Диво дивне – в Харкові прийняли виправдувальний вирок

Нещодавно в Харкові завершився судовий процес, котрий не лише на протязі двох років притягав до себе увагу місцевих ЗМІ, але й викликав певний суспільний резонанс. Трапилось практично неймовірне для українського правосуддя. Двох звичайних (підкреслюю пересічних, а не якихось мажористих ) парубків, котрі обвинувачувались у потрійному вбивстві (їм загрожувало від 10 років до довічного) Харківський апеляційний суд таки виправдав.

І це попри надзвичайно непоступливу і упереджену позицію прокуратури, шалений тиск на обвинувачуваних, свідків та рідних загиблих з боку міліції і певну надзвичайно негативну думку щодо молодих хлопців частини громадськості, котру в першу чергу через деякі ЗМІ намагались нав’язати усьому суспільству правоохоронці , родичі загиблих та їх адвокати.

І навіть факти явного фальшування низки доказів ментами та прокуратурою , котрі випливли в ході судового слухання чи навіть алібі, котре, як з’ясувалось тоді ж, мали обидва звинувачуваних на момент вбивства, могли би їх не врятувати від довготривалої відсидки.

Втім, про все по порядку…

Вранці 5 лютого 2009 р. в одному із найбільших харківських «спальних» житлових масивів Салтівці, на розі пр.. Тракторобудівників та вул. Героїв Праці, перехожі знайшли три трупи з чисельними колото-різаними ранами: 40-річного Романа Коваленка, 38-річного та 63-річної сина та матері Куявів.

Містом відразу ж поширилась панічна чутка, що жорстоке вбивство це справа маніяка. Однак не пройшло і двох тижнів як 16 лютого головний харківський міліціянт Віктор Развадовський звітував, що ще 7-го лютого були затримані двійко молодих наркоманів — 20-річний Дмитро Дорофеєв та 23-річний Олександр Макаров, котрі вже зізналися у скоєному злочині. Окрім того, стосовно них проведені усі необхідні слідчі дії , зокрема слідчий експеримент на місці злочину, вилучені речові докази: засоби вбивства – ніж із виверткою, закривавлені особисті речі, сто гривень поцуплених молодиками у загиблого Романа Коваленка.

Головним мотивом вбивства Коваленка Развадовський назвав пограбування з метою дістати грошей на дозу, а сина і матері Куіявів, бо вони стали випадковими свідками першого вбивства.

Тоді ж Развадовський пообіцяв вже на протязі місяця передати справу до суду – відразу ж опісля проведення експертизи ДНК загиблих, яку чомусь він був переконаний, експерти відшукають на закривавлених речах Дорофеєва і Макарова.

Але не так сталось, як гадалось. Справа до суду потрапила лише через півроку, а експертиза ДНК була проведена аж через два роки. Головний її ініціатор – прокуратура — мотивувала затягування експертизи відсутністю грошей на неї.

В суді ж обвинувачувані відразу ж зробили заяву, що зізнання в убивстві із них елементарно вибили в міліції. А люті катування тривали більше тижня із дня затримання 7 лютого і до дня гучної заяви генерала Развадовського про розкриття справи його «орлами».

Ну, а адвокати Дорофеєва та Макарова відразу ж звернули увагу суду на низку нестиковок, недоречностей, а то і дуже схожих на відверте фальшування доказів фактів у справі.

Втім, підозри в тому, що у цій справі не все так чисто, як доповідав молодецький ментівський генерал, у деяких місцевих ЗМІ, адвокатів, правозахисників виникли відразу ж.

Багато-хто з них звернув увагу на той факт, що оприлюднена правоохоронцями інформація про вилучення у затриманих 100 гривень, через котрі буцімто і був убитий Коваленко якось не ув’язується із інформацією, що просочилась із тих же мєнтівських кіл, згідно котрої не лише у Коваленка, але й у двох інших загиблих оперативниками були вилучені і інші гроші. Причому в загальній сумі набагато більшій, ніж 100 грн.

Тобто виявлялось, що через незрозумілі причини грабіжники виявились альтруїстами і поцупили із кишень своїх жертв далеко не все. Із тих же незрозумілих причин, підозрювані, котрі, до речі, мали кримінальний досвід, не позбавились засобів убивства.

Якось не складалось. Але трохи інший пазл почав вимальовуватись, коли знову ж таки із конфіденційних джерел, надійшла інформація, що комусь там наверху дуже не сподобалась інформація про чутки щодо появи в Харкові маніяка. От і був відданий наказ найти винуватих у потрійному вбивстві будь-що.

Ну, а як діє мєнтура в цьому випадку не секрет. Хапають хто під руку потрапить, бажано із кримінальним минулим чи сумнівною репутацією, а далі все справа тортурної техніки…

Але повернемось до суду. Справа проти Макарова та Дорофеєва почала розвалюватись в суді буквально відразу ж.

Після перегляду в залі суду відеозапису слідчого експерименту, адвокати звернули увагу суду на те, що їх клієнти плутались в хронології злочину, погано орієнтувалися на місці злочину. Діяли виключно за підказками правоохоронців чи орієнтуючись на букети квітів, покладені на місце загибелі жертв, що до того ж заборонено робити за умовами будь-якого слідчого експерименту. Але навіть при цьому не могли до пуття сказати точно, де яка жертва мусила кінцево знаходитись на момент вбивства. Хлопці плутали одяг жертв чи до пуття не могли опізнати речі загиблих.

