Російська стратегія ґрунтувалася на створенні в Україні великої мережі агентів — її рф готувала десятиліттями. Ще до вторгнення росіяни хотіли дестабілізувати Україну, паралізувати системи військового та державного управління, підірвати довіру людей до влади, а також мінімізувати допомогу Україні з боку Заходу. Кремль не сумнівався: якщо виконати всі ці умови, російські військові не зустрінуть серйозного опору і майже без проблем візьмуть під контроль усі ключові міста, зокрема і Київ.

Те, що росіяни не налагодили логістику, не мали достатньої кількості пального та боєприпасів, рухалися величезними колонами без прикриття з повітря, лише підтверджує, що у Кремлі вторгнення розглядали лише як військову демонстрацію. Там не готувалися до тривалих повноцінних бойових дій. Росія розраховувала повторити успіх анексії Криму, під час якої російські війська не зустріли серйозного військового опору з боку українців. Наприклад, у 2014 році російських спецпризначенців до Криму перекидали десятками гелікоптерів та літаків, але українська ППО не збивала їх через відсутність наказу. Так само росіяни намагалися діяти і в 2022 році — захопити аеродроми навколо Києва, щоб оперативно перекинути туди війська. Але цього разу російську авіацію активно збивали.

Федеральна служба безпеки росії наказ готуватися до вторгнення отримала, схоже, у липні 2021 року. Саме тоді П’ята служба ФСБ 

перетворила 9 відділ Департаменту оперативної інформації на управління та розширила його штат з 20 до 200 людей. Керував цим відділом генерал Ігор Чумаков. Також там сформували окремі обласні та тематичні відділи, які були орієнтовані на конкретні сфери. Наприклад, один із відділів займався українським парламентом, інший — критично важливою інфраструктурою. Головним завданням Департаменту було збирати розвіддані, аналізувати їх, а також визначати завдання для кураторів російських агентів.

Сам Департамент мережею агентів не керував, а лише аналізував, як їх можна буде використати під час вторгнення та подальшої окупації. Звідти відправляли інструкції кураторам, а ті вже передавали їх агентам. Це потребувало особистих зустрічей, тому багато російських агентів в Україні наприкінці 2021 року їздили в короткі відпустки в Туреччину, Кіпр та Єгипет, де зустрічалися зі своїми кураторами.

Росія намагалася якомога менше використовувати кураторів, які перебувають у рф. Натомість спецслужби вербували впливових українців, які самостійно створювали мережі агентів під своїм керівництвом. Якщо ці люди до того ж обіймали якісь високі посади, то їхні агенти могли думати, що виконують завдання не для росії, а особисто для куратора чи для української влади. Це типова стратегія, описана в радянських підручниках та інструкціях російських спецслужб. Зараз Україна вже викрила частину цієї мережі і затримала деяких важливих агентів.

Одним із впливових агентів росії був колишній український нардеп Андрій Деркач. У січні 2023 року його позбавили громадянства та депутатського мандата, а за пів року до цього — відкрили кримінальне провадження через державну зраду. Він переховується від слідства. Деркач співпрацював із росіянами дуже давно. Його головним напрямком була ядерна енергетика України. У 2006—2007 роках Деркач був очільником «Енергоатому». Тоді він підписав низку угод із «Росатомом», які зробили українську ядерну галузь залежною від росії. Ще тоді СБУ доповідала президенту Віктору Ющенку про загрози для нацбезпеки через домовленості Деркача. Керівником «Росатому» тоді був російський чиновник Сергій Кирієнко, який нині є першим заступником голови Адміністрації президента росії та курирував окуповані у 2022 році території України. Він займався створенням окупаційних адміністрацій та проведенням псевдорефендумів.

Ядерна інфраструктура України відігравала важливу роль у російських планах окупації. Однією з причин вторгнення у Москві називали бажання України «створити ядерну зброю». Тому взяти під контроль українські ядерні обʼєкти, зокрема атомні електростанції, стало однією з основних задач вторгнення. Для цього російські спецслужби вербували працівників ядерних обʼєктів, особливо тих, хто відповідав за фізичну безпеку.

