«О, сколька нам откритій чудних…» (тижневий огляд дурні та брехні)

Тиждень, що минув, був на рідкість врожайним на витвори хворобливого чиновницького інтелекту. Як завжди, радував своїми витівками київський юродивий Черновецький — за дорученням столичного мера його сладострасна заступниця Кільчицька організувала роздачу незаможнім пенсіонерам, одиноким матерям і малозабезпеченим сім’ям вазеліну для профілактики «свинячого грипу». Що саме мазати, скільки разів на день і як глибоко втирати пані Ірена, на жаль, не роз’яснила. Можливо, через те, що вазеліном вона сама давно не користується, надаючи перевагу більш якісним любрикантам.

Як подейкують злі язики, цей вазелін був спочатку закуплений мерією зовсім з іншою метою — для боротьби з демографічним вибухом у Києві. Мовляв, щоби зекономити на утриманні пологових будинків, дитячих садків і шкіл, міська влада вирішила безплатно роздавати не гречку, а засоби проти запліднення. Після довгих суперечок зупинилися на найдешевшому препараті — вазеліні. Кажуть, вже навіть була віддрукована інструкція по використанню цього запобіжника, написана власноручно Іреною Реонольдівною: «Небольшое количество мази нанести на головку члена. Втирать до оргазма». Але тут трапився спалах грипу, і запаси вазеліну було вирішено спрямувати за іншим призначенням.

На відміну від київського міського божевільного, Партія Регіонів надумала роздавати не вазелін, а китайські марлеві пов’язки. Цих пов’язок вже завезено в Україну 16 млн. штук і очікується ще 4 млн. За задумкою «регіональних» пропагандистів, вироби китайської тампонно-марлевої промисловості мають безплатно вручатися електоратові на доказ неймовірних християнських чеснот і людяності Лідера Партії. Хоча, краще б вони роздавали гречку. Бо грипозний психоз у народу вже, здається, скінчився. І електорат починає усвідомлювати, три сотні смертей за місяць від гострої респіраторної інфекції — це звичайний статистичний показник в Україні наприкінці кожної осені. Причому вмирають люди не стільки від підступів вірусу, скільки від вибриків безплатної медицини.

«Чому ми отримали такий результат по захворюваності й смертності? — Тому, що лікували не лікарі, а аптекарська мережа» — такий діагноз вітчизняній системі охорони здоров’я поставив завідувач Чернівецьким обласним бюро судово-медичної експертизи професор Віктор Бачинський. Від себе ж додамо, що реанімаційні заходи не завжди зможуть врятувати життя людини, доставленої в лікарню з вірусною пневмонією, якщо хворий лежатиме в коридорі санкпропуснику, доки його родичі не привезуть лікарям потрібну суму грошей. Бо без грошей в Україні безплатно не лікують. Тому виживали не всі — у когось родичів немає, комусь гроші зібрати не встигли.

Справедливості заради зазначимо, що ніяка чиновницька фантазія не може порівнятися з польотом думки українського правозахисника. Справжній правозахисник завжди знайде, де помітингувати, вибираючи найбезглуздіші способи виявлення власної дурості. Але такої дурні, як мітинг попід стінами Лук’янівського СІЗО, що відбувся 10 листопада, України, мабуть, ще не бачила. Правозахисники висловлювали свою незгоду з утриманням під вартою любителя публічного сексу такого собі Олександра Володарського.

Уродженець Луганська, а нині — громадянин Німеччини, Володарський приїхав спеціально в Україну, щоби 2 листопада разом з подружкою роздягнутися перед Верховною Радою та продемонструвати голяка кілька поз з «Кама-Сутри». Це в такий спосіб німчин Володарський вирішив опротестувати діяльність в Україні Національної експертної комісії з питань суспільної моралі.

Охорона Верховної Ради реагувала мляво. І тоді Володарський влаштував імпровізовану прес-конференцію в очікуванні, коли ж його, нарешті, затримають. Бо сподівався, що вся ця історія завершиться складанням щодо нього адміністративного протоколу, або, в крайньому випадку, 10-ма добами адмінарешту, після чого він повернеться в Німеччину в променях слави. Але все вийшло трохи по-інакшому. Проти Володарського була порушена кримінальна справа за хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене групою осіб (ч.2 ст. 296 Кримінального кодексу України), а сам «митець» попрямував до «діда Лук’яна». Що, погодьмося, було цілком передбачуване. І абсолютно закономірно. Тим більше, що демонструвати Володарському, за великим рахунком, нема чого. Ну, було б у нього хоча б сантиметрів двадцять…

