уривок з роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць»
На календарі значився березень, уже б мала прийти весна, та місяць лютень ще міцно утримував свої плацдарми, нагадуючи про себе зазимками і запізнілими, як на таку пору, сніговіями, що переходили у мокру крупу, дощ і знову в сніг.
Старший оперуповноважений 1-го (ігрового) відділу 5-го Управління КДБ Української РСР майор Бузина Олексій Григорович сидів у своєму службовому кабінеті та напружено працював.
Надворі було вільго й студено, у кабінеті – тепло й затишно. На стіні перед майором висів портрет Фелікса Едмундовича Дзержинського, а на столі лежали підготовлені інспекцією КДБ УРСР методичні рекомендації стосовно того, як особовому складу органів КДБ належить вивчати нормативні документи, що регулюють їх складну діяльність у боротьбі з іноземними розвідками та антирадянськими елементами всередині країни, і як оформлювати конспекти першоджерел. Поряд з методичними рекомендаціями майор Бузина поклав свій зошит для конспектування й ручку-самописку, заправлену фіолетовим чорнилом.
В КДБ УРСР було заведено негласний порядок, за яким голова КДБ Віталій Васильович Федорчук вчиняв резолюції та підписувався зеленим чорнилом, керівний склад, крім генералів, писали синім, генерали – чорним, оперативний склад користувався фіолетовим кольором.
Траплялися випадки, коли окремі офіцери допускали порушення встановленого порядку, дозволяючи собі вправлятися на письмі неналежним для їх статусу чорнилом – синім, чорним або ж навіть зеленим (sic!), чи кульковими ручками тих же кольорів. До таких переступників з боку їхнього безпосереднього керівництва вживалися виховні заходи та робились відповідні висновки, оскільки подібні факти в КДБ УРСР вважалися проявами маскованого кар’єризму.
Майор Бузина кар’єристських нахилів не мав, писав виключно фіолетовим чорнилом і був взірцем дотримання інших встановлених вимог і правил у сфері справочинства та агентурно-оперативної діяльності. Наприклад, коли потрібно було привести до необхідного порядку особові та робочі справи агентури, він прибирав зі столу все зайве, виймав з сейфу потрібний том і відпрацьовував його. До особової справи агента він підшивав затверджені керівництвом характеристики, матеріали перевірки його надійності, способи екстреного зв’язку, легенди прикриття, місце проведення конспіративних зустрічей, розписки про отримане грошове забезпечення, накази про заохочення тощо. Робочу справу агента він наповнював реалізованими оригіналами особисто написаних інформатором повідомлень, проставляв номери сторінок, відмічав їх в описі, а всі прізвища, які в повідомленнях згадував агент, після ставлення їх носіїв на оперативний облік у 10-му відділі КДБ УРСР вносив до переліку, який у кожній справі містився в кінці тому.
Працюючи з таємними оперативними документами, майор Бузина долучав їх до конкретної справи вже після того, як агентурні матеріали доповідались керівництву, в залежності від значущості отриманих повідомлень — від начальника відділення й аж до самого голови КДБ УРСР або ж до п’яти його заступників, що здійснювали свою управлінську діяльність відповідно до визначених колегією КДБ УРСР напрямів їхнього керування (кураторів).
З кожного повідомлення в друкарському бюро Управління після їх доповіді начальству знімалась потрібна кількість копій. Копії агентурних матеріалів долучались до справ оперативного обліку: оперативних добірок, перевірок, розробок, розшуку, нагляду, а також до літерних справ, які велись за лініями й об’єктами агентурно-оперативної діяльності 5-го Управління. Якщо отримане повідомлення агента не мало відношення до конкретного напряму (лінії, об’єкта) роботи оперативного працівника відповідно до покладених на нього функціональних обов’язків або ж до тієї чи іншої особи (персоналії) його оперативної зацікавленості, то копія надсилалась в інший структурний підрозділ для здійснення перевірки за керунком. Місце знаходження агентурних повідомлень та їх копій фіксувалося у відповідній графі спеціального реєстраційного журналу секретаріату 5-го Управління КДБ УРСР, у якому проставлялися або ж порядкові номери справи оперативного обліку, тому, аркушів, куди вони потрапляли, або ж адреса надсилання копії.