Такий підхід мав свої результати — 24 лютого російські війська підійшли до Чорнобильської АЕС, яку охороняли нацгвардійці. Ті звернулися до начальника охорони станції Валентина Віттера по інструкції. А він порадив їм здатися, щоб запобігти пошкодженню станції та зберегти власні життя. За дві години росіяни захопили Чорнобильську АЕС без бою. Це був непоодинокий випадок — схожі ситуації мали місце на багатьох обʼєктах півдня України.

Сам Деркач вибудовував власну мережу російських агентів, до якої входив генерал СБУ Олег Кулініч. Його затримали влітку 2022 року за підозрою у держзраді. До вторгнення Кулініч був очільником управління СБУ в Криму. Раніше він працював заступником Деркача в «Енергоатомі» і лишався близьким другом його родини. Кулініч заважав українській розвідці виявляти російських агентів, уводив в оману українське військово-політичне керівництво щодо реального стану речей, збирав дані про систему оборони півдня України, а також впливав на кадрові рішення СБУ. Зокрема, він домігся призначення на посаду начальника Головного управління внутрішньої безпеки СБУ Андрія Наумова, якого зараз теж підозрюють у держзраді. Наумова затримали в Сербії, а Україна намагається його екстрадувати. Також Кулініч лобіював призначення Наумова на посаду першого заступника голови СБУ — так вони хотіли взяти під контроль Департамент контррозвідки СБУ.

Кулініч активно спілкувався з колишнім секретарем РНБО Володимиром Сівковичем, який утік до росії після Революції гідності. Від Сівковича він отримав завдання переконати українську владу піти на поступки росії безпосередньо перед вторгненням — відмовитися від руху до НАТО та повернутися до нейтрального статусу. За задумом рф, це мало б спричинити масштабні протести на кшталт Євромайдану та дестабілізацію ситуації в Україні, що допомогло б під час вторгнення.

У січні 2022 року Україна затримала колишнього полковника поліції Юрія Голубана. Він, за версією слідства, мав займатися організацією таких протестів у Києві та трьох областях. На мітингах мала б переважати ультраправа риторика та символіка, а протестувальники звинувачували б владу в неспроможності протистояти рф. Росія хотіла запустити в ці протести провокаторів, які б спричинили сутички з поліцією. Для російської аудиторії це виглядало б як «ультраправий переворот» і мало виправдати вторгнення.

Росія створювала підґрунтя і для проросійських протестів. Цим напрямком займалася партія «Опозиційна платформа — За життя», один із її лідерів Віктор Медведчук, а також тодішні нардепи Ілля Кива та Віктор Чорний. Це теж типова тактика для рф — підтримка найбільш поляризованих груп, які з різних боків тиснуть на центральну владу.

У 2020 році Кива створив організацію «Патріоти за життя», до якої входили переважно учасники різних клубів бойових мистецтв, колишні правоохоронці, представники криміналітету тощо. Основу організації складали представники Федерації бойового самбо України, почесним президентом якої був Медведчук. Основним завданням «Патріотів за життя» стали провокації під час протестів, зокрема сутички з проукраїнськими активістами. Схожу тактику в 2014 році росіяни використовували з організацією «Оплот»: до окупації Донбасу вона була рушійною силою провокацій та сутичок, а після початку війни стала основою для формування окупаційних сил на сході. Крім таких організацій Деркач і Медведчук мали власні охоронні фірми та детективні агенції. За цей напрям відповідав Віктор Чорний.

Важливою ідеологічною групою російських агентів була Українська православна церква Московського патріархату. Росія вербувала та керувала священниками, а після великого вторгнення використовувала приміщення УПЦ МП як бази для російської техніки та військових. Використання релігії для прикриття теж є типовим методом російських спецслужб, тому що спроби світської влади атакувати релігійні інституції завжди дуже чутливі для людей.

Попри серйозну підготовку, росії не вдалося дестабілізувати ситуацію в Україні напередодні великого вторгнення. По-перше, президент Володимир Зеленський відмовився йти на поступки росії — вони були неприйнятні для більшості українців. По-друге, західні партнери ділилися з Києвом інформацією не лише про російську армію та її підготовку до вторгнення, але й про спроби росії дестабілізувати країну, а також про ключових російських агентів. Це дозволило українським правоохоронцям виявити та нейтралізувати деякі російські мережі.

