Человек не терпит насилия!

У російському полоні. Чому всіх кацапів та зрадників необхідно вбити

416064870 1368098370764988 3195386822456135730 n

Сподіваюся, вже всі відгуляли, повернемося в нашу реальність..
Історія пережитих знущань, жахів та тортур в полоні країни-агресора. Уклінне прохання — людям із слабкими нервами та дітям НЕ ЧИТАТИ.
31 грудня 2022 року було обміняно 140 наших полонених військових, серед яких був і український воїн, кікбоксер із Чернігова 30-річний Олексій Ануля, який захищав від ворога рідну Чернігівщину та пробув у російському полоні більше 9,5 місяців (початок березня — кінець грудня 2022 року).
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _
Вторгнення застало Олексія з родиною в Чернігові. Пішов до війська добровольцем у перший день.
Батько його, 57-річний Юрій Ануля, разом із сином брав участь у боях на Чернігівщині. Також потрапив у полон. Після катувань був спалений живцем.
«Батько, досвідчений військовий, не вірив, що буде війна. Жартував про це. Загинув у Лукашівці. Побратими казали, що він вивів з оточення 40 осіб. А сам повернувся за мною, встиг підірвати гранатометом кілька ворожих танків.»
10 березня 2022 року батька і ще чотирьох українських військових росіяни взяли в полон. Є свідки, які бачили, як їх катували й спалили живцем у місцевій церкві. Потім обгорілі рештки тіл викинули обабіч дороги. Їх шукали понад рік, тіла ідентифікували за допомогою ДНК.
416058876 1368098410764984 2124154637112000343 n
Далі — тільки пряма мова Олексія:
«З батьком ми зустрілися 25 лютого у військкоматі. Сказав, теж воюватиме. Ми потрапили в різні бригади. Але обох відправили під Лукашівку, за 19 кілометрів від Чернігова.
9 березня вранці повернулися з побратимом після нічного чергування. Вирішили відпочити в пустій хаті на околиці. Аж раптом гул танків. Повертаю голову — бачу наче білий лазер. І один за одним чую два вибухи. Росіяни заходили в село й гатили з танка по хатах.
У тому бою наших було 140 проти 5000 росіян, 35 танків і 70 броньованих машин прикриття (по дві на кожен танк). 250 росіян загинуло, 31 одиниця техніки підбита. Нічим було по них гатити, нам підвезли лише один NLAW (шведсько-британський протитанковий комплекс).
Після чергового прильоту мене контузило й поранило уламками. Уже потім нарахували 49 уламків на обличчі, вісім у щелепі, чотири в руці. Зуб вилетів, з голови капала кров. Я виповз із цього будинку, скинув бронік і каску, щоб легше було, і заховався в канаві, де пробув 12 годин. Закопувався в сміття, ховався в очереті. У цей час росіяни проходили повз і шукали мене. Як це, броня в крові є, а мене немає.
Йшов 18 кілометрів до сусіднього села Слобода. Там живе мати мого кума, тому хотів дістатися туди, щоб вона сховала мене. Першою зустрів бабусю-білоруску, вона мені дала в один пакетик варених яєць, у другий цукерки. З таким набором я і вийшов від неї. Назустріч іде місцева жителька років 35–40, каже: «Салдатік, салдатік, что там? Что там?». Показую їй, щоб тихіше розмовляла, на що вона знову запитує: «Ты что, не наш? Ты не за нас?».
Наскільки я зрозумів, вона потім розповіла росіянам, у який бік я побіг. Чув, що нині вона сидить, але хочу сам з’їздити туди й переконатись.
Проходжу трохи далі вулицею. Аж раптом мені назустріч ідуть четверо бурятів з автоматами. Півтора метра зросту, але широкоплечі. Клацнули затвори автоматів. Дула дивляться на мене. Зрозумів, що не втечу. Обшукали й забрали цінні речі: німецькі черевики, ремінь із написом «Пентагон», ніж, японський годинник «Касіо».
Хотіли пограбувати мене, а не брати в полон. Але до них підійшов командир. А вони перед тим робили зачистку в селі й відзвітували, що нікого немає. Я прикинувся дурником, що місцевий, ходив їжу брати. Може б, і прокатило, але старший наказав зняти з голови капюшон плаща. Знімаю, а голова розбита. Ще й у формі був, хоча й брудній і розірваній…
Найбільшою проблемою в бурятів було розблокувати мій сенсорний телефон. Скільки показував їм пароль, — корінь квадратний √, — вони не могли запам’ятати. Також телефон реагував і розблоковувався на відбиток мого великого пальця. Буряти побачили й сказали, що відріжуть мені палець, щоб вони могли самостійно розблоковувати екран. Але повірили, що з мертвим пальцем це не спрацьовуватиме. Уже коли мені зв’язали позаду руки, весь час підносили телефон до мого пальця, щоб я розблокував.
