ORD

Человек не терпит насилия!

Вы можете читать нас на следующих доменах:
ord-ua.info ord-ua.biz ord-ua.org

RSS 15 липня ДЕНЬ УКРАЇНСЬКИХ МИРОТВОРЦІВ

15 липня, в Україні вперше відзначається День українських миротворців.

21 травня 2013 року Верховна Рада України одноголосно прийняла Постанову № 1165 “Про встановлення Дня українських миротворців” з подальшим відзначенням його на державному рівні, з метою вшануванням мужності і звитяги, зразкового виконання службових обов’язків, вірності присязі учасників миротворчих операцій та забезпечення збереження пам’яті славетних героїв-миротворців, які загинули під час виконання обов’язків у складі миротворчого контингенту та миротворчого персоналу.

Довідка. З часів закінчення Другої світової війни югославська війна стала найкровопролитнішим збройним протистоянням у Європі. Для розслідування скоєних у Югославії військових злочинів навіть було створено Міжнародний трибунал.

У 1992 році з метою сприяння політичному врегулюванню югославського конфлікту і захисту цивільного населення на території колишньої Югославії були розміщенні сили ООН UNPROFOR (Сили Організації Об’єднаних Націй з охорони — COOHO). У зв’язку з цим Генеральний секретар ООН звернувся до керівництва України з проханням щодо введення військового контингенту до складу сил ООН в зонах конфлікту.

3 липня 1992 року Верховна Рада України прийняла Постанову № 2538-XII “Про участь батальйону Збройних Сил України в Миротворчих Силах Організації Об’єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії”. Вже на наступний день Міністром оборони України було підписано наказ про формування в смт. Гвардійське Дніпропетровської області миротворчого підрозділу – 240-го окремого спеціального батальйону. Формування проводилося на базі 93-ї гвардійської мотострілкової дивізії 6-ї гвардійської танкової армії (пізніше – 93-ї механізованої дивізії 6 армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України).

Командиром 240-го окремого спеціального батальйону було призначено полковника СИДОРЕНКА Володимира Володимировича.

15 липня 1992 року два літаки з передовою групою 240-го батальйону на борту здійснили виліт з дніпропетровського аеродрому у напрямку Боснії. Передова група налічувала 42 військовослужбовця.

За 20 років, в різні часи, українські миротворці взяли участь у миротворчих операціях в наступних регіонах і місіях світу: Косово, Боснія і Герцеговина, Східна Славонія, Ангола, Македонія, місія ОБСЄ у Косово, Гватемала (МІНУГУА), Таджикистан, Афганістан, півострів Превлака, Хорватія, Кувейт, Сьєрра-Леоне, місія ОБСЄ у Грузії, Придністров’я, Ірак, Ліван, Ефіопія та Еритрея, місія ООН у Грузії, Судан, Кот-д’Івуар, Демократична Республіка Конго тощо.

Починаючи з 1992 року близько 37 тисяч військовослужбовці Збройних Сил України взяли участь у міжнародних миротворчих операціях. За цей час загинуло 50 військовослужбовців Збройних Сил України, які, безперечно, заслуговують на вшанування на державному рівні та назавжди залишаться в пам’яті українського народу.

Версия для печати

 

 

Комментировать

Комментарии - страница 3

9.09.2013 11:34 Гоша

Особенности военной службы представляют собой беспрекословность воинского повиновения, специфика ограничений военнослужащих в гражданских, личных, политических и социально — экономических правах.За все ограничения, военнослужащие должны получать соответствующее денежное вознараждение.Все военнослужащие должны бесприкословно выполнять приказы, в том числе выполнять боевые задачи.В случае отказа участия в национальном контингенте, должно быть решение Военного Трибунала о наказании.Касательно отнесения стран к странам БД ,командование СВ подает предложение ГШ,ГШ затем МО,МО затем президенту и парламенту страны.


