Відсторонення суддею Кірєєвим Сергія Власенка від захисту Юлії Тимошенко треба лише вітати. На результаті судового процесу це все однаково ніяк не позначиться, натомість всьому світові продемонстровано, наскільки за останні роки в Україні погіршилась ситуація з реалізацією права громадян на вільний вибір захисника. Ще кілька таких демаршів з боку дуету Портнов-Кірєєв, і Євросоюз не на жарт зацікавиться, яке таке «верховенство права» панує в центрі Європи.
Між тим, громадянам треба готуватись до найгіршого. Зараз потерпілий по кримінальній справі ще може безкоштовно запросити товариша чи родича для представництва своїх інтересів на стадії досудового слідства чи в суді. Але адвокатсько-прокурорське лобі у Верховній Раді старанно просуває в законодавство норму, згідно з якою безкоштовно допомагати один одному громадяни права не мають – вони повинні вивертати кишені й звертатись виключно до адвокатів. Лобі невгамовне й домагається, щоби не тільки захисник обвинуваченого чи підсудного, але й представник потерпілого був виключно з адвокатської (а в реальності – з міліцейсько-прокурорсько-суддівсько-адвокатської) корпорації. Уявляєте – людина постраждала від злочину, злочинця знайшли, притягнули до кримінальної відповідальності і тепер потерпілий ще має заплатити як мінімум 500 доларів за те, щоби було кому захищати його інтереси. Безплатно – ніяк. Закон, бачте, не дозволяє.
Конституційний збоченець
А ось ще один свіженький приклад. У травні 2009 року до Конституційного Суду України звернувся відомий донецький адвокат Ігор Головань з проханням дати тлумачення статті 59 Конституції України. Шанованого правника цікавило, чи поширюються гарантії вільного одержання правової допомоги на людей, яких допитують або опитують в правоохоронних органах чи навіть просто запрошують «на бесіду». Бо КПК України такої можливості не передбачав і з цього залюбки користувались «правоохоронці», які нерідко викликали людину для допиту в якості свідка, після чого безкарно знущались з неї, вибивали зізнання та затримували в якості підозрюваного.
Ясна річ, що адвоката Голованя це питання цікавило виключно в розрізі його корпоративних інтересів: «чи має громадянин право на правову допомогу адвоката під час допиту його у якості свідка, потерпілого, у разі виклику громадянина для дачі пояснень будь-яким державним органом (вимагати присутності адвоката, отримувати від нього консультації та роз’яснення з юридичних питань тощо безпосередньо під час допиту, дачі пояснень)».
Конституційний суд України 30 вересня 2009 року це звернення розглянув і виніс рішення №23-рп/2009. Рішення грамотне й розумне. Ось його резолютивна частина:
«1. Положення частини першої статті 59 Конституції України „кожен має право на правову допомогу“ треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.
2. Положення частини другої статті 59 Конституції України „для … надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура“ в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень».
Іншими словами: правову допомогу громадянинові може надавати будь-яка людина, не обов’язково адвокат, якщо відносно цієї людини законами не встановлено обмежень. Причому правова допомога має надаватись у обсязі та формах, які встановлює сам громадянин.
Майже рік після цього будь-який свідок, йдучи на виклик до слідчого, міг взяти з собою будь-якого знайомого для надання правової допомоги, не переймаючись оплатою подібних послуг. В якості представника свідка якось побував у Головному слідчому управлінні Генеральної прокуратури України й автор цих правдивих рядків. Правову допомогу довелось надавати Голові українського юридичного товариства Олегу Березюку, якого слідчий ГПУ збирався допитати стосовно обставин, що стали відомі Олегові як адвокату – під час здійснення захисту одного обвинуваченого по кримінальній справі. Але побачивши, з яким саме представником Березюк прибув у Головне слідче управління, слідчий миттєво збагнув усю незаконності своїх бажань і інцидент було вичерпано.
