ЗАВА
Ми, працівники ДП «Львівстандартметрологія», вимушені звернутися до Вас анонімно, і сподіваємося, що Ви зрозумієте чому.
Більш, як півтора року тому, на посаду генерального директора було призначено Косінського О.В. з Тернополя. Тоді працівники підприємства схопилися за голови, бо були начитані інтернет-статей про його «звершення» у минулому. Косінський Олег Васильович настільки «фахівець», що без допомоги референта і канцелярії не може жодної візи на документі поставити. На нарадах, які нагадують сталінські часи, генеральний директор нас обзиває «тупими галіцуцами». Він розказує про те, що до нього тут ніхто нічого не робив і все розкрадалося. Але, якщо вникнути в господарські справи, то очевидно, що все господарювання поставлене на корупційних діях команди з Тернополя. Кілька осіб безцеремонно перетворюють державне підприємство на кишеньковий механізм збагачення.
Сам генеральний директор буває на роботі не більше двох днів на тиждень. Решту часу він перебуває в Тернополі, хоча завжди беруться відрядження на Київ. Відрядження оформляться на декількох осіб – це працівники бухгалтерії, а саме: головний бухгалтер, її заступник, дочка головного бухгалтера, головний інженер, головний механік, помічник генерального директора та інші працівники відділів. За спеціальним наказом на відрядження цим особам виділяються по тисячі гривень на добу, коли для всіх інших працівників по області – 50 гривень, за межами області – 100 гривень. Відрядження для VIP-персон – безпідставні, і ніхто з них не бував в Донецьку, Харкові, Києві та інших містах України, а кошти виділені їм на поїздки, звичайно ж отримує Олег Васильович. Таким чином за півтора року в кишенях керівництва осіло близько 500 тисяч гривень.
На виробництві для виконання роботи використовується автотранспорт, на який списується неймовірна кількість пального. Головний автомеханік вимушений заставляти начальників відділів писати фабульні путівки, щоб задовольнити потреби Косінського О.В. в паливі, а це 500-600 літрів в тиждень. В результаті щоквартально підкручуються спідометри на машинах. В той час, коли кожен день виписуються шляхові листи, водії зайняті на господарських роботах. Вони шліфують і фарбують паркети, штукатурять, фарбують, проводять бетонні та інші роботи, за які отримують кошти за договорами інші люди. За це відповідають головний інженер та головний бухгалтер, які підійшли під стать «управлінському» стилю генерального директора. Зверніть увагу, які кошти витрачені на переобладнання котелень. Всі будівельні роботи по котельнях по вул. Заводській та вул. Метрологічній були виконані нашими водіями, а гроші отримав підприємець з Тернополя, який на особливих умовах без всякого тендеру, добряче тут поживився. Кошториси та матеріали по всіх роботах, які вони виконували, явно завищені. Зі слів головного інженера, який проговорився за чаркою, в цій співпраці особистий інтерес був у Косінського О.В.
Корупційним діям Тернопільських «фахівців» не має меж. Так, в Червонограді заступником директора філії рахується та отримує зарплатню Тешнер Микола Ярославович, хоча протягом року на роботі він не був жодного дня та, напевно, і не знає, де знаходиться Червоноградська філія. В Дрогобичі, аналогічно, працює Дацко Олег Михайлович – на роботі не буває, але гроші отримує регулярно.
О.В. Косінський дуже активно займався передвиборчою програмою від партії «Зелена планета». Нас силоміць возили на зібрання в Київ, на концерти по Західній Україні. Тут використались не малі кошти на транспорт та відрядні людям. Працівників центру в робочий час і у вихідні дні заставляли займатися агітацією. За цю роботу, звичайно ж, їм не платили – обіцяли розрахуватися відгулами, та по-сьогодні ніхто відгулів так і не отримав.
Цілковитий безлад в управлінні і вкрай зневажливе ставлення до працівників стали нині нормою роботи керівництва. З роботи звільняють спеціалістів, які виконують план та забезпечують поступлення коштів на рахунок підприємства. На їхнє місце приймають «по дзвінку» або за гроші. Відсутній конкурс та будь-який підбір кадрів. До того ж штат роздутий до небачених масштабів. Приймають екологів, вчителів, менеджерів з туризму та спорту – тільки не тих, хто розуміється в метрології та сертифікації. А хто буде виконувати роботу через пів року? Ціни в нас на сьогоднішній день явно завищені та необґрунтовані, тому і клієнти переходять на обслуговування в інші центри.
Генеральний директор на цій посаді непохитний. Він хизується тим, що його найкращий друг – сам Азаров. На його столах демонстративно стоять декілька портретів та фотографій, де Косінський в кабінеті Азарова дарує йому подарунки та стоять з прем’єром «в обнімочку».
Нам, простим інженерам та робітникам, не все відомо про діяння тернопільської команди, але очевидно, що на кожній фінансовій операції відмиваються кошти, особливо це стосується проведення ремонтів. Ремонтуються приміщення, які не є у власності ДП «Львівстандартметрологія». Орендодавці приміщень по вул. Князя Романа та по вул. Заводській навіть не поставлені до відома про масштаби ремонтів та реконструкцію їхніх будівель. Ці ремонти обходяться підприємству в немалі суми і виражаються у мільйонах. Ніхто не знає, чи ці суми будуть зараховані в рахунок оренди, тому що таких договорів між центром та орендодавцями не існує.
Все це відбувається завдяки круговій поруці – головний інженер – головний бухгалтер – помічник генерального директора та головний механік, а всіма ними заправляє генеральний директор Косінський. В той час, коли кошти транжиряться на-ліво і на-право, ми забули про премію в тому обсязі, яку ми заробили. Це стосується і виплати матеріальної допомоги на оздоровлення при відпустці – для інженерів і робітників вона становить 100 грн, для адміністрації – в розмірі посадового окладу. Нам не виплатили 13 зарплату. Не відомо, які суми преміальних нараховують собі ці особи, тому що це робиться окремим наказом в секреті від колективу.
Маємо надію, що Ви допоможете нам, що новий Закон «Про корупцію» діє і винні будуть покарані, а посаду генерального директора займе фахівець і порядна людина – така позиція нашого колективу.
З Новим Роком!Колектив ДП «Львівстандартметрологія»
1 336 ответов
Ні. Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише “помилку”, яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний.
Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу комунізму!
Було в минулому житті моїх батьків багато плачу, темряви й жалю. Неясні надії й марні сподівання знаходили собі могилу в горілці й сварках. А найбільш, чого їм відпустила доля,- роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю. Так, ніби всі були народжені для любові і мали всі талант до неї.
Таж, певно, не знайшли одне одного чи не доглянули, і гнів, і ненависть, які були огидні їм ціле життя, підкинула їм ворожка-чарівниця, і все життя облудні примари невпинно турбували їх і бентежили марно. І все життя їх було скорботним, як життя древніх.
Вони не знали, як змінити його, і, віддаючи перевагу тому, чого не судила їм доба, не порадувались.
