Одним з найзатребуваніших українських історичних персонажів став полковник Петро Болбочан. Минулого року в Києві йому встановили пам’ятник («Визволитель Криму», зазначено на постаменті), а в Харкові – погруддя на території військової частини; його іменем назвали бригаду Національної гвардії. Безумовно, український воєначальник, який успішно діяв проти росіян, та ще й у Криму, заслуговує на повагу та увагу. Утім, згадуючи про перемоги і здобутки наших героїв, не можна забувати про їхні поразки і помилки.
Крим-1918: за крок до тріумфу
У квітні 1918 року очолювана Болбочаном Кримська група армії УНР, долаючи спротив більшовицьких військ та підступні дії союзників, пройшла від Харкова до Бахчисараю (при цьому в заслугу Болбочанові особливо ставлять прорив добре укріплених ворожих позицій на Чонгарі). Ще трохи, і українські війська мали би увійти до Севастополя, де Чорноморський флот підняв українські прапори!.. Але не так сталося.
Серед істориків досі триває суперечка: хто в квітні 1918-го перший увійшов до Криму: українці чи німці? Наразі більш переконливі ті, хто стверджує, що першими оборону більшовиків на перекопському перешийку прорвали німці, а відтак українцям не довелося докладати великих зусиль, аби захопити чонгарську позицію.
Хоч би там як, але тоді саме німці відігравали вирішальну роль і ультимативно зажадали від українців забиратися з півострова, щодо якого плекали власні плани. І тут до честі Болбочана треба сказати, що він зумів достойно вийти з дуже складної ситуації: не підкоритися вимогам, уникнути зіткнення та вивести свої війська з Криму не на вимогу німецького командування, а за наказом українського державного керівництва.
Лівобережжя-1919: катастрофа, якої могло не бути
В листопаді-грудні 1918 року Болбочан відіграв важливу роль в антигетьманському повстанні. Завдяки йому Директорія УНР швидко опанувала Лівобережну Україну. Відтак із початком нової українсько-більшовицької війни Болбочан став командувачем Лівобережного фронту армії УНР.
У січні 1919 року Болбочан зазнав нищівної поразки: за короткий час очолювані ним війська втратили Лівобережжя. Після відступу з Харкова, Болбочан дав бій неподалік міста, а відтак відступав, уникаючи серйозних боїв. При цьому він давав Петлюрі політичні поради і нарікав, що, крім Запорізького корпусу, українські війська недостатньо підготовані, та й сам Запорізький корпус потребує відпочинку. А ті сили, які йому присилають на допомогу, він мусить роззброювати, «бо то є зброд, а не військо». Натомість просив прислати «галицькі полки» (січових стрільців). «Раніш я просив 3-4 полки, то було раніш, а тепер давайте уже дві дивізії в повній організації. Через тиждень уже двох дивізій буде мало», — наголошував Болбочан. Адже, за його словами, йому доводилося стримувати добре організованого і чисельно більшого ворога.
Після втрати Полтави його усунули від командування та арештували. Опинившись під слідством, Болбочан доводив, що такий розвиток подій був зумовлений об’єктивними обставинами та різко критикував Петлюру.
Треба сказати, що причини тієї поразки досі залишаються недостатньо досліджені. Свої поразки вивчають неохоче, хоча на них вчитися продуктивніше (як казав Ленін, розбиті армії добре вчаться). Тому й досі важко сказати однозначно: яка тут була доля об’єктивних обставин, а яка – прорахунків Болбочана?
Авжеж, військово-політична ситуація тоді була вкрай складною: з фронту наступають більшовики, їхні місцеві прихильники влаштовують повстання в тилу, німецькі війська вертаються на батьківщину і вимагають «зеленого коридору» (саме німці змусили Болбочана залишити Харків).
Водночас, треба зазначити: насправді, в січні 1919-го ворог не мав чисельної переваги! (Тож, коли Болбочан звітував про чисельно більші ворожі сили – він чи не володів інформацією, чи свідомо дезінформував Петлюру.) До того ж, нашвидкуруч організовані війська більшовицького Українського фронту не вирізнялися ні хорошою підготовкою, ні високою дисципліною. За таких умов цілком реально було би, відступаючи з боями, принаймні виграти час. До речі, на Північному фронті українські війська діяли в той самий час проти тієї ж Червоної армії значно ефективніше.