Продуктивність будь-якого агента за звітний період можна було визначити на око по товщині його робочої справи або ж за її вагою, якщо покласти том (томи) написаних таємним помічником КДБ повідомлень на долоню витягнутої руки і зробити кілька коливальних рухів з амплітудою у 15 градусів по вертикалі.
Справи оперативного обліку у майора Бузини теж перебували в бездоганному порядку. Він не чекав суботи, яка, за встановленим у КДБ УРСР порядком, визначалась днем для приведення документів до вимог інструкції щодо таємного справочинства, а працював з паперами щодня.
Місяць тому з поля зору двох бригад зовнішнього стеження зникла об’єкт централізованої справи групової оперативної розробки „Блок” під кодовим прізвиськом „Лисиця” і повернулась до власного помешкання на Куренівці по вулиці Верболозній, 16 третього дня опісля. Де вона никала увесь цей час, якими підпільними справами займалась, залишилось невідомим. Розлючений таким проколом у розробці одного з основних фігурантів справи „Блок” голова КДБ Федорчук, який до свого призначення в Україну займав посаду начальника Головного управління військової контррозвідки КДБ СРСР і серед оперативного складу мав прізвисько „Фердинанд”, наказав негайно доповісти всі матеріали на ”Лисицю”.
Начальник 5-го Управління генерал Цвєтков, який до призначення на посаду начальника 5-го Управління працював начальником інспекції КДБ УРСР і своє прізвисько „Атя” отримав уже на новій посаді, без зволікання приніс Федорчуку справу на „Лисицю”. До кабінету голови КДБ УРСР справу на „Лисицю” доставила група офіцерів 2-го відділу 5-го Управління на чолі з розробником „Лисиці” майором Гопанчуком. В справі було двадцять вісім томів, у кожному томі — по триста аркушів. Два останніх томи розробки „Лисиці” виявились не підшитими, сторінки не пронумерованими, Федорчук, читаючи матеріали, заплутався в аркушах і спересердя кинув один том в обличчя генералові Цвєткову, а другий – у його потилицю, коли той намагався ухилитися після першого удару.
Документи розсипалися майже по усій площі кабінету голови КДБ на 4-му поверсі будинку КДБ по вулиці Володимирській, 33 розміром з волейбольний майданчик. Генерал Цвєтков змушений був навпочіпки збирати їх на підлозі один по одному, пильнуючи, щоб не отримати від Федорчука стусана в те місце, де в генералів (і не тільки) закінчується спина та звідки виростають ноги і де, на думку голови КДБ УРСР, знаходяться розумові здібності його генералів. Разом з майором Гопанчуком, який планував останні томи справи на „Лисицю” привести до вимог інструкції наступної суботи, генерал Цвєтков нашвидкуруч підшив, пронумерував аркуші, вніс документи до опису і вже затим повторно доповів справу голові КДБ.
Далебі, із справами майора Бузини такого казусу ніколи б не трапилось.
Йдучи додому, майор Бузина зачиняв сейф і акуратно опечатував його. Печатки виготовлялися в єдиному екземплярі, дублікати ключів зберігалися в запечатаній тією ж печаткою парусиновій торбинці, яка постійно знаходилася в спеціально обладнаному сейфі секретаріату Управління. Якщо у відсутність оперативного працівника великому чи малому начальству, немає значення якому, знадоблювався той чи інший документ, який зберігався у його сейфі, то в цьому випадку створювалася комісія на чолі з начальником секретаріату чи його заступником, і тільки комісія мала право, порушивши печатку, відкрити сейф запасними ключами. Коли знаходився потрібний документ, він вилучався, складався протокол у двох примірниках про розкриття сейфу й вилучення документа, другий примірник клався на його місце, після чого сейф опечатувався особистою печаткою начальника секретаріату або ж його заступника.
Виходячи з кабінету, працівник, відповідно до інструкції щодо забезпечення режиму в приміщеннях КДБ УРСР, зобов’язаний був замикати двері на два оберти ключа. Повернувшись, він відчиняв кабінет і мусив виймати ключ. Залишати ключ у дзюрці замка із зовнішньої сторони дверей категорично заборонялось, оскільки, як було записано в інструкції, не виключалась ситуація, коли якийсь прихований лихочинець, проходячи коридорами КДБ і застерігши ключ у дверях кабінету оперативного працівника, з ворожим чи іншим умислом міг зачинити його ззовні, покласти ключ у кишеню й втекти геть. В такому випадку, як було записано в тій же інструкції, замкнений у власному кабінеті й позбавлений оперативного простору офіцер не годен був виконати свої професійні обов’язки в належному обсязі, вчасно потрапити до начальства в разі термінового виклику або ж виконати потрібні дії на випадок бойової чи пожежної тривоги, ба! навіть не зміг би задовольнити особисті фізіологічні потреби поза територією кабінету.
