Без Кузьмина будет скучно. Лично постараюсь передать ему в тюрьму смартфон, чтобы блог хотя бы вел. Радовал. Все-таки очень одаренный человек. Как в анекдоте. «Ты такой мудак, что на конкурсе мудаков занял бы второе место. – А почему второе? – Потому что мудак!» Итак, Ренат Кузьмин разразился длиннейшей статьей в газете «Закон и Бизнес». Я так понимаю, больше никто это брать не захотел. А зря. Лично я давно так не хохотал. Пожалуй, с тех пор, как попались на глаза цитаты из работы другого мудака – некоего Чередниченко, который любит писать о Януковиче. Но, Чередниченко просто хочет кушать и в отличие от Кузьмина не подписывается как «Первый Заместитель Генерального прокурора Украины, доктор юридических наук».

Впрочем, о юридических талантах Кузьмина все уже рассказал адвокат Власенко, тонко подметивший, что неслуживший на тот момент в армии Ренат Кузьмин, чтобы поступить в 1985 году на юридический факультет должен был бы быть … девочкой. Потому как не отслуживших на юрфак тогда просто не брали. Так что, надо полагать, что «докторство» у Кузьмина такое же как «проффессорство» у Януковича.

Но статью все-равно стоит прочитать. С одной стороны – посмеетесь, с другой – поймете, какой величины «тараканы» водятся в головах у этих «донецких».

Итак, основная, так сказать, «идэя» опуса Кузьмина заключается в том, что в Украине необходимо ввести уголовную ответственность за диффамацию – «публичное распространение реальных или вымышленных ведомостей, которые унижают честь, достоинство или деловую репутацию.» Обратите внимание на слово «реальных». Посмотрим в словаре, в чем разница между диффамацией и клеветой.

«Диффамация (из лат. diffamatio «разглашение, распространение») — распространение порочащих сведений, которые могут не носить клеветнического характера, или опозорение в печати; действие, известное уголовному законодательству как преступление, близкое к клевете, но отличающееся от неё двумя признаками:

1. Диффамация есть оглашение каких-либо позорящих фактов в печати, тогда как клевета может быть совершена как в печати, так и на словах (публично) или в письме.

2. В диффамации преступный момент заключается в самом оглашении в печати позорящих сведений, независимо от их правильности, клевета же всегда рассматривается как сообщение заведомо ложных сведений.

Одним словом, под диффамацией можно понять банальную сплетню. Поэтому против обвинения в клевете можно защищаться, доказывая правильность сообщенных сведений, а против диффамации указанием на это защищаться нельзя.»

Прикол в том, что Кузьмин хочет ввести ответственность не за клевету, то есть, за распространение заведомо ложных сведений, а ответственность за распространение сведений, соответствующих действительности. То есть, про Межигорье уже писать нельзя, про взятки тоже, про бухих прокуроров – тем более, ну и про фальсификацию уголовных дел – само собой. Ловко придумал, мерзавец. Чисто как где-нибудь в Туркмении. Только, все-таки, мы еще в Европе, а не в Азии.

Еще один перл от «Ренатки— «ницшеанца». «інструментом дифамації виступає привернення уваги широкого кола громадськості, що може забезпечити тиск громадської думки на суд». Божественно! Мечта украинских прокуроров и судей – чтобы все «тихо» и никто ничего не знал. Оказывается информирование общественности – это не законная обязанность журналиста, а «инструмент диффамации», а право общества на информацию… вобщем, нет такого права. По Кузьмину. Так ведь и засудят вас тогда по идее, где-нибудь в мухосранском суде, очень тихо и быстро. И никто ничего не узнает. Не зарекались бы.

Кстати, о божественности. Вряд ли Кузьмин сам писал эту огромную статью, все-таки слов больше, чем в «Мурке», но писал ее кто-то очень забавный. Цитируем: «Божественна природа судової влади відзначена ще в біблійних текстах: «І Ти зійшов на гору Синай, і говорив з ними з небес, і дав їм суди справедливі та правдиві закони, устави й заповіді добрі» (Неєм. 9:13). Біблія вчить про справедливість правосуддя: «…судиш несправедливого, щоб дати його дорогу на голову його, і всправедливиш праведного…» (1 Цар. 8:32). Витоки кримінального права та кримінального процесу також сягають біблейських текстів: «Істинно, Бог не робить неправди, і Всевишній не викривляє суд. Немає тьми, ні тіні смертної, де могли б сховатися ті, хто чинять беззаконня». Ага, а “Мурка” — это “Аллилуйа”. Самому то не смешно, насчет божественности судебной власти, а в особенности украинской? Странный у вас бог, Ренат Равильевич. Кстати, заметил, чем больше человек пытается продемонстрировать свою набожность, тем дальше от него нужно держать сумку. Разве не так?

Вообще, весь этот длинный перл, или как говорят наши форумчане «высер» Кузьмина написан по причине обиженности Кузьмина на … весь мир. Причем, обиду свою замгенпрокурор изливает в форме не то что диффамации, а откровенной клеветы. Цитируем: «Дифамацію у своїй риториці часто використовують й інші політики. Голова комітету Європарламенту в закордонних справах Ельмар Брок нещодавно заявив, що «Кузьмін міг би довести, що Тимошенко відповідальна й за плями на місяці. І якщо так буде відбуватися далі, то це торкнеться пана Кузьміна. Ми будемо змушені вжити заходів проти тих, хто систематично руйнує принципи правової держави». Використовуючи ті ж самі методи, які використовують ці європолітики, в Е.Брока можна було б запитати, яким чином йому вдалось уникнути кримінальної відповідальності та зберегти депутатську недоторканність, коли у 2010 р. німецькі правоохоронці направили в Європарламент запит про анулювання його депутатської недоторканності у зв’язку з висунутимиобвинуваченнями в ухиленні від сплати податків. Або запитати про дозвілля голови комітету Європарламенту в закордонних справах у супроводі дівчат з ескорт-сервісу та великої кількості алкоголю в клубі на Троєщині в Києві.» Дешево, Ренат Равильевич, дешево. Обвинение Брока датируется 2011 годом, была проведена проверка и подтверждения факты не нашли. Причем, проверка не украинская, а настоящая. И если бы подтвердились факты, то сидел бы Брок не в Европарламенте, а в тюрьме. А насчет троещинских проституток и алкоголя, то ссылка Кузьмина ведет на отхожее место Миши Бродского под названием «Обозреватель». Но прикол в том, что даже с «Обозревателя» эту «поганку» уже убрали. Ссылка ведет на пустое место. Ну совсем уж мелко и грязно для такого «борца с мафией» как Ренат Кузьмин. Кстати, если уж говорить о диффамации, то как относиться к постоянным заявлениям Кузьмина о причастности Тимошенко к убийству Щербаня? Ведь суд-то еще не закончился. Если взять всю ту болтовню Кузьмина по разным поводам, то сколько там можно насобирать обвинений в диффамации? Самому-то не смешно? Но по Кузьмину виновными в диффамации оказываются не только украинские журналисты и политики, ставящие под сомнение законность действий прокуратуры и суда в политических процессах, но и политики Европы и США. Причем, последних Кузьмин в добавок еще и считает подкупленными. Это уже истерика. Или хрип перед агонией. В этой же статье Кузьмин часто прикрывается «делом Гонгадзе», которое он якобы хочет расследовать, а подлые диффаматоры ему мешают. Но ведь и в Украине и за рубежом всем понятно, что вся псевдоактивность Кузьмина в отношении Кучмы – не более чем попытка оправдать политические репрессии в отношении деятелей оппозицией. Ну не стоит считать всех идиотами.