Зрозуміло, що довго така вольниця тривати не могла. І що ж тоді вигадало адвокатсько-прокурорське лобі у Верховній Раді? – Воно, посилаючись на процитоване рішення КС, протягнуло в КПК України норму, згідно з якою правову допомогу свідкові може надавати (уявіть собі!) тільки особа, яка підпадає під критерії захисника підозрюваного, обвинуваченого, підсудного – тобто адвокат, близький родич на стадій судового розгляду чи ефемерний «фахівець у галузі права», участь якого в справах, по-суті, заблокована Постановою Пленуму ВСУ. У липні 2010 року ця поправка була проголосована Верховною Радою й для слідчих, прокурорів, суддів і адвокатів знову повернулись блаженні часи.
Закономірне запитання: для кого приймаються подібні закони? Відповідь очевидна. Незаможні люди не зможуть для спілкування з правоохоронцями кожного разу наймати адвоката й тому взагалі позбавлені будь-якої реальної правової допомоги. Натомість у адвокатів тепер з’явився привід додатково «доїти» клієнтуру з числа крутеликів.
Але й це не все. Одночасно в статтю 61 КПК України була внесена ось така новація: «Одна і та сама особа в даній кримінальній справі не може бути захисником двох і більше свідків, а також захисником свідка та підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, цивільних позивача чи відповідача». Не можуть тепер чоловік і дружина, які випадково стали свідками хуліганства, під час допиту в якості свідка користуватись допомогою однієї і тієї людини. У кожного свідка, виявляється, має бути свій окремий захисник, причому – виключно на платній основі й з числа адвокатів. Автор цього шедевру – народний депутат України від БЮТ Сергій Міщенко. Він – колишній прокурор Київської області й мав би розуміти, що робить.
Але зі здоровим глуздом у нардепука Міщенка приблизно такі ж взаємини, як і у його недавніх бойових побратимів Андрія Портнова та Святослава Олійника. Цей славетний тандем у 2006 році виступив ініціатором кількох додаткових статей до Кримінально-процесуального кодексу України – тих самих, що регламентують порядок оскарження в суді постанови про порушення кримінальної справи.
Славетний дует
Власне, до 2003 року оскаржити до суду постанову слідчого, прокурора чи органу дізнання про порушення кримінальної справи було неможливо – КПК України це прямо забороняв. Аж доки Верховний Суд України не звернувся з конституційним поданням, просячи КС розтлумачити, як подібна заборона кореспондується зі статтею 55 Конституції України, що гарантує громадян можливість оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність будь-яких органів влади й службових осіб, що утискують їх права. До речі, це конституційне подання спричинила вся та ж невгомонна Юлія Тимошенко, яка неодноразово намагалась через суди скасувати постанови про порушення кримінальних справ щодо неї та її чоловіка, а суди виносили суперечливі рішення.
30 січня 2003 року Конституційний Суд України своїм рішення №3-рп/2003 постановив «визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи». Після чого громадяни потягнулись до судів зі своїми скаргами. При цьому дуже часто на адвокатів не витрачались, а, враховуючи інтелектуальний рівень тих, хто порушує кримінальні справи, намагались впоратись самотужки чи за допомогою більш освічених знайомих. А оскільки в КПК України процедура оскарження постанов про порушення справ прописана не була, то суди виносили рішення, застосовуючи Конституцію, як закон прямої дії.
