ЗАВА
Ми, працівники ДП «Львівстандартметрологія», вимушені звернутися до Вас анонімно, і сподіваємося, що Ви зрозумієте чому.
Більш, як півтора року тому, на посаду генерального директора було призначено Косінського О.В. з Тернополя. Тоді працівники підприємства схопилися за голови, бо були начитані інтернет-статей про його «звершення» у минулому. Косінський Олег Васильович настільки «фахівець», що без допомоги референта і канцелярії не може жодної візи на документі поставити. На нарадах, які нагадують сталінські часи, генеральний директор нас обзиває «тупими галіцуцами». Він розказує про те, що до нього тут ніхто нічого не робив і все розкрадалося. Але, якщо вникнути в господарські справи, то очевидно, що все господарювання поставлене на корупційних діях команди з Тернополя. Кілька осіб безцеремонно перетворюють державне підприємство на кишеньковий механізм збагачення.
Сам генеральний директор буває на роботі не більше двох днів на тиждень. Решту часу він перебуває в Тернополі, хоча завжди беруться відрядження на Київ. Відрядження оформляться на декількох осіб – це працівники бухгалтерії, а саме: головний бухгалтер, її заступник, дочка головного бухгалтера, головний інженер, головний механік, помічник генерального директора та інші працівники відділів. За спеціальним наказом на відрядження цим особам виділяються по тисячі гривень на добу, коли для всіх інших працівників по області – 50 гривень, за межами області – 100 гривень. Відрядження для VIP-персон – безпідставні, і ніхто з них не бував в Донецьку, Харкові, Києві та інших містах України, а кошти виділені їм на поїздки, звичайно ж отримує Олег Васильович. Таким чином за півтора року в кишенях керівництва осіло близько 500 тисяч гривень.
На виробництві для виконання роботи використовується автотранспорт, на який списується неймовірна кількість пального. Головний автомеханік вимушений заставляти начальників відділів писати фабульні путівки, щоб задовольнити потреби Косінського О.В. в паливі, а це 500-600 літрів в тиждень. В результаті щоквартально підкручуються спідометри на машинах. В той час, коли кожен день виписуються шляхові листи, водії зайняті на господарських роботах. Вони шліфують і фарбують паркети, штукатурять, фарбують, проводять бетонні та інші роботи, за які отримують кошти за договорами інші люди. За це відповідають головний інженер та головний бухгалтер, які підійшли під стать «управлінському» стилю генерального директора. Зверніть увагу, які кошти витрачені на переобладнання котелень. Всі будівельні роботи по котельнях по вул. Заводській та вул. Метрологічній були виконані нашими водіями, а гроші отримав підприємець з Тернополя, який на особливих умовах без всякого тендеру, добряче тут поживився. Кошториси та матеріали по всіх роботах, які вони виконували, явно завищені. Зі слів головного інженера, який проговорився за чаркою, в цій співпраці особистий інтерес був у Косінського О.В.
Корупційним діям Тернопільських «фахівців» не має меж. Так, в Червонограді заступником директора філії рахується та отримує зарплатню Тешнер Микола Ярославович, хоча протягом року на роботі він не був жодного дня та, напевно, і не знає, де знаходиться Червоноградська філія. В Дрогобичі, аналогічно, працює Дацко Олег Михайлович – на роботі не буває, але гроші отримує регулярно.
О.В. Косінський дуже активно займався передвиборчою програмою від партії «Зелена планета». Нас силоміць возили на зібрання в Київ, на концерти по Західній Україні. Тут використались не малі кошти на транспорт та відрядні людям. Працівників центру в робочий час і у вихідні дні заставляли займатися агітацією. За цю роботу, звичайно ж, їм не платили – обіцяли розрахуватися відгулами, та по-сьогодні ніхто відгулів так і не отримав.
Цілковитий безлад в управлінні і вкрай зневажливе ставлення до працівників стали нині нормою роботи керівництва. З роботи звільняють спеціалістів, які виконують план та забезпечують поступлення коштів на рахунок підприємства. На їхнє місце приймають «по дзвінку» або за гроші. Відсутній конкурс та будь-який підбір кадрів. До того ж штат роздутий до небачених масштабів. Приймають екологів, вчителів, менеджерів з туризму та спорту – тільки не тих, хто розуміється в метрології та сертифікації. А хто буде виконувати роботу через пів року? Ціни в нас на сьогоднішній день явно завищені та необґрунтовані, тому і клієнти переходять на обслуговування в інші центри.