Вообще, странный у нас замгенпрокурор. Мальчику уже под пятьдесят, а он не только в Украине, но и, так сказать, на международной арене всячески пытается показать себя полным идиотом. Чисто как Виктор Федорович. Но тому простительно, он постарше, тюрьма неизгладимый отпечаток оставила. Но даже он, кажется, понял, что лучше бы ему по-меньше говорить, особенно за рубежом. А Ренат Равильевич продолжает говорить, «петросянить». Для оппозиции это, конечно же, только на пользу. Сделать больше для дискредитации режима Януковича, чем сделал Кузьмин – никакой оппозиции не под силу. Так что, пишите Ренат Равильевич чаще и больше, по-крайней мере сайт «ОРД» вас всегда с радостью перепечатает, а при случае и переведет ваши золотые слова на английский.

Станислав Речинский, «ОРД»

Первоисточник (для конспектирования):

Дифамація як засіб незаконного впливу на суд та слідство в кримінальному процесі України

№11 (1101) 16.03—22.03.2013

РЕНАТ КУЗЬМІН

Актуальність цієї теми зумовлена загрозливою тенденцією використання феномену дифамації для незаконного тиску на суд та слідство в Україні. Набувши небезпечних розмірів, вона негативно впливає на ефективність функціонування всієї системи правосуддя. Тому, очевидно, внесення статті про дифамацію до Кодексу про кримінальні проступки сприятиме зміцненню авторитету судової влади, запобігатиме незаконному впливу на

суд.

Еволюція дифамації: від історії до сучасності

Під дифамацією (лат. diffamatio — обмова, ганьблення) традиційно розуміють публічне поширення дійсних або вигаданих відомостей, які принижують честь, гідність чи ділову репутацію громадянина або організації, зганьблення у пресі з метою вплинути на виконання ними своїх обов’язків (Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю70 Ю.С.Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: Українська енциклопедія, 1998). Це діяння знайшло місце в кримінальному законодавстві багатьох країн як злочин.

Дифамація була відома законодавству дореволюційної Росії як оприлюднення в пресі

інформації про приватне життя посадової особи або зазначення такої обставини, яка може нашкодити її честі, гідності чи доброму імені (Уложение о наказаниях уголовных и исправительных. — СПб. Изд. 1885 г. с включением статей по продолжению 1886, 1887 и 1889 гг. С.503). У такому вигляді дифамація була засобом захисту не тільки від вторгнення в приватне життя громадян, а й від паплюження дій посадових осіб. Таким чином, понятійне ядро терміна «дифамація» згідно із законодавством того періоду було близьке до наклепу (Познышев С.В. Особенная часть русского уголовного права // Сравнительный очерк важнейших отделов особенной части старого и нового уложений. М., 1905. С.115; Бернштам В. Диффамация по русским законам // Русское богатство. 1901. №5. С.5.).

Сучасні міжнародні правові норми, що

закріплюють принцип верховенства права, забороняють свавільне чи незаконне втручання в особисте й сімейне життя людини, незаконне посягання на її честь і репутацію та декларують право кожного на захист від такого втручання чи таких посягань (Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Прийнятий 16 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Док. А/RES/2200 A (XXI).

Тому не дивно, що законодавством багатьох держав у всьому світі дифамацію визначено як злочин. У кримінально-правовому розумінні цим явищем, як правило, вважаються бездоказові твердження чи поширення фактів, які ганьблять репутацію.

Відповідальність за дифамацію передбаченакримінальними кодексами таких європейських держав, як Австрія (ст.111), Бельгія (гл.V), Італія (ст.595), Португалія (ст.180), Хорватія (стст.199,

1992, 2001, 2002), Фінляндія (гл.24, стст.9, 10), Данія (ст.267), Норвегія (гл.23, стст.246, 247, 248), Бразилія (ст.139) та ін.

Законодавством Франції відповідальність за дифамацію закріплена в акті про пресу 1881 р.: «Будь-яке твердження або звинувачення у факті, що завдає шкоди честі чи репутації особи або групи осіб, якій приписується факт, є дифамацією. Безпосередня публікація шляхом відтворення такого твердження чи такого звинувачення карається, навіть якщо воно зроблене у формі, що виражає сумнів, чи якщо воно стосується особи або групи осіб, чиї імена прямо не названі, але ідентифікація яких можлива через мовлення, виголоси, погрози, викладені в письмовому чи друкованому вигляді, злочинні плакати або афіші».

Стаття 186 кримінального кодексу Німеччини встановлює відповідальність особи, «яка

стверджує чи поширює факт, пов’язаний з іншою особою, що може опорочити її чи негативно вплинути на громадську думку про неї, якщо тільки не можна довести, що цей факт правдивий», у вигляді позбавлення волі до двох років, а ст.188 передбачає санкцію за дифамацію осіб, які займаються політичною діяльністю: «Якщо злочин дифамації скоєно публічно, на зустрічі або через розповсюдження письмових матеріалів стосовно особи, яка задіяна в широковідоме політичне життя на основі позиції цієї особи в публічному житті, та якщо злочин може суттєво ускладнити її громадську діяльність, покаранням має бути ув’язнення від трьох місяців до п’яти років».

