Слышали ли вы о том, что произошло 23 октября в Исландии? Наверное, нет. Знаете, почему вы ничего не слышали? Потому что 23 октября в Исландии произошла революция – абсолютно мирная, но от этого не менее «революционная», чем другие. Которая одновременно показала, как «опасно», когда «демократические процедуры», о которых так любят говорить либералы, контролируются большинством, а не меньшинством, как обычно. Именно поэтому показательный пример Исландии замалчивается мировыми СМИ, буквально скрывается – потому что последнее, чего власть имущие всего мира хотели бы, – это чтобы пример Исландии стал действительно примером для других стран. Но – всё по порядку.
23 октября этого года в Исландии прошел референдум, на котором была принята новая Конституция. Этот референдум – завершающий аккорд в борьбе, которую вел народ Исландии с 2008 г., когда исландцы неожиданно узнали, что в результате финансового кризиса их страна – член Евросоюза, между прочим, – в буквальном смысле слова обанкротилась.
Неожиданно это было потому, что произошло после 5 лет процветания, обеспеченного «самой эффективной» неолиберальной экономикой. Построенной на том, что в 2003 году все банки страны были приватизированы, и в целях привлечения иностранных инвесторов они практиковали онлайн-банкинг, который при минимальных затратах дает относительно высокую доходность.
И действительно, исландские банки привлекли множество мелких британских и голландских инвесторов, и все шло лучше некуда, и экономика (с неолиберальной точки зрения) росла, цвела и пахла. Но был, как водится, один нюанс: чем больше привлекалось инвестиций – тем быстрее рос и внешний долг банков. В 2003 году долг Исландии равнялся 200% ВНП, а в 2007 году составлял уже 900%. Мировой финансовый кризис 2008 года стал для «процветающей» экономики Исландии смертельным ударом. Три главных исландских банка: Landbanki, Kapthing и Glitnir –лопнули и были национализированы, а крона потеряла 85% стоимости по отношению к евро. И в конце года Исландия объявила банкротство.
И тут настало время вспомнить о том, что Исландия – демократическая страна. Но сначала исландцы решили опереться на «обычную» представительную демократию. Спустя несколько месяцев после краха банков исландцы вышли на улицы, протестуя против банкиров, ставших причиной кризиса, и невежественных политиков, допустивших его развитие. Протесты и беспорядки, в конце концов, заставили правительство уйти в отставку.
Выборы прошли в апреле 2009 года, по их результатам к власти пришла левая коалиция, которая, с одной стороны, сразу же осудила неолиберальную экономическую систему, но, с другой стороны, сразу же сдалась требованиям Всемирного банка и стран Евросоюза погасить долги исландских банков в общей сложности на три с половиной миллиарда евро. Это означало, чтобы каждый житель Исландии в течение пятнадцати лет должен был бы ежемесячно платить
100 евро – чтобы погасить долги одних частных лиц (владельцев банков) перед другими частными лицами.
Это было уже слишком даже для спокойных исландцев. И привело к совершенно экстраординарному ходу событий. Идея, что граждане должны платить за ошибки частных финансистов, что целая страна должна быть обложена данью, чтобы погасить частные долги, оказалась настолько неприемлема, что породила новую волну массовых протестов. Которые буквально вынудили руководителей Исландии перейти на сторону большинства населения. В результате Президент Олафур Рагнар Гримссон отказался ратифицировать уже принятый парламентом закон, который сделал бы граждан Исландии ответственными за долги исландских банкиров, и согласился
провести референдум.
Последовала очень характерная для «свободного мира» реакция «международного сообщества» – на Исландию было оказано беспрецедентное давление. Великобритания и Голландия грозили – в случае отказа от выплаты долгов исландских банков своим гражданам – суровыми экономическими санкциями, вплоть до полной изоляции Исландии. МВФ угрожал лишить страну любой своей помощи. Британское правительство грозилось заморозить сбережения и текущие счета исландцев. Но исландцы не поддались давлению, а Президент Гриммсон высказался так: «Нам говорили, что если мы не примем условия международного сообщества, то станем северной Кубой. Но если бы мы согласились, то стали бы
северным Гаити».
Референдум был проведен в марте 2010 г. На нем исландцы решили не возвращать средства иностранным кредиторам – Великобритании и Нидерландам – 93% участвовавших проголосовали против выплаты банковских долгов. МВФ немедленно заморозил кредитование. Но исландцев уже было не остановить. При поддержке граждан правительство инициировало гражданские и уголовные расследования в отношении лиц, ответственных за финансовый кризис. Интерпол выдал международный ордер на арест бывшего президента банка Kaupthing Сигурдура Эйнарссона, а другие банкиры, также причастные к краху, бежали из страны.
Но и это было еще не все. Исландцы не остановились на достигнутом – было принято решение принять новую Конституцию, которая освободила бы страну от власти международных финансов и виртуальных денег. При этом исландцы захотели написать новую Конституцию сами, все вместе. И это удалось! Проект Основного закона писали 950 простых граждан, избранных произвольно (по лотерейной системе) членами Национальной Ассамблеи в 2010 г.