Тільки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекім мареві часу, як сон, і потонуло. Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій.
Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою. Ясно скрізь.
Нема ні бога, ані чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок і водяних-мірошників нема. Зате багато дачників тепер купається в трусах, на зло робочим людям, в гарячий літній час і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди?
Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки.
Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змить здоров’я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима.
Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шлях.
1954-1955 рр.
Коновалу- хоч це писав не Коновал, але варта до коментаря додати, що крала разом з ним Аферистка-Злодійка Теркун. І її велика заслуга в тому, що рахунки були оголені. Вона добре почистила Коновала і навчила добре красти ще зеленого Добушевського. Ій тоді було ще краще, ніж зараз при Косінському. Косінський — старий вовк і злодій зі стажем, як пишуть Тернопільські інтернет-газети, і з ним треба ділитися кожною копійкою. А тоді міліончики пішли ій просто і легко в кишеню. На твоїй совісті вертушка, сигналізація, страхівка, генератор і багато чого іншого. А строк позовної давності ще не пройшов і відповідати треба. Це буде цікава інформація для податкової міліції. Так що тримайте пані гола бухгалтерка ніс по вітру, бо скоро прийдуть знімати твою хамелеонівську шкуру.
Жил-был бедный принц. Королевство у него было совсем маленькое, но какое-никакое, а все же королевство — хоть женись, и вот жениться-то он как раз и хотел.
Оно, конечно, дерзко было взять да спросить дочь императора: “Пойдешь за меня?” Но он осмелился. Имя у него было известное на весь свет, и сотни принцесс сказали бы ему спасибо, но вот что ответит императорская дочь?
А вот послушаем.
На могиле отца принца рос розовый куст, да какой красивый! Цвел он только раз в пять лет, и распускалась на нем одна-единственная роза. Зато сладок был ее аромат, понюхаешь — и сразу забудутся все твои горести и заботы. А еще был у принца соловей, и пел он так, будто в горлышке у него были собраны все самые чудесные напевы на свете. Вот и решил принц подарить принцессе розу и соловья. Положили их в большие серебряные ларцы и отослали ей.
Повелел император принести ларцы к себе в большой зал — принцесса играла там в гости со своими фрейлинами, ведь других-то дел у нее не было. Увидела принцесса ларцы с подарками, захлопала в ладоши от радости.
— Ах, если б тут была маленькая киска! — сказала она.
Но появилась чудесная роза.
— Ах, как мило сделано! — в голос сказали фрейлины.
— Мало сказать мило, — отозвался император, — прямотаки недурно!
Только принцесса потрогала розу и чуть не заплакала.
— Фи, папа! Она не искусственная, она настоящая.
— Фи! — в голос повторили придворные. — Настоящая!
— Погодим сердиться! Посмотрим сначала, что в другом ларце! — сказал император.
И вот выпорхнул из ларца соловей и запел так дивно, что поначалу не к чему и придраться было.
— Бесподобно! Великолепно! — сказали фрейлины; все они болтали по-французски одна хуже другой.
— Эта птица так напоминает мне органчик покойной императрицы! — сказал один старый придворный. — Да, да, и звук тот же, и манера!
— Да! — сказал император и заплакал, как ребенок.
— Надеюсь, птица не настоящая? — спросила принцесса.
— Настоящая! — ответили посланцы, доставившие подарки.
— Ну так пусть летит, — сказала принцесса и наотрез отказалась принять принца.
Только принц не унывал; вымазал лицо черной и бурой краской, нахлобучил на глаза шапку и постучался в дверь.
— Здравствуйте, император! — сказал он. — Не найдется ли у вас во дворце местечка для меня?
— Много вас тут ходит да ищет! — отвечал император. — Впрочем, постой, мне нужен свинопас! У нас пропасть свиней!
Так и определили принца свинопасом его величества и убогую каморку рядом со свинарником отвели, и там он должен был жить. Ну вот, просидел он целый день за работой и к вечеру сделал чудесный маленький горшочек. Весь увешан бубенцами горшочек, и когда в нем что-нибудь варится, бубенцы вызванивают старинную песенку: Ах, мой милый Августин, Все прошло, прошло, прошло!
Но только самое занятное в горшочке то, что если подержать над ним в пару палец — сейчас можно узнать, что у кого готовится в городе. Слов нет, это было почище, чем роза.
Вот раз прогуливается принцесса со всеми фрейлинами и вдруг слышит мелодию, что вызванивали бубенцы. Стала она на месте, а сама так вся и сияет, потому что она тоже умела наигрывать “Ах, мой милый Августин”, — только эту мелодию и только одним пальцем.
— Ах, ведь и я это могу! — сказала она. — Свинопас-то у нас, должно быть, образованный. Послушайте, пусть ктонибудь пойдет и спросит, что стоит этот инструмент.
И вот одной из фрейлин пришлось пройти к свинопасу, только она надела для этого деревянные башмаки.
Что возьмешь за горшочек? — спросила она.
— Десять поцелуев принцессы! — отвечал свинопас.
— Господи помилуй!
— Да уж никак не меньше! — отвечал свинопас.
— Ну, что он сказал? — спросила принцесса.
— Это и выговорить-то невозможно! — отвечала фрейлина. — Это ужасно!
— Так шепни на ухо!
И фрейлина шепнула принцессе.
— Какой невежа! — сказала принцесса и пошла дальше, да не успела сделать и нескольких шагов, как бубенцы опять зазвенели так славно: Ах, мой милый Августин, Все прошло, прошло, прошло!
— Послушай, — сказала принцесса, — поди спроси, может, он согласится на десять поцелуев моих фрейлин?
— Нет, спасибо! — отвечал свинопас. — Десять поцелуев принцессы или горшочек останется у меня.
— Какая скука! — сказала принцесса. — Ну, станьте вокруг меня, чтобы никто не видел!
Загородили фрейлины принцессу, растопырили юбки, и свинопас получил десять поцелуев принцессы, а принцессагоршочек.
Вот радости-то было! Весь вечер и весь следующий день стоял на огне горшочек, и в городе не осталось ни одной кухни, будь то дом камергера или сапожника, о которой бы принцесса не знала, что там стряпают. Фрейлины плясали от радости и хлопали в ладоши.
— Мы знаем, у кого сегодня сладкий суп и блинчики! Знаем, у кого каша и свиные котлеты! Как интересно!
— В высшей степени интересно! — подтвердила обергофмейстерша.
— Но только держите язык за зубами, ведь я дочь императора!
— Помилуйте! — сказали все.
А свинопас — то есть принц, но для них-то он был по-прежнему свинопас
— даром времени не терял и смастерил трещотку. Стоит повертеть ею в воздухе — и вот уж она сыплет всеми вальсами и польками, какие только есть на свете.
— Но это же бесподобно! — сказала принцесса, проходя мимо. — Просто не слыхала ничего лучше! Послушайте, спросите, что он хочет за этот инструмент. Только целоваться я больше не стану!
