Человек не терпит насилия!

Справа журналіста Коцаби: за законами воєнного стану

Адреса: http://ua.racurs.ua/738-aresht-jurnalista-ruslana-kocaby-derjavna-zrada

Справ а журналіста Коцаби: за законами воєнного стану

Володимир БОЙКО 09.02.2015 16:46

Поставка електроенергії в окупований Крим для потреб військових частин окупанта державною зрадою не є. А інтерв’ю громадянина Коцаби російському телеканалу — це «перехід на бік ворога…»

8 лютого 2015 року в Україні почались нові правові реалії: суддя Івано-Франківського міського суду Дмитро Руденко ухвалив арештувати на два місяці журналіста Руслана Коцабу, батька двох неповнолітніх дітей, якому Служба безпеки України висунула обвинувачення в державній зраді (ч.1 ст.111 КК України) та перешкоджанні законній діяльності Збройних сил України та інших військових формувань в особливий період (ч.1 ст.114-1 КК України).

Судячи з тексту ухвали, злочинні дії Р.Коцаби полягали в тому, що він в умовах мирного часу говорив, що мобілізація є брутальним порушенням законності — саме тому, що в Україні діє правовий режим мирного часу. І що якби були підстави для мобілізації, то перше, що мав би зробити президент України та Верховна Рада — запровадити правовий режим воєнного стану.

З точки зору СБУ, і суддя Д. Руденко та прокурор П. Гаврилюк з цим згодні, подібні висловлювання слід кваліфікувати як «перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України». На доказ державної зради та перешкоджанні законній діяльності Збройних сил України та інших військових формувань в особливий період (що таке «особливий період» не знає ніхто — принаймні, в Конституції України про це ані слова) суддя послався на те, що підозрюваний Р. Коцаба свої думки висловлював в інтерв’ю російським ЗМІ та навіть літав у Москву для участі в програмі на російському телебаченні.

Без сумніву, висловлювання Р. Коцаби, який закликав саботувати беззаконня (тобто мобілізацію, оголошену без запровадження воєнного стану), не мають жодного відношення до журналістики, — це пропаганда в доконаному вигляді. Напевно, він літав у Москву не власним коштом. Також цілком можливо, що в багатьох громадян висловлювання Р. Коцаби та його співпраця з російськими телеканалами викликають огиду. Але, по-перше, мобілізація в мирний час, без оголошення правового режиму воєнного стану справді є антиконституційним заходом, що грубо порушує права людини, і з цим не посперечаєшся. Більш того, абсолютно очевидним є те, що під ознаки державної зради підпадають якраз не висловлювання Р.Коцаби, а відмова президента Порошенка запровадити воєнний стан за умов явної агресії проти України з боку сусідньої держави.

По-друге, право Р.Коцаби на публічне висловлювання своїх думок (за винятком тих, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу та пропагують воєнні дії чи злочини проти людства) гарантовано Конституцією України та зобов’язаннями України перед Радою Європи. Обмежити таке право Україна може лише шляхом запровадження спеціального правового режиму — воєнного стану або надзвичайного стану — з одночасним повідомленням європейських інституцій, передусім Європейського суду з прав людини, про тимчасовий відступ від положень Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.

Звісно, у разі небезпеки для державного суверенітету чи загрози збройної агресії держава може обмежити певні права людини, зокрема право на вільне висловлення думок. Це робиться за спеціальною процедурою шляхом запровадження спеціального правового режиму — воєнного стану. При цьому, щоби заборонити Р. Кацабі висловлюватись з приводу мобілізації, такий правовий режим слід було ввести навіть не в Донецькій чи Луганській області, а в Івано-Франківській.

Але найбільше в ухвалі про обрання запобіжного заходу привертають увагу закиди на адресу підозрюваного за його виступи на російському телебаченні, які, з точки зору судді, слугують доказом державної зради. Між іншим, Україна та Російська Федерація — це стратегічні партнери, принаймні Україна не збирається денонсувати «Договір про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною та Російською Федерацією».

Наразі дипломатичні відносини між Україною та РФ підтримуються на максимально високому рівні — рівні повноважних і надзвичайних послів. Україна сумлінно платить Росії за газ, нещодавно уклала договір про постачання електроенергії в Кримський федеральний округ, активно нарощує виробництво Липецька кондитерська фабрика тощо. В Україні безперешкодно працюють десятки представників різноманітних російських телеканалів, а питання запровадження візового режиму чи хоча б зменшення рівня дипломатичного представництва навіть не розглядається.