Чтобы доработать новую Конституцию, народ Исландии избрал (уже на выборах) Конституционный совет, в который вошли
25 граждан. Простые люди – рыбаки, фермеры, врачи, домохозяйки – были избраны из числа 522 взрослых, не принадлежащих ни к какой политической партии, каждого из которых рекомендовали как минимум 30 граждан.
И, как пишет российский «демократический» журналист Павел Пряников в статье с характерным названием «Каждая кухарка может написать Конституцию»: «Особо подчеркнём, что никто в Исландии не возмущался, что невозможно прочитать 522 биографии человека и их политических программы, а также разобраться в избирательном бюллетене, в который занесены фамилии такого огромного числа людей».
Далее началась доработка текста Конституции и конституционных законов. Процитируем того же П.Пряникова: «Ну а далее Совет использовал систему краудсорсинга – доступа всех людей к своей работе. Предложения граждан собирались через «Фейсбук», «Твиттер» и даже «Ютуб». Всего от простых исландцев поступило 3600 комментариев к работе Совета и 370 поправок к Конституции. Каждую неделю Совет публиковал в интернете новые статьи для общественного обсуждения. Спустя две или три недели, после просмотра предложений от общественности и экспертов, Совет публиковал финальную версию статей, которые затем обсуждались еще раз. Кроме того, члены Совета раз в неделю записывали рассказ о своей работе и выкладывали его на «Ютуб», а их заседания можно было смотреть в прямой трансляции в интернете. В конце работы все 25 членов Совета проголосовали за окончание работы над Основным законом. «Мы, люди Исландии, желаем создать справедливое общество, где каждый из нас будет иметь равное место за общим столом», – такими словами начинается Конституция».
В комментариях члены Конституционного совета признают, что в переводе на иностранные языки первая фраза Конституции звучит несколько коряво, однако, по их мнению, она понятна каждому исландцу и лучше всего отражает стремление создать равные возможности для всех. Согласно проекту Конституции, природные ресурсы острова находятся исключительно в общественной собственности. Особый интерес вызывает статья под названием «Открытая информация и правдивость», которая обязывает правительство держать в открытом доступе все рабочие документы, если они не являются государственной тайной. Также Конституция обязывает власти работать на благо не только человека, но и Земли и биосферы. Отдельная статья закрепляет права животных.
В новаторском документе нашлось место и для весьма архаичной нормы, исключенной из большинства европейских Конституций. Так, Евангелическо-лютеранская церковь Исландии сохраняет государственный статус.
Здесь стоит отметить один существенный для дальнейшего развития событий нюанс. Конституционный совет по своему составу оказался, как принято теперь говорить, «евросоциалистическим». И не столько потому, что большинство исландцев придерживаются левых взглядов, сколько вследствие довольно-таки недальновидного и попросту глупого поведения исландских правых: ранее бывшие у власти «Прогрессивная партия» и «Партия Независимости» призвали своих сторонников бойкотировать выборы Конституционного совета и работу над Конституцией, и их избиратели так и поступили. В результате и в самом Совете, и в тексте новой Конституции влияние правых и консерваторов оказалось минимально.
Таким образом, в результате совокупного действия как объективных, так и субъективных факторов большинство неожиданно оказалось хозяином положения – и в Конституционном совете, и среди участников разработки Конституции, и среди голосующих на референдуме. И результат настолько «превзошел ожидания», что вот уже более месяца ведущие мировые СМИ красноречиво молчат об итогах исландского всенародного референдума 23 октября, на котором проект Конституции одобрили более 80% исландцев при явке в 66%.
Ну, вы поняли? Стоило допустить большинство к разработке и принятию Конституции и конституционных законов, как вместо приватизации как панацеи от всех бед экономики «получилась» национализация ресурсов, вместо гостайны – открытость, вместо строго представительной демократии – элементы прямой демократии.
И не дай бог (с точки зрения неолиберальных правительств всего мира) примеру Исландии последуют другие страны. Ведь сегодня те же решения, что и Исландии
2 года назад, предлагаются другим народам. Народу Греции говорят, что приватизация их государственного сектора является единственным решением. То же самое говорят итальянцам, испанцам и португальцам…
А что если они последуют примеру исландцев? Страшно подумать…
А ведь к этому идет! Многие наши туристы, которым мешают культурно отдыхать непрерывно бастующие «европейские свиньи» (PIGS – распространенное обозначение четырех стран Евросоюза, находящихся на грани банкротства: Португалия (P), Италия (I), Греция (G), Испания (S)), обращают внимание, что на многих транспарантах почему-то часто упоминается Исландия. Но об этих мелочах новостные программы также не упоминают – их интересует главное – на каких условиях эти «свиньи» согласятся взять милостиво предлагаемый заем для погашения долгов лопнувших частных банков.
