Прокуратура Тернопільської області , хоче за хабарі закрити справу ( Справа N 1201421000000122 ст. 190 ) про шахрайське угрупування , яке очолює мешканець обласного центру Лучкевич Любомир Ярославович , його заступник та поділник Штогрин Володимир Васильович , члени їх родин, та підставні особи котрих вони в свій час ставили на чолі ТОВ “Грмес” , “КРЕДИТНОІ СПІЛКИ”, та “ДІАСПОРИ” спільники також у США , так що ця справа набула міжнародного формату за участі Інтерполу та ФБР ! Міліцією проведено роботи за останні два роки дуже багато, злочини зафіксовані та віддокументовані: серед яких( шахрайство, вимагання, залякування, фіктивне підприємництво, та Несплата податків в особливо великих розмірах) , якщо говорити простою мовою то- злочинці надавали населенню послуг на 100 грн,- а вимагали за свою роботу 10 000 $ , і це дуже добре їм вдавалося, тому що вони мали від тисяч людей розписки на подібні суми, таким чином так звані “Лохи” платили щоб не мати проблем, а більш розумні відмовлялись, через це, злочинці забирали майно обклавши себе адвокатами-рейдерами, за роки своєї злочинної діяльності ці покидьки віджали в населення дуже багато коштів та різного майна: рухомого та не рухомого! злочинці мають сісти до в’язниці на тривалий пожиттєвий термін, адже за свою діяльність вони пограбували населення України на десятки міліонів долларів , покалічили долі багатьом родинам та заволоділи чужим майном на міліони доларів, довели деяких людей до самогубства, а де кого просто продали в рабство!!! Замість цього прокуратура області не дає ходу справи та спускає на гальма цей резонанс! Зрозумійте ненажерні хабарники , вам звісно за це горіти у пеклі, але імідж країни через вас страждає і це не жарт!!!!!!!!!!!!!!
ps: цій статті пробути тут не довго, тому що вона дуже пече в дупі Штогрину та Лучкевичу , адже ситуація не на користь їм , тому вони її видаляють , або флудять за допомогою розумників таких як самі! Тому репост буде обов’язково , в усіх можливих медіаресурсах!!!
http://job-sbu.org/v-ternopoli-vikrili-firmu-shho-brala-groshi-za-vigrash-gr in-karti-85375.html
За останньою інформацією відомо , що процесуальні прокурори : Суманський , Пащенко В. В. та Сипень В. М. , отримавши винагороду та зпрацювавши по вказівці ( відомо чиїй ) не тільки спускають на гальмах , але й ламають справу , але це все не важливо, тому що поновити буде легко , да і заявників уже побільшало. Крім того , особи які кришували брудні шахрайські схеми Штогрина та Лучкевича ,- це представники минулої злочинної влади режиму Януковича : серед них були і працівники Генпрокуратури , міністерства енергетики, подейкують що у ВР також. Але ж сльози потерпілих , дістали небес — дах розвалився , прокурори хабарники скоро отримають свої сміттєві баки , а ОЗ під ватажком Лучкевичем Любомиром опиниться у в’язницях !!!
50 ответов
День Собо́рності — свято України, яке відзначають щороку 22 січня в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році.
Офіційно в Україні День соборності відзначають з 1999 року.
Свято встановлено в Україні «…враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави…» згідно з Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року № 42/99[1].
У цей день також прийнято згадувати іншу подію, яка відбулась рівно на рік раніше 22 січня 1918 р. — прийняття IV Універсалу УЦР, яким проголошувалася повна незалежність УНР.
Деякий час, з 30 грудня 2011 року, указом на той час Президента України Віктора Януковича День соборності на офіційному рівні було скасовано і натомість встановлено «День Соборності та Свободи України»[2][3]. Однак 13 листопада 2014 року указом Президента України Петра Порошенка свято було відновлено[4].
Зміст [сховати]
1 Історія свята
1.1 Початки ідеї соборності
1.2 Підготовка Акту злуки
1.3 Проголошення злуки
1.4 Міжвоєнний період
1.4.1 Перше офіційне святкування Соборності
1.5 Живий ланцюг 1990
1.6 Живі ланцюги в 2000-ні
1.7 Тимчасові зміни з 2011 року
1.8 Офіційне відновлення
2 Значення Дня соборності
3 Див. також
4 Примітки
5 Джерела
Історія свята[ред. • ред. код]
Початки ідеї соборності[ред. • ред. код]
Ідея соборності бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У XVIII — початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Московією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях найкращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.
Підготовка Акту злуки[ред. • ред. код]
Території, на які претендувала Українська Народна Республіка.
У результаті ухвалення ІІІ-го Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний «Передвступний договір» про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу. Восени 1918 року після перемоги революції в Австро-Угорщині, на уламках монархії утворилися незалежні держави: Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також (як наслідок збройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цього краю) Західноукраїнська Народна Республіка.
Уряд Західноукраїнської Народної Республіки — Державний секретаріат — у своїй зовнішній політиці під тиском народних мас та Галицької армії на перше місце поставив питання державного об’єднання з Наддніпрянською Україною. Досягнення державного об’єднання розглядалося, по-перше, як втілення в життя вікового прагнення українського народу до державної єдності, а по-друге, як засіб об’єднати сили в боротьбі проти зазіхання Польщі на українські землі.
Проте голова Української Національної Ради Євген Петрушевич застерігав, що об’єднуватися з гетьманською Україною на цьому етапі недоцільно, бо в «14 пунктах», оголошених американським президентом Вудро Вільсоном, народам Австро-Угорщини забезпечувалося право самовизначення, а Росія в той час розглядалася як єдиний народ. Отже, злука з гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині також опинитися в складі «єдиної Росії».
В умовах політичної і дипломатичної ізоляції уряд Західноукраїнської Народної Республіки звернувся за допомогою до демократичних утворень на східних землях України.
Зазбручанська Українська національна рада надіслала до Києва свою делегацію для переговорів із гетьманом Павлом Скоропадським. Після зміни влади переговори велися з Директорією. Вже 1 грудня членами Ради державних секретарів ЗУНР Лонгином Цегельським і Д. Левицьким у Фастові було укладено «передвступний договір» з Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919 року Національна Рада УНР у місті Станіславі (Івано-Франківськ) схвалила закон про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в Народну Республіку. 21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати до Української Народної Республіки Закарпаття. Наступного дня у Києві в урочистостях з нагоди свята Злуки брала участь делегація — тридцять шість чоловік — Західної області УНР.
Проголошення злуки[ред. • ред. код]
Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.
22 січня було проголошено всенародним і державним святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.
Головні урочистості проголошення злуки проходили на Софійській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софійську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної Республіки Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку.
Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії:
«…Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу.»
Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім — військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець.
22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об’єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.
Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самовизначення, становлення політичної нації. Уперше за 600 років він став реальним кроком до об’єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні.
Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна Республіка перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на голубому полотні. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відклали до скликання Установчих Зборів об’єднаної України, як це й передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня.
Міжвоєнний період[ред. • ред. код]
Об’єднання українських земель відбулося юридично та політично. Проте державне об’єднання не відбулося. Тому перед фактом військової катастрофи восени 1919 і в 1920 роках уряди та військове командування ЗУНР та УНР дбали передусім про свої регіональні інтереси. Це яскраво проявилося в процесі переговорів Симона Петлюри з Польським керівництвом та в підписанні ним 21 квітня 1920 року Варшавського договору, згідно з яким, за визнання Польщею Директорії УНР, очолюваної С. Петлюрою, та надання військової допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України. Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підляшшя й Західна Волинь (зокрема повіти Рівненський, Дубнівський та частину Кременецького).
Окупація Польщею Західноукраїнських земель знову відсунула на невизначений період возз’єднання всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 року, але не як втілення в життя віковічних прагнень українського народу, а як результат таємної радянсько-німецької змови від 23 серпня 1939 про сфери впливу, а також гри на патріотичних почуттях населення Західної України. Надії народу не справдилися. «Свято свободи, що прийшло зі Сходу», обернулося для населення жорстокими буднями.
Це об’єднання виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав. А методи, якими було здійснено нове об’єднання «сходу» і «заходу» в 1939 році, полишили в думах мільйонів українців незагоєні рани.
Перше офіційне святкування Соборності[ред. • ред. код]
22 січня 1939-го було вперше за 20 років урочисто відзначено на офіційному рівні свято Соборності. Відбулось це у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час — автономній республіці Чехословаччині. Це був чудовий привід нагадати закарпатцям про волю, висловлену на з’їзді Всенародних зборів українців у Хусті 21 січня 1919-го про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею у Києві, і легітимізувати тим самим свою програму побудови Української держави на базі «закарпатського П’ємонту».
Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тис. люду, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю.
Від самого ранку поїзд за поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці на маніфестації. Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні самоходи з дальших сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників. Тисячі возів, роверів, авт заповнили бічні вулиці. Сотні, ба тисячі синьо-жовтих прапорів по вулицях, ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних околиць по хустських вулицях маком цвітуть. Зразу можна розрізнити з одягу: Гуцульщина, Хустщина, Волівщина, Севлющина і т. д. Навіть із далекої Ужанщини та Середнянщини людей повно. Це ж річниця української соборності, велике свято! Під синьо-жовтими прапорами маршують із різних напрямків, найбільше від станції, з піснями на устах. Волівщина заступлена сильно; саме тільки Волове послало аж трьома величезними вантажними автами своїх заступників, щось біля двісті людей.
(…) Біля тридцять тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Це найбільші збори, які я під цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя. Колись просвітянські збори в Ужгороді були справді величавими, але сьогоднішні збори — рекорд (…)
Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний похід, замаяли сотні рідних прапорів, і ми перейшли з площі Волошина на головну вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Три години тривав похід вулицями нашої столиці, і аж біля чотирнадцятої години розпочались святочні збори на площі».
