“Я відходила з групою, де був Дмитро Ярош. Нас обстріляли з 40 метрів “. Олена Білозерська для gazeta.ua

– Слава Україні! – троє хлопців у камуфляжі з шевронами “Правого сектора” спиняють Олену. Обіймають по черзі.

– Як там зараз обстановка?

– Учора пацан загинув, 18 років, – відповідає Білозерська. – “Чорний”. Його дівчина – медик у нас в батальйоні.

Кілька секунд усі мовчать.

– Я після передової поки 2 години не полежу, заснути не можу, – каже один із хлопців. – Поначалу схоплювався на кожний постріл з калаша. А зараз ті вибухи мені музика. Сплю під них тільки так.

– А я весь час була совою, а там рано лягаю. Ці бабахи спати не заважають.

Олена прощається з хлопцями. Йдемо Хрещатиком.

Скільки часу вже на фронті?

– З кінця квітня. Воювати почала наприкінці червня. До того просто на базах жили. На блокпостах чергувала, тренувалася. Чекали, поки влада нас озброїть і легалізує. Зброї не дали. Тому потроху озброювалися самі. Хтось реєстрував на себе легальну мисливську зброю, хтось на чорному ринку нелегальну купував, а хтось банально віджимав у кримінальників. Перший кулемет нам позичили армійці. Ми з ним за тиждень натрофеїли три.

Як самі озброїлися?

– Ще в Києві купила в мисливському магазині автомат Калашникова. Називаю його “Ерік”.

На фронт мені за тисячу доларів привезли німецьку снайперську гвинтівку 1937 року – маузер КАR-98. Позивний “Карлуша”. Він балуваний – вимагає суперякісних набоїв, впевненої руки. Після кожного пострілу маєш перезаряджати. Але стріляє влучно. Набої до нього непросто купити. Хіба що чорні археологи накопають. Потім їх перепаковують – мірочкою засипають новий порох. Недавно мені волонтери знайшли трохи набоїв.

Маю ще пістолет Макарова, зветься “Саня”. Його подарував друг, який уже загинув.

Який був перший бойовий вихід?

– Перший був розвідувальний. 28 червня ми, 12 чоловік, вирішили зробити рейд за зброєю на територію сепарів. Пройшли поночі 15 кілометрів, перебралися через лінію фронту й залягли над дорогою. Тут почала їздити броня (бронетранспортери. – “Країна”) наших армійців і всю “дичину” розлякала. Я підняла над головою синьо-жовтий прапор. Так познайомилися з 93-ю бригадою Збройних сил України. Досі вони не знали, що ми теж воюємо. Почали планувати спільні операції.

Через тиждень разом брали участь у бою за Карлівку. Підійшли на 800 ­метрів до сепарських позицій. У них були важкі кулемети, міномети. А нас людей 60 з примітивною стрілецькою зброєю. Сепари почали обходити нас, брати в кільце, обстрілювати. Я відходила з групою, де був Дмитро Ярош. Нас обстріляли з відстані 40 метрів. Ми 2 кілометри виходили з оточення відстрілюючись. А наш розвідник під обстрілом заліз майже впритул до ворожих позицій і навів нашу артилерію на їхній опорник. Сепарів тоді загинуло 52, а в нас – тільки четверо поранених.

Легко порозумілися з армійцями?

– Армійці іноді бояться іти в бій. Часом дають нам бронетехніку. Про всіх не кажу. Є дуже хороші боєздатні з’єднання. І деякі самі, щоб підняти бойовий дух своїх солдат, просять прислати їм двох-трьох правосєків. Ті перші біжать в атаку, й армійці вже за ними.

На початку серед армійців було багато п’яних. Раз уночі в червні нас піднімають по бойовій тривозі: їдуть два КамАЗи чеченців штурмувати нашу базу. Це під сотню озброєних людей. Відбитися від них шансів нема.

Нас пошикували, поділили на озброєних і беззбройних. Озброєних екіпірували. Беззбройних позапихали, як оселедців, у машини й вивезли за 50 кілометрів. Самі сіли на позиції. Був проливний дощ і холод.