— Он требует сто поцелуев принцессы! — доложила фрейлина, выйдя от свинопаса.
— Да он, верно, сумасшедший! — сказала принцесса и пошла дальше, но, сделав два шага, остановилась. — Искусство надо поощрять! — сказала она.
— Я дочь императора. Скажите ему, я согласна на десять поцелуев, как вчера, а остальные пусть получит с моих фрейлин!
— Ах, нам так не хочется! — сказали фрейлины.
— Какой вздор! — сказала принцесса. — Уж если я могу целовать его, то вы и подавно! Не забывайте, что я кормлю вас и плачу вам жалованье!
Пришлось фрейлине еще раз сходить к свинопасу.
— Сто поцелуев принцессы! — сказал он. — А нет — каждый останется при своем.
— Становитесь вокруг! — сказала принцесса, и фрейлины обступили ее, а свинопас принялся целовать.
— Это что еще за сборище у свинарника? — спросил император, выйдя на балкон. Он протер глаза и надел очки. — Не иначе как фрейлины опять что-то затеяли! Надо пойти посмотреть.
И он расправил задники своих туфель — туфлями-то ему служили стоптанные башмаки. И-эх, как быстро он зашагал!
Спустился император во двор, подкрадывается потихоньку к фрейлинам, а те только тем и заняты, что поцелуи считают: ведь надо же, чтобы дело сладилось честь по чести и свинопас получил ровно столько, сколько положено, — ни больше, ни меньше. Вот почему никто и не заметил императора, а он привстал на цыпочки и глянул.
— Это еще что такое? — сказал он, разобрав, что принцесса целует свинопаса, да как хватит их туфлей по голове!
Случилось это в ту минуту, когда свинопас получал свой восемьдесят шестой поцелуй.
— Вон! — в гневе сказал император и вытолкал принцессу со свинопасом из пределов своего государства.
Стоит и плачет принцесса, свинопас ругается, а дождь так и поливает.
— Ах я горемычная! — причитает принцесса. — Что бы мне выйти за прекрасного принца! Ах я несчастная!..
А свинопас зашел за дерево, стер с лица черную и бурую краску, сбросил грязную одежду — и вот перед ней уже принц в царственном облачении, да такой пригожий, что принцесса невольно сделала реверанс.
— Теперь я презираю тебя! — сказал он. — Ты не захотела выйти за честного принца. Ты ничего не поняла ни в соловье, ни в розе, зато могла целовать за безделки свинопаса. Поделом тебе!
В лісі стояла чудова ялинка. Місце у неї було хороше — сонця й повітря скільки завгодно, а навколо росло багато старших подруг — і ялин і сосон. Але маленька ялинка дуже хотіла швидше вирости! Вона не звертала уваги ні на тепле сонце, ні на свіже повітря, їй було байдуже до селянських дітей, що приходили і щебетали коло неї, збираючи суниці та малину. Часто, набравши повні глечики або нанизавши ягоди на тонкі прутики, вони сідали під ялинкою і казали:
Ой, яка вона мила, маленька! А деревце і слухати їх не хотіло.
Минув рік, і в ялинки виріс новий рядок пагінців. Минув другий, і додався ще один. По пагінцях і можна було пізнати, скільки ялинці років.
Ах, якби я вже була такою великою, як інші! — зітхала маленька ялинка.- Я б тоді могла широко розкинути свої віти і бачити своєю верхівкою далеко-далеко! Птахи мостили б гнізда на моїх вітках, а коли б повівав вітерець, я б поважно кивала головою, зовсім як оті великі ялини!
Не раділа вона ні сонцю, ні пташкам, ні рожевим хмаркам, що линули над нею вранці і ввечері.
Приходила зима, і все навколо вкривав сніг, білий та блискучий. Часто пробігав зайчик і навіть перестрибував через ялинку. О, на це вона дуже ображалася!
Але минуло дві зими, а на третю деревце було вже таким великим, що зайцеві треба було оббігати його. «О! Рости, рости, бути великим і старим — це ж найкраще в світі»,- думало деревце. Восени приходили дроворуби і рубали найбільші дерева. Це траплялося щороку, і молоденька ялинка, що тепер уже чимало підросла, тремтіла з жаху, бо великі, розкішні дерева падали з тріском та шумом на землю, гілля їм обрубували, і дерева робилися голими, довгими та тонкими, їх не можна було пізнати. Потім їх клали на сани і везли з лісу.
Навесні, коли прилетіли ластівки та чорногузи, ялинка спитала їх:
Чи не знаєте ви, куди повезли ті дерева? Може, вам вони зустрічалися?
Ластівки не знали, але чорногуз подивився замислено, кивнув головою і сказав:
Так, можливо! Я стрівав багато нових кораблів, коли летів з Єгипта. На кораблях були чудові щогли. І гадаю, що то були ті дерева. Від них пахло ялинами. Я привіз вам привіт від них, вони опинились високо, дуже високо!
О, якби і я швидше виросла, щоб поплавати по морях! А яке ж воно, море? На що воно схоже?
Ну, про це треба довго розповідати! — сказав чорногуз і полетів.
Радій з своєї молодості! — казало сонячне проміння.-Радій з свого дужого росту, свого юного життя.
І вітер цілував деревце, роса проливала над ним сльози, але ялинка цього не розуміла.
Взимку, під Новий рік, приїхали люди і зрубали зовсім молоденькі деревця, навіть молодші або рівні з ялинкою, якій так не терпілося швидше вирости. Ці зрубані деревця були прегарнесенькі, їх не обчищали від гілля, а просто клали на сани і везли з лісу.
Куди їх везуть? — спитала ялинка.- Вони ж не більші за мене, одна навіть далеко менша! Чому залишили на них гілля? Куди вони поїхали?
Це ми знаємо! Це ми знаємо! — зацвірінькали горобці.- Ми були в місті і заглядали у вікна! Ми знаємо, куди вони поїхали! О! їх чекає така велика розкіш і шана, яку -тільки можна собі уявити. Ми заглядали у вікна й бачили, що їх там знову саджають, але посеред теплої кімнати, і прикрашають чудовими речами: золоченими яблуками, медовими пряниками, іграшками і тисячами свічок.
А потім? — спитала ялинка і затремтіла всіма гілками.- А потім? Що було з ними потім?
Потім ми не бачили! Але це було надзвичайно!
А може, й я піду таким блискучим шляхом? — раділа ялинка.- Це ще краще, ніж плавати по морю! Я просто знемагаю від нетерпіння. Хоч би швидше знову прийшла зима! Тепер уже я стала такою ж високою та густою, як і ті, що були зрубані торік! О, якби я вже лежала на санях! Якби я вже стояла в теплій кімнаті в усіх цих прикрасах та розкоші! А потім? О! Далі буде ще краще, ще прекрасніше, інакше навіщо і прикрашали б мене? Це-мусить бути щось величне, чудове! Але що? О, я так нудьгую! Я сама не знаю, що зі мною!
