МВД и СБУ — убийцы тамилов

УКРАЇНА

ПРОФСПІЛКА “СОЛІДАРНІСТЬ”

ЮРИДИЧНО-КОНСУЛЬТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР

“ПРАВА ЛЮДИНИ НЕ МАЮТЬ КОРДОНІВ”

––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––—

п/р № 26007000615001

у ЛФ Укрінбанку, МФО 325826                                         Для листів: 79058, м. Львів

ЗКПО 25556945                                                                     вул. Сорочинська 8/19

                                                                           тел.(032) 231-72-38; 067-6734045

                                                                           e-mail: [email protected]

 

13 березня 2008 р.

Заява Юридично-Консультаційного

Центру допомоги біженцям

«Права людини не мають кордонів»

 

Для загального розповсюдження

 

Чергове грубе порушення міжнародного права урядом України: нові традиції підриву системи міжнародного захисту шукачів притулку

 

Уряд України у черговий раз продемонстрував своє презирство до міжнародного права, примусово повернувши 4 та 5 березня 2008 року 11 шукачів притулку з України до Шрі-Ланки. Тим самим уряд наразив цих людей, етнічних тамілів, на небезпеку серйозних порушень прав людини, особливо тортур, всупереч ратифікованим Україною нормам міжнародного права та законодавству України. Ми вважаємо ці дії серйозним порушенням прав людини та міжнародних зобов’язань України.

Як нам стало відомо, ще у 2007 році ці 11 громадян Шрі-Ланка звернулися до Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (далі УВКБ ООН) з проханням про притулок та надання правової допомоги в отриманні статусу біженця в Україні. УВКБ ООН надало їм відповідні листи-підтвердження. Проте, ці люди були затримані у Хмельницькій області наприкінці січня 2008 р. під час операції в ході боротьби з нелегальною міграцією, яку спільно проводили Служба Безпеки України та Міністерство Внутрішніх Справ. Перебуваючи у затриманні, ці особи звернулися до відділу міграційної служби у Хмельницькій області через МРВУ МВС України міста Шепетівка, причому з 11 заяв до міграційної служби було передано лише шість. 7 лютого 2008 р. УВКБ ООН звернулося до Управління СБУ у Хмельницькій області з листом, де містилася інформація про ситуацію з правами людини у Шрі-Ланка та проханням затриманих 11 шукачів притулку з-під варти. На цей лист не було жодної реакції. Таку саму інформацію отримав і відділ міграційної служби у Хмельницькій області. Проте, незважаючи на те, що працівники міграційної служби не виїжджали до затриманих, не відбирали у них пояснень, не враховували фактів переслідувань тамільської етнічної групи у Шрі-Ланка, до якої відносяться усі затримані, 27 лютого вони відмовили шукачам притулку у прийнятті заяв про надання статусу біженця, грубо порушивши вимоги Закону України «Про біженців».

