Кому спала на думку геніальна ідея з розписками, встановити не вдалося. То ж доводиться метикувати методом дедукції, на зразок „кому це було вигідно?” Беззаперечно те, що якби попередньо зналося, кому дістануться здобутки всієї афери із спадком, то, напевно, і не трапилося цієї кримінально-детективної пригоди з пограбуванням дітей одеським синдикатом суддів, адвокатів, прокурорів та держвиконавців. Так і хочеться кричати: остерігайтесь суддів і адвокатів! Бо недаремн ще Ігор Сіверянин застерігав: “законы святы, да судьи вражьи супостаты”. Крах демократії, коли адвокати виступають у ролі сутенерів у змові із суддями.
Одесит Сергій Дегтяр до своїх 40 років трудами зумів настаратися на чималий статок. Створив телекомпанію „Чорне море”, для неї почав будувати офісне приміщення за оригінальним проектом, житловий особняк, придбав джип, яхту та багато чого іншого. Як за мірками південної столиці – цілий капітал. Напевно, саме таке перенапруження (ніщо в житті за так не дається) у ще фізично здорового чоловіка призвело до мозкового крововиливу. Клінічна смерть. Лікарі престижного сучасного центру при інтенсивній терапії безсилі перед фатальністю. Дива не сталося. Інсульт трапився зненацька – як грім у ясний день — серед незвершених планів і задумів… І коли хворий перебував поза свідомістю, спадкоємці уже подумували, як ділитимуть багатство. А їх, спадкоємців першої черги було четверо. Двоє синів від першого шлюбу та дружина і семирічний син від другого шлюбу.
До честі покійного, створивши другу сім’ю, він перебував у дружніх стосунках із першою дружиною Наталією Дегтяр і повністю утримував колишню родину. Отож, цілком логічно й прийнятно, що тривога про день завтрашній змусила Наталію звернутися до Тетяни Сафронової (другої дружини) із пропозицією „поділити” все по-людському. Та ж, начебто, збиралася спочатку впоратися з усіма нагальностями, завершити будівництво, а потім лише ділитися.
Достеменно не відомо, як відбувалися ці торги, але компромісом не увінчалися. І саме ця неузгодженість і стала наріжним каменем подальшого каламбуру суддівських афер.
Розподіл майна Сергія Васильовича розпочався ще за його життя. Насамперед, не гаючи часу, Тетяна Сафронова згідно з розпорядженням Київської райадміністрації м. Одеса від 11.03.2004 року була призначена опікуном над громадянином Дегтярем Сергієм Васильовичем на підставі рішення Київського місцевого суду м. Одеси від 04.03.2004 року (з негайним виконанням!), згідно якого той визнавався недієздатним. Пояснення цілком зрозуміле – мовляв, того вимагали нагальні потреби. Як от, кошти на лікування. А те, що дати проведення судово-медичної експертизи і судового засідання Київського районного суду м. Одеси (04 березня 2004 року) про визнання Дегтяра С.В. недієздатним і призначення Сафронової Т. його опікуном збігаються – то дурниця. У цій історії не варто зважати на дати, нумерацію самих справ, збіги чи непослідовність, кричущу для неозброєного ока фіктивність “розписок” і доказів, порушення норм, статей законів тощо. Бо сказано: в Одесі судді — самі собі закон. Вірніше беззаконня, возведене в ранг непогрішності й безкарності. Хто може протистояти судді-злочинцю? На суддю Гандзій, наприклад, надходить скарг більше, ніж на всіх одеських суддів разом. І що?
Щоб не звинуватили в упередженні до когось у цій архізаметикованій історії, попробуємл викласти суть поясненнями самих сторін.