— Зі спогадів письменника та журналіста Василя Гренджи-Донського про святкування 20-ої річниці Акту Злуки в Хусті 22 січня 1939-го
Живий ланцюг 1990[ред. • ред. код]
День Єдності 1990 року. Живий ланцюг
Ця акція стала однією з найяскравіших подій під час руху за відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. Патріотичні сили в передчутті розпаду СРСР згуртувалися й 21 січня 1990 р. організували «живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом як символ духовної єдності людей східних і західних земель України, як запорука існування єдиної, соборної України. Від 1 до 3 мільйонів людей, узявшись за руки, створили на дорогах і шосе безперервний ланцюг від Києва до Львова.
Живі ланцюги в 2000-ні[ред. • ред. код]
В кінці 2000-х рр. почали відроджувати традицію створення «живих ланцюгів», що символізують єдність українського народу. В 2008 — 2011 роках у Києві такі «ланцюги» утворювали на мосту Патона. Таким чином символічно об’єднували правий та лівий береги Дніпра. Основним організатором цієї акції виступало Братство козацького бойового звичаю «Спас». Найбільшого розмаху акція досягла 2011 року, коли на міст Патона прийшло понад 1000 учасників. Того року до організації акції долучилися такі громадські організації як Відсіч, Молода просвіта, Національний альянс, Молодіжний націоналістичний конгрес, студентський туристичний клуб «Скіфи» КНЕУ[5]. 22 січня 2011 р. «живий ланцюг» утворено у понад 20 містах України.[6] Так, у Львові близько п’яти тисяч осіб утворили «живий ланцюг» від пам’ятника Тарасу Шевченку до пам’ятника Степану Бандері.[7]
Світлини з «живого ланцюга» на День Соборності 2011 року
ДеньСоборності2011.JPG
ДеньСоборності2011 2.JPG
ДеньСоборності2011 3.JPG
ДеньСоборності2011 4.JPG
Учасники на лівому березі Дніпра, після завершення акції
Тимчасові зміни з 2011 року[ред. • ред. код]
30 грудня 2011 року Президент України Віктор Янукович видав указ, яким скасував указ президента Віктора Ющенка 2005 року про встановлення Дня Свободи 22 листопада (присвяченого подіям Помаранчевої революції), та указ президента Леоніда Кучми 1999 року про встановлення Дня соборності України 22 січня, водночас з оголошенням 22 січня Днем Соборності та Свободи України[2][3]. Отже, офіційно 22 січня у 2012-2014 роках в Україні відзначали саме День Соборності та Свободи України.[8].
Офіційне відновлення[ред. • ред. код]
Указом Президента України № 871/2014 «Про День Соборності України» відзначення свята офіційно відновлено, а День Соборності та Свободи України скасовано. Однак відновлення було зроблено не шляхом поновлення указу № 42 від 21 січня 1999 року, який було скасовано Януковичем, а шляхом нового указу. Згідно з ним, свято відзначають «…у день проголошення в 1919 році Акта злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки…».
Значення Дня соборності[ред. • ред. код]
Століттями розірваний український народ визволився з неволі — Наддніпрянщина вийшла з Російської, а Західна Україна — з Австро-Угорської імперій — і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.
Акт возз’єднання, злуки двох Україн був радше символічним знаком прагнення єдності, бо у керівництві країни спільності тоді не було. «Безпорадність проводу впливала на загальний настрій, — писала сучасниця тих подій, історик Наталя Полонська-Василенко. — Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і большевизмом з півночі, — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22 січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР… Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо».
Орли́не (до 1945 року — Байдар; крим. Baydar) — село в Україні, в Балаклавському районі Севастопольської міськради. Населення становить 1951 осіб. Відстань до Севастополя становить понад 36 км і проходить автошляхом Н19.
Зміст [сховати]
1 Динаміка чисельності населення
2 Назва
3 Історичні відомості
4 Галерея
5 Примітки
6 Додаткова література
Динаміка чисельності населення[ред. • ред. код]
1926 — 1570 ос. (1359 кримських татар, 148 росіян, 34 українці, 4 євреї)
1939 — 2021 ос.
1989 — 1716 ос.
2001 — 1951 ос.
Назва[ред. • ред. код]
Стара назва села, Байдар походить від тюркського *Baider — «чудовий»[1].
Історичні відомості[ред. • ред. код]
Поблизу сіл Орлиного, Гончарного, Новобобрівського, Павлівки, Передового, Підгірного, Родниківського, Широкого виявлено залишки 25 археологічних пам’ятників, у т. ч. поселення доби палеоліту, мезоліту, неоліту, міді, таврські могильники, середньовічні поселення, могильники VI—VIII ст. Збереглися також залишки середньовічного християнського монастиря (X—XV ст.). Поблизу села Широкого збереглися руїни укріплених сховищ VIII—X та феодального замку XII—XIV століть.
Гілмор (англ. Gilmore, Arkansas) — місто, розташоване в окрузі Кріттенден (штат Арканзас, США) з населенням в 292 особи за статистичними даними перепису 2000 року.
Зміст [сховати]
1 Географія
2 Демографія
3 Примітки
4 Посилання
Географія[ред. • ред. код]
За даними Бюро перепису населення США місто Гілмор має загальну площу в 0,52 квадратних кілометрів, водних ресурсів в межах населеного пункту нема.
Гілмор розташоване на висоті 69 метрів над рівнем моря.
Демографія[ред. • ред. код]
За даними перепису населення 2000 року[1] в Гілморі мешкало 292 особи, 78 сімей, налічувалося 100 домашніх господарств і 114 житлових будинків. Середня густота населення становила близько 486,7 людини на один квадратний кілометр. Расовий склад Гілмора за даними перепису розподілився таким чином: 19,86% білих, 79,11% — чорних або афроамериканців, 0,34% — представників змішаних рас, 0,68% — інших народів.
З 100 домашніх господарств в 38,0% — виховували дітей у віці до 18 років, 43,0% представляли собою подружні пари, які спільно проживали, в 31,0% сімей жінки проживали без чоловіків, 22,0% не мали сімей. 22,0% від загального числа сімей на момент перепису жили самостійно, при цьому 8,0% склали самотні літні люди у віці 65 років та старше. Середній розмір домашнього господарства склав 2,92 особи, а середній розмір родини — 3,38 особи.
Населення міста за віковим діапазоном за даними перепису 2000 року розподілилося таким чином: 35,3% — жителі молодше 18 років, 9,9% — між 18 і 24 роками, 24,3% — від 25 до 44 років, 19,9% — від 45 до 64 років і 10,6% — у віці 65 років та старше. Середній вік мешканця склав 30 років. На кожні 100 жінок в Гілморі припадало 105,6 чоловіків, у віці від 18 років та старше — 83,5 чоловіків також старше 18 років.
Середній дохід на одне домашнє господарство в місті склав 20 625 доларів США, а середній дохід на одну сім’ю — 22 031 долар. При цьому чоловіки мали середній дохід в 29 375 доларів США на рік проти 18 000 доларів середньорічного доходу у жінок. Дохід на душу населення в місті склав 8867 доларів на рік. 29,1% від усього числа сімей в окрузі і 38,6% від усієї чисельності населення перебувало на момент перепису населення за межею бідності, при цьому 52,2% з них були молодші 18 років і 44,8% — у віці 65 років та старше.
Професор Цезар Ламброзо – італійський єврей, батько науки про злочини, а також батько дегенерології, тобто науки про виродження (1835-1909). Був видатним психіатром і керівником будинків для божевільних, де він збирав матеріали для своїх дослідів. Мав би на сьогодні невичерпну кількість об’єктів для своїх досліджень, зокрема серед таких персон як : Турок, Місцевий, 555, Журналіст, Козак, На мою думку, Тарас, Волонтер, Надія, Свобода слова, Свідок, Кіберу, Укроп, Всевидяче око, Робимо висновки, Микола Прут, Микола Фріман, Вікторія 27, Кац, Вован, Опер, Фрідом, 3.14, Пастор та ін..
Душевнохворі лише в деяких випадках виявляють той повний розлад розумових здібностей, який їм приписує натовп. Навпаки, сама хвороба викликає в них «надзвичайну жвавість розуму». Про це свідчить гіперактивність дописувачів деяких форумів ОРД. В них якраз і проявляється вищевказана, та сама «надзвичайна жвавість розуму» — чим не клієнти Ламброзо?..
Коли нечистий дух вийде з людини, то ходить по безводних місцях, шукаючи спокою і не знаходить. Тоді говорить : Вернусь я в дім свій, звідки вийшов я…
Тоді іде, і бере з собою сім других духів, ще зліших за себе, і зайшовши, живуть там;
І буває для людини цієї останнє гірше першого (Матв.12:43-45).
«Сім других духів» — це інші сім психічних розладів, точніше сім нових дописувачів, і, можливо ще сім, які являються однією і тією ж особою, або ж в змові з сімома другими духами, на форумах ОРД.
Побачимо, чи у всіх вище перерахованих дописувачів прокинеться здоровий глузд (хоча це малоймовірно), чи проявлять себе знову як пацієнти доктора Цезаря Ламброзо і покажуть «надзвичайну жвавість розуму».