Як тут трапилось лихо – наприкінці 2006 року панам Портнову та Олійнику (точніше, Олійнику та Портнову – розстановка прізвищ у цьому конкретному випадку має бути саме такою, бо Портнов до пуття навіть не відав, заради чого він це робить, а діяв лише на прохання Олійника) знадобилось через суд закрити одну кримінальну справу. Та справа була порушена Генеральною прокуратурою України, скаргу на постанову мав би розглядати Печерський суд, а впливу на нього Портнов у ті роки ще не мав. І тоді, щоби скаргу міг прийняти Подільський райсуд (бо саме там було домовлено про потрібне цим попсуй-адвокатам рішення), Олійник вирішив внести зміни в КПК України – мовляв, для законодавчої деталізації та закріплення на практиці рішення КС від 30.01.2003р. А заодно – внести пункт про альтернативну підсудність, щоби скаргу можна було подавати або за місцем розташування органу слідства (у даному випадку – в Печерський райсуд), або за місцем фактичного знаходження кабінету слідчого (тобто в Подільський райсуд).
Автор цих рядків був безпосереднім очевидцем того, як прокручувалась ця законодавча афера – від зародження ідей до її практичного втілення. Буквально впродовж двох місяців відважні депутати проштовхнули поправки до КПК України через Верховну Раду (нечувана оперативність) і благополучно вирішили своє питання – суддя Вася Бородій з Подільського райсуду миттєво прийняв скаргу та її задовольнив (за що й став головою цього райсуду). А заодно Портнов з Олійником протягнули до КПК України норму (стаття 286-8), згідно з якою суддя при розгляді справ такої категорії «заслуховує пояснення особи, яка подала скаргу, її захисників чи законних представників, потерпілого або особи, за заявою якої було порушено справу, якщо вони з’явились у судове засідання».
Що означає ця фраза, поясню на конкретному прикладі. У 2005 році Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу проти однієї особи – директора невеличкого київського приватного підприємства. Мотивувальна частина постанови була висмоктана з пальця, подія злочину була відсутня взагалі, але ніхто ту справу розслідувати й не збирався – тодішньому заступникові Генпрокурора Віктору Кудрявцеву була потрібна тільки постанова. Людині, відносно якої справу порушили, про цей факт ніхто не повідомив. Тоді, випадково про це дізнавшись, людина, яку жодного разу навіть не допитали, стала вимагати, щоби їй вручили хоча б копію постанови про порушення. Але й це зроблено не було, оскільки справу ніхто до свого провадження реально не приймав (до речі, це – нормальна практика для Генеральної прокуратури, таких справ там безліч і порушуються вони виключно з метою вимагання грошей).
Лише через рік директор підприємства неофіційно роздобув ніким не завірену копію постанови про порушення справи проти себе й подав скаргу до суду. Скаргу йому писав юрисконсульт його ж фірми, який і виступав у суді на підставі виданої директором довіреності. Скаргу розглядала суддя Первушина (тоді вони ще працювала в Печерському суді на Гайцана), розцінки на послуги якої скаржника не задовольнили. Первушиній він не заплатив ані копійки, ну, а та – відмовила в задоволенні скарги.
Тоді директор подав апеляцію. У призначений день, у січні 2007 року, разом з юрисконсультом він прибув до Апеляційного суду м.Києва, але як тільки почався розгляд справи, судова колегія запропонувала юрисконсульту або покинути зал, або сидіти мовчки в якості глядача – довіреність вже не діяла, позаяк кілька днів тому набули чинності поправки до КПК ім. Олійника-Портнова. А згідно з цими поправками відтепер представляти директора в суді міг або захисник, або законний представник. Захисника в скаржника не було й бути не могло, навіть якби директор запросив адвоката. Бо захисник може бути в підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи засудженого/виправданого. У даному випадку скаржник взагалі не мав ніякого процесуального статусу – проти нього рік тому була порушена кримінальна справа, але при цьому його жодного разу не допитували навіть у якості свідка. Що ж стосується «законних представників», то ними є люди, які представляють чиїсь інтереси не на підставі довіреності, а на підставі закону – батьки та опікуни неповнолітніх і опікуни недієздатних.