Именно поэтому вы ничего не знали об исландском референдуме – мировые СМИ делают вид, что ничего не произошло. Ведь СМИ, как и правительства, как и парламенты, тоже представляют интересы правящего класса, которому – в любой стране – ой как невыгодно, чтобы большинство было допущено к управлению.
Но для всех тех, кому ближе интересы большинства и кому небезразлична настоящая демократия, исландская история – это урок. Организованного большинства.
Прямой демократии. Реального осуществления прав большинства. Народного законотворчества и народного самоуправления. Всего того, без чего настоящая демократия невозможна в принципе.
Юлия Крижанская, Андрей Сверчков
49 ответов
Очень интересная статья, не знал про Исландию. Спасибо, очень поучительно.
Превосходная статья , но в Исландии проживает 319 575 чел. (по данным на 1 января 2012 г .),Также могу привести пример Южной Кореи где после войны президент попросил свой народ работать по 6 дней в неделю и сдать в банк все драгоценности , за 5-7 лет страна полностью отстроилась закупила новые заводы и западные технологии для модернизации и перестройки на современный уровень народ сплатился вокруг национальной идеи ( Южная Корея практически догнала Японию по уровню технологий и машиностроению )
В любом случае Ваша статья должна распространяться в сети как яркий пример что может Народ пускай и такой маленький как Исландцы , жаль у нас пока такое просто невозможно в силу исторических и других причин.
А где нам взять исландцев?
У нас теж є Закон про референдум, який одні тормозили, інші штовхали. Тормозили стратеги, які розуміють, що це може призвести до того, що в Ісландії. Проштовхували тактики для розвязання поточних проблем, скажем, виборів президента у парламенті, наперед знаючи, що референдум в Ісландії і референдум в Україні — це два зосім різних референдуми
У Радянського Союзу теж була конституія 36-го року. Найкраща, найсправедливіша, найгуманніша. А результат?
Треба почекати результатів нової Ісладсьої конституції, а потім робити висновки.
Все исландцы жили в долг за счет Европы — брали огромные кредиты в своих банках под смешные проценты, те в свою очередь, привлекали депопозиты на материке… шара закончилась
На сьогоднішній день вже не викликає сумнівів той факт, що нинішня економічна криза, позначиться не тільки на стані світової економічної системи, а і на процесах розвитку цивілізації в цілому. Згадаймо Велику Депресію 1929 року, коли спочатку США, а потім і весь світ занурилися в кризу, і економіка планети за обсягом виробництва була відкинута на рівень 1898 року. За великого рахунку, результатом згаданої кризи стала Друга світова війна. Тому виявлення глибинних причин кризи має неабияке значення для подальшого розвитку людства.
На початку 90-х років минулого століття стало зрозуміло – світ входить в глобальну багатоаспектну кризу. У зв’язку з цим віра у нескінчений «прогрес», яка вважалася незаперечною догмою, перестала бути абсолютною і загальною. Все більше людей усвідомлюють, що цивілізація, в якийсь момент припиняє прогресивний розвиток і починаються процеси її деградації.
У зв’язку з цим у 1992 р. на Міжнародній конференції ООН в Ріо-де-Женейро була сформульована концепція стійкого розвитку людської цивілізації. Було визначено, що стійкий розвиток людства можливий за наступних умов:
а) заміна сучасних технологій чистішими і менш енерго та ресурсоємними;
б) заміна непоновлюваної сировини поновлюваною;
в) зниження темпів приросту чисельності людства;
г) збільшення продуктивності праці, що призведе до підвищення якості життя;
д) зростання наддержавного регулювання і управління (через ООН і її організації), а також державне управління, яке забезпечить досягнення перерахованих вище умов на основі зміщення «центру тяжіння» від приватних (в основному, егоїстичних) інтересів до суспільних [1, с. 22].
Між тим, на згаданій конференції прозвучала ще одна ідея, яка викликала досить широкий резонанс. Обґрунтовуючи свої технократичні погляди, відомий письменник Станіслав Лем сказав, що необхідність вибору між цивілізацією, як глобальним правлінням знавців-експертів і цивілізацією, як правлінням політичних лідерів-демагогів, які обіцяють все, а на ділі не здатних дати майже нічого, — буде усе більш гострою [2].
Цікава думка, але не нова. Ще Платон у своїй найбільш відомій роботі «Государство» виділяє філософів в особливу групу, на яку практично не поширюються закони, за якими живе інше суспільство. Філософія — доля обраних: натовпу не властиво бути філософом [3, с. 323], говорить він. Філософи, на думку Платона, наділені вищими здібностями бачити не тільки перед собою. Змішуючи і поєднуючи якості людей, вони створять прообраз людини, який визначається тим, що вже Гомер назвав боговидною і богоподібною властивістю, властивою людям … [3, с. 333]. — говорить Платон. Світ повинні будувати ті, хто пройшов довгий шлях пізнання, вважає Платон, причому починати вони повинні з тих наук, які виробляють стрункість думки, глибину і ширину мислення. Напроти, ті, хто через свою нездатність блукають серед множини різноманітних речей, вже не філософи. Такі люди не здатні, подібно художникам, виявляти вищу істину і, не гублячи її з виду, постійно відтворювати її з максимальною ретельністю, і тому їм не дано, коли це потрібно, встановлювати тут нові закони про красоту, справедливість і благо, або зберегти вже існуючі [3, с. 310].