І що ми бачимо?.. Ніби то клієнти професора Ламброзо на диво перечитують статтю і вагаються, чи утриматися від божевільних коментарів, чи поринути у вогонь божевілля… Але, як кажуть в народі : «Бог шельму мітить». Нажаль, в списку легіонерів для досліджень : Турок, Місцевий, 555, Журналіст, Козак, На мою думку……. як не дивно, активно проявили себе працівники самого сайту ОРД – видаляють коментарі професора Цезаря Ламброзо. Зачепило за живе?!? Чи просто ПРОПЛАЧЕНО ??? І це називається українська свобода слова??? Чи самі ж працівники сайту підпадають під дослідницький матеріал доктора Ламброзо??? Чому вони дозволяють на загальновідомому сайті, який люди мають за правдивий, робити протизаконні дії і висвітлювати брехливі теми і ще брехливіші коментарі про людей, котрі не є державними посадовцями, політичними діячами чи шоу бізнесовими маріонетками??? Чи мають право створювати наклепи, які в цивілізованих країнах є незаконною дією і караються кримінальною відповідальністю?! Чому сайт дозволяє дописувачам з «надзвичайною жвавістю розуму» переходити на безкультурну і брудну фаміліарність, тим більше, ритися в спідній білизні, лізти в сім’ї – попахує подавленим гомо… Тут вже варто звернутися за консультацією до доктора Альфреда Кінсі. Надіємось на здоровий глузд працівників сайту і що вони займуть правильну журналістську позицію, їх професіоналізм, який так потрібен ДЕРЖАВІ в сьогоденні. Професіоналізм, який зможе відокремити дописувачів з «надзвичайною жвавістю розуму» та тих, котрі, наче нечисті духи бродять по форумах сайту…
Дина́мо» — український футбольний клуб з міста Києва, що бере участь в українській Прем’єр-лізі. «Динамо» засновано у 1927 році, це найстарший на сьогоднішній день професійний клуб міста. Єдиний клуб, який провів всі сезони у найвищій лізі СРСР, а потім України. Є найтитулованішою командою України, маючи в активі 13 чемпіонських титулів, 10 національних Кубків, 5 Суперкубків України, 1 Суперкубок УЄФА і два Кубки володарів кубків. Крім того, за радянський період історії «Динамо» завоювало 13 чемпіонських титулів, 9 Кубків СРСР, 3 Суперкубки СРСР, що робить «Динамо» найтитулованішою командою в історії радянського футболу[1]. Є першою немосковською командою, що здобула титул чемпіона СРСР, та першим представником Радянського Союзу, який завоював європейський трофей[2].
За даними аналітичного агентства CK, за підсумками 2011 року «Динамо» було першим в Україні і 19-м у Європі футбольним клубом за кількістю реальних прихильників[3].
14 вересня 1929 року «Динамо» проводить свій перший міжнародний матч з робітничою командою Нижньої Австрії «Дойч Ваграм», проте програли з рахунком 3:4. 1935 року футболісти «Динамо» у складі збірної України здійснюють поїздку до Франції та Бельгії, де в товариській грі розгромили чотириразового володаря кубка Франції «Ред Стар» з рахунком 6:1. До 1936 року єдину першість Радянського Союзу не проводили. Кияни здобували досвід у іграх на першість спортивного товариства «Динамо». Там вони вигравали в «динамівців» з Одеси і Харкова. Київська команда явно була найсильнішою в УРСР, але рівня майстерності московського «Динамо» ще не досягли. Наприклад, у фіналі динамівської першості 1933 року москвичі з рахунком 2:1 перемогли саме киян.
«Динамо» на старті 1-го чемпіонату СРСР. 1936 рік
1936 року в СРСР було вирішено створити єдиний командний чемпіонат замість великої кількості різноманітних різнорівневих турнірів. Представником від України стала найсильніша на той час команда УРСР — «Динамо» (Київ). Дебют у чемпіонаті відбувся у Києві 24 травня 1936 року, коли московське «Динамо» розгромило господарів з рахунком 5:1. Єдиний гол нападника Миколи Махині став для українського клубу першим голом в чемпіонатах Радянського Союзу. Після цього як «Динамо» (Київ) не намагалося наздогнати москвичів, їм це не вдалося. Єдина українська команда одноколового дебютного чемпіонату СРСР завершила на другому місці. Місцеві уболівальники сприйняли такий виступ як безумовний успіх.
З 1936 року адміністратором аж до 1974 клубу був Рафаїл Фельдштейн, за цей час працював із 22 тренерами.
В 1937 році вперше був проведений повноцінний двоколовий чемпіонат, в якому «Динамо» знову отримало призове місце, пропустивши вперед лише московські «Динамо» і «Спартак». Проте надалі до Другої світової війни жодних досягнень кияни не здобули. Проте у 1939 році, після анексії Польщі, з новозахоплених регіонів до клубу перейшло багато нових гравців, зокрема найвідомішими стали Олександр Скоцень, Михайло Матіас, Казімеж Гурський та Олег Лаєвський.
Також в цей період «Динамо» брало участь у розіграшах Кубка Української РСР, здобувши цей трофей у 1936, 1937, 1938, 1944, 1946, 1947 та 1948 роках.[4]
У 1937–1941 роках попід Черепановою горою споруджувався новий Республіканський стадіон. Відкриття цього спортивного комплексу, в будівництві якого методом «суботників» брав участь увесь Київ, призначалося на 22 червня 1941 року. Саме тоді на цьому стадіоні мав відбутися футбольний матч чемпіонату між командами київського «Динамо» та московського ЦДКА. Але того дня розпочалася німецько-радянська війна і матч відмінили.
Футбол в окупованому Києві
Сте́пань — селище міського типу в Україні, в Сарненському районі Рівненської області. Степань розташований на річці Горинь (притока Прип’яті), за 19 км від залізничної станції Малинськ на лінії Рівне — Сарни. Селищем проходять автошляхи територіального значення Т 1817 і Т 1826. Харчова промисловість.
Зміст [сховати]
1 Історія
2 Археологічні пам’ятки
3 Церква
4 Туризм
5 Відомі уродженці
6 Примітки
7 Посилання
Історія[ред. • ред. код]
Степань належить до найдревніших поселень Полісся, добре укріплене княже місто часів Київської Русі, торговий і культурний центр упродовж багатьох століть. Кам’яні знаряддя праці, знайдені в його околицях, свідчать, що люди тут жили з давніх часів. Перша письмова згадка про поселення датується 1290 роком[2].
Степань був розташований на вірогідному торговому шляху — «молочній дорозі руських і литовських князів». У нинішньому сквері селища раніше був майдан, куди звідусіль з’їжджалися купці, які привозили заморські товари, а в Степані купували полотна, вишиванки, вироби гончарів, бондарів, зброярів. Зараз на цьому місці братська могила радянських воїнів, а на самому майдані нещодавно встановили пам’ятник у вигляді хреста на честь воїнів-односельців, які боролися за волю і державність України.
У 1900 році єврейське населення Степані склало 1854 особи.
В 1917 році село входить до складу Української Народної Республіки.
Внаслідок поразки Перших визвольних змагань та підписання Польщею сепаратного Ризького мирного договору, всупереч домовленостям із УНР, Степань входить до складу Польської республіки.
У вересні 1939 року в ході Другої світової війни, згідно із пактом Молотова-Ріббентропа, Степань захоплено СРСР.
Під час німецько-радянської війни гітлерівці створили в селі єврейське гетто, де було вбито майже 3000 євреїв.
У 1960 році Степань отримав статус селища міського типу.
З 24 серпня 1991 року село входить до складу незалежної України.
Археологічні пам’ятки[ред. • ред. код]
Степань, згідно зі статтею 32 ЗУ «Про охорону культурної спадщини», входить до списку історичних населених місць України[3]. На території населеного пункту розташовані 1 пам’ятка археології, 5 — історії місцевого та 3 — архітектури національного значення.
На території селища знайдені залишки городища літописного міста, що датується ІХ—ХІІІ століттям і є пам’яткою археології України[4]. Є також залишки колись могутнього Степанського замку.
Церква[ред. • ред. код]
1949 р. у стилі бароко зведений Преображенський (Спаський) храм. У 1963-ому році його зруйнували більшовики. Нині проводиться відбудова церкви[5].
1759 р. у Степані побудовані Свято-Троїцька церква та дзвіниця. Згодом храм став соборним. При ньому відкрили школу і богодільню. Це єдина споруда, що збереглася до тепер у первинному вигляді і найстарішою у Степані. Будівлі належать до пам’яток архітектури.
1775 р. побудована Миколаївська церква. У 1960-х роках церкву перетворили на клуб, а пізніше — більярдну. Сьогодні, завдяки громадськості, цей храм відбудований і діючий.
Туризм[ред. • ред. код]
Степань входить до переліку курортних населених пунктів України[6]. У селищі функціонує санаторій «Горинь» (лікувальні води і грязі).
Відомі уродженці[ред. • ред. код]
Будько Максим Юхимович (1932) — краєзнавець, педагог, автор книжки «Степань» (Рівне, 2003);
Войтович Валерій Миколайович (1952) — український письменник, художник, дослідник української міфології;
Ворцель Станіслав Габрієль (пол. Stanisław Worcell) (1799 —†1857) — польський революційний демократ, соціаліст-утопіст. Учасник Польського повстання 1830–1831;
Калініченко Володимир Вікторович (1947) — український історик, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, заслужений працівник освіти України, дійсний член Академії історичних наук України;
Кудринський Федір (1867 —†1933) — український письменник, етнограф, літературознавець;
Пінчук Степан Петрович (1930) — український критик, літературознавець, перекладач, доктор філологічних наук;
Тивончук Михайло Павлович (1875 — †1959) — депутат 4-ї Державної думи Російської імперії від Волинської губернії;
Януш Ядвіга Вацлавівна (1933) — український мовознавець.
Макси́м Юхи́мович Будько́ (* 7 листопада 1932, містечко Степань на Рівненщині) — український краєзнавець, публіцист, педагог.