Суддям самім було ніяковіло від цього, вони виправдовувались, як могли: мовляв, якби справа розглядалась кілька днів тому, ми б дали слово Вашому представникові, пане скаржник, але тепер права на це не маємо й т.д… У підсумку виступати та пояснювати суддям зміст апеляції ніхто не став – юрисконсульту не дозволили, а директор не був готовий до виступу й не знав, про що говорити. Судді не стали довго занурюватись в справу й у апеляції відмовили. Щоправда, судова колегія навіть винесла окрему ухвалу на адресу Генпрокуратури, але ту ухвалу на Різницькій 13/15 повісили, мабуть, у якомусь туалеті… До речі, кримінальна справа, постанову про порушення якої оскаржував директор малого підприємства, досі не закрита, але де вона перебуває – ніхто не знає. Останній раз її бачили в прокуратурі Черкаської області. Більш того, як з’ясувалось у суді, під одним номером у Генпрокуратурі було видано дві постанови про порушення. Спочатку – за фактом, яка була скасована судом, потім – щодо особи. Але це – звичайні будні прокурорської роботи.
Перспективи не радують
Неважко спрогнозувати, що якщо не зупинити прокурорсько-адвокатське лобі, яке так нахабно орудує на ринку замовних судових рішень, то скоро безплатне представництво буде заборонено й по інших категоріях справ – цивільних, господарських, адміністративних. По справах, що витікають з адміністративних правопорушень, такі випадки вже непоодинокі.
Ба більш того, ось вже сплинув рік, як Портнову вдалось скасувати на законодавчому рівні інститут «усних довіреностей». Нагадуємо, що до проведеної Андрієм Володимировичем «судової реформи» громадянин, який брав участь у судовому процесі, міг прийти до суду, зробити в судовому засіданні заяву, що доручає представляти його інтереси в суді іншій особі, заява та заносилась до протоколу й всі формальності на цьому завершувались. Але многомудрому Портнову така проста здалась занадто складною: тепер громадянин повинен принести в суд тільки письмову довіреність – або нотаріальну, або засвідчену за місцем роботи, навчання чи мешкання.
Що за проблема? – Скаже недосвідчений читач. – Якщо в людини немає грошей на оплату нотаріуса, хай людина ту довіреність засвідчить у відділі кадрів на роботі. Але, по-перше, далеко не на всіх підприємствах начальники відділів кадрів знають про цей свій обов’язок. Наприклад, начальник Управління кадрів «Криворіжсталі» посилає своїх співробітників матом, коли ті просять засвідчити їх підписи. А, головне, є певна категорія людей, підпис яких у принципі неможливо засвідчити. Наприклад – біженці, затримані на території України. Чи особи без певного місця проживання, які ще й втратили паспорт. Який нотаріус посвідчить довіреність без паспорта довірителя? – Отож…
Ось-ось Портнов і Ко мають оприлюднити проект нового Кримінально-процесуального кодексу України. Нічого доброго очікувати, звісно, не доводиться. І якщо сьогодні не вдарити на сполох, завтра буде пізно – права в кримінальному процесі залишаться тільки в слідчих, прокурорів і суддів. А у всіх інших учасників буде лише обов’язок – платити.
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
Початок статті:
13 ответов
Наши законотворцы, политики, депутаты, как те дураки — не хотят учиться на чужих ошибках, а учатся на своих. Когда Тимошенко и Луценко были при власти, то их всё устраивало: существующие законы, беспредел силовиков, правоохранителей, судов, условия содержания и оказания медицинской помощи в СИЗО и т.д. Теперь их всё это не устраивает. Сейчас регионовские, находясь при власти, кроят законы под ситуацию и явно уверены, что не для себя. Пусть потом не скулят, что костюмчик сильно пережимает их конституционные права.
Нельзя допустить, чтобы такие изменения вступили в силу, но как и кто это сделает?
