Ці факти відомі не тільки мені. Про них багаторазово повідомляли ЗМІ. Але, на превеликий жаль, вони не стали предметом прискіпливого аналізу для більшості політичних аналітиків. Майстри з «переведення стрілок», які проводили цю довгострокову операцію, добре знали деякі слабкості нашої журналістики (коротку пам’ять і небажання робити моральні висновки) — і користувалися цим. Із професійним цинізмом ці технологи-маніпулятори конструювали фальшиві за змістом і злочинні по суті схеми. Які потім «зливалися» в пресу. Їх не аналізували, не вдумувалися — тиражували.
Один із таких «сенсаційних» фактів. Тепер слідством установлено, що так званий лист Пукача нібито з Ізраїлю 2006 року — це фальшивка. Вона була націлена на дискредитацію Марчука (згадувалися імена ще деяких українських політиків) у прив’язці до справи Гонгадзе. Я зразу ж заявив у пресі, що це груба провокація. Було очевидно: правоохоронним органам у такий спосіб підсовувався фальшивий слід.
Пам’ятаєте скандал навколо безрезультатного виїзду спецгрупи СБУ за Пукачем до Ізраїлю і конфлікт із цього приводу між СБУ, МВС та Генеральною прокуратурою? Відомий народний депутат Володимир Сівкович, аналізуючи так званий лист Пукача, заявив в інтерв’ю УНІАН 16 березня 2006 року: «І МВС, і СБУ, і Генеральна прокуратура знають, що генерал Олексій Пукач раніше жив неподалік від Хайфи в Ізраїлі та був громадянином цієї країни, а також про те, що спецслужби Ізраїлю детально його допитували. Той факт, що О. Пукач був живий аж до 2005 року, також доводить його невинуватість», — заявив В. Сівкович. При цьому він підкреслив, що якби ізраїльтяни припускали його винуватість, то навряд чи надали б йому громадянство.
Як бачимо, тональність заяви народного депутата В. Сівковича є явно виправдовувальною щодо Пукача. Але ж Володимир Сівкович — не наївний чоловік, щоб видати на публіку таку серйозну інформацію, отримавши її від випадкових людей? А тепер слідству вже точно відомо, що так званий лист Пукача з Ізраїлю — це фальшивка, а наведені вище слова В. Сівковича зовсім не відповідають дійсності, а простіше — брехня. Хто і як підсунув правоохоронцям цю «дезу»? Хто підставив народного депутата В. Сівковича, використавши його для дезінформації? Хто тоді цією акцією прикривав місце переховування Пукача на Житомирщині, а не біля Хайфи, і намагався дезорієнтувати слідство? Адже Кравченка вже не було серед живих, а спільників Пукача по вбивству Гонгадзе було заарештовано.
Я не ставлю питання, для чого це все робилося. Відповідь лежить на поверхні — робилося для того, щоб слідство не знайшло єдиного після загибелі Юрія Кравченка ключового свідка у справі Георгія Гонгадзе — тобто Олексія Пукача. А ще точніше — щоб слідство не вийшло на замовників вбивства Гонгадзе. А хто в цьому може бути зацікавлений? Безумовно, замовники вбивства та їхні можливі спільники. І більше ніхто.
Симптоматичним є медійний шлях проводки фальш-листа Пукача. Це була не одноходова акція. Журналісти з різних країн досить детально дослідили й описали цей шлях, починаючи з Ізраїлю. Процитую зі скороченнями короткий уривок із публікації в газеті «Сегодня» за 17 березня 2006 року: «Как сообщил «Сегодня» на условиях анонимности главный редактор одного из израильских интернет-ресурсов, ему предлагали опубликовать это письмо еще три недели назад. «Заказчики были из Москвы — одна известная контора, которая занимается размещением заказных материалов. Им важно было, чтобы это письмо сначала было опубликовано в Израиле, чтобы потом его везде цитировать. Меня просили помочь организовать публикацию этого письма в «Маарив», но я отказался, так как мне не было предоставлено доказательств подлинности этого письма. Наоборот, по намекам можно было понять, что это подделка. Неделю назад снова последовала просьба разместить это письмо на моем сайте, но я снова отказался».
А далі не менш цікаво, як цей псевдолист Пукача, перш ніж дістатися до України, з’явився в газеті «Российские вести» (Москва) з посиланням на свої ізраїльські джерела та як із цього приводу виправдовувався керівник Українського бюро «Российских вестей» в Україні. А далі прямо детектив у зв’язку з публікацією «листа Пукача» в латвійській газеті «Вести сегодня» 6 березня 2006 року. Цитую матеріал кореспондента в Ризі інтернет-видання «Фраза» за 20 березня 2006 року: «Но самое интересное Роберт Урбанс (редактор латвийской версии «Компромата») сообщил о том, что Леонид Рубан, который ранее работал собкором «Вести сегодня» по Израилю, недавно умер, когда расследовал эту тему (связанную с якобы пребыванием Пукача в Израиле. — Ред.) Он умер неожиданно… Он сидел за ноутбуком и что-то писал… Потом неожиданно наступила смерть».
Таким чином, як бачимо, над операцією «лист Пукача з Ізраїлю» працював не якийсь один аматор. Їхній «продукт» передрукували не менш як сотня різних медіа. Ця акція представляє інтерес для слідства. Явно простежуються всі прикмети змови та конкретних дій групи осіб щодо виведення слідства на фальшивий слід і рятування замовників вбивства Гонгадзе.