Питання про компетенції тих, хто займає, або бажає зайняти публічні посади вирішувалось і в більш пізніші часи, у тому числі на рівні законодавчих актів, які діють по сьогодні.
Так, в найважливішому документі Великої французької революції Декларації прав людини і громадянина, зокрема в статті 6 зазначається, що всі громадяни рівні перед законом, і тому всі в рівній мірі допускаються на всі публічні посади, місця або посади, відповідно своїх здібностей і без будь-яких відмінностей, крім обумовлених їх чеснотами і талантами.
Як бачимо, Декларація прав людини і громадянина, яка стала основою і невід’ємною частиною не тільки сучасного конституційного законодавства Франції, а і сучасної демократії в цілому, передбачає обмеження в правах щодо допуску осіб до публічних посад в залежності від «здібностей, чеснот і талантів».
Між тим, основи демократії в XX столітті зазнали змін. Так, в статті 21 Загальної декларації прав людини зазначається, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні. Отже, право доступу до державної служби не ставиться в залежність від «здібностей, чеснот і талантів».
По Платону, нехтування згадами характеристиками особи, яка допускається до публічної посади, пояснюється так. Демократичний устрій, аніскільки не переймається тим, хто і від яких занять переходить до державної діяльності. Людині виявляється пошана, лише б вона виявила свою прихильність до натовпу [3, с. 406]. У демократичному устрої нема місця філософу, при владі – натовп, який не в силах зрозуміти філософа, вважає Платон. Головний же недолік демократії по Платону — свобода, вірніше її надмірність і люди, які не вміють користуватися своїми правами. Тому свободу змінює свавілля. Платон виокремлює три частини демократичної держави: трутні, багатії і народ. При демократії, на думку Платона, трутні, за рідким виключенням, майже стоять при владі: найбільш ядовиті з трутнів вимовляють промови і діють, а решта всідаються як найближче до помосту, дзижчать і не допускають, щоби будь-хто говорив інакше. Виходить, що при такому державному устрої всім, за невеликим виключенням, розпоряджаються подібні люди [3, с 416].
Цікавий опис «початку кінця» афінської гегемонії зустрічаємо у відомого історика Д.І. Іловайського. Вчений зазначає що, так званий демократичний устрій поширювався тільки на корінних жителів Афін, яких було близько 20 000. Тільки вони одні користувалися повними правами громадянина і брали участь у правлінні. Якщо взяти співвідношення повноправних громадян до решти населення, то Афінська держава по суті було аристократичною. Посилення значення рабства спричинило відхід від моралі. Користуючись послугами рабів, громадяни мали вільний час, необхідний для розвитку вищих інтересів (політика, наука, мистецтво), але, з іншого боку, вони мало-помалу відвикли від працьовитого, скромного життя і звикли проводити час на площах в нескінченних толоках і суперечках про правління, в судах, на прогулянках, за різними видовищами. У них поширилася пристрасть до позовів, до новин, до ледарства і задоволень. Траплялося іноді, що жадібні до новин афіняни забували про свої урядові обов’язки і витрачали час в розмовах на площі, при цьому притани з невеликою кількістю статечних громадян марно чекали їх на пагорбі Пнікс, на місці народного зібрання. Виведена з терпіння влада посилала на площу найманців скіфів, які виконували поліцейські обов’язки. Тоді громадяни поспішали на Пнікс, кожен намагався при цьому не бути поміченим, щоб не потрапити під штраф. Проти такої виверти було придумано наступний засіб: навколо площі простягали мотузку, намазану червоною фарбою – сліди фарби, які залишалися на сукні, відмічали тих, хто запізнився і, отже, мав сплатити штраф. Бідні громадяни підлещувалися до багатих, а багаті честолюбці користувалися їхніми голосами для досягнення влади в республіці [4, с. 241].
При цьому, в умовах афінської демократії та влади демосу в народному зібранні значна кількість політиків та осіб, які рвались до влади використовували введення нових грошових роздач або збільшення розміру попередніх виплат в якості дієвого засобу залучення демосу на свою сторону. Політична боротьба за владу супроводжувалась в Афінах своєрідною ескалацією роздач. Практикувались і приватні роздачі. Так, аристократ Кімон надавав утримання нужденним свого дема. Платню ж судам за рахунок держави вперше ввів Перікл, застосувавши, як зазначив Аристотель, демагогічний прийом на противагу багатству Кімона [5, с. 89]. У слід за Періклом в «демагогічних» цілях роздачу використовували і інші афінські політики, зокрема Клеофонт і Каллікрат [6, с. 8].
