Військова реформа — політична авантюра влади?

                                        
                                 Або як  „какадемік” А.Гриценко Збройні Сили реформував
                                                                              
                                                                               *
          Чи можливо таке, щоб був введений в експлуатацію міст, без наукового обґрунтування  кількості техніки та пішоходів, що може витримати міст? А житловий будинок, а пасажирський літак без наукового обґрунтування кількості пасажирів, що може взяти на борт літак?
           Питання не риторичне, бо в Україні, виявляється, можливо без наукового обґрунтування визначити чисельність особового складу силових структур, що мають по Конституції забезпечувати святая-святих  — національну безпеку України.
          Розумію, що у читача – громадянина і платника податків це може викликати справжній шок.
          Проте наполягаю, що ситуація обстоїть саме так.
          В Україні відсутнє обґрунтування чисельності особового складу силових структур України і в тому числі Збройних Сил України!
          Саме тому будь-яке твердження про Військову Реформу в Україні носить характер профанації. Нинішнє скорочення Збройних Сил України, що за згодою Президента України ЮЩЕНКА В.А. було започатковано попереднім Міністром Оборони України ГРИЦЕНКОМ А.І. і продовжене нинішнім Міністром Оборони ЄХАНУРОВИМ Ю.І , немає нічого спільного а ні з наукою, а ні з законами України, а ні просто зі здоровим  глуздом. Проте все по порядку.   
                                                                               **
          Скорочення Збройних Сил – це завжди болісний процес для тисяч військовослужбовців і членів їх сімей, особливо тоді, коли воно відбувається в угоду політичній кон”юктурі. Так зробив свого часу лідер комуністичної доби М.Хрущов, водночас скоротивши армію на мільйон двісті тисяч військових, горезвістні для них „кіло двісті”. І хоча з політичної точки зору цей крок Хрущова ознаменував початок пресловутої „хрущовської відлиги”, тобто потепління міжнародних відносин між країнами соціалістичного і капіталістичного  таборів, проте з точки зору національної безпеки і соціального захисту скорочуваних військовослужбовців цей крок Хрущова був чистої води авантюрою. Бездумно нищилась військова авіація, а тисячі людей були просто викинуті на вулицю.
        Розпочате ще за часів президентства Кравчука і Кучми необґрунтоване і абсурдне в своїй поспішності скорочення Збройних Сил України, за згодою Президента Ющенка В.А., з нездоровою заповзятістю було підхоплено попереднім Міністром Оборони України Гриценком А.С. і продовжено нинішнім Міністром Оборони Єхануровим Ю.І., набрало масштабів національної катастрофи, яку впору назвати „ющенко-гриценківською відлигою”. Це дійство з незрозумілих причин було названо „військовою реформою”, хоча, як відомо, „реформувати” в перекладі з латинської «reformare» значить „перетворити”, „поліпшити”, а не банально „скоротити”.
        На відміну від «хрущовської відлиги», що дійсно привнесла тепло в міжнародні стосунки, «ющенко-гриценківська відлига» в принципі не може поліпшити стосунки України з будь-якою державою світу. Скоріше „ющенко-гриценківську відлигу” варто сприймати як факт завершеної дії – Збройні Сили України «відлигалися». Маестро, занавес!
       Які ж аргументи висунув свого часу Гриценко і підтримав Ющенко на радикальне скорочення Збройних Сил України?
       Проаналізувавши військово-політичні документи, що вийшли з-під даху Міністерства Оборони України за часів керівництва пана Гриценка, а також його чисельні статті і інтерв”ю, можна дійти висновку, що цих аргументів тільки два: економічний і стандарти НАТО.
       По-першому, економічному, пан Гриценко стверджував, що буцімто існуюча чисельність особового складу Збройних Сил України обтяжує економіку держави. Про це ще було зазначено в корективах Міністерства Оборони, керованого Гриценком, до «Державної програми реформи та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року».
        Наголошую, „Державна програма” передбачала реформу та розвиток Збройних Сил України.