Генеральний директор на цій посаді непохитний. Він хизується тим, що його найкращий друг – сам Азаров. На його столах демонстративно стоять декілька портретів та фотографій, де Косінський в кабінеті Азарова дарує йому подарунки та стоять з прем’єром «в обнімочку».
Нам, простим інженерам та робітникам, не все відомо про діяння тернопільської команди, але очевидно, що на кожній фінансовій операції відмиваються кошти, особливо це стосується проведення ремонтів. Ремонтуються приміщення, які не є у власності ДП «Львівстандартметрологія». Орендодавці приміщень по вул. Князя Романа та по вул. Заводській навіть не поставлені до відома про масштаби ремонтів та реконструкцію їхніх будівель. Ці ремонти обходяться підприємству в немалі суми і виражаються у мільйонах. Ніхто не знає, чи ці суми будуть зараховані в рахунок оренди, тому що таких договорів між центром та орендодавцями не існує.
Все це відбувається завдяки круговій поруці – головний інженер – головний бухгалтер – помічник генерального директора та головний механік, а всіма ними заправляє генеральний директор Косінський. В той час, коли кошти транжиряться на-ліво і на-право, ми забули про премію в тому обсязі, яку ми заробили. Це стосується і виплати матеріальної допомоги на оздоровлення при відпустці – для інженерів і робітників вона становить 100 грн, для адміністрації – в розмірі посадового окладу. Нам не виплатили 13 зарплату. Не відомо, які суми преміальних нараховують собі ці особи, тому що це робиться окремим наказом в секреті від колективу.
Маємо надію, що Ви допоможете нам, що новий Закон «Про корупцію» діє і винні будуть покарані, а посаду генерального директора займе фахівець і порядна людина – така позиція нашого колективу.
З Новим Роком!Колектив ДП «Львівстандартметрологія»
1 336 ответов
Ще б ти більш лаштується,
Коли в нього трошки повчився».
Боронь Боже, і нас від таких собі суддів.
Услужливий дурень небезпечніше ворога
З байки «>Пустинник і “Ведмідь» (1807)
Хоча послуга нам при нужді дорога,
Але ми за неї не кожен вміє взятися:
Боронь Боже з дурнем зв'язатися!
Свиня під Дубом віковим
Наїлась жолудів досхочу, до відвала;
Наївшись, виспалася під ним;
А потім, очі продераючи підняла,
І рилом корінь Дуба підривати стала.
“Адже це дереву біда, —
Їй з Дуба Ворон промовля, —
Коли коріння ти оголиш, воно засохне може”.
“Хай сохне, — каже тут Свиня, —
Мене те анітрохи не турбує
У нім не бачу толку я,
Нехай це кожен чує;
Хоч вік його не будь, нітрохи не шкодую;
О лиш би жолуді були: адже від них я і жирую”. —
“Невдячна! — мовив Дуб до неї тут, —
Коли б могла ти вгору рило підійняти
Тобі нарешті стало б знати,
Що жолуді на мені ці ростуть”.
І неук також, на сліпець,
Учені праці й вчення,
Усю науку лає,
Не відчуваючи, що їх плоди збирає.
Зстарівшись, Мавпа слабувать очима стала;
А від людей вона чувала,
Що зло оце – ще не великії чорти:
Варт Окуляри завести.
Тож їх з півдюжини собі вона й дістала;
Ось крутить ними так і сяк:
До тім’я ладить їх, а то на хвіст наниже,
То їх понюхає, то їх полиже;
Не ймуть трикляті аніяк.
“От лихо! – в зойк вона, – і той дурний, як пень,
Хто слуха людських теревень:
Про Окуляри набрехали;
Пуття нема й на волос з них”.
Тут Мавпа спересердя і з печалі
Об камінь так вшкварнула їх,
Що тільки бризки заблищали.
—
На лихо, і в людей буває те:
Хай добра річ, – не знаючи її ціни, проте,
Невіглас товк про неї все до худа клонить;
Коли ж цей неук і мостивий ще,
То він її аж гоном гонить.
Мартышка к старости слаба глазами стала;
А у людей она слыхала,
Что это зло ещё не так большой руки:
Лишь стоит завести Очки.
Очков с полдюжины себе она достала;
Вертит Очками так и сяк:
То к темю их прижмёт, то их на хвост нанижет,
То их понюхает, то их полижет;
Очки не действуют никак.