Третій розряд при демократичному устрої, по Платону, складає народ — ті, що трудяться своїми руками, і чужді діляцтву, та й майна у них трохи. Вони всього багаточисельніші і при демократичному ладі всього впливовіші, особливо коли зберуться разом. …але у них немає бажання робити це часто, якщо їм не дістається їх порція меду [3, с. 416]. І тоді — з надр народних виростає той, під чиїм керівництво народ змете трутнів. І це той, хто стане тираном, якого народ із захопленням зведе на трон. Він той, хто піднімає повстання проти тих, хто володіють власністю [3, с. 418]. Коли ж він примириться з деякими із своїх ворогів, а інших знищить, так що вони перестануть його турбувати, першим його завданням буде постійне залучення громадян в якісь війни, щоби народ почував потребу у вожаку. А якщо він запідозрить кого у вільних думках і в запереченні його правління, то таких людей він знищить під приводом, ніби вони віддалися супротивнику. Заради всього цього тиранові необхідно постійно розбурхувати всіх за допомогою війни [3, с. 419].
Чи не це наше найближче майбутне? Дійсно, історія розвивається за спіраллю і події, час від часу, повторюються. Чи щось змінилось? На заміну мотузкам з червоною фарбою прийшли сучасні системи реєстрації; лишились різних форм грошові і майнові «роздачі»; все ті ж «трутні і базіки» у владі і біля неї, щоправда аристократи вже не ті і «забави» у них інші. Але не будемо проводити історичних паралелей і аналізувати пророцтва Платона в контексті новітньої історії та сьогодення. «Видящий, да увидит! Слышащий, да услышит!». Відзначимо тільки, що вище означені проблеми є характерними не тільки для України. Це, на думку автора, проблеми демократії в цілому, які періодично загострюються вже на протязі трьох тисячоліть. При цьому, наслідком таких загострень стають суспільно-політичні та економічні кризи, війни, занепад як окремих націй та народів так і цивілізаційних процесів в цілому.
Виокремимо головне протиріччя. З одного боку, маємо необхідність зміщення «центру тяжіння» від приватних інтересів, у тому числі егоїстичних інтересів певних прошарків населення, до суспільних та залучення до державного управління «знавців-експертів» (за Лемом), або філософів (за Платоном), з іншого боку, маємо стійкі переконання і бажання щодо подальшого розвитку демократії, яка, м’яко кажучи, не виключає залучення до державного управління «політичних лідерів-демагогів» (за Лемом), або «трутнів і базік» (за Платоном). Зрозуміло також, що політичні лідери-демагоги не можуть реалізувати завдання щодо зміщення «центру тяжіння» до суспільних інтересів, адже їх головною метою є влада та її утримання будь-якою ціною, у тому числі «шляхом виявлення своєї прихильності до натовпу» (за Платоном), або «роздаванням пустопорожніх обіцянок» (за Лемом). Це, у свою чергу, передбачає орієнтацію не на загальносуспільні інтереси, а на інтереси та потреби лише тих прошарків населення, кажучи словами професійних продавців «цільових клієнтських груп», які можуть дати найбільшу кількість голосів на виборах.
І все би нічого, якби отримавши владу у такий спосіб, політики все ж керувались загальносуспільними інтересами, однак отримавши владу сьогодні, вони вже починають думати про вибори, які відбудуться через п’ять років. Не гаючи часу, вони починають «загравати» з майбутніми виборцями. Відповідно до передвиборних обіцянок підвищуються так звані «соціальні стандарти», з’являється все більше суспільних відносин, де держава гарантує ті чи інші блага або їх збільшення, виходячи виключно з теорії природного права, за якою людина має бути соціально захищеною державою. Як наслідок, якість життя підвищується не пропорційно до збільшення продуктивності праці, що призводить до виникнення дефіциту суспільних благ, володіння якими, власне, і визначає якість життя тієї чи іншої особи чи прошарку населення. Державне ж управління, «оскільки власті мають можливість відібрати власність у заможних і роздати її народу, залишивши, щоправда, більшу частину собі [3, с. 416]», зводиться виключно до пошуку найбільш оптимального варіанту перерозподілу суспільних благ з метою забезпечення перемоги на майбутніх виборах тих, хто у владі сьогодні. Питання ж збільшення продуктивності праці не вирішується. Створюється ілюзія підвищення соціальних стандартів в суспільстві в цілому, хоча реально вони підвищуються тільки для окремих прошарків населення і тільки за рахунок штучного перерозподілу суспільних благ (суспільного продукту) безвідносно до процесів підвищення продуктивності праці, що є головною умовою збільшення суспільного продукту і, відповідно, підвищення соціальних стандартів. Або ж згадані стандарти підвищують виключно «на папері», тобто виникає дефіцит суспільних благ в суспільстві в цілому.