Біографічні відомості[ред. • ред. код]
1958 року закінчив Рівненський педінститут. Вчителював у школах Березнівського та Радивилівського районів, був інспектором шкіл Радивилівського райвідділу освіти. Відмінник освіти України. Один з ініціаторів відновлення в районі «Просвіти». Голова Радивилівського районного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів. Учасник багатьох громадсько-політичних акцій.
Автор краєзнавчої книги «Степань» (Рівне, 2003), передмову до якої написав політик і вчений Ігор Юхновський, численних публікацій на політичні теми у пресі. Підготував доповнене видання книги про Степань.
Хімі́чно пекуля́рна зоря́ зі зни́женим вмі́стом ге́лію (англ. He-weak, CP4) — хімічно пекулярні зорі, у атмосфері яких спостерігається нестача гелію (He) у порівнянні з його вмістом в атмосфері Сонця.
За класифікацією хімічно-пекулярних зір мають позначення CP4[Джерело?].
За спектральною класифікацією зір належать до підкласів B5-B8 з послабленими лініями гелію. Пекулярність у цьому випадку пояснюється дією дифузії хімічних елементів з врахуванням зоряного вітру[Джерело?].
Вміст хімічних елементів у атмосферах зір оцінюється з аналізу спектральних ліній поглинання із застосуваням моделі зоряних атмосфер.
Спектр поглинання — залежність коефіцієнта поглинання від частоти. Поряд із спектрами випромінювання, спектрами люмінесценції та іншими спектроскопічними методами, спектри поглинання широко використовуються в науці й техніці для аналізу хімічного сладу та інших властивотей речовин.
Для визначення спектру поглинання зразка електромагнітні або акустичні хвилі широкого спектру пропускають через зразок. На виході випромінювання розкладають у спектр, і визначають її інтенсивність в залежності від частоти (довжини хвилі). Визначення спектру поглинання часто вимагає складних розрахунків, оскільки випромінювання не тільки поглинається в зразку, а й відбивається від нього. Необхідно також знати спектр джерела, який можна виміряти незалежно.
Спектральні характеристики[ред. • ред. код]
Сонячний спектр із чіткими фраунгоферовими лініями
Як і спектри випромінювання, оптичні спектри поглинання можуть бути суцільними, смугастими й лінійчастими. В спектрах поглинання газів виділяються окремі лінії, які називають фраунгоферовими. За присутністю характерних фраунгоферових ліній у спектрі поглинання можна визначити хімічний склад газу і, навіть, передбачити існування невідомого хімічного елемента, як це сталося із Гелієм. Багатоатомні гази мають складні спектри, що розбиваються на смуги внаслідок перекливання великого числа ліній, щільно розташованих у вузьких частотних діапазонах. Спектри поглинання рідин і твердих тіл суцільні.
Спектра́льний ана́ліз — сукупність методів визначення складу (наприклад, хімічного) об’єкта, заснований на вивченні спектрів взаємодії речовини з випромінюванням: спектри електромагнітного випромінювання, радіації, акустичних хвиль, розподілу за масою та енергією елементарних частинок та інше. Спектральний аналіз ґрунтується на явищі дисперсії світла. Традиційно розмежовують:
атомарний та молекулярний спектральний аналіз,
«емісійний» — за спектром випромінення та «абсорбційний» — за спектром поглинання,
«мас-спектрометричний» — за спектром мас атомарних чи молекулярних іонів.
Зміст [сховати]
1 Принцип дії
2 Історія
3 Різновиди
4 Застосування
4.1 В астрономії
5 Примітки
6 Література
7 Див. також
8 Посилання
Принцип дії[ред. • ред. код]
Атоми кожного хімічного елемента мають певні резонансні частоти, внаслідок чого саме на цих частотах вони випромінюють або поглинають світло. Це призводить до того, що в спектроскопі на спектрах видимі лінії (темні або світлі) в певних місцях, характерних для кожної речовини. Інтенсивність ліній залежить від кількості речовини і її стану. У кількісному спектральному аналізі визначають зміст досліджуваної речовини за відносною або абсолютною інтенсивністю ліній або смуг у спектрах.
Якщо вузький пучок білого світла спрямувати на бічну грань тригранної призми, то, по-різному заломлюючись у склі, промені, з яких складається біле світло, дадуть на екрані райдужну смужку, що називається спектром. У спектрі всі кольори розміщені завжди в певному порядку. Світло поширюється у вигляді електромагнітних хвиль.
Кожному кольору відповідає певна довжина електромагнітної хвилі. Довжина хвилі світла зменшується від червоних променів до фіолетових приблизно від 0,7 до 0,4 мкм. За фіолетовими променями у спектрі лежать ультрафіолетові промені, які невидимі для ока, але діють на фотопластинку. Ще меншу довжину хвилі мають рентгенівські промені. За червоними променями знаходиться область інфрачервоних променів. Вони невидимі, але сприймаються приймачами інфрачервоного випромінювання, наприклад спеціальними фотопластинками.
Оптичний спектральний аналіз характеризується відносною простотою виконання, відсутністю складної підготовки проб до аналізу, незначною кількістю речовини (10—30 мг), необхідної для аналізу на велике число елементів. Атомарні спектри (поглинання або випуску) одержують переведенням речовини в пароподібний стан шляхом нагрівання проби до 1 000—10 000 °C. Як джерела збудження атомів при емісійному аналізі електропровідних матеріалів застосовують іскру, дугу змінного струму; при цьому пробу розміщають у кратері одного з вугільних електродів. Для аналізу розчинів широко використовують полум’я або плазму різних газів.
Історія[ред. • ред. код]
Ідентифікація хімічних елементів за оптичними спектрами атомів була запропонована у 1859 році Г. Кірхгофом та Бунзеном[1]. За допомогою спектрального аналізу гелій (He) був відкритий на Сонці раніше ніж на Землі. Але ще у 1854 році доктор Девід Альтер (англ. David Alter), науковець з міста Фріпорт, штату Пенсильванія (США) надрукував наукову працю[2], що описувала спектральні властивості 12 металів .
Різновиди[ред. • ред. код]
Розрізнюють атомний і молекулярний, а також якісний і кількісний спектральний аналіз. Атомний спектральний аналіз здійснюють за оптичними і рентгенівськими (пулюєвими) спектрами. Для молекулярного спектрального аналізу використовують молекулярні спектри поглинання в інфрачервоній, видимій та ультрафіолетовій областях спектру. Серед методів спектрального аналізу – атомно-абсорбційний аналіз, атомно-флуоресцентний аналіз, лазерний спектральний аналіз, метод рентгенівської (пулюєвої) флуоресценції, атомний емісійний та інші.
Спекральний аналіз широко застосовують в ряді галузей, зокрема металургії, геології, при розробці технологій збагачення корисних копалин тощо. В гірничій справі і геології – для встановлення хімічного складу гірських порід, руд, мінералів, технологічних проб у процесі їхнього збагачення і переробки, в геохімічних дослідженнях. Наприклад, атомний емісійний спектральний аналіз застосовується на всіх стадіях пошукових і розвідувальних робіт, при вивченні родовищ, в мінералогічних дослідженнях для визначення понад 70 елементів при їхньому вмісті в речовині від 10-4-10-5% до десятків % з можливістю одночасного визначення в кожній пробі до 40 елементів. Рентгенівська флуоресценція використовується для визначення елементів (з атомним номером понад 10) при концентраціях від 10-4% до десятків %. За спектрами люмінесценції заморожених розчинів досліджуваної речовини вдається визначити ароматичні сполуки з межами реєстрації 10-6%. У геології нафт при вивченні їхнього складу, дослідженні мінералів і шліфів ефективно застосовується молекулярний спектральний аналіз.
Застосування[ред. • ред. код]
В астрономії[ред. • ред. код]
Найважливішим джерелом інформації про більшість космічних об’єктів є їхнє випромінювання. Дістати найцінніші й найрізноманітніші відомості про тіла дає змогу спектральний аналіз їхнього випромінювання. За допомогою цього методу можна встановити якісний і кількісний хімічний склад світила, його температуру, наявність магнітного поля, швидкість руху та багато іншого.
Для одержання спектрів застосовують спектроскоп та спектрограф. У першому спектр розглядають, а у другому його фотографують. Спектрограма — фотографія спектра.
Існують такі види спектрів земних джерел і небесних тіл:
Суцільний, або неперервний спектр у вигляді райдужної смужки дають непрозорі розжарені тіла (вугілля, нитка електролампи) і досить протяжні густі маси газів.
Лінійчастий спектр випромінювання дають розріджені гази й пара при сильному нагріванні. Кожний газ випромінює світло строго визначених довжин хвиль і дає характерний для даного хімічного елемента лінійчастий спектр. Значні зміни стану газу або умов його світіння, наприклад нагрівання чи іонізація, спричиняють певні зміни в спектрі цього газу. Складено таблиці, в яких перелічуються лінії кожного газу й зазначається яскравість кожної лінії. Наприклад, у спектрі пари натрію (Na) особливо яскравими є дві жовті лінії.
Лінійчастий спектр поглинання дають гази й пара, якщо за ними міститься яскраве джерело, що дає неперервний спектр — це неперервний спектр, перерізаний темними лініями саме в тих місцях, де мають бути яскраві лінії, властиві даному газові. Наприклад, дві темні лінії поглинання пари натрію (Na) містяться в жовтій частині спектра.
Вивчення спектрів дає змогу аналізувати хімічний склад газів, що випромінюють або поглинають світло. Кількість атомів або молекул, які випромінюють чи поглинають енергію, визначається інтенсивністю ліній. Чим помітніша лінія певного елемента у спектрі випромінювання або поглинання, тим більше таких атомів (молекул) на шляху променя світла.
Сонце і зорі оточені газовими атмосферами. Неперервний спектр їхньої видимої поверхні перетинається темними лініями поглинання, які виникають, коли проміння проходить через атмосферу зірок. Тому їхні спектри — це спектри поглинання.