17.09.2013 0:04 Кагуар

Кроме аргументов уже здесь высказанных есть еще статистика потерь, которую войскоКончальники в Украине тупо не берут во внимание. Например, право на УБД, согласно упомянутой постанове, имеют лица участвовавшие в различных конфликтах чуть ли ни со времен кампании в Испании. Итак статистика потерь Союза (неполная с минимальными боевыми потерями), которая также учитывалась при определении статуса стран, пребывание в которых давало право на УБД: Испания 1936-39 г.г. - погибло 158 чел Китай 1937-39 г.г. - 195 Корея 1950-53 г.г. - 299 Алжир 1954-62 г.г. - 25 Египет 1962-74 г.г. - 21 Сирия 1967-73 г.г. - 35 Ангола 1975-79 г.г. - 7 Мозамбик 1967-79 г.г. - 6 Эфиопия 1977-90 г.г. - 34…

Как видим, в нормальной стране (а в этом плане СССР был нормальной державой) фактор непосредственного участия в БД и боевых потерь не учитывались при определении права пребывающих в конфликтных зонах военнослужащих на получение УБД. Разумному очевидно, что учитывался фактор риска и реалии, а не жлобство политиков в процессе определения статуса той или иной страны. Коротко такой подход можно охарактеризовать как уважительное отношение страны и ее руководства к своим военнослужащим.

Теперь включаем думалку и пытаемся определить фактор риска в современных конфликтных регионах, служба в которых украинских военнослужащих, по мнению КМУ, не является опасной (ниже включена часть из действующих миссий): Конго (миссия ООН) — с 2010 г. погибло 59 миротворцев; Судан (Дарфур, ООН) — с 2007 г. погиб 151 миротворец; Южный Судан (ООН) — с 2011 г. погибло 17 в/сл.; Ливан (ООН, украинцы выведены в 2006, кроме саперов УБД никто не получил)- с 1978 г. погибло 298 в/сл.; Косово (НАТО + ООН) — с 1999 г. погибло не менее 127 в/сл.; Либерия (ООН) — с 2003 г. погибло 176 в/сл.; Ирак (НАТО, украинцы выведены) — с 2003 г. погибло более 4800 в/сл.! Афганистан (НАТО) — с 2001 г. погибло более 3300 в/сл.! В текущем году более чем 120 в/сл.

Согласно официальным данным, 50 украинцев погибли в миссиях… их выжившие товарищи, в основном, получили статус УБД.

Выходит, что правы форумчане указывающие на то, что статус с действующим руководством, в отличие от того же СССР, можно получить только в случае боевых потерь своих товарищей…. Вот вам и статистика… вот вам и фактор риска…, а вот и уровень уважения украинских политиков, постановодержателей и функционеров к своим военнослужащим….


18.09.2013 21:23 солдат удачи

“Желающих служить в Конго или Либерии много, потому что всем руководит материальный стимул. Берут настоящих профессионалов, с хорошим здоровьем, хорошим знанием английского. Отбор жесткий, но оно того стоит. Не каждый выдержит такую службу. К тому же с таким опытом работы на миротворческой миссии потом легко найти работу”, — рассказал Александр, который за год миротворческой миссии заработал более $30 тыс. За них планирует купить квартиру под Львовом. Александр хочет жениться и снова ехать на заработки.


19.09.2013 9:10 фритаун

у каждого свое право отдать жизнь или здоровье за деньги.Тут выше пост, почти как реклама-30 т. долларов, это наверное для украинца предел мечтаний?. После миссии в Африке я нашел работу,но уже не на Украину, нашей стране мы не нужны. Делал тоже, там-же. Не хочу много писать, скажу лишь одно. После жесточайшей малярии лечился в одной из клиник Европы и это спасло. Если б в Украине, наверное исход был-бы печальный (при том что малярия это самая простая африканская болезнь). Плюс лечение было по страховке, то-есть бесплатно. Я к тому, что Африка не для европейцев. и тамошние болезни в Украине лечить не могут, а лечиться в Европе годового оклада (украинского миротворца) не хватит. И в этом основной риск. Одно дело летать в вертолете или в основном сидеть на базе, другое постоянно в джунглях. В Конго (экваториальная Африка) джунгли самые суровые в плане флоры и фауны и всяких неизвестных науке болезней. Я к тому, что кроме малярии, к которой в Африке относятся как к простуде ( печень остается в лучшем случае больна до конца жизни) есть еще желтая лихорадка, эбола, разные переносчики типа мухи цеце и т.д.,и поверьте, прививки не помогут, особенно если вы в джунглях. У нас на них иммунитета нет. А в Конго ребят хотят послать я так понял, не для того, что бы сидеть на базах. Ну как говориться, храни всех Бог что-бы пронесло.


19.09.2013 13:39 Интересное

Согласно медицинским процедурам ООН, умерший от опасной инфекции не подлежит отправке в свою страну, а подлежит обработке и захоронению на месте.