Глава 5 кримінального кодексу Швеції визначає, що «особі, яка називає іншу особу злочинцем чи зазначає, що особа веде спосіб життя, вартий осуду, або іншим чином надає інформацію з

наміром розголосу, аби викликати зневагу інших, присуджується штраф за дифамацію, а груба дифамація карається штрафом чи позбавленням волі до двох років».

Стаття 212 кримінального кодексу Польщівизначає, що «той, хто приписує особі, групі осіб, інституції чи організаційній одиниці, яка не має статусу юридичної особи, таку поведінку чи характеристику, що може дискредитувати їх в очах громадської думки або призвести до втрати довіри, необхідної для посади, професії чи роду діяльності, підлягає сплаті штрафу, покаранню у вигляді обмеження волі чи покаранню у вигляді позбавлення волі до одного року. Якщо зловмисник вчиняє діяння через ЗМІ, він підлягає сплаті штрафу, покаранню у вигляді обмеження волі чи покаранню у вигляді позбавлення волі до двох років».

Кримінальним кодексом Албанії за образу посадових осіб (ст.239) передбачаєтьсямаксимальне покарання до 2 років ув’язнення, а за умисну дифамацію президента республіки — до 3 років позбавлення волі (ст.241).

У Республіці Чехія ст.184 КК визначаєдифамацію злочином, а ст.1841 передбачає ув’язнення до 1 року, у випадку використання преси, телебачення, радіо та інших мереж — до 2 років.

У Південній Кореї за дифамацію передбачено покарання до 7 років позбавлення волі.

Свою жорстку позицію, засуджуючи дифамацію як спробу дискредитації суду та державної влади журналістами, продемонстрував Європейський суд з прав людини. Це відома справа «Барфорд проти Данії» (1989 р.). Пан Барфорд — журналіст — був засуджений за публікацію

статті, де він критикував рішення суду. Журналіст уважав, що судді не мали права розглядати справу, оскільки підлягали відводу. Журналіст тільки поставив під сумнів законність судового рішення та натякнув на те, що суд діяв за вказівкою уряду Данії.

ЄСПЛ визнав, що датський суд справедливо засудив журналіста за дифамацію, а твердження пана Барфорда про нелегітимність рішення суду були названі серйозними звинуваченнями, які знизили громадську повагу до суддів. При цьому Євросуд зазначив, що журналіст не мав права ще й удаватися до особистих випадів проти суддів. До того ж натяк — звинувачення, сформульоване п.Барфордом, — не містив доказів того, що зазначені два члени суду діяли саме за вказівкою уряду. У зв’язку із цим Європейський суд дійшов висновку, що Данія діяла правомірно, захищаючи репутацію членів

суду й авторитет правосуддя, коли засудила журналіста за дифамацію (International and Comparative Law Quarterly/Volume 47 / Issue 04 / October 1998, pp.427—434).

Божественна природа судової влади відзначена ще в біблійних текстах: «І Ти зійшов на гору Синай, і говорив з ними з небес, і дав їм суди справедливі та правдиві закони, устави й заповіді добрі» (Неєм. 9:13). Біблія вчить про справедливість правосуддя: «…судиш несправедливого, щоб дати його дорогу на голову його, і всправедливиш праведного…» (1 Цар. 8:32). Витоки кримінального права та кримінального процесу також сягають біблейських текстів: «Істинно, Бог не робить неправди, і Всевишній не викривляє суд. Немає тьми, ні тіні смертної, де могли б сховатися ті, хто чинять беззаконня» (Библия о правосудии, праве и морали / сост. В.С.Каменков. — М:

Агентство Владимира Гревцова, 2009. — С.94).

Один з відомих дореволюційних учених — професор М.Розін — зазначав, що сила судової влади залежить від багатьох факторів, серед яких чітка організація, справжня довіра населення до її інститутів та органів, справжнє визнання населенням їх авторитету (Штогун С. Міни недосконалості судової влади. «Якщо незалежність не дають, її необхідно брати або позбуватися залежності» //Закон і Бізнес. — 2007. — №21).

Сьогодні дифамацію можна сміливо віднести до різновиду методів тиску на суд та слідство. Згубність тиску на суд досліджувалася багатьма авторами, як науковцями, так і юристами-практиками, прокурорами та суддями, але практично всі вважають будь-яке втручання в здійснення правосуддя неправомірним, майже злочинним. «Вплив на суд завжди незаконний

», у тому числі незаконними визнані й передчасні та упереджені коментарі до фактів у ЗМІ (Смирнов А.В. Проблемы открытости судебной власти для гражданского общества.Экспертное исследование на основе правоприменительной практики уголовных судов Санкт-Петербурга и Ленинградской области). Деякі автори дотримуються думки, що в Україні з’явились і нові форми тиску на суд, і втручання в судову діяльність — так зване мітингове право, або право майдану, депутатське право тощо. Підкреслюються спроби використати вплив засобів масової інформації при розгляді конкретних судових справ (Штогун С., №21/2007 «ЗіБ»).

Слід нагадати, що при розгляді особливо делікатних справ у США з метою забезпечити захист присяжних від громадської думки їх ізолюють у готелі до закінчення процесу та

винесення вердикту. Під час перебування в готелі їм не дозволяється дивитися телевізійні репортажі про цю справу, їх доставляють у залу суду та із зали суду спеціальними автобусами із завішеними вікнами для того, щоб завадити їм випадково побачити газети на стендах чи демонстрантів, котрі протестують (Бернэм У. Суд присяжных заседателей. — М.: Московский независимый институт международного права, 1995. — С.12—13).

Загалом можна виокремити такі методи тиску на суд та слідство:

• вуличні рухи, акції протесту, використання ефекту натовпу;

• погрози, залякування, вбивства;

• дискредитація суддів, прокурорів, судової та правоохоронної системи, дискредитація влади;

• штучне формування громадської думки.

І кожен з них в основі має саме дифамацію як найефективніший спосіб тиску на суддів та прокурорів.

