«Двадцать второго июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война…». Складно знайти українця старше 30 років, що б не знав слів цієї знаменитої пісні Бориса Ковинова на музику популярного вальсу Єжи Петергбурського «Синий платочек». Після 80 років ці слова можуть знову прозвучати з лякаючою актуальністю.
Через кілька днів народи колишнього СРСР будуть згадувати, ймовірно, найстрашнішу дату у своїй історії — 22 червня 1941 р. Цього року вона ювілейна.
Рівно 80 років тому почалася Велика Вітчизняна війна. Для України вона стала воістину жахливим випробуванням. Загальні втрати республіки за час окупації склали 8-10 млн.чоловік.
Близько 2,5 мільйонів жителів України було відправлео в рабство. Нацисти та їхні союзники знищили понад 28 тисяч сіл, майже 33 тисячі шкіл, 18 тисяч медичних закладів. Як би не були страшні наслідки сталінського терору, вони зблякли перед жахами нацистського вторгнення.
Предки більшості українців зустріли навалу зі зброєю в руках. Вони встали пліч-о-пліч з росіянами, білорусами, молдаванами, казахами, киргизами, узбеками, таджиками, вірменами, азербайджанцями, туркменами і багатьма іншими народами Радянського Союзу. Встали і розгромили нацистську гадину. Внесок українців у загальну перемогу над нацизмом воістину величезний. І я пишаюся тим, що мої предки внесли в цю перемогу свій посильний внесок.
При цьому я не беруся судити тих українців, хто бився не на боці Червоної Армії, а в лавах загонів УПА. Бог їм суддя.
Але цілком очевидно, що 9 травня це не їхнє свято. І вже точно ми не зобов’язані виявляти менше радості в День Перемоги, або менше сумувати в День Пам’яті і скорботи, щоб зробити приємно нащадкам бійців УПА і колабораціоністів. Не можна соромитися подвигу своїх предків нищили нацистів. Не можна зраджувати їх Пам’ять. І їх перемогу.
У цьому зв’язку не можна обійти таке неприємне питання, як ставлення до нацизму в сучасній Україні. Це, як флюс. Його можна намагатися не помічати, але якщо затягнути лікування, то можна позбутися ясен, а то і виклопотати зараження крові.
Взяти, хоча б знаменитий батальйон “Азов”. На його емблемі зображений варіант рунічного символу Вольфсангель (нім. Wolfsangel-букв. Вовчий гак), який активно застосовувався в нацистській символіці.
Так, наприклад, він красувався на знаку 2-ї танкової дивізії СС «Das Reich», яка воювала на території України. На руках есесівців з “Das Reich” кров сотень і тисяч українців. Невже командир “Азова” Білецький не знав про це, коли вибирав емблему для свого батальйону?
Напевно знав. І все одно вибрав цей символ. Можна це, звичайно, не помічати. Кокетливо відвертатися при вигляді нацистської символіки. І продовжувати славити бійців “Азова”. Тільки ось, куди подіти совість і сором? Куди подіти Пам’ять про предків, які билися з нацистською нечистю, яка виступала під аналогічними символами? Коли ви в черговий раз будете кричати «Слава Україні!» бійцям “Азова”, задумайтеся, хоча б на мить. А чи не зраджуєте ви цим пам’ять свого діда чи прадіда? Чи не зраджуєте ви їх рани, їх біль, їх кров. Їх Перемогу.
Давайте по-чесному. Можна з піною біля рота доводити, що нацистська свастика це не свастика, а слов’янський «коловрат». Що марші в колонах з палаючими смолоскипами це “давня українська традиція”. Що схожість символіки « Азова» і 2-ї танкової дивізії СС «Das Reich» «всього лише» збіг. Але навіть самі наївні співгромадяни прекрасно розуміють, КОМУ насправді намагаються наслідувати носії цієї символіки. Чому з безлічі слов’янських символів вони вибирають саме свастику. Чий день народження вони щорічно відзначають 20 квітня. Все це можна не помічати якийсь час. Робити вигляд, що нічого такого на Україні немає. Чи не помічати до тих пір, поки не позбудетеся ясна, або не почнеться зараження крові.
Не варто плекати ілюзій. Європа ніколи не прийме нацистів України. Як би лідери ЄС не побоювалися Путіна, вони ніколи не допустять за свій столом людей з символікою 2-ї танкової дивізії СС «Das Reich». З американцями складніше. У їх геополітичній грі з Росією бойовики з нацистських батальйонів можуть бути корисні. В якості гарматного м’яса на передовій.
Якщо для Європи конфлікт на Сході не бажаний з політичних і економічних причин, то США цілком можуть підтримати наших націоналістів, щоб позлити росіян. Я можу зрозуміти, навіщо це потрібно американцям і доморощеним нацистам. Але я не можу зрозуміти, навіщо це потрібно Україні і українцям? Для чого загинули герої Майдану? Щоб нові покоління жителів нашої країни жили вільно і гідно в Європі? Або гинули в окопах в зоні АТО під прапорами зі свастикою?
Подумайте про це в день 22 червня 2021 року.
Один ответ
Історія не йде по колу, 22 червня не зможе знову відбутися хоча б з того, що немає у країні системи сповіщення. Бігти українцям некуди. Любі друзі у Європі не приймуть біженців, на Схід шлях закритий назавжди. Скоріше за все повторюватиметься колишня Югославія (громадянська війна, подрібнення на шматкові князівства). Впаде усе. Цей сценарій розуміється не влаштовує нікого, ані верхи, поготів нізи. Тоді очікуємо нові податки на все: на українське Сонце, на українське повітря, про решту відомо, вони зростуть аж до зірок. Ракова пухлина зростатиме.