Користуватись радіоприймачами й радіоточками категорично заборонялось, оскільки ввімкнений радіоприлад міг стати джерелом передачі інформації на відстань, тобто в такий спосіб ворог мав можливість здійснювати перехоплення розмов, які велись у приміщеннях КДБ. На столі оперативного працівника мали бути лише ті документи, які могли йому знадобитися саме в цей час. У сейфі дозволялось тримати виключно ті документи, справи, посібники, які були внесені до їхнього опису. Опис складався в двох примірниках, перший примірник мусив лежати в спеціально приклеєному конверті на дверцятах сейфа з внутрішньої його сторони, а другий передавався в секретаріат Управління для контролю.
Апарат міського телефонного зв’язку на столі оперативного працівника повинен стояти з правого боку, а телефон внутрішнього зв’язку – з лівого, щоб користувач при надходження сигналу не переплутав, по якому апарату йому дзвонять. Якщо абонент дзвонив міським телефоном (загальним), то оперативний працівник мусив у мікрофон трубки мовити: „Кажіть”; якщо лунав дзвінок телефону внутрішнього (захищеного) зв’язку, то оперативний працівник повинен чітко вимовити своє звання й прізвище без ніяких „алло”, „альо” чи „слухаю”. На апараті міського телефонного зв’язку мало бути приклеєне застереження про необхідність дотримуватися конспірації в розмовах із зовнішнім абонентом.
Усіх цих вимог майор Бузина незаперечно дотримувався.
Наразі на столі в нього лежав лише зошит для конспектування директивних документів керівництва КДБ СРСР і КДБ УРСР та інших таємних матеріалів нормативного характеру, підготовлена інспекцією КДБ УРСР інструкція, яка встановлювала порядок їхнього вивчення, а також ручка-самописка, заправлена фіолетовим чорнилом. І більше нічого.
Втім робота, якою займався майор Бузина у цей час, була не менш складною і відповідальною, ніж оформлення справ оперативного обліку чи агентурних досьє. Щойно він від свого сусіди по кабінету майора Розваги Михайла Йосиповича на прізвисько „Мотл” отримав конфіденційну інформацію про те, що зі слів „джерела” майора Розваги в інспекції КДБ УРСР прізвище майора Бузини занесено до списку офіцерів, конспекти яких підлягали перевірці. Майор Розвага на прізвисько „Мотл” мав „джерела” скрізь, де цього вимагали його оперативні інтереси на ділянці перехоплення каналів зв’язку ворожих елементів (так званих „правозахисників”) з антирадянськими підривними центрами за кордоном: від господарського відділу КДБ УРСР до радіостанції „Свобода – Вільна Європа” і від Товариства любителів книг УРСР до редакції журналу Народно-трудового союзу „Посев”. Отже його інформації треба було довіряти й відповідним чином реагувати.
Вказаний захід, себто перевірку інспекцією конспектів оперативних працівників, разом з іншими новаціями, як-от, наприклад:
— порядок замикання і відмикання кабінетів,
— заборона мати у кабінетах радіоточки і радіоприймачі,
— правила користування телефонним зв’язком тощо,
увів у практику заступник голови КДБ УРСР Степан Несторович Муха, який до свого призначення на цю посаду працював інспектором ЦК Компартії України і після переведення якого на службу в органи державної безпеки всі секретарі райкомів і обкомів, без виїмку і водночас, полегшено зітхнули, а органи КДБ УРСР набули вимогливого, суворого і мудрого керівника з неоціненним досвідом роботи в комсомольських, радянських і партійних органах.
Колегією КДБ УРСР на Степана Несторовича Муху, щойно він перейшов на роботу в органи державної безпеки, були покладені такі обов’язки:
— кураторство комендантським і будівельним відділами КДБ УРСР;
— організація внутрішнього режиму і таємного справочинства в центральному апараті КДБ УРСР та його органах на місцях;
— організація позашкільного навчання співробітників КДБ УРСР;
— організація забезпечення державної безпеки під час проведення на головній вулиці Києва — Хрещатику святкових заходів, присвячених черговим річницям Великої Жовтневої соціалістичної революції, Першого Травня і Дня Перемоги, та у випадках відвідин столиці України кимсь із членів чи кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС, а також високими зарубіжними гостями.