Вуличні рухи, акції протесту, використання ефекту натовпу

Певні закономірності, базові положення психології натовпу описані в працях соціологів, котрі вивчають проблеми колективної поведінки. Сформульований Гюставом Лебоном соціологічний закон управління поведінкою натовпу («закон духовної єдності натовпу») дав змогу розглядати останній як особливе соціальне утворення, для якого характерні певні закономірності. Тактика, що основується на управлінні натовпом, приносить іноді великий ефект.

Г.Лебон сформулював класичні методи впливу

на маси людей і властивості натовпу: «Навіювання, повторювання і зараза» (Токарева В.И. Явление масс. Первые свидетели // Соціальні виміри суспільства. К.: Інститут соціології НАН України, 1998. — Вип.2. — С.129—137). Організований натовп стає найважливішим ресурсом завоювання влади. На думку А.Головкова, «технологія побудови добре організованої юрби — ключовий елемент усієї соросівської революційної механіки. Юрба —механізм одноразового використання, тому вимагає великих, але одноразових витрат. Більшості з «протестуючих проти антинародного режиму» не треба навіть платити — вони роблять це цілком добровільно. Їм необхідно насамперед виплеснути свій гнів проти навколишньої кепської дійсності» (Головков А. На пороге заказных переворотов // Политический журнал. — 2004. — №47).

Варто відзначити, що свого часу Верховний Суд під впливом натовпу, вуличних рухів, акцій протесту під стінами його будівлі вирішив провести переголосування другого туру виборів Президента на всій території країни. Фактично Віктора Ющенка зробив Президентом саме ВС, коли призначив цей унікальний «повторний другий тур виборів», користуючись, окрім закону, міркуваннями політичної доцільності та позицією мітингувальників під будівлею Суду. У даному випадку це сумнівне з точки зору закону й Конституції рішення ВС було виконано всіма сторонами конфлікту.

У ситуації з процесом над Юлією Тимошенко ми спостерігаємо аналогічну тактику: і публічні заклики до невиконання рішення суду, і вуличні рухи, і підбурювання людей до незаконних дій під стінами суду. Ця загрозлива тенденція може зруйнувати систему правосуддя

в Україні, якщо не буде зупинена. Цікаво, що прихильники Ю.Тимошенко закликають суспільство не виконувати рішення суду, яким вона визнана винуватою в злочині, називають це рішення «незаконним», «вибірковим» та ще якимсь. Іншими словами, рішення, яке їм не подобається, пропонується не виконувати, а рішення на їх користь вимагається беззаперечно виконати всім без винятку. Така собі «вибіркова законність». Виникає запитання: «вибіркова законність» краща за «вибіркове правосуддя»?

У цьому ж контексті слід згадати «справу Павличенків». Рада суддів звернулася до організаторів та учасників руху під гаслом «Свободу Павличенкам» із закликом припинити проведення масових акцій, оскільки цілком справедливо вважає їх спробою тиску на суд: «Згідно з Конституцією та законами

України суди вирішують передані їм справи безсторонньо, на основі поданих сторонами обвинувачення й захисту доказів відповідно до закону. Перегляд судових рішень можливий тільки передбаченим процесуальним законом способом. Проведення масових акцій з метою схилити суд до прийняття бажаного судового рішення є не чим іншим, як спробою тиску на суд і втручанням у діяльність по здійсненню правосуддя, що неприпустимо в демократичному суспільстві», — йдеться узверненні РСУ.

Разом з тим судова система Америки здатна витримати будь-який тиск на суд, зокрема й із залученням ефекту натовпу та втручанням впливових політиків. Нагадаю відому резонансну «справу Сакко і Ванцетті», активістів руху за права емігрантів, робітників-анархістів, вихідців з Італії, які жили в США. Ці дві особи

стали широко відомими після того, як у 1920р. їм було пред’явлено обвинувачення в убивстві при пограбуванні касира та двох охоронців. Свідки у справі давали суперечливі показання, доведеність вини підсудних викликала обгрунтовані сумніви. Жодна експертиза не дала категоричних висновків. Справа відразу набула широкого розголосу, вийшла на міжнародний рівень. Активісти створили Комітет захисту Сакко і Ванцетті, проти висунутого обвинувачення почалася кампанія в пресі. Але свого піку вона досягла після вироку суду присяжних, який визнав їх винними й засудив до смертної кари. Втім, суд так і не зміг усунути розбіжностей у доказах і показаннях свідків.

За скасування вироку виступили папа римський Пій ХІ, Альберт Ейнштейн, Ромен Роллан, Теодор Драйзер, інші відомі діячі. Вони

надіслали відповідні телеграми президентові США Калвіну Куліджу. Почалися страйки, демонстрації протесту. Маніфестанти здійснили спробу взяти в’язницю штурмом, і тільки вчасне прибуття морської піхоти завадило цьому. За час розгляду апеляційних і касаційних скарг Ванцетті встиг у тюрмі написати й видати дві книжки. Так минуло 6 років. За цей час кілька професійних злочинців у різних в’язницях США визнали себе винними в злочинах, за які засудили Сакко й Ванцетті. Та все марно. Усі скарги були відхилені, вирок залишили без змін. Касаційна та апеляційна інстанції підтвердили вердикт присяжних. 23 серпня 1927 року обох засуджених стратили.

Погрози, залякування, вбивства

Вбивства судді Фрунзенського районного суду м.Харкова Володимира Трофімова та членів його сім’ї, вбивство судді Сергія Зубкова,

погрози суддям і прокурорам з боку Ю.Тимошенко під час розгляду справи — все це жахливі прояви нехтування законами та людською гідністю й спроби залякати суддів і прокурорів, деморалізувати правоохоронців та громадськість.

Більш того, деякі європейські політикипогрожують Україні як державі, якщо судді та прокурори не виконають їхніх вимог звільнити засуджених злочинців Ю.Тимошенко та Юрія Луценка. Так, президент Європейської народної партії Вільфрид Мартенс заявляв у 2011 році, що подальша співпраця України з Європейським союзом можлива лише за умови звільнення з-під варти політичних опонентів української влади, зокрема Ю.Тимошенко: «Я хотів би підкреслити, що в майбутньому організація будь-яких зустрічей Віктора Януковича з представниками ЄС повинна розглядатися лише

за умови, якщо українська влада буде втілювати в життя конкретний план заходів щодо вирішення цієї неприпустимої ситуації. Такий план повинен передбачати звільнення всіх політичних в’язнів, включаючи Ю.Тимошенко, і забезпечити їхнє право брати участь у наступних виборах. Будь-які подальші кроки у відносинах ЄС — Україна будуть залежати від реалізації такого плану».