Радій нам! — казали сонячний промінь й повітря.- Радій з своєї молодості та волі!
Але вона не раділа, а все росла й росла І Взимку і влітку стояла вона зеленою, темно-зеленою. Люди, що бачили її, говорили:
Чудове деревце! .
І от взимку, під свято, цю ялинку зрубали найпершу.
Сокира глибоко вгрузла в її стовбур, і дерево зі стогоном упало на землю. Ялинка відчула такий Тііль, таку слабість, що не могла й подумати ні про яке щастя, їй було сумно розлучатися з рідним лісом, з тим куточком, де вона виросла. Вона знала, що більше не побачить ні своїх любих подруг, ні маленьких кущиків, ні квітів, а може, навіть і пташок! Не такий уже приємний був цей — від’їзд.
Деревце отямилось тоді, коли його разом з іншими ялинками вивантажували у дворі і якась людина сказала:
Яка чудова! Ми візьмемо тільки цю!
. Прийшли служники, взяли ялинку і внесли у велику гарну залу. Скрізь на стінах висіли портрети, а біля каміна1 стояли великі китайські вази з левами на кришках. Там ще стояло крісло-гойдалка, шовкова софа, на великому столі було повно книжок з малюнками та іграшок — «на тисячу тисяч рігсдалерів* — не меншеє,- так принаймні казали діти. А ялинку поставили у велику діжку з . піском; ніхто не міг помітити, що це була діжка, бо її прикрасили зеленою матерією і поставили на барвистий килим. О, як тріпотіла ялинка. Що ж це буде тепер?
Стара монета в Данії.
Прийшли дівчата і почали прикрашати ялинку. На гілочках повісили маленькі сітки, сплетені з різнокольорового паперу. Кожну сіточку наповнили цукерками. Золочені яблука та горіхи звисали вниз, ніби вони на ялинці і виросли. На гілках прикріпили тисячі червоних, синіх і білих свічечок.
Ляльки, зовсім як живі маленькі чоловічки,- ялинка ніколи не бачила таких раніше,- загойдалися в зелені, а високо, на самому вершечку, прив’язали золоту зірку. Це було чудово, надзвичайно!
Увечері,- казали всі,- сьогодні увечері ялинка засяє!
«О! — думала ялинка.- Хоч би швидше вечір! Хоч би швидше засвітили свічки! А що ж буде далі? Може, з лісу прийдуть інші дерева, щоб милуватися мною? Може, горобці прилетять до вікон? А може, я тут міцно приросту і стоятиму так, прикрашена, і взимку і влітку?»
Не багато вона знала!..
Від напруженого чекання у неї навіть заболіла кора, а це для дерева так само, як для нас, коли болить голова.
Нарешті, засвітили свічки.
Який блиск! Яка розкіш! Ялинка затремтіла всіма гілочками — якась свічечка підпалила одну гілку. Ялинка боляче обпеклася.
Ай-яй-яй! — закричали дівчата і швидко загасили вогонь.
Більше ялинка не насмілювалася тремтіти. Це було дуже страшно!
А найдужче вона боялася позбутися хоч однієї з своїх прикрас. Весь цей блиск просто приголомшував її. Та от раптом розчинилися широко двері, і в кімнату вбігла юрба дітей. Вони всі ніби хотіли повалити ялинку. За ними поважно увійшли дорослі. Маленькі діти зупинилися, наче прикипіли до місця, але лише на одну мить, а далі у нестримній радості вони загомоніли так, що у вухах задзвеніло, затанцювали навколо ялинки і почали зривати один подарунок за одним.
«Що вони роблять? — думала ялинка.- Що це значить?»
Свічки догоріли до самих гілочок, їх погасили, і тоді дітям дозволили обібрати ялинку. О! Вони накинулися на неї так, що гілля затріщало. Якби ялинку не прикріпили раніше верхівкою з золотою зіркою до стелі, вони б, напевне, звалили її.
Діти знову почали танцювати навколо ялинки з своїми чудовими іграшками в руках. Ніхто не дивився на ялинку, крім старої няні, та й та видивлялася тільки, чи не залишилося на гілках яблука або фініка.
Казку! Казку! :- закричали діти і потягли до ялинки маленького товстого чоловіка. Він сів під ялинкою і сказав:
От ми і в лісі. До речі, і ялинка матиме користь — послухає з нами! Але я розкажу тільки одну казку. Що ж ви хочете послухати — про Іведе-Аведе чи про Клумпе-Думпе, який хоч і впав з драбини, але все-таки знову повернув собі шану і здобув наречену — красуню-принцесу?
Про Іведе-Аведе! — закричали одні.
Про Клумпе-Думпе! — закричали інші.
Такий галас та гомін зчинився! Тільки ялинка мовчала й думала: «А про мене забули? Чи, може, мені більш нічого робити?»
Так воно й було. Вона вже зробила те, що мала зробити!
Товстенький чоловік розповів про Клумпе-Думпе, який хоч і упав з драбини, але знову повернув собі шану і одружився з принцесою. Діти плескали в долоні і кричали: «Ще розкажи, ще!» Вони хотіли послухати ще казку і про Іведе-Аведе. Але довелось задовольнитися одним Клумпе-Думпе.
Ялинка стояла зовсім тиха та замислена. Лісові пташки ніколи не розповідали такого.
«Клумпе-Думпе упав з драбини, але все ж таки одружився з принцесою! Так он як трапляється на світі! — думала ялинка і вірила, що це правда, бо розповідала ж про це така приємна людина.- Так, так! Хто знає! Може, і я впаду з драбини, а потім здобуду красуню!»
І вона раділа, думаючи, що завтра знову її уквітчають свічечками, іграшками, золотом і фруктами.
«Завтра я вже не тремтітиму! — думала вона.- Я радітиму з моєї розкоші. Завтра я знову почую казку про Клумпе-Думпе, а може, ще й про Іведе-Аведе».
І ялинка стояла цілу ніч тиха та замислена.
Вранці прийшли служники й дівчата.
«Зараз почнуть мене прикрашати»,- подумала ялинка, але її витягли з кімнати, поволокли по сходах на горище і поставили в темний куток, куди зовсім не проходило денне світло.
«Що ж це значить? — подумала ялинка.- Що я тут робитиму? Що ж я тут можу побачити і почути?» І вона притулилася до стіни і все думала, думала.Часу для цього- було досить, бо минали дні й ночі, а ніхто не приходив сюди.
Одного разу тільки прийшли люди і поставили на горищі якісь ящики. Дерево стояло в темряві непомітне. Здавалося, про нього зовсім забули.
«Зараз надворі зима,- думала ялинка,- земля тверда і вкрита снігом, люди не можуть мене тепер посадити. Тому я й мушу постояти тут до весни. Це розумно придумано! Які люди добрі! Якби тільки не було тут так темно і так жахливо самотньо! Нема навіть жодного маленького зайчика! Як було добре в лісі, коли навколо лежав сніг і стрибали зайчики! Навіть коли вони стрибали через мене, хоча тоді мені й було це неприємно. А тут, нагорі, так жахливо самотньо!»