Тобто поставка електроенергії в окупований Крим для потреб військових частин окупанта державною зрадою не є. А інтерв’ю громадянина Коцаби російському телеканалу — це «перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України».

Фото: суддя Дмитро РУДЕНКОТе, що Руслан Коцаба є політв’язнем, очевидно: достатньо лише прочитати високохудожній витвір судді Руденка, в якому зі сміхом можна коментувати кожний рядок. Але спробуємо замислитись: чи були б можливі подібні арешти, якби в Україні працювали чесні судді та некорумповані прокурори, а влада була розподілена на незалежні гілки? У який би тоді спосіб президентське оточення примушувало б судів арештовувати активістів Майдану в січні 2014 року чи критиків антиконституційної мобілізації — через рік?

З суддею Руденком зрозуміло — він вдягнув суддівську мантію в 2010 році, його перша «п’ятирічка» сплине 29 вересня 2015 року й тому зараз «його честь» просто заробляє собі майбутню рекомендацію для призначення суддею безстроково. Але що саме примусило прокурора Гаврилюка погоджувати явно беззаконне подання на арешт? Напевно, переконаність у власній безкарності.

Чим може закінчитись «справа Коцаби» для її організаторів, передбачати зараз важко. Усе залежить, передусім, від позиції самого ув’язненого та українських правозахисних організацій (про позицію уповноваженого Верховної Ради України з питань прав людини промовчу — серйозно цю мадам давно вже ніхто не сприймає). Але можна стверджувати напевно, що з 8 лютого 2015 року в Україні розпочалась фінальна стадія процесу руйнації державних інституцій. Принаймні, якщо Генеральна прокуратура України негайно не відкриє кримінальне провадження щодо судді Руденка та прокурора Гаврилюка, наслідки «справи Коцаби» для нинішньої влади будуть безрадісними.

Оцените материал:
54321
(Всего 0, Балл 0 из 5)
Поделитесь в социальных сетях:

9 ответов

  1. что так вонуешся посидит-совсем немножко а потом будет в верховной раде дупутатом : как и картавый и юлька облигация : ты до сих пор думаеш что фсб РОССИИ ето волонтеры :- ошибаешся там профи говорью предельно честно :- они свою работу знают а в нас одна хуета блудит по владимирской без роду и племени

  2. Посадка Коцабы, это как посадка Луценко и Тимошенко. На всех их негде клейма ставить и сидеть им есть за что, но только не за то, что им предъявили, что было просто заказушной рассправой, как и в Коцабы, а это ещё один тревожный звонок избирательного кривосудия.

  3. Кто-то серьезно считает, что в Украине, где все продается и покупается, есть журналистика? Не смешите, Шура! Вся эта “независимая” братия устроилась в ВРУ, напрочь забыв про все этические нормы журналистики. Журналист — это независимый объектив мирового сообщества, а не одного курятника, где утреннюю мессу заказывает ободранный петух.

  4. Люди добрі не робіть з цього конченого Коцаби- героя. Цей мудак останні роки займався ” заказухами” за гроші паплюжив і оббріхував людей, ламав людські долі, отримуючи за це гроші. А між іншим в тих людей тоже є діти, — він про це недумав. Але жадоба до грошей привела Коцабу до тюрми, і це Божа кара. Цей покидьок не висловлював.свою думку, а закликав, в непростий для Украіни час відмовитись від мобілізаціі і посіяти паніку створивши картинку для кремля. Це професійний провокатор який працює на ворога, і якщо би це було у мирний час- це власна думка, а зараз це зрада державі. Порошенко молодець що заявив , що так буде з кожним, і не потрібно нікому піаритись, що ви борці за свободу слова, бо хто буде на цій темі піаритись, то сам воріг Украіни. До тюрми мають попасти вся ВО”Свобода” бо це не партія , а секта яка своіми радикальними закликами спровокувала анексію криму і війну на сході, іх треба судити за зраду державі і разом з комуністичною партією заборонити іі існування.