Я розібрав більш-менш детально лише одну спецоперацію замовників та їхніх найманців із «переведення стрілок». Інші — не менш «цікаві» та, як я вважаю, важливі для слідства, тому що робилися вони демонстративно, з розрахунком на безкарність, на те, що великі гроші все проб’ють… А голос суспільства… Кого там боятися чи соромитися…
Уявляєте, група змовників протягом десяти років (!) через контактерів у медійному середовищі буквально бомбила громадську думку, взявши на себе тяжкий гріх обмовляти непричетних.
Після вбивства Гонгадзе було розкрито добре організовану жорстоку банду, яка отримала назву «міліціонерів-перевертнів» на чолі з офіцером Гончаровим. На її рахунку — десь понад десяток людських життів. Справа досить резонансна. Їх усіх заарештували, а потім вони постали перед судом. Тепер слідству і суду абсолютно точно відомо, що ця банда не мала жодного стосунку до вбивства Георгія Гонгадзе. Але, але…
У 2003—2005 роках якісь поки що невідомі особи дістаються до проводиря банди Гончарова, який перебуває у слідчому ізоляторі, та ініціюють написання ним так званих листів Гончарова, в яких подається брехлива інформаційна інтрига щодо вбивства Гонгадзе та близьких, майже братніх його контактів з якимось «Є.К.М». Потім Гончаров несподівано помирає в лікарні слідчого ізолятора від жорстоких фізичних тортур і передозування якихось ліків. А через декілька місяців з’являються його так звані листи, де «невідомий» «Є.К.М.» — майже близький його родич. Допитати Гончарова неможливо, бо він уже мертвий.
А далі ще одна поспішна акція. Дружок Гончарова по банді Нестеров нібито дає згоду на співпрацю зі слідством. Такі учасники процесу підпадають під жорстку програму їхнього захисту й обмежень. Ніхто, крім слідства, не повинен знати їхнє місце проживання, зовнішній вигляд, вони не повинні давати інтерв’ю, красуватись перед телекамерами тощо. І раптом якісь невідомі всесильні посадові особи, порушуючи інструкції, організовують розлогі інтерв’ю цього бандита-убивці на популярному «5 каналі» у прайм-таймі. Його повторюють протягом п’яти місяців (!), із травня до вересня 2005 року, п’ять разів! Таке неможливо уявити в будь-якій нормальній країні. Досвідчений криміналіст вам скаже, що коли вбивці справедливо світить довічний термін, то заради пом’якшення він озвучуватиме все, що йому скажуть. А озвучував він зухвалу нісенітницю: ніби Гончаров постійно контактував із Марчуком, навіть у слідчому ізоляторі, мав номер його мобільного телефону, та інші дурниці.
Фальшиві сенсації Гончарова і Нестерова щодо Марчука, як тепер відомо, були детально перевірені слідством. Зрозуміло, що нічого не підтвердилося й не могло підтвердитися, бо це була суцільна брехня. Але задум був зловісний…
Добре, що сьогодні майже до секунд відомо все, що стосується вбивства Гонгадзе, і що те телевізійне патякання бандита Нестерова про Марчука є зловісною, навмисно сконструйованою брехнею. На моє звернення власник «5 каналу» вибачився. Сказав, що «в редакційну політику телеканалу не втручався…» Але чого це мені коштувало, знають тільки мої кардіохірурги та близькі мені люди. До того ж, у цей же час якийсь «невідомий» високий начальник, знову ж таки ігноруючи заборонні інструкції, організовує зелену вулицю до цього бандита-вбивці журналістові газети Верховної Ради України «Голос України» для детальної розповіді на двох сторінках (!) у парламентській газеті про бандитське життя-буття, про бандитську «мораль», але при цьому з обов’язковим тим же самим, майже слово в слово, що і на телебаченні, рефреном про Марчука. І публікується все це чітко синхронізовано з передачами на «5 каналі», а саме 6 травня 2005 року і з акуратним передруком у газеті «Шлях перемоги» 11 травня 2005 року. На письмові звернення до редакцій цих видань я досі чекаю відповідей.
Страх викриття підганяв (і досі підганяє) істинних замовників вбивства Гонгадзе до акцій з відвертання уваги. Вони залучали все, що тільки можна було використати, зовсім не дбаючи про долю, про репутацію людей, окремих ЗМІ, яких вони втягували і втягують у свої провокаційні дії.
Свіжий приклад. Наприкінці грудня 2010 року колишній адвокат Пукача Олег Мусієнко, який до цього не раз заявляв у ЗМІ про те, що потрібно негайно заарештувати Леоніда Кучму і Володимира Литвина у зв’язку зі свідченнями Пукача, раптом робить сенсаційну заяву зовсім протилежного характеру. Робить заяву про те, що якийсь його підзахисний-злочинець передав якісь копії, які можуть свідчити, що особи, арештувати яких він нещодавно закликав Генеральну прокуратуру, зовсім не мають жодного стосунку до справи Гонгадзе. А далі знову натяки про нібито причетність до злочину якогось генерала, кандидата в президенти на виборах 1999 року. Сенсація одразу ж тріскається, як бульбашка, проте майже сотня ЗМІ її продублювали. До того ж і в «листі Пукача з Ізраїлю», і в заяві пана Мусієнка міститься один і той же смисловий абзац. Хто підсунув адвокатові Мусієнку таку провокаційну заяву? Адже це знову та ж сама акція — рятувати замовників.
Але при цьому майже ніхто в пресі не звернув уваги на те, що таку заяву пан Мусієнко зробив майже на другий день після повідомлення в пресі, що Пукача посадять разом з адвокатом Мусієнком за розголошення ним таємниці слідства. Я заявив у пресі, що це маячня, чергова провокація з «переведення стрілок» і що нормальна людина, а тим більше юрист, колишній прокурорський працівник пан Мусієнко мав би негайно передати такі «сенсаційні» матеріали в усі слідчі органи України або навіть до Європейського суду. Однак пан Мусієнко цього не зробив і про свою «сенсацію» вже забув. Тепер відомо, що слідство розібралося і з цією «сенсацією». Її підсунули пану Мусієнку через його підзахисного, який, здається, уже вдруге притягається до кримінальної відповідальності за шахрайство.
