кодексу щодо геноциду, злочинів проти людяності, агресії і військових злочинів. Він дасть інструменти органам слідства і суду. Монастирський каже, що, хоча деякі фракції в ВР «стримано проти» цього законопроекту (Не секрет, що проти «ОПЗЖ» — Прим.ред.), Україні пора підтвердити, що вона в змозі судити за міжнародні злочини.
Вимогу винести на позачергову сесію і негайно прийняти в першому читанні «2689» підтримують й ті люди, чиї близькі зараз знаходяться в тюрмах «ЛДНР».
2. Використання заручників для політичного шантажу — окремий міжнародний злочин
Донеччанка Лариса Шевандіна виступає за закон, бо, на її думку, він матиме превентивне значення: хтось із бойовиків замислиться, якщо буде знати, що у таких злочинів немає терміну давності. Її засмучує і той факт, що деякі учасники воєнних злочинів, потрапивши в немилість в «республіках», потім спокійнісінько експортуються в Україну в порядку обміну (докладніше тут: https://ord-ua.com/2020/01/09/oleg-galazyuk-geroi-novorossii-prosyatsya-v-ukrainu-na-obmen/). А хтось із злочинців раніше реінтегрувався до України за програмою СБУ «На тебе чекають вдома». Тобто — пройшов своєрідне очищення і залишився безкарним.
«Бойовики, які вчиняли злочини проти людяності на непідконтрольній Україні території, потрапляють там до в’язниці, а потім повертаються в Україну і відчувають себе тут комфортно. Тоді як мого чоловіка сторона ОРДЛО не включає в списки обміну вже більше 5 років. Є випадки, коли злочинці звільняються в рамках обміну. Тобто в Україні для них безпечніше, ніж в «ЛДНР». Це нонсенс», — каже Лариса.
Дружина розповідає «ОРД» історію Олега Шевандіна (на фото нижче). Він провідний тренер збірної команди України, володар кубків Європи та світу з ушу, був викрадений 1 травня 2015 року, і до сих пір знаходиться в полоні. Чоловіка схопили озброєні люди недалеко від будинку його 82-річної мами, якій знадобилася термінова допомога. Одягли мішок на голову і відвезли разом з автомобілем. На наступний день дружині вдалося з’ясувати імена організаторів викрадення і точне місце, куди доставили її чоловіка разом з автомобілем після викрадення. Олегу дали кілька разів відповісти дружині по телефону, потім відвезли до Донецька і зараз місце його утримання невідомо. У «ДНР» Олега Шевандіна оголосили «українським шпигуном, який співпрацював зі спецслужбами України».
Через рік викрадене разом з господарем авто затримали при спробі перегнати його з території «ДНР» в РФ. Виявилося, що «віджата» у бранця автівка «узаконена» в Україні (!) — перереєстрована на нових «власників». Тобто співробітники сервісного центру в Маріуполі мають прямі контакти з викрадачами Олега Шевандіна та відчувають себе безкарними. Один з учасників злочинного угрупування, який фіктивно переоформив автомобіль на якусь жительку непідконтрольної території, встановлений слідством, проте має статус свідка, а не підозрюваного.
На окупованих РФ територіях є сотні таких заручників, яких бойовики утримують роками, приховуючи — як Олега Шевандіна. Або за власним бажанням викреслюють зі списків в ОРДЛО (хоча існує домовленість про обмін «всіх на всіх»).
Їх бачили свідки в місцях позбавлення волі на непідконтрольних територіях, близькім вже відомо, де саме вони утримуються, але «республіки» відмовляються повертати цих людей. Це і Валерій Матюшенко (1965 р.н), який має серйозне генетичне захворювання, яке розвинулося через катування (рідні підозрюють онкологію). І Олена Пех (1971 г.р.), яка намагалася накласти на себе руки після тортур електрикою – ця жінка зараз погано пересувається та страждає на епілепсію. Це Євген Ставцев (1985 гр), який оглух і отримав розлад нервової системи після того, що з ним творили кати «Ізоляції». Станіслав Боранов (1986 р.н.), якого утримують в полоні під чужим прізвищем, Олена Федорук (1964 р.н), Володимир Черкас (1960 р.н). Всі вони мають проукраїнські погляди і тільки за це були оголошені в «республіці» шпигунами. Замість всіх цих людей в квітні Україна отримала з «ДНР» колишніх бойовиків і осіб, обвинувачених в кримінальних діяннях (ми писали і про це: https://ord-ua.com/2020/04/15/pashalnyj-obmen-kakih-patriotov-novorossii-peredadut-ukraine-pod-vidom-nashih-geroev/). Рідні заручників сподіваються, що це більше не повториться, і їм нарешті повернуть їх близьких.