“Тьфу пропасть! – говорит она, – и тот дурак,
Кто слушает людских всех врак:
Всё про Очки лишь мне налгали;
А проку на-волос нет в них”.
Мартышка тут с досады и с печали
О камень так хватила их,
Что только брызги засверкали.
—
К несчастью, то ж бывает у людей:
Как ни полезна вещь, – цены не зная ей,
Невежда про неё свой толк всё к худу клонит;
А ежели невежда познатней,
Так он её ещё и гонит.
Народження байки сягає глибини тисячоліть. Вона виникла в ті міфічні часи, коли, за образним висловом Івана Франка, звірі ще вміли розмовляти. Зібравшись десь у затишку, люди любили слухати й розповідати історії про добрих або злих, розумних або дурних, хитрих або простакуватих тварин. Ці оповідки могли бути довгими або коротенькими. Усе залежало від мети й натхнення оповідача, а також настрою слухачів. Коли не треба було поспішати і всі були в доброму гуморі, то розповіді тривали годинами. Якщо ж виникала потреба у швидкій дотепній відповіді або повчанні, то оповідка ставала дуже короткою, відточеною. Свідченням прадавнього походження «тваринних історій» є малюнки первісних людей, де зображені звірі. Про це ж свідчать знахідки археологів під час розкопок давнього Вавилона, де на знайдених цеглинках відтворені сцени з добре відомих міфів і казок про тварин. Певний час майбутні казка про тварин і байка були неподільними. Проте, попри спільне коріння, їхні шляхи згодом розійшлись. Головне завдання байки — виправляти вади людей, повчати їх
В одному індіанському племені юнаків на зрілість випробовували самотністю. Цим вони мали довести самі собі та спільноті, що готові стати справжніми воїнами.
Під час випробовування один із цих юнаків опинився посеред гарної квітучої долини. Оглядаючи гори, що оточували цю долину, юнак побачив стрімку вершину, вкриту сліпучо-білим снігом.
— Поміряюся з тією вершиною — сказав сам до себе юнак.
Він одягнув сорочку зі шкіри зубра, накинув на плече плащ та почав спинатися на гору.
Вибравшись на вершину, юнак побачив під собою цілий світ: чудові краєвиди, безмежний простір. Його серце наповнилося гордістю.
Раптом біля своїх ніг він почув дивне шелестіння. Придивився і побачив змію. Хотів відскочити, але змія заговорила до нього:
— Помираю! Тут надто холодно для мене і я не маю поживи… Візьми мене під свою сорочку та знеси в долину.
— Ні! — сказав у відповідь юнак. — Знаю я вашу породу. Ти — гримуча змія. Якщо візьму тебе, ти вкусиш мене і я помру.
— О, ні! Навіть не думай так. — відповіла змія. — З тобою не буду так поводитися. Якщо мені допоможеш, тоді не вчиню тобі ніякого зла.
Юнак і далі відмовлявся, але змія вміла добре переконувати. Врешті він взяв її під свою сорочку та поніс зі собою в долину. Коли вони вже спустилися, юнак обережно поклав її на землю. Несподівано змія скрутилася, кинулася на хлопця та вкусила його в ногу.
Ти ж мені обіцяла! — закричав він.
Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою, — сказала змія та поповзла собі геть.
Ця історія присвячується кожному, хто піддається таким спокусам як алкоголь, наркотики тощо.
Ти знаєш, що ризикуєш, коли береш мене зі собою.
Що посієш, те й пожнеш.
Учителю, що Ви думаєте про гроші? — спитав один юнак свого учителя рабина.
— Дивися у вікно, — сказав учитель. — Що там бачиш?
— Бачу жінку з дитиною, двоє коней, що тягнуть віз і чоловіка, який іде на базар.
— Добре. Тепер дивися у дзеркало. Що там бачиш?
— Що ж Ви хочете, щоби я там побачив?! Звісно — себе!
— Тепер поміркуй: вікно — зі скла, і дзеркало також зі скла. Вистачає тонесенького шару срібла на склі і тоді людина бачить тільки себе.
Довкола нас є багато таких людей, які свої вікна замінили на дзеркала. Вони думають, що дивляться назовні, однак бачать та споглядають самих себе.
Не дозволяймо, щоби вікна наших сердець стали звичайними дзеркалами.