Пік-пік! — сказала маленька мишка і шмигнула з нірки, а за нею ще кілька. Вони почали обнюхувати ялинку і лазити по її вітах.
Страшенний холод,- сказали мишенята,- а то було б тут добре! Правда, стара ялино?
Я зовсім не стара! — відповіла ялинка.- Є багато дерев, далеко старших за мене.
Звідки ти прийшла сюди? — спитали миші.- І що ти знаєш? — Вони були дуже цікаві.- Розкажи нам про найкраще місце на землі! Ти там була? Чи була ти коли-небудь в коморі, де лежить на полицях сир, а під стелею висить окіст, де можна танцювати, по лойбвих свічках, там, куди входиш худою, а виходиш товстою?
Цього я не знаю! — сказала ялинка.- Але я знаю ліс, де сяє сонце і співають пташки!
І ялинка розповіла їм усе про свою юність. Маленькі миші ніколи не чули нічого подібного. Вони послухали і сказали:
Ой, як багато ти бачила! Яка щаслива ти, була!
Я? — здивувалася ялинка і замислилась над усім тим, про що сама зараз розповіла.- Так, можливо, це були дуже веселі часи!
А далі.вона розказала про вечір, коли її прикрасили свічками й цукерками.
О,- сказали маленькі миші,- яка були ти щаслива, стара ялино?
Я зовсім не стара! — заперечила . ялинка.•- Мене тільки цю зиму взяли з лісу. Я зараз саме на порі. Я недавно виросла!
Як гарно ти розповідаєш! — сказали мишенята.
І другої ночі прийшли ще чотири маленькі мишки, яким теж хотілось послухати ялинку, і чим більше ялинка розповідала, тим ясніше згадувала своє минуле. Вона думала: «Це були дуже веселі часи! Але ж вони мусять повернутися! Адже Клумпе-Думпе упав з драбини і все-таки здобув принцесу. Може, й я дістану принцесу!»
І деревце згадувало маленьку гарненьку берізку, що росла, в лісі, недалеко від нього. Берізка здавалася деревцю справжньою красунею-принцесою.
Хто це Клумпе-Думпе? — спитали маленькі миті. Тоді ялинка розповіла їм всю казку. Вона запам’ятала її слово в слово.
Мишенята від задоволення стрибали трохи не до самої верхівки ялини.
Другої ночі прийшло ще багато мишей, а в неділю навіть дві пацючихи. Але вони вирішили, що казка зовсім не цікава, і це було дуже неприємно мишам, хоч і вони вже не захоплювались казкою так, як раніше.
Ви знаєте тільки одну цю історію? — спитали пацючихи.
Тільки одну! — сказала ялинка.- Я її чула в мій найщасливіший вечір. Але тоді я не знала, яка була щаслива.
Дуже жалісна історія! А ви нічого не знаєте про сало, про лойові свічки? Ніякої історії про комору?
Ні! — відповіла ялинка.
Ну, дякуємо вам! — сказали пацючихи і пішли. Маленькі мишки теж розбіглися, і ялинка зітхнула:
Це було так гарно, коли вони сиділи навколо мене, жваві, маленькі мишенята, і слухали, що я розповідаю. Тепер і це минулося!.. Та вже тепер я не промину свого і повеселюся досхочу, коли мене винесуть звідси.
Якось уранці прийшли люди прибрати горище. Витягли ящики, а за ними й деревце. Спочатку досить грубо кинули його на підлогу, потім служник потяг сходами вниз, де сяяв день.
«Ну, починається знову життя!» — подумала ялинка. Вона відчула свіже повітря, перше сонячне проміння і опинилася надворі.
Все це сталося дуже швидко. Деревце навіть забуло подивитися само на себе — так багато було цікавого навколо. Двір межував з садом, і все цвіло там. Через парканчик звішувались свіжі й ароматні троянди, цвіли липи, літали й квірікали ластівки.
Квір-вір-віт! — але це вони квірікали не до ялинки.
Тепер я заживу! — раділа ялинка і широко розправила свої віти. Ох, як вони посохли і пожовкли! Ялинка лежала в кутку, між бур’яном та кропивою. Зірка з золотого паперу ще висіла на її вершечку і сяяла на сонці.
Надворі весело гралися ті самі діти, що танцювали навколо ялинки на святі і так раділи з неї. Найменший побачив і зірвав золоту зірку.
Подивіться, що залишилося на цій гидкій, старій ялині! — сказав він і наступив на її гілки так, що вони аж затріщали під його чобітками.
А ялинка дивилася на квітуче, свіже життя в саду. Вона оглянула себе і захотіла повернутися в свій темний куток, на горище. Вона думала про свою свіжу юність у лісі, про веселий святковий вечір і про маленьких мишеняток, що радісно слухали казку про Клумпе-Думпе.
Минулося! Минулося! — казало дерево.- Було б тоді радіти, а тепер усе минулося!
Прийшов чоловік і порубав дерево. Вийшла ціла в’язка дров. Як запалали вони під великим казаном!
Дерево глибоко зітхало, і кожен подих був як негучний постріл. Прибігли діти, сіли коло вогню, дивилися і кричали:
Піф! Піф!
А ялина, важко зітхаючи, згадувала літній день у лісі або зимову ніч, коли сяяли- зірки. Вона згадувала святковий вечір і Клумпе-Думпе — єдину казку, яку вона чула і вміла розповідати. Так вона і згоріла.
Хлопчики гралися в саду, і найменший начепив собі на груди золоту зірку, ту, що прикрашала ялинку в її найщасливіший вечір. Той вечір минув, і ялинці прийшов кінець, і нашій історії також.
Кінець, кінець, як усім історіям на світі.
О! як гарно! — казав він, але мусив робити своє діло і забував про пташку. Проте, коли наступного вечора соловей знову починав співати, рибалка казав те саме: «Ах! Як це гарно!»
З усіх країн світу приїздили мандрівники в столицю імператора і дивувалися з міста, палацу і саду. Та, почувши солов’я, всі казали: «Все-таки це — найкраще!»
Мандрівники, повернувшись додому, розповідали про нього, а вчені писали багато книжок про місто, палац і сад — й про солов’я вони теж не забували: його вони ставили найвище, а ті, які вміли писати вірші, складали найчудовіші вірші про солов’я в лісі над глибоким морем.
Книжки розходились по всьому світу, і деякі з них дійшли якось і до імператора. Він сидів на своєму золотому троні, читав і читав, кожну мить покивуючи головою, бо йому приємно було читати прекрасний опис його міста, палацу й саду. «Та соловей — все ж таки найкраще»,- було написано в книжці.
Що таке? — сказав імператор.- Соловей!.. Я зовсім не знаю. Невже в моїй державі і навіть у моєму саду є така пташка? Я ніколи не чув про це. Доводиться вперше дізнатися про неї з книги!