Паралельно в суспільстві поширюються патерналістські настанови, коли люди очікують від держави виконання таких обіцянок, які вона об’єктивно не в змозі виконати. При цьому, суспільство знаходиться в стані «очікування та вимагання» і не здійснює активних дій в напрямку реалізації своїх потреб через зростання продуктивності праці.
Нас постійно переконують, що держава пам’ятає про кожного українця, француза, американця чи німця, вона ось-ось дійде до кожної сім’ї, потурбується про кожну дитину і особу похилого віку, захистить кожного підприємця, подолає корупцію і так далі. Ці обіцянки можна зрозуміти. Політики прагнуть влади. Так було і буде. Були і будуть люди, що свято віритимуть у ці «заклинання», як і в те, що держава — це творіння рук Божих. Але врешті-решт, рано чи пізно, ми усвідомимо, що держава не в змозі виконати ці обіцянки, навіть якщо вона дуже хотітиме цього. Держава — це інститут, який реалізує суспільні інтереси лише на колективному, суспільному рівні. Інтереси ж на індивідуальному рівні — на рівні особи, групи осіб, підприємницької структури реалізуються саме зазначеними суб’єктами, тобто своїми силами і можливостями. Держава на цьому рівні може і повинна лише створити необхідні умови для реалізації вказаними суб’єктами своїх природних можливостей. Основними завданнями соціальної держави, як вірно, на думку автора, визначено в рішенні Конституційного Суду України по справі № 1-11/2012, є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї [7]. Саме спільні зусилля державних органів та установ, структур громадянського суспільства та окремих громадян утворюють систему реалізації національних інтересів на двох рівнях — індивідуальному і колективному.
Таким чином, сучасне суспільство потрапило в «замкнуте коло». Для того щоби змістити «центр тяжіння» від приватних інтересів до суспільних до влади мають прийти «фахівці-експерти, філософи», але демократичний устрій приводить до влади «політичних лідерів-демагогів», для яких перебування у владі є самоціллю. Останні активно поширюють у суспільстві патерналістські настанови, що призводить до зниження підприємницької активності, рівня конкуренції і деградації цивілізації в цілому. З іншому боку, на сьогодні, фактично відсутня розумна альтернатива демократичному устрою.
“власть имущие всего мира”, “замалчивается мировыми СМИ” (это, млять, в век интернета!), “неолиберальная экономика”.
Вот “неолиберальная экономика” — это что? Академически, а не на уровне невежественного трепа. Ведь аффтары чешут дурацкими шаблонами, даже не задумываясь об из содержании. Это ж учиться надо, и не один год. Просто чтобы представлять элементарные основы. А зачем? Итак всё ясно!
Леваки — такие леваки! Дайте им еще разок попробовать осчастливить человечество! Авось на этот раз без расстрелов в затылок обойдутся.
Что сказать молодцы. Вопрос они само достаточны? им своих денег хватает? или через пять лет начнут скулить? т.к. десять лет назад они гордились своей экономикой.
Вот это то что надо — хороший пример. Избавились от банковских пут. Кинули всех валютных спекулянтов типа Сороса. И ничего им за это не будет и это только начало. Это хорошо что Исландия, а вот если бы Россия или Украина, то уже бы прилетели ихние бомбардировщики.
Для полного понимания — один вопрос: а кто был должен исландским банкирам? Иначе говоря, банкиры брали в долг (указано у кого), и давали в долг — кому, вот что интересно?
А якби в тій Ісландії кожен третій-четвертий з ненавистю відносився до всього ірландського і хотів об’єднання-братання, скажімо, з шведами чи фінами? У них одна мова, відсутня “п’ята колона”, у них майже єдина релігія і т.п. Про моральність влади взагалі мовчу…
Короче говоря, исландцы дружно решили простить всему миру свои долги. “Кому я должен, я всем прощаю”. А ведь честные люди отдают свои долги.
Так что Шариковы они, а не “демократы большинства”.
Мало кто хочет работать. Мало правых. Большинство хочет всё взять и поделить. Поэтому левых гораздо больше. Я понимаю, так можно было думать в начале ХХ века. Но сейчас!!!???Исландцев история ничему не научила.
Как сказал Кортес, хорошо бы, если бы на этот раз обошлось без выстрелов в затылок.