Швидкості руху небесних світил відносно Землі за променями зору (променеві швидкості) визначають за допомогою спектрального аналізу на основі ефекту Доплера: якщо джерело світла і спостерігач зближаються, то довжина хвилі, що визначається розташуванням спектральних ліній, скорочується, а при їхньому взаємному віддаленні довжина хвилі збільшується. Ця залежність подається формулою:
lambda = frac{left({c-v}right)}{f_0}
де ν — променева швидкість руху з урахуванням знака (мінус при зближенні);
{f_0} — довжина хвилі нерухомого джерела;
λ — довжина хвилі під час руху джерела;
с — швидкість світла у вакуумі (~300 000 км/с).
Інакше кажучи, із зближенням спостерігача і джерела світла лінії спектра зсуваються до його фіолетового кінця, а з віддаленням — до червоного.
Під час отримання спектрограми світила, над нею чи під нею вдруковують спектри порівняння від земного джерела випромінювання. Спектр порівняння вважають нерухомим, і відносно нього можна визначати зміщення ліній спектра зірки. Навіть швидкості небесних тіл (десятки й сотні кілометрів на секунду) зумовлюють настільки малі зміщення (соті або десяті частки мм), що їх можна виміряти на спектрограмі тільки під мікроскопом. Щоб з’ясувати, якій зміні довжини хвилі це відповідає, треба знати масштаб спектра, тобто на скільки змінюється довжина хвилі, якщо ми просуваємося вздовж спектра на 1 мм.
За спектром можна знайти й температуру світного об’єкта. Коли тіло розжарене до червоного кольору, у його суцільному спектрі найяскравіша червона частина. Якщо його нагрівати далі, ділянка найбільшої яскравості у спектрі змішується в жовту, потім у зелену частину і так далі до фіолетового. Це явище описується законом Віна, який показує залежність положення максимуму у спектрі випромінювання від температури тіла. Знаючи цю залежність, можна встановити температуру Сонця, зірок, планет за допомогою спеціально створених приймачів інфрачервоного випромінювання.
Спектроско́п (від спектр й грец. σκοπέω— «бачу») — оптичний пристрій для візуального спостереження спектра випромінювання.
Зміст [сховати]
1 Опис
2 Цікаві факти
3 Див. також
4 Література
5 Посилання
Опис[ред. • ред. код]
Використовується переважно для швидкого і якісного спектрального аналізу в хімії, металургії та інших галузях.
За допомогою флуоресцентного окуляра візуально можна спостерігати ультрафіолетовий спектр, а за допомогою електронно-оптичного перетворювача — ближню інфрачервону ділянку спектра.
Цікаві факти[ред. • ред. код]
У 1863 році британський астроном Вільям Гаґґінс довів за допомогою спектроскопа, що зорі складаються з тих самих елементів, які наявні й на Землі.
А ,что на счёт “личного” примера,со стороны “законописателей”. Депутата ВР -ставить замполитом роты. 10-ть депутатов и 1200 бойцов под “ружьём”. Лично Я обещаю,что пойду добровольцем если замполитом у меня будет депутат ВР Бойко…/ну тот, который буровые вышки покупал/.
Адмін , заборони цим покидькам засмічувати коментарі!
Адмін, заборони цим покидькам засмічувати коментарі!
Народ не хвилюйтесь, це тільки квіточки … Справжні пригоди чекають на Лучкевича і Ко по переду , дістануть все з повна !
Професор Цезар Ламброзо – італійський єврей, батько науки про злочини, а також батько дегенерології, тобто науки про виродження (1835-1909). Був видатним психіатром і керівником будинків для божевільних, де він збирав матеріали для своїх дослідів. Мав би на сьогодні невичерпну кількість об’єктів для своїх досліджень, зокрема серед таких персон як : Турок, Місцевий, 555, Журналіст, Козак, На мою думку, Тарас, Волонтер, Надія, Свобода слова, Свідок, Кіберу, Укроп, Всевидяче око, Робимо висновки, Микола Прут, Микола Фріман, Вікторія 27, Кац, Вован, Опер, Фрідом, 3.14, Пастор та ін..
Душевнохворі лише в деяких випадках виявляють той повний розлад розумових здібностей, який їм приписує натовп. Навпаки, сама хвороба викликає в них «надзвичайну жвавість розуму». Про це свідчить гіперактивність дописувачів деяких форумів ОРД. В них якраз і проявляється вищевказана, та сама «надзвичайна жвавість розуму» — чим не клієнти Ламброзо?..
Коли нечистий дух вийде з людини, то ходить по безводних місцях, шукаючи спокою і не знаходить. Тоді говорить : Вернусь я в дім свій, звідки вийшов я…
Тоді іде, і бере з собою сім других духів, ще зліших за себе, і зайшовши, живуть там;
І буває для людини цієї останнє гірше першого (Матв.12:43-45).
«Сім других духів» — це інші сім психічних розладів, точніше сім нових дописувачів, і, можливо ще сім, які являються однією і тією ж особою, або ж в змові з сімома другими духами, на форумах ОРД.
Побачимо, чи у всіх вище перерахованих дописувачів прокинеться здоровий глузд (хоча це малоймовірно), чи проявлять себе знову як пацієнти доктора Цезаря Ламброзо і покажуть «надзвичайну жвавість розуму».
І що ми бачимо?.. Ніби то клієнти професора Ламброзо на диво перечитують статтю і вагаються, чи утриматися від божевільних коментарів, чи поринути у вогонь божевілля… Але, як кажуть в народі : «Бог шельму мітить». Нажаль, в списку легіонерів для досліджень : Турок, Місцевий, 555, Журналіст, Козак, На мою думку……. як не дивно, активно проявили себе працівники самого сайту ОРД – видаляють коментарі професора Цезаря Ламброзо. Зачепило за живе?!? Чи просто ПРОПЛАЧЕНО ??? І це називається українська свобода слова??? Чи самі ж працівники сайту підпадають під дослідницький матеріал доктора Ламброзо??? Чому вони дозволяють на загальновідомому сайті, який люди мають за правдивий, робити протизаконні дії і висвітлювати брехливі теми і ще брехливіші коментарі про людей, котрі не є державними посадовцями, політичними діячами чи шоубізнесовими маріонетками??? Чи мають право створювати наклепи, які в цивілізованих країнах є незаконною дією і караються кримінальною відповідальністю?! Чому сайт дозволяє дописувачам з «надзвичайною жвавістю розуму» переходити на безкультурну і брудну фаміліарність, тим більше, ритися в спідній білизні, лізти в сім’ї – попахує подавленим гомо… Тут вже варто звернутися за консультацією до доктора Альфреда Кінсі. Надіємось на здоровий глузд працівників сайту і що вони займуть правильну журналістську позицію, їх професіоналізм, який так потрібен ДЕРЖАВІ в сьогоденні. Професіоналізм, який зможе відокремити дописувачів з «надзвичайною жвавістю розуму» та тих, котрі, наче нечисті духи бродять по форумах сайту…
Оде́са (МФА: [ɔˈdɛsɑ]; до XVI століття — Коцюбі́їв, (або Коцюби́їв, Кацюбі́їв, Кацюби́їв, Качибе́й), до 1795 року — Хаджибе́й (або Аджибе́й, Гаджибе́й)) — місто обласного підпорядкування на чорноморському узбережжі України; адміністративний центр Одеської області; культурний, освітньо-науковий, туристичний та торговий осередок країни; найбільший морський торговий порт у країні; великий автомобільний та залізничний вузол. За чисельністю населення Одеса є третім у країні містом після столиці держави, Києва, та великого мегаполісу Харкова (станом на 1 вересня 2014 року в Одесі проживало 1 014 704 особи[2]). В Одесі діють: машинобудівна, хімічна, нафтопереробна, харчова та легка промисловості. Також налічується 37 вищих навчальних закладів, шість театрів, вісім кінотеатрів, філармонія, цирк, музеї, галереї тощо.
Перші поселення на території сучасного міста були засновані близько VI століття до н. е. — III століття н. е. давньогрецькими мореплавцями під час епохи колонізації Північного Причорномор’я. Згодом цю місцевість заселила Ногайська орда, яка через якийсь час влилася у Золоту орду. Приблизно у 1324 році узбережжя захопило Велике князівство Литовське. Саме у той час було засновано фортецю та селище Коцюбіїв, що згодом було перейменоване на Хаджибей. 14 (25) вересня 1789 року його було завойовано російськими військами разом із чорноморськими козаками під керівництвом Хосе де Рібаса. Саме після захоплення фортеці поселення було перейменоване на Одесу та отримало статус міста. З 1819 року по 1859 рік у місті діяв торговий режим «порто-франко». Після окупації більшовиками Української Народної Республіки Одеса перейшла під вплив комуністичної влади. Під час Другої світової війни Одеса була окупована німецько-румунськими військами.
Історичний центр Одеси з 2009 року знаходиться у попередньому списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. У центральній частині міста — ансамбль будівель кінця XVIII — XIX століть у стилях класицизму, ампіру, модерну тощо. Здебільшого культурні, архітектурні та історичні пам’ятки міста знаходяться у межах вулиць Приморської, Преображенської, Буніна та Польської.[3] У межах Одеси та її околицях знаходяться кліматичні та бальнеологічні курорти. Також під містом знаходиться велика мережа підземних ходів і лабіринтів, які утворюють одну з найбільших у світі катакомб з довжиною тунелів приблизно 2,5 тисячі кілометрів.