Шановний пане Володимире, я з великим задоволенням читаю Ваші глибокі знання щодо норм діючого КПК і хочу сказати слова великої вдячності щодо розяснення норм чинного законодавства для населення, які запроваджуються цим заочним дебілом (в науковій ступені доктора юридичних наук) Портнова. Я впевнений, що всі ці судові реформи він робить і запроваджує виключно для посилення на ринку надання юридичних послуг свого адвоКАТського обєднання, яке стало правонаступником “Портнов і партнери”, які з 2002 року стали ЛІДЕРОМ на РИНКУ РЕЙДЕРСЬКОГО ЗАХОПЛЕННЯ!!! Але хочу повідомити читачів, що найближчим часом і ПОРТНОВ і Гранцев і Темненко і Пашинський і Лабунська і інша молода поросль цієї юридичної заочної канторки зіштовхнеться з складовою надання пояснень в прокуратурі щодо злочинів, які вони вчинили перебуваючи на ДЕРЖАВНИХ ПОСАДАХ і я з великим задоволенням буду спостерігати за Кузьміним, який буде відмазувати свого КОРЄША від кримінальної відповідальності, в якій ПОРТНОВ і ПАРТНЕРИ залазять все глибше. Я впевнений, що найближчим часом ПОРТНОВА, вибачте за слово, ЯК СПРАВЖНЬОГО ГАНДОНА викинуть з Банкової, бо всі судові реформи, які він запроваджує несуть лише фінансове і моральне задоволення його конторці по зароблянню грошей. Портнов інформація для ТЕБЕ і тих суддів, які тебе обслуговують — найближчим часом буде надано широкий розголос всіх суддів, що тебе обслуговують, як продажні шлюхи, а коли відбудуться політичні зміни на владному Олімпі, я впевнений,що судді постануть,до визначеної законодавством відповідальності:) Портнов і Ко до зустрічі…Сміється той, хто сміється останній, а ТИ Портнов вже відсміявся з своїми Рейдерствами:)
ВОТ ОН КАКОЙ ПОРТНОВ.
В 2006 году становится народным депутатом Украины V созыва от Блока Юлии Тимошенко. На досрочных парламентских выборах 2007-го повторно проходит в парламент по списку БЮТ. Вошел в Комитет ВР по вопросам правосудия. В 2008-м избран заместителем главы фракции БЮТ.
Был членом “тимошенковского” ВО “Батьківщина”. Руководитель юридического департамента БЮТ.
С мая 2009-го член Высшего совета юстиции (по квоте юридических вузов).
С апреля 2010 года — заместитель главы Администрации Президента Украины Сергея Левочкина — руководитель Главного управления по вопросам судебной реформы и судоустройства. 5 апреля 2011 г. в ходе админреформы попал под сокращение штата и был переведен на должность советника Президента — руководителя Главного управления по вопросам судоустройства Администрации Президента.
Взгляды и оценки. С членством в ГКЦБФР А.Портнов покончил своеобразным демаршем — написал на имя Президента Виктора Ющенко заявление об отставке. Главной причиной назвал тот факт, что состав Комиссии не приступил к серьезной работе — не начал законотворческой деятельности по концентрации торговли ценными бумагами на организованных рынках, по обеспечению стабильного раскрытия финансовой информации и т.д.
Первую серьезную известность на политической ниве А.Портнов получил еще до избрания в парламент: после “коррупционного скандала” сентября 2005-го, сопровождавшегося отставками Госсекретаря Александра Зинченко, Секретаря СНБОУ Петра Порошенко и правительства Юлии Тимошенко. Выступление А.Зинченко, заявившего о коррупции в ближайшем окружении В.Ющенко, обернулось подачей представителями президентской команды П.Порошенко, Николаем Мартыненко и Александром Третьяковым против него исков о защите чести и достоинства. А.Портнов представлял в суде интересы ответчика (кстати, судебное разбирательство закончилось в пользу Порошенко).
Кроме того, уже через несколько дней после резонансного выступления Зинченко Портнов как руководитель общественной организации “Инвестиционная Украина” призвал Кабмин и Генпрокуратуру срочно начать процедуру реприватизации незаконно нажитой П.Порошенко собственности.