I він покликав свого камергера. Камергер був такий поважний, що коли хтось нижчий чином розмовляв з ним або наважувався спитати що-небудь, він нічого не відповідав, крім «п», що, як відомо, нічого не означає.
Виявляється, у нас тут живе надзвичайна пташка, яка зветься «соловей»,- сказав імператор.- Кажуть, що вона — найкраща у моїй великій державі. Чому мені про неї ніколи не доповідали?
Я досі не чув її імені,- промовив камергер,- її ніколи не представили при дворі.
Я хочу, щоб вона сьогодні ж увечері була в палаці і співала мені,- сказав імператор.- Весь світ знає про те, що є в мене, тільки я один не знаю.
Я не чув раніш її імені,- повторив камергер,- але я її шукатиму, я її знайду!
Та де ж її шукати? Камергер бігав по всіх сходах згори та вниз, по всіх залах та коридорах, але ніхто, кого він стрічав, не чув ані слова про солов’я. Камергер прибіг назад до імператора і сказав, що, напевне, той, хто написав книгу, вигадав байку.
Ваша імператорська величність не може собі навіть уявити, що пишуть у книжках. Це все вигадки, чорна магія, ніякого солов’я в нас нема.
Але ж книгу, яку я читав,- сказав імператор,- прислав мені всевладніший імператор Японії, і в ній не може бути ніякої неправди! Я хочу почути солов’я. Він мусить бути сьогодні тут. Він матиме мою найбільшу милість. Якщо його не буде, після вечері я накажу висікти весь двір!
Тзінг-пе! — сказав камергер і знову оббігав усі сходи згори та вниз через усі зали та коридори; половина придворних бігала за ним, бо вона зовсім не хотіла, щоб її сікли. У всіх було одне питання — про солов’я, про якого знав цілий світ, але ніхто не знав при дворі.
Нарешті, зустріли вони на кухні бідну маленьку дівчинку. Вона сказала:
О боже!.. Я добре знаю солов’я! О! Як він уміє співати! Мені дозволено щовечора відносити моїй бідній хворій матері недоїдки від обіду. Вона живе внизу, на березі моря, і, коли я повертаюсь назад, я спочиваю в лісі і там слухаю співи солов’я. У мене виступають сльози на очах, і стає так хороше, ніби мене цілує мама.
Маленька куховарочко! — сказав камергер.- Я дам тобі постійне місце на кухні і дозволю дивитися, як імператор обідає, якщо ти проведеш нас до солов’я… Сьогодні ввечері йому наказано співати!
І ось вони вирушили до лісу, де завжди співав соловей, і півдвору пішло за ними.
Коли вже пройшли півдороги, замукала корова.
О! — сказали молоді придворні.- Ось він! Яка надзвичайна сила в такій маленькій тварині! Але звичайно ми чули його раніше!
Ні, це корови мукають,- пояснила дівчинка,- ми ще далеко від того місця.
Потім заквакали жаби в болоті.
Чудово! — зауважив придворний бонза.- Я вже чув його, він дзвенить, як маленькі церковні дзвоники.
Ні, то жаби! — заперечила дівчинка.- Але, я гадаю, ми скоро його почуємо.
Тоді засипки соловей.
Ось він! — скрикнула.- Слухайте! Слухайте! Ось він сидить.- І вона показала на маленьку сіреньку пташку на гілці.
Чи це можливо? — промовив камергер.- Я ніколи не уявляв його собі таким! Який у нього простий вигляд! Може, він згубив свої фарби, тому що побачив перед собою стільки знатних людей!
Соловейку! — гукнула голосно маленька куховарка.- Наш милостивий імператор бажає, щоб ти йому проспівав.
З великою втіхою і насолодою! — відповів соловей і заспівав — бо співати для нього було завжди радістю.
Дзвенить, як скляні дзвіночки,- сказав камергер.- Подивіться на це маленьке горлечко, як воно працює. Дивно, що ми раніше його не чули. Він матиме великий успіх при дворі.
Може, ще поспівати імператорові? — спитав соловей. Він думав, що імператор теж тут.
Мій прекрасний маленький соловей,- сказав камергер.- Я маю щастя закликати вас сьогодні ввечері на двірське свято, де ви зачаруєте його імператорську милість своїми принадними співами.
Найкраще мене слухати в зеленому лісі,- промовив соловей, але полетів з ними, коли почув, що цього бажає імператор.
В палаці все було розкішне прибрано. Фарфорові стіни й підлога виблискували у світлі багатьох тисяч золотих ламп; у коридорах поставили найрозкішніші квіти, що вміли дзвеніти. Від біганини та протягів всі дзвіночки дзвеніли так, що не можна було почути жодного слова.
Посередині великого залу, де сидів імператор, поставили золоту колонку, на якій мав сидіти соловей! Цілий двір зібрався сюди, і навіть маленька дівчинка мала дозвіл стояти за дверима, тому що їй тепер дано було титул “дійсної придворної куховарки”.
Всі були ь найкращих вбраннях, і всі дивились на маленьку сіреньку пташку, якій імператор покивував головою.
Соловей співав так чудово, що на очах імператора виступили сльози і покотились по обличчю. Тоді соловей заспівав ще чарівніше, аж серце стискалось від його пісні.
Імператор був такий задоволений, що наказав дати соловейкові носити на шиї свій золотий черевик, але соловей тільки подякував: він уже мав досить нагороди.
Я бачив сльози на очах імператора, це мій найкращий скарб. Я вже досить нагороджений!
І він знову заспівав своїм солодким чудовим голосом.
Це наймиліше кокетство, яке я тільки знаю,- казали дами навколо і набрали води в рот, щоб у горлі переливалось, коли до них хто заговорить. Вони уявили себе також солов’ями. Навіть лакеї і покоївки заявили, що вони дуже задоволені, а це ж багато значить. Відомо, що найважче догодити саме їм.
Так, соловей мав великий успіх. Він мусив лишитися при дворі. Він мав власну клітку і право вилітати двічі вдень і один раз уночі. Разом з цим він одержав дванадцять слуг, які тримали шовкову стьожку, міцно прив’язану до його ноги. Через те він не мав ніякої втіхи від таких прогулянок.
Ціле місто говорило про надзвичайну пташку, і коли зустрічалося двоє, то перший не міг сказати нічого іншого, крім «соло», а другий відповісти «вей». Вони зітхали і розуміли один одного.
Одинадцять крамарів назвали своїх синів на честь солов’я Солов’ями, але жоден з них не мав навіть натяку на голос.
Одного разу імператор одержав великий пакунок, на якому було написано: «Соловей».
От маємо нову книгу про нашу знамениту пташку! — сказав імператор.
Але це була не книга, а коробка; в ній лежав маленький художній виріб — штучний соловей, схожий на живого, але весь обсипаний діамантами, рубінами та сапфірами.