Але невгомонні правозахисники здійняли страшенний ґвалт: «Кримінальне переслідування митця та блогера Олександра Володарського — лише за участь у перформансі біля Верховної Ради України — є грубим порушенням права людини на мирне вираження власних поглядів… Конституція України та Європейська конвенція про захист прав і свобод гарантує вільне вираження поглядів кожній людині. Ця свобода охоплює перш за все ті форми їх вираження, які зачіпають за живе, ображають або навіть шокують представників державної влади (зокрема, справа Хендісайд проти Великобританії, 1976). Кримінальне переслідування громадянського активіста з боку МВС свідчить про порушення міліцією базових принципів прав людини. Проти кримінального переслідування Олександра Володарського вже виступили відомі правозахисники, художники та письменники, діячі культури, громадські активісти».

М-да. Ну, і чого ці «відомі правозахисники, художники та письменники, діячі культури, громадські активісти» домагалися від начальника СІЗО? Чого вони вирішили пікетувати саме слідчий ізолятор і на який результат розраховували? І чого ми не чуємо голос цих «діячів культури», коли йдеться про тисячі й тисячі дійсно невинно засуджених, які перебувають за ґратами на підставі сфальсифікованих кримінальних справ по обвинуваченню в злочинах, які вони ніколи не скоювали?

Якщо «громадським діячам» нема куди спрямувати свою енергію, то пораджу їм ознайомитися, наприклад, з матеріалами кримінальної справи №02-11215, в якій Дарницьким судом був засуджений за вбивство невинуватий хлопець Євген Новицький 1988 року народження. Справа геть чисто сфальсифікована, а самого Євгена нещадно катували в Дарницькому райуправлінні ГУ МВС України в м.Києві, домагаючись зізнання в злочині, який він не скоював. Але щось не чути з цього приводу обуреного голосу «відомих правозахисників». Тож не варто дивуватися, що термін «правозахисник» давно став в Україні різновидом лайки, гідним втілення в словнику нецензурної лексики професора Лесі Ставицької, а носіїв цього високого звання гострослови з народу ділять на три категорії: кретини, кар’єристи та аферисти.

Перші, себто кретини — це чесні дурні, які безплатно або на копійчані пожертви закордонних фондів намагаються витягнути з-за ґрат чергову жертву міліцейського самодурства. Робота ця рідко завершується звільненням з-під варти предмету захисту й ніколи не призводить до відновлення прав невинно покатованого (на кшталт державної компенсації за незаконне затримання чи арешт). Оскільки для боротьби за чужі права треба мати не тільки загострене відчуття несправедливості, але й елементарні юридичні знання та здатність доводити будь-яку справу до логічного завершення. А дурень, якщо він навіть і чесний, не має ані глибоких знань, ані наснаги до логіки.

Друга категорія, тобто кар’єристи — це так звані «конструктивні правозахисники», які чинно засідають на всіляких «круглих столах» і з поважним виглядом розповідають, що справжнім правоборцям не лічить перейматися кожним безневинним арештантом. Позаяк це дискредитує Міністра внутрішніх справ — польового командира Майдану, і призначеного народним Президентом Генерального прокурора України. Отже — запевняють «конструктивні» — це може посіяти сумніви в неймовірних чеснотах самого Гаранта. А відтак — ллє воду на млин Партії Регіонів. Окрім того, представники другої категорії видають брошури та обписують Інтернет-форуми своїми розлогими міркуваннями, доводячи, що справжньою метою правозахисту є боротьба з політичною реформою, яка відтяла в Гаранта трохи колишніх повноважень. Улюбленим, і, здається, єдиним гаслом «конструктивних» є фраза про те, що політична реформа — це змова багатих проти бідних. «Конструктивні» люблять владу, а головне — себе у владі й на правозахисників першої категорії дивляться як Остап Бендер на Шуру Балаганова.

На відміну від кретинів і кар’єристів, що потрохи конкурують між собою за увагу західних благодійників, третю категорію правозахисників, а саме — аферистів, жалюгідні подачки іноземних фондів це цікавлять. Вони мають офіси в центральних районах Києва чи обласних столиць, регулярно виступають на телебаченні й пресі, входять до складу різноманітних громадських рад (а деякі — навіть посідають посаду Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України) і ревно віддаються правозахисній діяльності під час спільного відпочинку, відвідування саун чи полювання з усілякими суддівськими, міліцейськими і прокурорськими друзями.