        Проте замість реформи та розвитку Міністерством Оборони був розроблений «План скорочення  Збройних Сил України до кінця 2005 року», в якому зазначена головна проблема в ході реформи Збройних Сил України – «приведення структури, чисельного складу Збройних Сил до економічних можливостей держави, бо Збройні Сили усе ще обтяжують економіку держави».
         Тобто в основу розрахунку чисельності Збройних Сил України покладено не військово-політичний аналіз військових загроз і вірогідних противників, а суто економічний чинник про буцімто неможливість утримувати певну кількість війська економікою держави. Під вивіскою «реформи» і «розвитку» Збройних Сил України Міністерство Оборони проводить їх банальне скорочення, яке не витримує критики з позицій національної безпеки України і взагалі здорового глузду. Як тут не згадати стару як світ істину:«Не хочеш годувати свою армію, будеш годувати армію чужу».
         Ст.17 Конституції України визначає, що «захист суверенітету і територіальної цілістності України є найважливішими функціями держави», а значить і Головнокомандуючого-Президента України ЮЩЕНКА  і тодішнього  Міністра Оборони Гриценка, а також  «справою всього Українського народу», а значить і кожного з нас — громадян України. Тож відкиньмо емоції і спробуємо в усьому розібратися як з позиції народу України, так і з позиції влади, в даному випадку Міністра Оборони Гриценка.      
         Щоб казати про доцільність скорочення Збройних Сил, що іменувалося паном Гриценком і його відомством „реформою Збройних Сил України” і мало б передбачати „перетворення” і „поліпшення” (пам”ятаймо латинське „reformare”), треба зважити на чинники, які мали б вплинути на чисельність Збройних Сил України.
                        По-перше, свого часу Україна відмовилася від ядерної зброї.
        Як мав би вплинути на чисельність Збройних Сил України цей популістський політичний крок?
        Загально відомо, що ядерна зброя – це поки що сама могутня зброя, яку вигадало людство. Але не всі знають, що з економічної точки зору це сама дешева зброя. Існують спеціальні методики, якими користуються армії усього світу, що дозволяють перерахувати  скільком, наприклад, дивізіям сухопутних військ дорівнює одна ракета з ядерною боєголовкою на еквівалентну кількість кілотон тротилового заряду по рівню нанесення непоправних  збитків армії противника під час бойових дій. Для простоти пояснення, щоб невійськовий читач зрозумів, це значить, що одна ракета з ядерною боєголовкою на еквівалентну кількість кілотон тротилового заряду може нанести ворогу втрат —  непоправних збитків як і, наприклад,  одна мотострілецька дивізія своєю вогневою потужністю.   
         Проте ракету з ядерною боєголовкою обслуговує декілька десятків військовослужбовців. Тоді як дивізія – це тисячі людей, яких треба озброїти, одіти, нагодувати, підготувати, виплатити грошове утримання, тощо. Тобто, витрати в тисячі(!) разів більші, ніж на утримання однієї ракети з ядерною боєголовкою.
          Як відомо, „багата” Україна відмовилася від цієї самої дешевої і самої потужної зброї, не вирішивши, а що ж вона візьме на озброєння взамін, щоб не зменшувати рівень національної безпеки у зв”язку з відмовою від ядерної зброї? Створення високоточної зброї, яка могла б до певної міри компенсувати відсутність ядерного зброї – це питання майбутнього. Тож логічним є висновок про необхідність збільшити чисельність інших родів військ, аби не зменшувати рівень національної безпеки. Простіше кажучи, скоротила свого часу Україна 176 ракет з ядерними боєголовками, так щоб не зменшувати рівень національної безпеки вона мала збільшити армію на 176 мотострілецьких дивізій!  Це так би мовити по-науці. Але Міністр Оборони Гриценко керувався якоюсь іншою „наукою” і переконав Президента-Головнокомандувача Ющенка, а це виявилося легко зробити, бо за освітою Ющенко – сільський бухгалтер, прийняти протилежне рішення — на скорочення Збройних Сил….
                       По-друге, Україна прийняла рішення про не участь у військово-політичникх блоках.