До XVI століття — Коцюбіїв, а до 1795 року поселення мало назву Хаджибе́й (з турецької мови — той, що побував у Мецці). Деякі краєзнавці вважають, що назва поселення пов’язана з іменем кримського хана Кочуби, інші ж — з іменем польського шляхтича Коцюби Якушинського. Наприкінці XIV — початку XV століття північно-західне Причорномор’я перейшло під владу Великого князівства Литовського. Вважається, що саме у цей час Коцюба Якушинський поблизу теперішнього Хаджибейського лиману заклав поселення, яке названо його ім’ям. Точна дата появи поселення невідома, а назви в різний час та в різних джерелах відрізняються, наприклад: Коцюбїїв, Кацюбїїв, Кацюбий, Качибей, Хаджибей, Гаджибей, Аджибей[4] тощо. Перша письмова згадка про замок-порт Великого Князівства Литовського, Коцюбіїв[5] датується 1415 роком.[6]
Уперше назва Одеса з’явилася 10 (21) січня 1795 року[7]. Вважається, що назва пов’язана з давньогрецькою колонією Одессо́с. Наприкінці XVIII століття була традиція називати міста грецькими іменами (наприклад, Ольвіополь, Севастополь, Сімферополь, Тирасполь тощо). Є також інша версія про те, що назва «Одеса» пішла від санскритського Godesha (або Godesa)[8].
Назва міста різними мовами звучить так: грецькою — Οδησσός (Одіссос), німецькою — Odessa (Одеса), болгарською — Одеса (Одєса), російською — Одесса (Одєсса), англійською — Odesa (Одеса), їдиш — אדעס (Одес), іврит — אודסה, білоруською — Адэса (Адеса). Одеса має також багато «народних назв». Поширеною є «Одеса-мама», що має жарґонне походження і є скороченням від «Одеса-мама, Ростов-папа». Час від часу вживаються такі порівняння, назви та словосполучення, як «Перлина Чорного моря», «Південна Пальміра» (у порівнянні з Пальмірою — містом дивовижної краси; «Північна Пальміра» — Санкт-Петербург), «Південна столиця», «Столиця гумору» тощо.
Одеса розташована на північно-західному узбережжі Чорного моря, на перетині шляхів з Північної та Центральної Європи на Близький Схід та в Азію, у центрі Одеської області, між Біляївським, Овідіопольським та Комінтернівським районами. Місто знаходиться у східноєвропейському часовому поясі. Площа міста сягає 162,42 км²[1], густота населення — 6256,1 осіб/км²[2]. Джерела питної води на території міста нині — це бюветні комплекси, основне постачання водою(рос.)укр. Одеси та прилеглих околиць здійснюється з річки Дністер по сорокакілометровому водопровіду через водозабір у районі міста Біляївки[14]. Поблизу міста знаходяться три великих лимани: Куяльницький, Хаджибейський та Сухий.
Місто розташоване на відстані близько 39 кілометрів від кордону з Молдовою. Зокрема, саме така відстань між Одесою та пунктом пропуску через державний кордон України «Маяки-Удобне».[15] Одеса розташована у Причорноморській низовині. Середня висота міста над рівнем моря — 50 метрів. Найвища точка Одеси — Жевахова гора (65 метрів над рівнем моря), а найнижча — Куяльницький лиман (4,2 метри нижче рівня моря).
Загалом, клімат Одеси є помірно континентальним, з м’якою зимою, відносно затяжною весною, теплим і довгим, нерідко дуже спекотним, літом, а також довгою та теплою осінню. Середньорічна температура повітря становить +10,1 °C, найнижча вона у січні (-1,7 °C), найвища — в липні (+21,4 °C). В останні 100–120 років температура повітря в Одесі, так само як і в цілому на Землі, має тенденцію до підвищення. Протягом цього періоду середньорічна температура повітря підвищилася щонайменше на +1 °С. Найтеплішим за всю історію спостережень виявився 2007 рік; Більшим у цілому є підвищення температури в першу половину року. У середньому за рік в Одесі випадає 464 мм атмосферних опадів, найменше — у жовтні, найбільше — в липні. Мінімальна річна кількість опадів (196 мм) спостерігалась у 1921 році, максимальна (765 мм) — в 2004 році. Максимальну добову кількість опадів (103 мм) зафіксовано 8 червня 1926 року. У середньому за рік у місті спостерігається 112 днів з опадами; найменше їх (6) у вересні, найбільше (14) — у грудні. Відносна вологість повітря становить в середньому 76%, найменша вона в серпні (66%), найбільша — у грудні (84%). Найменша хмарність спостерігається в серпні, найбільша — у грудні. Найбільшу повторюваність в Одесі мають вітри з півночі, найменшу — з південного сходу. Найбільша швидкість вітру спостерігається у січні-лютому, найменша у червні-липні. У січні вона в середньому становить 4,6 м/с, у липні — 3,2 м/с. Найбільше ясних днів спостерігається у серпні, найменше — у грудні. Протягом року в Одесі спостерігаються різноманітні атмосферні явища: гроза, туман, роса, ожеледиця тощо. Зокрема, туман найчастіше спостерігається у січні-березні, гроза — у червні та липні.[17]
Одеса є великим портом України та має два портові міста-супутники — Іллічівськ (на Сухому лимані) та Южне (на Григорівському лимані). Цей портовий вузол простягається вздовж Чорноморського узбережжя на 60 кілометрів та створює досить напружену екологічну обстановку для морської екосистеми регіону. Забруднення морського середовища відбувається через викиди в море неочищених або недостатньо очищених стічних вод Одеси, а також забрудненого поверхневого стоку з міської території. Є загроза дії небезпечних виробництв у зоні Одеської затоки. У випадку розливу аміаку з аміаковозів і попадання його в атмосферу зона небезпечного для життя ураження охопить весь берег Одеси, починаючи з Чорноморки, включаючи саму Одесу, Крижанівку, Фонтанку, Нову Дофіновку та місто Южне. Після закінчення будівництва терміналу для нафти на 40 мільйонів тон, з технологічною платформою на відстані 20 кілометрів від берега у випадку катастрофи можуть утворюватися смертельно-небезпечні території у радіусі 7,5 кілометрів; помірно небезпечний регіон у радіусі 12,5 кілометрів. Забрудненню атмосфери та утворенню значної кількості стічних вод сприяють промислові об’єкти машинобудування, хімії та нафтохімії, переробки риби та сільгосппродукції. 75% сумарного викиду забруднювачів в атмосферу дає автотранспорт та, частково, морські судна, особливо влітку. Очисні споруди Одеси перевантажені та застарілі. Досить часто відбуваються розриви каналізації, і в море потрапляє велика кількість забруднених стічних вод. Практично щороку закриваються для купання одеські пляжі через небезпечний санітарний стан морського середовища на узбережжі. Річки Дунай, Дніпро та Дністер разом узяті виносять у море за рік близько 100 тисяч тон фосфатів, до 1 мільйону тон нітратів та понад 2 мільйонів тон органічних речовин. Через окислення органічних речовин у воді зникає кисень. Вміст небезпечної для здоров’я бактеріальної мікрофлори у морській воді перевищує норми в сотні тисяч разів.
З 1965 по 1980 рік з метою запобігання зсувів уздовж берегової лінії було збудовано споруди від зсувів — хвилеломи та буни. Ці споруди не тільки відокремили пляжну зону від моря, туди вивели труби дренажних систем, якими скидають щорічно до 20 мільйонів кубічних метрів прісної води. Внаслідок цього морська вода на узбережжі опрісніла настільки, що більшість морських тварин-біофільтраторів загинуло. Окрім того, споруди порушили природний водообмін, і пляжні місця для купань практично перетворилися на стічні канави, де купатися та бути на березі небезпечно через обсіменіння піску небезпечними бактеріями. В одному літрі морської води було виявлено понад 250 тис. клітин кишкової палички, а максимальна кількість бактерій в одному літрі морської води на популярному пляжі Аркадія досягала 2,4 мільйонів клітин.[18][19][20]
Перші ознаки людей та території сучасної Одеси та поряд з нею відноситься до епохи верхнього палеоліту (58 — 38 століття до нашої ери). У V столітті до н. е. на місці сучасного центру Одеси існувало стародавнє грецьке поселення — «Гавань Істріан». Залишки цієї колонії були знайдені під сучасним Приморським бульваром на глибині 1,5 метрів, а також на інших вулицях міста. Окрім цього поселення на території Одеси також налічується близько дванадцяти інших давньогрецьких колоній. Окрім інших, на протилежному березі Одеської затоки знаходилося поселення «Гавань Ісіякон». Суперництво між мешканцями цих колоній було обумовлено й тим, що між ними проходив кордон таких грецьких колоній, як Ольвія та Істрія. У другій половині IV — початку III століття до н. е. Ольвія вступила конфлікт із сусідніми грецькими колоніями Херсонесом та Істрією. Причиною війни стало невдоволення правителями Ольвії сферами впливу у цьому регіоні. на той час Гавань Істріан була прикордонним форпостом Істрійської держави, тому через війну це поселення прийшло у запустіння наприкінці IV століття до н. е., а Гавань Ісіякон проіснувала ще два століття. Занепад грецьких колоній також був обумовлений вторгненням союзу кочових племен гунів у 375 році нашої ери. Приход кочовиків на ці землі повністю розорив місцеве населення перетворив ці землі у Дикий Степ де населення практично не було.[21]
Близько XIV століття у місцевому степу панувала Ногайська орда, яка згодом влилася у Золоту Орду. В ординські часи, у XIV столітті, на місті колишньої грецької колонії з’явилася генуезька факторія «Джінестра», що торгувала з кочовиками. Генуезці купували у Північному Причорномор’ї здебільшого зерно та рабів. У цей же час, за думкою науковців, Куяльницький та Хаджибейський лимани почали віддалятися від Чорного Моря, у результаті чого утворився природний насип — «Пересип». Це не могло не позначитися на економічному стані краю, позаяк, у наступні роки на цих двох лиманах видобувалося багато солі.