Російська розвідка рекомендувала відкласти вторгнення до літа 2022 року, але Кремль усе одно розпочав його. Упевненість росії в тому, що вона розуміє внутрішню ситуацію в Україні, підкріплювали колишні українські чиновники, які втекли в рф у 2014 році і з тих пір активно співпрацювали зі спецслужбами.

Те, що росія зважилась на велике вторгнення за умов, коли не всі пункти підготовчого плану були виконані, може свідчити про дві речі. Перша — російська агентура сильно перебільшила свій вплив на Україну. Друга — російські спецслужби мали наказ сприяти вторгненню, але не мали наказу оцінити його потенційний успіх. Це ще один доказ того, що в росії виконавці наказів не мають права оцінювати їх реалістичність і хоч якось впливати на остаточне рішення.

Російська агентура виявилася непідготовленою та непридатною до повномасштабної війни, наприклад, щоб учиняти диверсії в тилу. Більше того, російські воєнні злочини проти цивільного населення змінили ставлення до росії навіть у представників проросійських організацій. Переважно вони виконували доручення за додаткову плату і не знали, що працюють на росію. Після початку вторгнення багато з них зрозуміли, що їхні дії можуть нашкодити Україні. Це зробило багато російських мереж ненадійними у перші ж дні вторгнення. Якби російська армія досягла своїх цілей, це не було б проблемою, оскільки тоді окупаційна влада заохочувала б російських агентів до співпраці. Але через провал вторгнення такі мережі або розпалися, або перейшли у «сплячий» режим. Однак, там, де росіяни змогли окупувати територію, знайшлося достатньо колаборантів, щоб управляти нею.

Стратегія росіян майже повністю базувалась на тому, що українські військові та суспільство не чинитимуть опору. У перші години вторгнення російські чиновники телефонували українським із пропозиціями здатися, щоб уникнути жертв. Двадцять четвертого лютого в Офіс президента телефонував тодішній куратор Донбасу від Кремля, заступник голови АП Дмитро Козак і закликав скласти зброю. Наступного дня путін особисто звернувся до українських військових, закликав їх «брати владу у свої руки» та домовлятися про завершення війни. Двадцять шостого лютого міністру оборони Олексію Резнікову телефонував його білоруський колега і теж передавав пропозицію від росії — капітулювати. Українські генерали також отримували повідомлення або дзвінки від російських із закликами здатися. Аналогічні повідомлення з невідомих номерів приходили майже всім вищим українським офіцерам.

Росія намагалася паралізувати вище українське командування, поєднуючи це з ізоляцією та локальною капітуляцією малих підрозділів. Значна кількість російських агентів у середніх ланках влади просто зникла зі звʼязку та перестала зʼявлятися на робочих місцях. Це розірвало звʼязок між вищим керівництвом та їхніми підлеглими на місцях, що мало призвести до втрати керованості і дати росіянам більше часу на те, щоб умовити місцевих командирів та чиновників скласти зброю й не чинити опору. Російські агенти не говорили від імені росії, але наводили аргументи про нерівність сил та про бажання уникнути жертв. Якби цей план спрацював — опір українців був би лише точковим та ізольованим. Так, як це сталося на півдні України.

Інформаційні операції та кібератаки росії у перші дні вторгнення також були спрямовані на те, щоб локалізувати опір і мінімізувати його. У першу чергу росіяни націлилися на системи звʼязку. Більшість атак Державна служба спецзвʼязку та захисту інформації відбила, але росіянам вдалося зламати супутник компанії Viasat, який надавав українцям швидкісний інтернет. Також успішними були інформаційні атаки, спрямовані на небайдужих і пильних цивільних, особливо в тилових регіонах. Росія активно поширювала інформацію про проникнення диверсантів, зокрема закликала жителів повідомляти в поліцію про підозрілі позначки на будівлях (ймовірно, йдеться про ті самі мітки). Через це правоохоронці отримували величезну кількість хибних запитів, що перевантажувало їхню роботу. Також через інформацію про диверсантів у тилу українці відкривали дружній вогонь, а це сповільнювало пересування ЗСУ та політиків по країні.