Одному водієві посеред поля пізно ввечері несподівано пробилося колесо автомобіля. Він дуже засмутився, тому що не мав відповідного інструменту, щоби його замінити. Раптом вдалині побачив маленький вогник — то був будинок одного господаря, що жив посеред цього поля.
Водій швидко пішов в тому напрямку, тому що вже наближалася ніч.
Дорогою він думав: “А що, коли мені ніхто не відчинить дверей?”; “А що, коли у них не буде потрібного інструменту?”; “А що, коли вони не захочуть мені його позичити?”.
Від таких непевних думок його тривога все зростала і коли, нарешті, водій підійшов до того будинку, то був такий збентежений та розлючений, що, як господар відкрив йому двері свого дому, замахав кулаком під носом у нього та закричав: “Тримай собі свій домкрат!”
Подобається нам чи ні, але наші думки визначають маршрут земної мандрівки, яку називаємо життям. Якщо будемо думати тільки про невдачі — то вони переслідуватимуть нас. Якщо думатимемо що ми є невиховані, неграмотні, некультурні — то такою і буде наша поведінка. Якщо говорити дитині, що вона дурна — то такою вона і виросте.
Йшов собі полем один подорожній і раптом побачив у траві якийсь предмет дивної форми, що його не міг добре розгледіти.
— Це змія, — подумав він.
Змія кинулася на нього і вкусила.
Пізніше тією ж дорогою йшов інший подорожній. Він також побачив у траві предмет дивної форми.
— Це птах, — подумав він.
Затріпотіли крила і птах полетів у небо.
Одного разу Лев з широко відкритою своєю пащею наблизився до Вівці та запитав її чи від нього не тхне.
— Так! — відповіла вівця!
— Дурна! — сказав Лев та з’їв її.
Потім він підійшов до Вовка та поставив те саме запитання.
— Ні! — відповів Вовк.
— Підлабузнику! — заревів Лев та розірвав його.
Тоді він підійшов до Лисиці та запитав те саме.
— Кажучи правду, пане, — відповіла Лисиця, — у мене такий нежить, що я абсолютно не чую жодних запахів.
Учень одного філософа пішов відвідати свого вчителя, який лежав на ліжку при смерті.
— Залишіть мені у спадок трохи Вашої мудрості, — попросив він.
— Бачиш мій язик? — запитав філософ.
— Бачу, — сказав у відповідь учень.
— А мої зуби? Чи всі ще там?
— Ні, не всі.
— А знаєш чому язик тримається довше від зубів? Тому що він м’який та гнучкий, а зуби тверді — тому і випадають. Тепер ти знаєш усе, що потрібно знати. Іншої мудрості я не маю.
В одному селі жила собі черепаха. Якось її племінниця, яка проживала в місті, запросила тітку до себе в гості. Бажаючи побачити трохи світ, сільська черепаха прийняла запрошення.
Дорога була не дуже далекою, трохи більше одного кілометра, однак для черепахи це досить довгий шлях. Та вона подумала собі, що подолає його швидко і пустилася в дорогу тільки наступного дня вранці.
“Якщо я буду рухатися в такому темпі — то якраз до обіду зможу прийти до призначеного місця” — міркувала собі черепаха. І пустилася в дорогу, підспівуючи собі якусь знайому мелодію.
Йде, йде, йде…
До полудня бідолаха пройшла тільки якихось двісті метрів. Коли годинник почав вибивати 12 годину, вона невдоволено пробурмотіла: “Який дурний годинник! Ще й година не минула як я вийшла з дому, а вже вибиває полудень. Він, напевне, заржавів всередині.”
Йде, йде, йде…
Почало заходити сонце і на небі заблищали зірки. Черепаха не пройшла навіть і половини дороги.
Страшенно розлючена, вона почала кричати: “Світ вже не такий як колись! Сонце заходить раніше, зірки з’являються коли захочуть! А доба вже не має тих 24 годин, які мала колись!”
І так, незадоволено викрикуючи, повернулася до дому, сипляючи прокльонами на нерівну та покручену дорогу.
Завжди знайдеться “зручний” привід, щоби думати погано про оточуючий світ.
Австрійський поет Рільке якийсь час жив у Парижі.
Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю. На розі цієї вулиці знаходилась жінка старшого віку та просила милостиню у перехожих. Вона сиділа нерухомо постійно на одному й тому ж місці, як статуя, з простягнутою рукою та опущеними до землі очима.