Ще раніше, в березні 2004 року українські журналісти Сергій Шолох, а потім Володимир Бойко розповіли в засобах масової інформації, як деякі особи намагалися залучити їх до написання книжки — буцімто журналістського розслідування, висновком якого мало бути звинувачення, в тому числі Марчука, в убивстві Гонгадзе. Демонструвалася готовність, за словами журналістів, одразу ж отримати від замовника 200 тисяч доларів США. Ці журналісти відмовилися від такої пропозиції. На Сергія Шолоха було організовано демонстративний «наїзд» міліції з допитами і загрозою арешту. Він вимушений був навіть терміново виїхати за кордон, аби його не спіткала доля його товариша Георгія Гонгадзе. Думаю, що навряд чи саме генералу Пукачу не подобалася тематика передач «Радіо «Континент», де С. Шолох працював тоді.
Цими злочинними інтригами тільки тепер зацікавилося слідство. Факти свідчать, що діяла і продовжує діяти якась група осіб, яка настирливо проводить одну за одною акції з порятунку саме замовників, намагаючись «перевести стрілки» то на Марчука, то на Мороза, то на інших відомих осіб, то на «вбивство під плівки». Фальшували старанно, не шкодуючи грошей і використовуючи адміністративний та медійний ресурс. Замовники гадають, що вони добре замасковані, але для суспільства — це давно секрет Полішинеля.
Тепер уже, як і очікувалося, залучаються дорогі зарубіжні піар-агентства, і сліди їхньої роботи вже добре видно в «Листах на захист…» діячів культури та мистецтва, генералів-політиків, лідерів деяких політичних структур, у тому числі з вимогами негайно заарештувати тих, хто співпрацює зі слідством у розкритті замовників. Скоро слід очікувати акцій протесту «і на захист…» біля Генеральної прокуратури, можливо, навіть звернень деяких трудових колективів. Парламентський запит уже є. Усе, як за книжкою. Одні збиті з пантелику деякими медіа, другі чимось заохочені, треті чимось зобов’язані, четверті нічого не знають по суті — і беруть участь у таких акціях, не розуміючи, що їх просто використовують. Дивно, що зарубіжні піарщики повторюють те, що проводилося сталінським режимом у 1930-х роках. Тоді «трудові колективи, діячі культури і науки…» категорично вимагали від судів смертної кари для «ворогів народу». Загляньте в газети 1937—1939 років. Як тоді, так і тепер ніхто із них не закликає до об’єктивного розслідування, справедливого судочинства, а закликають до вироку. Тільки тепер до виправдовувального.
Уявляю…, як, дочитавши до цього місця, ті, хто ліпив із мене образ кадебіста — спадкоємця темних часів, задоволено потирають ручки, мовляв, отут ми його і впіймаємо…
Потрібно дещо нагадати. У найбурхливіші часи національного відродження я ніколи не відмовлявся від своєї роботи в КДБ. Це була жорстка школа. Вона показала мені, що і тоді можна було залишатися людиною. І тоді можна було допомагати людям, які потрапляли в лещата репресивної системи. Ця моя позиція дорого коштувала мені в наступні роки.
Часто згадую, як далекого 1992 року я, як перший голова СБУ, завершував роботу над Законом про Службу безпеки України і дописав до нього останню 35 статтю. Вона вимагає: співробітники СБУ «повинні відмовитися від виконання будь-яких наказів, розпоряджень або вказівок, які суперечать чинному законодавству. За протиправні дії та бездіяльність вони несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність». Мені тоді багато хто з колег дорікав: навіщо ти її включаєш, адже оперативна робота — це робота на грані, а ця стаття буде лякати, стримувати оперативників. А я хотів захистити їх від імовірних злочинних вказівок. І добре, що Верховна Рада тоді підтримала цю норму. Закон та його 35 стаття до сьогодні є чинними. Як виявилось потім, навіть і ця стаття Закону про СБУ не зупинила деяких азартних гравців людськими долями. Але це вже їхня відповідальність.
…А тепер розрахунок робиться і на те, що все, що пов’язано з убивством Гонгадзе, було давно, більше як десять років тому. Багато вже забули, що тоді відбувалося. За десять років у доросле життя прийшло не менше як п’ять мільйонів молодих людей, які навряд чи щось пам’ятають про ті події. Тому й організована така агресивна атака на громадську думку, щоб розвіяти хоча б залишки пам’яті про всі обставини навколо тих страшних подій. А найголовніше, що з ключових свідків у цій справі залишилися живими всього двоє, а може, троє. Інші — на тому світі.