Зателефонували з нашого блокпоста за 10 кілометрів і кажуть: справді бачили два КамАЗи з чеченцями. Вони об’їхали їхній пост через поле й кричали “Аллах Акбар!” Реально стало страшно. Я не знала, на яких позиціях сидять наші. Розуміла, що в темряві перестріляємо один одного. О четвертій ранку почало світати. Ніхто на нас не напав. З’ясувалося, це п’яні армійці, сволочі, поїхали в села по горілку. Вирішили, що косити під чеченців – то весело.

Як снайперу стріляти у живу людину?

– Тільки силует бачу. Це війна: якщо я його не покладу – покладе він мене.

У важкі бої мене намагаються не брати. На початку серпня, коли їхали на операцію під Савур-Могилою, залишили мене за 10 кілометрів від того пекла на блокпості. Я там чотири доби була одна без зв’язку. Нічого не знала про наших. Тільки з’являвся інтернет, я – у Facebook, просила людей молитися за наших. Це якась містика. Чотири доби важких боїв, де солдати гинули сотнями. А з наших – лише один поранений. Коли мене забрали і я вийшла з мережі, у нас почалися втрати. Один боєць досі в полоні. Не знаємо, чи живий.

Важко домовитися про обмін?

– Вони торгуються: троє своїх за одного нашого. Навіть коли з нашої сторони – 18-річний недосвідчений вояк, просять за нього трьох матьорих бойовиків. Їм люди не так цінні, як нам.

– Що ви збираєтеся робити? – до Олени підходить жінка пенсійного віку. – На виборах же результати “Правого сектора” занизили. Ви повинні були пройти у Верховну Раду.

– Я не певна, – каже Білозерська. – У нас вкрали біля відсотка або трохи більше. Але все одно ми не пройшли б. Що ми можемо робити? У нас всі на фронті.

Які речі берете з собою на бойовий виїзд?

– Я слабка фізично. Більше 10–12 кілограмів не понесу. В бій ходжу без бронежилета. У ньому ще можна ходити й навіть пробігти на адреналіні. В бою треба постійно падати, а потім швидко вставати й бігти. Якщо в броніку присяду, то не встану. Для таких, як я, слабаків є легкий кевларовий жилет. Рятує від дрібних уламків. Але і в ньому я неповоротка.

Стараюся не брати рюкзака, якщо виїзд на одну добу. На мені зручна розгрузка з купою кишень. Хлопці завжди носять гранати. Я не ношу через вагу, і тому що погано їх кидаю. Якщо застрелитись, не дай Боже, треба буде, в мене пістолет завжди є.

Готові до такого?

– Ніхто не готовий. Але якщо полон – то доведеться стрілятись. Мене ж там замучать. У полоні перші кілька днів, як правило, страшно б’ють. До того ж я – “обличчя українського нацизму”. Там мене знають. Я не виживу. Якось наша дівчина-медик везла поранених і потрапила в засідку ментів. Думала, що то сепари, і хотіла стрілятися. У неї вчасно з руки пістолет вихопили.

Бійці мають фронтові забобони?

– Ніколи не кажемо “останній раз”, тільки – “крайній раз”. Лічняк (особисті речі. – “Країна”) у трупа, свого чи сепарського, не брати. Ті, хто порушують це правило, швидко гинуть. Забрати можна тільки зброю і боєприпаси.

Не можна прикурювати від свічки. ­Дехто вважає, що погано фотографуватися перед боєм. У нас навпаки. Любимо перед виходом у повному спорядженні зробити групове фото. Після цього з бою вертаємося без втрат.

Які зараз настрої місцевих жителів?

– Вони втомилися від війни. Готові молитися на будь-кого, хто припинить її.

Перед виборами ви були в Києві, бо балотувалися другим номером у списку “Правого сектора”.

– Майже місяць тут сиділа. Так це замучило: світиш фейсом у телестудії, а там в аеропорту наші пацани відстрілюються. Тільки вибори закінчилися, одразу повернулася на передову.

Дмитро Ярош став народним депутатом-мажоритарником. Тепер на передовій буватиме рідше?

– Не думаю. Я була на проводі “Правого сектора” днями. Деякі члени керівництва прямим текстом казали йому: дай слово, що будеш сидіти в Києві в парламенті. Він, як на похоронах, мовчить. У приватних розмовах говорив, що буде далі на передовій і на окрузі в Дніпропетровській області, де переміг. Не хоче бути кнопкодавом у парламенті. Він – вояка. Взагалі біда “Правого сектора” в тому, що у нас дуже багато че гевар і дуже мало добрих бюрократів. Бракує людей, які б грамотно займалися піаром і штабною роботою. Всі на передку пропадають, навіть жінки.

