Що не кажіть, панове, а багата українська земля на юристів-самородків. Цілі династії кулібіних від юриспруденції топчуть Неньку вздовж і поперек, радуючи око й насолоджуючи слух правовими новелами – чого вартий лише тандем двох законотворців: магістра міжнародного права Віктора Януковича-старшого та його хронічно неголеного чада. А з недавніх часів компанія юристів від сохи поповнилася новим сімейним дуетом – батьком і сином Вакарчуками: Іваном і Святославом відповідно.
Про витончену правосвідомість Вакарчука-молодшого годі й казати – напевно, порядна людина без ґрунтовних юридичних знань ніколи б не погодилася взяти на себе тягар законодавця. Але підсвідомі юридичні знання в Святослава Івановича – то спадкове. Тож не дивно, що, перебуваючи в парламенті, син Івана Олександровича не байдики бив, а разом з чотирма іншими видатними юристами сучасності – Миколою Баграєвим, Оленою Бондаренко, Володимиром Ландіком і Андрієм Шевченком – навіть підписався під одним законопроектом, запропонувавши внести зміни до Закону України Закону України «Про рекламу» в частині обмеження рекламування тютюнових виробів та алкогольних напоїв. Далеко не всякий дипломований юрист може пишатися тим, що його розробка стала законодавчою нормою, а Святослав Вакарчук – запросто. І хоча музичними талантами цього співака Господь, певно, не обдарував, але на компенсацію відсутності голосу сподобив народити цілий закон – без жодного уявлення про механізм і предмет юридичного регулювання. І хто після цього посміє стверджувати, що всякою справою мають займатися лише фахівці?
Депутатськими запитами, як і вокальними даними, пан Святослав також не уславився. Тим не менш аж п’ять разів виступав у Верховній Раді. Щоправда, не з сольними концертами, а лише з репліками з місця. З них чотири рази 18 грудня 2007 року (тривалістю: 5 секунд, 6 секунд, 5 секунд і 4 секунди) і один раз — 18 березня 2008 (тривалістю аж 1 хвилина 10 секунд). Але, зрозумівши, що він занадто знаменитий для такої сцени, Святослав Вакарчук полишив юридичний небосхил, поступившись своєму батькові, Іванові Вакарчуку, колишньому фізику-теоретику, а нині – юристу-аматору. І, за сумісництвом, міністру освіти і науки України.
Судді не винні
Цілком можливо, що Вакарчук-старший дійсно має уяву про те, чим викликана понадплинність гелію-4 , і чим бозе-статистика відрізняється від фермі-статистики. Цілком можливо, що він навіть електричну праску здатен полагодити. Але справжнє своє покликання Іван Олександрович знайшов саме в юриспруденції. На доказ чого пропонуємо, затамувавши подих, ознайомитися з повідомленням прес-служби Міністерства освіти і науки України, поширеним інформагентством УНІАН:
«Генеральна прокуратура України взяла на контроль звернення міністра освіти і науки Івана ВАКАРЧУКА з проханням розглянути питання щодо порушення кримінальної справи проти судді Одеського окружного адміністративного суду Ярослави БОЛОТІНОЇ, яка ухвалювала рішення до складення присяги.
Як повідомили у прес-службі Міністерства освіти і науки України, про це сказано у листі, направленому до Міносвіти Генпрокуратурою.
Разом зі тим прокурору Одеської області доручено організувати належну перевірку правомірності дій судді Я.БОЛОТІНОЇ та прийняти рішення згідно з вимогами чинного законодавства.
У прес-службі Міносвіти нагадали, що раніше міністр освіти і науки І.ВАКАРЧУК надіслав лист генеральному прокурору України Олександру МЕДВЕДЬКУ з проханням розглянути питання щодо порушення кримінальної справи проти судді Одеського окружного адмінсуду Я.БОЛОТІНОЇ, яка реалізувала повноваження судді до складення присяги. У листі йшлося про те, що 31 жовтня 2008 року Я.БОЛОТІНА відкрила провадження у справі №2-а 11142/08 за позовом одеського школяра до Управління освіти і наукової діяльності Одеської обласної державної адміністрації. Як з`ясувалось, суддя Я.БОЛОТІНА при прийнятті справи до свого провадження, проведенні судових засідань і винесенні процесуальних рішень не мала повноважень, оскільки не склала присягу судді. Присягу Я.БОЛОТІНА склала лише 11 грудня 2008 року, в зв`язку з чим судовий розгляд справи №2-а 11142/08 був відкладений.