Таку манеру ведення війни, як використання заручників для політичного шантажу правозахникі розглядають як окремий міжнародний злочин РФ (та її маріонеток). Заручники перетворилися на «валюту», яка використовується агресором для тиску на Україну і вимагання різних поступок.
«Омбудсменом» так званої «ДНР» нам було прямо заявлено, що ми — товар, і кожен бранець має політичну ціну», — йдеться у зверненні вченого Ігоря Козловського, якого 23 місяці утримували в «ДНР», і журналіста Станіслава Асєєва, який в полоні провів 31 місяць. Своє послання вони адресували Президенту України і керівникам держав нормандської четвірки. Відзначивши і те, що практика захоплення заручників нагадує конвеєр: «Підвали т.зв. «республік» щодня поповнюються новими бранцями, яких позбавляють усіх прав».
Зі свого боку Україна могла б створити систему стримування воєнних злочинців, прийнявши «2689». Але поки їм нема чого зупинятися, адже реальні вироки саме за статтями, які мають відношення до воєнніх злочинів, за 6,5 років гібридної війни виносилися лише двічі.
У травні нинішнього року в Лисичанському міськсуду засудили чотирьох бойовиків з т.зв. «Козацькой гвардії Всевеликого війська Донського ім. М.І. Платова» за ст. 438. «Порушення законів та звичаїв війни», ст. 437 «Ведення агресивної війни», ст. 260 «Створення незаконного збройного формування» та ст. 146 — «Незаконне позбавлення волі». Їх визнали винними у викраденнях людей (в справі є шість потерпілих) і утриманні викрадених в захопленому будинку СБУ Лисичанська. Суд послався на документи ООН, Конвенцію проти тортур, Женевську конвенцію про захист жертв міжнародних конфліктів, та навіть на Будапештський меморандум, в якому країна агресор РФ була одним з гарантів української безпеки. Визнавши винними кожного з 4 «козаків» суд покарав кожного 10 роками позбавлення волі, що є своєрідним прецедентом:
Хоча у червні 2017 року Слов’янський міськрайонний суд виніс ще один вирок за ст. 437 «Ведення агресивної війни» та ст.. 438. «Порушення законів та звичаїв війни», засудивши бойовика, який воював проти України в «народному ополченні Донбасу», а потім у складі так званого «Окремого комендантського полку «Краматорський». В справі йдеться про те, що звинувачений здійснював незаконне утримання полонених військовослужбовців Збройних сил України та волонтера (загалом 31 потерпілий). Підсудний визнав провину в тому, що «допускав жорстоке поводження з полоненими у виді психологічного насильства та фізичної сили». І з урахуванням каяття, ця людина отримала вирок — 10 років та 1 місяць: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66885637?fbclid=IwAR29a-J3gCPij_9VFYOQIkgbr4BNKrN6D7tDZR5dRSlhBZD5ALMhJzM2iWs
3. «Воєнні злочинці мігрують з одного міжнародного конфлікту в іншій, ініційований Росією»
Наскільки ці досягнення правосуддя адекватні масштабу міжнародних злочинів, які почалися під час «російської весни», та ще тривають на сході? Чи буде колись покарана країна агресор? І що змінить прийняття нового Закону?
Про це ми поговорили з Олександрою Матвійчук (на фото вище) — керівником організації «Центр громадянських свобод», яка від самого початку російської агресії фіксує інформацію про воєнні злочини.
— Дехто каже, що не карають злочинців з іншої причини — тому, що не можуть до них дотягнутися, поки йде війна. А якщо є можливість зловити якогось ката, достатньо статей Кримінального кодексу України. Що б ви на це відповіли?