Попервах Степан Несторович з належною йому енергією взявся за режим і будівництво, оскільки до свят ще було далеко і візити високих московських чи зарубіжних гостей в столицю України ближчим часом не передбачались.
Особисто обійшовши зокола будинок КДБ, він дав наказ ліквідувати всі балкони й парапети та повирубувати зелені насадження навколо нього, позаяк, на його думку, усі ті архітектурні викрутаси та надлишки флори створювали сприятливі умови для проникнення в приміщення КДБ терористів і диверсантів. До того ж вони спотворювали цілісне уявлення населення про те, яким повинен бути екстер’єр центрального органу державної безпеки Української РСР. „Будинок КДБ, — казав Степан Несторович, — повинен мати вигляд суворої, неприступної і непорушної цитаделі. А що це за цитадель з балконами й фігурними парапетами, деревами й несерйозними кущиками навколо, за якими може сховатись терорист з гранатою, бомбою чи базукою типу „Муха”?”
Втім, щойно розпочата ліквідація архітектурних викрутасів на будинку КДБ та зелених насаджень навколо нього була тимчасово припинена у зв’язку з протестом до Ради Міністрів УРСР головного архітектора міста Києва, який випадково проїжджав вулицею Володимирською саме в той час, коли півтора десятка хлопців у касках і з відбійними молотками довбали парапети на балконах оповитого курявою будинку, що належав КДБ УРСР, а інші вирубували дерева і кущі перед його фасадом.
Нагляд за роботами здійснював Степан Несторович, який теж був у касці, уніформі виконроба і теж оповитий курявою, але без відбійного молотка.
Підстави для внесення протесту головний київський архітектор мав. Як свідчили архівні документи Головного управління архітектури і будівництва Київського міськвиконкому, будівля КДБ УРСР була споруджена за проектом відомого українського архітектора Володимира Щуко в 1914 році для Київської губернської земської управи. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, здійсненої її гегемоном — пролетаріатом, і встановлення в колишній Російській імперії диктатури цього гегемона, будинок земської управи справедливо передали у користування гегемону і назвали його Палац праці. 1934 року після надання місту Києву статусу столиці УСРР, будинок цілком справедливо в гегемона відняли і його зайняв після переїзду з Харкова Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України, оскільки, відповідно до марксистсько-ленінського вчення, диктатура гегемона може бути тільки тоді диктатурою, коли її (диктатуру) очолює більшовицька партія. З 1938 року колишній Палац праці, а відтак штаб-квартиру ЦК КП(б)У було передано у безстрокове користування органам державної безпеки, оскільки, за відомим визначенням вождя Жовтневої революції Володимира Ілліча Леніна, радянська влада (диктатура пролетаріату на чолі з більшовицькою партією) тільки тоді чогось вартує, коли вона надійно захищена від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Захист здійснювало Головне управління державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ Української Соціалістичної Радянської Республіки (ГУДБ НКВС УСРР). Терміново у дворі будинку було споруджено внутрішню тюрму (архітектор Щуко подібного об’єкта для губернської земської управи не передбачив, і його помилку було виправлено), у камерах якої тимчасово перебували (до розстрілу внизу у підвалі) члени викритих контрреволюційних організацій українських буржуазних націоналістів та інших ворогів народу (до переїзду ГУДБ на вулицю Володимирську вказані акції здійснювались у спецкорпусі НКВС, який займав будинок колишнього Інституту шляхетних панянок по вулиці Жовтневої революції). ГУДБ 3 лютого 1941 року було перетворено у Наркомат державної безпеки Української СРР (НКДБ УСРР), 20 липня 1941 року НКДБ возз’єднався з НКВС, щоб 14 квітня 1943 року знову розз’єднатися. За часів німецької окупації залишене приміщення не справедливо, проте логічно, зайняло ҐЕСТАПО, у внутрішній тюрмі, спорудженої для ГУДБ НКВС УСРР, якого, чекаючи розстрілу (німці екзекуції влаштовували у Бабиному Яру, а не у підвалі), тимчасово перебували заарештовані члени мельниківської ОУН та інші учасники антигітлерівського підпілля. Після звільнення столиці Радянської України від німецьких загарбників Народний комісаріат державної безпеки УСРР повернувся у рідний дім.
