ЧИСТИЙ КРИМІНАЛ ЧИ БРУДНА ПОЛІТИКА?
Попри категоричні запевнення Юрія Луценка, що затримання голови Донецької обласної Ради не моє жодного політичного підґрунтя, а є лише боротьбою з організованою злочинністю, зазначимо, що ситуація, коли до влади у величезному регіоні приходять суто кримінальні елементи, виходить далеко за межі Карного кодексу й стає фактором політичного життя. Як і запевнення міністра, що відтепер перед законом усі рівні й у державі ось-ось має запанувати чи то принцип верховенства права, чи то принцип верховенства закону (це — зовсім різні, а, точніше — протилежні правові категорії, але міністр цього не знає). Бо якби заява Луценка відповідала дійсності, то Печерський районний суд, куди захисник Колесникова Андрій Федур звернувся зі скаргою на незаконне затримання свого довірителя, скаргу б задовольнив негайно. Оскільки затримано Бориса Колесникова було незаконно, всупереч настановам статті 29 Конституції України, яка стверджує наступне:
“Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом…”.
Таким чином, Конституція передбачає, що позбавити людину волі на період досудового слідства можна виключно за рішенням суду. Отже, якщо в слідства були достатні докази того, що Колесников, перебуваючи на волі, може ухилитися від участі в слідчих діях або впливати на слідчого, суд, свідків, інших учасників процесу, то, за законом, підлеглим Луценка треба було б звернутися до суду з відповідним поданням, узгодженим з прокурором. У такому випадку, відповідно до статті 165-2 КПК України, суддя вправі винести постанову про затримання підозрюваного й розпорядитися доставити його в суд під вартою. Саме це й треба було зробити 6 квітня 2005 року, коли Колесников прибув до Києва за викликом слідчого Генеральної прокуратури для допиту в якості свідка по зовсім іншій справі. У такому випадку Колесников був би затриманий не працівниками Головного слідчого управління МВС, а конвойною ротою судової міліції на виконання постанови судді з дотриманням всіх вимог Конституції та Європейської конвенції з прав і основних свобод людини. До речі, у такому разі рішення про обрання підозрюваному запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою приймалося б у той же день, а не через дві доби, коли вже лихоманило парламент, а в Донецьку ставили намети. Запитання до Луценка: невже було важко 6 квітня, потайки від преси та народних депутатів, відвезти до Печерського суду узгоджене з прокуратурою подання про обрання Колесникову запобіжного заходу й провести подальше його затримання у повній відповідності з Конституцією та міжнародними зобов’язаннями України, яка приєдналася до Конвенції з прав і основних свобод людини?
Натомість Колесникова затримали за постановою слідчого МВС без санкції суду, що допускається виключно “у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити” лише в тих випадках, коли слідство фізично не може вчасно звернутися до суду. Подібні ситуації бувають у випадку, наприклад, коли слідчий, йдучи з роботи, побачив на вулиці труп, а поруч — чолов’ягу з закривавленим ножем. Або коли біля трупу репетують очевидці, показуючи пальцем на людину, що, кинувши ножа, біжить з місця події. Тоді слідчий має право самотужки, без санкції суду, затримати підозрюваного на строк, який не перевищує 72 години, обов’язково зазначивши в протоколі одну з трьох підстав, передбачену для таких ситуацій статтею 106 КПК України, а саме:
1) коли особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після нього;
2) коли очевидці, у тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні ознаки злочину.
Але й це не все — якщо підозрюваний не згоден з затриманням, то він має бути негайно доставлений до суду для розгляду його скарги (остання вимога хоча й не зафіксована в КПК України, але передбачена Європейської конвенцією з прав і основних свобод людини).
Чи були підстави затримувати Колесникова без санкції суду? — Жодних. Саме тому в протоколі затримання слідчий МВС навіть не заповнив графу “підстави затримання”, а це означає, що прокуратура зобов’язана порушити проти підлеглих Луценка кримінальну справу за ознаками статті 371 КК України (“завідомо незаконне затримання”). Чи погодився Колесников зі своїм затриманням? — Ні. А це означає, що його зразу ж мали повести до суду, а не до ізолятора тимчасового тримання на Подолі. До суду Колесников потрапив лише через дві доби, що аж ніяк не відповідає значенню слова “негайно”.
Наступне слушне запитання — чи означає все це, що в переслідуванні Колесникова були якісь політичні мотиви? — Відповідь також очевидна. Якби подібні мотиви дійсно були, то слідчі не припустилися б жодного процесуального порушення. Інша річ, що з Колесниковим обійшлися точно так, як і з іншими громадами Україні, яких міліція кидала, кидає та, вочевидь, буде кидати за ґрати без жодної оглядки на Конституцію та закони.
