На майбутнє радимо судді Окружного адміністративного суду Володимиру Івановичу Келеберді позовні заяви читати до того, як брати завдатки, а не після того. Бо буде – як у феєричній справі про позбавлення українського громадянства кандидата в народні депутати про 132-му виборчому округу Аркадія Корнацького, що тягнеться з 16 жовтня, і про яку ми почали оповідати в першій частині цієї статті http://ord-ua.com/2013/12/06/povna-keleberda-abo-chomu-roman-zabzalyuk-sklav-deputatskij-mandat/?lpage=1 .
Власне, в цій справі цікава не сама фабула, позаяк фабули, як такої, там не має. Бо окрім кількох не дуже розумних людей на кшталт Левка Лук’яненка, які повірили фальшивкам Забзалюка й Соколова, ніхто більше не сумнівається в тому, що Аркадій Корнацький на законних підставах є громадянином України й не має громадянства жодної іншої держави. Розуміють це й суддя Келеберда й позивач Шиманський. Ба більш того, невідомо з яких причин (а точніше – дуже відомо з яких саме, бо миколаївський губернатор Круглов ось вже три роки безуспішно намагається накопати на Корнацького бодай якийсь компромат) ще влітку 2013 року Державна міграційна служба України раптом «з власної ініціативи» направила запит до Російської Федерації. І отримала вичерпну відповідь, що уродженець Первомайського району Миколаївської області Корнацький Аркадій Олексійович вийшов з російського громадянства ще в 2005 році й на даний час громадянином Росії не є.
Тож питання не в сюжеті – урешті-решт, будь-який придурок може подати до суду будь-який позов. Той же Шиманський запросто міг би зажадати від Окружного адміністративного суду м.Києва, наприклад, скасувати свідоцтво про народження Корнацького. Чому б ні? Папір він усе стерпить, головне – аби позивач сплатив судовий збір. От тільки не всякі позовні вимоги суд вправі розглядати, бо в судовому порядку позивач може захищати не будь що, а лише своє порушене або оспорене право чи охоронюваний законом інтерес.
Панахида по правосуддю
Отже, перше запитання, яке мало б виникнути в Келеберди ще на стадії підготовчого провадження: які саме права Шиманського (право на працю, на відпочинок, на вільне відправлення релігійних культів і т.п.) порушило в 2005 році обласне управління Миколаївської міліції, видаючи український паспорт громадянину Корнацькому? І яким законом захищається його інтерес це рішення скасувати? Це – тобто суб’єктну правоздатність позивача – Келеберда мав перевірити ще до початку розгляду справи по суті. Після чого – піти в нарадчу кімнату й винести рішення про відмову в задоволенні позову. І той факт, що ця судова комедія тягнеться досі дає підстави вкотре зробити широке узагальнення.
Звісно, Володимир Іванович Келеберда – це унікальний суддя, який давно й натхненно працює в зв’язці з найвідомішим юристом сучасності Андрієм Портновим і про витівки якого преса пише ще з тих часів, коли він іменем України чудив у Шевченківському райсуді столиці. Але навіть Келеберда виглядає вже не так одіозно на тлі того, що нині повсякчасно коїться в адміністративних судах усіх рівнів. Принаймні, якщо раніше судді вважали себе все ж таки юристами й при винесенні найбезумніших рішень намагались дотримуватись бодай основоположних процесуальних формальностей, то після призначення головою Вищого адміністративного суду України Ігоря Темкіжева «їх честі» подібними проблемами вже не обтяжені. Втім, враховуючи, яку шваль Темкіжев натягнув у адміністративну «вишку» з Донецька, і те, яких високопоставлених рейдерів він обслуговує особисто, дивуватись тут нема чому.
