Опубликованный ОРД фельетон Владимира Бойка “Письмо народному царю” вызвал неоднозначную реакцию читателей. Отзывы поступили разные — одни начинались словами “Володя, ты молодец”, другие выражали недоумение по поводу изображения Виктора Ющенко в резко сатирической форме.
Однако никто из авторов отзывов не дал согласия на обнародование его точки зрения, за исключением нашей читательницы Виктории Верхогляд.
Приводим ниже письмо Виктории и ответ Владимира Бойко.
Шановний пане Бойко!
Вирішила написати вам кілька слів з приводу Вашої статті “Темникомания или Письмо народному царю”. Погоджуюся з більшістю Ваших тез. Але цю статтю, будучи редактором, я теж не друкувала б, з огляду на її цинізм та “чорнушність”. Я би рекомендувала Вам (хоча не знаю, чи маю право щось рекомендувати) показати статтю пану Ульяненку — він би її належно оцінив…
Перш за все мова йде про етичність певних речей. Я не маю бажання (та і належної кваліфікації) “впадати” в філософію та дискутувати про дефініції. А моє внутрішнє відчуття (не знаю, чи зрозуміле це поняття “логічним” чоловікам) підказує мені, що Ваш “лист” є просто неетичним. Все звинувачення має як background історію з хворобою, яку Ви обігруєте брутально та цинічно. Брутальність можна виправдати, коли вона переслідує благородні цілі, в такому разі вона — просто засіб.
А Ви, особисто, які цілі переслідуєте???
Мені не хотілося б гратися у Фройда, але “чуйка” (теж, “чисто” жіноче, скоріш за все Вам не зрозуміле) наштовхує на думку, що Ви насправді боретесь з якимись своїми особистими проблемами. Бо я не вірю, що для Вас не очевидно, що журналістська етика не може ніколи іти всупереч людській етиці.
Якщо я, випадково, у чомусь права, можу порекомендувати Вам гарні ліки: цукорки (яких Ви, скоріш за все, отримували недостатньо в дитинстві) та помаранчі (не тому, що вони мають колір революції, а тому що всі речі сонячного кольору дають відчуття радості та висвітлюють світ у значно світліших кольорах (тавтологія, але не позбавлена змісту — хочеться так думати).
З повагою
Вікторія
P.S. І ще. Вибачте, що я не сиділа у в’язниці… Я знаю, це звучить дещо цинічно (не знаю, правда, чи циніки відсувають цинічність), але я хотіла Вам це сказати і не могла стриматися (це теж “чисто” жіноче, коли емоції стоять над логікою).
хххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххххх
Шановна пані Вікторіє!
Відповідь на запитання, чи може бути предметом фейлетонів стан здоров’я чи зовнішність перших осіб країни є очевидною — безсумнівно може. Принаймні, раніше ніхто з “незалежних” поборників “журналістської етики” не протестував проти памфлетів Тетяни Коробової чи Юзьо Обзервера, предметом обсміювання в яких була зовнішність Кучми чи його здогадна смерть під час лікування в Баден-Бадені. Я вже не кажу про історію з яєчним терактом проти пана Януковича, внаслідок якого він втратив на кілька днів працездатність. Більш того — голова Комісії з журналістської етики навіть вручив Коробовій премію за твори, в яких глава держави згадувався виключно в супроводі нецензурних епітетів.
Особисто я не належу до читацької аудиторії Тетяни Євгенівни. Тим не менш, протестів з приводу її творчості також ніколи не заявляв, оскільки вважаю існування подібної літератури в державі, яка йменує себе демократичною, цілком нормальним. Бо це є своєрідною платою перших осіб за публічність. Або розплатою. І етика тут ні до чого.