Що ж роблять ці піарщики? Відповідь уже всі бачать, вона на поверхні: організовують масовану дискредитацію та залякування цих поки що живих свідків. А паралельно переакцентовують увагу на інші питання: хто за ким стояв, інтригують участю спецслужб інших держав тощо. На мою думку, саме зараз слідство має всі можливості розібратися з усіма спецслужбами, особливо зі своїми. І хто за ким стояв, і хто мав «згнити в тюрмі, якщо не дасть голосів» на виборах 1999 року, кого, за чиїм наказом і для чого мали «віддати чеченцям», хто й чому гигикав під час доповіді-звіту про жорстоке побиття Олексія Подольського та про згорілі двері його квартири, хто і як домовився «закрити рота» народному депутату Єльяшкевичу і як це було реалізовано… (Скільки статей Кримінального кодексу України тільки в цих епізодах?) І ще дізнатися багато-багато чого такого, від чого, гадаю, ще раз здригнеться громадська думка, як це було в 2000—2001 роках. Тільки тепер, сподіваюся, це вже, нарешті, буде очищення…
А тому, щоб цього не сталося, для преси підкидаються спрощені формули, наприклад: а де саме слова з точно сформульованим наказом — убити? Тиражуються серіали з клятвами на Біблії, поширюються «розмишлізми» з приводу: законно чи не законно плівки визнано речовими доказами, навіть якщо, як тепер видно, жорстокі побиття Подольського та Єльяшкевича повністю збігаються із записами на цих плівках, уже не кажучи про вбивство Гонгадзе. Ну і, звичайно, нібито найсильніший аргумент, особливо для показних патріотів: Як так? «Святе» місце — кабінет Президента України — і підслуховувався? А «святе» місце виявилося не просто гріховним, а місцем, де тривалий час віддавалися злочинні накази і потім обговорювалося їх виконання. Планувалися наступні акції. Ішлося про людські життя, про долі не винних ні в чому людей. Майже як у кримінальному угрупуванні. І в цій вакханалії з азартом брали участь найвищі посадові особи держави того часу. До чого тут державна таємниця? Хіба щоб приховати від світу, кого у нас приводили до влади.
Ні земні закони, ні біблейські не можуть захищати такі кабінети. Хоч би хто в них сидів. А присяги, до речі, приймаються офіцерами на вірність не президентам, а на вірність українському народові. А це зовсім різні речі. Президенти тимчасові, а інколи, як свідчить сучасна історія, і сідають на лаву підсудних. 60-та стаття Конституції України жорстко вимагає: «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. А за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність».
Мудрий Леонід Макарович Кравчук недавно в одному інтерв’ю зазначив, що якби Мельниченко діяв за інструкцією і сказав президенту Кучмі: «Я став свідком розмови, яка мене перевернула, і я оприлюдню її зміст», — то тоді його вже не випустили б із того кабінету… Леонід Макарович добре знає Леоніда Даниловича. Думаю, що важливе значення мають і недавно сказані слова Віктора Ющенка про те, «як виглядали записи і свідчення, які були в записах, вони виглядали дуже правдоподібно, тому я їм довіряю. Те життя, в тому числі в кабінеті президента, на мій погляд, досить адекватним було тому, що на плівці». Ці думки двох президентів України, які добре знали атмосферу президентського кабінету Леоніда Кучми того часу, не можна просто відкинути при оцінці тієї зловісної ситуації. Навіть при тому, що вони обидва не можуть собі уявити, щоб Леонід Кучма прямо дав наказ убити людину.
А тепер запитання до патріотів-захисників президентського кабінету. Уявіть собі, що ви берете участь у виборах президента України 1999 року, які були дуже схожі на партизанську війну, спровоковану адміністрацією тогочасного президента Леоніда Кучми. Прикладів сотні, якщо не тисячі. І от до вас як до опозиційного кандидата в президенти підходить молодий чоловік і попереджає, що днями вашому синові мають підкинути наркотики і заарештувати. Інформація, за його словами, стовідсоткова. І дійсно, через декілька днів все підтверджується, але вам вдається відвернути цю загрозу, бо вас попередили. Не вийшло з наркотиками — сина тягають у міліцію на допити уже по іншій штучно спровокованій справі, за іншою статтею Кримінального кодексу. А потім цей же молодий чоловік попереджає вас, що під час одного із ваших виступів у залі відбудеться вибух чи його імітація, щоб викликати паніку. І це підтверджується. А потім підтверджуються інші попередження про жорстокі провокації проти вас особисто і проти людей, які вам допомагають. І от виявляється, що цією молодою людиною є Микола Мельниченко. Він мене попередив про ці провокації і я йому за це вдячний. Але я не мав жодного стосунку до всього, що накручували у ЗМІ майстри-відволікальники. Ні до організації підслуховування того кабінету, ні до «касетного скандалу». Слідству це зараз відомо.
Я думаю, що «патріот-захисник кабінету» в цій ситуації негайно повідомив би про це особисто президента, ну і «куди треба». В той же день Микола Мельниченко, без сумніву, пропав би безвісти, як там казали, «віддали б чеченцям», або, або… Це залежало б від «творчої наснаги» тепер уже відомих «майстрів людських душ». Що було б далі — спрогнозувати досить легко. Ніхто ніколи нічого не дізнався б.
А що і як було далі насправді — слідству, як мені зараз бачиться, майже все відомо. І як фальшувалася справа Гонгадзе, і які були багаторазові спроби за будь-яку ціну викупити плівки у Мельниченка, щоб заховати свою причетність до цієї справи. І хто за чиїм дорученням, з якого приводу і де проводив багаторазові переговори з Миколою Мельниченком. І хто істинні замовники. І багато іншого, що пов’язано зі справою Георгія Гонгадзе.
Мені шкода деяких публічних, особливо добровільних, захисників Леоніда Кучми по цій справі. Їм, і не тільки їм, мабуть, важко повірити, що таке могло бути. Але, на жаль, таке було. Мені по-людськи шкода і самого Леоніда Кучму. При всьому тому він дійсно чимало зробив для України. Але це зовсім різні теми. Не можна ж забувати про долю Георгія Гонгадзе, Юрія Кравченка, Георгія Кірпи і що переживали їхні рідні, про жорстокі акції проти Олексія Подольського, Олександра Єльяшкевича та й самого Миколи Мельниченка і важкі страждання членів їхніх сімей. Адже це все було саме тоді.