Отже, друга дружина Сафронова Тетяна:
„После смерти мужа я узнала, что он был должен значительную сумму денег по расписке в результате домашней сделки в размере 954 000 гривен (150 тис. долларов у.о.) гражданке Кирюхиной Светлане Яковлевне”(із скарги гр.Сафронової до Генерального прокурора України). Лукавство перше, бо насправді судове засідання Київського міського суду під головуванням судді С.Реви з розгляду позову громадянки Кирюхіної С.Я. про визнання угоди купівлі-продажу від 23 серпня 2003 року дійсною і визнання за нею права власності на незакінчене будівництво не житлового приміщення під №1 по вул. Шкільний аеродром у м. Одесі відбулося 30 березня 2004 року, тобто саме в день смерті Дегтяра С.В. Тетяна Сафронова, як опікун, позов визнала повністю. Крім того, виявляється, що саме в цей день і в цьому ж складі суд (справа №2-2321/04) задовольнив ще одну позовну вимогу гр. Кирюхіної С. до Сафронової Т. про визнання дійсною аналогічної оборудки і визнання права власності на будинок і земельну ділянку площею 0,1442 га по вул. Академічній під №7/9 у м. Одесі. Позивачка стверджувала, що 5 вересня 2003 року (за місяць до нещасного дня захворювання) поміж нею і Дегтярем С.В було укладено домашню угоду про продаж згаданого будинку із присадибними забудовами за 954000 гривень (еквівалент 180 тисячам у.о.). А після отримання правовстановчих документів Дегтяр зобов’язувався оформити цю угоду в нотаріальній конторі.
Важкий усе-таки, напевно, видався день для Сафронової – смерть чоловіка і два судових розгляди про розрахунки за борги! Хоча достеменно, що про пред’явлений позов громадянка Сафронова знала заздалегідь, тобто до смерті чоловіка.
А тепер ще про двох дійових осіб, начебто, випадкових у цій історії, але які так значимо вплинули на звичайнісіньку, здавалося б справу розподілу майна між спадкоємцями.
Громадянка Кирюхіна Світлана Яківна, літня одеситка, займається нетрадиційним лікуванням. Здібності чи можливості ескулапа авторка цих рядків оцінити не може, але ось у царині сприяння відчуження чужого майна гадаю, тепер матиме міжнародний сертифікат. На запитання, звідки в літньої, незаможної жінки стільки грошей, щоб викупити нерухомість у підприємця Дегтяра, конспіративно прозвучало: „моя доля тут невелика, решта – дуже високопоставлених людей, видати яких я не маю права”.
У той час, коли медики не обнадіювали родичів перспективою здоров’я Сергія, вони, вірогідно, вдалися до „нетрадиційних” послуг пані Кирюхіної. Очевидно, що під час довірливих розмов з украй виснаженою важким тягарем Сафроновою, цілителька і нарадила їй для облаштування майбутніх неминучих клопотів гарного адвоката – пані Ольгу Михайлівну Ільченко. Перевіряти її статус, звісно, ніхто не став (чи правда, що її позбавили права займатися адвокатською діяльністю, як і те, чи мала вона взагалі юридичну кваліфікацію), вистачило рекомендаційного протеже самої пані екстрасенса: мов, вона вхожа в усі судові кабінети, при зв’язках і все, за що б не бралася, виграє! Колись Світлана Яківна лікувала матір Ольги Михайлівни, уже покійну. А Ольга Михайлівна, навзаємен, всього за три тисячі зелених розвела сина Кирюхіної. Розлучення молодят не вдалося, а от слово „розвела” якраз влучно і оцінює здібності адвокатші Ільченко. От, що то дійсно „не програє!”. Варто додати, що Світлана Яківна і сама була близька до судівсько-прокурорської тусовки Одеси. Відомо, що сім’я заступника голови Приморського суду Наталії Гандзій у повному складі піддавалася нетрадиційному зціленню.
Доручення на право представляти інтереси Тетяни Сафронової та її семирічного сина Ільченко оформила у адвокатській конторі широко відомої у приморському місті адвоката, колишньої судді Апеляційного суду, члена колегії адвокатів Лідії Павлівни Н.(довіреної особи одного з високопоставлених керівників обласного апеляційного суду Одеської області). Саме ця деталь „зв’язку” і зміцнила довіру до свого майбутнього захисника. З полегшенням і сподіваннями на якнайкраще вирішення клубка неминучих розборів прибита горем Сафронова віддала своїй рятівниці всі установчі документи. Крім них новоявлена “представниця” попросила ще декілька чистих аркушів із підписами. Про всяк випадок.
