Як добре мати власну газету чи телеканал! Ну де б ще зміг покрасуватися відомий медіа-магнат (він же — колишній генеральний прокурор України) Геннадій Васильєв, як не у власних засобах масової інформації? Тобто, такій непересічній персоні, як Геннадій Андрійович, жодна б газета в інтерв’ю не відмовила, бо запитань до нього за рік його керування Генпрокуратурою накопичилося чимало. Але навіщо ж наражатися на небезпеку почути від журналістів щось неприємне, коли у прокурора-комерсанта є власна газета „Донецкие новости”, де не тільки правильні запитання зададуть своєму власникові, але ще й відповіді на них правильні напишуть?
Перше ж запитання, яке викликає інтерв’ю, що дав цьому виданню напередодні православного Різдва пан Васильєв – а чи читав він те, що написано від його імені? Одначе, після розміркувань, все ж таки слід дійти висновку, що читав. Оскільки рівень „Донецких новостей” є загальновідомим, а саму газету донеччани називають не інакше як „Фількіна грамота” (за прізвищем її головного редактора Римми Філь) треба думати, що екс-генпрокурор ретельно перевірив, що саме від його імені написали його придворні журналісти. Тим більш дивним було прочитати в інтерв’ю отаке про свого наступника:
„Я считаю, что это возвращение в должность (Пискуна. — Ред.) абсолютно нелегитимно, незаконно и этому, конечно же, надлежит еще дать правовую оценку”.
Можна як завгодно ставитися до постаті нинішнього генерального прокурора Святослава Піскуна та методів його роботи, але вичерпна правова оцінка його поновленню вже дана Печерським районним судом м.Києва, який і виніс рішення про те, що попереднє його звільнення з посади було незаконним. Це рішення ніким не оскаржене й набуло законної сили, отже говорити тут нема про що.
Більш того, Г.Васильєв, який, з його слів, віддав понад 30 років роботі в органах прокуратури, мусить знати, що стаття 2 Закону України „Про прокуратуру” встановлює лише 7 підстав для звільнення генерального прокурора України, а саме: висловлення йому недовіри з боку Верховної Ради України; закінчення строку, на який його було призначено; неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення вимог щодо несумісності; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.
Коли 29 жовтня 2003 року Леонід Кучма підписав Указ про звільнення тодішнього генпрокурора С.Піскуна, жодної з цих підстав наведено не було. Недовіри С.Піскуну Верховна Рада не висловлювала, сам він за власним бажанням з посади йти не збирався, від громадянства не відмовлявся тощо. І тому цей указ дійсно суперечив вимогам закону, на що зразу ж вказали навіть ті, хто м’яко кажучи, критично оцінював діяльність С.Піскуна, зокрема автор цих рядків. Суд лише виправив явну президентську помилку, який, звільняючи свого часу генерального прокурора, послався на непередбачені законом підстави. Інше питання – якими мотивами керувалася суддя Ж.Бернацька, проголошуючи рішення про поновлення на роботі С.Піскуна й чи мала вона право поновлювати пропущений строк позовної давності своєму давньому приятелеві? Також за дужками залишаються й розміркування про те, що в Україні про закони згадують лише тоді, коли це вигідно владі. Тим не менш, звільнення С.Піскуна було незаконним, судове рішення про неволення його на роботі набуло чинності – і це факт. А з фактами розумні люди мусять рахуватися.
Що ж стосується тих обвинувачень, які були висунуті на адресу С.Піскуна напередодні його звільнення головою Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією при президентові України Ольгою Колінько, то за рік перебування на посаді Г.Васильєв мав повну можливість перевірити їх обґрунтованість і у випадку, якщо С.Піскун дійсно вчинив те, в чому його звинувачували – порушити кримінальну справу, провести слідство й передати справу до суду. Тепер Г.Васильєв заявляє, що начебто така справа порушувалася:
„Кроме того, напомню: в отношении Пискуна расследовалось уголовное дело. Я ушел от контроля за расследованием этого дела, так как не считал для себя корректным вмешиваться в это. Я и сегодня не поднимал бы эти вопросы, если бы обстоятельства так не складывались”.
Але постає закономірне питання: а яка ж доля цієї справи? Чи було висунуте обвинувачення, проведено досудове слідство, є вирок суду? І взагалі, що означає фраза колишнього генпрокурора: „Я ушел от контроля за расследованием этого дела”? Якщо Г.Васильєв публічно визнає свою службову недбалість та відсутність контролю за діяльністю слідчого управління за час його перебування на посаді генерального прокурора, то йому треба не в інтерв’ю про це розповідати, а написати явку з повинною. Оскільки подібна недбалість підпадає під статтю 367 Кримінального кодексу України.