Слідчих Генеральної прокуратури, які ведуть цю справу, і суддів (якщо до цього дійде) чекають нелегкі випробування. Якщо вони їх пройдуть — всім політикам сьогодні і на майбутнє буде жорсткий урок. Народна мудрість каже: брехнею світ обійдеш, а назад не вернешся. Для тих, хто претендує на високі пости, важливо пам’ятати афоризм про відповідальність: поруч із Троном стоїть Ешафот. А по-простому хочу додати — не все можна! Навіть якщо дуже хочеться. І коли всі навколо запевняють, що готові виконати будь-який наказ.
Суспільство також має зробити свою роботу. Прийняти правду як ліки.
Євген МАРЧУК, “День”
31 ответ
Дуже цікаве викладення. Так може писати, на мій погляд, людина сумлінна. Як би там не крутився вужакою КучмО і його підлабузники, називаючи правду кривдою і навпаки але де-не-де їх гра помітна для тих, хто вміє аналізувати. Тут чолов’яга написав з душею, яка вболіває не тільки за свою шкіру, а й за свій народ. А цей афоризм “Суспільство також має зробити свою роботу. Прийняти правду як ліки” є актуальним як ніколи. Може я десь щось пропустив, но я не пам’ятаю якихось поганих висловлювань навіть від боксера-розвідника, завжди маючого честь, Недзельського на адресу Марчука. Звичайно, звісно для чого янучари підняли хвилю — відволікання суспільства на, як кажуть криміналісти, на негативний об’єкт. Ця хвиля накриває не тільки кучмістів, а й людей більш-менш порядних. Заява Евгена Марчука своєчасна, тому дуже хотілось би побачити коментарі таких зубрів “ОРД” як Кортеса, Миколи Єременка, Шороха, 1717, Славка Волинського,Работяги,особливо Анны Павловны,звичайно, й полковника Недзельського та інших. Бо для таких, наприклад, як я (недорозвинутих у політичному розумінні) думки вказаних людей, гадаю, будуть вельми корисними. От!
Интересная позиция у Марчука: 1. начальник 5 управления, гноивший нац. движение на Украине, “специалист” по сионизму и др. вопросам….
2. Секретарь СНБО, который получает информацию о прослушивании кабинета Президента и НИЧЕГО в связи с этим не предпринимает, т.е. содействует разглашению гос. тайны…..
Все это похоже на жалкие попытки оправдаться ….
Так кто Вы господин Марчук и как Вас теперь называть……
Є. М.,навіщо Ви це зробили?
Мельниченко Вам якось допоміг. Чому зараз Ви відкрито не виступили на його захист? Кожен захищає сам себе. Що до ЗМІ, то вони дуже залежні і там зараз мало думаючих.
Цікаво запитати це падло — кому ж воно слугувало, коли валило Мороза в каневській четвірці під час виборів Кучмана?????????????
1.Мороз, которому Мельниченкго передал записи, разве не являлся на тот момент человеком, имевшим доступ к государственным тайнам? 2.Кто и когда сделал официальное заключение о том, что записи Мельниченко содержат государственную тайну? До сих пор такого заключения нет.Так какие государственные тайны были разглашены? 3.Если записи содержали государственную тайну, то какого государственные органы передали эти записи на экспертизу за границу?
Цікаво, що після порушення кримінальної справи газета “День”, головним редактором якої є дружина Марчука Л. Івшина, дуже довго відмовчувався, потім були дуже стислі і лаконічні повідомлення без коментарів і от зараз — ця розлога стаття. Дуже цікава позиція Євгена Кириловича.
Марчук висловив те, що його давно мучило. В кожного є свої гріхи. Можливо не наважувався це зробити раніше тому що відчував, що не час(а можливо не був психологічно готовий).Я думаю,що народ України знав і знає,що при владі були і залишаються кримінальні структури, які неможливо викорінити. Дуже шкода тих людей,яких уже немає. А також тих, хто в даний час потерпає від переслідувань, дуже низького рівня життя іт.д. Живемо в країні, де мільйони населення потерпілих від Чорнобиля, мають владу,яка і надалі їх нищить матеріально, морально і фізично, при цьому збагачують свої мільярдні статки з кожним роком.Така БІДНА наша БАГАТА Україна!!!
Да что там говорить о других “отбеливателях”, когда сам Мельниченко теперь прямо говорит, что Кучма не виноват, а его пидбурювалы другие? Вот поэтому доверия у народа уже нет ни к кому.
Когда прочтешь, как радовался-издевался Кучма над уже погибшим Гией, так как раз и веришь: точно, блин, не виноват…
10 лет меня не покидала мысль а не Марчук ли стоит за организацией в деле Гонгадзе,ведь убрать Кравченко не то что было сложно,просто не возможно,а людей способных доводить такие вот дела у нас в стране было единицы…Теперь после публикаций я уверен,что Марчук имеет прямое отношение как заказчик,но не исключаю интригана Литвина в моральной поддержке пана генерала.Если зажать яйца Мельниченко между дверей в приемной Президента,в которой эта сиксота вела свои прослушки,все сразу станет явным.
Первый тур выборов президента Украины в 1999 году состоялся 31 октября. К этому времени Евгений Марчук, очевидно, уже убедился в”жестокости провокаций”, на которые способна власть; Николай Мельниченко мог уже достаточно живо описать кандидату в президенты атмосферу в кабинете главы государства.
Но уже ко второму туру президентских выборов Евгений Марчук пришел совсем другим человеком. 10 ноября, за четыре дня до второго тура в том самом кабинете, где, по словам автора статьи, отдавались преступные приказы, был подписан указ Леонида Кучмы о назначении Евгения Марчука секретарем СНБО Украины.