20.09.2013 17:35 Мифолог

Для тех, кто утверждает, что денежное поощрение за службу в горячих точках может заменить статус УБД приведу ссылку на статью, где четко, доходчиво и на реальных примерах поясняется о параллельном существовании обоих стимулов в Союзе - http://www.pyramidweb.ru/egys-128-1.html

Для утверждающих о том, что при том же Союзе отправка в Афган осуществлялась по приказу, а не на добровольной основе приведу ссылку на достаточно авторитетный источник, доказывающий неправдоподобность таких утверждений - http://www.gur.mil.gov.ua/ru/content/clear-separation.html

Для желающих поспорить об уровнях угроз военнослужащих в горячих точках во времена Союза и сейчас, рекомендую раздуплиться и прочитать уже напечатанные здесь статистические данные о потерях Союза в разных странах и разное время.

Все это не более и не менее чем доказательство того, что раньше советское руководство уважало своих солдат и офицеров, а нынешнее украинское — нет. В чем причина? - вопрос риторический, может быть потому, что нынешнее не имеет в генетической памяти записей о поджопниках оккупантов…..


13.11.2013 15:59 Славибор

Как-то быстро и журналисты-поборники выдохлись и уже прикормленные тут тролли. Кину ка я вам еще одну кость…. Может кто из МО опять дрюканет здесь аргумент, почему Конго и другие горячие точки в Постанове № 63 до сих пор не прописаны, не смотря на присутствие в них украинских военнослужащих…

Итак, публикация (возможно перепост) “Військової панорами” от 29 октября

Mission Impossible?

Цієї осені тема українських миротворців неодноразово привертала увагу українських ЗМІ. Її обговорювали в парламенті, її ж торкнувся і президент Янукович у виступі на засіданні 68-ї сесії Генасамблеї ООН. Політики не тільки патетично пишаються долученням українських військових до діяльності ООН, а й вважають, що Україна має послати миротворців в усі гарячі точки. Перебування ж у миротворчих місіях розглядається як етап зміцнення армії, набуття військовими нового практичного досвіду. Частина депутатів, очевидно, також вважає, що вслід за миротворцями до відповідних країн мають заходити українські економічні інтереси. І, певно, більшість переконана в тому, що миротворці зміцнюють престиж держави і виводять її як активного гравця на міжнародну арену. Чи мають вони рацію? Спробуємо відповідь на це запитання пошукати в Демократичній Республіці Конго.

24 серпня у Гомі (головному місті провінції Північне Ківу, східне Конго) відбулися масові демонстрації. Обурені мешканці, що пережили нову атаку найбільшого від квітня 2012 р. повстанського угрупування М23 (“Руху 23 березня”), вийшли на вулиці, зокрема й, для демонстрації протесту проти дій розміщеної тут миротворчої місії ООН. Миротворців звинуватили в бездіяльності, неспроможності захистити цивільних громадян, у нездатності бути справжніми гарантами безпеки. В них летіли не тільки образливі слова, а й каміння та “коктейлі Молотова”. За півтора місяця після цих подій, 6 жовтня, в рамках турне країнами Великих Озер до Гоми прибула делегація послів Ради Безпеки ООН. Тут їх звозили на Кібатські висоти (“3 антени”), де командувач військами місії ООН генерал-лейтенант Круc розповів про деталі військової операції.

Ця місцевість була в епіцентрі подій кінця серпня. Саме звідси вибивали повстанців — не так конголезька армія, як спеціальна “бригада швидкого реагування” місії ООН. Як пишуть оглядачі подій, вогневу підтримку силам ООН забезпечували українські вертольоти. Відтак, новоприбулі українські військові третьої ротації доволі швидко отримали бойове хрещення, про яке ані словом не було згадано в Україні (до речі, першу атаку М23 на Гому в листопаді 2012 р. довелося пережити першій ротації). На щастя, з нашого боку обійшлося без жертв. Натомість танзанійський контингент втратив двох військових: один загинув під час боїв, другий — за місяць від отриманих поранень. І, попри ці жертви, а також витіснення повстанців за межі міста, мешканці Гоми свою агресію з приводу подій висловлюють саме на адресу миротворців.

Щоб дізнатися про причини такої реакції цивільного населення, а також зрозуміти, заручниками якої ситуації стала миротворча місія ООН, включно з українським контингентом, у ДРК, потрібно уважно перечитати модерну історію цієї країни. Від брутальної приватної колонізації теренів бельгійським королем Леопольдом ІІ з 1880-х років, подальшим перетворенням їх на колонію Бельгії, становленням диктатури Мобуту після здобуття незалежності, двох конголезьких воєн останнього двадцятиріччя — до спроб знайти політичний консенсус протягом останніх чотирьох років.

