Аналіз поточної ситуації в українсько-російському протистоянні, який запропонував Мізрах Ігор, заслуговує на згадку та переказ.
На думку аналітика, півроку Великої війни показали, що ми переоцінювали і російську армію, і російську пропаганду. І та, і інша величезні, обидві щедро фінансуються кремлівським режимом, але в нинішній ситуації найбільше схожі на хулігана, який з похмілля прийняв боксера за боязкого інтелігента, тому тепер страждає на кровотечу з носа і відчуває когнітивний дисонанс.
Армія, якій розповіли, що вона до смерті злякає українську націю, в’їхавши на її землі на немитих танках, за перших рішучих ударів ЗСУ «попливла», перетворившись на натовп бомжів-мародерів.
Пропаганда, яка так довго переконувала населення болотяної Євразії та весь світ у непереможності російської зброї, що повірила в неї сама, плутано замичала. Підозрілий ізраїльтянин Кедмі буркливо повідомив глядачам, що «так не воюють», а пузан Соловйов два тижні пригнічено дивився в одну точку, зрідка вимовляючи кармічне «не розумію».
Ігор Мізрах переконливо показує, що армію армію Росії та кремлівський пул пропагандистів об’єднують не лише провали на українському фронті.
По-перше, і в тієї, і в іншої, на його думку, є чималий запас міцності. До послуг збройних сил окупанта насамперед багатомільйонне чоловіче населення рідних глиноземів. Бідні та безправні івани депресивних областей та аборигени національних околиць їдуть помирати в Україну покірно та охоче, що дозволяє путіну не оголошувати загальну мобілізацію та приховувати від населення жахливі військові втрати.
Силу бригади пропагандистів автор аналізу бачить у тому, що мисляча меншість росіян не дивляться телевізор і усунулися від суспільних процесів, а інші піддані путіни досить отруєні перемогою, щоб не аналізувати суперечливу нісенітницю і отримувати задоволення від самого процесу.
Викладені в мережу накладні, згідно з якими «білоруська сторона зобов’язана забезпечити зйомку знищення української ЗРК на своїй території», так само не здатні підірвати віру орків у рідний телевізор, як похоронки, що засипали Забайкалля, Бурятію та Дагестан, не можуть зірвати формування московського «собянинського батальйону» , в якому немає жодного москвича
Мізрах Ігор вказує на те, що армія та пропаганда путінської держави пов’язані системно та нерозривно. Вони доповнюють одна одну, координуючи між собою кожен рух, і в цьому сенсі, як зауважив автор, схожі на ноги монстра, який, якщо не крокує, то впевнено імітує завзяту військову ходу.
Мізрах вважає, що координацію відомств легко простежити, аналізуючи етапи війни, із застереженням, що йдеться не про етапи у військово-аналітичному розумінні, а про ті фронтові явища та пов’язані з ними московські наративи, які, змінюючи один одного, допомагають країні-агресоровімаскувати власне безсилля.
Він нагадує, що коли точилася битва за Київ, останкінські рупори кричали про те, що не важливо, за скільки днів буде взято місто, за два чи за п’ять, головне «Даєш столицю!».
Після того, як орків розбили на північному сході країни, у російському ефірі запанувала депресивна тиша, але тривала вона не дуже довго. Пропаганда, як і сама війна, набула затяжного характеру, і узгодженість фронту та телевізора досягла свого апогею.
Досить довго, зауважив Ігор Мізрах, (близько трьох місяців) тривав період, у ході якого «збройні сили Російської Федерації повільно, але героїчно перемелювали полчища нацистів, борючись за кожен клаптик землі».
Аналітик додав, що «повільно і героїчно» мали свої міні-серіали. Коли погоду на лінії вогню почали робити турецькі безпілотники, Скабеєва показала народам Росії фотографію майора, який особисто збив сотню байрактарів.
Мізраху кумедно було дивитися, як раділи гості агітаційних студій, коли на український фронт прибули батальйони Кадирова. Автор нагадує, що російські століттями бояться і ненавидять чеченців, але інтуїтивно вірять у їхню боєздатність куди більше, ніж у сміливість свого умовно російського солдата. Як тільки в ТikTok замиготіли брюнети в завужених «дембельських» гімнастерках, Вова Соловйов солідно зауважив, що «нацисти нікого не бояться так сильно, як чеченських воїнів».
Призов на війну російських в’язнів, з гумором зазначив Мізрах Ігор, супроводжувався особливо зворушливим міфом. І персонажі Першого каналу, й старий НікитаМіхалков, розчулювалися долею пітерського карного злочинця, якого з третьої за рахунком відсидки забрали на війну, де він благополучно і згинув. Кремлівці повідомили аудиторії, що бідолаха підірвав себе гранатою, аби не потрапити в полон до злих українських нацистів, і самі розплакалися. «Хлопець знайшов себе, це так по-руські» — скорботно бурмотів Соловйов, а колишній режисер у жіночій кофті заспівав «Цій людині було, за що вмирати». І все б нічого, але не варто було показувати телевізійній аудиторії фото героя. Люди з таким обличчям, запевняє Ігор Мізрах, не підривають себе гранатою. Імовірніше, що урку застрелив переляканий лейтенантик після того, як той зарізав трьох товаришів по службі, аби зняти з них годинники і берці.
Як і багато оглядачів, Ігор Мізрах помітив ключову зміну риторики кремля, пов’язану з образом ворога.
Коли всім стало ясно, що українці, які стрімко опанували західне озброєння, не програють, згадує він, пролунала рятівна фраза «ми воюємо з НАТО». Це твердження, впевнений Мізрах, було незамінним у своїй функціональності. По-перше, програти колективному Заходу набагато почесніше, ніж капітулювати перед ЗСУ. По-друге, у товстуна в костюмі Мао та його гостей з’явилася можливість голосно кричати про те, що росіяни зруйнують Лондон і увійдуть до Берліна, які наважились допомагати ворогові скріпної держави.