  5. Уже взяты за одно место 19 активных критиков мобилизации – Порошенко
    Президент Украины Петр Порошенко возложил на критиков украинской мобилизации ответственность за нанесение весомой угрозы безопасности государства. Соответствующее заявление он сделал на открытии заседания Кабинета Министров.
    Президент уверен, что две недели назад была запущена мощная информационная кампания, направленная на срыв мобилизации.
    Петр Порошенко заявил, что бороться с такой угрозой со стороны так называемых журналистов и общественных деятелей будут в той же мере эффективно, как и на войне.
    «СБУ обнаружила притон, откуда генерировалась антиукраинская активность, уже взяты за одно место 19 активных критиков мобилизации», — сообщил Глава Украинского государства.
    При этом, он отметил, что здесь речь не идет о демократии и свободе слова, так как это антиукраинская деятельность, а украинский народ – на его стороне.
    Президент также рассказал, что среди руководителей местного самоуправления есть те, кто саботирует мобилизационный процесс, отказываясь оповещать и вручать персональные повестки военнообязанным. Он подчеркнул, что этим вопросом будут заниматься правоохранительные органы.
    Уже сегодня, по его словам, со своих должностей будут уволены губернаторы, в чьих областях мобилизация проходит «слишком медленно».
    Как известно, на днях СБУ задержала ивано-франковского журналиста Руслана Коцабу, выступавшего против мобилизации. Для него уже избрали меру пресечения в виде 2 месяцев содержания под стражей.

  6. Хороший мальчик Остап Дроздов. Очень жаль его, но он будет следующим за Коцабой. Боюсь,что его будет некому защитить.Эта революция сожрет своих детей.