На другий день по затриманню Колесникова Луценко заявив, що слідчий, мовляв, мав усі передбачені законом підстави затримати голову обласної Ради без відома суду на підставі статті 106 КПК України, оскільки на Колесникова, як на злочинця, прямо вказали потерпілі. Формально кажучи, слідчий, дійсно, такі підстави мав, хоча ця стаття діє лише “у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити”, а цього якраз і не було. Але чому ж тоді слідчий не послався в протоколі затримання на цю норму закону, нехай і неправильно ним потрактовану? Невже було важко хоча б протокол затримання скласти без явних помилок?
Отже, якщо якась політика в справі Колесникова й існує, то полягає вона в тому, що команда нового міністра внутрішніх справ не здатна мислити правовими категоріями й виконувати свої безпосередні функції — стояти на сторожі закону. Бо якщо з міністра внутрішніх справ його підлеглі роблять клоуна, то це вже дійсно політика, яка спрямована на те, щоби продемонструвати всьому світові, що українські правоохоронці працювати на законних засадах не можуть у принципі, а всі розмови про “верховенство права” призначені лише для іноземного споживання.
Ставити під сумнів причетність Колесникова до діяльності організованого злочинного угрупування “Люкс” можуть хіба його подільники. Але це не означає, що він позбавлений гарантованих Конституцією прав і може піддаватися кримінальному переслідуванню всупереч встановленій законом процедурі. І якщо нова влада не може забезпечити дотримання процесуальних норм щодо голови обласної Ради, то як вона збирається втілювати принцип верховенства права відносно тисяч “маленьких українців”, яких незаконно тримають у тюрмах і катують у відділках міліції?
ЯКІ НАГЛЯДАЧІ, ТАКИЙ І НАГЛЯД
Наступний висновок, який дозволяє зробити аналіз справи Колесникова, стосується діяльності Генеральної прокуратури, зокрема нагляду за дотриманням законності в органах МВС. Якби Україна мала легітимного генерального прокурора, а не Піскуна, то всі допущені слідчими МВС помилки були б вчасно виправлені. Але замість цього Генпрокуратура продовжує веселити громадськість, не допустивши 6 квітня 2005 року до ізолятора тимчасового тримання захисника Колесникова Андрія Федура та заявивши 8 квітня 2005 року в суді клопотання про відсторонення його від участі в справі. Клопотання заявлене на підставі того, що Піскун, впійманий Федуром у вересні 2002 року на явній брехні, вирішив помститися адвокату й порушив проти нього кримінальну справу, яка досі не закрита. А відповідно до статті 61 п.4 КПК України захисником не може бути особа, проти якої порушена кримінальна справа.
Ця стаття КПК взагалі-то є апофеозом беззаконня минулого режиму й дозволяла відстороняти неугодних слідству адвокатів від участі в резонансних справах лише на підставі папірця під назвою “постанова про порушення кримінальної справи” навіть без висунення жодного обвинувачення. А з Федуром взагалі вийшла комедія. У 2002 генерал-лейтенанту податкової міліції Піскуну, уперше призначеному генеральний прокурором України, знадобилися документи Федура, які адвокат зібрав, захищаючи в суді віце-президента банку “Слов’янській” Бориса Фельдмана й які повністю викривали начальника слідчого управління ДПАУ Піскуна та голову ДПАУ Азарова в скоєнні низки тяжких злочинів. Зокрема ці два достойники примудрилися пограбувати сейфи банку “Слов’янській”, викрасти звідтіля векселі Макіївського металургійного заводу на суму біля 180 млн. грн. і продати їх одній із структур Ріната Ахметова за 8% номіналу. Але документи ці Федур постійно возив з собою, а адвокат — фігура недоторкана. Тоді Піскун наприкінці серпня 2002 року, під час слухання в Луганську апеляції на вирок Борису Фельдману, організував напад працівників податкової міліції на Андрія Федура. Автор цих рядків разом з кореспондентом УНІАН залучався органами МВС в якості понятого для складання протоколу огляду місця події й добре пам’ятає побитого адвоката та нахабні писки податківців, які забрали у Федура автомобіль разом з документами, що лежали в салоні. Але кримінальну справу за фактом побиття Федура прокуратура порушувати заборонила. Натомість за кілька днів по тому генпрокурор Піскун дав інтерв’ю улюбленій газеті “2000”, в якому розповів, що буцімто Федур їздив на краденому автомобілі, який давно перебуває в розшуку.