Очевидно, назначение было принято молча, без публичных выступлений “о правде, которую не удастся скрыть”. Переход господина Марчука в команду действующего президента стал молчаливым одобрением всего, что происходило в стране при Леониде Кучме, в том числе в ходе избирательной кампании.
Абсурд был еще и в том, что в ноябре 1999 года в состав СНБО уже входил глава МВД Юрий Кравченко. Очевидно, напрашивается вопрос: интересовался ли Евгений Марчук у своего коллеги, почему еще совсем недавно его сына таскали в милицию на допросы по надуманному делу?
И главный вопрос: кому верил Евгений Марчук в момент назначения секретарем СНБО – Николаю Мельниченко или Леониду Кучме?
Недзельский отбеливает Марчука?
А кому было выгодно отстранение Кучмы от должности президента?
Товарищъ Шут! Ну шо Вам сказать по этому поводу. Ну, не мог пан Е.К.М. сформулировать свои тэзисы ранее, ну када был секретарьом СНБОУ, или там Министром всей Обороны. Чисто физически не мог, или умственно не мог. Может старческий маразм или недостаточное образование, но шота ему недавало все эти годы говорить прямо и чесно. А может это у него такое развитие чесности. Может он и тогда думал, шо он чесно себя ведьот.
Впрочем, он и щас правду негаварит, одни намьйоки.
Противоречивый человек этот Е.К.М. И харошее делал в жызни, и плохое.. Знаете, панэ Шут, я уверен, что было бы лучше для подавляющего большынства людей, если бы Е.К.М. после окончания Кировоградского пэдинститута вернулся к себе в Гайворонский район учителем, как он и мечтал в детцтве-юношестве. От!
Марчук защищает будущего лидера партии. Надоело ему в забытии сидеть. Захотелось “свежего воздуха”, глоток. А еще больше — бабла и славы когда станет депутатом.
Оказываетца десять лет сотрудничать с Кучмой — это, по мнению полковника Недзельского, оказываетца “мудро”. Так Вы мудрец, полковник Недзельский? Вы знаете что такое мудрость?
Тока я Вам скажу, полковник Недзельский, шо нащот петуха, то Вы даже не в курсе чо он кукарекает. Кста, Вы думаете, што ЕКМ теперь в Вашей партии?
Респект автору . Все время мучает вопрос неужели в Украине не нашлось пары сотен честных офицеров , способных выполнить присягу и уничтожить банду оккупантов, разрушивших, разворовавших за пару десятилетий до основания страну. Ведь очевидно, демократическим путем криминальный клан не ликвидировать ? Украине нужен свой Пиночет Марчук как никто лучше подходит на эту роль.
Это смотря какую роль Марчук себе выберет. Раньше Марчуку нравилась роль соратника и защитника Кучмы, сейчас ему нравится роль “запуганного властью”.
Пусть Марчук расскажет людям, как он занял высокие государстенные должности. Для непомнящих напоминаю. Сначала была касета с полковником милиции, очень сильно законспирированного подразделения для борьбы с криминалом. Так вот, этот полковник рассказал, как его подразделение ликвидировало Черновила. Прошантажировав Кучму, Марчук стал секретарем РНБО. А касета? Да закотилась куда-то… Пусть сам Марчук об этом расскажет, пока живой. А лидер мне такой не нужен, его место рядом с Кучмой, Ющенко и Януковичем — на скамье подсудимых!
в 1999 году Марчук кинул не только Медведчука, но Суркиса с Коломойским. месть растянулась на десятилетия
“А те,що Марчук погодився йти на РНБО.а потім на МОУ, так навіть дегенерат Ленін розумів користь.компромісів в політиці”.
Марчук пішов на РНБО, а потім на МОУ виключно заради українського народу! Тому що патріот!
“Українська правда” в коментарях до статті М.Найема: ” полковник Недзельський ” пише до опонентів: 27.04.2011 20:49: «Козак», «серость», ви вдалися до образ. Це не робить честі нікому…”
У одному місці — призива інших не вдаватися до образ! У другому — сам хамло, хамлом і усіх об…а! Ну і Недзельскій! Ну, і хфрукт! Ай, молодець!
Врете гражданин Марчук. И про себя и про вашу роль в КГБ и про вашу роль в истории “вильной та незалежной”. В КГБ вы глушили диссидентов галоперидолом и засовывали их в спецлечебные учреждения. Никакой позиции у вас не было и ваша деятельность в КГБ вам ничего не стоила во время “незалежной”. Удивительно, что генерал строит из себя “целку” и пускает “красную селедку” (вам гражданин Марчук известно, что это или нет?). Таких как вы просто называли обычным словом “проститутка”. Вы похожи на предателя Калугина, который продал свою Родину. Держать на контакте заагентуренного предателя Мельниченко, знать ходы спецоперации будучи председателем СНБО, и просто молчать. Это не комильфо, гражданин Марчук. Информация про сына и наркотики просто бред. Ну употребляет ребенок. Ну болезнь. Надо лечить, а не выставлять болезнь ребенка как провокацию против Марчука, которую также помог предотвратить вездесущий майор Мельниченко. А реально говоря, просто Марчуку надо пойти в церковь, поставить свечечку Богу, тихонько помолиться и попросить Прощения для себя. А не пиз…ть на страницах прессы. Кстати, гражданину Марчуку неплохо будет вспомнить какое управление организовывало и проводило на Украине спецмероприятия с использованием средств московской лаборатории доктора Майрановского.