А якщо ж за рік перебування на посаді Г.Васильєв і його колишні підлеглі так і не змогли здобути доказів протиправної діяльності С.Піскуна, то говорити тепер щось погане про свого наступника він не має жодного морального права. Інші – можуть, а він – ні. Діяльність С.Піскуна на посадах начальника Слідчого управління ДПА України та генерального прокурора України, певно, ще не раз аналізуватиметься, і, можливо, не тільки журналістами, але й слідчими. От тільки Г.Васильєв, вартість наручного годинника якого майже вдвічі перевищує вартість легендарного годинника С.Піскуна, при такому обговорення явно зайвий.
Говорячи про свої заслуги перед законом, колишній генеральний прокурор докладно розповів у своєму інтерв’ю, як він боровся з тими працівниками прокуратури, які доклали руку до фальсифікації кримінальної справи щодо вбивства слов’янського журналіста Ігоря Александрова. Нагадаємо, що журналіст, відомий своїми викривальними матеріалами щодо беззаконня на Донеччині, був по-звірячому вбитий влітку 2001 року. Тоді в Слов’янськ у складі комісії Верховної Ради України виїхав і віце-спікер парламенту Геннадій Васильєв. Як згодом розповідав інший член цієї комісії Олександр Жир, Г.Васильєв переконував колег, що вбивство журналіста ніяк не пов’язано з його професійною діяльністю і він повністю поділяє точку зору слідства, згідно якої вбивцею є сухотний бомж Юрій Вередюк. Ю.Вередюк був заарештований, провів багато місяців у слідчому ізоляторі й помер після того, як Апеляційний суд Донецької області виніс йому виправдовувальний вирок. Але тоді ми не чули обуреного голосу Г.Васильєва й не читали в „Донецких новостях” його інтерв’ю з оцінками роботи своїх колег по прокуратурі. Але тепер, виявляється Геннадій Андрійович змінив свою точку зору й заявив отаке:
Мы установили по делу Александрова возмутительные факты, когда фальсифицировались материалы уголовного дела, когда из уголовного дела извлекались отдельные страницы заключений экспертизы и прочее, когда результаты следствия подтасовывались под определенного человека.. Когда я исполнял обязанности Генерального прокурора, мы расследовали уголовное дело в отношении наших сотрудников, которые вот таким образом, незаконно, бесчестно поступили в ходе расследования по этому уголовному делу. А сейчас их восстанавливают в должности. Но скажите, какое, отношение будет после этого у людей к закону, к законности, в том числе к Генеральной прокуратуре и к прокуратуре?!
Відповідь на риторичне запитання Васильєва очевидна. По-перше, „возмутительные факты”, а саме – притягнення до кримінальної відповідальності невинуватої людини — насправді встановив не він. Це було заявлено його попередником С.Піскуном у вересні 2003 року після того, як генеральна прокуратура нарешті забрала провадження в „справі Александрова” з Донецька та провела розслідування власними силами, назвавши імена нових обвинувачених – тих самих, які зараз перебувають на лаві підсудних. До розкриття цього злочину хто-хто, а Г.Васильєв точно відношення не має. А, по-друге, ставлення людей до генеральної прокуратури буде негативним хоча б тому, що Васильєв забув сказати, що ще 26 листопада 2004, задовго до цього інтерв’ю, обіймаючи посаду генерального прокурора, він затвердив постанову про закриття кримінальної справи за відсутністю складу злочину „ в отношении наших сотрудников, которые вот таким образом, незаконно, бесчестно поступили в ходе расследования по этому уголовному делу”. Тобто, в процесуальному документі, затвердженому Г.Васильєвим, сказано, що нічого протизаконного ці працівники Генеральної прокуратури не вчинили, а в його інтерв’ю – прямо протилежне. Закономірне питання – а коли ж Г.Васильєв казав правду?
Також екс-генпрокурора обурює той факт, що суд поновив на роботі його заступника Миколу Голомшу, незаконно звільненого 29 листопада 2004 р. в дні „помаранчевої революції”:
„Кроме того, что можно говорить о позициях Генеральной прокуратуры, если мы сейчас видим, кто возвратился в руководство Генеральной прокуратуры! Это, скажем, тот же Николай Голомша, уволенный мною за развал уголовного дела Гонгадзе и за фальсификацию по делу Александрова”
Щоправда, ще на своїй першій прес-конференції на посаді генпрокурора, яка відбулася 18 листопада 2003 року, Г.Васильєв заявив, що нагляд за розслідуванням справи Гонгадзе й справи Александрова він буде здійснювати безпосередньо. Отже, незрозуміло, при чому тут М.Голомша, тим більше, що ці справи внаслідок своєї резонансності давно вже мають політичне забарвлення і якщо їх хто й може розвалювати, то хіба тільки особисто генеральний прокурор, а зовсім не один з його заступників – питання не по окладу, як кажуть у таких випадках працівники прокуратури.