Коли заводили штучну пташку, вона могла співати одну з мелодій, яку співав справжній соловей, причому вона поводила хвостиком вгору та вниз і блищала сріблом та золотом. На шиї висіла маленька стьожка, на якій було написано: «Соловей імператора японського жалюгідний, порівнюючи з солов’єм імператора китайського».
Чудово! — казали всі, а той, хто приніс пташку, одержав відразу титул «імператорського головного постачальника солов’їв».
Тепер нехай вони заспівають удвох, послухаємо, який це буде дует!
Вони мусили співати разом, але добре не виходило, бо справжній соловей співав по-своєму, а штучна пташка збивалась на вальси.
Це не її вина,- сказав капельмейстер,- окремо вона бездоганно тримає такт і співає цілком за моєю школою.
Тоді штучна пташка мусила проспівати одна. Вона мала такий же успіх, як і справжня, але штучна виглядала далеко миліше: вона блищала, як браслет або брошка.
Тридцять три рази проспівала вона одну й ту ж мелодію і не заморилася, її прослухали б з охотою ще раз, але імператор висловив бажання, щоб живий соловей теж проспівав що-небудь.
Але де ж він подівся? Ніхто не помітив, як він вилетів у відчинене вікно до своїх зелених лісів.
Що це значить? — сказав імператор. Всі придворні лаяли солов’я і називали його дуже невдячною тварюкою. «Але ж краща пташка залишилась у нас»,- казали вони, і штучна пташка мусила заспівати, і це вже тридцять четвертий раз всі слухали ту саму арію. Проте вони ще не знали її напам’ять, бо арія була трудна.
Придворний капельмейстер надзвичайно вихваляв пташку. Він навіть запевняв, що вона далеко краща за солов’я не тільки своїми прикрасами та розкішними діамантами, але й здібностями.
Тому що, бачите, панове, і головне, ваша імператорська величність, ми не можемо передбачити, що саме заспіває справжній соловей, а в штучної пташки все заздалегідь відомо. Можна навіть пояснити, чому вона співає, можна розібрати її і показати всю будову всередині — плід людського розуму — як розташовані валики, як вони працюють і як ідуть один за одним.
І ми тієї думки! — сказали всі, і капельмейстер дістав дозвіл у наступну неділю показувати пташку народові.
Хай і народ також послухає! — наказав імператор. Народ послухав і був такий задоволений, ніби аж сп’янів від чаю: а це ж зовсім по-китайськи! Всі казали «о!», підіймали вказівний палець вгору і покивували при цьому головами.
А все ж таки бідні рибалки, що чули справжнього солов’я, казали:
Звучить добре і схоже; але чогось не вистачає.
Справжнього солов’я оголосили вигнаним за межі держави.
Штучній пташці відвели місце на шовковій подуши коло самого ліжка імператора. Всі подарунки, одержав нею, золото і дорогоцінні камені, лежали навколо, і пташка дістала титул «співця імператорського нічного столівка» за рангом номер перший з лівого боку, тому що імі ператор вважав за важливіший той бік, де серце, а сері це навіть у імператорів також з лівого боку. А капельмейстер написав твір на двадцять п’ять томів про штучну пташку.
Це був такий учений і такий довгий твір з найважчих китайських слів, що всі впевняли, ніби прочитали його й зрозуміли, а то б їх оголосили дурними і висікли.
Так минув цілий рік. Імператор, весь двір і навіть весь! народ знали напам’ять кожну ноту з пісні штучної пташки. Але саме через це тепер вона їм і подобалася най? дужче. Вони могли самі їй підспівувати. Вуличні хлопчаки співали: «Цві-цві-цві… Тьох-тьох-тьох-тьох»,- і імператор співав так само.
О, це насправді було чудово!
Та якось увечері, коли штучна пташка співала краще, ніж будь-коли, а імператор лежав у ліжку, слухаючи її, у неї щось зашипіло всередині — ш-ш-ш! Потім щось тріснуло — тррр! Усі коліщата закрутилися, і музика змовкла.
Імператор зіскочив вмить з ліжка і наказав покликати свого придворного медика. Але чим той міг допомогти? Тоді послали по годинникаря, і після багатьох розпитів та оглядів він трохи привів пташку до ладу, але сказав, що з нею треба обережно поводитись, бо валики стерлися, а вставити нові, щоб пташка співала, як колись, неможливо.
Це було велике горе! Тільки раз на рік заводили пташку, та й це було надто багато. Проте капельмейстер сказав коротку, але повну мудрованих слів промову і зазначив, що пташка така ж хороша, як і раніше; значить, усе було так само хороше, як і раніше.
Минуло п’ять років, і країну спіткало справжнє велике горе. Імператор, якого всі любили, був хворий і, казали, мусив умерти.
Уже був обраний новий імператор. Народ вийшов на вулицю і питав камергера, як почуває себе старий. — П,- відповідав той і трусив головою. Холодний та блідий лежав імператор у своєму великому розкішному ліжку. Весь двір думав, що він уже мертвий, і кожен спішив вітати нового імператора. Лакеї вибігали поділитися новинами, покоївки пили базікаючи каву. Скрізь у залах і коридорах простелили килими, щоб не чути було жодного кроку, і тому було тихо, так тихо! Але імператор ще не був мертвий. Неруховий і блідий лежав він у своєму розкішному ліжку з довгими оксамитовими завісами і важкими золотими китицями. Вгорі було відчинене вікно, і місяць світив на імператора й штучну пташку.
Бідний імператор ледве міг дихати, йому здавалося, ніби хтось сидів на його грудях. Він розплющив очі і побачив, що це — Смерть.
Вона одягла на себе золоту корону і в одній руці тримала імператорську золоту шаблю, а в другій — його пишний прапор. А навколо із складок великих оксамитових завіс визирали дивні голови — одні потворні, інші милі і ласкаві.
То були всі злі й добрі діла імператора, що дивились на нього тепер, коли Смерть сиділа на його серці.
Пам’ятаєш ти це? — шепотіли одне за одним.
Пригадуєш ти це? — і вони розповідали йому так багато, що піт виступав у нього на чолі.
Я не знав цього ніколи,- казав імператор.- Музики! Музики! Мого великого барабана! — кричав він.- Я не можу слухати, що вони кажуть!
Але вони вели далі, і Смерть кивала головою на все, що вони говорили.
Музики! Музики! — кричав імператор.- Ти, маленька прекрасна золота пташко! Співай же, співай! Я тобі подарував стільки золота і дорогоцінностей, я сам почепив тобі на шию мій золотий черевик, співай же, співай!
Але пташка мовчала, — не було нікого, хто б завів її, і тому вона не співала, а Смерть усе дивилася своїми великими порожніми очима: і було тихо, так жахливо тихо.
Коло вікна почувся раптом чудовий спів. Це співав маленький живий соловей, що сидів на гілці. Він почув про біду імператора і поспішив сюди, щоб своїми співами збудити надії. втішити його. І чим більше він співав, тим більше блідли і блідли привиди, кров текла швидше й швидше в ослабілому тілі імператора, і навіть сама Смерть заслухалась і сказала:
Співай ще, соловейку, співай!