“Уявіть собі, що ви берете участь у виборах президента України 1999 року, які були дуже схожі на партизанську війну…”. Народна мудрість: “Один українець — це партизан, два — партизанський загін, три — партизанський загін із зрадником”. Що стосується в цілому статті пана Є. Марчука та його типу “сподівань” на українське досудове слідство,яке очолює всім відомий фахівець-мурковод, цілком авторитетно можу його запевнити — встановити вони нічого не можуть по визначенню — “не та фактура”. Навіть сфармазонити, як слід — не можуть. Непереборною перешкодою є рівень інтелекту. Надзвичайно влучно про такий стан сучасних постсовкових “правоохрєнітєлєй” сказала Ю. Латиніна…”преступления в России перестали расследовать.
Cовсем. Вообще. Банде оккупантов, именующейся российской милицией, просто лень что-то расследовать. Это отвлекает их от основного занятия — вытрясания денег из оккупированных.”(див.http://www.ej.ru/?a=note&id=10987).
Якщо конкретно про справу Гонгадзе та майора Мельниченка. Є два питання. Перше:Чому мати відмовляється поховати тіло загиблого, розмір ноги якого менше від розміру ноги її сина на дві чи то на чотири одиниці? Леся проста, вбита горем жінка, яка втратила сина і вона “апріорі” не може свідомо приймати участь в комбінаціях, які так полюбляли і полюбляють “пташенята” гнізда п”ятого главку. Що це за генетичні експертизи, які то одне, то друге говорять нашому конгеніальному слідству. Друге: Що це за герой-одинак Коля Мельниченко, який за допомогою “хфігні” у вигляді цифрофого диктофону з “Караваєвих дач” три місяці поспіль, чи може більше (аналізувати цю клоунаду ніколи не було бажання) писав кабінет першої особи держави. Потім знову ж таки раптово кинув службу і без грошей, без легендованих документів прикриття, без явочних та конспіративних квартир, один-однісєнький рейдував по цілому світу, перетинаючи державні кордони, проживаючи в різних не самих дешевих мегаполісах світу, бо він накінець-то усвідомив, що він чесний, а режим злочинний. Мій власний досвід свідчить, що коли тебе дійсно втягують в подібну круговерть, лишаєшся сам один на один зі всім світом (не допоможе ні Мороз, якого дискредитували “америкоси”, класично зігравши його в “спікеріаду”, ні будь-хто інший — бо ніхто не захоче влазити в це все по добрій волі). І ось тепер і два слова про кукловодів. Лівія і Білорусь. Там америкоси, а там “русскій бальшой брат”. Так само і в нас. То америкоси, то “бальшой брат”, а ми слухаємо наших хронічно хворих на псевдологію (паталогічна брехня) горе-керманичів. Коли в кінці вісьмидесятих Микола Рижков (прем”єр міністр СРСР) звернувся до Лазаря Моісейовича Кагановича за порадою, що ж робити, то він відірвавшись від стопки газет, які кожного дня ВИВЧАВ, не дивлячись на вік та стан зору, порадив розстріляти десять міністрів-казнокрадів. Рижкова, який з обуренням заявив, що це не наші методи і ми не вернемось до репресій, було старим і мудрим євреєм вигнано геть із словами:” Вон отсюда, циничный педераст!!! Ты пожалел десятку негодяев, которые принесут горе и беду десяткам миллионов”. Так от, щодо цинічних підарасів, які на протязі останніх десятиліть керують Україною. То Марчук йде з каневської четверки, то Ющ підписує листа до Кучми, то Юля мовчить (боїться америкосів, які мочкануть Науру і всі бабки) щодо гниди Юща, який грає Мороза в “спікеріаду”, не виконуючи власних же домовленостей. То Ющ ставить донецького Медведька Генеральним прокурором і забезпечує “прдонам” парламент. То Віця сосьот конхфету на трибуні і не знає, що ще підписати, щоб “бальшой брат” дав газу, а дядя “Джо” бабла. І це ми українці самі винні в тому, що такі ушльопки керують нами.
Панэ Мыкола Ерёменко, прошу пардону, трошки смутила Ваша фраза: “І це ми українці самі винні в тому, що такі ушльопки керують нами”.
Значитца, Вы убеждены, шо именно УКРАИНЦЫ виноватые, что ими кэрувалы монголо-татары и гитлеровцы?
Тогда получаетца, что проживающие сейчас на территорийи Хох_ляндийи (УССР) хохлы, русские, татары, греки, поляки, евреи и др. нации — есть чисто пострадавшые из-за украинцев, которые виноваты, что ими кэрують ушльопкы.
забейте на ютюбе Игорь Беркут лидер партии “Великая Украина”- жириновский отдыхает. Человек-суицид для общества, конец-олтгархии, боевой офицер-разведчик, прошел учебу за границей. Вопрос только кто в него бабки заливает?
Пане Роботяга, я впевнений, що саме ми — українці винні в цьому, що нами керують ушльопки. Ще Кант сказав, а його потім цитував Бісмарк “Кожен народ заслуговує своїх правителів”. Дуже багатьом була зрозуміла в 2004 році дійсний портрет Ющенка. Цитую олігарха-фізика Костю Григоришина (далеко не дурень, випускник МІФІ): “страной управляет психически-нездоровый человек с местечково-монархическим сознанием,объединяющем в себе высокое мессианство и патологическую воровитость”. Перший шкандаль помаранчів — спекіріада. Коли псевдо-юрист Зварич із Ромою Безсмертним, за вказівкою шоколадного зайца Петі “висажували моск” Морозу. Де ми були? Чому не зібрались на майдан і не вигнали Юща за те, що не дотримувався обіцянок? Не зробили цього, промовчали… Слідуючий шкандаль — вимагалово тим же шоколадним зайцем 50 млн доларів від забудовників Грушевського. Аудіозаписи і офіційна заява потерпілого. Де кримінальна справа? Де копняк під сраку ушльопку Ющу? Промовчали? Повторювати далі немає сенсу “… і нєсть ім чісла”. Чому після помаранчової революції не звільнили поневолений люд Донбасу? Залишили людей у рабстві? Ось і маємо сьогодні.Мені здається це генетично закладено. Я сам боровся років шість, а потім плюнув… і почав просто жити. А сьогодні лише, коли зачеплять, то скалю зуби, а так сиджу тихо, як гівно в корчах, та слухаю, як трава росте. Ось така вона — сєрьмяжная правда життя.
