Україна-Білорусь: отаке добросусідство — 2

Про сьогоднішнє невеселе життя жителів поліських районів України, вірніше те, як вони намагаються вижити у селах, де немає роботи, у селах, де житло взимку потрібно опалювати дровами, а заробити «живу» копійку можна лише під час «поліських жнив» — періоду, коли достигають різноманітні ягоди та гриби, які люди збирають всією сім’єю та здають заготівельникам, можна писати книги. Та, попри усі ці негаразди, поліщуки намагаються «триматися на плаву», а тому хапаються за будь-яку можливість заробити. Досить часто такі заробітки є дуже непевними і пов’язані здебільшого з необхідністю перетнути українсько-білоруський державний кордон. Наприклад, переправити якийсь товар. Як це запропонували Віктору Т.                                                                                                           

Мешканець одного з сіл Рівненської області того вечора зустрівся зі чотирма своїми односельчанами поблизу місцевого клубу. «Ми розмовляли про всяку всячину, яка стосувалася сільськогосподарських робіт, коли до нас підійшов ще один односельчанин, Павло — пригадує Віктор. — Розмова пішла про гроші, про те, що їх немає і ніде заробити. І тоді Павло сказав, що знає як можна заробити по кількадесят гривень. Він запропонував нам перевезти через державний кордон якийсь товар. Знаючи, що можливості заробити у селі немає, ми погодилися на цю пропозицію. Ми обговорили все детально і тоді поїхали в сусіднє село, де знаходився білий мікроавтобус. Перенесли сумки з мікроавтобуса в автомобіль. Було близько другої години ночі, коли ми виїхали у напрямку села Деревную сусідньої держави».

Так як Віктор має за плечима півтора десятка років водійського стажу, то він сів за кермо. Звичайно, жодних документів на автомобіль та посвідчення водія у нього при собі не було. «Близько третьої години ночі ми під’їхали до рівчака, по якому проходила лінія державного кордону Республіки Білорусія, — продовжує розповідь Костянтин Ж., односельчанин Віктора, з яким він разом був у ту ніч. — Приблизно годину ми, використовуючи повалені дерева і товсті гілки, споруджували проїзд через рів. А тоді перетнули державний кордон. На території сусідньої держави нас відразу затримали співробітники КДБ Республіки Білорусь. Вони були одягнені у камуфляжі та маски. Я переконаний, що вони знали про те, що ми маємо перетинати кордон і тому влаштували засаду».

Після затримання наших співвітчизників доставили у прикордонну комендатуру «Речиця» Пінського  прикордонного загону. Згодом перевезли безпосередньо в Пінський прикордонний загін, де помістили в камеру, яка знаходилася в підвальному приміщенні. За словами українців, їх утримували на пристойному рівні — трьохразове харчування, чисті ліжка, однак вони ще не підозрювали, що їм запропонують брати-білоруси.

Уже наступного дня їх, кожного окремо, почали викликати на допит в кабінет на першому поверсі. Там  з ними спілкувалися двоє чоловіків у цивільному одязі. Спершу вони оформили документи про затримання, а тоді почали розпитувати затриманих про їхніх односельчан, які займаються контрабандною діяльністю, про шляхи перевезення товарів та місце їх передачі. Також цікавилися кому саме з білорусів вони поставляють товари. А згодом почали пропонувати підтримувати з ними відносини і вести таємну роботу на іноземну спецслужбу. Звичайно, мудрі поліщуки, розуміючи, що їх хочуть завербувати, відмовлялися від таких пропозицій, а тому офіцери «піймали облизня». Проте чи не є можливим такий варіант, коли людину залякають, психологічно натиснуть і все-таки змусять робити те, що їй скажуть? Виконувати поставлені перед ними завдання, «стукати» на своїх односельчан, земляків…. Вербування триває…

В цьому мав нагоду переконатися і Геннадій Щ., який того злощасного дня подався до лісу збирати ягоди журавлини. «Я хотів здати їх, щоб заробити декілька гривень, — розповідає чоловік. — Це ж бо у нас чи не єдиний спосіб заробити. На території білоруського лісу я знав місце, де росте чимало журавлини, а тому об’їзною дорогою потрапив до сусідньої держави. Збираючи ягоди я і не помітив, як до мене підійшов прикордонний наряд в складі трьох чоловік. Вони затримали мене за незаконний перетин українсько-білоруський кордон і автомобілем доставили до селища міського типу Горинь до прикордонної комендатури «Речиця». Там мене помістили в камеру для затриманих, яка знаходиться на першому поверсі, терміном на три доби. Спершу мене допитував старший інспектор оперативного відділу прапорщик Дульський В. Він розпитував мене про те, чому і де саме я перейшов державний кордон, а потім склав протокол про незаконний перетин держкордону».

Наступного дня хлопця знову викликали в сусідній кабінет, який також знаходився на першому поверсі. Цього разу з Геннадієм спілкувалися двоє чоловіків у цивільному. «Розмову розпочав чоловік високого зросту, спортивної статури з темним волоссям, — пригадує хлопець. — Він розпитував мене де і з якою метою я порушив кордон, чи знаю когось з українських прикордонників та місце їх проживання. Я відповів, що нічого не знаю, проте він не слухав мене. Цей чоловік запропонував мені співпрацю. Вона полягала в тому, що я надаватиму усю необхідну інформацію іноземній стороні про тих жителів нашого села, які займаються незаконною вирубкою лісу та збором ягід на території Республіки Білорусь. Також він розпитував мене, хто з моїх односельчан займається контрабандним ввезенням сільськогосподарської техніки та інших товарів з Білорусії до України і навпаки. Опісля запропонував письмово закріпити наш договір про співпрацю і поклав переді мною якісь документи. Я ж відповів, що нічого не знаю, а тому ніяких документів підписувати не буду».