Адвокат, ясна річ, обурився й подав до суду на газету та Піскуна. Газета вибачилася й надрукувала спростування. Але сам Піскун здаватися не збирався й побіг до Адміністрації Президента з пропозицією порушити проти Федура яку-небудь кримінальну справу, мотивуючи це тим, що Федура треба відсторонити від захисту інтересів Лесі Гонгадзе — мовляв, заважає фальсифікувати. Медведчук дав відмашку й адвоката кинули до Подільського ІТТ — туди, де згодом кілька днів провів Борис Колесников. Одначе суд визнав затримання Федура незаконним. Тоді прокуратура висунула адвокату обвинувачення в шахрайстві, заявивши, що начебто він підробив генеральну довіреність, на підставі якої керував своїм автомобілем. Піскун навіть знайшов “потерпілого”, машиною якого буцімто заволодів Федур. Але “потерпілий” на допиті категорично заявив, що фабула обвинувачення є брехнею й жодних претензій до Федура в нього не має, а нотаріус, що посвідчив довіреність, не менш категорично стверджував, що ніякої підробки ніхто не вчиняв.
За таких обставин перше, що зробив суд, отримавши кримінальну справу по обвинуваченню Федура — скасував підписку про невиїзд і повернув адвокатові автомобіль. Але вироку досі не має попри те, що навіть слідчий прокуратури, який вів справу, підтвердив у суді, що підсудний нічого ніколи не підробляв. Бо представники обвинувачення постійно затягують справу й не дають судді піти в дорадчу кімнату для написання вироку, майбутній зміст якого давно є очевидним. Урешті-решт, навіть Піскун був змушений визнати безпідставність обвинувачення й знову допустив підсудного Федура представляти інтереси Лесі Гонгадзе. Але в справі Колесникова почалася стара пісня — проти Федура, мовляв порушена кримінальна справа й захищати голову Донецької облради він не може. Навіть великий Печерський райсуд визнав це клопотання сміховинним і відхилив пропозицію Генпрокуратури про відсторонення Андрія Федура від захисту Колесникова.
Тому виникає цілком слушне запитання — чи усвідомлює Піскун, що він робить і чи розуміє, які наслідки для України матиме його бурхлива діяльність у випадку, якщо справа Колесникова дійде до Євросуду? І що Луценко буде розповідати в парламенті, якщо судді Апеляційного суду м.Києва, отримавши хабара від “донецьких”, скористаються з того беззаконня, яке коять підлеглі Піскуна, і випустять Колесникова на волю? Між іншим, підстав для того, щоби визнати затримання голови Донецької обласної Ради незаконним, більш ніж досить.
Зокрема, звертаємо увагу міністра внутрішніх справ на те, що Піскун, взагалі-то, є суто приватною особою, а його повноваження генерального прокурора були припинені в судовому порядку ще в грудні минулого року. Це трапилося після того, як адвокати Андрій Федур і Віктор Агєєв подали до Печерського райсуду Києва скаргу на Указ Кучми про поновлення Піскуна на попередній роботі, з якої він був вигнаний по обвинуваченню в корупції. Відповідно до настанов глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України подача скарги зупиняє дію оскаржуваного акта до вирішення питання по суті. Нагадаймо, що саме в такий спосіб було зупинено повноваження попереднього голови Дніпропетровської облдержадміністрації Касьянова та ще кількох посадовців, призначених Президентом Ющенком.
Але досі ніякого остаточного рішення за скаргою адвокатів на Указ Президента про поновлення Піскуна не має, як не було й жодного засідання по справі. Заявники навіть звернулися до Апеляційного суду м.Києва з клопотанням про призначення психіатричної експертизи судді Гримич, яка відмовляється розглядати скаргу. Здавалося б — якщо доводи Федура та Агєєва є безпідставними й Піскун дійсно має право очолювати Генеральну прокуратуру України, то чому б не винести з цього приводу судове рішення, залишивши в силі Указ Президента України від 10 грудня 2004 року? Але як би там не було, доки за скаргою не прийнято якогось остаточного рішення (задовольнити, відхилити, залишити без розгляду, припинити провадження), Піскун виконувати повноваження генпрокурора не може, а всі його накази й розпорядженні є незаконними. Отже, незаконним є й наказ про призначення заступником генерального прокурора Віктора Шокіна, який порушив кримінальну справу проти Бориса Колесникова. А це означає, що Шокін є також приватною особою й постанова про порушення кримінальної справи проти Колесникова ніякої законної сили не має. Бо закон має бути однаковим для всіх — хоч для Колесникова, хоч для Піскуна. А перед тим, як оголошувати боротьбу з організованою злочинністю та розпатякувати про “верховенство закону”, Віктору Ющенку треба було б спочатку навести бодай елементарний лад в Генеральній прокуратурі.