Звідти мене повезли на Ріпкинщину, ближче до білоруського кордону. Там у закинутій будівлі була катівня. Поруч стояв «КамАЗ», у якому впродовж тижня палили тіла вбитих — росіян і наших.
Зняли нашивку з офіцера, якого застрелили. «Ти ж любиш Україну?» — Мене заставляли її з’їсти, навіть не знаю, скільки годин. У мене вже кров з рота йшла. Після того, як в кишені знайшли медаль АТОвця, почали бити за «бамбіть Донбас». Кров просто стікала з голови. Зняли штани і спробували зґвалтувати. Я почав вириватися, кажу: «та ви ж проти геїв, проти Європи». А мені він відповідає: «та мені по**й». В цей час почалися вистріли артилерії, і вони мене просто відтягнули.
Найагресивніше в катівні поводився кавказець, який ґвалтував полонених. Зі мною в полоні був наш 20-річний хлопець, якого на блокпості зґвалтували по черзі шестеро російських військових, а поруч у машині були його батьки, яких змушували на все це дивитися…
Мені наказали повністю роздягнутися. Руки зв’язали за спиною, підвісили за руки до стелі. Пальцями ніг ледь торкався підлоги. Так я провисів шість днів. Щодня в катівню привозили нових людей, було чути звуки знущань і пострілів…
Потім вивезли в Росію, у наметове містечко під Курськом.Там продовжили знущатися, тримали на холоді біля палатки Вирвали два здорових зуби.
У Курському СІЗО били сім годин підряд. Зламали два хребці. Пробув там 40 діб.
Нам дали каністру для сечі для всіх. Але ж вона закінчувалася і треба було з цим щось робити. Всі, хто зі мною сидів – живі трупи. Я непритомнів… Їв від голоду і мило, але після нього дуже пік шлунок. Їв туалетний папір, зубну пасту прострочену…
У Курську збирали картотеку на кожного полоненого: ДНК, кров, нігті, волосся. Робили 3Д обличчя. Просвічували ультрафіолетом порохові гази під нігтями. Змушували зайти у свої соцмережі. Передивлялися все, читали листування. Якщо не міг згадати паролі, били з усієї сили. Їм було важливо відстежити, хто брав участь у Майдані чи інших протестах на Хрещатику, хто проти московського патріархату, за Томос, хто був на мітингах за Порошенка, хто за Зеленського…
Вносили ці дані в комп’ютер. Якщо знаходили когось, хто був на Майдані, вбивали…
Думав, пекло я вже пройшов, а виявилося, що воно ще чекало попереду.
5 травня мене й інших полонених відправили літаком до Тули, а звідти до донського СІЗО.
Прийомка жорстка. Били палицями, дубинками, електрошокерами. Нікого не пропускали. Уже тоді я не міг ступати на ногу, гнила.
О 6:00 підйом. І починається: о 7:00 б’ють,
о 8:00 на перевірці б’ють, о 10:00 перед прогулянкою б’ють. Ідеш по СІЗО — б’ють, перед прогулянковим двориком б’ють, заходиш туди — б’ють ще сильніше.
Виходиш — огляд, і б’ють з усіх боків палицями. Ідеш далі — знову б’ють. І це ще навіть не обід. Можуть бити 15 хвилин, а можуть і півтори години. Кров ішла з голови, рук, ніг, анального отвору. Ребра, пальці на руках зламані. Спеціально били по хворій нозі. На правій руці іржавим ножем перерізали сухожилля на великому пальці. Казали мені: «Ти етім пальцем стрєлял по нашим воєнним, убівал наших».
Гамселили відразу семеро. Ставили раком. Один б’є долонею по лицю, другий — по колінах палицею, третій — залізякою по пальцях. «Повезло», що я великого пальця вже не відчував. А саме по ньому й лупили. Решта били по голові, спині, руках, п’ятій точці. Били не тільки чоловіки, а й жінки. Так само сильно. Жодного співчуття не було. Ні до мене, ні до молодших хлопців, строковиків по 18–19 років. Їм видряпували літеру Z цвяхом на щоках, щоб відрізняти від контрактників.
Шокер застосовували майже під час кожної тортури. Дерев’яними молотками-киянками лупили по хребту. Мені так зламали три хребці. Також били гумовими палицями.
Тіло трималося тому, що був спортсменом. Старався віджатися від підлоги хоча б п’ять разів. На більше не вистачало сил. Щодня розтягував сухожилля, щоб відійти після травм.
Раніше важив 102 кілограми, у полоні схуд на 40. І зменшився в зрості на шість сантиметрів, став 186 см. Доти був повністю здоровим, перевірявся раз на пів року. Щодня бігав по 15 кілометрів і підтягувався 35 разів. Був неодноразовим чемпіоном та призером міжнародних змагань із кікбоксингу, майстром спорту.