Рільке ніколи не давав для неї милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.
Якось француженка запитала поета:
— Чосу ти ніколи нічого не даєш цій бідній жінці?
— Ми мали б дати їй щось для серця, а не тільки для рук, — відповів він.
Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що тільки-но почала розпускатися та дав цю троянду убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета, підвелася з землі та поцілувала його руку і пішла, притискаючи троянду до грудей.
Цілий тиждень її ніхто не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці — мовчазна, нерухома, як і раніше.
— Чим вона жила всі ці дні? — запитала молода француженка.
— Трояндою, — відповів поет.
Одного разу вчитель запитав своїх учнів:
— Чому розгнівані люди кричать?
— Кричать, тому що втрачають терпіння, — відповів один із учнів.
— Але чому кричать до тих, хто є поруч із ними? — знову запитав вчитель.
— Кричать, тому що хочуть щоби їх почули, — пролунала відповідь.
Вчитель продовжував запитувати:
— Отже, неможливо спокійно розмовляти?
Учні давали різні відповіді, але жодна із них не задовольнила вчителя.
Тоді він сказав:
— Знаєте чому розгнівана людина кричить на інших? Отож, коли двоє сваряться — їхні серця дуже віддаляються одне від одного. Щоби подолати ту відстань між серцями — треба кричати, тоді тебе почують. Чим більші люди є розгнівані — тим голосніше кричать, щоб почути одне одного. А що буває поміж двома закоханими? Вони не кричать, а шепочуть. Чому? Тому що їхні серця є дуже близько одне до одного. Відстань поміж ними така маленька, що їхні серця розмовляють пошепки. А коли любов дуже-дуже сильна, тоді не потрібен навіть шепіт — достатньо тільки погляду. Їхні серця досить добре розуміють одне одного.
Після цього вчитель ще додав:
— Якщо сперечаєтесь, то не дозволяйте вашим серцям віддалятися. Не кажіть слів, які б ще більше вас віддалювали. Відстань може бути такою великою, що серця вже ніколи не знайдуть зворотної дороги. Найбільш вдалий спосіб припинити сварку — це сваритися міцно обійнявшись.
Батько з сином вели на торговицю осла.
Батько сидів верхи на ослі, а син ішов поруч. Люди, яких зустрічали по дорозі, говорили:
— Нечувано! Сильний мужчина сидить на ослі, а дитина іде пішки!
Тоді батько посадив на осла сина. Натовп зівак далі обурювався:
— Жахливо: старша людина іде пішки, а молодий їде верхи!
За таких обставин вони обидва сіли на осла, але зразу почули:
— Це варварство: двоє людей сидить на маленькому осликові.
Тоді батько з сином злізти з осла, але інші зіваки почали говорити:
— Здуріли: осел нічого не несе, а двоє людей іде пішки.
Вкінці вони обоє підняли і понесли осла, але навіть тоді не заслужили похвали у зівак з базару.
Прошу, не стійте тут і не витрачайте на мене свого часу. Нічого доброго в мені немає. Я огидна для всіх і для себе самої!!!
Зустрівши священика, який запрошував її на зустріч групи молоді, дівчина давала волю своєму роздратуванню. Зі злістю й гіркотою вона викидала із себе все те, що їй самій у собі не подобалося.
— Я дуже приземлена, зверхня й нецікава, у мене нестерпний характер і я зі всіма конфліктую. Ніхто насправді не бажає зі мною зближуватися. Заздрю своїм подругам, у сім’ї теж усіх дратую. І що мені робити на білому світі!
Священик поглянув на неї, і після хвилинної мовчанки сказав: “Чи знаєш, що у тебе прекрасні зелені очі?”
Дівчина оторопіла від несподіванки й замовкла.
Це був перший крок.
Одна жінка мала дуже негарне, як сама вважала, покривало на ліжко.
Купила його в магазині вживаних речей всього за 20 гривень, бо була на той час у важкій фінансовій скруті. Кожного дня, застеляючи своє ліжко, з великим незадоволенням розправляла це покривало.
Так тривало до тих пір, поки одного разу випадково, гортаючи каталог продажу товарів поштою, побачила таке саме покривало, що й у неї. Його пропонував відомий стиліст, майстер інтер’єрів. Коштувало воно 1200 гривень.