Будучи нардепом предстал перед публикой частым участником популярных телевизионных политических ток-шоу. Среди журналистов стал востребованным комментатором наиболее актуальных событий в политике и экономике.
Называет себя противником недружественных поглощений в бизнесе. В интервью журналу “Профиль” высказал мнение, что “рейдерством занимаются основные борцы с рейдерством”. Выступал против создания всяческих “межведомственных комиссий по борьбе с рейдерством”, предлагая взамен законодательно обеспечить защиту прав акционеров. При этом, исполнительный директор “Антирейдерского союза предпринимателей Украины” Андрей Семидидько считает иначе. “Если ФГИУ по представлению БЮТ возглавит Андрей Портнов, который является после Геннадия Корбана (группа “Приват”) вторым человеком по рейдерству в Украине, то ситуация — непредсказуема”, — цитировали его слова российское информагентство “Новый регион” и украинские СМИ. Сам А.Портнов какую-либо причастность к рейдерским атакам напрочь отрицает и даже выиграл несколько гражданских дел в ответ на обвинения в рейдерстве.
В декабре 2006-го проголосовал в парламенте за отставку “оранжевого” Министра внутренних дел Юрия Луценко, а также выступал за привлечение того к уголовной ответственности (в частности, за “незаконное ведение оперативно-розыскной деятельности по отношению к народным депутатам”). Одним из поводов для недовольства А.Портнова, как это прозвучало в интервью “Главреду”, послужило заявление Луценко о том, что кто-то из депутатов-“бютовцев” причастен к резонансному убийству полковника УБОП Ерохина.
Поганой метлой сметать нужно всех. У всех у них цель одна — деньги, деньги и ещё раз деньги. Все они члены партии имени ПАНИКОВСКОГО. Продадут, купят и опять продадут, но уже дороже.
/К креатурам премьера принадлежат руководитель ГНАУ Александр Папаика, а также глава КРУ Петр Андреев. Способствовал Азаров и возвращению в кресло руководителя Антимонопольного комитета Алексея Костусева./ КРУ уже нет:есть Финансовая инспекция. Костусев — уже почти год, как мэр Одессы, а не руководитель Антимонопольного комитета…
Как получилось, что на выборах выбирал народ, а в Верховной Раде оказались одни олигархи?
Мандат стоит несколько миллионов долларов. Нас лишили права выбора, т.е мы не можем проголосовать за того кому симпатизируем, в той же ПР действительно есть грамотные и достойные люди , но им ни когда не быть депутатами ВР – нет у них таких денег.
Шановний Володимире Марковичу, намагання розставити усі крапки над “і” стосовно захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого заслуговує повагу. Але відносно поняття “законний представник” вважаю доцільним дати пояснення або доповнення (“А згідно з цими поправками відтепер представляти директора в суді міг або захисник, або законний представник”), тому що представник і захисник мають різні за обсягом повноваження в кримінальному судочинстві. Захисник уповноважений здійснювати захист тільки особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, осуджена або виправдана. Крім того, від представника у широкому розумінні треба відрізняти законного представника, який представляє інтереси малолітнього потерпілого (до 14 років), а також визнаного недієздатним із-за психічної хвороби або недоумства. Вичерпний перелік осіб, які можуть бути законними представниками, наведений у статті 32 КПК. Законний представник може брати участь в кримінальному процесі до досягнення дієздатним потерпілим повноліття (18 років), тоді законний представник отримує вже статус представника на загальних умовах. Аналогічно вирішується питання і з участю по справі законного представника неповнолітнього позивача чи відповідача. Не маючи процесуального статусу по кримінальній справі, директор також не мав права як на участь в процесі свого захисника, так і на участь представника у широкому розумінні або у вузькому — законного представника, навіть якби був недієздатним.
