Спроба вивчити рейтинги сучасних українських авторів стала для мене шоком. У попередні роки Люко Дашвар (псевдонім) займає позиції вищі за Шкляра та Андруховича. Літературний аналіз, який я застосувала до п’яти книжок цієї авторки навів жаху. Що це? Пропагування вбивства? Якась нова мораль за принципом «Щоб ти МВС про сон забуло»? Але, про все по черзі.
Літературна критика має на меті навести приклади аналізу художнього твору, і для цього застосовує специфічні методи. Результат — пояснення: яку картину світу представляє нам автор? Які відносини людина-світ, людина-суспільство у цьому творі? Що нового, у порівнянні з попередніми творами світової літератури, є у творі автора? Останнє питання не має відношення до масової літератури. Масова література – це нижча ланка текстів, які імітують літературу художню, але не несуть жодного змістовного навантаження, відтворюючи у повільній формі сюжети та засоби відомих творів та, частіш, елементи сучасного побуту.
Довідка: «Масова література — розважальна й дидактична белетристика, яка друкується великими накладами і є складовою «індустрії культури». Використовуючи стереотипи масової свідомості й популістську стратегію завоювання публіки, а також примітизувати художні відкриття «високої» літератури, такі твори передбачають спрощене, комфортне читання. Їх типові ознаки — пригодницький або звульгаризований романтичний сюжет, який має зовнішню напружену динаміку і часто щасливий фінал — «хепі-енд». (Літературознавча енциклопедія / Т. 1. — К.: Видавничий центр «Академія», 2007)
Ситуація та настрої суспільства вимірюються у тому числі й тим, яка література є найбільш популярною, які ідеї читачі сприймають, а які – ні. Тут потрібно зазначити, що мова саме про читачів, тобто людей, які частину свого часу приділяють літературі. Ця ланка суспільства є найбільш активною та конкурентоздатною, тому її настрої важливі, погодьтесь. Отже, суспільство вибирає Дашвар. Я приділю увагу декільком книжкам цієї авторки: «На запах м’яса», «Село – не люди», «Биті є» (трилогія). Дуже легкі до читання з динамічним сюжетом та елементом загадковості на межі детективу, але все ж більше психологічні романи про звичайних людей. Про намагання вижити, видертися знизу наверх, змінити на краще своє життя. За сюжетом та набором художніх засобів – масова література з повним комплектом класичних детективних дій у комплексі з психологічною мелодрамою. Навіщо про це писати цілу статтю? А тому, що у творчості Дашвар з’являється лейтмотив, якого не було у сучасній літературі – тема побутового безкарного вбивства з винагородою вбивці, тобто руйнація та знецінення людського життя.
Цивілізовані країни цінність людського життя зробили культом свідомості, підтримують впевненість громадян, що силові органи стоять на їх захисті, що за вбивство людина має відповідати і безкарним вбивство не залишиться. Так, державні механізми не справляються з цим, лише частина вбивств розкривається, але сам механізм застереження діє. Якщо б його не було, суспільства цивілізованих країн перетворилися б у тимчасові ділянки безладу, наслідком чого є втрата незалежності. Такі країни стали б легкою здобиччю будь-якої тоталітарної держави. Отже, визначення людського життя як найвищої цінності суспільства забезпечує утримання цілісності територій.
«На запах м’яса». Головна героїня стає свідком вбивства, бере гроші та авто з сім’ї вбивці за мовчання. Щоправда, вбити саму головну героїню з ревнощів намагалася її ж сусідка, але молодий чоловік заступився і загинув. Далі оповідання йде про те, як саме головна героїня використала отримані гроші та авто. Про загиблого парня – ані слова. Вбивця, сільська жінка Тома, яка вигадала ревнощі, зникає з села разом з чоловіком.
«Село – не люди». Головного героя-сторожа вбивають задля отримання страховки. Вбивця через деякий час втрачає свої статки, які відібрати в нього допомагає його дружина. Неповнолітня коханка вбитого стає місцевою ворожкою.
«Биті є» (трилогія). Ціла черга безкарних вбивств. Одне з них – герой третьої книжки Гоцик, опинившись у Іспанії, у пошуках скарбу знаходить місце, де цей скарб захований, чекає, коли приходить хлопець-іспанець, який розкопує скарб, вбиває цього хлопця і отримує разом з товаришем діаманти. Отримане Гоцик витратить на себе та українку, яку врятує від рабства у іспанських циган, але більш ніколи не згадає про вбитого.