З тих пір, відколи дізналася про справжню ціну покривала, змінила своє ставлення до цієї речі.
Якої б поганої думки ми не були про самих себе — в очах інших маємо велику цінність.
Є люди, які не знають наскільки важливим є те, що вони живуть.
Є люди, які не знають як багато для інших важить сама їхня поява у чиємусь житті.
Є люди, які не знають скільки радості дарує іншим їхня привітна усмішка.
Є люди, які не знають яким добром для інших є їхня близкість.
Є люди, які не знають наскільки б біднішими інші почувалися без них.
Є люди, які не знають, що вони — дарунок небес.
Але могли б знати, якби ми їм про це розповіли.
Широка ріка все більше й більше набирала швидкості та могутності, наближаючись до величезного Ніагарського водоспаду. В цьому забороненому місці раптом появився невеличкий човник. Люди, які стояли на березі великої ріки, завмерли, тому що на дні цього човника можна було помітити людину, яка спала.
Човник плив далі, а течія ріки ставала все швидшою.
«Гей, ти! Прокинься! Там попереду страшний водопад! – кричали люди. – Прокинься, бо загинеш!»
Дехто з тих, які були на березі, пробував кидати каміння, але всі спроби розбудити сплячу людину на дні човника були безуспішними.
Нарешті, коли човник вдарився в підводне каміння, людина в човнику прокинулася, страшенно перелякавшись.
Схопилася за весла і почала веслувати, намагаючись повернути човник проти течії і таким чином врятувати собі життя.
Проте весла вже не допомагали.
Ще якась хвиля і люди на березі перестали чути крик про допомогу. До них донісся тільки тріск дощок човника; шум, гул і приглушені звуки могутньої води, яка падає зі стометрової висоти.
Присутні бачили трагічний кінець сплячої людини.
Цією людиною можеш бути й ТИ.
НЕ СПИ!
Професор в університеті задав своїм студентам таке питання.
— Все, що існує, створено Богом?
Один студент сміливо відповів:
— Так, створено Богом.
— Бог створив все? — запитав професор.
— Так, сер — відповів студент.
Професор запитав:
— Якщо Бог створив все, значить Бог створив зло, якщо воно існує. І згідно принципу, що нашs вчинки визначають нас самих, значить Бог є зло.
Студент притих, почувши таку відповідь. Професор був дуже задоволений собою. Він похвалився студентам, що він ще раз довів, що віра в Бога це міф.
Студент продовжив:
— Професор, темнота існує?
— Звісно, існує.
— Ви знову неправі, сер. Темноти теж не існує. Темнота в дійсності це відсутність світла. Ми можемо дослідити світло, але не темноту. Ми можемо використовувати призму Ньютона щоб розкласти біле світло на безліч кольорів і вивчити різні довжини хвиль кожного кольору. Ви не можете виміряти темноту. Простий промінь світла може увірватись в світ темноти і освітити його. Як ви можете взнати, наскільки темним є якийсь простір? Ви вимірюєте, яку кількість світла представлено. Чи не так? Темнота це поняття, яке людина використовує, щоб описати, те що відбувається при відсутності світла.
В кінці кінців, студент запитав професора:
— Сер, зло існує?
На цей раз невпевнено, професор відповів:
— Звісно, як я вже сказав. Ми бачимо его кожний день. Жорстокість між людьми, безліч злочинів і насилля по всьому світі. Ці приклади є не чим іншим як проявами зла.
На це студент відповів:
— Зла не існує, сер, чи, в крайньому випадку, его не існує для нього самого. Зло це просто відсутність Бога. Воно схоже на темноту і холод — слово, створене людиною щоб описати відсутність Бога. Бог не створював зло. Зло це не віра чи любов, які існують як світло і тепло. Зло це результат відсутності в серці людини Божественої любові. Це подібно до холоду, який наступає, коли нема тепла, чи подібно до темноти, яка наступає, коли нема світла.
Им’я студента було — Альберт Ейнштейн.
та ви щось усі ту не те пишете… маразм упав на усіх чи що???
111
Бог суддя злодію бухгалтеру ДП “Львівстандартметрологія”.
Щоб ви так жили на одну мізерну зарплату, яку не даєте вчасно!
Собі ви прекрасно накрадете наші премії і т.д. і т.п.!Пам”ятайте про Божий суд,якщо на людський вам наплювати!
Знов Теркун розказує свої казки!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Олег перевір диплом Тешнера