Завчасно росія запланувала лише одну справді військову операцію — придушення української протиповітряної оборони. Росіяни у перші дні війни били по позиціях ППО, аеродромах та радіолокаційних станціях — для них було важливо заблокувати допомогу Україні повітряним шляхом. Також ракетні удари мали викликати у населення шок і страх і переконати не чинити опору. На півдні України росіянам це вдалось, але в інших місцях протиповітряну оборону відновили протягом кількох годин або доби.

Захід та Україна припускали, що російська армія з самого початку вторгнення проводитиме повномасштабний військовий наступ — це був хибний прогноз і велика помилка. У перші дні війни росія намагалася не вступати в бої, натомість обходила, сковувала та ізолювала українські підрозділи. Її стратегія майже повністю покладалася на успіх невійськових операцій, але цей план провалився. Це можна вважати однією з основних стратегічних помилок, якої припустився особисто путін.

Це перша частина переказу звіту британських аналітиків. У другій частині йтиметься про те, як росія організовувала репресивний режим на окупованих територіях, як шукала колаборантів і як використовує на війні нерегулярні сили та своїх агентів в Україні.

Спочатку росія не сумнівалася, що їй швидко вдасться окупувати Україну. Тому основна частина російського плану стосувалась того, що робити після окупації. Тут інструкції були чіткі й детальні.

Київ планували окупувати за 72 години. Передові групи російських військових мали взяти під контроль основні шляхи до міста. Потім повітряно-десантні війська, що їх перекинуть на аеродром у Гостомелі, мали зайти до столиці й зайняти ключові зони. У кожному секторі вони мали утворити вузькі коридори для пересування цивільних, щоб стежити за ними. Далі до Києва планували зайти регулярні війська, які б ізолювали місто й розпочали масові перевірки. Після цього до столиці прибули б Сили спецпризначення та Росгвардії для репресій.

Захопивши Київ, росіяни планували діяти за трьома основними напрямками. Перший — російські агенти мали допомогти військовим захопити керівництво країни. Над ним, ймовірно, провели б показові суди. Водночас Росгвардія полювала б на відомих українських активістів, яких вважали причетними до патріотичного опору чи участі в Революції гідності. Третій напрямок — упокорення населення, придушення протестів, ідентифікація та затримання їхніх лідерів.

Крім цього, російські війська мали б захопити Центральний банк, комунальні служби та парламент України. Віктор Медведчук з іншими проросійськими депутатами повинен був захопити владу в парламенті, створити новий рух за мир, ухвалити капітуляцію України й потім керувати державою. Регіонам, які б виявилися проблемними і відмовлялися співпрацювати, можна було блокувати фінансування та постачання комунальних послуг — щоб спричинити там нестабільність. Однак усі ці плани переважно провалилися через недооцінку України, нерозуміння настроїв населення та того, як функціонує українська держава.

Про ефективність післяокупаційних заходів росіян можна судити на прикладі територій, які їм вдалося захопити. За кожною областю України, яку росія планувала окупувати, ще до 24 лютого закріпили тимчасову оперативну групу ФСБ із куратором. Після окупації куратори прибували на відповідні території під вигаданими, зазвичай поширеними серед росіян іменами й прізвищами. В їхніх командах було кілька ФСБшників із відділу, який планував окупацію України, представників контррозвідки та підрозділу ФСБ, що мав охороняти обʼєкти інфраструктури. Також у підпорядкуванні цих груп були підрозділи Росгвардії для контролю за «громадським порядком», підрозділи «Альфа» чи інші спецпризначенці для нальотів та штурмів, і окремі групи, в тому числі «кадировці», для знищення особливо важливих цілей. Такий розподіл функцій росіяни застосовували під час Другої чеченської війни і просто скопіювали його.