Клієнтура цих правозахисників — представники середнього, а подеколи й дуже середнього бізнесу, що вчасно не поділилися прибутком з заступником Генерального прокурора або забули поздоровити з придбанням нової квартири начальника обласного управління міліції чи голову обласної держподаткової адміністрації. І яких правоохоронці тепер за це ганяють, мов хорти зайця. Відбувши 72 години в ізоляторі тимчасового тримання та помикавшись по судах, такий підприємець швидко стає палким прибічником Європейської конвенції з прав людини. Побачивши по телевізору вгодовану мармизу президента «Ліги реабілітації колишніх засуджених» чи голови «Громадянського комітету по боротьбі з корупцією», здобувач правозахисту телефонує в редакцію, з’ясовує координати гостя передачі й негайно відправляється на авдієнцію.

Робота таких правозахисників — це бізнес на межі високого мистецтва та витонченої психології. Офіс правозахисника третьої категорії обов’язково прикрашений фотографіями себе, коханого, у компанії з Президентом України, заступником глави його Секретаріату або, на крайній випадок — прокурором міста Києва. Під час розмови з клієнтом він щохвилини відволікається на телефонні розмови, кожного разу вибачаючись перед шукачем справедливості: «Звиняйте, телефонує Голова СБУ, не можу відмовити в терміновій консультації … Гальо, слухаю, Валентине Олександровичу…».

Третя категорія правозахисників не стільки бореться, скільки «вирішує питання». Розмір подяки за їхні послуги коливається від 2-3 тисяч доларів (типові розцінки обласного уповноваженого Держкомпідприємництва) до 300 тисяч «зелених» (Ніно Іванівно, це не про Вас). Втім, аферисти не гребують і дрібними торгівцями, яким, бува, за 100-200 гривень продають номери телефонів правозахисників першої категорії.

Оскільки у Володарського грошей катма, то він ніякої цікавості для правозахисників третьої категорії не становить. А позаяк його за голу сраку взяла міліція, то й друга категорія не стала псувати через нього відносини з Юрієм Луценком. Але якій простір відкрився для діяльності крети… тьху, правозахисників першої категорії! Чого варті лише їхні повідомлення для преси:

«Завтра, 11 листопада 2009 р., о 13 годині, перед будинком МВС України за адресою вул. Академіка Богомольця, 10, відбудеться мирна ненасильницька акція на захист прав та свобод людини — мистецький перформанс «сТРУСИмо МВС!». Учасники акції вимагають негайного звільнення художника Олександра Володарського, заарештованого 2 листопада 20009 р. за «голий» мистецький перформанс перед Парламентом, з-під варти, і закриття абсурдної справи проти художника та інших учасників перформансу, через явну відсутність у їхніх діях складу злочину.

На знак протесу проти кримінального переслідування митців, учасники акції мають намір оголосити МВС «сексуальний джихад». Акція 11.11.09 — лише попередження, офіційний ультиматум МВС, і тому її учасники роздягнуться перед міністерством лише до трусів, звідки походить назва акції. Однак якщо кримінальну справу проти голих митців не буде припинено, учасники «сексуального джихаду» залишають за собою право на всілякі можливі ненасильницькі вияви свободи творчості, зокрема познайомити працівників МВС з усією будовою людського тіла.

В разі можливого затримання учасники акції погрожують одразу ж вдатись до радикальних художніх засобів, зокрема здійснити груповий садо-мазо-перформанс «Кохання за ґратами».

Одним словом, все як у тому віршику:

К нам сегодня приходил

Некро-педо-зоофил.

Мертвых маленьких зверушек

Он с собою приносил

Але все ж таки перше місце в недільному рейтингу дурості посіли не орально-генітальні правозахисники, а скромний анонімний чиновник з Ленінської райдержадміністрації м.Запоріжжя. 11 листопада мешканці Бородінського мікрорайону міста почули виття сирени й звернулися в газету «Репортер Запоріжжя» за роз’ясненнями. А газетярі переадресували запит читачів до адміністрації району. Відповідь була приголомшливою: «У нас на вулиці Першотравневій, 2 є ЗАСЕКРЕЧЕНИЙ Центральний пункт оповіщення й вмикання сирен. Сьогодні була планова перевірка перед приїздом київської перевірки, яка має початися наступного тижня».

Громадяни шпигуни! Передплачуйте газету «Репортер Запоріжжя» й Ви завжди будете перебувати в курсі державних таємниць, місцезнаходження засекречених об’єктів та інших «откритій чудних».

До зустрічі через тиждень.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»