У своїй резолюції стосовно України, яка була прийнята 7 грудня 2011 р., ЄНП попередила, що ніякі вибори в Україні не вважатимуться чесними, якщо лідери опозиції, особливо Ю.Тимошенко та Ю.Луценко, не будуть звільнені. Про Ю.Тимошенко як ключ до продуктивних двосторонніх відносин Україна — США писала Гілларі Клінтон у листі до засудженої: «Наша позиція залишається незмінною: вас повинні негайно й безумовно

звільнити, так само як й інших колишніх членів вашого уряду». На думку Г.Клінтон, переслідування Ю.Ти­мо­шенко «підривають відносини зі Сполученими Штатами».

Як приклад залякування можна навести прийняття Сенатом США резолюції стосовно України №466, в якій ішлося про санкції щодо осіб, причетних до ув’язнення Ю.Тимошенко. Не можна оминути увагою провокації та спробу незаконно арештувати мене, Першого заступника Генерального прокурора України, у США для того, щоб зупинити розслідування справи про вбивство народного депутата Євгена Щербаня та залякати слідчих і суддів України.

Дискредитація суддів, прокурорів, судової та правоохоронної системи, дискредитація влади

Варто пригадати перелік образливих висловів на

адресу суду та прокурорів, які лунали з вуст Ю.Тимошенко під час розгляду справи. На адресу суду: «Я вважаю, що вам як судді не місце в суді» (Матеріали «справи Ю.Тимошенко», т.18, а.с.24); «Ви унікальне породження системи, яке сидить, порушує закон і ще моралізаторствує» (Там само, т.17, а.с.155); «Ви нелюд» (Там само, т.17, а.с.65); «Маріонетка в мантії; шкода кірєєвих та інших ряджених; господар судилища; я не встаю перед цією мафією в мантіях; пропоную ввести в судочинство нову одиницю виміру — 1-ий Родіон (Кірєєв) — вимір повного абсурду, залежності, некомпетентності й зумовленості судді; суддя не веде процес, він просто телефоністка Кет; він весь час отримував вказівки з Банкової, не міг їх виконати й сильно потів» (Там само, т.18, а.с.95—110, а.с.135—137); «Я вважаю, що єдиний вихід для вас як для судді — зараз прийняти цей відвід і просто себе, чесно кажучи, захистити від тієї ганьби, яка сьогодні

лягає на голови Президента, прокурорів… Будьте осторонь від цього організованого злочинного угруповання» (Там само, т.18, а.с.151).

На адресу прокурорів лунало: «Фашисти!» (Там само, т.18, а.с.6); «Пан прокурор більше на ката схожий, ніж на прокурора» (т.19, а.с.25); «Сам обвинувальний висновок є ганьбою прокуратури. Як я можу його коментувати, якщо там, по суті, написана абракадабра?.. Спекуляція, прокурорське хамство» (т.18, а.с.72, 73).

Я навмисно дослівно навів висловлювання підсудної для того, щоб читачам було зрозуміло, як поводять себе в судах деякі «демократи» й під яким психологічним тиском працюють судді та прокурори в Україні.

В окрему площину юридичної дійсності цього

методу тиску на суд можна віднести ефект Григорія Немирі, Сергія Власенка та Євгенії Ти­мошенко, яким шляхом дифамації під час міжнародних контактів удалося привернути увагу західних політиків та дискредитувати систему правосуддя України на міжнародному рівні. Дослідивши цей ефект, можна побачити його першооснову, яка полягає в результатах технологічної роботи політичного піару, який не має нічого спільного з юриспруденцією.

До речі, «справу Тимошенко» також справедливо відносять до розряду міфів і домислів, якими ЄС живе донині. Причому самі представники ЄС вникати в суть проблем нашої держави, об’єктивних розслідувань діянь, учинених п.Тимошенко, не бажають. На жаль, вони теж удаються до дифамації. Пригадаємо, як у рамках 9-ї Ялтинської щорічної зустрічі «Україна і світ: долаючи завтрашні виклики разом» старший науковий співробітник Інституту міжнародної економіки Петерсона Андерс Аслунд прокоментував мій виступ: «Він (прокурор) виглядав, як бандит, вів себе, як бандит, і говорив, як бандит». Аналогічним коментарем відзначився й колишній посол США в Україні Стівен Пайфер. Якщо скористатися технологією «дзеркальної відповіді», то в цих горе-політиків варто було б поцікавитися: а чи не викликані такі палкі їхні промови тим, що один працював, а інший працює в Інституті Брукінгса, де членом опікунської ради є така особа, як Вік­тор Пінчук, тестем якого є Леонід Кучма, котрого весь світ звинувачує в убивстві Георгія Гонгадзе?

Відомо, що Генеральна прокуратура України розслідує справу, де перевіряється версія про причетність Л.Кучми до цього замовного вбивства. То чи не є ці промови А.Аслунда та С.Пайфера спробою дискредитації прокурора з метою вплинути в інте­ресах Л.Кучми на слідство?!

Дифамацію у своїй риториці часто використовують й інші політики. Голова комітету Європарламенту в закордонних справах Ельмар Брок нещодавно заявив, що «Кузьмін міг би довести, що Тимошенко відповідальна й за плями на місяці. І якщо так буде відбуватися далі, то це торкнеться пана Кузьміна. Ми будемо змушені вжити заходів проти тих, хто систематично руйнує принципи правової держави». Використовуючи ті ж самі методи, які використовують ці європолітики, в Е.Брока можна було б запитати, яким чином йому вдалось уникнути кримінальної відповідальності та зберегти депутатську недоторканність, коли у 2010 р. німецькі правоохоронці направили в Європарламент

запит про анулювання його депутатської недоторканності у зв’язку з висунутимиобвинуваченнями в ухиленні від сплати податків. Або запитати про дозвілля голови комітету Європарламенту в закордонних справах у супроводі дівчат з ескорт-сервісу та великої кількості алкоголю в клубі на Троєщині в Києві. Але професійна етика не дозволяє прокурорам опуститися до рівня цих політиків і використовувати проти них їхні ж прийоми. Із цієї причини в прокурорській риториці відсутні навіть натяки на таку недостойну юриста поведінку.

