«Gott mit uns!»?

 Віктор Янукович президентське «звернення до народу» від 1 жовтня 2010 року, виголошене ним у зв’язку із рішенням Конституційного Суду України про скасування змін, внесених до Конституції у грудні 2004 року, закінчив словами: «І нехай нам допомагає Господь Бог!» Згідно з рішенням суду Україна відповідно до форми державного правління повернула на 180 градусів: із парламентсько-президентської республіки стала президентсько-парламентською. Як відвертий глум можна розглядати слова 4-го українського Президента новітньої історії у його «зверенні»: «Ми повернулися до Конституції, яку Європа та світ визнали як одну з найкращих. Ця Конституція дозволила Україні ствердитися як незалежній державі, визначити незмінний курс на демократію та верховенство права, захист прав і свобод громадян» (http://www.president.gov.ua/news/18345.html).

Згадаймо, що сталінську Конституцію СРСР 1936 року чи брежнєвську Конституцію СРСР 1977 року за переліком задекларованих у них прав громадян, рівнем і сумою прописаних принципів демократії називали найкращими не тільки в Європі, але й у всьому світі. Не будемо заперечувати, скажемо лише, що радянські конституції та їхні невідповідності реаліям – то було відверте знущання над правами громадян, над демократичними засадами існування суспільства і держави. За певним рахунком, та кричуща невідповідність фасаду радянської держави її внутрішньому змістові і призвела СРСР до загибелі. Адже брехня, якою б красивою чи на перший погляд переконливою не була, завжди руйнує, руйнує і того, хто бреше, і те, що будується на брехні, — про це мусять знати спічрайтери і іміджмейкери з команди Януковича на чолі з Ганною Герман (вона ж Коровіцина, вона ж Стеців, вона ж Анна-Тереза), бо сказано народом: «Брехнею весь світ пройдеш…» (далі за текстом).

Не що іншим, як відвертим глумом над українським народом, можна назвати більшість статей Конституції України 1996 року («п’яної», як її називають у народі), у тому числі, зі слів Віктора Януковича: «про демократію, верховенство права, захист прав і свобод громадян», оскільки задекларовані Основним законом нашої держави принципи та ті положення залишались і залишаються звичайнісінькими (популістськими) гаслами, оскільки механізмів, умов для їх реалізації не було і немає, оскільки, нашу Конституцію порушували і порушують усі, хто причетний до влади – від найнижчого чиновника до Президента.

Тим часом, Україна знову повертається до так званої президентсько-парламентської форми правління. Зазначимо, що прописана у Конституції України 1996 року форма правління немає відношення до тієї моделі республіки, яка у відповідності до загально визнаних міжнародних стандартів конституційного права називається «президентсько-парламентською». Головна ознака президентсько-парламентської республіки полягає в наданні найвищій посадовій особі держави окремих функцій, що за інших варіантів (парламентської, парламентсько-президентської, директоріальної республіки) належать органам виконавчої влади.

Класичний взірець президентсько-парламентської республіки – Франція. Так, Президент Франції відповідно до наданих йому конституційних прав призначає прем’єр-міністра, припиняє його повноваження, за пропозицією прем’єр-міністра призначає інших членів уряду. Але французький Президент зі своїми функціями, повноваженнями, безпосередньою діяльністю входить в систему виконавчої влади: він, крім того, головує на засіданнях уряду, підписує нормативно-правові акти, прийняті на засіданнях Ради Міністрів, буре участь у їх реалізації і контролює виконання. Тобто, за французькою моделлю 5-ї республіки прем’єр-міністр несе відповідальність за дії (бездіяльність) виконавчої гілки влади перед Президентом, глава держави несе відповідальність перед усією Францією.

Положень, пов’язаних з організацією і діяльністю виконавчої гілки влади, у Конституції України 1996 року і близько немає. Президент України Леонід Кучма міняв прем’єр-міністрів, як шкарпетки, причому підстави для звільнення чи призначення були найрізноманітнішими: чи то за «створення власного політичного іміджу» (як це було у випадку із звільненням «нескромного» Євгена Марчука і призначення прем’єром «скромного» земляка Кучми Павла Лазаренка), чи під тиском ззовні (як це було із несподіваним звільненням, як там би не було, але одного із найкращих прем’єрів часів Кучми — Валерія Пустовойтенка і призначенням на його місце Віктора Ющенка). Леонід Кучма не ніс ніякої відповідальності ні за свої помилки при призначенні керівників уряду, ні за його дії. Не буде нести ніякої відповідальності ні перед народом, ні перед парламентом за дії чи бездіяльність уряду тепер і Віктор Янукович. При президентсько-парламентській формі республіки, вибачте, так не можна.