Не хоче публічна персона, щоби з неї сміялися — нехай і поводить себе відповідно. Бо ситуація, коли лідер політичного руху спочатку складає клятву на Біблії та оголошує, що перебирає на себе всю повноту влади в державі (Декрет Комітету національного порятунку №1), а потім тискає ручку тим, хто довів країну до вибуху народного обурення, гідна бути предметом ще й не такого обсміювання. Не хоче кандидат у президенти, з ім’ям якого народ пов’язує надію на звільнення від корумпованої влади, щоби сміялися з можливих обставин його отруєння? — Тоді нехай не ходить ночами по дачах чільних представників режиму й не споживає харчі, придбати які на зарплатню держслужбовця неможливо.
І тут справа навіть не в пошуках відповіді на запитання, чи потрібен Україні президент, який подає руку Азарову, або президент, оточення якого носить до Верховного Суду квіти “чесним суддям”? І не в тому, що Ющенко пообіцяв зробити політику “моральною” (хоча, насправді, мораль до політики має таке ж відношення, як і до цивільного права, туристичного бізнесу чи алгебри й початків аналізу). Справа в тому, що своєю поведінкою публічний політик має символізувати настрої свого електорату. Коли Янукович називав опонентів “козлами” чи посилав на три літери ветерана, всі ж розуміли, що питання не зводиться лише до хамства однієї конкретної людини. Це — питання електоральних смаків, оскільки виборці Януковича подібну поведінку вважають цілком нормальною.
Але чи відповідає стояння Ющенка біля Азарова очікуванням його виборців? Підозрюю, що ні. А тому, запевняю Вас, пані Вікторіє, якщо Ющенка буде й надалі поводити себе подібним чином, сміх на його адресу гарантований. З мого боку — точно. Причому, не заради сміху як такого. А заради того, щоби на майбутнє президент спочатку думав, а вже потім щось робив. Ну і, звісно, щоби поменше брехав, якщо без брехні (типу: “я голосував у Верховній Раді за політреформу”, у той час як він насправді не голосував і навіть демонстративно вийшов під час голосування з зали засідань) він жити не може.
Насправді, значно більше від мене знущаються з Ющенка його парафіяни, які переконують один одного, наскільки корисним для держави стало отруєння їхнього кумира. Ви що, ніколи не чули подібних запевнень? — А я чув і не одноразово. Мовляв, дійсно, три роки тому членів акції “Україна без Кучми” Ющенко називав фашистами і навіть допоміг Кучмі Тимошенко до в’язниці запроторити, натомість тепер, після отруєння, став рішучим і послідовним. Мовляв, після замаху зрозумів наш вождь, що з себе становить кучмівський режим, і навіть трохи прозрів. Є такі настрої в суспільстві? — Є. Особисто я знаю кількох таких “помаранчевих” і тому вважаю, що подібні тези також повинні бути об’єктом нещадного висміювання. Але в іншій формі примусити замислитися цих людей, засліплених роками “совка” й кучмізму — як тільки піти за їхньою логікою та запропонувати збільшити дозу отрути своєму вождю, щоби він прозрів остаточно й зрозумів, що бандити все ж таки мають сидіти по тюрмах, а не красуватися на сцені Майдану — неможливо. Як неможливо в інший спосіб їм втлумачити, що порядна людина, побачивши біля себе Азарова, або сама піде геть, або накаже спустити негідника по східцях — залежно від обставин та настрою.
Не можуть не викликати сміх ікони в Донецьких храмах, написані з Януковича. Але не менш смішними мають бути й забрані в рушники портрети Ющенка, які можна побачити в селах Західної України поруч з образами. Якщо серед значної частини населення поширена думка, що з Кучми глузувати можна, а з Ющенка — ні, то це означає, що українське суспільство хворе, і його треба ликувати від холопства. Від віри в доброго царя. Від переконання, що цар ні за що не відповідає, а в усьому винувата його челядь. Від закликів зі сцени “Майдану” “Слава великому Ющенку!” (сам чув).