Підхід до створення окупаційної адміністрації в росіян був однотипний. Спершу вони вилучали всі можливі бази даних, щоб отримати повну інформацію про регіон та його населення. Це була інформація з лікарень, освітніх закладів, ЖЕКів, податкової, поліції, виборчих комісій та органів місцевої влади, страхових компаній та громадських організацій. На основі цього росіяни створювали мапу, хто де живе, із ким повʼязаний та чи може якось підтримувати українську владу. Зрештою росіяни розділили населення окупованих територій на пʼять груп. До першої входили «лідери українського націоналізму», яких належало знищити або, захопивши, влаштувати показові суди. До другої — ті, хто міг підтримувати український опір. Найперше це стосувалося працівників українських правоохоронних структур, місцевої влади та військових, які не погодились одразу стати колаборантами. Їх або вербували, або утискали. Третя група — апатичні обивателі. Четверта — активні колаборанти. І пʼята — це люди, від яких залежала нормальна робота критичної інфраструктури. Їх треба було контролювати.

У кожному селищі й місті окупанти обирали будівлю, в якій організовували силовий штаб. Зазвичай це був відділок поліції чи ДСНС. Там російські військові облаштовували, зокрема, кімнати для допитів і тортур. Виявилось, що на всіх окупованих територіях ці приміщення облаштували однотипно — навіть пристрої для тортур електричним струмом були однакові. Це доводить, що росіяни готувалися до тортур системно і заздалегідь.

Окупувавши окремі українські території, представники ФСБ провели розмови з усіма керівниками місцевих державних організацій та органів влади. Їм запропонували обрати: співпраця з окупаційною адміністрацією і доноси на проукраїнських колег або звільнення. Часто, якщо попередній керівник співпрацювати відмовлявся, нового шукали передовсім з-поміж працівників цієї ж установи. Якщо колаборантів знайти не вдавалося, заклад очолював громадянин росії. Щодо комунальних служб, то це був працівник відділу ФСБ, що відповідав за роботу критичної інфраструктури.

Наступним завданням росіян була інформаційна ізоляція населення. Окупанти перекривали доступ до українських медіа, а обладнання телекомунікаційних операторів налаштовували на роботу з російськими провайдерами звʼязку. Це давало можливість контролювати інтернет-трафік та зміст повідомлень. Також росіяни облаштували станції прослуховування телефонних дзвінків. Особливу увагу приділяли тим абонентам, які дзвонили на вільну територію України.

Встановити окупаційний режим росіянам допомагали місцеві чиновники, завербовані до початку повномасштабного вторгнення. До 24 лютого росіяни планували, що саме ці агенти очолять місцеві органи влади. Але на ділі виявилося, що охочих співпрацювати з росією значно менше, ніж очікувалось. Та й ті, що були готові, не мали належної освіти, досвіду і статусу, щоб, наприклад, очолити ціле місто. Із 800 ідентифікованих колаборантів Харківщини більшість виявились молодшими спеціалістами підрозділів на кшталт лісництв. Із правоохоронців перейти на бік росіян погодились лише близько сотні. Тож цю мережу росія використала скоріше як інформаторів: зрадники доповідали кураторам, де які дані можна отримати та як поводяться керівники їхніх підприємств — нейтрально, або ж підтримують Україну.

У ФСБ вважали: для ефективного контролю окупованих територій необовʼязково, щоб окупаційний режим підтримувала більшість чи навіть значна частка населення. Досвід Другої чеченської війни показав, що прихильників нової влади може бути лише 8% від населення регіону, і якщо використати їх як інструмент для контролю за рештою, цього вистачить. Як показує оцінка українських спецслужб, розрахунок росіян загалом справдився.

За такої низької підтримки контроль можна встановити лише шляхом насильства — так росіяни і робили. Наприклад, мерів примушували до співпраці залякуваннями. Багатьох із них затримували, били, а відтак відпускали в надії на те, що тепер вони стануть колаборантами. У багатьох очільників українських населених пунктів затримували чи навіть піддавали тортурам когось із членів сімʼї — і давали зрозуміти, що коли людина продовжить опиратись, така ж доля спіткає інших родичів. Цей інструмент використовували і для посадовців із вільної території України, рідні яких перебували в окупованих областях. Саме тортури були головною метою таких затримань, адже людей не допитували — їм просто завдавали фізичного болю.