  7. Ця війна просто-напросто вбила, розстріляла українську журналістику. Путінська пропагандистська машина переплавила російські ЗМІ в суцільні “Вести России”.
    Новоросія має свої “Вести Новороссии”. З болем мушу визнати, що українська журналістика поступово перетворюється в аналогічні “Вісті України”. Ворог перемагає тоді, коли його починають копіювати і дзеркалити. Ми вже почали. Самі того не помічаючи, ми добровільно погоджуємось на часткову втрату свободи слова. Крок уліво, крок управо від загальноприйнятого тренду – і ти вже ворог народу. Буквально рік тому ми могли вільно дискутувати, вільно висловлюватися з усіх приводів – зрештою, вільно думати. А тепер кожен, хто хоче висловитися з будь-якого приводу, мимоволі робить поправку на те, як це виглядатиме збоку і чи співпадають твої судження з уявною більшістю, яка тоталітарно витає над усіма нами.
    Ми по сантиметру сповзаємо в російську матрицю, бо замість дискусії різних поглядів ми отримуємо перепалку кровних ворогів, а націонал-люмпени до кожного інакодумця мають убойний аргумент “чому ти досі не на фронті?”. Всі на всіх накидуються зі злістю, з піною на устах, з ярликами. Ми всередині країни розв’язали війну всіх проти всіх, засновану на неповазі, запереченні іншої точки зору. І це – не про Росію. Це – про нас теперішніх. Віднедавна я почав ділити колег-журналістів на дві категорії. Перша – “укропи”, і вони слова “давайте про це поговоримо” замінили на “слава Україні”. Вони б чудово вписалися в атмосферу ОРТ. Друга категорія – справжні журналісти, які ними залишилися, незважаючи ні на що, і вони далі працюють на вістрі, не втратили свою критичність і змушують людей думати. Так-от: що робити з правдою? Це питання постало перед усією українською журналістикою. Що робити з правдою, яка є незручна, неприємна, колюча, подекуди розгромна? Що робити з правдою, яку важко спростовувати і з якою невигідно сперечатися? Свобода слова Фото из открытых источников Українська журналістика була основним критерієм відмінності України від Росії. Але тепер вона загнулася на простому питанні: що робити з правдою, яка робить війну не лише пафосно-героїчною – але й реальною, беззмістовною, тяжкою, без прикрас, із людськими слабкостями й жадобою піару, з бездарністю владної верхівки, зі страхом критикувати державу, з полохливою оглядкою на “мнение большинства”. Журналістика як вільна професія померла в ту саму мить, коли вона почала накладати негласні табу на деякі теми та проблеми. Справа навіть не в цих табу – а в боязні піднімати незручні теми в незручний час. Більш вигідно і зрозуміліше перетворитися на “синьо-жовту кісєльовщину” і з мікроскопом полювати на кожного, хто в публічну сферу витягує незручні теми. Це дуже по-московськи, тому що Путін теж вважає, що критика робить його країну слабшою та оголює її вразливі точки. А я так не вважаю. Здоровою є та країна, яка вміє реагувати на демотиватори, на негативи про себе. Отут, вибачте, ми стаємо майже Росією. Паніка й істерика трапляється з колегами-журналістами, коли їм доводиться вибирати між правдою, яка за собою тягне осуд, — і замовчуванням, яке полегшує життя. Наша професія зараз проходить найдраматичнішу фазу свого росту, і я хотів би вірити в краще. Але коли я чую прямі заклики колег НЕ піднімати ті чи інші проблеми (які є правдою), НЕ писати правду про негативні явища на війні, НЕ давати слово людям, які протестують проти війни “до останнього українця” – я поволі починаю бачити тінь триколору над українською журналістикою. Багато моїх колег вважають, що критика армійського начальства підриває патріотичний дух народу. А я кажу, що ніхто краще не підірвав патріотичний дух народу – як сама держава своїми недолугими і відверто злочинними діями чи бездіяльністю за останній рік. Отут питання на засипку: що робити з правдою, яка підриває патріотичний дух народу? Я б по-іншому сформулював: чи може правда бути шкідливою? Скажу прямо. Це ж якими треба бути слабкими, цинічними лицемірами – аби після Революції Гідності боятися правди в усіх її проявах! Українська журналістика, боюсь накаркати, обирає шлях російської. Замовчувати, приховувати, делікатно оминати своєю увагою контр-трендові прояви, відсікати “сучки і задоринки”, шліфувати інформаційний простір у кращих традиціях “великодержавного агітпропу” – щоб боронь, Боже, ворог не тішився. Це – ознака слабкості. Це – непрофесійно. Врешті-решт, це нечесно. Ще вчора, коли “Айдар” визволяв місто Щастя і затримував сепаратистського мера Луганська – журналісти співали алилуя. А сьогодні, коли ті самі герої палять шини біля Адміністрації свого головнокомандувача – ті самі журналісти називають айдарівців запроданцями Кремля і ретельно глушать будь-які згадки про інцидент на Банковій. Мені гидко. А вам? У липні минулого року відбулася перша ротація наших хлопців, які вернулися з передової. Їх, справжніх героїв, везли, як худобу, в вагонах, подовгу тримали на транзитних станціях у глибоких степах. Журналісти робили зворушливі сюжети про те, як їх зустрічали з квітами, сльозами і малими діточками – але коли бійці розповідали про скотське ставлення з боку командування, ці синхрони чомусь не потрапляли на екран. Не знаю, яким чудом мені вдалося запросити трьох солдат-добровольців у студію, аби вони розповіли просту людську правду про війну. Про те, що їм не дали ні зброї, ні амуніції, що вони пили воду з озера… Це була правда, їхня правда. Наступного дня колеги-журналісти мене звинуватили в підриві бойового духу. Я чув версію, буцімто це були переодягнені актори театру. Минуло кілька місяців – і ці самі колеги-журналісти вже пишуть гнівні статті про те, що дійсно держава недопрацьовує в цьому питанні. І їм досі не гидко. Ще влітку я запросив у студію матерів, які просили повернути їхніх виснажених синів бодай на тимчасовий відпочинок. Матері розповіли про всі глупства, які їхнім синам доводиться бачити на фронті. Наступного дня деякі “криві” колеги-журналісти почали волати, що це – технологія Медведчука і що це підсадні матері. А це були ті самі матері, які під час Революції цілий тиждень по ночах носили їжу на вулицю Рубчака, де активісти тримали в облозі місцевих “беркутят”, аби ті не виїжджали на Київ. Жінки телефонували мені і плакали від безсилля. Дівчатка-журналістки зараз буквально б’ються за редакційне завдання – робити репортаж із чергових похорон чергового героя. Це стало дуже модно і навіть престижно серед журналістів – робити такі репортажі, які наганяють сльозу. Деякі телеканали навіть роблять цілі міні-проекти спогадів про Небесну сотню, які розривають душу. Це класно, це рейтингово. Але ніхто з моїх колег-журналістів не поїхав на похорон 19-річного контрактника, який загинув на полігоні під час перезаряджання зброї. А там теж є згорьована мати, посивілий батько. Правда також і в тому, що частими є смерті та каліцтва “на рівному місці” — через п’янку, халатну безпечність, неготовність служити, власну дурку. Солдати все це знають, волонтери теж – але журналісти відмовляються про це говорити вголос. Два тижні тому я акуратно підняв проблему алкоголю в АТО. Я пропонував своїм колегам-журналістам продовжити цю тему. Відмовились. Сказали: ми – патріоти, ми не будемо про це писати. Виходить, патріотизм полягає в тому, аби на похоронах вигукувати “Герої не вмирають” — і нічого не робити, аби герої дійсно не вмирали. В ефір приходить командир штурмової роти, який пройшов Афган і нашу війну. Запитує: як можна було в серпні-місяці різко зупиняти наступ українських військ, коли сепаратисти втікали хто куди міг і здавали місто за містом? Розповідає про бардак на передовій, про самозванців, які поставали депутатами. Мої колеги-журналісти наступного дня обурюються: ну навіщо ти даєш в ефір цей негатив? Ну звісно – краще писати пафосні статті про непереможну (читай – радянську) армію. Ну а якщо ти в ефірі почнеш обговорювати тему: чи варто все-таки припиняти цю війну і на яких засадах – то наступного дня на арену вилізуть усі клавітуарно-фейсбучні герої з вимогами воювати до кінця і дійти до Москви. Звісно, без їхньої прямої участі. Одного з таких клавіатурних героїв я скерував до мого знайомого командира взводу, який проводить набір добровольців. Знаєте, чим це закінчилося? На пропозицію піти добровольцем цей “герой” утікав так, що ледве мешти не погубив. Думаю, більшість із тих, хто таврує “неугодних”, теж хочуть воювати чужими руками і втрачати чужі життя. Щоб потім купляти траурні вінки і писати репортажі з чергових похорон. Може, я чогось не розумію. Але якщо держава не забезпечує свого захисника всім необхідним, якщо добровольці досі не можуть отримати статусу учасника бойових дій, якщо каліки досі не відправлені на протезування за кордон, якщо населення стрімко втрачає бойову мотивацію – то хто, як не журналісти, повинні про це говорити? Щойно ти професійно виставляєш на обговорення ці та інші проблеми, які турбують людей, – тебе неминуче прокляне кожна друга жіночка з фейсбуку, на чиїй аватарці або Ісусик, або Богородиця, або палаюча свічка. Ще гірше – коли тебе засуджують твої колеги, які по п’ятницях збираються трошки побухати після робочого тижня, присвяченого боротьбі за Україну. Свого часу я підняв проблему біженців із Донбасу. Як виявилося, в багатьох із них і справді буйно цвіте “вата” в голові – але тоді колеги-журналісти розцінили цю статтю як розкольництво. У відповідь я зробив експеримент: кожному критику я написав із проханням узяти до себе біженців, цілком конкретних. Ніхто не відповів. Ніхто. Але вони й зараз – затяті соборники, для яких “Донбаснаш”. Якось я натрапив на жесть-сюжет про те, що на Прикарпатті створили дитячий батальйон із діток 4-10 років. Для підняття бойового духу односельчан. Спочатку я подумав, що це жартівливий репортаж із рубрики “Приколи на периферії”. А виявилося, що журналісти на повному серйозі захоплювалися цією подією. Показали цих чокнутих мамусь і бабусь, які тішилися з того, що їхні діти виростуть і знищать Путіна, коли передивляться усіх Сімпсонів. У сюжеті був присутній і гімн України, і молитва до Діви Марії, і збір коштів на АТО, і “Героям слава”. Усе – всерйоз, похвально, заохочувально. Після таких репортажів лугандонська вата нервово курить збоку. Коли волонтерську допомогу розбазарюють нечесні полковники чи капітани – ти не маєш право це оприлюднити, бо клавіатурний герой завтра тебе звинуватить у підриві волонтерського руху. Чіпати Коломойського ні в якому разі не можна – він же же патріот, фінансує війну, зберіг для нас Дніпропетровську область. Вимагати покарання для доморощених полководців – це потрапити під статтю “дискредитація Збройних сил України”. Задаватися питанням: а чи можна силою гнати на війну людей, які досі не отримали від держави гарантій виконання її обов’язків – це смертний гріх. Узагалі, давати можливість звучати правді чи іншій точці зору – це наразитися на шквал звинувачень. Я починаю сумувати за тією справжньою журналістикою – вільною, творчою, професійною, яка змушує людей думати, співставляти, яка риє під систему, яка протистоїть їй, яка провокує на роботу над помилками, яка робить країну сильнішою. Хіба не за це був Майдан? Питання досі відкрите. Що робити з правдою? “А братія мовчить собі, витріщивши очі” (Т.Г.Шевченко, “Сон”) Остап Дроздов, журналіст

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.

Читайте также

ДСНС чи МНС

Шановні рятувальники! Ця тема призначена для комплексного обговорення проблем та пропозицій! Хто на вашу думку був би гідний очолити службу?

ДЛЯ ОКПП

Що еліта мовчите? А де прес-служба, а де ця блядь? Показушно-брехлива зі своїм фотоапаратом? Яка вміє тільки про псів писати……

В Україні обговорюють статтю Путіна

На провідному експертному інтернет-телеканалі «UkrLife.TV» методолог, радник Офісу президента і політолог розповіли, що вони думають про висловлювання російського президента у…
НОВОСТИ