«Спецоперація XVI століття», або Лівонське лекало Путіна

Дедалі частіше таке враження, що агресію проти України, яка з перервами триває ось уже 9 років, Путін скроїв по лекалах Лівонської війни (1558-1583), яка з перервами тривала 25 років.

Як писала британська Financial Times, у відповідь на роздратування когось із представників російської верхівки – чому Путін розпочав велику війну ні з ким не порадившись? – міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров відповів: «У него три советника: Иван Грозный, Петр Великий и Екатерина Великая».

Утім, Петро І і Катерина ІІ були більш-менш вдалими євроінтеграторами. Натоміть саме Іван IV розсварився з усіма європейськими сусідами Московії. Тож, мабуть, саме він зараз найактуальніший віртуальний радник ВВП.

Рік тому автор цих рядків писав: «Если же путинский режим удержится, то неизбежна новая поруха. Порухой называли тяжелый кризис, наступивший в последние годы царствования Ивана Грозного в результате неудачной Ливонской войны и массовых репрессий (опричнины)» (https://ord-ua.com/2022/03/27/sokrushenie-rossii-i-perspektivy-novogo-mira/). За час, що минув, промовистих аналогій між путінською РФ та іваногрознівською Московією лише побільшало. Звісно, історичні паралелі часто кульгають, а друга половина XVI століття і перша половина ХХІ – дуже різняться. Але треба зважати і на ту обставину, що ми маємо справу з Путіним, який отруївся токсичної версією російської історії. Тому взяти до уваги історію буде не зайвим.

Іван Васильович починає агресію (1558-1564)

Захопивши Казань (1552) і Астрахань (1556), Іван IV на якийсь момент замислився: в якій бік розширяти своє царство далі? Вибір пав на Лівонію – слабка федерація Лівонського ордену, єпископств і ганзейських міст, яка до того ж переживало глибоку внутрішню кризу. В католицькій по формі державі стрімко поширювався протестантизм.

Приводом для війни стала несплата данини, яку Дерпт (Тарту) мав сплачувати Пскову (а після його анексії – Москві), а також традиційні для московської пропаганди фішки: «ливонские люди нашим людям неправды и обиды всякие делали» (як завжди, прибалти утискають російськомовних). Також у Москві обурилися з того приводу, що Лівонія уклала оборонну угоду з Великим князівством Литовським (майже вступ до НАТО!).

Перша кампанія була для московітів дуже успішною. За півроку вони розгромили війська Ордену і захопили 20 укріплених міст, зокрема Нарву і Дерпт. Лівонці зібрали в кулак останні сили і контратакували, але невдовзі зазнали нищівної поразки, після чого московіти захопили ще 11 міст і підійшли до Риги. Литовці ж не встигли й розчохлитися. Але під загрозою литовського втручання та під тиском міжнародних партнерів (Польща, Швеція, Данія) цар погодився на перемир’я і переговори. Зрештою, виникла потреба частину сил перекинути проти Кримського ханства.

Утім, Іван Васильович готовий був обговорювати хіба умови капітуляції та анексії ще не окупованих лівонських земель. Аби не потрапити під його владу, південна частина Лівонії з Ригою пішла під протекторат Литви, Ревель (Таллінн) присягнув шведському королю, а острів Езель – датському. До багатьох лівонських міст і замків зайшли литовські гарнізони.

«Російські удари по Лівонії збільшили територію не російської, але Литовської держави. Проте ці надбання ще треба було відстояти в борні з тою самою Росією» (Е.Гудавічус).

Таким чином, замість маленької переможної війни цар отримав перспективу війни на два фронти з доволі сильними супротивниками. Але Іван Васильович, як і належить московському самодержцю, очевидно вирішив, що зможе всіх переграти. Він укладає союзну угоду з датчанами, домовляється про нейтралітет зі шведами і зосереджує свої сили на півдні, проти Литви. Розуміючи, що за Литвою стоїть союзна Польща (польський король також був великим князем литовським), цар докладає зусиль, аби поляки максимально дистанціювалися від конфлікту.

Першою великою перемогою російського війська у війни проти литовців стало захоплення Полоцька. Тут цар показово звільняє полонених поляків, ще й обдаровує їх шубами, демонструючи, що з Польщею не воює. Хоча загалом звірства, які чинили російські війська щодо полонених і цивільного населення, були жахливими навіть для того не надто гуманного часу.

Подальший російський наступ зазнав невдачі, проте литовці також контратакують здебільшого невдало. Лінія фронту стабілізується.