А зараз і кілометр пройти важко, немає жодного здорового органа. Під час реабілітації в Латвії зміг кілька разів підтягнутися, але це було вкрай важко.
108 днів я провів у карцері. У датах і днях не губився. На стіні робив насічки біля умивальника у вигляді календаря.
Був у камерах особливого режиму. У кожній камері СІЗО нам дозволяли присісти, лише щоб поїсти. На десять хвилин. У туалет дозволялося раз на день, по хвилині. 18 годин на день ми стояли. Руки треба було тримати ззаду, а голову опустити. Пальці тримати розчепіреними й не ворушити ними. Наглядачі стежили, щоб ніхто не заплющив очей. Шия затекла, поворухнувся — миттю двері відчиняються, вони заходять, витягають на коридор і б’ють ногами в берцях чи дубинками.
Через камери відеоспостереження за нами постійно спостерігали. Били за будь-який рух.
Не відпочивали і вночі. Усіх — поранених, з опухлими ногами — піднімали й змушували присідати по 500–1000 разів. Бувало, і кілька таких заходів.
А ще полонені в усьому СІЗО повинні були голосно кричати в камерах. Якщо наглядач стукнув палицею по твоїх дверях один раз, привітатися з «гражданіном начальником».
Два — доповісти, скільки полонених у камері.
Три — присісти 500 разів.
Чотири — кричати «Піка-пікачу-у-у-у». Звук «у» тягнути доки, поки йому не набридне.
П’ять ударів палицею по дверях — кричати «Зеленський під@р@с, Байден під@р@с, Столтенберг під@р@с, Путін — наш президент».
Шість — «Хто не скаче, той москаль, а хто скаче — під@р@с». І при цьому плигати.
Сім — «Росія — щєдрая душа».
Було ще й вісім, але вже не пам’ятаю. Ввели за два дні до мого від’їзду…
Їсти давали з миски службового собаки. На сніданок давали дві ложки води, у якій відварювали гречку чи рис. Навіть крупинки не траплялося. Шматок хліба. На обід був типу суп із капустою, на друге січка, розмішана з водою. Деколи ще давали риб’ячі варені кишки з головами. Їв усе.
Якось мені попався шматок вареної цибулі. Я довго жував його, розтягував. Такий смачний мені був.
А якось приніс із вулиці дощового черв’яка. Замотав у ганчірку, поклав у зливний бачок і забув на тиждень. Дістаю, а там уже був їх цілий виводок. Так я отримав перший білок за довгий час. З’їв усіх. Шоколад не їв після полону з таким задоволенням, як тоді дощових черв’яків.
У карцері я полював за мишеням і жирним пацюком. Щоб з’їсти. Наглядачі це зрозуміли й отруїли пацюка. Тоді став ловити мишеня, майже чотири місяці пішло. Загострився слух, тому чув, де воно бігало. Зір падав, бо били постійно по голові й було темне приміщення, де постійно блимала фіолетова лампочка.
Нарешті спіймав і вдарив його об цвяшок. Убити не встиг, зірвав лише шматок шкіри. Наглядачі бачать, що в мене в карцері є рух. Ідуть до мене, відчиняють двері. Щоб мишеня не втекло, кидаю до рота. Притискаю зубами, щоб не побігло в стравохід. Він обгризає мені піднебіння, прокушує язик. Хвіст як пропелер у всьому роті. Дряпає кігтями. Мені, коли вони заходять, треба доповідь зробити. А я не можу, бо не хочу відпускати їжу. Кілька днів до того не їв, нічого не давали.
Вивели мене й почали бити по правій нирці. Били сильно. Синьо-зелена гематома довго не сходила на тому місці. Б’ють, а я міцно мишу тримаю в зубах. Із рота кров тече. Вони подумали, що відбили мені нирку: «Вставай, вот так тебе лучше будєт». Насправді, то було через покусаний мишею рот. Тому тоді катування було недовгим.
Я заповзаю до камери по фекаліях на підлозі, бо протікала труба. Ледь є сили встати, а на душі радісно. Болю не відчував. На рівні підсвідомості розумів, що їм м’ясо. І це мені допоможе дожити до ранку. У роті смак крові й печінки. Ніби свинець облизуєш. Виплюнув лише мишачі зуби. Хвіст жував довго, як жуйку.
Медичної допомоги як такої не було. Навпаки. Якщо ти скаржився, що болить рука чи нога, для вигляду відводили до медичної сестри років 45-50. Та ненавиділа українців як націю, постійно про це казала, поверхово оглядаючи. А потім після повернення в камеру били ще сильніше. Саме по тих місцях, які боліли.