Далі виявилось, що буцімто вилучені ще при затриманні у підсудних засоби вбивства – ніж і вивертка – дивним чином в ході слідства трансформувалися у два ножі.

Допитані в суді, в т.ч. і з цього приводу, правоохоронці в показах плутались і толком пояснити таку метаморфозу із головними речовими доказами не змогли. Зате цей феномен пояснили підсудні: спочатку під тиском (читай тортурами) вони засвідчили, що скоїли вбивства ножем і виверткою. Але, коли експертиза встановила, що ніякою виверткою злочин не скоювався, а в руках злочинців були лише ножі – їх змусили змінити свідчення.

Ну, а коли мова зайшла про застосування тортур щодо підсудних з боку міліціянтів та й взагалі про незаконність самого затримання, у ментів трапився напад колективної амнезії. Вони не змогли пригадати термін затримання та утримання підозрюваних в райвідділку. А двійко із оперів, котрих підсудні звинуватили в тортурах щодо них, і взагалі не змогли пригадати останніх.

Ну, а незабаром в суді з’ясувалось, що у підсудних мається алібі. Як мінімум трійко свідків (попри, як з’ясувалось згодом, шалений тиск на них збоку правоохоронців) підтвердили, що на момент скоєння вбивства Макаров і Дорофеєв перебували далеко від місця злочину. Перший у подруги з приятелем, а другий – на лікуванні в заміському санаторії.

Ну, а далі суд взяв тривалу паузу. Більше року очікували результатів експертизи ДНК. І хоча остання начебто підтвердила причетність підсудних до вбивства – на одежі Макарова відшукали кров одного із загиблих, а на ножі, котрий дивним чином вклався в руки Дорофеєва замість вивертки – кров ще двох інших потерпілих -, тим не менш суд не поспішав оголошувати вирок.

Справа в тому, що у суду з’явились вагомі підстави вважати – кров загиблих на одежі та ножі підсудних опинилась вже опісля їхнього затримання і, треба так розуміти, не без участі самих правоохоронців.

Адвокати довели , що речі у їх підопічних вилучались неуповноваженою особою, слідчим котрий до справи не мав жодного стосунку. Речі на попередню експертизу доставлялись неопечатаними. А за свідченням криміналіста, котрий ту експертизу провадив, із пакета з речами підсудних кров просто текла. Хоча, аби підсудні забруднили свої речі кров’ю загиблих в момент скоєння злочину, вона би мусила до часу доставки речей на експертизу просто засохнути.

Після цього суд знову взяв паузу на декілька місяців, буцімто в очікуванні задля дачі свідчень одного із головних свідків – слідчого, що порушив саму кримінальну справу. Але, цей свідок, котрий перебував у довгостроковому закордонному відрядженні, кінцево з’явившись в залі суду нічого нового до справи не додав.

Після чого, на початку червня Харківський апеляційний суд виніс свій вирок: повністю виправдати Олександра Макарова та Дмитра Дорофеєва.

Здавалось би – повний хеппі енд і торжество справедливості. Але справа в тому, що виправдувальні вироки в практиці українського правосуддя це унікальне явище.

Зокрема, в останнє Харківський обласний апеляційний суд виносив виправдувальне рішення у листопаді 2008 р. по гучній справі Михайла Жиденка. Але до цього часу літній селянин відбув в СІЗО два роки, у нього погіршало здоров’я, родина витратила чималі кошти, аби довести невинність арештанта.

А перед тим гучний виправдувальний вироки Харківський апеляційний суд оголошував лише в 1999р., коли після тортур та тривалого перебування в буцегарні, були виправдані студенти Роман Бутенко, Олексій Полушкін та Олена Лаптєва, котрих спочатку визнали винними у зґвалтуванні та вбивстві неповнолітньої дівчини.

Про те що наша Феміда надзвичайно скнара на такі вироки свідчить і статистика. Наприклад, як за інформацією з офіційного сайту Верховного суду за останнє півріччя минулого року в судах розглядалось 414 тис. кримінальних справ, а за весь 2010 рік суди винесли лише 152 виправдувальних вироків.

Відомий харківський адвокат Юрій Вишневецький вважає, що мізерна кількість виправдувальних вироків пов’язані в тому числі і з Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду», котрий визначає, що у випадку незаконного засудження екс-обвинувачуваний має право отримати компенсацію за рахунок бюджетних коштів.

Як на мене ключовими тут є слова «бюджетні кошти». Бо наша судова система із її звинувачувальним ухилом коренями із совєцької системи, коли судді робили все можливе, аби затягнути процес, відправити справу на дослідування і дозволяли прокуратурі та досудовому слідству виправляти помилки.

А робилося це в першу чергу задля того, аби людину посадовити в будь-що. Бо в іншому випадку, вона не лише отримувала компенсацію від держави, але й сама держава вважала, що витрачені в процесі слідства і суду кошти є витраченими не за призначенням, дурно. А як ставились в совєцькі часи до офіційно розтриньканих коштів, ті хто застав Совдєп чудово пам’ятає.

Підтримує таку точку зору і відома харківська правозахисниця Людмила Клочко, котра переконана: суди – це Мекка для корупції – і єдина можливість хоч якось змінити ситуацію в бік більш справедливих судових рішень це введення суду присяжних.

Але про те наскільки думка щодо суду присяжних вірна/невірна ми поговоримо іншим разом…

Автор: Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола», спеціально для ОРД