Усі вбивці або свідки вбивств в оповіданнях Дашвар отримали вигоду від своїх дій і не понесли відповідальності, а головне, сприйняли сам факт вбивства як нагоду. Твори написані у реалістичному стилі, відтворюють український побут. Перша думка – а що, так можна? Прихильники Дашвар кажуть: життя таким і є, авторка демонструє нам, що люди у своєї більшості – лайно, з цим неможна не рахуватися. Хай так. Наводять у приклад Стівена Кінга. Натомість з творчістю Кінга у Дашвар є велика різниця: Кінг розповідає про життя у маленьких віддалених містах Сполучених Штатів Америки, де панують свої дикунські закони, відбуваються вбивства, владу захоплюють релігійні фанатики, але у творах Кінга дуже чітко зазначена позиція автора: «Люди, з цим потрібно щось робити». Та ж сама художня лінія є і у хіта кінопрокату минулих років «Нафта» (США). А що в нас?
Книжки Дашвар отримали популярність, пік якої припадає на 2010 рік, тобто задовго до війни, тому списати на війну знецінення людського життя тут неможна. Тоді що є підставою задля формування такого світогляду? Невідомо. Первинні інстинкти людини сильніші і опанують людством за щонайменшої нагоди. Вбити при конфлікті простіше, якщо маєш фізичну силу, аніж іти до суду. Вбити супротивницю простіше, аніж довести коханому, що ти краща. Лише трішечки послабити суспільний закон – хвиля знесе усе. Тільки от зброю ще легалізувати.
Для мене особисто художня цінність «Таємниці» Андруховича у масштабності образів, які він використовує у своєму оповіданні.
Приклад: «Він був нашим карнавальним Королем. Тобто Блазнем. Його називали Льонею і, щиро кажучи, не любили. Але якось так зжилися, як зживаються з неминучим і не найгіршим злом. Він цмулив найдорожчі коньяки й аж трусився від новеньких мерседесів. Тому есдеківський уряд тодішнього Бундесу так успішно проводив свою леґендарну Ostpolitik – вони просто заливали його коньяками і щосезону дарували йому найновішу модель мерса. Таким чином вони стримували радянську військову загрозу. Льоня полюбляв сам сідати за кермо, переважно вночі, і розганятися на московській Окружній до верхньої швидкісної межі. Уявляєш – вражений склерозом і внутрішнім загниванням напівтруп жене серединою зустрічної смуги 180 кеме на годину? У кожного з тих стариґанів була своя фішка. У Льоні це були коньяки і мерси, у Косигіна – джаз».
На мій погляд, аналітики, тут існують одночасно шість планів. Неймовірно, але факт: 1) Брежнєв король карнавалу, 2) суспільство називало короля лестливо-зменшувально Льонею, 3) Брежнєв щось любив (коньяки та мерседеси), 4) Німеччина проводила свою політику, використовуючи слабкості Брежнєва, 5) військова загроза відступала завдяки тому, що Брежнєв любив коньяки та мерседеси, 6) король, генеральний секретар СРСР жене на максимальній швидкості вночі мерседес по окружній Москви. Ті, хто знаються на теорії середньовічного Свята дурнів, зрозуміють ще більше. Ці шість планів у одинадцяти реченнях створюють наявний образ цілої країни у певний час її існування. Так виглядає художня література, не масова, а художня.
Негативне сприйняття літературної критики походить від радянських часів, де критика ставала прерогативою держави та була обов’язковою для усіх. Не погоджуватись неможливо. Однак, зараз інші часи. У цивілізованих країнах літературна критика лише дає поштовх до аналізу, іншу точку зору. На моє особисте переконання, твори Дашвар цілком підпадають під ст. 300 Кримінального кодексу України щодо пропаганди культу насильства. Але ні у якому разі оцінювати літературу так неможна. Формально – ст. 300 ККУ. Реально – ми демократична країна, яке має цивільні важелі, щоб розібратися з тим, що з нами відбувається.
Одразу зазначу: я вважаю, що авторка (Дашвар) тут ні до чого. У демократичному суспільстві літератор має право писати що завгодно та пропонувати свої твори видавництвам і отримувати за це гроші. Видавництво (Дашвар друкує один з найкращих, на моє переконання, видавців) також керується законами ринку: купують – друкуємо. Тому питання знецінення людського життя, яке стає популярним у суспільстві у частині масової літератури – це проблема становища літературної критики держави в цілому. Що роблять в нас філологи? За копійки заробляють копірайтингом? А ще? І хто заплатить тому критику за негативну рецензію, якщо видавництво планує додатковий наклад? В мене немає відповідей. Я сама вперше за декілька десятків років пишу літературний відгук лише тому, що злякалась. За країну, за себе, за кожного з нас. Інстинкт самозбереження змусив оновити усі знання. Коли стотисячними накладами моєю країною крокує пропаганда знецінення людського життя, коли талановито створена масова література у особі прекрасної літераторки Дашвар, бере верх над Андруховичем та Шкляром, я можу лише подати сигнал, що щось не так. І я не знаю, де вихід.
Наталя Кашкевич, для ОРД