МАДАМ З ПОВНОВАЖЕННЯМИ
Наступного дня після затримання Колесникова перед народними депутатами виступила Уповноважений з прав людини Верховної Ради Ніна Карпачова, яка закликала негайно звільнити голову Донецької облради, оскільки в нього є діти й жодної небезпеки для суспільства він не становить. Шкода, звісно, що ми не чули обуреного голосу пані Карпачової раніше — коли в Донецьку розстрілювали бізнесменів, кидали за ґрати журналістів, коли фальсифікували результати виборів, коли били політичних опонентів “єдиного кандидата”, коли підвішували суддів.
Зокрема, ось вже півтора роки належного реагування з боку Карпачової чекає підполковник міліції у відставці Михайло Халаджі, колишній начальник одного з відділів УМВС в Донецькій області, якого в листопаді 2003 року відправив на тюремні нари нинішній фаворит Пііскуна, прокурор м.Донецька Олександр Альмезов. Провина Халаджі полягала в тому, що він у своєму інтерв’ю розповів про створення в Донецьку банди з числа осіб, наближених до колишнього прокурора Донецької області Геннадія Васильєва. Але Карпачова чомусь не пригадувала тоді, що в затриманого міліціонера також є діти, зокрема старша донька — інвалід другої групи, а молодша — школярка. Не обурювалася Карпачова й тим, що в протоколі затримання Халаджі навіть не була вказана стаття інкримінованого йому злочину. Захищаючи Колесника, мадам Уповноважена також не б’є на сполох і з приводу того, що скарга Михайла Халаджі на незаконне затримання донині, ось вже півтора роки, перебуває в судді Ворошиловського районного суду м.Донецька Бухтіярової без жодного руху. Може треба було Карпачовій просто грошей понести? Автор цих рядків, так і бути, згоден виділити якусь копійчину Нині Іванівні, щоби вона, нарешті, виконала свої прямі обов’язки та направила до Донецька перевірку.
Не має Карпачова морального права давати оцінку правоохоронцям щодо Колесникова. Автор цих рядків — має, бо сам свого часу був незаконно кинутий в Донецьку до в’язниці, де його катували не один день. А Карпачова — ні. Нехай краще проституток захищає в рамках проголошеної нею “гендерної програми”. Це буде ближче за духом до тієї атмосфери, що панує в апараті Уповноваженого з прав людини. І цілком відповідатиме тим уявленням про “правову державу”, які пестують її нові роботодавці з членів організованого злочинного угрупування “Люкс”.
І ще одне запитання. Карпачова, виступаючи з трибуни Верховної Ради зробила те, що робити було їй прямо заборонено статтею 121 Кримінально-процесуального кодексу України — оприлюднила без дозволу слідчого матеріали кримінальної справи, порушеної щодо Колесникова, тим самим поставивши під загрозу життя потерпілих. За законом, слідчі МВС мали б негайно порушити проти Карпачової кримінальну справу за ознаками статті 387 Кримінального кодексу України. Так ось, чому досі пані Уповноважена не склала компанію Колесникову, а продовжує каламутити воду? Чи “верховенство права” в Україні поширюється вибірково лише на представників донецького криміналітету, а Піскун і Карпачова можуть безкарно порушувати закони й надалі? Чому досі не порушені кримінальні справи проти голови Верховного Суду України Василя Маляренка, який брав активну участь у зафіксованій в “записах Мельниченка” фальсифікації кримінальної справи проти Бориса Фельдмана? Чому досі на свободі перебуває пан Азаров? Чому не розслідуються особливо теплі взаємини між Порошенком і Ківаловим? Чому продовжує носити мантію голова Апеляційного суду Донецької області Олександр Кондратьєв, який брав участь у збіговиську сепаратистів у Сєвєродонецьку попри те, що політичною діяльністю суддям займатися категорично заборонено? Без чітких і зрозумілих відповідей на ці запитання всі спроби навести лад у Донецьку будуть неминуче носити характер політичного замовлення, а єдиним наслідком кількох гучних арештів стане остаточна компрометація людей, які обіцяли зі сцени Майдану, що бандити сидітимуть по тюрмах. Бо доки вони сидять в МВС, Генпрокуратурі та Верховному Суді.
Володимир Бойко, спеціально для ОРД