Суспільство, нарешті, має усвідомити, що брехня політиків повинна каратися (як мінімум — сміхом у пресі) незалежно від особистих якостей та політичної орієнтації брехунів, а політик — усвідомити, що кожен його крок буде піддаватися прискіпливій перевірці та, при нагоді, безжалісному висміюванню.
Подібний світогляд чи навряд може знайти загальне схвалення в нинішній авторитарній Україні, оскільки є ознакою лише громадянського суспільства, де єдиним джерелом влади вважається народ, який, замість обожнювати президента чи прем’єра, питає з обраних ним чиновників, наскільки кваліфіковано й послідовно вони втілюють в життя волевиявлення своїх виборців. Отже, вважайте, що”Лист народному царю” — а тепер я писатиму такі листи регулярно — є пігулкою в шокотерапії, яку неодмінно проходить будь яке суспільство на шляху від автократії до демократії.
Можу Вам також пояснити, чому фейлетон написаний російською мовою. Тому, що холопство ніколи не було притаманне українцям. Це — запозичений продукт. Не тримали козаки в хатах портрети гетьманів. Не кричали їм “Слава!” і не дозволяли без відома громади вести переговори з ворогами. Натомість при обранні мазали гетьману голову багнюкою, щоби не забувався. Тому, коли я побачив у пікеті попід стінами Адміністрації Президента жіночку з Житомира, що тримала портрет Ющенка та кричала, що його Україні послав сам Господь Бог, я міг пригадати лише одну аналогію — хресний хід з портретами Миколи ІІ 9 січня 1905 року й попа Георгія Гапона. До речі — зрусифікованого українця.
Але, урешті-решт, справа не в Ющенку. Не для нього писався фейлетон і зовсім не з метою відкрити йому очі на самого себе чи Вам — на нього. Мета була сама що не на є провокативна — відповісти на питання щодо ролі й місця журналістики в “постреволюційний” період.
Кілька днів тому Юлія Мостова, заступник головного редактора тижневика “Дзеркало тижня”, який вважається рупором штабу Ющенка, в Інтернет-виданні “Телекритика” таким чином обмалювала потребу нової влади в об’єктивній журналістиці:
“Прослойка тех, которые были и раньше объективны, и будут объективны сейчас — их подавляющее меньшинство. Более того, я вам скажу, что именно эта прослойка журналистов, она будет находиться в сложных отношениях с этой властью и, понятно, что с будущей оппозицией. Потому что, на самом деле, этой власти, в первую очередь, нужны будут те журналисты, которые ее явно и безоговорочно поддерживали — это раз. А во-вторых, нужны будут те, которые были лояльны и к прошлой власти, и готовы, в принципе, проявлять лояльность по отношению к абсолютно любой власти”.
Постає закономірне питання — а до якої з цих трьох категорій відносить себе сама Ю. Мостова? Ну, напевно, не до першої, тобто до тих, які раніше були об’єктивними, і будуть такими й надалі. Бо тоді виявляться марними її сподівання побачити свого чоловіка, який вважається провідним аналітиком в штабі Ющенка, на чолі Міністерства іноземних справ. Але й до представників третьої категорії журналістів, які ладні обслуговувати будь-який режим, вона себе, напевно, також не відносить — занадто образливо. Отже, очевидно, до другої. Тобто до тих, хто “явно и безоговорочно” підтримував нову владу замість того, щоби займатися журналістикою. Бо професійні журналісти насправді нікого не підтримують, тим більш “явно и безоговорочно”, вони просто чесно працюють. Але що ж тоді буде з омріяною свободою слова, якщо, власне, журналістів, тобто тих, хто має писати об’єктивно за будь-якої влади, буде при Ющенку “подавляющее меньшинство”?
На запитання, як у нових умовах нова журналістика має будувати взаємини з новою владою, кожний журналіст шукає свою відповідь. Моя відповідь — ніяк. Бо ті люди, які за класифікацією Юлії Мостової “явно и безоговорочно” підтримали Ющенка або ті, які готові обслуговувати будь-яку владу, насправді журналістами не є. Вони є пропагандистами. В цьому, до речі, немає нічого поганого й ця професія також потрібна. Але, здається мені, що настав вже час розділити журналістику й пропагандистську діяльність.