Але повернімось до юридичного лікнепу. На прикладі справи про позбавлення Степана Бендери звання «Герой України» (http://ord-ua.com/2010/04/09/-krayina-neperedbachuvanogo-pravosuddya/ ) ми вже пояснювали одну з особливостей того лиха, що спіткало Україну – так званого «портновського правосуддя». Це – розгляд справ за відсутності суб’єктної правоздатності позивача. Процитуємо уривок з тієї давньої статті:
«спочатку — невеличка вправа на розвиток логічного мислення. Запитання перше: чи може заступниця керівника Адміністрації Президента Анна Герман звернутися до суду з позовом про розірвання шлюбу між Віктором Януковичем та його дружиною Людмилою? Уявімо ситуацію, що Анна Миколаївна вважає, що пані Людмила своїм вікопомним беретом паплюжить образ першої леді держави і, взагалі, не пара новообраному Президентові України. І з цих міркувань, без відома самого Януковича та його дружини, заявляє позов у Оболонський районний суд м.Києва (за місцем офіційного проживання подружжя Януковичів) про розірвання чужого шлюбу.
Відповідь на це запитання є очевидною: безсумнівно, може. Бо від Ганьки годі очікувати все, що завгодно.
Тож наступне запитання: а чи вправі Оболонський райсуд приймати такий позов? Правильна відповідь буде: так. Якщо позов відповідає формальним вимогам (містить адреси учасників справи, обґрунтування позовних вимог, оплачений судовим збором і т.д.), то суддя зобов’язаний його прийняти та порушити провадження в справі.
Зовсім інша відповідь буде на третє запитання: а чи вправі суд задовольнити позов і розірвати шлюб на вимогу сторонньої особи? — Категорично ні. Бо в суд громадяни (безпосередньо чи через представників) звертаються за захистом свого оспореного чи порушеного права або охоронюваного законом інтересу. А ніякі права чи законні інтереси Анни Герман шлюб Януковича не порушує. Інакше кажучи, Герман не має конкретної правоздатності в цьому питанні.»
Справа щодо «геройства» Бандери – то були лише перша ластівка. Нині за позовами сторонніх осіб (наприклад – громадянина Кармазіна) адміністративний суд скасовує рішення ЦВК про реєстрацію народних депутатів України, анульовує підсумки голосування через майже рік після їх проведення чи намагається скасувати рішення про надання українського громадянства.
Звісно, судді прекрасно знають, що саме захищається в судовому порядку. І тому розглядають справи, подібні до позову Шиманського (правильніше б було його назвати позовом Соколова-Забзалюка) лише в двох випадках: або якщо їм за це добре заплатять, або якщо надійде вказівка з Адміністрації Президента.
Наприклад, все той же невгомонний донецький адвокат Оленцевич, натхненний тим, як за його позовом був скасований Указ Президента про присвоєння Степанові Бандері звання «Герой України», потім ще неодноразово звертався до адміністративних судів з подібними позовами. Але кожного разу отримував велику дулю – провадження навіть не відкривалось.
Ось останній такий приклад, цитуємо повідомлення інформагентств:
«Вищий адмінсуд повернув одну з позовних заяв щодо визнання незаконним указу президента стосовно помилування екс-міністра МВС Юрія Луценка. Про це йдеться в рішенні суду, оприлюдненому на офіційному сайті ВАСУ. “24 жовтня 2013 року Вищий адміністративний суд України ухвалив рішення повернути позивачу (громадянину Оленцевичу) позовну заяву про визнання незаконним та скасування Указу Президента України № 197/2013 від 07.04.2013 “Про помилування засуджених” в частині помилування Луценка Ю.В.”, йдеться в повідомленні. У ВАСУ зазначають, що позивач не усунув недоліки своєї заяви, не виправив неточності, не обгрунтував вимоги і не пояснив, чим саме оскаржуваний указ Януковича порушує його особисті права».
Інша річ – якщо судді пообіцяти 100 тисяч доларів, та ще й передати 80 тисяч завдатку. Тут вже ніякий Кодекс адміністративного судочинства не перешкодить відкрити провадження за позовом особи, яка вимагає скасувати акт індивідуальної дії, що ніякою мірою її не стосується.
Суддя-«кидала»
От тільки Келеберда припустився серйозної помилки. Він був впевнений, що, оскільки Аркадій Корнацький є кандидатом від опозиції, то рішення, яке унеможливить його участь у виборах, можна не узгоджувати з Адміністрацією Президента – мовляв там все однаково не будуть проти. Через це за кілька хвилин по тому, як позов Шиманського потрапив до канцелярії суду, «його честь» вже відкрив провадження по справі. А ще за кілька хвилин – призначив слухання на наступний день, 17 жовтня 2013 року.