Отож, саме пані Ільченко, як скаже сама Сафронова, нарадила їй визнати в суді позовні вимоги Кирюхіної.
Але, як з’ясується згодом, першим звернувся до суду за узаконенням компенсації – визнанням дійсним договору купівлі-продажу й визнання права власності на катер марки “Ciera 285 SB” син Кирюхіної – Кирюхін Олександр Сергійович, стверджуючи, що 2 червня 2003 року між ним і Дегтярем було укладено аналогічну „домашню” угоду. Сафронова Т., як опікун, підтвердила, що, і справді, в її присутності чоловік продав цю яхту за 100000 гривень. І суддя Гандзій своїм рішенням „із негайним виконанням” від 15 березня 2004 (коли Сергій вже перебував у комахоїдному стані), посилаючись на цілу низку статей Цивільно-процесуального й Цивільного Кодексів України, Закону України „Про власність” задовольнила цей позов. Дарма, що суду не надано жодних доказів, як от хоча б сфальсифікованої розписки за отримання грошей, що не було навіть формальної участі опікунської ради (як і в згаданих попередньо судових прецедентах) тощо. Не спантеличило суддю Гандзій і те, що насправді щойно придбаний катер коштував у декілька разів більше, і те, що на час „угоди” Дегтяр ще не встиг його зареєструвати, тобто, не був власником.
Як згадувалося, опікуном згідно з рішенням Київської районної адміністрації Одеської міської ради Сафронова призначена 11 березня 2004 року. Примітно, що саме в цей день видано ще два розпорядження – „про дачу згоди на укладання договору купівлі-продажу автомобіля „VOLKSWAGEN TUAREG” та садового будиночка –дачі в Затоці, які належали Дегтяру Сергію. Мотивування те ж саме – в зв’язку з „станом здоров’я підопічного, необхідністю придбання ліків для нього, оплати за стаціонарне лікування…”Застереження – „з урахуванням позитивного рішення ради опіки та піклування” теж мало фіктивну суть, бо ніхто, звісно, на такі дрібниці в порівнянні з масштабністю проведених оборудок, не зважав.
Зрозумівши, що її ошукали, перша дружина Дегтяр Наталія Марсівна в інтересах своїх неповнолітніх дітей звертається до правоохоронних органів Одеси. Всі її звернення до прокуратур усіх рівнів – від міської до Генеральної пересилалися „за належністю” або з відписками „підстав для скасування не вбачається.
Цікавою з точки зору процесуальності є відписка голови апеляційного суду Одеської області А.Луняченка від 19.05.2004 р. до в.о.голови Приморського районного суду: „направляю вам у порядку ст..133 ЦПК України позовну заяву Дегтяр Н.М. до Дегтяр О.В. і інших для вирішення питання про об’єднання з позовом Сафроної Т. Г до Дегтяр С.В. по визнання права власності, який знаходиться у провадженні Приморського районного суду м. Одеси. „Витребувана” у такий спосіб справа у Приморському суді так по суті і не розглядалася.
Брат покійного Дегтяр Олег Васильович, засновник телекомпанії „Чорне море” теж звернувся до начальника слідчого управління УМВС в Одеській області М. Кичука із заявою про підробку Сафроновою підпису його брата в розписці від 06 лютого 2000 року про отримання Дегтярем С. від неї у борг 180000 гривень. Гроші чоловік в жінки позичав „для внесення їх в Статутний фонд телекомпанії „Чорне море” в формі товариства з обмеженою відповідальністю в зв’язку із змінами Статутного фонду й долями засновників”. Суму боргу зобов’язувався повернути протягом трьох років, а в разі неповернення пообіцяв передати їй свою долю в Статутному фонді, котра складає 90% Товариства. (Справу за позовом Сафронової до свого підопічного Дегтяра С. про “узаконення” цих 90% знову таки розглядала відома суддя Гандзій).
Слідчий цього управління В.Недзельський 12 липня 2004 року порушив кримінальну справу стосовно Сафронової та наклав арешт на все рухоме й нерухоме майно Дегтяра С. Але вже 11 серпня прокурор відділу прокуратури Одеської області В.Бех своєю постановою кримінальну справу відмінив і зняв арешт через те, що начальник М.Кичук прийняв заяву від Дегтяра О., „не попередивши того про кримінальну відповідальність за донос”. А через те, що до заяви було надано фотокопію розписки покійного, то її достовірність встановити не можливо.
