8 березня у головного вболівальника за державну безпеку України трапилася неприємність – виконуючий обов’язки Голови СБУ Валентин Наливайченко загубив гаманець. А може й не загубив – може вкрали. Але все однаково неприємно. Бо прикра подія трапилася якраз тоді, коли Валентин Олександрович перебував геть без штанів – в самісіньких плавках, у басейні фешенебельного київського фітнес-центру зі споконвічною українською назвою Hyatt Regency. А, отже, не міг належним чином пильнувати ввірену йому державну безпеку. Бо без штанів – яке ж пильнування?
Втім, ніяких державний секретів там, начебто, не було. Себто, у гаманці, а не в плавках, ясна річ. Про плавки не знаємо, а в гаманці, кажуть, було лише 400 доларів і права. Ні, право на працю, на охорону здоров’я й, головне, право на відпочинок у Валентина Олександровича ніхто не поцупив. І сам він ті гарантовані Конституцією права не губив. А ось без посвідчення водія – залишився. Хоча навіщо, питається, виконуючому обов’язки Голови СБУ посвідчення водія? Його що, ДАІшники на дорозі зупиняти будуть за порушення Правил дорожнього руху?.. Але все однаково неприємно. Ну й 400 доларів, знову ж таки. Гроші невеликі, інваліду другої групи на таку пенсію всього-на-всього 8 місяців жити доводиться, але, погодьмося, сам факт обурює: зняла людина штани, повісила з піджаком, краваткою та правами в шухлядку в роздягальні басейну, вдягнула плавки, поплавала, а як плавки знімати зібралася – хвать… У смислі – давай гаманець шукати. А прав-то й катма. А ще й 400 доларів – якраз дружині на морозиво. Прикро, одним словом.
Але мова не про плавки. І навіть не про гаманець. А про чекістську кмітливість Валентина Олександровича, яку виконуючий обов’язки Голови негайно проявив, як тільки вдягнув штани. Ні, брати той басейн в облогу силами «Альфи» він не наважився. Бо Hyatt Regency – це ж не Генеральна прокуратура, яку Наливайченко в травні 2007 року штурмував разом з начальником Управління державної охорони Гелетеєм. Ну, це коли завідувач президентської канцелярії Балога розпорядився поміняти в Україні Генерального прокурора – Піскуна на Шемчука. Тоді, дійсно, Наливайченко в бій «Альфу» кинути намагався. І навіть підпорядкував її Гелетеєві, бо самому було двері в ГПУ барикадувати якось страшнувато. Тим не менш, на медальку від Балоги цілком напрацював. Тепер очікує нагороди.
Але у випадку з гаманцем Валентин Олександрович на подвиг не наважився. Тим більше, без Балоги та Гелетея. Хоча, було б у тому гаманці бодай доларів 500, то може б і того… Може й підняв би виконуючий обов’язки свою «Альфу» по тривозі. Одначе заради 400 баксів пан Наливайченко утруднювати чергового по СБУ не став. Він лише зателефонував начальнику Головного Управління МВС в м.Києві Віталію Яремі. Ну а Ярема вже вислав на місце пригоди дві оперативно-розшукові групи. Годі й казати, що ті дві групи по п’ять душ кожна нічого підозрілого, окрім плавок Наливайченка, у фітнес-центрі не виявили. І то вірно – у тому басейні кримінальна дрібнота не плаває. Там якщо вже тирять, то по-дорослому. Із знанням справи…
Може б і не стали ми оповідати про пригоду з плавками… тьху ти, Господи… з гаманцем, але 11 березня Валентин Олександрович не втримався й особисто прокоментував журналістам епопею про кревні 400 доларів. Ні, вартість відвідування отого фітнес-центру він не назвав, як і промовчав про тих двох своїх приятелів, з якими відвідав триклятий басейн. Бо приятелі були російського підданства й Валентин Олександрович, вочевидь, побоявся, що підступні гієни пера, довідавшися про таку пікантну подробицю, запідозрять, що Валентин Олександрович, доки намилювався, продав росіянам парочку державних таємниць. Якраз на 400 «зелених». Бо на більше українські секрети не тягнуть.
Так що про це Наливайченко промовчав. Але все інше виконуючий обов’язки підтвердив – дійсно, вкрали. Дійсно в басейні. Дійсно, в найдорожчому в Європі фітнес-центрі. Але вкрали не як в керівника СБУ, а як у звичайного громадянина. Так і сказав: «У мене вкрали бумажник. Як громадянин України я подав заяву в міліцію». Їй-Богу. І не почервонів.