Наскільки робота пропагандистів впродовж багатьох років була вдалою, свідчить Ваша реакція на “Лист народному царю”. Бо висміювати, виявляється, можна було лише Кучму за пересаджене волосся та Януковича за колаптоїдний стан після яєчного замаху. Але правда, як кажуть математики, інваріантна й не залежить від системи координат. Фейлетон, який викликав таке Ваше обурення, є лише дзеркальним відображенням того, що впродовж років писалося (зокрема мною), про керманичів минулого режиму. Причому, писалося без жодних протестів з боку борців за “етичну журналістику”, як, наприклад, тієї ж Юлії Мостової чи головного редктора “Телекритики” Наталії Лігачової, які отримували чималі кошти від грантодавців на утримування в умовах режиму Кучми “об’єктивних”, “професійно зроблених” та “незаангажованих” видань.
Але спроба прищепити в Україні професійну журналістику коштом іноземних грантодавців виявилася невдалою. Оскільки отримувати гранти й, водночас, піарити ту чи іншу політичну силу, виявилося заняттям значно більш прибутковим, аніж чесна журналістська робота. “Незалежні” вже штурмують приймальню Ющенка, вимагаючи посад для себе й своїх чоловіків, очікують “роздачі слонів”, а ті, хто не може безпосередньо дістатися до тіла вождя, ходять на роботу в помаранчевих пов’язках — щоби відданість була видна здалеку.
Нема нічого дивного в тому, що “незалежна” преса тепер не знає, як реагувати на пропозицію друкувати фейлетони про Ющенка. Якщо відмовиться — постане запитання, чому, в такому разі, раніше друкували та передруковували Коробову? Якщо надрукує — прощавай, омріяна кар’єра при новому президенті. Саме до такої дилеми й звелася нині давня дискусія про те, що таке свобода слова.
Я глибоко переконаний і завжди переконую в цьому інших, що питання відносно вміщення того чи іншого матеріалу має вирішувати виключно редакція ЗМІ, а зовсім не автор. Якщо журналіст хоче бачити надрукованим все, що він пише, то йому треба мати власну газету. Свобода слова зовсім не означає, що видання мають розміщувати все, що їм пропонується — це аксіома. Тому я, до речі, завжди погоджувався з керівником Інформаційного управління Адміністрації Президента Сергієм Васильєвим, який стверджував, що в Україні не має цензури, а є лише певна редакційна політика. Бо, дійсно, за умов цензури (я її пам’ятаю ще з радянських часів) журналістам голови не відрізали, оскільки цензура — це дещо інше, а свобода слова може придушуватися й без наявності цього інституту.
Свобода слова порушується не тоді, коли видання відмовляється друкувати той чи інший твір (чи мало існує на світі графоманів й чи рідкісним явищем є фахово безпорадні журналісти?), а тоді, коли це робиться з причин, що не мають відношення до професійної якості матеріалу — як це було при Кучмі і як має місце й зараз. Бо, безвідносно до якості, не має жодних перспектив бути надрукованою в “незалежних” виданнях стаття, наприклад, про те, як розкрадалися гроші, пожертвувані на наметове містечко. Чи про те, що насправді робилося в штабі Ющенка між другим та третім турами виборів. Чи про взаємини між Ківаловим і “Нашою Україною”, яка підтримала його кандидатуру в члени ЦВК. Чи про те, за яких умов було проголошено рішення Верховного Суду України про визнання недійсними підсумків другого туру виборів президента — невже Ви думаєте, що справа обмежилася лише квітами “чесним суддям”?