Очевидно, Болбочан – не єдиний відповідальний за втрату Лівобережжя, але він відповідальний за катастрофічні масштаби цієї поразки, а надто на харкісько-полтавському напрямку.
У вирі отаманщини
Треба зазначити, що в документах часів Директорії Болбочан іменується не полковником, а отаманом, зрештою, як і більшість тодішніх українських військових. Лише згодом, усвідомивши «отаманщину» як одну з причин української поразки, вони згадали про свої офіцерські звання.
Отаманщина мала два виміри:
-
влада непідконтрольних нікому польових командирів на місцях;
-
порушення єдиноначалля в армії.
Апологети часто протиставляють полковника Болбочана бунтівним отаманам – як кадрового військового, що дбав про дисципліну. Насправді ж, його можна взяти за приклад армійської отаманащини.
В січні 1919-го Болбочан, всупереч категоричному наказові Петлюри до останньої можливості боронити Полтаву, здав місто практично без бою. Причому йому в підмогу вислали тих самих галичан (січових стрільців), про яких він просив. Попервах січовики навіть відбили Полтаву, але втримати місто не змогли. Тому зовсім не дивно, що Болбочана усунули від командування та віддали під слідство за «підозрілий відступ, що межував із відвертою зрадою». Проте, з огляду на евакуацію Києва, той невдовзі перебрався до Галичини, де осіли опозиційні до Петлюри праві політики та військові.
У травні 1919-го Петлюра, аби спекатися незручного полковника, запропонував Болбочанові поїхати з військово-дипломатичною місією в Італію. Той погодився, проте уряд УНР ухвалив звернення, «аби п.Болбочана було відкликано із зазначеної командіровки». Проте на початку червня Петлюра проігнорував звернення і наказав відправити Болбочана в розпорядження Української місії в Італії.
У цей час до Болбочана, який перебував у Проскурові, звернувся державний інспектор (український аналог комісара) Гавришко та група командирів Запорізького корпусу, аби він взяв на себе командування. Болбочан погодився, Гавришко видав відповідний наказ (чи було таке право в державного інспектора – питання дискусійне). Проте Петлюра скасував наказ Гавришка, як незаконний, а дії Болбочана, коли той відмовився скласти командування, назвав «самовільним захватом влади». Невдовзі обидва опинилися під вартою, проте Гавришко, скориставшись нагодою, втік, а Болбочан постав перед військовим трибуналом, який засудив його до страти – «за його злочинну акцію, завдяки якій сталась дезорганізація військ УНР, ведучих наступ».
Після цього Болбочан двічі звертався до наказного отамана армії УНР генерала Осецького: з проханням про помилування або зменшення кари і про зустріч. Наказний отаман передавав ці звернення головному отаману – Петлюра лишив їх без відповіді. На третій тиждень пісня винесення вироку Болбочана розстріляли.
Зазвичай, Петлюра до бунтівних отаманів був доволі поблажливий, але до Болбочана виявив нехарактерну суворість. Ймовірно, підозрював, що тут не просто самоуправство, а підготовка до захоплення влади. Як зазначав тодішній міністр внутрішніх справ УНР Ісак Мазепа, «план правих був такий: за допомогою Болбочана усунути соціалістичний уряд і Петлюру та проголосити диктатуру Петрушевича і генерала Грекова» (диктатор ЗУНР і командувач Галицької армії).
***
Безперечно, Петро Болбочан був щирим українським патріотом. Але треба також визнати, що йому часто бракувало військового та політичного хисту. За якийсь рік він зробив стрімкий кар’єрний злет: від командира полку до командувача фронтом (при цьому підполковником став восени 1917-го, а полковником восени 1918-го). У ту революційну добу подібні речі траплялися відносно часто. Утім, далеко не кожен такий злет завершувався успішно. Як засвідчив розвиток подій, командування фронтом виявилося для Болбочана занадто складним завданням. Так само він неправильно оцінив політичну ситуацію, коли погодився на призначення командиром корпусу в обхід Петлюри.
Загалом, постать полковника Болбочана видається не так героїчною, як трагічною, що уособлює всю суперечливість подій сторічної давнини.
Дмитро Шурхало, для «ОРД»
