В липні 1776 року проголошення незалежності тринадцяти американських колоній увінчалося тим, що в Нью-Йорку «патріоти» скинули пам’ятник британському королю Георгу ІІІ. Потім його переплавили на кулі, якими стріляли в британських солдатів. У свою чергу, «роялісти» приховали деякі деталі монумента.
Теперішнє повалення пам’ятників у США, яке багатьох так неприємно вразило, має в американській історії глибоке коріння і значний символізм (така собі варіація на тему «С чего начинается Родина?»))). До речі, київський бессарабський Ленін, з якого почався український «ленінопад», дебютував в 1939 році на Всесвітній виставці в Нью-Йорку!..
Історики подекуди зазначають схожість між Україною та США – мовляв, обидві країни зародилися на фронтирі (https://ord-ua.com//2017/12/30/rozhdennaya-v-pograniche-830-letie-ukrainy/): мінливому військовому прикордонні між різними суспільними формаціями, де відбувається протистояння і взаємодія ворожих світів. Якщо продовжити українсько-американські аналогії, то можна сказати, що проголошення незалежності США почалося з аналогу податкового майдану.
Ніфіга собі, чайку попили!
У 1765 році американські колонії відчули на собі додатковий податковий тягар – британський парламент запровадив відчутний для них «Акт про гербовий збір». Попервах, відповідно до англійських політико-правових норм, колоністи зажадали собі представництва в британському парламенті, аби впливати на ухвалення податкового законодавства. Адже піддані британської корони не повинні обкладатися податками без згоди їхніх обраних представників.
«Податки без представництва – це тиранія!», — таким було початкове гасло американської революції. (Цілком у дусі податкового майдану!)
У підсумку кількарічної тягомотіни, британський парламент, скасувавши більшість додаткових податків і мит, категорично відмовив колоніям у парламентському представництві. Уособленням «податкової тиранії» з боку метрополії стало мито на чай, за рахунок якого утримували флот і колоніальну адміністрацію (тоді чай був стратегічним продуктом і мав значно більше значення, ніж зараз). Попервах колоністи надавали перевагу дешевшому контрабандному чаю, проте британці оптимізували чайний податок так, аби їхній чай міг конкурувати з контрабандним. Відтак глибокого символізму набуло «Бостонське чаювання», коли в грудні 1773 року перевдягнуті індіанцями «Сини свободи» (тогочасні американські екстремісти) викинули вантаж британського чаю в море.
У відповідь метрополія почала закручувати гайки: на початку 1774-го британський парламент ухвалив низку «нестерпних законів», спрямованих на приборкання колоній. У свою чергу, обурені колоністи не лише не убоялися, а й оголосили бойкот товарам з метрополії, а потім восени 1774-го скликали Перший континентальний конгрес, який зажадав широкого самоврядування. Фактично, йшлося про створення під владою британського короля окремого американського парламенту. Тим часом, боротьба перейшла в площину збройного протистояння. Відтак Другий континентальний конгрес влітку 1776-го, з огляду на безперспективність подальших переговорів з метрополією, ухвалив рішення про формування Континентальної армії та проголосив незалежність 13 колоній…
«Невже нащадки не здивуються, коли дізнаються, що теперішні заворушення почалися зі скасування парламентом податку в шилінг з фунта чаю і запровадження податку в три пенси, і не назвуть це неосяжним безумством?», – зазначав правник Деніел Леонард з Массачусетсу (саме в цьому штаті все почалося й набуло радикальних форм).
Аж ніяк не можна сказати, що всі американці одразу стали прихильниками незалежності. Навпаки, серед них було чимало «лоялістів» чи то «людей короля», які воювали проти повстанців – як у складі британської армії, так і в добровольчих формуваннях. Війна 1775-1783 років у значній мірі була громадянською війною. «Лоялістом» був навіть рідний син одного з батьків-засновників США Бенджаміна Франкліна (того, що на $100) – Вільям Франклін. Показово, що після того, як США здобули незалежність, понад сто тисяч осіб (із загальної кількості близько 3,7 млн. осіб) переселилися до Канади та інших британських колоній.
Парламентська альтернатива
Вже згодом американці стали абсолютно переконані в неминучості такого розвитку подій (десь так само, як у СРСР намагалися переконати в неминучості перемоги Жовтневої революції й торжестві комунізму))). Але, насправді, успіх Американської революції в значній мірі зумовлений низкою випадковостей (був випадок, коли густий туман і зміна вітру врятували Континентальну армію від розгрому). Показово, що попервах навіть творці американської незалежності Бенджамін Франклін і Джордж Вашингтон виступали за порозуміння з метрополією. До речі, якби війна між Північчю і Півднем (1861-1865) закінчилася перемогою конфедератів (https://ord-ua.com/2011/04/12/nakaz-yakij-zminiv-svit/), то вона також цілком могла би увійти в історію під іменем «Війни за незалежність», а не «Громадянської».
Можна сказати, що Британську імперію підірвала зайва централізація, в рамках якої на початку XVIII століття (1707) були скасовані окремі англійський і шотландський парламенти, а натомість створили єдиний парламент Об’єднаного королівства. Якби цього не сталося, то на додачу до цих парламентів міг би з’явитися новий парламент американських колоній. Усі вони діяли би під егідою єдиної британської корони. До речі, у той-таки час існував (до 1801) окремий ірландський парламент під егідою британської корони, а Георг ІІІ був не лише королем Великобританії та Ірландії, а й курфюрстом Ганновера. Між іншим, ірландцям дали в об’єднаному парламенті аж сто місць. Дивно, що чогось подібного не запропонували свого часу північноамериканським колоніям (натомість, цілком можливо, негативний американський досвід врахували при розгляді ірландського питання).
Насамкінець, варто зауважити, що США постали як нарочито й виразно мігрантська держава. Показово, що корінні американці (індіанці) отримали громадянство США лише в 1924 році – майже через півтора століття після проголошення незалежності! Шанси на становлення суто індіанської держави були хіба що в разі перемоги британців в Англо-американській війні 1812-1815 років (https://ord-ua.com/2012/07/16/evro-1812-chast-vtoraya-inyie-resheniya/).
Дмитро Шурхало, для «ОРД»