Ага. Оце уява зразу малює картину. У звичайного громадянина України поцупили гаманця… У трамваї… Ні, в метро… А хай навіть і в басейні. І громадянин той, виявивши наявність відсутності гаманця… ні, навпаки, відсутність наявності … набирає мобільний телефон начальника Київської міліції та поздоровляє захисника всіх знедолених киян з 8 березня: «Мовляв, так і так, Віталію Григоровичу, вибачте, що відриваю Вас від святкової чарки, але в мене портмоне спіз… пардон, вкрали… Ні, Віталію Григоровичу, не в метро… Ні, не в Київській міськдержадміністрації – я туди з гаманцем не ходжу, бо там точно спіз… пардон, вкрадуть…У басейні, Віталію Григоровичу… Ні, штани на місці, а гаманця не має. Чи, може, й сам загубив. Але не в тому річ – 400 доларів шкода. То ж Ви, будь ласка, не за столом буде сказано, пошукайте… Де я номер Вашого мобільника взяв? – Так Ви ж, Віталію Григоровичу, самі його всім киянам повідомили, у газеті кілька разів друкували. І мобільний, і службовий – прямий та приймальні, і домашній. Щоби, значиться, потерпілі від злочинів не микалися по райуправліннях, а зразу до Вас, нашого Робін Гуда. То ж Ви посприяйте, будь ласка». І ось генерал-лейтенант міліції Віталій Ярема, швиденько загризнувши, чим Бог послав, здіймає на ноги у вихідний день дві опергрупи, заправляє їх бензином з власного резерву й відправляє трясти отой басейн. Бо захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян – то для Віталія Григоровича святе. У нього, кажуть, навіть гасло вдома над ліжком намальоване: «Сам не вкради, а людей захисти». Як очі зрання продирає, так і читає. Ще й дружину примушує.
Так що нічого дивного в оперативному реагування начальника міліцейського главку Києва на телефонний дзвінок якогось там громадянина України Наливайченка немає. Це для Яреми – норма. А ось за Наливайченка хочеться порадіти. Бо нас, спиногризів, у Яреми он скільки. А він, Ярема, один на весь Київ. І чи може Віталій Григорович кожного обігріти? – Те, що хоче, сумнівів немає. Якби йому зарплатня дозволяла, він би з власної кишені кожному потерпілому б шкоду, завдану злочином, компенсував. Але ж потерпілих багато, тож до кожного на допомогу Віталій Григорович, буває і не встигає. До Наливайченка – встиг. А до автора цих рядків – ще черга не дійшла. Тож Валентину Олександровичу дійсно пощастило. Оскільки закон, як запевняє Президент, один для всіх. І для Наливайченка, і для Бойка. І навіть – для Яреми. Але доля, як відомо, рулетка, і міліцейська увага випадково посміхнулася саме виконуючому обов’язки Голови СБУ. А Бойку – ні. Тож якщо в зв’язку з пригодами гаманця Наливайченка вже 10 березня була порушена кримінальна справа, то заява Бойка про порушення кримінальної справи щодо крадіїв його інтелектуальної власності розглядається досі. Точніше – не розглядається.
Квінтет аферистів
Як пам’ятають (і навіть цікавляться цим на форумі) постійні читачі «ОРД», ще 9 листопада 2007 року автор цих рядків подав у прокуратуру м.Києва заяву про порушення кримінальної справи (http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52072.html). Ні, мова йшла не про гаманець, не про 400 доларів і навіть не про посвідчення водія. У заяві йшлося про нахабну аферу кількох відомих пройдисвітів, пригрітих і обласканих не менш відомим «борцем з ублюдками» Михайлом Бродським: членів президії політради партії «Вільні демократи» Євгена Золотарьова, Андрія Юсова, Сергія Пантюка ну й, звісно – куди ж без нього – вічного страждальця Бориса Пенчука.
Походеньки Пенчука й досі на слуху, оскільки саме за його заявою наприкінці березня 2005 року була порушена кримінальна справа проти екс-голови Донецької обласної Ради Бориса Колесникова. Ні, справа порушувалася не у зв’язку з діяльністю організованого злочинного угруповання «Люкс». І не через влаштовані Колесниковим масові заворушення в шахтарській столиці в жовтні 2003 року, коли провідники краю вивели на вулиці малолітніх фанатів боксерського клубу ім. Єлисєєва з каменюками в руках, щоби зірвати з’їзд опозиційної тоді «Нашої України». І навіть не в зв’язку з промовою Бориса Вікторовича на пріснопам’ятному з’їзді в Сєверодонецьку, де тодішній голова Донецької Облради закликав розчленувати Україну та створити на теренах трьох східних областей нову державу. Про притягнення Колесникова до відповідальності за подібні витівки й мова йти не могла. Оскільки в такому випадку створювався б небезпечний для «народного режиму» прецедент – покарання високого посадовця за реальні злочини. А карати мульті-мільйонера Колесникова ніхто не збирався – лише полякати. Щоби ділився – Борису Вікторовичу в кабінеті секретаря РНБОУ Петра Порошенка так і казали.