Після закінчення терміну перебування під вартою українця відвезли на суд по факту незаконного перетину кордону, а потім передали українським прикордонникам на пункті пропуску. Відтепер, йдучи збирати ягоди, хлопець і близько не підходить до того місця, де має бути демаркована лінія державного кордону. Адже не знає, чим може обернутися для нього збір ягід.

Однак буває і так, що наших співвітчизників білоруси затримують на….українській (!!!) території. Того дня Богдан З. збирав ягоди неподалік держкордону. «Раптом біля мене на нашій території з’явилося троє білоруських прикордонників, — каже хлопець. — Підбігши, вони збили мене з ніг, нанесли декілька ударів і надягли на мене наручники і нанесли декілька сильних ударів по спині в районі нирок. Я говорив їм, що і я, і вони знаходимося на території України, а тому вони не мають жодного права затримувати мене. До борозни, якою помічено лінію кордону, було більше ста метрів. Проте білоруси не звернули увагу на мої слова. Більше того, — один з них сказав, що якщо я буду багато говорити, то він нацькує на мене свого службового собаку. Після цього вони повели мене до свого службового автомобіля, який стояв за пів кілометра від кордону на білоруській стороні. Уже в автомобілі капітан склав документи, де було вказано, що мене затримали на території сусідньої держави. Я заперечив це, проте у відповідь почув, що якщо я на даний час перебуваю на території Білорусії, значить мене затримали за межами України».

Після цього хлопця відвезли в ізолятор тимчасового тримання, де він переночував. На другий день Богдана доставили в прикордонну комендатуру «Лельчиці», де завели в якийсь кабінет. «Там  зі мною спілкувалося двоє чоловіків у цивільному, —  пригадує Богдан. — Одному з них на вигляд було років сорок, високий, міцної статури, русяве волосся. Інший — теж високий, з короткою зачіскою. Він показав мені якесь посвідчення червоного кольору, з чого я зробив висновок, що це співробітники КДБ, або розвідки. Вони зовсім не цікавилися обставинами того, як і де мене затримали. Офіцер відразу почав примушувати мене до конфіденційного співробітництва з ними. Казав, що його цікавить інформація про моїх односельчан, які займаються незаконним перевезенням товарів на територію Білорусії та все, що я знаю і зможу дізнатися про українських прикордонників. Тобто кількість особового складу на прикордонній заставі, порядок несення служби прикордонним нарядом та інше. Він натякав, що інформацію я надаватиму не безкоштовно. Також обіцяв мені накладення мінімальних штрафних санкцій і подальше невтручання у мою нібито протиправну діяльність на території Білорусії. Я відмовився від будь-якої співпраці і тоді він почав погрожувати мені. Сказав, що може влаштувати так, що я на п’ять років потраплю за грати. А ще наніс декілька ударів долонею по шиї. Сказав, щоб я дуже добре подумав і вийшов з кабінету. А коли повернувся, то знову почав погрожувати. Під його тиском я, розуміючи безвихідь ситуації в яку потрапив, погодився на цю пропозицію. Тоді співробітник іноземної спецслужби дав мені підписати якийсь документ про співробітництво і сказав, що інформацію я надаватиму під псевдонімом. Він назвав мені наданий мені псевдонім і сказав, що зі мною зв’яжеться сам. Потім мене відвезли в камеру, де пробув вихідні. В цей час годували мене один раз на добу. В понеділок мене відвезли у місто Столін, де зобов’язали сплатити штраф, а потім офіційно передали українським прикордонникам. Згодом я почав забувати про те, що зі мною трапилося, однак через три місяці до мене додому прийшов той самий білоруський співробітник, якому я змушений був дати  згоду на співпрацю. Він запитав, чи впізнав я його і чи назбирав інформації, яка його цікавить. Я відповів, що ніякої інформації я для нього не збирав і робити цього не буду. Тоді іноземний офіцер на моїй землі почав тиснути на мене і говорити, що я ж підписав документ про співпрацю, а тому повинен робити те, що він мені скаже. У відповідь я сказав, що зробив це лише тому, що він погрожував мені і бив мене, а співпрацювати з ним не буду. Тоді білорус пішов і більше я його не бачив».

Нахабність білорусів та брудні методи їхньої роботи, серед яких звичними є погрози та нанесення побоїв, просто вражає. Невже усе, на що вони здатні — це залякати та набити людину, яка потрапила їм до рук?! Звичайно, наших співвітчизників, які перевозили товари через кордон, не слід захищати, адже вони є порушниками українсько-білоруського кордону, хоч до цього їх змусила крайня злиденність їхнього сьогодення. Проте зовсім не такими методами повинні працювати справжні офіцери. Чи, можливо, білоруси керуються принципом «сила є, а розум не дуже вже і потрібен»? А ще стає страшно, адже жителі прикордонних районів є потенційними «затриманими» і ніхто не може передбачити, де їх затримають: на території сусідньої держави, чи на своїй рідній землі…

Олеся Кішка, спеціально для «ОРД»

От редакции: Честно говоря, это, наверное, самый шокирующий материал на «ОРД» за последние годы. Довести страну до такого состояния, что ее жители выживают за счет сбора ягод и контрабанды… Довести страну до такого состояния, что военнослужащие другой страны фактически открыто принуждают к агентурному сотрудничеству наших сограждан, на нашей же территории… Просто нет слов