На початку 1320-х років одним з основних ворогів Золотої Орди стало Велике князівство Литовське. У 1324 році до литовського панування відійшли усі землі між Дніпром та Дністром, у тому числі й територія сучасного міста. У 1399 році після битви на Ворсклі вплив Великого князівства Литовського на Північному Причорномор’я поступово зійшов нанівець. Однак, ще при правлінні Вітовта було засновано фортецю Коцюбіїв та торгову пристань біля неї. Перша згадка про це поселення датується 1415 роком.[22].
В 1442 році фортеця була надана польським шляхтичам Бучацьким — тодішнім власникам коронного Поділля[23].
Наприкінці XV століття литовсько-польська влада на цих землях послабилася і вони знову прийшли у запустіння. У 1484 році ці землі були завойовані Османською імперією, а місцеве населення складали переважно татари.[24]
У 1765 році турецька влада відбудувала стару литовську фортецю, назвавши її «Єні-Дунья» (в перекладі з турецької — «Новий Світ»). Вона знаходилась між сучасними Потьомкінськими сходами та Воронцовським палацом на Приморському бульварі. Цю фортецю неодноразово штурмували запорізькі козаки під проводом Семена Галицького, кошового отамана Петра Калнишевського тощо. У 1774 році фортеця була вперше захоплена об’єднаними козацько-російськими військами. Однак, за Кючук-Кайнарджийським мирним договором її було віддано туркам.[25] Під час Російсько-турецької війни 1787–1791 років фортеця потрапила до уваги військ Олександра Суворова, який прямував на Бендери. Її було взято на світанку між 4 та 5 годиною 14 (25) вересня 1789 року передовим загоном корпусу генерала Івана Гудовича. Загоном командував граф Жозеп де Рібас і Бойонс. Активну участь у битві за Хаджибей брало Військо Чорноморських козаків на чолі з отаманами Захарієм Чепігою та Антіном Головатим.[26]
7 червня (27 травня) 1794 року російська імператриця Катерина II підписала рескрипт про влаштування у Хаджибеї військової гавані та купецької пристані. Призначенням нового порту на Чорному морі було розширення торгових зв’язків з Європою. Проект будівлі міста, порту та нової фортеці було доручено нідерландському військовому інженерові Францу де Воллану. Будівництво портових споруд та головного собору розпочалося 2 вересня (28 серпня) 1794 року під керівництвом Жозепа де Рібаса. Цей день і досі відзначається в Одесі, як день міста.[22] Нова назва Хаджибея — Одеса вперше з’явилася у документі датованому 21 (10) січня 1795 року. Вдало розташована географічно, Одеса швидко перетворилася з невеликого поселення у торговельний, промисловий та науковий центр європейського значення. Вже з перших років заснування місто стало основним постачальником зерна з Російської імперії до інших країн Європи та Передньої Азії. Багато у чому цьому сприяв прихід на посаду генерал-губернатора Новоросії та градоначальника(рос.)укр. Одеси Армана Емманюеля дю Плессі, дюка де Рішельє(англ.)укр.. За час його перебування на цих посадах населення припортового міста виросло у п’ятнадцять разів.[22] Де Рішельє займався торговельними відносинами міста де досяг неабияких успіхів. Також під час управління містом герцогом тут з’явився перший комерційний банк, біржа, іноземні консульства тощо[27]. За часів управління Луї де Ланжерона, у 1819 році, Одеському порту було дано режим порто-франко, що дозволяло право безмитного ввезення та вивозу товарів. Це дозволило розвинути зовнішню торгівлю та покращити економічні умови у місті. У той же час князь Михайло Воронцов, що у той час обіймав посаду генерал-губернатора Новоросії та Бессарабії зумів привернути до міста увагу багатьох аристократів та багатіїв з усієї імперії, завдяки чому місто стало одним з найбільших промислових центрів країни. У 1820 році вийшла перша міська газета, у 1825 році відкрився археологічний музей. Також у ті часи відкрилося багато навчальних закладів та публічна бібліотека.[22]
У другій половині XIX століття найбільш видатними керівниками міста стали: граф Пауль Деметріус Коцебу, Григорій Маразлі та Микола Новосельський. При керівництві графа Коцебу проїжджа частина центру Одеси була заміщена бруківкою, замість каганців з’явилися гасові лампи, був побудований перший у місті водопровід, відкрита перша залізнична лінія тощо. Також Пауль Деметріус багато уваги приділяв розвитку освіти та науки. За часів його управляння Рішельєвський ліцей перетворився на Новоросійський університет, а також було засновано багато шкіл і училищ.[22] На відміну від Коцебу, Григорій Маразлі більше приділяв уваги зовнішньому вигляду міста. Саме тому у часи керівництва грецького міського голови містом було побудовано Олександрівський парк, пам’ятник-колонну Олександру II, погруддя Олександру Пушкіну, Куяльницький курорт тощо. У ці часи було відкрито першу конку, введено електричне освітлення, засновано першу в імперії бактеріологічну станцію та хімічну лабораторію для дослідження продуктів, а також побудовано дитячу та очну лікарні, кілька богоділень, дешевих їдалень, притулків, народних училищ у місті та передмісті. До 100-ї річниці свого заснування, 1894 року, Одеса посідала четверте місце в імперії за кількістю населення та рівнем економічного розвитку після Санкт-Петербургу, Москви та Варшави. У 1905 році сталося одна з найвідоміших[28] подій російської революції 1905–1907 років. Матроси панцерника «Князь Потьомкін-Таврійський» підняли повстання(рос.)укр.. Після захоплення управління панцерника матросами, «Потьомкін» прибув саме до Одеси й у місті почалися масові безлади. Ці події спричинили великі жертви серед населення та збитки торговців. Померло від 500 до 1 тисячі людей, а збитки склали близько мільйону російських рублів.[29] Під час тієї ж революції в Одесі, як і в багатьох інших містах Російської імперії пройшла хвиля анти-єврейських погромів(англ.)укр.. За даними сучасних ізраїльських істориків в Одесі під час погромів загинуло близько 400 євреїв[30].
1906 року в місті почало діяти товариство «Просвіта», яке мало власні бібліотеку, історичний музей. За сприяння товариства професор Олександр Грушевський читав лекції з українознавства в місцевому університеті. Було створено «Фонд ім. Леоніда Смоленського» (1844-1905) для видавництва книг. Після появи книги Івана Бондаренка «Про Ґарібальді» влада закрила товариство як небажане.[31]
Після проголошення Української Народної Республіки, 30 листопада (12 грудня) — 1 грудня (13 грудня) 1917 року в Одесі спалахнуло більшовицьке повстання, яке закінчилося перемогою українських військ. У січні 1918 року у місті владу зайняли більшовики, створивши 7 (20) лютого 1918[Джерело?] року Одеську радянську Республіку, однак, ця псевдо-держава проіснувало лише до 13 березня[Джерело?] того ж року, до приходу австро-німецьких військ. Згодом з міста почалися вивозитися продукти та устаткування. Щоправда, після початку німецької революції війська були вимушені покинути Одесу. Незабаром у місті висадився британсько-французькі війська підтримати прибуваючу з Катеринограду(англ.)укр. «Добровольчу армію» Антона Денікіна. Того ж року у грудні до Одеси підійшла армія української Директорії. Таким чином у різних частина міста налічувалося три різні влади: Антанта, «Білі» та Директорія. На початку наступного року, за допомогою партизанів та розповсюдження в іноземних військах більшовицької пропаганди, місто зайняли «Червоні», однак це не допомогло подолати масовий голод та безробіття. За допомогою військ Антанти, що залишилися рейді ескадри, «Денікінцям» вдалося знову встановити свою владу у місті. Однак остаточно радянська влада була встановлена в Одесі з 7 лютого 1920 року.[32]
Судна китобійного флоту в одеському порту, 19 січня 1960 року
У перші роки після багатьох воєнних протистоянь, що відбувалися в Одесі, місто опинилося у занепаді. Багато у чому цьому сприяла політика влади, через яку інтелігенція міста масово почала виїжджати за кордон. Від початку Німецько-радянської війни Одеса опинилася біля фронту. Оборона міста тривала більше двох місяців, з 5 серпня до 16 жовтня 1941 року, що її проводив генерал-лейтенант Приморської армії Георгій Софронов(рос.)укр.. Увесь цей час місто піддавалося бомбардуванням по 12-15 разів на день, а місцеві підприємства, не зважаючи на це, працювали на підтримку армії, виробляючи техніку та зброю.[33] Евакуацію міста вдалося завершити 15 жовтня, а наступного дня нацистські війська увійшли до міста. Велику кількість радянських військ вдалося евакуювати до Севастополя.[22] Радянські війська третього Українського фронту, під командуванням уродженця Одеси, Родіона Малиновського, знов увійшли у місто через три з половиною роки, 10 квітня 1944 року. Впродовж наступних років у місті проводилася робота по відновленню зруйнованих у часи війни споруд. До 1948 року в Одесі було відбудовано усі найважливіші портові та промислові споруди. За п’ять років радянській владі вдалося повністю відновити усі галузі промисловості.[22] Наступні роки з історії Одеси, починаючи з 1950-х, багато у чому були пов’язані з розвитком будівельної справи. Так у 1968 році на «Новому молу» було побудовано сучасний, морський порт. Станом на 1975 рік, житловий фонд міста склав рекордну кількість квадратних метрів — 12 мільйонів. Також у той час виникли нові міські райони: Південний, Південно-Західний, Північно-Східний та Таїровський.[22] Однак, поряд із розвитком промисловості та будівництва Одеса втратила своє значення, яке вона мала за імперських часів. Місто отримало неофіційний статус провінційного. Окрім того, якщо у місті будувалися нові мікрорайони, то історичний центр майже не відновлювався, що призвело до занепаду багатьох пам’яток архітектури. Теж саме відбувалося і з комунікаціями.[34]
1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум, щодо проголошення незалежності України. За результатами референдуму по усій Одеській області з 1 412 228 опитаних (75,01%) за проголошення незалежності проголосували — 1 205 755 осіб (85,38%)[35]. За роки незалежності України центр Одеси зазнав істотних змін. В історичному плані багатьом центральним вулицям було повернуто дореволюційні назви. Одеса — одне з небагатьох міст на півдні та сході України, де позбулися топонімів радянських часів, принаймні, у центральній частині. У центральній частині міста поступово усунулись сліди комуністичного минулого, які ще частково залишилися. Після обрання міським головою Олексія Костусєва у 2010 році міською радою була прийнята «Програма збереження і розвитку російської мови» (805 тисяч гривень), яка передбачає можливість документообігу російською мовою, переклад російською мовою фільмів в кінопрокаті, засобах масової інформації і сферу освіти.[36]. За час перебування на посаді в місті було встановлено пам’ятники російському полководцю Олександру Суворову, російському військовому Федіру Радецькому(рос.)укр., радянському співаку Володимиру Висоцькому та відновлено пам’ятник російському імператору Олександру II[37].