Чому ж дивуватися, коли чоловік судді Гандзій – Ігор Гандзій не остання людина у цій прокуратурі?
Тим часом, задовольнивши через суд усі свої вимоги, пані Кирюхіна взялася за оформлення права власності на згадані об’єкти нерухомості. Звісно, що якщо на попередній стадії цими справами цілком займалася Ільченко, то і тут вона мала все довести до кінця. І пані цілителька-екстрасенша теж видає їй доручення на подальше “представництво”. 7 червня 2004 року Кирюхіна С.Я отримала акт державної технічної комісії про прийняття закінченого будівництва об’єкта в експлуатацію – житлового будинку по вул. Академічній 7/ 9 загальною площею 491,8 м, 16 липня – свідоцтво на право власності цим домоволодінням. Зокрема, зазначається, що це домоволодіння складається з одного жилого будинку загальною площею 491,8 кв. м, жилою площею 108,0 кв.м, басейну літ. ”Б”, гаражу літ.”В”, навісу літ. „Г”, відображених у технічному паспорті від 21.08.2003 р. А 02 вересня одеське міське управління земельних ресурсів видало їй аналогічно державний акт на право власності на земельну ділянку 0,1442 га за цією ж адресою. Довше оформлялося й реєструвалося право власності на нежилу будівлю офісного центру за адресою Шкільний аеродром, 1.
Підприємець Олександр Череп близько приятелював із покійним Сергієм Дегтярем. Знаючи про проблемність „спадку”, все ж таки наважився придбати телекомпанію „Чорне море”. Два місяці переговорів із „спадкоємцями з інтригами” увінчалися 20 жовтня 2004 року офіційною угодою купівлі-продажу. Неймовірно, але результати задовольнили всіх. Усі претенденти офіційно, через банк за свої долі отримали належні частки.
Але для телекомпанії потрібне було і приміщення, яке саме для цього й будував покійний Дегтяр. Проте відразу після купівлі телекомпанії нові власники – брати Черепи запросили аудиторів, які виявили велику заборгованість телекомпанії (близько півтора мільйона гривень) перед англійською та українськими компаніями за продукцію („сигнал”). Як виявилося, покійний гроші витрачав на будівництво офісу, плануючи розрахуватись пізніше. Людина не збиралася вмирати…
А невдовзі новим власникам від англійських партнерів надійшло повідомлення з погрозою відключити сигнал за несплату боргів. Після чергових переговорів із спадкоємцями вдалося домовитися, що після введення офісу в експлуатацію Черепи забирають його з різницею доплати за борги. Ті на такі умови погодилися, бо перебували під позитивним впливом успішної попередньої оборудки. Тож тепер залишилося діждатися документів після реєстрації у БТІ…
В першій половині січня Ільченко зателефонувала Олександру Черепу і запропонувала „схему”, за якою можна позбутись від „спадкоємців”. Йому ж обіцялося повернути затрати за сплату боргів телекомпанії…
Але 22 січня цього року, завітавши до БТІ, Кирюхіна та Сафронова виявили, що власниця всієї нерухомості …їхня „захисниця-представниця” Ільченко Ольга Михайлівна. Спантеличені обидві навіть не могли спочатку зрозуміти причину. У суді, куди вони кинулися в пошуках пояснень, їм відмовляли в будь-яких коментарях. Звичайно, і з рішеннями суду їх ніхто не збирався знайомити, навіть якщо вони зацікавлені особи, або учасники процесу. То ж як з’ясувалося згодом із конспіративно добутих ксерокопій рішень суду, що навчена досвідом, пані адвокатша ще 26 жовтня 2004 року звернулася до відомого Приморського суду м. Одеси, а саме до відомої вже нам судді Наталії Гандзій з позовом про визнання операції купівлі-продажу житлового будинку із земельною ділянкою від 10 вересня 2004 року дійсною і визнання за нею права власності на цей будинок із ділянкою за адресою вул. Купріна 7/9 (колишня вул. Академічна). В підтвердження своїх претензій вона зазначила, що 10 вересня 2004 року вона придбала у Кирюхіної С.Я цей житловий будинок з прибудовами за 253976 гривень, а також земельну ділянку, на якій вони знаходяться за 724600 гривень. Відповідачка зобов’язувалася оформити оборудку в нотаріальній конторі протягом одного місяця у зв’язку з тим, як будуть готовими деякі документи на відчуження власності. Але Кирюхіна протягом належного часу документи не підготувала. Мало того, позивачці стало відомо, що та збирається перепродати згадану нерухомість. Відповідачка Кирюхіна з позовом погодилася, підтвердила претензії Ільченко, і те, що всю належну суму грошей вона отримала відразу в присутності двох свідків. Засудивши відповідачку за ухиляння від зобов’язань, розглянувши договір купівлі-продажу, пославшись на домовленість сторін, суд задовольнив позов пані Ільченко.