            Згідно з повідомленнями, після отримання відмови у прийняття заяви про надання статусу біженця, вказаних шукачів притулку і надалі утримували без санкції суду в МРОВД УМВС України у Хмельницькій області, незважаючи на те, що вони висловили бажання продовжити процедуру надання статусу біженця і оскаржити відмову у законному порядку. Всупереч законодавству та Конституції України, а також міжнародним зобов’язанням України, що випливають із Конвенції ООН 1951 р. «Про статус біженців», органи МВС у м Шепетівка відмовили затриманим у правовій допомозі та можливості оскаржити рішення міграційної служби, а навпаки, почали процедуру підготовки до депортації, звернувшись до посольства Шрі-Ланка у Російській Федерації та передавши їм інформацію про цих шукачів притулку та копії листів УВКБ ООН, які свідчать про це, що ці люди просили притулку в України. Це є ще одним грубим порушенням законодавства України та положень Конвенції ООН «Про статус біженців».            28 лютого наші колеги з Вінницької Правозахисної Групи (ВПГ) отримали інформацію про ситуацію, що склалася, та звернулися до керівництва МВС та Громадської Ради при МВС (далі ГР МВС), а саме до пана О.Мартиненка через електронну розсилку ГР МВС з інформацією про цю ситуацію і проханням надати доступ до затриманих.            Коли 1 березня 2008 року наші партнери з Вінницької правозахисної групи намагалися отримати доступ до затриманих, щоб надати їм правову допомогу, керівництво міськрайвідділу міліції у Шепетівці не допустило їх до затриманих, пославшись на те, що означені особи утримуються на прохання СБУ у якості свідків, а СБУ не надає дозволу на зустріч з ними. Це відбувалося, незважаючи на лист УВКБ ООН до МВС України з проханням надати пану Дмитру Гройсману, представнику ВПГ, безпосередній доступ до затриманих та призупинити їх видворення. Навпаки, нами була отримана інформація, що насправді МВС завершило підготовку процедури видворення означених осіб з України і не надає до них доступу юристам, побоюючись зриву видворення. Більше того, коли затримані почали протестувати, домагаючись допуску до них юристів, працівники МРОВД УМВС у м. Шепетівка зчинили над ними фізичне насильство та нанесли тілесні ушкодження. Така інформація про жорстоке поводження з затриманими надходила до нас неодноразово аж до їхньої депортації.            2-3 березня ВПГ та наша організація зверталися з листами до Міністра МВС п.Ю.Луценка та ГР МВС з протестом, закликом негайно втрутитися у ситуацію грубого порушення прав шукачів притулку, з закликом негайно припинити незаконне утримання цих людей, надати їм можливість отримати кваліфіковану правову допомогу для продовження процедури отримання статусу біженця, не допустити їхньої депортації до завершення повної процедури отримання статусу біженця в Україні, а також провести перевірку інформації щодо зчинення фізичного насильства над цими людьми з боку працівників міліції та притягнути винних до відповідальності. Ми також спрямували звернення з цього приводу до Генеральної Прокуратури України. Жодної реакції на наші звернення не було.            5 березня 2008 р. МВС відмовило у доступі до затриманих навіть співробітникам УВКБ ООН, надавши їм такий доступ за декілька хвилин до депортації у приміщенні транзитної зони міжнародного аеропорту Бориспіль. Підкреслюємо, що усі письмові звернення УВКБ ООН, ВПГ та нашої організації до МВС були проігноровані.

Дії уряду України рішуче засудили УВКБ ООН та Amnesty International.

10 січня 2002 року Україна ратифікувала Конвенцію ООН про статус біженців 1951 року та її Протокол 1967 року, і тим самим зобов’язалася захищати права і свободи осіб, яких стосується визначення “біженець” статті 1 цієї Конвенції. Закон України “Про біженців” від 21 червня 2001 року у ст. 1 чітко зазначає, що «„біженець” — це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом країни своєї громадянської належності або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань.» Це визначення повністю співпадає із визначенням поняття „біженець”, як воно зафіксоване у Конвенції ООН 1951 року „Про статус біженця”. Таким чином, такий міжнародний договір як Конвенція ООН 1951 року „Про статус біженців” та Закон України “Про біженців” розповсюджують дію цього терміну не лише на осіб, які отримали статус біженця, а й на будь-яку особу, яка мала підстави внаслідок певних побоювань залишити країну своєї громадянської належності. Більше того, особа є біженцем за змістом Конвенції, як тільки вона задовольняє критеріям, закладеним у визначенні терміну “біженець”. Це  відбувається ще до того, як її статус формально визнається протягом процедури визначення статусу, що проводиться державними органами. Тому визнання статусу біженця не робить особу біженцем, а лише декларує, що вона ним є. «Особа стає біженцем не через визнання, а визнається такою, оскільки є біженцем[1].» І особа залишається біженцем за змістом Конвенції, навіть якщо цей факт не визнається державними органами країни, в якій перебуває особа.