Таким чином, Я.БОЛОТІНА, здійснюючи повноваження судді до складення присяги, тобто до завершення процесу набуття нею повноважень судді, вчинила злочин, передбачений статтею 365 Кримінального кодексу України: “Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб”, зазначили у прес-службі».
Чи багато в Україні фахових юристів, чиї звернення отак зразу бере на контроль Генеральна прокуратура?.. Але хто, цікаво, буде в Генеральній прокуратурі встановлювати дату прийняття присяги суддею Болотіною? – Ясно, що не Генпрокурор Медведько особисто. Напевно, крик вакарчуковської душі довірять перевіряти якомусь помічнику чи прокуророві управління.
От тільки шкода, що Іван Олександрович, вступаючи на нову для себе юридичну стезю, попередньо не з’ясував, що, відповідно до статті 46 Закону України «Про прокуратуру» , який набрав чинності 1 грудня 1991 року, особи, вперше призначені на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь, слідчих прокуратури, повинні приймати Присягу працівника прокуратури, затверджену Верховною Радою України. За ті сімнадцять років, що збігли з моменту вступу в силу цієї статті, колишні слідчі вже встигли побувати обласними прокурорами, але Присягу працівника прокуратури так і не склали через відсутність останньої. Виявляється, парламент досі не ухвалив поданий колись на його розгляд текст цієї присяги. І синок Вакарчука, дарма що такий талановитий, кілька років протирав штани в парламенті, так і не порушивши питання про необхідність терміново затвердити Присягу працівника прокуратури.
Тому, за логікою Вакарчука-старшого, абсолютно всі кримінальні справи, які розслідували й розслідують слідчі прокуратури, прийняті на роботу після 1 грудня 1991 року, є лише купкою папірців, складених не уповноваженими на це особами. Втім, як і ті мільйони судових вироків, які були постановлені за участю державних обвинувачів, що не пройшли процедуру складання неіснуючої присяги. От тільки чому з цього приводу Іван Олександрович не б’є на сполох? Може тому, що повноваження слідчого, помічника прокурора та прокурора (між іншим — як і повноваження судді) закон ніяк не пов’язав з фактом складання ними присяги? А може тому, що він – просто дурень, який випадково потрапив у міністерське крісло і тепер розсилає заяви з питань, на яких абсолютно не тямиться?
До речі, про присягу судді. А чи уявляє собі попсуй-юрист Вакарчук, що це таке, коли, хто й перед ким її має складати? Здається – ні. Бо тоді б він знав, що по-перше, така присяга складається, відповідно до статті 10 Закону України «Про статус суддів», виключно перед Президентом України. При цьому складається суддею не ДО, а ПІСЛЯ призначення на посаду та початку виконання функцій носія правосуддя. І це логічно – не може Президент приймати суддівську присягу в кожного неофіта, натомість один-два рази на рік всіх новопризначених суддів збирають у Секретаріаті Президента й дають підписати папірця з текстом присяги. У присутності Гаранта.
По-друге, носієм правосуддя людина стає не після складання присяги судді, а після оприлюднення Указу Президента про її призначення на суддівську посаду. Якщо ж суддя присягу з тих чи інших причин не склав, то єдиним наслідком цього є неможливість звільнити такого суддю з посади за порушення ним присяги (така підстава звільнення передбачена пунктом 5 частини 5 статті 126 Конституції України).
Втім, якщо пан Вакарчук-старший з таким станом справ не згодний, він має не суддю Болотіну брудом поливати, а здіймати ґвалт з того приводу, що впродовж трьох років – з 2004 по 2006 – президенти України Кучма та Ющенко взагалі не приймали присягу в суддів, доручивши цю президентську роботу стороннім особам. Більш того, своє небажання виконувати вимоги Закону України «Про статус суддів» колишній Президент Кучма виклав письмово в Указі від 10.12.2003 №1423/2003, який так і називається «Про внесення змін до Порядку складення присяги суддею, вперше призначеним на посаду». Незважаючи на те, що відповідно до статті 106 Конституції України Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам, Кучма передоручив приймати присягу суддів головам обласних державних адміністрацій.