       Як мало вплинути на чисельність Збройних Сил це популістське політичне рішення про позаблоковість України?  Однозначно призвести до збільшення чисельності особового складу Збройних Сил і бюджетних витрат на їх утримання. Бо участь країни у військово-політичному блоці зі, скажімо, двадцятьма країнами-союзницями у випадку виникнення збройного конфлікту з якоюсь країною-агресором призведе до захисту вашої країни відразу двадцятьма країнами-союзницями блоку. Це рівнозначно, що армія вашої держави відразу зросла у двадцять разів.
         Україна, прийнявши рішення про позаблоковість, тепер має вирішувати питання власної безпеки самотужки. А це має потягти за собою збільшення чисельності Збройних Сил і асигнувань на їх утримання. Тому абсолютно недоречною виглядає теза у Воєнній Доктрині України (п.1.2), де зазначено про необхідність врахувати досвід країн Центральної і Східної Європи, що вже вступили до НАТО — вирішили питання колективної безпеки, щодо визначення чисельності особового складу Збройних Сил. Ці країни можуть собі дозволити утримувати Збройні Сили, що не обтяжують економіку країни: чисельність особового складу – не більше 0,8-1,0%  від загальної кількості населення країни, а витрати на їх утримання – 3-5% бюджету країни.
        Україна, не будучи членом колективної безпеки, тобто, будучи позаблоковою, має вирішувати питання власної безпеки розраховуючи виключно на власні сили. Це значить, що кількість особового складу Збройних Сил і бюджетні витрати на їх утримання мають бути збільшені.
        Проте Гриценко дотримувався протилежної думки – на скорочення Збройних Сил., аргументуючи це скорочення тим, що таким чином чисельність особового складу Збройних Сил України підводиться під стандарти  НАТО, як це буцімто визначено у Воєнній Доктрині України.
        Ця теза Гриценка взагалі не відповідає дійсності, тому складається враження, що Гриценко Воєнної Доктрини України просто не читав. А даремно, все ж таки обіймав посаду Міністра Оборони.
        Воєнна Доктрина України була  затверджена Указом Президента України 15.7.2004 р. В п.21 Воєнної Доктрини зазначено наступне: „У рамках удосконалення системи забезпечення національної безпеки у воєнній сфері Україна здійснюватиме реформу власних Збройних Сил, які за своїм характером, складом, системою управління, навчання і підготовки мають наближатися до стандартів Збройних Сил – членів НАТО”.
         Тобто, як вбачається із тексту Воєнної Доктрини України, попри перелічені якісні показники Збройних Сил, що мають наближатися до стандартів НАТО, мова зовсім не йде про кількісні показники, тобто про чисельність Збройних Сил України. Між якістю і кількістю принципова різниця! Наголошую на цьому.
                         По-третє, до розвалу Совєтського Союзу, країни — супротивники Варшавського Договору і НАТО  визначали кількісні і якісні показники своїх Збройних Сил орієнтуючись виключно на подібні показники у „вірогідного противника”. Поняття „вірогідного противника” – це було обов”язковим компонентом військово-політичного документу — „Воєнної доктрини” країн протиборствуючих блоків: НАТО і Варшавського Договору. Тому, будь-яке збільшення чисельності або заміна видів озброєння на більш сучасні і могутні відразу викликали адекватну реакцію у вірогідного противника. Це і визначало характер військового протистояння – „холодної війни”, гонки озброєнь країн вірогідних противників; чисельний склад їх армій, якість і характер озброєння, обсяг бюджетних асигнувань на утримання армій. Про це було зазначено у Воєнних доктринах країн-учасниць цих блоків.