— Ніхто не каже, що це легко. Але українські слідчі можуть та мають проводити розслідування навіть у таких умовах. В ККУ є розділ 20, де передбачені «воєнні злочини», але цей розділ безнадійно застарів та не відповідає міжнародному праву, тому ці статті важко застосовувати. Відповідальність за злочини проти людяності в ККУ взагалі відсутня. Тому дії влади на Майдані під час розстрілів розслідують не як злочин проти людяності, а як «створення злочинної організації». Законопроект 2689 повністю міняє цей 20-й розділ та дає слідчим та суддям можливість застосовувати статті про міжнародні злочини.
По-перше, міжнародні злочини мають іншу природу, ніж звичайні кримінальні. Наприклад, коли Захарченко публічно казав: «Пощады не будет, пленных не берем» — це окремий вид воєнного злочину, якому немає аналогів. І навіть коли такі аналоги існують, звичайні злочини не враховують специфіки війни. Наприклад, при зґвалтуванні жертві небезпечно проявляти незгоду, якщо гвалтівник — людина з автоматом. По-друге — санкції міжнародних злочинів набагато більші за санкції загально-кримінальних злочинів. Та й терміну давності міжнародні злочини не мають. Тобто — якщо ми зараз, наприклад, не зможемо зібрати докази, справа не розвалиться, коли прийде час «Х». Історія знає приклади, коли кара наздоганяла воєнних злочинців через 40 років.
По-третє: багато із тих, хто вчиняє міжнародні злочини в нашій країні, впевнені, що вони будуть або амністовані, або обмінені. А якщо закон буде прийнято, далі як би там РФ не викручувала руки Україні на Мінських перемовинах, щоб там не змінилося в нашій країні, хто б не прийшов до влади, є імператив міжнародного права, який незмінний: воєнні злочинці не можуть бути амністовані.
Насамкінець, є сподівання на Міжнарожний кримінальний суд в Гаазі. Цей суд єдиний хоча б теоретично може притягнути до відповідальності Путіна. Але, якщо МКС розпочне основне розслідування, він сконцентрує увагу на «великій рибі». А хто буде займатися тисячами виконавців? Тих, що відрізали пальці в’язням, виймали око ложкою, забивали людей в дерев’яні ящики, ґвалтували жінку на очах чоловіка… Вони всі лишаються на відповідальності української влади.
— Ось що говорять противники закону з числа захисників України: «Під його дію можуть потрапити і деякі добровольці. Наші хлопці, які зіткнулися зі звірствами московитів над нашими полоненими, нерідко робили з полоненими місцевими бойовиками-колабораціоністами і найманцями те ж саме. Тому цей закон і не приймали». Що ви про це думаєте?
— Моя позиція така: якщо в українській армії були люди, які катували та гвалтували, то вони мають понести відповідальність — адже ми відрізняємось від бандитських формувань. Ми боремося не тільки за території, але й за власні цінності та за свій вибір: рухатися до створення країни, де права кожного захищені. Війна — це не карт-бланш робити що захочеш, якшо маєш зброю. Є правила війни, які формують певний код міжнародного гуманітарного права. Тому Україна має не просто виграти війну, але і не перетворитися самій на Росію. Інакше в нашій боротьбі не буде сенсу.
-Правда, що представники міжнародних організацій вас не підтримують?
— Іноді наші міжнародні партнери нам кажуть: «Мир важливіший за справедливість». І мені доводиться пояснювати, що одне без іншого неможливо. Про це свідчать всі заморожені конфлікти.
Нам в Україні здається, що за ці роки вже всі могли розібратися, що відбувається. Але, на жаль, ті речі, які для нас є базові, доводиться постійно пояснювати. Що в нас не громадянська війна… Що Росія окупувала Крим та Донбас… На жаль, нас, українців, на міжнародних площадках часто сприймають, як заангажованних. І, на жаль, вже є майданчики, де ми, як країна, програли.
Якось я поїхала на наукову конференцію, присвячену політиці Євросоюзу щодо України (та інших країн де триває конфлікт), була єдиною представницею громадянського суспільства, та єдиною з України. Отримала підготовлені матеріали, в яких говорилося в першому ж абзаці, що Янукович під час протестів на Майдані не застосовував до мітингувальників сили, аж до розстрілів. А я ж координувала роботу «Євромайдан SOS», де 24 години на добу приймала повідомлення про насильство. Ось на базі чого будується політика щодо нашої країни. Я попросила слово. Спростувала кожне хибне твердження, посилаючись на джерела і уникаючи оцінок. А в перерві до мене підійшли з запитанням — чи не є я націоналісткою. Я була цим спустошена, адже зрозуміла, що ці вчені не сприйняли мої слова серйозно. Ми тут знаходимося в ілюзії, що наша доля когось хвилює. Але це не так. Потрібні рішення судів, а не політичні декларації. Щоб на міжнародному рівні ми могли довести нашу правоту.