Із тими, хто підтримував Україну конкретними справами, працювали інакше. Їх забирали на допит, який спершу обмежувався загальними питаннями. Відповіді на них, втім, давали уявлення про життя й інтереси людини. Таких затриманих могли бити, погрожуючи наступного разу бути жорстокішими. Якщо після цього українські активісти продовжували свою діяльність, їх затримували й тоді вже піддавали тортурам, часто з використанням електричного струму. Після цього активістів могли далі катувати в тому ж приміщенні, перевезти кудись у межах окупованих територій або взагалі вивезти в росію. Останній спосіб був вигідний тим, що після звільнення й повернення такої людини додому українська влада більше не була впевнена в її надійності. Існував ризик, що після тривалої «обробки» росіянам вдалося завербувати патріота, нерідко так і було. Зазвичай затриманих випускали з росії під зобовʼязання регулярно ділитися з окупантами інформацією про прибічних.

Щоб контролювати населенням на тимчасово окупованих територіях, росіяни використовували спеціальне програмне забезпечення. Зокрема «Спектр» — систему, розроблену ФСБ для контролю за громадянами росії. Ця система обʼєднувала дані з податкової інспекції, судового реєстру, звітів поліцейських та прикордонників, соцмереж, смартфонів, даних мобільних операторів та інформації про людину від самих спецслужбістів. Використання цієї системи на території України дозволило росіянам створити віртуальну мапу активістів, їхніх ймовірних занять та звʼязків. Після допитів до цієї системи вносили нові дані.

Росіяни часто вдавалися до колективних покарань: якщо хтось був помічений у проукраїнській діяльності, обшукували помешкання його рідних, колег, знайомих. Частіше людей просто затримували без очевидних підстав. Іноді вони зникали назавжди.

За початковим планом окупації російські спецслужби мали виконувати завдання зі стратегічної розвідки, а на ділі допомагали окупаційним адміністраціям встановлювати владу. Це сталось тому, що окупувати всю територію України росія не змогла, і на фронті завдань у спецслужб стало менше.

Коли на фронті почались важкі бої, російських спецпризначенців частково перетворили на легку піхоту. Головна причина: в останні роки штат спецпризначенців у росії був роздутий, а регулярні війська лишались недоукомплектованими. Цей дефіцит компенсували не лише спецпризначенцями, а й активною мобілізацією чоловіків на територіях окупованих Луганщини та Донеччини.

Спершу «ПВК Вагнера» у воєнній кампанії російська влада відводила периферійну роль — шукати добровольців у Сирії та країнах Африки, щоб імітувати міжнародну підтримку вторгнення. Згортати африканські операції «вагнерівців» не планувалось, і на початку широкомасштабної війни вони навіть активізували свою діяльність у Малі. Але невдачі росіян в Україні в перші тижні показали, що без додаткового контингенту не обійтись.

Від свого заснування «ПВК Вагнера» активно співпрацювала з російським Головним розвідувальним управлінням, однак згодом, зокрема через публічність власника найманців Євгена Пригожина, «вагнерівці» стали окремим центром впливу. З часом почали зʼявлятися спеціалізовані ПВК, наприклад очолена колишнім «вагнерівцем» ПВК «Редут», яка займається розвідкою та диверсіями. Аналітики прогнозують, що в майбутньому кількість приватних військових компаній у росії зростатиме.

Цивільних, охочих опиратися російській окупації на тимчасово окупованих територіях України, не бракувало й не бракує, однак їхня діяльність у тилу має кілька нюансів. Спершу патріотично налаштовані громадяни виходили на масові мітинги проти окупації, проте значного ефекту це не мало, а згодом активісти ставали цілями росіян. Від цієї тактики вирішили відмовитись. Також українське підпілля залишало на окупованих територіях українські позначки на кшталт листівок чи намальованих прапорів — це підбадьорювало патріотів, але не лякало росіян.

Активна насильницька протидія окупантам за таких обставин має сенс лише одночасно з наступом армії та має бути добре скоординованою ― інакше рівень шкоди для ворога незначний, на відміну від ризиків для партизанів. Тому українське підпілля зараз виконує передовсім роль інформаторів — передає інформацію про розташування російських позицій та складів зброї. Це стало особливо корисним, коли партнери надали Україні точні далекобійні снаряди на кшталт GLMRS для HIMARS.