                       Проте, після проголошення незалежності і позаблоковості, українські політики заявили, що Україна ні в кому не вбачає „вірогідного противника”, відмовляється від такого поняття. Тому в військово-політичних документах „Концепції національної безпеки України” і „Воєнній доктрині України” замість „вірогідного противника” вживаються поняття „виклики”, „ризики”, „загрози” виникнення військового конфлікту — можливої загрозливої ситуації і пов”язаних з нею тенденцій розвитку міжнародних відносин, що можуть призвести до війни. От тільки не зрозуміло, а хто вірогідніше за все може створити цю загрозу? На заміну поняття „вірогідного противника” прийшло розмите, невизначене поняття вірогідності виникнення загрозливого стану національній безпеці – стану „вірогідної загрози”, „потенційної загрози”, „виклику”, ”ризику” виникнення військового конфлікту. Тобто, українська військова думка так і не виробила нового науково обгрунтованого принципу розрахунку чисельності Збройних Сил за умов відмови від визначення „вірогідного противника”, а також відмови від ядерної зброї і позаблоковості. А даремно, бо свого часу Міністр Оборони Австрії В.Фасслябенд сказав: „Я вважаю, що для оцінки ситуації, що складається у світі, недостатньо мати тільки військові оцінки. Бо не секрет, що 90% всіх військових конфліктів у світі починалося несподівано і з військової точки зору буцімто були невиправдані.”
          Тобто, в військових оцінках, на яких базується національна безпека, і так достатньо невизначеності, щоб конкретно визначеного „вірогідного противника” замінити на  невизначене поняття стану „вірогідної загрози” виникнення військового конфлікту. Поняття „загрози”, коли не казати про джерело цієї загрози — „вірогідного противника”, це якісний показник стану міжнародних відносин. Як, наприклад, поняття „хвороби” – якісного показника стану  людського організму, що не дає відповіді про джерело самої хвороби. Тобто, „хвороба”, як загроза організму людини, стає неможливою у лікуванні, якщо невідоме джерело цієї хвороби, будь то інфекція, травма чи генетична спадковість, тощо.  
         Наприклад, Росія, як зазначено в останньому документі про актуальні задачі розвитку Збройних Сил Російської Федерації, дотримується чіткої визначенності „вірогідного противника” і вважає НАТО головним воєнним противником. Відповідно проти НАТО розраховуються кількісні і якісні показники Збройних Сил Росії. Навіть попри те, що свого часу Росія заявляла про своє бажання вступити до НАТО, а політичні контакти і співпраця Росії з НАТО відбувається значно активніше ніж України з НАТО. 
        Порядок визначення „вірогідного противника” давно вже відомий. До „вірогідного противника” слід віднести ті країни, які ведуть проти вашої країни ворожу, агресивну політику;  мають територіальні претензії; мають всередині країни певні політичні сили, що займають ворожу позицію щодо вашої країни. Наприклад, свого часу російський  депутат-щовініст Жириновський заявив, що у випадку перемоги на виборах його партії, вони переглянуть результати війни 1939 року Росії з Фінляндією. Це відразу призвело до корегування фінами своєї Воєнної Доктрини і визначення Росії „вірогідним противником”, що потягнуло за собою підсилення військового угрупування, яке стоїть на кордоні з Росією. І це при тому, що Жириновський не є при владі і вірогідність його приходу до влади є досить невеликою. Проте мудрі фінські політики вважають своїм обов”язком перед народом застрахуватися навіть проти такої малої вірогідності військового конфлікту з Росією.
        Той факт, що Україна ні в кому не вбачає „вірогідного противника” ще не значить, що інші країни внаслідок несприятливих політичних змін не стануть вбачати в Україні „вірогідного противника” і не пред”являть до неї певних політичних претензій, агресивних намірів, які можуть перерости у відкрите збройне протистояння. Також, не маючи уявлення про „вірогідного противника”, а значить і про якісні та кількісні показники його озброєння, є проблематичним обгрунтування бюджетних витрат на пріоритетний розвиток тих чи інших видів озброєнь, що в свою чергу впливає на розвиток певних видів і родів військ. Проще кажучи, якщо вірогідний супротивник  має велике угрупування сухопутних військ і не має морських кордонів з вашою державою, то віддавати пріоритет розвитку військово-морським силам, а не сухопутним, було б помилкою. І навпаки. Ось як на цю проблему дивилися на Заході ще до проголошення незалежності України ( „Зарубежное военное обозрение”№1,1990р.,стор.5): ”Важливим моментом, що визначає спрямованість оперативної та бойової підготовки  будь-якої армії є закладена в основу Воєнної Доктрини держави оцінка потенційної загрози. Тобто, штаби і війська повинні вчитися воювати проти конкретного противника, збройні сили якого мають конкретну організацію, озброєння и діють відповідно до конкретних статутів і настанов” (підкреслено автором).