У мене й досі не вкладається в голові, як так знущатися над людьми можуть інші, такі самі «люди». У їхніх очах не було жодного співчуття чи жалю. А лише бажання опустити й замордувати. У Тулу ці відморозки їхали спеціально, щоб знущатися над українцями. Вони гірші за звірів…
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _
… Після чергових катувань повернувся в камеру. У мене вже було заготовлене скручене простирадло, на якому планував повіситися. Тільки закидаю на решітки нар, аж переді мною з’являється силует покійної бабусі. Вона померла незадовго до війни. Ходить, миє умивальник і каже: «Куди ти зібрався? Ти ще дітям подарунки на Новий рік не купив». У мене двоє: доньці дев’ять, сину п’ять. Наглядачі через відеоспостереження побачили, що я нібито з кимось розмовляю, відчинили камеру й знову з усієї сили побили мене.
У донському СІЗО, де нас тримали (місто Донське в Тульській області, колонія № 1), сиділи 192 полонені українці. 28 грудня мені та ще кільком чоловікам сказали зібрати особисті речі. Було схоже на те, що переводять в інше місце. Я ледь ішов, ноги не відчував. Завели в кімнату, змусили роздягнутися догола і знову били. Один застрибнув на мене, сказав: «Ти будєшь за бацьку воювать? Ну, за Лукашенко?». Я мовчав.
Дали інший одяг. На трусах були засохлі екскременти. Темно-сині штани з червоними лампасами, схожі на ті, що носила колись міліція, були прострілені на колінах. На них висіли сухожилля, були сліди блювотиння і крові. Руки вперше зв’язали не ззаду, а спереду. Я вже міг підняти скотч, яким заліплювали очі, й подивитися, де ми. На автозаку нас підвезли до літака. Посадили лише десятьох. З них два хлопці були зі Славутича й один із Чернігова. Привезли знову до Курська, у ту саму «зону», де я вже був раніше. Я вкотре попрощався з життям.
Мене впізнав тюремник, який бив вісім місяців тому. Скільки через нього полонених пройшло, а він мене згадав! Здивувався, що я ще живий… На добу нас зачинили в камері.
31 грудня о п’ятій ранку нас знову зібрали. Назвали дев’ять прізвищ із десяти. Одного за крок від обміну повернули. А нас повезли автобусом. Казали, на розстріл. Не били, але фізично вимотали так, що я був готовий до того, що пристрелять…
Обмін відбувався на території Росії, поблизу кордону із Сумською областю. Російський спецназ вибіг з автобуса. Двері відчинені. Чую, хтось знову заходить у салон і каже українською: «Хлопці, хіба повинні так герої сидіти?». Я ще п’ять хвилин був у ступорі. Дев’ять місяців не чув української. Той чоловік допоміг нам піднятися і перейти у вже наш автобус. Дав кожному по пачці цигарок. Я не курю і раніше ніколи не курив. Але в день обміну затягнувся цигаркою вперше…
У нашому таборі для полонених ми були о 00:30 1 січня.
Першій подзвонив дружині Наталії в Чернігів. Її номер вивчив напам’ять ще 24 лютого…
Реабілітацію проходив 10 місяців. Пів року в Україні, лікувався в 16 лікарнях. Чотири місяці був за кордоном: місяць в Ізраїлі й 99 днів у Латвії. Повернувся звідти в листопаді. 19 місяців не був удома.
Рідний брат, на три роки молодший, зараз на фронті. Мати залишилася сама.
У полоні тішило лише одне: я залишив після себе доньку й сина. Зараз багато хто каже, що дітей народжувати не на часі. А я хочу сказати, що це продовження роду».
За матеріалами: https://texty.org.ua/
Скорочено та систематизовано.
Оцените материал:
54321
(Всего 3, Балл 5 из 5)
Поделитесь в социальных сетях:

5 ответов

  1. Пипец! Йобнутое существо сочинило, а его тупее надрукувало! Вiшати треба того, хто це друкував!((

    1. А що не так, москалику?
      Може років з десять назад ніхто б в таке не повірив, казали б маєчня.
      Але після того, як московіти, що скажені тварюки, вбивають мирних українців ракетами, а московітські попи радіють цьому на російському телебаченні і російські громадяни завзято вимагають ще більше вбитих українців у своїх дописах в нтернеті, немає сумніву у кожному слові цієї статті.
      Лише завзяті колаборанти та хворі на голову можуть досі казати, що росіяни нормальні люди, навіть толерантні європейці, схильні до пошуку компромісів переконалися, що московіти це скажені потвори, які не здатні жити за людськими законами.

  2. Сценариста на Оскар.
    На разжигание ненависти тока так потянет )
    Жаль эту нацию. Просто жаль!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также

НОВОСТИ