Вибори по-чорному. Частина І: номенклатурники проти популіста

350 років тому – у червні 1663 року – поблизу Ніжина відбулася знаменита Чорна рада, на якій гетьманом обрали запорізького кошового отамана Івана Брюховецького. Це були найбільш представницькі у нашій ранньомодерній історії вибори – проголосувати зібралося понад 40 тисяч осіб! Однак «торжество демократії» завершилося погромом, а політичних опонентів новобраного гетьмана невдовзі стратили або заслали до Сибіру. Літописи, що велися представниками козацької старшини, інтерпретували ніжинську Чорну раду як лихо, а погром, що стався після неї – як найганебнішу сторінку в історії Війська Запорізького. 

Крім того, це був перший випадок, коли вирішальну роль при виборі лівобережного гетьмана відіграли «спостерігачі» від Московського царства. Відтоді аж до кінця існування гетьманату вирішальне слово при виборі лівобережного гетьмана залишалося за представниками Москви. 

Ця подія мала велике значення для свого часу, а головне – дає розуміння основних архетипів та рушійних сил вітчизняної історії. Не дарма ж бо Пантелеймон Куліш саме на цій основі написав перший український історичний роман – «Чорна рада». Зрештою, події 350-річної давнини чудово можуть бути основою для написання політологічного посібника з проведення виборів. Адже основні дійові особи, їхня поведінка та методи боротьби, мотивація виборців з того часу мало змінилися. 

Передвиборний розклад

Після того, як гетьман Юрій Хмельницький у жовтні 1660 року знову перейшов на бік польського короля, лівобережні полки залишилися вірними московському цареві (http://ord-ua.com/2010/10/14/chudnovskaya-bitva-apofeoz-mnogovektornosti/). Промосковську партію очолив  переяславський полковник Яким Сомко (рідний дядько Юрія Хмельницького по материнській лінії), який відтак став лівобережним наказним гетьманом. За допомогою царських військ Сомко  відбив спробу Хмельницького взяти під контроль Лівобережжя. 

Не словам а ділом довівши свою відданість цареві, він натомість розраховував на гетьманську булаву і на те, що Москва підтримає його претензії стати не наказним, а «совершенным» гетьманом. Однак властолюбний Сомко не міг порозумітися із деякими старшинами, зокрема, із впливовим ніжинським полковником Василем Золотаренком, який також претендував на гетьманство. Також наказний гетьман конфліктував із головним ідеологом промосковської партії місцеблюстителем Київської метрополії єпископом Мефодієм. Як свідчить літопис Величка, якось Сомко із єпископом «в посвар вшедши, за малом еден до другого из пестелетов не стрелял». 

Крім того, «вважаючи себе основним претендентом на гетьманство, переяславський полковник не турбувався заграванням з російською владою, а навпаки – намагався встановити власні порядки і за найменшої нагоди скаржився на воєвод у Москву», — пише російський історик Тетяна Таірова-Яковлева. У відповідь невдоволені воєводи стали писати в Москву про «шатость» наказного гетьмана, а також про конфлікт між Сомком і Золотаренком, який у перспективі може мати вкрай негативні наслідки. 

«И как будет совершенным гетманом [Сомко], чаю, убьет Золотаренка, — звітував із Ніжина дяк Іван Пєсков восени 1661-го. — А будет Золотаренко убережетца, а будет у них, что у Выговского с Пушкаренком». Мався на увазі конфлікт між гетьманом Іваном Виговським та полтавським полковником Мартиним Пушкарем, який призвів до громадянської війни між козаками.

Навесні 1662-го відбулася старшинська рада в Козельці, на якій Сомка проголосили гетьманом. Але рішення цієї ради не визнав Золотаренко. Він звинуватив Сомка у тому, що той хоче зрадити царя і веде переговори із Хмельницьким про перехід у підданство Речі Посполитої. Насправді, Сомко вів переговори із племінником за секретною вказівкою з Москви: якщо «Юраско» повернеться у царське підданство, то «вины его впредь спомянованы не будут». Однак київський воєвода Іван Чаадаєв доповідав: Сомко каже, ніби в нього «ссылка с Юрасом о добром деле, чтоб быть всем под государевой высокою рукою, а  писар де его, Якимов, будучи пьян, проговорился и сказал, что Яким с Хмельницкким ссылается для того, чтоб им заодно соединитца с ханом крымским».  