Саме для того, щоби назвати речі своїми іменами та перевірити, якою буде відповідь, я й розіслав фейлетон по редакціях перед тим, як віддати його в ОРД. Якби від тієї ж “Телекритики” надійшла відповідь, що фейлетон ми друкувати не будемо, оскільки він професійно незграбний, не смішний, містить логічні суперечки і т.д. — питань би б не було. Але відповідь так і не надійшла. Бо нема чого сказати. Хоча “журналістська етика”, до дотримання принципів якої постійно закликають “незалежні”, начебто передбачає хоча б кількома словами пояснити причину відмови надрукувати.
Складніша ситуація з “Українською правдою”. Фейлетон був відправлений на всі відомі мені адреси цього видання, а також на ту, що вказана на сайті. Лише після появи “Листа народному царю” на ОРД, надійшла, причому, з зовсім іншої адреси, відповідь Олени Притули, де говорилося, що фейлетон вона не отримувала. У такому випадку я приношу свої вибачення Олені за різкий тон, але дозволю й собі поставити запитання — а навіщо ж вміщувати на УП електронну адресу, яка насправді не працює? Щоби не набридали незаплановані автори?
Дещо подібна ситуація й з “Главредом”. Після вміщення фейлетону на ОРД, Віктор Шлінчак відповів, що він отримав тільки супровідний лист, до якого текст статті прикріплений не був. Я не хочу обговорювати питання, так це чи ні — копії всього, що відправлялося, в мене збереглися, але, дійсно, могла трапитися якась технічна помилка “по дорозі”. Тим не менш редакція, отримавши порожнього листа з вказівкою, що в ньому має міститься вкладений файл, могла б дати відповідь, повідомивши, що ніякого вкладення не має.
Щодо інших видань, то їхня реакція вже описувалася.
Але все це, насправді, дрібниці. Насправді, мова про те, як будувати взаємини між виданнями та авторами, мова про те, чи може бути позапартійна журналістика політично заангажованою, чи буде читач мати доступ до інформації, оприлюднення якої здається видавцеві політично недоцільним тощо. Отже, справа зовсім не в Ющенку, який є лише чиновником, і сміятися над вчинками якого (якщо він і далі даватиме до того приводи) можна й треба не менше, аніж над чиновником Януковичем, який опинився в лікарні внаслідок попадання курячого яйця. Причому — в не менш дошкульних висловах.
Так ось, пані Вікторіє, є в мене велика підозра, що друкувати фейлетони про Ющенка “незалежні” не будуть до тих пір, доки він не обмане їхні очікування в частині “роздачі слонів”. “Незалежні” нині пропонують проводити люстрації серед колег, закликають більше не пускати в телеефір Піховшека (бо конкурент) та вимагають додаткових грошей на розвиток своєї “незалежності”. Але як тільки вони побачать, що посади, нагороди й фінансування при новому президенті досталися лише ліченим одиницям, решта “незалежних” почне залюбки вміщувати памфлети про Вашого вождя, а деякі — навіть пропонувати свої послуги його грошовитим опонентам.
При всьому тому особисто я ставлюся з повагою як до самих видань, що себе подають “незалежними”, так і до переважної більшості їх співробітників (є винятки, але не про них зараз мова, тим більше, що в ці видання фейлетон не направлявся). Більш того, залишаючися однобічними та суто пропагандистськими по суті, і “Українська правда”, і “Телекритика”, й інші видання пропагували не такі вже погані ідеї. Але доти, доки шановані мною Наталя Лігачова і Олена Притула будуть вибирати теми для публікацій, виходячи з принципу політичної доцільності (“що б не заважати нашому президенту”), в суто професійному плані ми будемо перебувати по різні боки барикади. Але сподіваюся, що це — явище тимчасове.
При цьому, я далекий від того, щоби звинувачувати в чомусь конкретні персоналії. Як на мій погляд, причина жалюгідного стану українських ЗМІ полягає зовсім не в тому, що в них немає професіоналів — вони там є, а в тому, що професійна журналістика українському суспільству доки просто не потрібна. Як не потрібні йому професійні юристи (бо простіше занести хабар суддям), професійні бухгалтери (бо про все можна домовитися з податковим інспектором) чи професійні співаки (бо треба докладати певних розумових зусиль, щоби відчути різницю між Сердючкою та Анатолієм Кочергою).