       Не буду вдаватися в подробиці історичних передумов визначення „вірогідного противника” для України. Це тема окремої статті. Проте зазначу, що агресивних дій Україна в минулому зазнавала і з боку Росії, і з боку Німеччини, Польщі, Туреччини, Угорщини. До сих пір в декотрих з цих країн є політичні сили, що відкрито сповідують агресивні наміри до України. Проте попри ці об”єктивні обставини, українська військово-політична наукова думка, будучи затиснутою в глухий кут популістським політичним рішенням про відмову від поняття „вірогідного противника” так і не змогла виробити нового науково обґрунтованого способу визначення загальної чисельності особового складу Збройних Сил України та ще за умов відмови від ядерної зброї і рішення про позаблоковість.       
        І тому маємо, що в Україні взагалі відсутнє наукове обґрунтування чисельності особового складу силових структур України: Служби Безпеки України, Внутрішніх Військ МВС і Збройних Сил України.
        Ось що зазначено у „Висновку Головного Науково-Експертного Управління” від 20.10.2004 р. щодо проекту Закону України „Про загальну чисельність Служби Безпеки України”: ”Вважаємо також, що до проекту слід було додати обґрунтування саме такої, як ним пропонується, чисельності СБУ, де вказати, які саме напрямки діяльності Служби якою саме кількістю співробітників мають забезпечуватися”.
         Тобто Закон України про чисельність такої силової структури, як СБУ, розроблено без обґрунтування такої чисельності!!!  
          Те ж саме маємо і з Законом України „Про чисельність Збройних Сил України на 2000-2005 роки”  і Проектом Закону „Про чисельність Збройних Сил України на 2007-2011роки” , де відсутнє будь-яке наукове обґрунтування такої чисельності, а реформа Збройних Сил України зводиться до банального і необґрунтованого їх скорочення. Ось як про це робить висновок Головне Науково-Експертне Управління від 20.10.2004 року: „Крім того, вже на сьогодні правоохоронні органи  мають чисельність набагато більшу ніж чисельність Збройних Сил України, які до того ж знаходяться у процесі реформування, яке в основному зводиться до значного скорочення чисельності особового складу”.
           Тому не зрозумілою є логіка пана Гриценка на скорочення Збройних Сил, коли він з одного боку декларує необхідність скорочення чисельності Збройних Сил, яка буцімто перебільшує потреби національної безпеки України. З іншого боку пан Гриценко стверджує про необхідність вступу України в блок НАТО для збільшення рівня національної безпеки України.
            За умови прийняття політичного рішення про без”ядерний і позаблоковий принципи України, пан Гриценко мав би переконувати Президента, Верховну Раду і Уряд про необхідність збільшення чисельності Збройних Сил і відповідного збільшення асигнувань на їх утримання, щоб таким чином компенсувати зменшення рівня національної безпеки після відмови від ядерної зброї і проголошення про позаблоковість України. Безумовно, збільшення в бюджеті країни витрат на військові потреби і відповідно зменшення витрат на соціальні потреби не сподобалось би депутатам будь-якої фракції у Верховній Раді. І це могло б стати для пана Гриценка серйозним аргументом на вступ до НАТО – органу колективної безпеки, що призвело б до зменшення чисельності Збройних Сил і зменшення витрат на їх утримання. Проте Гриценко суперечив сам собі. Декларував необхідність вступу в НАТО, щоб збільшити рівень національної безпеки, але ще до вступу в НАТО декларував необхідність зменшення чисельності Збройних Сил, що зменшує рівень національної безпеки.(?!)  Фрейд відпочиває….