Пане Роботяго, що стосується терміну “українці”, який я вживаю, то він означає те саме, що визначення “американці” в США. Я вважав і продовжую вважати, що всі націоналісти є дійсні вороги титульної нації, Можливо навіть більш небезпечні, ніж вороги явні. І окремі факти, особливо щодо фінансування тих, чи інших “любих друзів”, свідчать що “козачки заслані”. Так, Ющ і його камарилья існували на американські “бабки”. У братчиків та свободовців, час від часу з кишень випадають то фсбєшні рублі, то нашого любого Бєні баксики. А у Бєні, як мені казав знайомий ребе (дуже мудра людина) “Легче вырвать зубы, чем деньги”. Так що, якщо він платить, то знає, що робить. Та й той же побутовий антисемітизм — десь не десь, а вилазять вуха то Моссада, то Сохнута. А ось ще один надзвичайно показовий приклад. Хто розпочав газову війну, якою так вдало скористалась Москва. Правильно найщиріший українець ушльопок Ющ, а виконавцем був голова Конгресу українських націоналістів паночок Івченко (не чоловік Віри Іванівні, а таке собі пещене чмо із старано підголеними “фатовскімі” вусиками). Після цього Росія в особі Газпрому розвязала собі руки від попередніх угод, в нас з”явився Фірташ, за яким неясно маячить Сєва Могілєвский, а ми українці пашемо як коні, щоб сплатити за “галубоє топліво”, яке до речі і в нас добувається. І в цей момент ушльопок Ющ показує руки, що ніби не смердять газом. А ми чому йому і його брату Петі кишені не вивернули, щоб газові бакси висипались. А саме, на мій погляд постидне — це “Лікарня майбутнього” — де ми, що ми зробили, щоб зібрані людьми гроші не були тупо і цинічно вкрадені. Мовчимо, ось і маємо цинічних підарасів над собою. Із “Межигір”ями” та іншою “страусятиною”. З повагою, Ваш Єременко
Панэ Мыкола Еременко, разрешыте Вам доложыть слова Януковича Виктора Фьодоровича: “Украина — страна мудрых и амбициозных людей. Убежден, что совместными усилиями мы сможем преодолеть все препятствия, достойно ответить на вызовы глобализирующегося мира и достичь успеха”.
А мистер полковника Недзельского продолжает хиханьки и нэвбачание. Значитца, када Ющенко В.А. стырил из банка “Украина” крестьянских денег 25 мильйонов долларов САСШ в 1991 году, в то время когда ЕКМ руководил СНБУ при полнейшей поддержке всех совецких коммунистов и украинских националистов.
Недзельский! Вы не забывайте, что в 1999 году на Украине проходили выборы в Президенты. Марчук был кандидатом номер раз. Написанная книга — это мог быть хорошо продуманный пиарход, сыгравший свою роль. Писать можно что угодно: бумага и народ — всё стерпит. Поэтому, здесь еще надо разбираться. Но допустим, что было так как было. Кучма понимая это предлагает Марчуку должность Секретаря РНБО в обмен на снятие его, как кандидата, с президентской гонки. Что он с успехом и сделал. Он герой? Написавший книгу, он при малейшей возможности вмиг отказывается от своих взглядов ради должности. @#%&Карьерист он, а не герой.&%#@ Не хочу материться. Бог ему будет судьей.
Недзельский, ну ты паря и врезал. Ты чо, в натуре такой конкретный или прикидываешься, так сказать для пущей важности. Написано, что книгу Марчук написал под избирательную кампанию, проходившую в 1999 году!!! Что не понятно? Под вы-бо-ры!!! Понимаешь. Что должен был <стерпеть кучма>? В те времена (в 1999) поднималась волна недовольства правлением Кучмы, как презика страны. Это видели все. Кучма это понимал тоже. Но ему очень хотелось быть президентом еще раз и как можно дольше (изменения в Конституцию). Разыграли карту Марчука, который якобы вскрывает бездарную политику кучмы, называя его (кучму) преступником и, тем самым, становится чуть ли национальным героем, восставшим против действующей (на то время) власти. В первом туре выборов народ голусает за Марчука, а того вдруг мля осенило — нафиг идти в президенты, если можно занят место Секретаря РНБО. Не, ну нормальный ход? Покажите мне ту логарифмическую линейку, с помощью которой Марчук проводил эти вычисления. И кто вышел во второй тур: Кучма и Симоненко. А тут уже и к Глобе не ходи, не сложно было догодаться кто победит. А вы рассказываете: “Марчук в своїй книзі фактично називає діючого Президента України Кучму злочинцем, що створив мафіозний, кримінальний режим”. Ну назвал, а дальше что. Очко засосало в черную дыру. Кто знает, что было если бы кучму “ушли” в 99-м. Может быть и Гонгадзе был бы жив (тоже писал, и по вашей логике — поступил не мудро, не как Абдель Насер).