Одеса — центр Одеської агломерації з населенням до 1,5 мільйонів осіб. Станом на 1 вересня 2014 року населення Одеси становило 1 014 704 особи.[2] Під час останнього перепису населення, який відбувся 2001 року, населення Одеси становило 1 010 тисяч осіб[38]; під час передостаннього радянського перепису, у 1989 році, — 1 115 тисяч осіб.
За національним складом, згідно перепису 2001 року, більшість населення міста становлять українці — 61,6%, значну частку становлять росіяни — 29%, а усі інші національності становлять не більше двох відсотків населення: болгари — 1,7%, євреї — 1,2%, молдовани — 0,7%, білоруси — 0,6%, вірмени — 0,4% тощо. Порівнюючи з попередніми роками частка євреїв значно скоротилась, у 1926[39] році — вона становила 36,7% а у 1959 році вже 16,2%, тоді як українців було відповідно 17,6% та 41,5%, росіян 39,0% та 37,1%[40].
Щодо статевого складу населення, то згідно перепису населення 2001 року, у місті проживає 470 353 чоловіків та 539 945 жінок, у відсотках відповідно 46,6% та 53,4%. Станом на той же рік діти до 16 років становлять 14,6%, а пенсіонери, тобто чоловіки старше 59 та жінки старше 54 років, становлять 22,5%, що вказує на старіння населення міста. Відсоток осіб працездатного віку ж становить 63,1%.[41] У той же час за тим же переписом 64,75% жителів міста називають своєю рідною мовою — російську, 30,41% — українську, інші мови далеко не так розповсюджені. Однак, серед інших мов, які існують в Одесі можна відзначити білоруську, болгарську, вірменську, румунську тощо.[42]
До складу Одеської міської ради входить 120 депутатів, що обираються громадою міста строком на 5 років. Після виборів у 2012 році, станом на 28 серпня 2014 року, міська рада поділяється на такі депутатські групи та фракції: «Партія регіонів» (52 депутати), «За європейську Одесу» (10), «РОДІНА» (10), «УМП С. Ківалова» (10), «УДАР» (7), «Сильна Україна» (6), «Майбутнє Одеси» (5), «Фронт змін» (4), «Комуністична партія України» (4), «Зелена Одеса» (3) та позафракційні депутати (16).[43] Виконавчу владу у місті очолює міський голова та виконавчій комітет. Останньому підпорядковані 24 департаменти, кожен з яких відповідає за певну сферу міського життя: містобудування, економічну політику, фінансову політику, житлове господарство та інфраструктуру, підготовку Євробаскет 2015 тощо.[44] Після місцевих виборів 2014 року міським головою Одеси було обрано Геннадія Труханова, представника політичної партії «Партія регіонів». 27 травня того ж року відбулася інавгурація нового мера міста.[45][46]. Єдиного загальноміського органу судової влади в Одесі немає, натомість існує 4 районних судів, юрисдикції яких розповсюджуються на відповідні адміністративні райони міста. А також працює ДДУПВПв Одеській області, який управляє у місті трьома виправними колоніями (№ 14, № 51 та № 74), слідчим ізолятором та кримінально-виконавчою інспекцією, якій підкоряється 35 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції штатною чисельністю 118 співробітників по всій області.[47]
Адміністративно Одеса поділяється на 4 райони: історичний центр та схід — Приморський район, південь — Київський район, захід — Малиновський район та північ — Суворовський район. До 1 січня 2003 року у місті, окрім нинішніх районі було ще чотири: Жовтневий, Іллічівський, Ленінський та Центральний[48]. До того ж, серед мешканців міста багато хто вживає історичні назви місцевостей Одеси: 1-а Застава, 2-а Застава, Аркадія, Більшовик(рос.)укр., Ближні Млини, Бугаївка, Великий Фонтан, Відрада(рос.)укр., Дальні Млини, Дерібасівка, Крива Балка, Куяльник, Ленпосьолок(рос.)укр., Лиманчик, Лузанівка, Люстдорф, Малий Фонтан, Молдаванка, Пересип, Сахалінчик(рос.)укр., Селище Котовського, Селище Таїрова, Середній Фонтан, Слобідка, Суднобудівник(рос.)укр., Черьомушки(рос.)укр., Чубаївка. Деякі з них відображені сьогодні у назвах вулиць.
Одеса — один з головних економічних центрів України, що поєднує в собі найбільший морський порт, розвинену промисловість, курортно-рекреаційний комплекс, транспортну, фінансову та соціальну інфраструктуру. Основними господарськими функціями, які виконує Одеса на рівні міжнародного поділу праці, є транспортна та зовнішньоторговельна. Місто є єдиним повністю сформованим в українському Причорномор’ї локальним територіально-виробничим комплексом. В економіці Одеси домінують підприємства, пов’язані з морським бізнесом, поряд з ними, важливу роль у життєдіяльності міста відіграють продовольчі та переробні підприємства, а також підприємства легкої промисловості. Місто забезпечене висококваліфікованою робочою силою, що володіє іноземними мовами. Це дозволяє розвивати в Одесі бізнес з високими стандартами та вимогами до трудових ресурсів.[16] Станом на 1 жовтня 2013 року в економіку Одеси було інвестовано 756,2 мільйонів доларів США, що становить 44,7% від загального обсягу інвестицій в Одеську область.[49] Загальний обсяг доходів міського бюджету Одеси, станом на 2013 рік, встановлено у розмірі 2 632 408 тисяч гривень.[50] У серпні 2013 року середня заробітна плата по місту становила 3381 гривень.[51] 1 жовтня 2014 року зареєстроване безробіття становило 0,46%.[52]
Розвинена мережа автодоріг, розташування міста в близькості від річок Дунай, Дністер, Південний Буг і Дніпро, а також великі морські порти Одеса, Іллічівськ та Южне — у поєднанні з міжнародним аеропортом «Одеса» та залізницею створюють сприятливі умови для приймання, обробки, зберігання та транспортування вантажів, а також обробки потужних пасажиропотоків. Одеса є найбільшим морським портом України, в якому перевантажують зерно, цукор, вугілля, нафтопродукти, цемент, метали, джут, деревину, продукцію машинобудівної промисловості тощо. В Одесі працюють понад 460 спільних підприємств з іноземним капіталом. Їх кількість неухильно зростає. Загальний обсяг реалізованої продукції по місту становив: за 2008 рік — 15,6 мільярди гривень, за 2010 рік — 14,6 мільярди гривень. Нині беззаперечними лідерами у своїх галузях промисловості є такі підприємства, як «Нафтопереробний завод», Припортовий завод, Стальканат, Телекарт-Прилад тощо.[22]
Ще з часів Української Народної Республіки Одеса стала одним з центрів міжнародної співпраці України. На початку XX століття у місті налічувалося три генеральних консульства: Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, Австро-Угорської та Німецької імперій, а також консульства Сполучених Штатів Америки, Королівства Іспанії та Третьої французької республіки.[53] Нині Одесі налічується 23 міст-побратимів[54] та 16 міст-партнерів[55]. На честь деяких із міст-побратимів названо навіть вулиці «Південної столиці», зокрема, вулиці Варненська, Генуезька, Марсельська, Сегедська тощо. У той же час в угорському місті Сеґед на честь Одеси названо мікрорайон(угор.)укр.. Також у місті налічується дев’ять генеральних консульств: Республіки Білорусь, Республіки Болгарії, Республіки Вірменія, Грецької Республіки, Китайської Народної Республіки, Речі Посполитої Польської, Російської Федерації, Румунії та Турецької Республіки[56] і дев’ять почесних консульств: Республіки Австрія[57], Республіки Казахстан, Республіки Кіпр, Литовської Республіки, Федеративної Республіки Німеччина, Південно-Африканської Республіки, Сирійської Арабської республіки, Словацької Республіки та Республіки Словенія. Окрім того, у місті працюють консульства Грузії, Республіки Молдова та консульське представництво Посольства Італійської Республіки, а також Арабський, Вірменський, Єврейський, Польський та Французький культурні центри і Місія Європейського Союзу з прикордонної допомоги Молдові та Україні.[56] 22 травня 2012 року у місті також було відкрито перший в Україні дипломатичний клуб, що має допомогти дипломатам та представника інших країн, що живуть в Одесі, проводити зустрічі та вирішувати найважливіші політичні та дипломатичні питання[58]. Також Одеса є членом організацій: «Eurocities»[59] та «League of Historical Cities»[60].