Закономірно, історія повторилася фарсом. Але трагедія, коли суддя Гандзій, узурпувавши право вершителя законності, освятила цей фарс Іменем України.
За цим самим шаблоном уже 28 грудня 2004 року (на другий день по отриманню Кирюхіною права власності) суд у тому ж самому складі (суддя Гандзій, секретар Зазашвілі, позивачка Ільченко) задовольнив ще один позов Ільченко до Кирюхіної стосовно купівлі-продажу нежилого офісного приміщення за адресою вул. Шкільний аеродром, 1, посилаючись знову на „домашню” угоду між ними. Отримавши гроші сповна (795000 гривень), Кирюхіна знову стала ухилятися від обіцяного укладання юридичного договору в нотаріальній конторі після введення в експлуатацію. В судовому засіданні відповідачка все це підтвердила, як і ті ж самі свідки –Мельникова та Балаєв, то суд дійшов висновку, що цю оборудку належить визнати дійсною „з негайним виконанням”. Зловтішно, але адвокатша Кирюхіна попросила стягнути з Кирюхіної ще й держмито в сумі 1700 гривень у доход держави. Принагідно ще раз, що нумерація обох останніх справ знову не послідовна. Що вже на таке зважати, якщо насправді про останні судові процеси Кирюхіна навіть не здогадувалася, її просто не було в цей час в Одесі, що підтверджується документально (дізнавшись про це, рішення суду поміняють – мов Кирюхіна надала Ільченко генеральне доручення). Жодних домовленостей, як-от „домашніх ” угод про купівлі-продаж теж не існувало. В пошуках останньої соломинки Кирюхіна кидається подати апеляції до суду, але їх не приймають. На заяви до в/о Приморського суду, голови Апеляційного суду Одеси ніхто не відповідає. 28 січня 2005 року Кирюхіна направляє апеляцію рекомендаційним листом до Приморського суду. Звідти – ні гу-гу. Звернення до генерального прокурора тощо потрапляють у той самий коловорот…
Тепер уже старший слідчий В.Недзельський, розглянувши 07 січня 2005 року заново матеріали кримінальної справи №01200400106, встановив, що Сафронова Т. шляхом подання фіктивних розписок від імені С. Дігтяра,
заволоділа його нерухомістю. Зокрема, мова йдеться про житловий будинок за адресою вул. Академічна, 7/9; офісна будівля на Шкільному аеродромі, 1; житловий будинок за адресою вул. Чернігівська, 9; садовий будинок і ділянку в Затоці Білгород-Дністровського району. За цим фактом порушується кримінальна справа і накладається арешт на всю спадщину покійного Сергія Дегтяра.
Відомо, що нещастя теж об’єднує людей. Коли стало цілком зрозумілим, що „представниця” Сафронової та Кирюхіної Ільченко у змові із суддею Гандзій просто підступно пограбували “спадкоємців”, ті почали шукати спільного порятунку. Софронова подає заяву до суду з проханням ще раз розглянути справу “розписок” за ново виявленими обставинами.