Втім, не заглиблюючись у минуле, звернімося до результатів: на сьогодні ДРК вважається однією з найбідніших та найбільш корумпованих країн світу, яка внаслідок різних військових сутичок із 1998 р. втратила до 6 млн життів, окрім того, не один мільйон її мешканців перетворився на вигнанців-біженців-переміщених осіб без елементарних умов для мешкання. ДРК тепер знають у світі як країну, в якій найгірше народитися жінкою. Її також називають “світовою столицею сексуального насилля”. Події, що відбувалися тут впродовж останніх п’ятнадцяти років, дедалі частіше розглядають як “прогавлений геноцид”. У злочинах проти людства звинувачено командирів різних конголезьких військових угрупувань. І якщо для деяких провінцій ДРК така ситуація потроху відходить у минуле, то для східних, у яких дислоковані українські миротворці, все це залишається трагічним сьогоденням. Про що, зокрема, свідчать звіти ООН та різних громадських організацій, огляди й аналітичні записки експертів, а також стрічки новин міжнародних і місцевих ЗМІ.

Напередодні згаданого візиту послів РБ ООН до ДРК було оприлюднено як доповіді генерального секретаря Організації про ситуацію в регіоні, так і звернення до послів від правозахисної організації Human Rights Watch. В останньому, зокрема, приверталася увага до все ще жорстокого поводження з цивільним населенням у східному Конго, ґвалтування жінок, рекрутування хлопчиків, грабіжництва, в чому звинувачували повстанців М23. Наводилися факти, коли ганебні дії чинили військові конголезької армії. Приділено увагу і бойовому угрупованню Нтабо Нтабері Шека, на яке давно чекає міжнародний суд у Гаазі. Слід додати, що в цьому документі згадано лише найбільш кричущі випадки й названо далеко не всі угруповання, кількість яких, за різними оцінками, сягає півсотні.

Зміст зазначених документів і вміщені у них рекомендації переконують, що вирішення проблем східних провінцій ДРК лежить насамперед у політичній площині. Про це свідчать і основні месиджі, залишені в твітері як учасниками поїздки, так і головою місії ООН Мартіном Коблером (по липень ц.р. він обіймав посаду спеціального представника генсека ООН в Іраку), а також шалений дипломатичний тиск, якому було піддано Руанду в перші тижні жовтня. Від Руанди вкотре вимагають припинити підтримку М23, а також зупинити ганебну практику вербування до цього повстанського угруповання руандійських дітей (за даними ООН, до повстанських лав заманюють хлопчаків віком від 11 років). Ці обвинувачення стали також причиною недавньої відмови в наданні подальшої військової допомоги армії Руанди з боку США.

Керівництво країни відкидає всі звинувачення і, зі свого боку, наголошує на тому, що конголезька армія підтримує діяльність обвинувачених у геноциді тутсі збройних загонів хуту в східному Конго. Про це ж настійливо твердять представники М23, які не втрачають нагоди звинуватити й миротворців ООН у несправедливій діяльності та підтримці корумпованого уряду і його армії, зокрема у серпні. У цих звинуваченнях політичне переплітається з військовим, адже внаслідок доволі тривалої, заплутаної й непростої історії перебування оонівської місії в ДРК миротворці врешті-решт стали однією зі сторін конфлікту, заснувавши нинішнього року в рамках місії окрему “бригаду швидкого реагування”, що має право нейтралізувати збройні угруповання (відповідно до резолюції РБ ООН 2098 від 28.03.2013). Наскільки виправданим виявиться таке завдання для МИРОтворчої місії, чи справді воно допоможе стабілізувати ситуацію, чи не зруйнує навіть наявний “баланс сил”, покаже час.

Таким чином, сьогодні миротворці в ДРК опинилися перед викликами, які невідомо чи зможуть вирішити: 1) домогтися від уряду та збройних сил ДРК як реформ, так і покарання військових злочинців (зокрема й причетних до масових згвалтувань у Мінові в листопаді 2012 р.); 2) примусити Руанду припинити будь-яку підтримку повстанців М23 у східному Конго; 3) покласти край сексуальному насиллю, яке надалі використовується як “знаряддя війни” супроти дітей, жінок і чоловіків; 4) домогтися роззброєння бойових угруповань, які винищують місцеве населення у східних провінціях… Одне слово, вони мають виконати свою місію: захистити цивільне населення та стабілізувати ситуацію, а відтак повернути собі втрачену довіру місцевого населення.