Приголомшені втратою Полоцька литовці ініціювали мирні переговори і запропонували зафіксувати статус-кво. Вони готові визнати московські завоювання в Лівонії та навіть погодилися визнати російськими раніше втрачений Смоленськ і щойно втрачений Полоцьк. Натомість в Москві зажадали на додачу майже усю Білорусь, Волинь, Київщину, а також усю Лівонію з Ригою, бо то «вотчина государя нашего от прародителей его». Звісно, литовські посли на таке не погодилися. Відтак воєнні дії знову активізувалися. Але нова кампанія була для московітів геть невдалою – їхній наступ зазнає поразки. Відтак цар зменшує вимоги, зажадавши до вже загарбаних територій тільки Ригу з околицями. Фактично, він пропонує провести новий кордон по Західній Двині з деякими уступками на свою користь. Натомість литовці вперто тримаються позиції, що треба зафіксувати статус-кво.

Іван Васильович шукає консенсусу (1565-1567)

Між тим, Лівонська війна ставала для росіян все більш обтяжливою і менш популярною, а Іван Васильович ставав дедалі більш Грозним. За таких умов почастішали російські переходи на бік супротивника. Одним із найперших і найвідомішим перебіжчиком став дерптський воєвода князь Андрій Курбський (це якби зараз до українців перейшов російський генерал рівня комкора чи навіть командарма). Якщо він втік із десятком ближчих слуг, то невдовзі під його орудою зібралося до тисячі «хороших русских», які доволі ефективно воювали проти царя-тирана.

Розуміючи, що війна стає дедалі менш популярною, цар вирішив, з одного боку, ще сильніше закрутити гайки, а з іншого – заручитися публічною готовністю підданих продовжувати війну до її переможного завершення. В 1565 р. він започатковує сумнозвісну опричнину. А наступного року збирає Земський собор, на розгляд якого винесли питання: «Как нам стояти против своего недруга, короля польского?». Головне питання, яке цар обговорив із підданими: погоджуватися на литовські пропозицію закріпити статус-кво чи продовжувати війну за Ригу? (Десь так зробив і Путін: після 2014 закрутив гайки, а в лютому 2022 виніс питання війни на публічний розгляд Держдуми й близького кола соратників).

Соборні оратори наголошували, що цар має законні підстави на Лівонію, тоді як Сигізмунд ІІ тримає лівонські міста «за собою не по правде». Адже цар «взял городы Ливонские, свою вотчину от великого государя Ярослава Владимерича» (йдеться про нашого Ярослава Мудрого!), тоді як за Литву «заложилися» (попросилися в підданство) лівонські німці.

«Зная ход последующих событий, легко осуждать решение московского правительства и Земского собора, которое привело к неудачному исходу Ливонской войны. Но летом 1566 г. это трудно было предвидеть: обстановка, казалось, благоприятствовала дальнейшему развитию борьбы с Великим княжеством Литовским» (О.Зімін). Схожа ситуація була в Москві і на початку 2022! І щось подібне там невдовзі розповідатимуть із приводу повномасштабної агресії проти України.

Отже, в Москві взяли курс на продовження війни. Тоді ж група служилих людей виступила проти опричнини. Мовляв, готові воювати за царя, але припиніть терор. Але їх стратили на тій підставі, що «мыслили над государем и над государскою землею лихо».

Невдовзі цар поновлює бойові дії і навіть сам вирушає на фронт, але погана підготовка війська і проблеми з розгортанням армії призводять до того, що він несподівано вертається в Москву. Цар вирішує, що спочатку треба знищити явну і потенційну опозицію&зраду. Як і належить абсолютному монарху, він не бачить різниці між собою і державою.

Іван Васильович розгортає репресії (1568-1570)

В маніакальній уяві царя головними стовпами опозиції&зради були: загарбаний, але остаточно нескорений Новгород, останній удільний князь Володимир Старицький і… православна церква! Авжеж, більшість ієрархів не насмілювалися перечити цареві, але кандидат у митрополити архієпископ Герман і митрополит Філіп публічно засуджували опричнину. За це їх усунули, ізолювали, а згодом вбили: Герману невідомі стяли голову, а Філіпа удавив особисто Малюта Скуратов.

Далі цар знищує князя Старицького, його рідню та близьке оточення, і майже одразу організовує каральну експедицію проти Новгорода. По дорозі туди 15-тисячне опричне військо чинить масові страти і плюндрує Клін, Твер, Торжок. Найбільш нищівного розгрому зазнав Новгород. Упродовж п’яти тижнів опричники нищили місто і його мешканців! Загинула більшість новгородців, а з тих, хто вцілів, невдовзі чимало померли від голоду (https://ord-ua.com/2021/07/14/550-letie-russkogo-edinstva-kak-moskva-pokorila-novgorod/).

