Як Міністерство культури КМДА розформувало

Визнання очевидної нелегітимності прогнилої контори Попова-Голубченка прийшло, звідки не чекали, – від палкого шанувальника улюблених блатних пісень Партії регіонів.

Свіжий лист Міністерства культури України на адресу предстоятеля Української греко-католицької церкви переконливо довів, що, до яких би ідіотських офіційних документів не привчила країну шайка Віктора Федоровича Януковича, досконалість «крайов нє відіт». Рідна держава нарешті доросла до впровадження такого близького нашим канонічним сусідам гасла «Навіщо потрібен храм, дорога до якого не проходить повз місцеву державну адміністрацію?!»

За роки спілкування молодої української держави з церквами в їхніх стосунках траплялося всяке. Московський патріархат благословляв Януковича на президентство і отримував взамін мандати депутатів від Партії регіонів для власних ієрархів. На вірян Київського патріархату спускали «Беркут» – перший масовий кривавий погром від цієї контори ще в 1995 році було організовано на похороні патріарха УПЦ КП. Але спроб і навіть погроз узяти й ліквідувати церкву просто за те, що її священик провів на Майдані службу без «дозволу відповідної місцевої державної адміністрації», якось досі не траплялося.

В автора немає жодних сумнівів, що порушення різних норм законодавства за бажання в кожної з наявних в Україні церков можна вичерпувати відрами. Особливо це стосується нестримного бажання клерикалів будь-якої конфесії взяти під власний контроль школу, хоч це й прямо заборонено Конституцією та законами України. Але в тому й полягало відокремлення церкви від держави по-українськи, що закон толерантно заплющував очі на ті церковні звичаї, які хоч і не вкладалися в цивільні законодавчі формулювання, але й не зазіхали на суспільний лад, громадський порядок чи особистий кармічний статус Віктора Федоровича Януковича. Десь у цьому сприяло відчуття провини держави перед репресованою радянським режимом церквою, десь – демонстративна побожність усіх без винятку українських чиновників, а десь – і персональні індульгенції від спритних настоятелів найширшому спектру політичних клієнтів. Але факт залишається фактом: церкви як суспільне явище чи юридичні особи в Україні досі не чіпали і контролювати, хто де посмів молитися, не намагались.

Що ж таке хруснуло в голові імператора Януковича, якщо він саме зараз відчув гостру потребу загнати християн у їхні катакомби під нагляд відповідно уповноважених левів та крокодилів? Варіантів тут може бути маса: може, алтайські шамани нарешті здогадалися, хто ж то наслав Віктору Федоровичу скорбь на коліно і хворь на чєло, може, старєц Кірілл раптом пообіцяв Януковичу 15 індульгенцій у кредит і щоквартальну знижку на благословення, а може, країна перманентного покращення вже доросла до об’єднання церков під омофором єдиного помісного Януковича – тож хай звикають потроху затверджувати в начальства спочатку храми, потім списки вірян, а там і молитви з їхніми адресатами. Хоча, скоріше за все, креативні екуменісти Віктора Володимировича Медведчука просто згадали, що ненависну Україну можна спробувати пошматувати не лише за ознаками мови, національностей чи політичних уподобань, а й за лінією «православні-уніати» (католиків Московських патріархат і то традиційно толерує більше).

Утім, попри всю дикість ініціативи режиму (просто уявіть собі процес контролю над виконанням вимог Мінкульту: це ж до кожного греко-католицького священика треба прикріпити шпигуна, який щосекунди перевірятиме, чи достатньо навколо панотця зібралося люду, аби кваліфікувати його молитву як «публічну службу божу без дозволу відповідної місцевої адміністрації»), є від нього й безсумнівна користь. У згаданому листі, підписаному заступником міністра культури Тимофієм Коханом (якщо хтось забув, саме Кохан упросив Януковича зробити народним артистом України співця блатних пісень про Бутирку), міститься шикарне формулювання:

«В інших випадках, згідно з чинним законодавством, публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, яка, наразі, відсутня». Навіть не уявляємо, яким чином мінкультівські грамотії примудрилися так начудити з родом слова «дозвіл», але вийшло не те що за Фройдом, а просто-таки за суттю. Ну нема ж зараз у Києві легітимної місцевої адміністрації, і не посперечаєшся! Тож тепер офіційний мінкультівський папірець можна сміливо тицяти під носа всім судовим виконавцям, що приводять автобуси «Беркуту» під двері Київради. Хоча навряд той «Беркут» колись чув про таке міністерство…

Юрко КОСМИНА, для «ОРД»

От редакции “ОРД”: Надо полагать, ненависть к УГКЦ у Тимофея Кохана — наследственная. Папа — Григорий Кохан всю жизнь снимал советские агитки, лучшая их которых — про советсткую милицию “Рожденная революцией”. Дедушка — Тимофей Левчук, автор столь же паскудных “киношедевров” вроде “Думы о Ковпаке”.