До того ж сам Микола Голомша розповів в інтерв’ю агентству „Інтерфакс-Україна” зовсім іншу історію щодо свого звільнення:
„Між нами розгорівся конфлікт на ґрунті того, що 25 листопада Васильєв дав мені команду про порушення кримінальної справи щодо Ющенка й Тимошенко за захоплення державної влади. Я, обґрунтувавши свою позицію, сказав, що не бачу підстав для порушення кримінальної справи… Я сказав, що немає матеріалів, немає жодних даних, які вказували б на ознаки злочинів ст. 109 у діях Ющенка й Тимошенко. Тоді генпрокурор сказав мені винести постанову СБУ й МВС про недопущення блокування Кабінету міністрів й адміністрації президента… Але на якій підставі, коли в мене немає кримінальної справи, коли ці підрозділи мені не підконтрольні? Не було підстав. Люди вийшли на вулицю, тому що вони вважають, що їхні виборчі права були порушені…У зв’язку із цим я написав рапорт, тому що не був згоден з позицією генпрокурора”.
Урешті-решт, побачивши, що його заступник відмовляється виконати політичне замовлення, Васильєв сам порушив кримінальну справу, а М.Голомшу звільнив з роботи. Тим більше, що останній намагався притягнути до відповідальності фальсифікаторів 2-го туру президентських виборів та сепаратистів з числа губернаторів і голів місцевих рад східного регіону, які закликали до відокремлення Донецької, Луганської і Харківської областей від України й створення на їх території нової держави в складі ЄЕП
За словами М.Голомши, він звернувся до Г.Васильєва з рапортом, у якому прохав дати вказівку заступникам генпрокурора й керівникам структурних підрозділів Генеральної прокуратури надати йому матеріали для ухвалення рішення за проявами сепаратизму й фальсифікації виборів, але колишній генпрокурор відмовив йому. Тому М.Голомші довелося самому звертатися до зазначених керівників і заступників МВС і СБУ.
Отже, було б дивним, якби суд за таких обставин також не поновив М. Голомшу на роботі – не залежно від оцінки його професійної діяльності.
Але ще більш цікаву історію Г.Васильєв розповів у іншому своєму інтерв’ю, яке він також дав напередодні Різдва, щоправда католицького, газеті „Сегодня” (власником газети є донецький олігарх Ренат Ахметов). Складається таке враження, що Геннадій Андрійович, відомий своєю винятковою набожністю, в переддень релігійних свят намагається публічно покаятися. Щоправда, каятися краще віч-на-віч із священиком, або, принаймні, слідчим. Тим більше, після такої сповіді:
„Был такой случай. Буквально через три дня после того, как я был назначен на должность Генпрокурора, у меня была встреча с одним из представителей фракции “Наша Украина”. Когда уже стали прощаться, он достает плитку золота 999-й пробы весом в четверть килограмма и кладет мне на стол. Я ему говорю, что не следует этого делать. Но он быстренько ушел, а плитка так на столе и осталась. Я вызвал главного бухгалтера, говорю: примите это по всем документам. Бухгалтер выписала мне приходный ордер, он у меня имеется. То есть получается, что оппозиция таки “финансировала” прокуратуру”.
Взагалі-то треба відзначити унікальний рівень правосвідомості колишнього генерального прокурора. Мабуть, пан Васильєв, про корупцію в оточенні якого давно вже ходять легенди, забув, що пропозиція хабара становить склад кримінального злочину. І якщо, дійсно, хтось намагався передати йому злиток золота, то він був зобов’язаний негайно, своєю постановою, порушити проти негідника кримінальну справу.
Оскільки нічого про таку справу невідомо, слід зробити висновок, що Геннадій Андрійович вважає цілком законною ситуацію, коли на стіл генпрокурора потрапляють золоті злитки вагою в чверть кілограма. Але цікаво, за якою статтею надходжень оприбуткувала те золото бухгалтерія Генеральної прокуратури і на чиє ім’я був виписаний прибутковий касовий ордер? Нагадаємо, що генпрокуратура є установою бюджетною, де кожна копійка облікується на відповідних статтях бухгалтерського обліку, і ніяких золотовалютних надходжень не передбачає. Хоча, знаючи комерційний розмах Геннадія Андрійовича можна цілком припустити, що за часи його керування генпрокуратурою, в плані рахунків з’явилася нова стаття „надходження від хабарів”
Також цікаво, що в тому ордері записали в графі „сума”? Невже експертизу проводили, встановлювали пробу, зважували злиток й перераховували вагу дорогоцінного металу в грошовий еквівалент?
Звернувшися до джерел в Генеральній прокуратурі, ми встановили, що дійсно, в бухгалтерії цього відомства лежить якась золота цяцька, яку туди приніс колишній начальник. Про неї всі давно забули й дотепер не знають, що з нею робити – чи здати в банк, чи повернути назад Васильєву. Але, в будь-якому випадку, історія, розказана Васильєвим на сторінках газети „Сегодня” від 24 грудня 2004р., є підставою для порушення кримінальної справи новим керівництвом Генеральної прокуратури. Або хоча б пошукати – чи не залишилося на Різницькій після зникнення команди Г.Васильєва ще кілька кілограмів банківських металів та дорогоцінних каменів. Бо Геннадій Андрійович завжди плекав любов до усього, що блищить.
Володимир Бойко