Ну а тут якраз Пенчук підвернувся, також Борис. Тільки Володимирович. Про те, як він та його батько стали власниками акцій донецького торговельного центру «Білий Лебідь» ми вже розповідали (http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52155.html). Розповідали також і про те, як Пенчук, дочекавшись інавгурації нового Президента, побіг у лютому 2005 року в міліцію писати заяву, обвинувачуючи Колесникова в здирництві (http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52217.html) — у сподіванні повернути на халяву продані раніше активи «Білого Лебедя». І це при тому, що Борис Пенчук Колесникову ніколи нічого не продавав – свої акції він насправді продав Ахметову Ігорю Леонідовичу за договором від 2 жовтня 2002 року. Але ніхто в прокуратурі на таку дрібничку уваги звертати не став – на Колесникова хутенько вдягнули наручники, провели роз’яснювальну роботу й через чотири місяці відпустили на волю в якості претендента на Орден «За заслуги» ІІ ступеню. А Пенчук залишився не тільки без акцій, але ще й з перспективою самому опинитися на тюремних нарах за завідомо брехливе повідомлення про скоєння Колесниковим злочину.
Тоді Пенчук вирішив підійти до справи більш по-діловому. Він зареєстрував фонд «Антикорупція» і разом з трьома такими ж аферистами – колишніми «пористами», що збирали гроші під час протестних акцій на Майдані, Золотарьовим, Юсовим і Пантюком взявся за видавничу діяльність. Понишпоривши по Інтернету, «антикорупціонери» набрали купу статей різних журналістів про безчинства донецьких керманичів, і без відома авторів у травні 2007 року видали збірку «Донецька мафія. Перезавантаження» накладом 15 тис. примірників. Цією книжкою Пенчук і Ко доволі непогано попсували Колесникову нерви, одночасно поправивши свій матеріальний добробут, позаяк у київських книгарнях ця збірка продається по 72 грн.
Щоправда, був один нюанс. Пенчук, вміщуючи в збірці чужі публікації, сумлінно вказав, у кого саме він вкрав ту чи іншу статтю. Так, наприклад, прізвище автора цих рядків красується під 64-ма сторінками книжки «Донецька мафія. Перезавантаження». Отже, мова йде не про плагіат, тобто порушення особистого немайнового права, який може бути предметом хіба лише судових разбірок у межах цивільного процесу, а про склад кримінального злочину. Оскільки я ніколи не давав згоди на те, щоби Пенчук шантажував моїми роботами Колесникова чи клав у свою кишеню виручку від продажу моїх статей.
Втім, на крадіжку інтелектуальної власності так би ніхто й не звернув уваги (чим-чим, а вільним поводженням з чужими авторськими правами в Україні нікого не здивуєш), якби цей ансамбль аферистів не прижився влітку при видатному «вільному демократові» сучасності Михайлу Бродському. Михайло Юрійович поставив справу на ділові рейки, негайно ввів Золотарьова, Юсова й Пантюка в президію політради своєї маргінальної партії, провів переговори з Колесниковим, отримав від останнього належну підтримку (суто моральну, ясна річ), пояснив Пенчуку, що акції «Білого лебедя» йому все однаково ніхто не поверне, але грошей підзаробити можна, дав Пенчукові адвоката й під наглядом Золотарьова та Юсова відправив на прес-конференцію. Каятися.
Каяття пройшло вдало й судячи з різкого покращення матеріальних справ Золотарьова та Юсова, Колесников залишився задоволеним. Бо Пенчук цілком натурально заламував руки й слізливим голосом розповідав журналістам, який Борис Вікторович «білий та пухнастий». Недавній борець з «донецькою мафією» плакався на тяжку долю та звинувачував у всіх смертних гріхах працівників ГУБОЗ і особисто міністра Луценка, які його катували, тримали півроку під домашнім арештом та ледь не з паяльником примушували оббріхувати чесну й скромну людину – колишнього голову Донецької обласної Ради. Журналісти все це слухали-слухали, доки, нарешті не виникло питання: добре, припустимо, це Луценко примусив Пенчука невідомо заради чого давати брехливі свідчення про Колесникова. А викривальні прес-конференції Пенчук впродовж двох років також під дулом пістолета проводив? А фонд «Антикорупція» його міліціонери примусили створити? А красти чужі статті, видавати їх без відома авторів і класти виручку собі в кишеню Пенчука Луценко напоумив?
Цілком природно, що невдовзі після скандальної прес-конференції Пенчука, Золотарьова та Юсова в прокуратуру м.Києва була направлена моя заява про порушення кримінальної справи за фактом порушення вказаними панами, а також видавцем Пантюком, мого авторського права. Заяву прокуратура переслала за підслідністю в Головне управління МВС України в м.Києві й почалася перевірка. Відповідно до статті 97 Кримінально-процесуального кодексу України за десять днів міліціонери під неусипним наглядом прокурора Києва Євгена Блажівського повинні були або порушити кримінальну справу, або видати заявникові на руки копію постанови про відмову в порушенні кримінальної справи.
Але трапилося лихо, яке головний київський міліціонер Віталій Ярема не може ніяк пояснити ось вже п’ять місяців: щезли Бродський, Пенчук, Золотарьов, Юсов і Пантюк. Книжка «Донецька мафія. Перезавантаження» є й навіть активно продається. Прокурор Києва Блажівський також нікуди не дівався і продовжує ходити на службу та робити вигляд, що він здійснює нагляд за законністю. А «вільних демократів» немає. Зникли.
(далі буде)
Володимир Бойко, спеціально для «ОРД»