Штучне формування громадської думки

Штучні акції протесту під гаслом «Волю Юлі», формування в суспільстві зневаги до всієї судової влади та намагання політиків вплинути на результати судового розгляду справи — це яскраві приклади незаконного тиску на суд та

прокуратуру з метою вплинути на рішення суду в інтересах Ю.Тимошенко.

Ще в часи античності неповага до суду вважалася серйозним злочином. Усім добре відома історія, коли в 103 р. до Р.Х. трибун Гай Норбан притягнув до відповідальності колишнього консула Цепіона за розгром храму Аполлона в Галлії та за невдалу битву з кімврами, де римські війська зазнали значних втрат. Для того щоб домогтися засудження Цепіона, Норбан застосував низку брутальних погроз та насилля проти суддів і посадових осіб. Народне обурення на суді було великим злочином у Римі, й 9 років по тому молодий Сульпіцій Руф, тільки-но приступивши до громадської діяльності, почав вимагати суду над Норбаном за такі заворушення. Він обвинувачував його за законом Апулея — про образу величності як заколотника.

Промова Сульпіція в цій справі вирізнялася надзвичайною силою, він спровокував не судову справу, а полум’я, вибух обурення. Єдина причина, через яку справу виграв Марк Антоній, за його словами, полягала в тому, що він звертався не до розуму суддів, а до їхніх сердець, не пояснював обставин справи, а грав на їхніх почуттях (Сергеич П. Искусство речи на суде. — К: Техніка, 2005. — С.266—269).

На сьогодні за таку поведінку, за політику презирства й неповаги до суду, правоохоронної системи, яку весь час демонструє захист Ю.Тимошенко, в Європі передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. Англосаксонська система права передбачає кримінальну відповідальність за неповагу до суду. До того ж там важливим засобом зміцнення авторитету судів та суддів є переслідування за неповагу до суду. Воно трактується досить широко. Будь-яке

втручання в здійснення правосуддя: передчасні публікації в пресі, переговори з присяжними, тиск на сторони та свідків, недозволена поведінка в суді, непідкорення наказу суду — усе це може вважатися неповагою до суду. Адже в державах англосаксонської правової системи авторитетність судового процесу підтримується багатовіковою традицією громадської поваги до суду як важливої державної інституції.

Британський закон про неповагу до суду 1981 р.запровадив правило суворої відповідальності, згідно з яким особа відповідає за втручання в здійснення правосуддя незалежно від того, мала вона на меті таке втручання чи ні. Широкого розголосу набула нещодавня ситуація, коли суд Великої Британії засудив олігарха Мухтара Аблязова, який обвинувачується в розкраданні щонайменше $5 млрд, що належали одному з найбільших банків Казахстану, до 22 місяців

ув’язнення за неповагу до суду.

Відповідно до федерального закону США (гл.21, розд.18 зводу законів США) суд карає штрафом або арештом на свій розсуд за прояв неповаги до суду. Саме тому норми про відповідальність за правопорушення у сфері правосуддя становлять не тільки важливу гарантію щодо забезпечення незалежності суду, а й мають попереджувальне значення та повинні захищати від втручання під страхом покарання.

Наведу приклад ефективності застосування цих норм на практиці на території США. Агенти ФБР у ході слідчих дій конфіскували в громадянина Америки 2 комп’ютери та 5 зовнішніх дисків, але не змогли отримати доступ до даних, що містилися на них, оскільки ті були зашифровані за допомогою відповідної програми. Під час розгляду справи присяжні постановили, щоб підсудний надав дані в розшифрованому

вигляді. Підсудний відповів відмовою з посиланням на 5-у поправку до конституції США, яка зазначає, що особа, яка обвинувачується в скоєнні злочину, не повинна примушуватися до свідчення проти себе. У відповідь суд виніс рішення про арешт підсудного з формулюванням «за неповагу до суду».

Не викликає сумніву те, що юридична професія має бути високоморальною й дотримання етичних правил всіма юристами є їхнім обов’язком. На жаль, маємо чимало прикрих випадків, коли юристи демонструють зневагу до загальноприйнятих вимог до професії, а коли захисником стає депутат-політик, який вносить у захист політичні методи, то юридичний захист спотворюється, а судовий процес перетворюється на політичний фарс.

Саме в такій поведінці підтверджується

розхожий вислів про те, що політика — брудна справа (хоча відомі й слова знаменитого Вінстона Черчилля: «Брудна політика — це та, яку роблять брудні люди»).

Замість вивчення справи, підготовки доказів щодо заперечення фактів, на які посилається обвинувачення, юридичних аргументів прокурора, доказів суду щодо наявності злочину в діях підсудної в політика-захисника відпрацьована стандартна відповідь-запитання: а чому Президент чи прокурор живе не так, як цього хочуть адвокати Ю.Тимошенко? Зрозуміло, що намаганнями лише очорнити, зганьбити супротивну сторону не тільки дискредитується адвокатська спільнота, а й клієнт такого захисника залишається позбавленим правової допомоги, юридичного захисту.

Методи захисту всупереч науковій теорії

Насамкінець відзначу, що інструментом дифамації виступає привернення уваги широкого кола громадськості, що може забезпечити тиск громадської думки на суд. З огляду на відсутність професійної та порядної стратегії й тактики захисту захисники намагалися зробити цей судовий процес якомога більш публічним з метою чинення тиску на суд. Цікаво, що до початку судового розгляду сторона захисту мала протилежний погляд на ці питання.