-Чому ж українські нардепи не приймають «2689»?
— Бо політикам байдуже. Це безвідповідально, непорядно і для Укрїни це велике ганьбище. У нас кажуть, що Путін у всьому винен. Він багато в чому винен, але не Путін заважає ВР ухвалити цей законопроект. В попередньому парламенті ми таки добилися прийняття в першому читанні, але потім влада перезавантажилася і наша робота обнулилася. Знов треба пояснювати депутатам – чому цей закон важливий. Для багатьох правозахисників це вже є питанням особистим. Як ось для мене. Це мій спосіб боротьби з травмою. Бо коли ти опитуєш людей, які вийшли з полону і розповідають страшні речі тільки тобі… Це дуже зобов’язує. Ми маємо з цим щось робити, і цей закон — це лише перша цеглинка.
— Проте роки вашої особистої боротьби минають. А чи були за цей час якісь наслідки неприйняття закону по воєнні злочини?
— Звичайно. Багатьом неправильно пред’явили звинувачення. Якось я прочитала, що людину покарали за участь в незаконних збройних формуваннях. І в тексті новини було написано: «Примушував жінок займатися сексом на блокпостах». Тобто, жертви залишились «не видимі», покарання ґвалтівник отримав набагато менше, аніж за воєнний злочин, до того ж він може бути і амністований, і помилуваний, і обміняний.
Насправді через те, що ми майже 7 років зволікаєм, ми запустили механізм «холодної амністії». Відсидять та вийдуть ті, хто був покараний за злочин, як за звичайний кримінальний. А хто не попався — їх справи після закінчення термінів давності будуть просто закриті.
Що важливо: цей закон не про помсту. Цей закон дає сигнал на окуповані території, що має робити охолоджуючий ефект: дивіться, ніхто не сховається за абстрактним Путіним, рано чи пізно — ви постанете перед судом. Усвідомлення цього може комусь врятувати життя прямо зараз…
— Чи можливо колись покарати причетних до розстрілу добровольців під Іловайськом – в «зеленому коридорі», розстрілу житлових кварталів в Маріуполі, знищенню автобуса під Волновахою?
— У жовтні минулого року сталися важливі зміни на рівні ГПУ. Нарешті створено окремий департамент, що займається розслідуванням міжнародних злочинів. Вони намагаються зібрати всі провадження та надати правильну кваліфікацію. Ми плідно співпрацюємо з Гюндузом Мамєдовим, який цей департамент курує. Не всі страшні речі можуть бути визнані як міжнародні злочини. Злочини проти людяності повинні мати ознаки умисної політики, системності та організованості. І нам треба ще навчити суддів та прокурорів — як вибудовувати систему збору доказів. А поки чекаємо на «2689». Далі буде боротьба за втілення цього закону.
Такий радянській злочин, як депортація кримських татар в 1944 році теж має розслідуватися як злочин проти людяності. Дуже важливо встановити правду щодо цієї історичної трагедії. І не заявами політиків, а саме судовим рішенням.
Перші роки війни ми системно займалися документуванням катувань та викрадень. І до мене ще досі часто звертаються люди, щоб розповісти про те, що з ними сталося, хоч наразі ми зосередженні вже на міжнародній адвокації. Я вислуховую людей, які не звертаються до правоохоронних органів, бо не вірять, що кривдники будуть покарані, і коли я питаю про мету, лунає: «Хочу, щоб збереглася правда». І це справді важливо – правда про жахливі події повинна зберегтися не лише в анкетах правозахисників, а й в юридичних рішеннях. Адже наше завдання не просто перемогти у війні. А перемогти війну.
-Для цього мабуть, доведеться визнати Путіна міжнародним злочинцем. Чи це можливо?