Тим не менш, у багатьох, зокрема в мене, викликає огиду сам факт існування на закордонні гранти так званої Комісії з журналістської етики та ті разбірки, які “незалежні” влаштовують своїм колегам, навчаючи тому, що саме треба писати, замість — як треба. Бо якщо Ви думаєте, що на тих разбірках йдеться про неприпустимість вживання в пресі нецензурних висловів на адресу глави держави, то Ви помиляєтеся. Якраз статеві органи доки ще чинного президента чи його фізіономію обсміювати можна, не добираючи висловів. І над його хворобами сміятися можна. За це навіть премії дають (також на закордонні гроші). Журналістів викликають у ту комісію “на килимок” у тих випадках, коли вони, умовно кажучи, пишуть щось хороше про Януковича чи погане про Ющенка. Тоді це називається “порушенням журналістських стандартів”. Ой, чує моє серце, що доберуться в мене руки до тієї Комісії. Будемо сміятися довго, особливо після того, як я оприлюдню розцінки, за які “незалежні” з оточення Ющенка продаються то кримінальним авторитетам, то політтехнологам Януковича.
Що ж стосується цинізму, який Ви мені закидаєте, то хочу Вам нагадати, що цинізм (або кінізм) — це давньогрецька філософська школа, найвідомішим представником якої був Діоген Синопський. Той самий, що жив у піфосі (глиняній діжці) та ходив удень з запаленим ліхтарем, шукаючи Людину. Саме слова Діогена, адресовані Олександру Македонському: “Відійди й не затуляй мені сонце”, Ющенко нещодавно кинув на адресу Януковича.
Спостерігаючи “вільну й незалежну” українську пресу, яка прибилася до штабу Ющенка й ходить у робочий час уся в помаранчевому, я завжди пригадую історію про Діогена, описану його тезкою Діогеном Лаерцієм.
Якось Діоген зрання мив у струмку овочі, коли до нього підійшов Платон, що повертався після бенкету від місцевого тирана Діонісія.
— Ех, Діогене, Діогене, — сказав Платон, сумно похитавши головою, — якби ти менше критикував Діонісія, не довелося б тобі обмежуватися таким скромним сніданком.
— А якби ти, Платоне, міг би вдовольнятися лише овочами, — відповів Діоген, — не довелося б тобі плазувати перед Діонісієм.
І в такому сенсі я, безсумнівно, цинік.
З повагою, Володимир Бойко
P.S.З письменником Уляненком я не спілкуюся — я стільки не вип’ю.
От редакции:
Сокращенный вариант ответа Владимира Бойко был направлен Виктории Верхогляд электронной почтой, после чего в редакцию поступило еще одно письмо Виктории, которое мы приводим в сокращении:
“Перепрошую за невігластво, але я взагалі не знайома зі статтями Тетяни Коробової, звичайно, могла їх читати, але саме по собі прізвище цієї пані не пригадую. Дякую, звичайно, що в такий делікатний спосіб зробили мені комплімент, але я вас розчарую: я не настільки знайома з вітчизняною (та й іноземною журналістикою).
Cміятися, в тому числі і з Ющенка, звичайно, можна й необхідно.
Тим більше, що ви маєте непересічний талант в цьому (це прямий комплімент).
А чи Ви не маєте достатньо інших підстав, щоб насміхатися з нього? Чому обирається для цього теми, насміхатися з яких є вже за своєю суттю просто збоченням. Для мене це так очевидно, що я не можу навіть підібрати аргументи, щоб відстоювати свою думку (певно, це для мене просто аксіома).
Може, ваші пасквілі варто друкувати у розділі “Політична порнографія”, щоб такі вразливі особи, як я, їх просто обминали і не отримували додаткового негативного стресу?”