Наприклад, для того, щоб отримати звання кандидата юридичних наук, захисник Ю.Тимошенко відстоював у своїй дисертації позицію про те, що «неприпустимо публіці брати безпосередню участь у процесі: висловлювати думки, твердження» (Сирый Н.И. Реализация принципа гласности в деятельности суда первой инстанции по уголовным делам.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук, Киев, 1991, с.241); що «громадськості та правосуддю «випадкова аудиторія», якою б широкою вона не була, не може принести суттєвої користі» (там само, с.104); що «використання технічних засобів при фіксації судового розгляду може негативно вплинути на об’єктивність судового розгляду і, крім цього, може завдати шкоди інтересам правосуддя й тим, що кіно-, відео-, магнітофонний запис — це ефективні, «переконливі» засоби маніпуляції громадською думкою» (там само, с.103). Абсолютно правильно захисник Ю.Тимошенко обгрунтовує у своїй дисертації тезу, що «суд — не місце для диспутів та мітингів, тому також неприпустимим є використання публікою плакатів, транспарантів, лозунгів. Такі дії — форми впливу на суд та учасників процесу» (там само, с.107). Цікаво, що на практиці його теорія

вилилась усе ж таки і в плакати, і в транспаранти, і в мітинги та диспути, які мали на меті зірвати слухання та чинити тиск на суд.

Виявляється, що про негативний і руйнівний вплив підміни ролей у кримінальному процесі писав свого часу не прокурор, а саме захисник Ю.Тимошенко: «У випадку чинення тиску на суд з боку громадської думки результатом, як правило, стає прий­няття незаконного судового рішення та викривлення судової процедури. Адже, направляючи всі сили на «свій захист», суд несамохіть на другий план відсуває головне завдання — пошук істини й законне, справедливе вирішення правового спору. Тиск громадської думки на суд робить свій небажаний внесок у той обсяг незаконного впливу, під яким перебувають судді в нашій країні» (с.195—196).

Можна простежити, що, визначивши у своїй

науковій роботі, що «наслідком падіння авторитету та довіри, відсутності інформації чи її викривлення є зростання елементів стихійності, некерованості в громадських процесах, нагнітання емоцій, поява духу непідкорення закону, прагнення чинити тиск на суд, бажання вирішувати кримінально-правовий спір неправовими засобами» (с.207), сторона захисту Ю.Тимошенко зробила все можливе для того, щоб втілити такий «наслідок» у життя.

Отже, ми доходимо висновків, що останнім часом у кримінальному процесі України з’явилася нова практика застосування дифамації для чинення тиску на суд та підміни ролей сторін у процесі, залучення до судового провадження політиків, що призводить до політичних методів захисту та ставить під загрозу ефективність функціонування системи

правосуддя в цілому.

Це переважно пов’язано з декриміналізацією статей про відповідальність за наклеп та образу при ухваленні нового Кримінального кодексу у 2001 р. на виконання зобов’язань перед Радою Європи, які були викладені в резолюції №1239 (2001) «Свобода вираження поглядів та функціонування парламентської демократії в Україні» та рекомендаціях №1513 (2001) Парламентської асамблеї Ради Європи «Виконання обов’язків і зобов’язань, узятих Україною при вступі до організації».

У КК 1960 р. відповідальність за наклеп була передбачена ст.125, а за образу — ст.126. За відсутності кваліфікуючих ознак наклеп уважався злочином, що не становить великої суспільної небезпеки, а такі справи належали до справ приватного обвинувачення.

Головним мотивом для декриміналізації наклепу виступало прагнення забезпечити реалізацію ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка закріплює право на свободу вираження поглядів.

Показово, що Україна поряд з Боснією та Герцеговиною, Кіпром, Естонією, Грузією, Молдовою була серед перших держав, які свого часу декриміналізували наклеп. Разом з тим, попри масштабне засудження і Радою Європи, і ОБСЄ, і ООН, і низкою інших міжнародних організацій, відповідні норми дотепер існують у кримінальних кодексах більшості держав, у тому числі держав — членів ОБСЄ та ООН. Це такі держави, як США, Німеччина, Франція, Італія та інші.

На підставі аналізу статей про дифамацію кримінальних кодексів європейських держав та

огляду проблем функціонування правосуддя України вважаю за доцільне запропонувати з метою практичного вирішення проблеми внесення статті про дифамацію до Кодексу про кримінальні проступки, прийняття якого, за словами Генерального прокурора Віктора Пшонки, очікується на початку 2014 року.

Крім того, наголошую на необхідності зміцнення авторитету судової влади, забезпечення додержання принципу обов’язковості судових рішень, запобігання незаконного впливу на суд, недопущення підміни ролей у ході судового провадження та ознайомлення необізнаних сторін процесу з правилами професійної етики.

РЕНАТ КУЗЬМІН — Перший заступник Генерального прокурора України, доктор юридичних наук

 ”Закон и бизнес” 

В тему:

Ренату Кузьмину о диффамации: врачу, исцелися сам!

В ближайшую среду, 20 марта, в 10 часов утра украинский Высший спецсуд начнет рассматривать два знаковых журналистских дела – дела о цензуре: 

6-5350 св 13 Пашаєв О.С. до ЗАТ “Міжнародний Медіа Центр-СТБ”, третя особа − Клишавчук О.М., про поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди Шевченківський районний суд м. Києва

6-41479 св 12 Гужва І.А. до ПАТ “Сьогодні Мультімедіа” про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу Солом’янський районний суд м. Києва

Османа Пашаева выкинули на улицу за критические материалы о власти и руководство журналистским профсоюзом, а Игоря Гужву – за несогласие с новой линией партии Рината Ахметова.

Оба увольнения абсолютно незаконны и грубо нарушили КЗоТ: Пашаева уволили без согласования с профсоюзом, а имевшего бессрочный трудовой договор Гужву – в связи с окончанием срока трудового договора.

Но украинские суды (считаю это слово из четырех букв само по себе диффамацией)и в первой, и во второй инстанции решили, что их уволили законно.

Сейчас дело Гужвы рассмотрит третья инстанция, а дело Пашаева – уже девятая! При этом я как его представитель проиграл первые три, но выиграл с четвертой по восьмую! Что не помешало телеканалу СТБ, против которого тот же Высший спецсуд вынес определения как четвертая, шестая и восьмая инстанция, разыграть комедию с нахождением неожиданного возникшего третьего лица Клышавчука (зампреда правления СТБ) и восстановлением 1 февраля закончившегося еще в октябре 2012 года срока для подачи кассационной жалобы – ее теперь будет рассматривать ВССУ в роли девятой инстанции.