Жадоба до безмежної і неконтрольованої влади з боку четвертого українського Президента помітна. До чого призводить подібне прагнення та його реалізація на практиці з історії відомо. Віктор Янукович дуже часто і всує публічно звертається до Бога. Є великий сумнів, що Віктор Янукович прочитав Біблію, що він знає чи усвідомлює яке ставлення самого Господа Бога до використання Його Імені у таких справах, бо сказано у святому письмі: «Не призивай Ім’я Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення всує» (2М. — 20:7)

Чомусь Янукович (ті, хто пише Януковичу промови чи ліпить його імідж) вважають, що освячення Іменем Бога президентських дій надають їм сакрального змісту. З історії знаємо, що Іменем Бога освячувались найжахливіші злочини проти людини, людяності, людства. Адольф Гітлер прийшов до влади легальним шляхом – завдяки перемозі на виборах у рейхстаг 1932 року. 30 січня 1933 року президент Німеччини Гінденбург призначив Гітлера рейхсканцлером. 2 серпня 1934 року Гінденбург помер, усю повноту влади в країні зосередив у своїх руках Гітлер. Він став диктатором. На мітингу 1934 року Гітлер закінчує свою промову словами: «Gott mit uns!» («Господь з нами!»). З 1935 року цей девіз з’являється на пряжках солдат і офіцерів вермахту, 1935 року уже розробляються плани майбутньої війни, з цим гаслом на пряжках німецько-нацистські війська завоюють Європу, перетворять на згарища і руїни нашу Вітчизну.

З німцями був Бог, німцям Він допомагав? Як тепер мусить допомагати Януковичу?

А де ж народ?

Диктаторові потрібен слухняний, «зомбований» народ. Зомбування німців саме і здійснювалось під церковними гаслами, вовками, які переодяглись в овечі шкури. У липні 1933 року державним указом в Німеччині створюється так звана «імперська церква», її главою (рейхс-єпископом) призначається нацист Людвіг Мюллер, Ісус Христос оголошується «нордичним героєм, який постраждав від євреїв». Десять тисяч протестантських пасторів (із сімнадцяти тисяч) одягли на рукава своїх сутан пов’язки зі свастикою і на загальнонімецькому з’їзді салютували Гітлерові нацистським вітанням.

Та сім тисяч віруючих німців не пішли за Людвігом Мюллером, вони утворили підпільну “Бекентніс-кірхе” («Церква Сповіді»). Один із сподвижників Церкви Сповіді пастор лютеранської церкви Дітрих Бонхеффер написав трактат «Про глупоту», у якому дав точну характеристику гітлерівському диктаторському режиму: «Будь-яке потужне посилення зовнішньої влади (чи то політичної, чи релігійної) вражає значну частину людей глупотою. Створюється враження, що це прямо таки соціологічний і психологічний закон». Зомбування населення, у тому числі Іменем Бога, вказував Бонхеффер, — головне завдання будь-якого диктатора. І далі: «Ставши тепер безвільним знаряддям, дурень здатний на будь-яке зло, і разом з тим він нездатний розпізнати його як зло. Тут ховається небезпека диявольського використання людини в ім’я зла, що може назавжди погубити її душу».

Дітриха Бонхеффера було страчено 8 квітня 1945 року – у першу неділю після Великодня. Його повісили в концтаборі Флоссенбург.   Іншому лідерові Церкви Сповіді Мартіну Німеллеру пощастило — союзні війська звільнили його разом з іншими в’язнями концтабору Дахау того ж квітня.

В ув’язненні Мартін Німеллер написав вірш під назвою «Коли вони прийшли» такого змісту:

«Коли нацисти прийшли за комуністами, я залишався німотним.

Я не був комуністом.

Коли вони кидали в тюрми соціал-демократів, я промовчав.

Я не був соціал-демократом.

Коли вони прийшли за членами профспілок, я не став протестувати.

Я не був членом профспілок.

Коли вони прийшли за євреями,  я не обурився.

Я не був євреєм.

Коли вони прийшли за мною, не залишилось нікого, хто виступив би проти і захистив мене.

Ми не маємо права бути німотними, коли плюндрується Слово Господнє.

Ми не маємо права мовчати, коли люди з написами на пряжках «Gott mit uns» творять небачені убивства і беззаконня».

* * *

Класик сказав, що історія повторюється у вигляді фарсу.

Можливо.

І який «фарс» чекає Україну далі?

«Кришталева» ніч?

Іван Котовенко,

кандидат юридичних наук