З того часу мінялися найменування установи, яка розміщувалася в ньому: ГУДБ НКВС — НКДБ – ҐЕСТАПО — МДБ – ГУДБ МВС – МДБ – КДБ, — без суттєвої зміни зовнішнього і внутрішнього декору. Зважаючи на складний історичний шлях, який за короткий, але наповнений значними подіями час пройшли усі установи, що розміщувалися в будинку по вулиці Володимирській, 33, постановою Ради Міністрів УРСР його було занесено до Державного загальноукраїнського реєстру історичної, архітектурної і культурної спадщини. Відповідно до урядової постанови, зміни в екстер’єрі будь-якої будівлі, занесеної до вказаного реєстру, могли вчинятися лише за згодою управління архітектури і будівництва міськвиконкому та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.
Головний архітектор міста Києва згоди на деформації історичного будинку, який займав КДБ УРСР по вулиці Володимирській, 33, звісно, не давав і дати не міг. Зробивши запит до Товариства охорони пам’яток історії та культури, він переконався, що звідти дозволу теж не було, тому через Раду Міністрів УРСР зажадав від голови КДБ УРСР негайно припинити усі роботи, пов’язані із зміною екстер’єру будинку, і відновити порушені його фрагменти.
На той час першим заступником голови правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури працював колишній начальник 5-го Управління КДБ УРСР полковник у відставці Каллаш, звільнений Федорчуком без пенсії за недостатню активність при реалізації заведеної за його вказівкою централізованої справи „Блок”. На новій посаді Каллаш відверто нудьгував до того часу, поки не одержав запит від головного київського архітектора стосовно незаконно розпочатих ремонтних робіт на будинку КДБ УРСР (колишньої Київської губернської земської управи). Для Каллаша стало новиною, що будинок КДБ УРСР занесено до Державного реєстру пам’яток історії та культури, і він зажадав від свого референта негайно надати йому всі законодавчі документи, що стосуються цього питання.
Навчений за час роботи в органах державної безпеки методам оперативного пошуку, Каллаш віднайшов у наданих документах ще один цікавий момент: відповідно до законодавства, установи, які використовували занесені до Державного реєстру будівлі, мусили сплачувати податок на користь Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. КДБ УРСР чомусь такий податок не сплачував, либонь, так склалося історично, і загальна сума боргу за роки ухиляння КДБ УРСР від виконання фіскальних обов’язків на той час, за його підрахунками, сягнула 249 840 карбованців 67 копійок. Отримавши такий козир, Каллаш усі свої зусилля зосередив на тому, щоб примусити Федорчука дотримуватися чинного законодавства, і негайно надіслав йому письмову вимогу про необхідність погашення боргу за користування історичною будівлею та подальше щомісячне відрахування визначеної законом суми до бюджету Товариства.
Не отримавши протягом місяця відповіді, Каллаш надіслав Федорчуку припис про накладення на нього штрафу за невиконання вимог закону (у сумі 249 крб. 84 коп.), додавши ще й штраф на його заступника Муху за спробу несанкціонованого порушення екстер’єру історичної будівлі (у сумі 150 крб. 00 коп.). Протягом наступного місяця Каллаш відповіді не отримав, до бюджету Товариства охорони пам’яток історії та культури з КДБ УРСР кошти теж не надійшли, після чого він зайняв посаду директора одного з київських кінотеатрів. Подальша його доля губиться в мороці історії.
Втім, будівельному відділу КДБ УРСР довелося припинити роботи, зініційовані Степаном Несторовичем, затинькувати щербатини, полишені відбійними молотками, і, оскільки затиньковані місця вирізнялися на загальному тлі будівлі, було прийнято рішення перефарбувати будинок із темно-сірого кольору у темно-брунатний, що й було в достатньо короткий строк зроблено, знову ж таки під керівництвом Степана Несторовича. Зелені насадження до історичної пам’ятки не належали, тому пеньки викорчували і землю на тому місці укотили під асфальт.
Після цієї оказії Степан Несторович у перервах між забезпеченням безпеки святкування Великого Жовтня, Першого травня і Дня Перемоги та приїзду високих гостей до Києва повністю зосередився на підвищенні рівня професійної і політичної підготовки співробітників КДБ УРСР.
(далі буде)
Попередні глави:
Переднє слово http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52381.html