  Найважливіше право, зафіксоване у Конвенції ООН 1951 р. Про статус біженців — найголовнішому міжнародному документі, де визначені права біженців — це право на забезпечення захисту проти примусового повернення або вислання біженця на території тієї країни, з якої вони втекли. Надаючи біженцям притулок, відповідна держава бере на себе обов’язки по захисту його/її від примусового повернення, по дотриманню та забезпеченню фундаментальних прав та свобод біженця, а також обов’язок по наданню йому/їй дозволу залишатися на своїй території доти, доки не буде знайдено довгострокове рішення цієї проблеми. Тому у таких випадках, коли біженців примусово повертають у країну походження, де вони відчувають побоювання щодо того, що стануть жертвами переслідувань, має місце порушення принципу не-вислання. Власне, фундаментальний принцип не-вислання є наріжним каменем системи захисту прав біженців і підтверджується іншими міжнародними угодами, такими як Конвенція ООН проти катувань, Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права та інші міжнародні угоди, ратифіковані Україною, які забороняють повертати особу до країни, де вона може опинитися у небезпеці тортур або іншого жорстокого, негуманного або принижуючого поводження чи покарання. Більше того, цей принцип є загальновизнаним компонентом звичаєвого міжнародного права і є обов’язковим для усіх держав, незважаючи на те, чи вони ратифікували міжнародні угоди захисту біженців, чи ні. Принцип не-вислання викладений у ст. 33 (1) Конвенції ООН по біженцях. Цей принцип застосовується до всіх біженців, у тому числі до шукачів притулку, статус яких ще не визначений, а також до тих, хто намагається в’їхати до країни. Виконком УВКБ ООН постійно заявляє про те, що в усіх випадках “фундаментальний принцип не-повернення” має бути дотримано. Відсилання будь-кого назад, хто може опинитися у небезпеці серйозних порушень прав людини або бути переслідуваним у країні, де особа проживала, є прямим порушенням принципу не-вислання, незважаючи на те, чи особі надано доступ до процедури надання притулку, чи навіть відмовили у наданні притулку. Таким чином, заборона вислання біженців, дуже чітко застосовується до всіх осіб, що відповідають Конвенційному визначенню терміну “біженець”, незалежно від того, чи були вони формально визнані такими чи ні. Зобов’язання держав дотримуватись цього загального принципу заборони вислання, також існує незалежно від дотримання чи недотримання іноземцем формальних вимог, навіть, якщо іноземець в’їхав до країни нелегально і не з’явився до органів влади. У Рекомендації R (84) щодо захисту осіб, які відповідають критеріям Женевської Конвенції, але формально не визнані біженцями, прийнятій Комітетом Міністрів Ради Європи 25 січня 1984 р. говориться про те, що принцип не-вислання визнаний як загальний принцип, який застосовується до усіх осіб. Вислання біженців та шукачів притулку також спеціально заборонене українським національним законодавством.   

  Вислання біженців до країни громадянської належності  заборонене  до того ж Ст.  3 Конвенції проти катувань, ратифікованої Україною. Вона наголошує, що: “Жодна держава-учасниця не повинна висилати, повертати біженця, або видавати будь-яку особу  іншій державі, якщо існують серйозні побоювання,  що йому може там загрожувати застосування тортур. Для визначення наявності таких підстав компетентні власті беруть до уваги усі дотичні до справи обставини, включно з, у відповідних випадках, існуванням у даній державі постійної практики серйозних, кричущих і масових порушень прав людини.” У цій статті не має і не може бути ані винятків, ані застережень.

            Ми глибоко обурені тим, що незважаючи на неодноразові міжнародні скандали з приводу того, що Україна грубо порушує міжнародні зобов’язання щодо виконання Конвенції ООН 1951 року «Про статус біженців», міграційна служба, СБУ та МВС України і надалі виявляються дотичними до таких ганебних справ.

 

Президент ЮКЦ «Права людини не мають кордонів»                                                             Світлана Марінцова