Як часто бачиш Яроша?

– Він весь час на фронті, в Пісках здебільшого сидить. У Донецький аеропорт рветься. Його не пускають, бо бережуть. Він місяць тому тайкома сів у БТР і поїхав в аеропорт. Його побачили і зняли. Того ж дня в цей БТР влучив снаряд, були загиблі.

В боях бере участь. У саме пекло лізе.

Народними депутатами обрали чимало військових. Вони зможуть щось зробити в парламенті?

– Сумніваюся. Є військові, а є піарники, які більше піарилися, ніж воювали.

Кому на користь так зване перемир’я?

– Путіну від нього більше користі, ніж нам. Україна виснажується, люди гинуть. Народ поступово може дійти думки, що цю війну треба завершувати за будь-яку ціну. Наприклад, віддати Донеччину й Луганщину. Але Путіну Донбас не потрібен. Йому не треба навіть сухопутний коридор до Криму. Путінській Росії потрібен Київ. Це психологічно. Вони все життя себе усвідомлювали нащадками Київської Русі.

Лунає все більше заяв з фронту про необхідність іти на столицю й змінювати владу.

– Наша влада веде себе не найкращим чином. Але нормальні люди розуміють, що Путярі тільки того й треба. Бо якщо в Києві почнуться бої між підконтрольними владі силовиками і добровольцями, то путінські війська за два дні прийдуть із танками “на допомогу законному уряду”. До того ж таким походом на Київ наші бійці оголили б лінію фронту. Ярош це розуміє.

Взагалі такої підлої війни ще не було ніколи. Росія не тільки напала на нас без оголошення. Вона навіть не визнає, що веде війну. Підло поводиться і наша влада. Вигадали безглуздий термін – АТО. Антитерористичні операції проводять, коли терористи захопили якусь будівлю чи літак із заручниками. А коли тут танки і “Гради” – яка це зона АТО?

Підіймаємося вулицею Інститутською повз портрети загиблих майданівців. Олена зупиняється перед фотографією Михайла Жизневського.

– Локі! Я з ним дружила не один рік.

Добровольці мають кращі умови на війні, ніж армійці?

– Армійцям важче. Вони сидять в окопах. Дуже рідко буває ротація. Погане забезпечення. Добровольців же бережуть. У самому пеклі на передовій більше тижня намагаються не тримати.

Людей вистачає, щоб тримати оборону?

– Так. Зараз тисячі добровольців хочуть воювати під нашими прапорами. Ми відповідаємо: якщо зможете самі дістати зброю, приймемо з розкритими обіймами.

Скільки триватиме війна на Донбасі?

– Усі наші командири прогнозують ще пару років мінімум. Взимку, думаю, важливих подій не відбуватиметься. На зиму наше завдання – тримати лінію фронту. Якщо підемо по домах, то вони всю Україну займуть. Прориви чи зміни лінії фронту будуть уже весною.

Є чутки, що Путін готується до нового наступу.

– Його неможливо передбачити. Він – хвора людина. Я вважаю, що тільки загальна мобілізація і запровадження воєнного стану здатні врятувати Україну. І люстрація нездарних генералів із Генштабу. А також скасування мораторію на смертну кару за військові злочини. Вся економіка країни повинна працювати на перемогу.

Що сприймаєш на війні найтяжче?

– Боюся нічних боїв. Уночі погано бачу, боюся загубитися, побігти не туди, підстрелити свого, потрапити в полон. Ворог часто нападає вночі.

Важу 50 кілограмів. Шкіра й кістки. Нашим хлопцям, легко пораненим, уламки застряють у м’язах, навіть не ламаючи кісток. У госпіталі все повитягали, і за два-три дні знову на передовій. Для мене ж навіть легке поранення може бути каліцтвом.

Найтяжче – це очікування бою. В бою вже організм мобілізується.

Найбільше гнітить непередбачуваність. Я не ризикова людина. Ніколи не займалася екстремальним спортом, не подорожувала автостопом. Всі ризики прораховую. А на війні прорахувати неможливо. Від досвіду й товаришів поруч залежить не більше половини. Друга половина – це випадковість.
джерело: http://gazeta.ua/