И я уже не удивлюсь, если он отменит постановление пятой – Верховного суда Украины, – которое вообще отменить нельзя и которое является обязательным для всех судов Украины, в том числе ВССУ.

Можно еще раз напомнить, как моя газета “Обзор” была засужена Печерским судом по иску о диффамации печально известного председателя окружного админсуда Киева Олега Бачуна, хотя в публикации “Обзора” не было ни его должности, ни фио. Апелляционный суд вынес новое решение, отменив печерское о публикации извинений перед Бачуном, однако все равно взыскал 20 тысяч гривен. Зато позднее по такому же иску Бачуна, но к простому гражданину Андрею Портнову и компании тот же суд постановил, что надо защищать свободу слова, а посему Бачуну полностью отказал.

Тем временем журналист Ренат Кузьмин, любитель изящной словесности из Генпрокуратуры и спец по эпистолярному жанру в отношении вашингтонских адресатов, опубликовал в газете “Закон и бизнес” (овладение которой председатель Высшего совета юстиции, он же экс-председатель Печерского суда Владимир Колесниченко диффамационно приписывает простому члену того же Высшего совета юстиции и советнику Януковича Андрею Портнову) в рубрике “От первого лица” полностью соответствующий ей текст под заголовком “Технология оговоров”.

Цитирую: “О божественной природе судебной власти говорится еще в библейских текстах: “И снисшел Ты на гору Синай и говорил с ними с неба, и дал им суды справедливые, законы верные, уставы и заповеди добрые” (Неем. 9:13). Библия учит о справедливости правосудия: “обвини виновного, возложив поступок его на голову его, и оправдай правого…” (3 Цар. 8:32). Истоки уголовного права и уголовного процесса – также в библейских текстах: “Истинно, Бог не делает неправды, и Всевышний не искажает суд. Нет тьмы, ни тени смертной, где могли бы спрятаться те, кто творят беззаконие” (Биб¬лия о правосудии, праве и морали / сост. В.С.Каменков. – М: Агентство Владимира Гревцова, 2009 – с.94).

Саму Библию почитать слабо – пришлось цитировать Каменкова, председателя Высшего Хозяйственного Суда Республики Беларусь. Того самого суда, который закрывает независимые белорусские газеты всего после двух предупреждений лукашенковского министерства правды… простите, министерства информации.

“Это известное дело “Барфорд против Дании” (в 1989 г.). Господин Барфорд – журналист – был осужден за публикацию статьи, в которой критиковал решение суда. Журналист считал, что судьи не имели права рассматривать дело, поскольку подлежали отводу. Он только поставил под сомнение законность судебного решения и намекнул на то, что суд действовал по указанию правительства Дании”, — написал дальше прокурор-журналист Ренат Кузьмин.

Да вот беда. Наврал!

БарфоРд оказался Барфодом.

Журналист – резчиком по камням.

Осужденный – оштрафованным на 2000 крон.

Судьи – заседателями. 

Вы еще верите ГПУ?

http://www.echr-base.ru/barfod.jsp

7. Заявитель, г-н Барфод, 1919 года рождения, является гражданином Дании. По профессии он резчик по драгоценным камням, проживает в Нарссаке, Гренландия.

8. Когда в 1979 году местное правительство Гренландии решило обложить налогом датских граждан, работающих на Американских базах в Гренландии, несколько человек, чьи интересы затрагивало такое решение (г-н Барфод не входил в их число), оспорили его в Высоком Суде Гренландии (Grшnlands Landsret). Они утверждали, что решение было незаконным, на основании того, помимо прочего, что они не имели права голосовать на выборах в местные органы власти Гренландии и не получали никаких пособий от местных властей. Дело рассматривалось в Высоком Суде одним профессиональным судьей и двумя судебными заседателями; последние работали на местное правительство. По решению от 28 января 1981 года, которое не является объектом настоящей жалобы, Высокий Суд единогласно одобрил действие правительства; данное решение было впоследствии поддержано Высоким Судом Восточной земли (Шstre Landsret) 8 сентября 1983 года (“дело о налогообложении 1981 года”).

9. После того, как заявитель узнал о решении Высокого Суда Гренландии, он написал статью, опубликованную в журнале “Grшnland Dansk” в августе 1982 года.

В статье он выразил мнение о том, что двум судебным заседателям было необходимо сделать отвод в соответствии со статьей 62 Конституции Королевства Дании (см. п.15 ниже); он также подверг сомнению их компетентность и полномочия беспристрастно выносить решения в деле, касающемся их работодателя. Статья содержит следующий отрывок (перевод с датского):

“Многие члены местного правительства могли бы выждать время, чтобы убедиться, что двое судебных заседателей Гренландии – оба они, между прочим, работают непосредственно на местное правительство в качестве директора музея и консультанта по вопросам городского жилищного строительства – выполнили свой долг, и они это сделали. Двумя голосами против одного (смотри п.13 ниже) дело было решено в пользу местного правительства и при таком составе суда нетрудно догадаться, кто как голосовал”.

В своем решении от того же дня Окружной Суд постановил (перевод с датского):

“Суд считает, что законность решения Высокого Суда от 28 января 1981 года не является целью данного разбирательства. Единственным вопросом, который следует рассматривать, является ли содержание статьи обвиняемого оскорбительным для двух судей, рассматривавших данное дело.

Суд находит, что в приведенном отрывке рассматриваемой статьи обвиняемый использовал также выражения, что два судебных заседателя к которым относятся данные слова могли справедливо посчитать свою честь ущемленной.

Суд не находит нарушения права обвиняемого на свободу выражения мнения, о котором он заявляет в соответствии со статьей 77 Конституции, поскольку обвиняемый имеет право, без предшествующей цензуры, выражать свое мнение, при условии, что он может быть привлечен к ответственности по суду.

Таким образом, Суд находит обвиняемого виновным в нарушении статьи 71 (1) Уголовного Кодекса Гренландии, поскольку он не доказал справедливость выбора выражений в рассматриваемой статье соответственно статье 71 (2) того же Кодекса”.

Окружной Суд наложил на заявителя штраф в 2 000 датских крон.

И это, заметьте, богатая Дания и весьма маленький для нее штраф.

А уж сравнивать украинские суды с датскими вообще не приходится (см. начало этого текста).

Юрий Свирко