Президент Ющенко, який у 2005 і 2006 роках знаходив час для ознайомлення з передовим досвідом бджолярів Японії та походами на Говерлу, також не відволікався на виконання своїх посадових обов’язків, внаслідок чого нині сотні й сотні суддів працюють на посадах, взагалі не склавши присяги перед Президентом України. Чи можна вважати рішення, винесеними такими суддями законними? Закон жодних застережень з цього приводу не містить. Але якщо юрист милістю Божою Вакарчук вважає, що – ні, то йому треба кричати саме про це, а не звинувачувати суддю Болотіну в тому, в чому її вини не має й бути не може. А також – вимагати притягнення до кримінальної відповідальності громадян Кучми та Ющенка (останнього – після відсторонення від посади Президента України в порядку імпічменту). Бо якщо судді точно не винні в тому, що не спромоглися скласти присягу, у діях і Кучми, і Ющенка є всі ознаки службової недбалості.
До-речі, було б непогано, аби горе-міністр звернув би увагу на те, що впродовж багатьох-багатьох років спочатку Вищий арбітражний суд України, а згодом – Вищий господарський суд України очолював Дмитро Притика, який не тільки ніколи не складав присягу судді, а взагалі ніколи й ніким суддею не призначався.
Жоден довідник з офіційною біографією Дмитра Микитовича не містить вказівки на те, щоби він коли-небудь отримував суддівське звання. І в цьому немає нічого дивного, оскільки до 1991 року Притика працював у Державному арбітражі Української СРСР, а арбітри в колишньому Союзі суддями не вважалися й, відповідно, не обиралися. У 1991 році у зв’язку з майбутнім створенням Вищого арбітражного суду України Верховна Рада обрала пана Притику Головою цього суду. І хоча прийнятий тоді Закон «Про арбітражний суд» передбачав чіткий порядок призначення суддів, Притика документів на призначення не подав, очевидно аби не привертати уваги до того дивного факту, що крісло Голови ВАСУ України він посів задовго до створення цієї установи. Як таке могло трапитися ніхто пояснити до пуття досі не може. Але факт залишається фактом: Закон «Про Арбітражний суд», згідно з яким був утворений Вищий арбітражний суд, набув чинності 4 червня 1991 року, а Головний державний арбітр Української РСР Дмитро Притика був призначений Головою ще неіснуючого на той момент Вищого арбітражного суду 28 лютого 1991 року постановою Верховної Ради №800-ХІІ. Ясна річ, що легітимність такого призначення на неіснуючу посаду є величиною нескінченно малою. Не кажучи вже про те, що ніде й ніколи в жодному документі не йшлося про те, щоби надати Притиці повноважень носія правосуддя.
У червні 2001 року Арбітражний суд України зник, а на його місці було створено Господарський суд України, як один зі спеціалізованих судів, передбачених Конституцією. І в кріслі Голови Вищого господарського суду знову опинився Дмитро Притика попри те, що стаття 41 Закону України «Про судоустрій» чітко зазначає: «Голова вищого спеціалізованого суду призначається на посаду з числа суддів даного суду». Можливо, Дмитро Микитович був обраний суддею якоюсь таємною постановою Верховної Ради, яка йшла з грифом «не для друку»? Але в такому випадку, чому про те, що він нарешті став носієм правосуддя та набув право відправляти судочинство, мовчить його біографія? І як бути з тими рішеннями, які виносив спочатку Вищий арбітражний суд, а згодом – Вищий господарський суд України під головуванням людини, яка не є суддею?
От тільки чомусь пан Вакарчук не вимагає порушити кримінальну справу проти Притики. Чому б це? Невже від того, що такий правосвідомий? І на «підрахуя» Ківалова Вакарчук також пельку не розкриває, хоча саме Сергій Ківалов у 2001-2004 роках незаконно очолював Вищу раду юстиції, тобто орган, який вносить подання Президенту про призначення суддів на перші п’ять років роботи. Згідно з Законом України «Про Вищу раду юстиції», «голова, заступник голови, секретарі секцій Вищої ради юстиції працюють на постійній основі», але народний депутат Ківалов зробив для себе виняток і весь цей час тримав свою трудову книжку в Секретаріаті Верховної Ради, мотивуючи це тим, що Вищу раду юстиції він вирішив поочолювати «на громадських засадах». Всі апеляції колег до совісті Сергія Васильовича успіху не мали, а тому підстави вважати, що Вища рада юстиції діяла під орудою Ківалова легітимно – геть відсутні.
Агов, пане Вакарчук! Фас! Принаймні, у випадку з Притикою чи Ківаловим є всі підстави говорити про брутальне порушення законності – на відміну від якоїсь там одеської судді Болотіної.
(далі буде)
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