           В цьому контексті цікавою є думка колишнього голови комітету НАТО і начальника генштабу Збройних Сил Німеччини генерала Клауса НАУМАНА: ”Сьогодні Європа потребує покращання можливостей у боротьбі з тероризмом і поширенням зброї масового знищення, в урегулюванні ситуації в державах, які розвалюються або розвалилися, в боротьбі з регіональними конфліктами та реагуванні на гуманітарні катастрофи. Проте витрати Європи на оборонні потреби залишаються колишніми або зменшуються….Звісно, попереду в багатьох важкий вибір, який до того ж доведеться робити неодноразово. Політичні лідери повинні створити стимули та фінансові можливості для проведення необхідних змін у своїй армії.” 
           Тобто, очевидною є тенденція на збільшення витрат на оборонні потреби навіть для країн – учасниць НАТО.  Для України, що не вступила в НАТО і має самотужки вирішувати питання національної безпеки, просто Бог велів збільшувати армію і асигнування на її утримання. Проте Гриценко приймає протилежне рішення – на скорочення Збройних Сил….(?!) Фрейд знов відпочиває.
         Проте українське законодавство передбачає кримінальну відповідальність для державних посадовців за прийняття рішень, що завдають шкоди національній безпеці держави. Це є підставою для Генеральної Прокуратури України порушити проти Головнокомандуючого-Президента України Ющенка В.А. і колишнього Міністра Оборони Гриценка А.І. кримінальних справ за завдану шкоду національній безпеці держави.
        І на завершення. В назві статті Гриценка названо „какадеміком”. Свого часу „помаранчеві” довго глузували з орфографічної помилки, допущеної Януковичем в слові „професор”. Але в ніяке порівняння з орфографічними помилками не йде відверта фальсифікація, допущена Гриценком щодо його освіти. На офіційному сайті Інтернету Міністерства Оборони України, а також в газеті „Народна Армія” від 05.02.2005 року, тобто в двох незалежних джерелах, що свідчить про не випадковість похибки, була розміщена неправдива інформація про те, що Гриценко у 1995 році буцімто закінчив Академію Збройних Сил України.
        Категорично заявляю, що ця інформація не відповідає дійсності, а простіше кажучи є звичайнісінькою брехнею. Гриценко ніколи не закінчував Академії Збройних Сил України! А в 1995 році він закінчив трьохмісячні курси підвищення кваліфікації при Академії Збройних Сил, що абсолютно не дає йому права казати про вищу військову академічну освіту. Це те ж саме, якби дружина пана Гриценка закінчила „курси кройки та шиття” для офіцерських дружин при Академії Збройних Силі і після цього казала, що закінчила Академію Збройних Сил.
        Трагікомедія та й тільки. Тож маємо, Гриценко – „какадемік”, Янукович – «проффесор»! То хто ж тоді Ющенко ?  «Г(л)авнокомандуючий» ?!
        Очевидно, що Гриценко весь час маявся фрейдівськими комплексами і відчував очевидну недоречність свого призначення на посаду Міністра Оборони України і тому трішечки збрехав зі своєю освітою. Наші йому співчуття і раді за нього, що подражники, що викликали у Гриценка фрейдівські комплекси щодо його освіти і взагалі діяльності на посаді, вже зняті — Гриценка  звільнено з посади Міністра Оборони України. Сподіваємось, що подібним чином позбавиться своїх комплексів і Г(л)авнокомандуючий-Президент  Ющенко.
          А за „невинну брехню” Гриценку все ж таки варто вибачитися перед офіцерським корпусом, бо тисячі офіцерів дійсно закінчували Академію Збройних Сил, а потім набуті теоретичні знання закріплювали практичною участю на війні в Афганістані, в інших збройних конфліктах та миротворчих операціях на нашій планеті.
          І на останнє. В одному з інтерв”ю пан Гриценко розповів, що дружина вважає його генієм (знову Фрейд відпочиває…). Не знаю, ким вважає свого чоловіка дружина Ющенка, в нього вистачило глузду не казати про це в інтерв»ю, але сподіваюся, що читач погодиться з такою тезою:
                   «Позбав Боже Україну від таких геніїв, а з дурнями українці розберуться самі».
       
Полковник Недзельський Петро