Очень интересная статья и почти все коментарии, что — редкость на этом сайте. На такое способна высокоорганизованая и УНИТАРНАЯ нация (Япония, Польша). Наша страна обречена быть на стыке интересов из-за своего географического положения, и унитарной быть не может. Также о менталитете: надеюсь никто не будет оспаривать, что украинцы, один из которых родился и жил во Львове, а второй в Донецке, это абсолютно два разных человека по своему мировозрению и воспитанию (садик, школа, институт, работа), даже если семьи схожи по достатку, приёмам воспитания в семье…
В коментарях йде узагальнення винна гроші Ірландія. “Брали — не віддавали”. Тут важливо хто брав 3 власники з-х банків приватних — а це не вся Ірландія. По них порушені кримінальні справи. А така мішанина в поняттях — це те саме що сусід взяв кредит — а я маю віддавати. Правильно зробили Ірландці хрен цим міжнародним фінансовим розбійникам…
Этто горе-спонсоры сайта привлекают себе электорат лозунгом: “а давайте долги не оттдавать? толька будьте за НАС, возьмемся заруки друззя любі і впьирЁд на баррикады” — идиоты. Долгов не отдавать — практика опасная для жизнедеятельности организма, даже привыкшего делать долги безнаказанно…
Скажу больше: человек, родившийся и выросший в центре Киева, и человек, родившийся и выросший на окраине Киева, — это совсем разные люди!
Скажу больше: человек, родившийся и выросший в центре Киева, и человек, родившийся и выросший на окраине Киева, — это совсем разные люди!
Надо же так плохо разобраться в ситуации. Авторы статьи сами не дружат с головой или умышленно исказили факты, чтобы вырулить на тему популизма и совка? Конкретно:
Не частные банки виноваты в том кризисе, а госгарантии, то есть собственное исландское правительство, которое гарантировало возврат вложений банкирам через госсобственность. Сами избрали это правительство, сами и должны были ответить.
А кто же брал все эти кредиты в объемах, превышающих ВВП? Не те ли самые исландцы, которые потом дружно отказались возвращать?
Прямая сетевая демократия действительно хороша и к ней нет претензий. Но брал деньги — возвращай и не надо делать героев из растратчиков.
Многие не поняли главное — люди деньги не занимали, а их хотели нагнуть, чтобы отдавали за дядю. И тут народ маленькой страны дал укорот финансовым упырям. 16-й вопрос, как это применимо к другим странам. Идеи имеют свойство распространяться, по-этому их и пытаются замалчивать. Вот недавно в Болгарии скинули правительтво. Акции протеста не утихают. Задайте в гугле в новостях “Болгария” — две ссылки на протесты, а остальное — “Болгария выгнала делегацию Хамас”, “Болгария может быть исключена из клубных турниров” и пр. фуфло. Вот тебе и весь свободный интернет до копейки.
А кто такие Юлия Крижанская и Андрей Сверчков?
Ключевой фактор в Исландском преценденте — нация сплотилась. На нищей Украине вместо левой партии, представителя нищего большинства, на политической арене появилась достаточно правая “Свобода”. О каком сплочении нации может идти речь?
По поводу замечаний о характере исландского явления “кому должны, всем прощаем”, стоит отметить, что государственные заимствования, т.н. “внешний долг” мы брали на повышение эффективности государства — реформирование и улучшение нашего государства, а фактически — возникла прослойка олигархов-миллиордеров, государственная система оказалась неэффективной. Так что иностранные инвесторы должны не только выдавать кредиты таким странам как наша, но и принимать во внимание, что в результате неэффективного использования финансовых ресурсов, народ покажет кредиторам кукиш. Может быть в случае дефолта Запад перестанет закрывать глаза на украинских бенифициаров многочисленных оффшоров, где и оседает значительная часть привлечённых государством заимствований. Запад не замечает, что подавляющее количество наших топ-политиков является очень состоятельными людьми, и их состояния были нажиты во время их государственной службы. Какое ещё доказательство незаконного происхождения средств им нужно? Если народ откажется платить по долгам государства, особенно продажей своих национальных интересов, то это заставит Запад прекратить сотрудничество с продажными политиками. Запад очень меркантильный, ему выгодней выкупить за бесценок сырьевые ресурсы, чем содействовать зарождению конкуренции любого вида. Налицо конфликт интересов и практика двойных-тройных стандартов.
Исландский прецедент интересен, но не нов. В большинстве развитых стран, там, где развит институт банковского кредитования, существует законодательная база, позволяющая частным лицам объявлять своё банкротство. Ответственность по невозврату кредитов делят между собой заёмщик с кредитором. Мораль сей басни такова: выдавая кредит, принимай во внимание возможность его невозврата. Там, где у частных лиц есть возможность объявить своё банкротство, в рамках этой процедуры сохранить прожиточный минимум, а разницу между доходом и прож.минимумом выплачивать в качестве погашения кредита в течении времени, ограниченном законом о частном банкротстве (5-6 лет), количество невозвратных кредитов ничтожно мало в сравнении с Украиной. Пора запретить закрепощение граждан финансовыми учреждениями посредством выдачи заведомо невозвратными кредитов. Капиталистов в топку!