-Так. Але лише якщо в нас будуть зібрані матеріали та належним чином задокументовані докази. Які можна буде передати — в тому числі Міжнародному суду ООН, де зараз розглядається справа проти РФ за фінансування тероризму на Донбасі та расову дискримінацію в Криму… Та до ЄСПЧ, де є низка скарг від України до РФ. Нам треба буде українську позицію доводити на міжнародному рівні та змагатися з супер-юристами, на яких РФ не шкодує грошей. Але поки що ми системно збором доказів не займалися…
Наведу приклад, що стосується належно зібраних доказів. Коли звільнили Слов’янськ, наша група документаторів була там першою. І що ж вони побачили? Коли вони увійшли в підвали, де відбувалися вбивства та катування, вони побачили, що ці підвали миють! Ніхто не забезпечував недоторканність місця злочину. Ніхто не потурбувався про збереження доказів. Вони лише встигли схопити розкидані документи, які могли бути просто знищенні. І серед цих документів виявилися розстрільні вироки Гіркіна. Потім я використала їх, готуючи подання до ООН, та передала слідчим.
А є ще такий вимір: РФ системно застосовує війну як інструмент для досягнення своїх геополітичних цілей. В Криму, на Донбасі, Чечні та Приднєстров’і – всюду був той самий Гіркін. Воєнні злочинці мігрують з одного міжнародного конфлікту в іншій і це технологія, яку використовує Росія.
Ми багато спілкуємося с російськими, грузинськими, молдовськими правозахисниками і бачимо: люди, що вчиняли злочини в Криму та на Донбасі (особливо на початку – коли організовували систему терору цивільних), це ті ж, хто був в інших «конфліктах» за участю РФ. Весною 2014 до мене зателефонував колега з «Меморіалу» (РФ) та сказав: «До вас приїхали наші ескадрони смерті» — вони бачили їх «роботу» в Чечні, Абхазії, Осетії, Придністров’ї. Впевнена, що, якщо б я мала контакти правозахисників з Сирії, і ми б склади до купи наші бази, то побачили і там тих самих людей.
Злочинці, які не були покарані за те, що творили в попередніх конфліктах, ініційованих Росією, продовжують вчиняти міжнародні злочини. Це коло безкарності потрібно розірвати. Мова вже навіть не про Україну, а про іншу країну, де РФ захоче використати цю ж технологію.
— Про які воєнні злочини на Донбасі і в Криму ви, як дослідник цієї теми, згадуєте в першу чергу?
— Мені запали в пам’ять перші жорстокі вбивства: В. Рибака на Донбасі та Р. Аметова в Криму. За даними судмедекспертизи, смерть Решата Аметова наступила в результаті удару в око гострим предметом, який досяг мозку. А Володимира Рибака з Горлівки Донецької області гачком підчепили за ребро, розпороли живіт, та кинули ще живого в річку. Для чого такі звірства? Росія використовує терор як метод ведення війни. Мережа «підвалів» — як в нас називають катівні – була створена свідомо. Це сигнал для жителів окупованих територій: активним — тікати. Пасивним — мовчати. Терор дозволяє Росії швидко встановлювати контроль над захопленим регіоном. Тому викрадених людей так страшно катували. Тому тримали бранців навіть в собачих будках і каналізаційних колекторах.
Від редакції. Ми не раз писали про те, як та ким був закатований Володимир Рибак, наприклад: https://ord-ua.com/2020/05/27/kak-gordon-prodal-ukraincam-lozh-o-rossijsko-ukrainskoj-vojne- i-trehsta-strelkovcah / Що ж до Решата Аметовв – він є першою жертвою окупантів в Криму. 3 березня 2014 року Решат вийшов на одиночний пікет. Протестував на площі в Сімферополі, яка вже була оточена «зеленими чоловічками», та зник без вісті. Понівечене тіло чоловіка в наручниках випадково знайшли напередодні «референдуму». Відомо, що Решата викрали та катували на протязі близько тижня — спочатку в «штабі самооборони Криму», а потім в захопленому військкоматі. На той момент військкомат контролювали Ігор Гіркін і Ігор Безлер, обидва — безпосередні учасники вбивства горлівчанина Володимира Рибака.
Ніколи не думала, що буду займатися документуванням воєнних злочинів, але так сталося. Ця робота мене змінила. Але мною керує не ненависть, а віра, можливо дещо ірраціональна, що правда зрештою переможе. І в цій перемозі буде і мій особистий внесок.
Тетяна Заровна, «ОРД».