З огляду на всі ці обставини в Москві не визнали легітимність козелецьких виборів, а запропонували, щоб не лише старшина, а й запорожці та козацька чернь та міщани «съехались и учинили полную раду и обрали совершенного гетмана всеми вольными гласы, всем Войском». Утім, проведення такої ради відклали на невизначений час, а до того часу воєводи отримали вказівку придивитися до претендентів на булаву.  

Поява нового претендента

Невдоволеними козелецькою радою залишилися й не запрошені на неї запорожці. Виразником  інтересів запорожців та козацької черні у цей час стає Іван Брюховецький — колишній старший слуга (джура) гетьмана Богдана Хмельницького. Політичний злет цього вправного референта почався з того, що якось йому поталанило відвезти царське жалування на Січ. Відтак Брюховецький, який до того ж вмів гарно проголошувати промови, здобув серед січовиків велику популярність і був обраний кошовим отаманом, а невдовзі проголосив себе «кошовим гетьманом». 

Брюховецький повів агітацію проти Сомка, «котрый лучшы цигана всех морочил, а он есть лучший здрайтца». Він апелював насамперед до покозачених, які недолюблювали «старинну» козацьку старшину. Мовляв, старшина забирає собі всі доходи з маєтностей і млинів, а Військо лишилося без грошей. 

Попервах Брюховецький виступав на боці Золотаренка, але невдовзі почав проголошувати, що обидва претенденти «у его царскаго величества хочут вылгать булаву». На відміну від Сомка, який за допомогою «пестелета» переконував єпископа Мефодія не втручатися не в свої справи,  Брюховецький давав зрозуміти останньому, що поділяє його погляди. Якщо наказний гетьман весь час намагався поставити московських воєвод на місце, то кошовий завів приязні стосунки із командувачем московських військ в Україні князем Григорієм Ромодановським. Відтак політична вага Брюховецького зростала, і на початку 1663 року під впливом кошового гетьмана перебувало не лише Запоріжжя, а й південні полки – Миргородський, Полтавський, Зіньківський.

Золотаренко знімає кандидатуру

Як свідчить літопис Самовидця, ще наприкінці 1662 року Золотаренко слав цареві доноси на Сомка і навіть планував його вбити. Але козаки, яких ніжинських полковник хотів для цього використати, «повстали и за малим его не убили, же заледво тое ускромили». Відтак Золотаренко відправив делегацію із подарунками до Ромодановського – аби той підтримав його претензії на булаву. 

«Посланці застали князя Ромодановского у Зінкові, где и запорожци на тот час у князя были… Подарок всміх князь принял, яко тот человік, же и своего много мает. А запорожці зась, подпивши, свой замисл явне открили, же на усю старшину городовую великіе похвалки оних вибити, а найболшей на Сомка и Васюту, полковника ніжинского. Посланці, повернувши, оному ознаймили, же порожняя оному надія на князя и на запорожцов, же зле мислят». 

За цих умов Золотаренко порозумівся із Сомком і погодився на його гетьманство. Сталося це під тиском старшини, яка «вказувала на реальну загрозу з боку анархо-запорізького крила», зазначає Тетяна Таірова-Яковлєва.

У свою чергу, Сомко жалілися цареві на запорожців, які «желают беспрестанных смятений» (тобто, втирати їм за «стабільність» було марною справою). Тим часом між прихильниками Сомка і Брюховецького вже не один раз справа доходила до збройних сутичок. Сомко безуспішно намагався заблокувати ненависне йому Запоріжжя. Московські війська при цьому зазвичай дотримувалися нейтралітету, але інколи допомагали запорожцям. Завдяки протекції князя Ромодановського та єпископа Мефодія, у Москві до Брюховецького ставилися зі все більшою симпатією. 

Дмитро Шурхало, для «ОРД»

(далі буде)