Голова місії ООН Мартін Коблер при цьому не забуває постійно наголошувати, що місія ООН не є магічним рішенням і що насправді вся відповідальність лежить на уряді ДРК, який зобов’язаний провести реформи сил безпеки та запропонувати стратегію розвитку держави. Але в африканській країні з таким сумним і трагічним спадком на це підуть роки, якщо не десятиліття. А місія ООН має діяти відповідно до ситуації, яка не просто тривожна, а постійно балансує на межі “тимчасового миру” і “стану війни”.

Наскільки ситуація хитка, показують події й цієї осені. У цей період увага регіону була прикута до столиці Уганди — міста Кампали, де 19—20 жовтня очікувалося завершення розпочатих ще в грудні 2012 р. переговорів між урядом ДРК і повстанцями М23. У неділю переговори, мета яких — роззброєння М23 і перетворення руху на політичну партію, було зірвано. Попри шалений тиск із боку представників ООН (крім М. Коблера, ситуацією опікується спеціальний посланник генсека Організції по району Великих Озер Мері Робінсон), Африканського Союзу, США та ЄС, сторони так і не узгодили найбільш принципових пунктів угоди, які стосуються амністії, роззброєння та реінтеграції повстанців.

Для уряду ДРК, як і для міжнародної спільноти, важливо, щоб жоден військовий злочинець не був амністований та реінтегрований в ЗС ДРК, як це сталося внаслідок попередньої угоди від 23 березня 2009 р. Про це під час своїх виступів на засіданні РБ ООН 21 жовтня заявили як Коблер, так і Робінсон. Згадали вони й те, що, попри зусилля різних сторін знайти мирне розв’язання конфлікту, М23 не тільки продовжував озброюватися і зміцнювати свої позиції навколо Гоми, а й в дві п’ятниці поспіль (11 та 18 жовтня) обстрілював вертольоти ООН, що здійснювали польоти над територією, контрольованою “Рухом 23 березня”.

Обстрілювання вертольотів М23 пояснював тим, що розцінює тепер місію ООН як одну зі сторін конфлікту — саме з огляду на наявність у ній “бригади швидкого реагування”. Її потенціал у вересні вони оцінювали так: “Танзанійці найстійкіші, але вбити п’ять південноафриканців — і вони спакуються та повернуться додому”. Однак, засуджуючи цей акт нападу, Коблер зазначив, що М23 не залякає миротворців, які продовжать свою місію, щоб “захистити цивільне населення, включно з використанням зброї за потреби”. І, хоча про це у повідомленнях та виступах не згадувалося, можна додати уточнення: над контрольованими М23 територіями і надалі літатимуть вертольоти ООН з українськими екіпажами, бо саме в цьому полягає завдання українського контингенту в ДРК. Оскільки додаткові вертольоти з Південно-Африканської Республіки, які мали стати частиною сил бригади, очікуються наприкінці жовтня, а перший із обіцяних безпілотників доставлять лише наприкінці листопада, — доти українським миротворцям може бути справді ”гаряче”.

Важко передбачити, як надалі розвиватиметься ситуація у східному Конго. РБ ООН наполягає на відновленні переговорів у Кампалі. Водночас зі столиці ДРК Кіншаси надходять сигнали і про готовність уряду до силового сценарію. Чи означатиме такий розвиток подій безпосереднє залучення місії ООН та українського контингенту до військових дій — питання відкрите і має бути вже адресоване очільникам місії в Конго.

Ціною життів миротворців складну ситуацію в ДРК не вирішити і присутність місії — не виправдати. Про це мають пам’ятати представники ООН. Від української ж сторони хочеться в цьому контексті, напевно, неймовірного: 1) щоб українська влада врешті усвідомила свою відповідальність за українських солдатів, яких вона посилає за кордон; 2) зрозуміла, що метою миротворчої діяльності не є сам факт перебування наших військових у тій або іншій місії ООН; 3) щоб ставила за мету нашої присутності на чужих континентах те, що вона, влада, має робити у своїй країні: це активна позиція із захисту прав людини та протидія будь-яким проявам насилля над людиною; 4) щоб направленням українців у “гарячі точки” влада не заробляла собі “індульгенцію” світових лідерів, насамперед США, на порушення прав людини і громадянина серед нас, українців. І побажаймо нашим миротворцям в усіх місіях щасливого повернення додому.

Олена Бетлій


Комментировать