Так само мережу своїх агентів на вільній території України мають і росіяни. Їх зрідка залучають до прямої дії ― частіше до інформування про місця розташування українських військових та обʼєктів критичної інфраструктури. Для цього вони часто використовують месенджери, повідомлення пересилають посередникам у країнах Західної Європи. Один із координаторів мережі агентів ― російський посадовець ГРУ Андрій Аверʼянов. Колись він керував роботою відділу № 29155, який відповідав за диверсії та точкові вбивства. Кількох агентів відділу викрили, однак Аверʼянова не звільнили, а, навпаки, підвищили, і тепер він керує трьома аналогічними відділами.

Проблем з отриманням даних про цілі в Україні в росіян немає. Їхня мережа агентів досить велика. Відомо, що всі зібрані російськими агентами в Україні дані про обʼєкти, які росіяни хочуть поцілити, стікаються в один аналітичний центр. Далі він розсилає по армійських підрозділах росіян дані щодо цілі ― залежно від її типу це або артилерійський підрозділ, або авіація, або військово-морський флот. Далі ці підрозділи атакують обʼєкти ― причому часто не за пріоритетністю, а в тій самій послідовності, в якій отримали інформацію. Нерідко передача даних триває значно довше за добу ― протягом цього часу розташування частини обʼєктів змінюється. Також відомо про випадки, коли росіяни атакували будівлі, що вже багато років не мають військового значення. Це свідчить, що для окупантів часто важлива кількість ударів, щоб прозвітувати перед керівництвом, а не їхня реальна ефективність.

Попри всі недоліки російської системи обробки інформації, вона працює. Це означає, що в майбутніх конфліктах викриття агентурної мережі ворога має бути однією з пріоритетних задач.

Головні висновки звіту

Одним із найбільш ефективних пунктів плану з окупації України була завчасно створена мережа російських агентів. «Досі багато держав уникали жорстких заходів проти мережі російського впливу. Приклад України показує: важливо придушити таку мережу до того, як вона стане настільки потужною, що через вплив на суспільну думку зможе підтримувати сама себе», — йдеться у звіті. Завдання полегшується тим, що організацією таких мереж впливу займаються «елітні» російські спецагенти. Якщо знешкодити кілька таких людей, це значно послабить ефективність всієї структури.

Запланованих результатів росіянам не в останню чергу вдалося досягти завдяки активному застосуванню насилля. Саме це дозволило взяти під контроль території, де більшість населення була проти окупації. Як показує досвід Чечні, щоб повністю зник опір, потрібна зміна покоління. Однак активно застосовуючи репресивний апарат, окупанти й без того можуть почуватися на зайнятих територіях цілком вільно.

Країни НАТО мають взяти до уваги: рух опору на окупованих територіях логічно використовувати для збройної протидії агресору лише в разі, якщо ці землі планують невдовзі звільнити. В інших випадках партизанів правильно використовувати для розвідки та отримання інформації про дії та місцезнаходження обʼєктів ворога.

Слабкий бік російського підходу — небажання підлеглих інформувати керівництво про реальний стан речей через страх покарання. Це призводить до надмірного оптимізму й неадекватного реагування на виклики. Ця особливість послаблює росіян і додає проблем: іноді вони лізуть у битву просто тому, що занадто впевнені у своїй перемозі.

Вразливість російських спецслужб полягає в схильності діяти догматично. І щойно справи йдуть не за планом, вони відкочуються до застарілих радянських підходів, попри роки запровадження новітніх практик. Ба більше, навіть у цих застарілих методах росіяни одноманітні: якщо якась операція за певних умов була успішною, вони переносять цей досвід на десятки інших несхожих операцій. Керівництво росії розуміє цю проблему і спонукає підлеглих до креативності, але репресивним шляхом. Наприклад, путін створює конкуренцію між різними відомствами й керівниками, аби ніхто з них не почувався в безпеці, а тому робив усе можливе, щоб досягти успіху.