James alalmpo? Можно заступиться за тех, кого “в топку”? Так от, капиталисты будут против, как и их естесственные сподвижники — ну все те, для кого кроме Шариковского инстинктивного мотива “отнять и поделить”, существует еще и здравый смысл. Все те, которые вместо бухать, плясать и строить “светлое будузчее” (без опоры на книги, на учебу, науку и опыт) — тех, которые именно занимались изучением достояния предков (не только в университетах но и на базарах тоже). Но для Шариковых (и проч. асоциальных элементов) самое пакостное даже не в том, что эти очкарики задушат “пролетарскую революцию” с завидным энтузиазмом, а самое пакостное в том, что как только “быдло” (пардон, шо цитирую представителей семей из ЦК КПСС), когда дорвется до “корыта” — ведет себя невпримЭр хуже любых “капиталистов”… Нонешнее представительство донбасского краю — демонстрирует это вживую, ежедневно. И мотивы ваших отправлятелей “в топку” — они знают не из книг, а по себе:) Так шо успехов тем, кто останется жив до встречи с назначенными вами “в топку”… может и не будем добивать выживших… (но ходы пишем:)
Ці Ісландці отморожені… У селі так не робиця!!! Тута є усі “свої”. Куми, брати, свати, однокласники… І як потом людям у очі дивитись? Якшо начальство сказало, шо ви — бидло, так значить воно і правда! Начальство на те і начальство, шоб рішати. Дурні діла роблять у тій Ісландіі… Примерно так наполненно информационное поле в пределах территории Украины.
Да, я как гражданин взял кредит и несу ответ, это понятно. Но когда берется кредит под кидняк и государство отвечает, а чиновники сидят в схеме, то пусть органы разбираются с такими схемами, а не гасятся кредиты из госфондов как это делается. А у нас в Укре это бизнес поставленный на поток, кто то нажил и отдыхает, а кому то затягивай поясок.Повальная коррупция и воровство, взяли кредит грубо говоря на бомжа, обналичили, откатили кому надо, все шито крыто. Ха-ха, хороший бизнес и его не остановить, хотя уже можно и закрывать кормушку, кому надо те нажили, ну посадить еще пару торпед для виду. Вся верхушка пирамиды в плюсах, МВФ держит правительство за машенку, детвора правительства и людей с доступом, кайфует потому как деньги отмыты, из правительства ушел тихо в отставку и живи в где нибудь в горном шале, спроса ведь никакого, лафа просто.
Правильно исландцы поступили. Современный ломбард надо ломать, всем дающим деньги в рост, возврата не будет. Сговор, одни дают бабло в рост, другие под них “госгарантии” (коллективную ответственность”, дружно эти же две стороны гопсеки-чинуши разворовывают, выводят в офшоры, искусственно вызывают кризис и за копейки скупают(воруют) госпредприятия(народную собственность), за это же самое украденное бабло. Это классическая схема киданина, попросту уголовное преступление, не говоря уже о моральном аспекте, обворовывание народа целиком, убийство экономики. Любым путем показать, что государство и народная собственность это ни что, типа эффективен только частный собственник. Это обман, насаждение власти олигархов, по-западному власти корпораций, глобализация всего и вся. Стирание всего национального, границ, самобытности. Тотальная власть бабла, “власть граждан мира сего”, для которых родина это пятизвездочный отель в любой точке мира, родина там где его наворованное бабло. Эта экономическая система насаждает невиданное доселе тотальное рабство.
Некоторые граждане не врубаются, что законы экономики так же непреложны, как законы физики. А давайте еще отменим закон всемирного тяготения? А то падать больно, а иногда — летально. За “социальной” болтовней кроется простая мысль — деньги берешь чужие и ненадолго, а отдавать свои и навсегда. Взять в долг и не отдать можно раз, ну два. Потом давать перестанут. И станут все жить натуральным хозяйством со своего огорода, как в Средневековье. Принцип простой: не уверен что отдашь — не бери. А лучше — не трать больше, чем заработаешь, халява наказуема. “Очень характерная для «свободного мира» реакция «международного сообщества» как раз вполне объяснима. Великобритания и Голландия как-то не врубились, почему деньги их вкладчиков, инвестированные в исландскую экономику, им не собираются возвращать.
А что касается национализации обанкротившихся банков — в чем тут “неолиберализм” (какое бессмысленое словцо, как раз для левых болтунов)? Самая что ни на есть социалистическая мера. Статья бессодержательная, написана не специалистами, а демагогами. Такие дела.
Картинка из нашей жизни: на рекламных щитах МММ-2012 не хватало только надписи типа “если ты ЛОХ неси деньги к нам”, но и это бы наверное не остановило. Предполагаю, что целые разрешительные государственные институции либо были в доле, либо заканчивали металлургические инсититуты и всей группой пошли работать в гос. фин. учреждения, т.е. не нашлось ни одного умного.
Вся фишка в том, что ” государство и народная собственность — это ничто, эффективен только частный собственник. ” И это медицинский факт.
Эта байда про Исландию гуляет в интернете не менее полугода 🙂
ЛОХИ ДОВЕРЧИВЫЕ, в сказки верите 🙂
На “украине криминальной” cripo.com.ua давно была статья, разоблачающая эту “утку”.
Для орд- жирный минус.