На питання №4 Якщо немає представників народу у владі- чи повинен цей народ платити податки? Ні, однозначно. А ми платимо. Ми платимо податки, щоб олігархи нас, рабів, тримали в покорі. В нас міліції уже більше, ніж народу. В нас відбирають кусень хліба, щоб купити золотий унітаз. Нас заставляють платити пенсії цим жирним тварюкам, хоч ми самі не отримаємо нічого, бо ця піраміда на державному рівні- пенсійний фонд -рухнула, в нас забрали це право- вибирати. Ми, мабуть, того варті. А якщо ні- то треба щось робити.
Европе абсолютно насра…. на Ваши права, улю, янакувича и т.д. Многие Вами обожаемые европейцы не знают ,даже, приблизительно- где находится Украина и то,что Вы все голодные и хотите жрать.А видят они Ваши иномарки, рулящие по тротуарам и обосцанные улицы с пенсионерами, просящими милостыню.Идите работайте,прекратите грабить себя, закройте пасть и не войте.Страну из руин поднимать нужно.
Или в крайнем случае продайте эномарку.
Быдло с оптовых рынков усадили в кабинеты и назвали-суд.
Коллегия адвокатов-“цена решения вопроса”
прокуратура и милиция-“прибивает коммерса”
И все хотят продать землю
Какой закон, государство и право??? Европа не может быть обеспокоена тем,чего нет!
… Живёт кошка, живёт собака…
А коммент “адвоката” действительно подтерли за пару часов)))эх вы////,а что он неправильно сказал?все правда…”демократы так называемые” …..
Да, Вы совершенно правы. Нужно что-то делать и побыстрее. А вот о том, что делать нужно, к сожалению, нельзя писать, поскольку такие действия могут и будут немедленно использованы в качестве основания для уголовного преследования по всем известной уголовной статье.
Надеяться не на кого, кроме как “на себя”. Пора начинать, почин будет поддержан повсеместно.
Все написано вірно, крім фактично одного моменту.
Автор пише: Ба більш того, ось вже сплинув рік, як Портнову вдалось скасувати на законодавчому рівні інститут «усних довіреностей». Нагадуємо, що до проведеної Андрієм Володимировичем «судової реформи» громадянин, який брав участь у судовому процесі, міг прийти до суду, зробити в судовому засіданні заяву, що доручає представляти його інтереси в суді іншій особі, заява та заносилась до протоколу й всі формальності на цьому завершувались. Але многомудрому Портнову така проста здалась занадто складною: тепер громадянин повинен принести в суд тільки письмову довіреність – або нотаріальну, або засвідчену за місцем роботи, навчання чи мешкання.
Це не зовсім вірно.
Дійсно, при ухваленні ЗУ “Про судоустрій і статус суддів” 2010 року було внеено зміни до відповідних статей Кодексу Адміністративного судочинства та Цивільного процесуального кодексу України щодо представництва.
Так, наприклад, у Ст.58 КАС бачимо таке формулювання: “Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному суді посвідчується нотаріально або посадовою особою підприємства, установи, організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням суду або за місцем його проживання (перебування)”.
Прошу звернути увагу на розділовий знак “КОМУ” після слова “лікуванні” перед словом ”чи”!
А ось в поточній редакції Ст.42 Цивільного процесуального кодексу України маємо таке:
“Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена
нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель
працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні
чи за рішенням суду, або за місцем його проживання.”
Тобто КОМА між словами “лікуванні” та “чи” відсутня.
В результаті у справах адміністративної юрисдикції особливого порушення прав адміністративних позивачів не відбувається, тому що суди посвідчують довіреність, заявлену усно. Знаю це точно, бо проходив це з біженцями та шукачами притулку в судах.
А ось у цивільних справах дійсно усе кепсько. Там форма доручення може бути виключно письмовою. А усе внаслідок відсутності однієї коми і… совісті у авторів законопроекту