Не відбулося й судового розгляду за позовом Дегтяр Н.М. в інтересах своїх дітей на оскарження дій державного виконавця першого відділу державної виконавчої служби Київського районного управління юстиції м. Одеси. — Бо Ільченко просто забрала всю справу із суду…
21 січня 2005 року знову ж в тому складі Приморський суд задовольнив позов Ільченко про усунення перешкод в здійсненні права власності на спірні приміщення й виселення Кирюхіної з них. Особливість цієї справи –„ответчица в судебное заседание не явилась дважды”. Звісно, вона про це просто не знала.
Знахабніла від своєї всесильності й безкарності, Ільченко 7 лютого форсує негайне вселення в здобуті „фортеці”. Без попередження, посеред зими, без свідків. Кадри відзнятої хроніки вселення – гіркий сарказм на подобу державної виконавчої служби. Держвиконавець О.Павленко в оточенні бритоголових молодиків незаконно проникнув до приміщення, орендованого третіми особами і вселив туди якогось Паркаєва. Серіал неймовірних пригод із нерухомістю продовжується – на час уселення це майно вже виявляється передарованим співмешканцю (чи вже чоловікові) Паркаєву.
Сергій Паркаєв, колишній співробітник ОВС. Трудову біографію розпочав контролером в Одеській колонії суворого режиму, де у кримінальних авторитетів і пройшов перші університети. Із місць, де йому довелося працювати – Одеському УБОЗі, Суворівському РВВС його звільняли за негативними мотивами. Лікувався від алкоголізму. І саме на нього 21 січня 2005 р. Ільченко переоформила нерухомість.
17 лютого Кирюхіна та Ільченко “випадково” зустрілися в приймальні заступника голови Приморського суду. І саме в присутності Гандзій Ільченко спочатку вилила відро води на Кирюхіну, а потім побила її. Медики засвідчили, що в неї — струс мозку. Проте начальник Приморського РВВС Ястремський (дружніми стосунками з яким нахваляється Ільченко), із заявою до якого звернулася Кирюхіна, звинуватив саму Кирюхіну.
Клан суддів-прокурорів-адвокатів був би неповним без супрягу в них нотаріусів. Бо саме приватним нотаріусом Р.Химченко 28.01.2005 р. удостовірено договір дарування офісу між Ільченко та Паркаєвим.
Колись Юрій Кармазін назвав Одесу українським Палермо. Сприйняла на слово. Але справжню глибину пізнаю лише тепер. Після звернень громадськості Одеси до влади України з приводу свавілля правоохоронної й суддівської системи. Після судів із приводу виборів міського голови. Судді в Одесі особливі. І святі закони порушують не зовсім святі судді. В їх душах немає нічого ні святого, ні людського. Страшно, що вже на переломі старого й нового, після проголошення про те, що наші суди чинитимуть правосуддя лише згідно із Законом, у післяреволюційній Україні “Іменем України” освячуються злочини проти дітей. Мантії безчестя, як видно не піддаються жодній люстрації…
Генеральному прокуророві України
Дегтяр Наталії Марсівни
в інтересах неповнолітнього Дегтяра Олександра Сергійовича
Дегтяра Олексія Сергійовича
Звертаюсь до Вас за допомогою в дусі Ваших виступів в засобах масової інформації про боротьбу з корупцією в лавах суддів…
На підставі рішень місцевих судів м. Одеси розтрачено майно, яке належало моєму колишньому чоловікові Дегтярю С.В. на суму понад мільйон доларів……
Відповідно із Законом України “Про охорону дитинства” кожна дитина має право на отримання згідно встановленого порядку в спадок майно й гроші в разі смерті батьків.
…моїм дітям завдано матеріальних збитків в сумі понад 500000 (п’ятсот тисяч) доларів США.”
Решту півмільйона мало б належати ще одній дитині – Дегтярю В.С. та його матері Софроновій Т.Г.
P.S. Як стало відомо, 01.Ільченко та Паркаєв зняли всі арешти на майно (не без допомоги прокуратури області?) і продали будівлю громадянці Агєєвій І.Н. І подібні оборудки із дитячим майном адвокат Ільченко колегою Паркаєвим “провертають ” не вперше…
Зоя Загородня, спеціально для «ОРД»