У першому ж засіданні Келеберда заявив, що розгляне позов упродовж трьох днів і навіть виніс ухвалу про перехід у письмове провадження (є така процедура в «портновському правосудді» – коли суд розглядає справу без судових засідань, виклику сторін та інших атрибутів буржуазного судочинства). Але, почитавши матеріали справи й побачивши, які саме документи подала на запит його честі Державна міграційна служба України та Державна прикордонна служба України, Володимир Іванович сильно замислився – ці органи повідомили, що Корнацький є громадянином України й ніколи з травня 2005 року не користувався російським паспортом. А представник Аркадія Корнацького, залученого в цю справу в якості третьої особи, надав довідку Генерального консульства Російської Федерації в Одесі про те, що свій російський паспорт Аркадій Олексійович здав вісім років тому.
І тут у ситуацію втрутився голова Окружного адміністративного суду Києва Павло В’ячеславович Вовк, який спить, і бачить, як позбутись Келеберди. Злостивці брешуть, що Павло В’ячеславович начебто «настучав» Портнову на Келеберду, розповівши, що той взяв з Соколова гроші за позбавлення Корнацького українського громадянства, не поставивши про це до відома Адміністрацію Президента. Попри те, що Келеберда – це креатура Портнова, Андрій Володимирович був змушений доповісти про скандал Льовочкіну, на що отримав чітку вказівку: з огляду на майбутній Вільнюський саміт тимчасово припинити «бєспрєдєл» і до 29 листопада Корнацького з виборів не знімати, а далі – як карта ляже.
У результаті Келеберда різко передумав розглядати справу в порядку письмового провадження й став тупо переносити судові засідання та всіляко відтягувати проголошення рішення. Внаслідок цього суд остаточно перетворився на фарс: Шиманський лише розводив руками, коли представник Корнацького, адвокат Сергій Рахманов, став розпитувати, де позивач узяв отой лист Управління Федеральної міграційної служби Російської Федерації на ім’я якогось там адвоката Авдеєва, хто такий Авдеєв і за яких обставин Шиманський з ним познайомився, з якого дива Шиманський вирішив, що Корнацький не здав у 2005 році свій російський паспорт і хто повідомив Шиманському, що Корнацький, начебто, тим паспортом досі користується? І, головне, яким чином обставини набуття Аркадієм Корнацьким українського громадянства стосуються пана Шиманського, його прав і законних інтересів?
Тоді Соколов, у сподіванні, що Келеберда все ж таки виконає свої обіцянки, був змушений в останній день, тобто 14 листопада, подати документи до ЦВК на реєстрація кандидатом у депутати по Первомайському округу. Але це призвело лише до того, що «Батьківщина» оголосила Соколова провокатором і виключила його з партії. Побачивши, що перемоги на Первомайському окрузі йому не здобути, Соколов урешті-решт знявся з виборів і став вимагати гроші назад – не тільки з Келеберди, але й з Забзалюка, який рік водив Соколова за ніс, обіцяв йому депутатство та інші блага цивілізації.
Можна лише уявити радість Володимира Івановича Келеберди, коли він довідався про те, що пан Президент передумав сповідувати європейські цінності та 39 листопада наказав кийками розігнати студентів, що мітингували на Майдані. Але радість його виявилась передчасною – з тих пір жодної вказівки з Адміністрації Президента про те, яке рішення треба винести за позовом Шиманського так і не надійшло.
Тож залишається хіба висловити співчуття Михайлу Соколову, якого через афери Забзалюка «кинули на бабки», вигнали з партії та позбавили перспектив депутатства. А також висловити сподівання, що Роман Омелянович Забзалюк виконає свою обіцянку, яку дав Соколову, і розстанеться з депутатським мандатом не тільки на словах.
Володимир БОЙКО, спеціально для ОРД.
2 ответа
t
Ви, пане Автор, хвора людина!