«Мстительный и кровожадный правитель без всякой нужды залил кровью безвинных людей новгородские улицы и северно-русские деревни…Для Ивана IV Новгород представлял опасность и как крупный феодальный центр, и как союзник старицкого князя, и как потенциальный сторонник Литвы, и как крупнейшая цитадель сильной воинствующей церкви. Не доверял он и новгородскому дворянству (из его состава ни один не вошел в состав опричнины). Именно поэтому столь сокрушительным был удар, нанесенный царем в 1570 г. по новгородским землям…Новгород после погрома 1570 г. превращался из соперника Москвы в рядовой город Русского централизованного государства, всецело подчиненный московской администрации» (О.Зімін).

Далі цар помандрував до Пскова, але там обмежився точковими репресіями.

Іван Васильович і несподівана вакансія (1572-1575)

Війна проти Московії (а надто перші невдачі) підштовхнула литовців до переговорів із поляками про створення єдиної держави. Адже досі вони мали одного монарха на дві окремі держави. Ініціатором процесу виступила литовська шляхта, яку скликали на військові збори. В результаті гострих і конфліктних переговорів в 1569 р. постала федеративна чи то конфедеративна (тут існують різні думки) Річ Посполита. Причому в ході цього процесу українська шляхта змінила прописку з литовської на польську (але це тема окремої розмови).

Майже одразу постало питання про спадкоємця. Адже перший король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август від трьох шлюбів не мав дітей, братів теж не мав, із дружиною не жив і дедалі частіше хворів. Хто і як визначатиме наступного монарха?.. Влітку 1572 р. питання перейшло із теоретичної в практично-злободенну площину. Серед претендентів з’явився Іван Грозний, кандидатуру якого просувала одна з литовських партій, таке собі тогочасне ОПЗЖ. «Логіка тої шляхти полягала в тому, що раз ми будемо мати спільного володаря, то війна припиниться. Війна між двома державами одного володаря немає сенсу! Тобто йшлося про мир, укладений в такий спосіб» (В.Михайловський). Крім того, для них це був додатковий важіль тиску на поляків. Останні були категорично проти московської кандидатури. Серед їхніх аргументів проти «Іванця» – його надмірний інтерес до Києва:

«Московський тиран у звичаях безсоромний, не робитиме нічого як істинно польський государ… Ба навіть навряд чи він жив би в цих краях. Скоріш за все, осів би в Києві і звідти почав би війну проти Туреччини, в якій і ми мабуть взяли би участь».

«Москвитянин зробить усе для того, щоби не Москву до королівства, а королівство до свого царства приєднати; столицю зробити в Києві і коронованим бути не нашими єпископами, а своїм митрополитом».

Іван Васильович перенаправляє агресію (1569-1572)

Так чи інакше, але в царя на той момент не було великої можливості впливати на події в Речі Посполитій. На внутрішньополітичному фронті багато сил забирав опричний терор, а на зовнішньополітичному виникли нові проблеми. Розпався союз із Данією. У Швеції усунули несповна розуму Еріка XIV. Новим королем стає його брат Юхан ІІІ, який розриває мирну угоду з Московією. Через це цар переключає увагу з південного (литовського) на північний (шведський) фронт: створює таке собі ОРДЛО – Лівонське королівство. Датського герцога Магнуса в Москві проголосили королем Лівонії, передали під його владу окремі райони, обіцяючи, що в перспективі частина литовських і шведських володінь теж відійде йому. У свою чергу, датчанин визнає себе «голдовником» (вассалом) царя. Магнуса навіть одружили на вцілілій донці князя Старицького, якого по такому ділу посмертно реабілітували, а натомість стратили тих, хто на нього звів наклеп.

На початку 1570 р. датсько-лівонські проксі, а згодом і царське військо починають активну кампанію проти шведів і беруть в облогу Ревель. Проте, простоявши під містом «30 недель без трех дней» і зазнавши великих втрат (не так від війни, як від хвороб), російські воєводи і Магнус змушені зняти облогу і відступити.

Тим часом, завдяки негативам опричнини, в 1571 кримські татари несподівано легко дійшли до Москви і вщент спалили місто (https://ord-ua.com/2011/05/27/yubilej-kryimskotatarskogo-blitskriga/). Як із цього приводу зауважив літописець, Москва «начя горети не татарским зажегом, но гневом Божиим», натякаючи, що це кара небесна за масові репресії.

Цар ліквідує опричнину, проте «не склонен был отказываться от опричных методов управления, и прежде всего от террора» (О.Зімін). Так чи інакше, а царю на пару років стає взагалі не до Лівонії та Речі Посполитої.

А тим часом, полякам і литовцям так само не до Московії. Справа в тому, що новообраний король Речі Посполитої, француз Генріх Валуа, несподівано втік домів, коли довідався, що помер його брат і вакантним став набагато цікавіший французький престол. Відтак почалися нові королівські вибори. За османської протекції новим королем стає трансільванський (семигородський) князь Стефан Баторій. Запам’ятайте це ім’я.

(закінчення буде)

Дмитро Шурхало, для «ОРД»