Також автор матеріалу нагадав, як у московському телевізорі захоплювали установки «Himars», запевняли, що моряки з крейсера «Москва» зникли безвісти, видавали ростовського бомжа за азовця, що розкаявся, і протягом місяця через день повідомляли про взяття Попасної.
Але деякі процеси, переконаний Ігор Мізрах, приречені на болісний крах від початку, як спроба лікувати зубний біль пігулками або, скажімо, фінансова піраміда. Наприкінцілипня фабрика російських міфів була відверто не здатна впоратись з обсягом армійських провалів, і тональність пропагандистів дедалі частіше зводилася до істеричного сказу.
Мізрах зізнається, що не раз очікував, що над росією пронесеться неминуче «вставай, страна огромная!», але цього не сталося, оскільки колективний Путін готовий на все, але біологічно не здатен визнати, що його убога імперія наблизилась до військової капітуляції перед державоюУкраїна.
Натомість студії кремлівської пропаганди захлеснула шалена, тваринна за своєю природою, ненависть окупантів до людей, на яких вони самі напали, тобто до нас.
Аналізуючи тональність пропаганди ворога, Мізрах Ігор зазначив, що
якщо від звірств у Бучі кремль відхрещувався, то нестерпне відео із кастрацією українського солдата було поширене у мережі не випадково. Про це, на думку експерта, говорить і кількість сайтів, що його розмістили, і відсутність спростувань, і коментарі росіян, з яких мені запам’яталися «так треба з усіма ними» і «навіщо його застрелили, треба було змусити жити».
З цієї ж звірячої опери, переконаний Мізрах, вибух полонених в Оленівці («треба вбити всіх нацистів»), крики з вимогою ліквідувати Зеленського та заклики за всяку ціну, не зважаючи на втрати, позбавити Київ води та світла.
Також Ігор Мізрах розповів, що ведучий «Радіо Комсомольська правда» Мардан закликає розстріляти неслухняних інженерів ЗАЕС і зігнати вчителів Херсона, які відмовилися від російської програми, до «степового Гулагу, де їх навчать любити свою велику батьківщину».
Маргарита Симоньян, яка їсть бобрів, каже, що «переконаних націоналістів треба ліквідувати, а їхніх дітей відправити на перевиховання до російського Далекого Сходу», а ідеолог з українським прізвищем Коротченко вимагає «знищувати українців будь-якого віку, якщо вони не вітають прихід російської армії».
Закінчення аналітичної статті ми, з дозволу автора, наведемо у вигляді прямої цитати:
«Росія, здригаючись від усвідомлення власної безпорадності, забула всі наративи «держави-визволителя» і скотилася до неприхованої ненависті до людей країни, яку вона не може перемогти на полі бою.
Серпень став переломним місяцем не лише у військово-артилерійському розумінні. Оголосивши істеричну ненависть стрижнем агітації, рупори кремля відкрито і щодня (а отже, за командою вождя-ліліпута та його оточення) закликають вбивати, катувати та принижувати українців.
Той, хто випустив ненависть на волю і зробив її нормою російського світогляду, зізнався цим у тому, що програв військову операцію біля нашої країни.
Минаючи неминуче наступний, здавалося б, етап загальної мобілізації та тотальної війни, пропаганда заговорила про інший вихід із російського глухого кута, і «як, власне, ви збираєтеся перемогти ядерну країну?» стало головною фразою кінця літа.
Її вміло просувають усі російські інформаційні канали і, повірте, у цьому процесі немає нічого випадкового. Амплітуда, за якою збільшується звучання над планетою цієї зловісної фрази, свідчить про те, що працюють професіонали. Перш ніж настане День Незалежності України, вона остаточно замінить решту московських тез.
Вітчизняні експерти вважають не зовсім коректним розглядати політику країн на прикладах людської поведінки. Але виховані на юридичній системі аналогій британці роблять це на кожному кроці, і я вчиню за їх прикладом.
Намальований мною на початку статті хуліган носив у кишені пістолет ще до того, як почалася бійка, але, впевнений у власній силі та безкарності, не збирався його застосовувати.
Зараз, побитий, стомлений і принижений, він ще не вихопив зброю, проте істерично кричить «у мене ствол!», сподіваючись переламати хід бійки, яку почав і в якій не може перемогти.
Я не казатиму про ухилення від куль та інше голлівудське карате, це нісенітниця і безглузді фантазії. Пістолет це пістолет, і беззбройна людина абсолютно безпорадна перед тим, хто в неї стріляє.
Але перемогти людину зі зброєю в кишені можна. Якщо дуже сильно вдарити її в щелепу, вона втратить свідомість, не встигнувши сунути руку до кишені. Якщо вдарити її пальцями у вічі, вона на кілька хвилин засліпне, і ситуація подарує тому, хто з нею б’ється, нові шанси.
Ще може статися так, що дружки схоплять нападника за руки, рятуючи від арешту та вічної каторги, або озброєні перехожі візьмуть його на приціл і накажуть завмерти.
Я не знаю, як в цій ситуації діятимуть наші та світові лідери, але перемогти ядерного російського гопника можна. Україна, яка довірливо здала свій пістолет, має не латати бомбосховища та роздавати протигази, а завдавати ворогові несподіваних ударів і як ніколи голосно просити сприяння у дружніх ядерних держав.
Головне не дурити самих себе. Час не чекає. У ворога в кишені лежить наша смерть, і задля того, аби він не встиг її дістати, варто залучити всі можливі засоби».