А ти віддаси мені за це розкішну золоту саблю? Віддаси мені свій прапор? Віддаси імператорську корону?
І Смерть віддавала кожен скарб за одну пісню, а соловей усе співав і співав! Він співав про тихе кладовище, де ростуть білі троянди і де дихає пахощами бузок, де свіжу траву зрошують сльози тих, хто залишився жити. Сум за своїм садком охопив Смерть, і вона холодним білим туманом полинула крізь вікно.
Дякую! Дякую! — промовив імператор. — О, ти, небесна маленька пташко! Я добре знаю тебе! Тебе я вигнав із своєї держави, а ти своїм співом відігнала від мого ложа злі привиди, одігнала з мого серця навіть Смерть. Як мені нагородити тебе?
Ти нагородив уже мене, — відповів соловей. — Я викликав сльози на твоїх очах, коли співав уперше: цього я не забуду ніколи. Сльози — ось найдорогоцінніша нагорода для, від якої радіє серце співця. Але засни зараз і ти встанеш знову свіжим і здоровим. А я співатиму для тебе.
І він заспівав, імператор полинув у солодкий сон… Який спокійний, цілющий був цей сон!
Сонце світило в вікно, коли він прокинувся міцним та здоровим. Ніхто з слуг ще не повернувся, бо всі думали, що він умер, тільки соловей сидів коло нього і співав.
Ти мусиш залишитись у мене назавжди,- сказав імператор.- Ти співатимеш, коли захочеш, а штучну пташку я розіб’ю на тисячу скалок.
Не роби цього,- заперечив соловей.- Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Бережи її, як досі беріг. Я не можу жити в палаці, але дозволь мені прилітати, коли я сам захочу. Вечорами я сидітиму на гілці край твого вікна і співами розважатиму тебе й навіватиму нові думки. Я співатиму тобі про щасливих і про нещасних, співатиму про добре і зле, про все, що діється навколо і що ховається від тебе. Маленька співоча пташка літає далеко навколо, скрізь: і до бідного рибалки, і під дах селянина, до всіх, хто далеко від тебе і твого двору, Я люблю твоє серце більше за твою корону. Я прилітатиму і співатиму тобі, але ти мусиш мені обіцяти одне.
Усе! — сказав імператор і притиснув важку від золота шаблю до свого серця.
Про одне прошу тебе. Нікому не розказуй, що ти маєш маленьку пташку, яка розповідає тобі про все. Так буде краще!
І соловей полетів.
Слуги зайшли подивитися на мертвого імператора. І — застигли на порозі, а імператор сказав:
Доброго ранку.
Так ось, жив один лютий чорт. Він був дуже лютий, він був сам сатана! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дивне дзеркало. Це дзеркало мало незвичайну властивість — все хороше і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне і погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим.
Чудові краєвиди виглядали в ньому вареним шпінатом, а найкращі люди — потворами, або здавалося, що вони стоять на головах і в них нема животів. Обличчя робилися такі перекривлені, що їх не можна було пізнати, а якщо в кого було ластовиння — воно розпливалося на весь ніс або рот.
Це надзвичайно весело! — сказав чорт.
Коли людині спадало щось хороше на думку, в дзеркалі з’являлась жахлива гримаса, і сатана реготав, радіючи з цієї майстерної вигадки.
Усі, хто відвідував школу чорта,- а в нього була своя, чортівська школа,- розповідали скрізь про дзеркало, як про якесь чудо. «Лише тепер можна побачити,- казали вони,- якими є насправді весь світ і всі люди».
Вони всюди бігали з цим дзеркалом, і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, що не відбилися б спотвореними в дзеркалі. Тоді учні чорта захотіли полетіти на небо і там повеселитися. Чим вище вони підносилися, тим більше дзеркало кривилося; вони ледве тримали його. Вони підносилися вище та вище, і раптом дзеркало так затремтіло від жахливої гримаси, що вирвалося з рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок. І ці скалки наробили ще більше нещастя, ніж само дзеркало. Деякі з них, завбільшки як піщинка, літали скрізь по світу і, якщо потрапляли в рко людині, там і залишалися. Людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту ж силу, як і ціле дзеркало. Деяким людям крихітна скалочка дзеркала потрапляла в серце,- і це було найжахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку. Одні скалки були такі великі, що їх можна було вставляти у вікна, але крізь ці шибки не варто було дивитись на своїх друзів. Інші скалки ішли на окуляри, і біда була тій людині, яка надівала їх, щоб краще бачити і мати вірну думку про те, що є перед очима. Чорт сміявся так, що от-от міг луснути, і радів, наче його приємно лоскотали.
А по світу літало ще багато скалок дзеркала.
У великому місті, де так багато людей та будинків, що не вистачає місця, аби кожен міг відгородити собі невеличкий садок, і тому задовольняється лише кімнатними квітами в горщиках,- жило двоє маленьких дітей. Але вони мали садок більший за горщик для квітів! Вони не були братом і сестрою, та любили одне одного, як брат і сестра, їхні батьки жили в мансардах двох суміжних будинків. Там, де майже сходилися дахи обох будинків і .між дахами йшли доіцрві ринви, виглядали маленькі віконечка. Ступнувши з якого-небудь віконечка на ринву, можна було опинитися коло вікна сусідів. Батьки мали великі дерев’яні ящики, і в них росла зелень для страв та кущики троянд, у кожному ящику по одному. Кущики чудово розростались. Якось батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринв, ніби дві грядки квітів виросли між вікнами. Горох спускався з ящиків униз, а троянди простягали довгі гілочки, що заглядали у вікна і перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя. Ящики були дуже високі; діти знали, що лазити на них не можна. Але батьки часто дозволяли хлопчикові і дівчинці ходити в гості одне до одного по даху і сидіти на маленькій лавочці під трояндами. Там вони так чудово гралися!
Узимку ці розваги припинялися. Вікна зовсім замерзали; але тоді діти нагрівали мідні гроші коло печі і прикладали до замерзлих вікон, відразу з’являлося чудове віконечко, таке кругле-кругле, і звідти визирало миле, ласкаве очко. Це виглядали з своїх вікон маленькі хлопчик і маленька дівчинка.
Хлопчика звали Кай, дівчинку — Герда.
Улітку вони могли одним стрибком опинитися в гостях одне в одного, а взимку треба було спочатку спуститися на багато-багато східців униз, а потім зійти на стільки ж східців угору.
А надворі мела метелиця.
Це білі бджілки рояться! — сказала стара бабуся.
А в них також є своя Снігова Королева? — питав хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.
Сів них! — відповіла бабуся.- Вона літає там, де найгустіше сніжинок. Вона більша від усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає в чорну хмару. Інколи ночами пролітає вона вулицями міста і заглядає в вікна, от вони від того і вкриваються крижаними візерунками, як квітами.
Еге, ми це бачили! — казали діти і гадали, що це правда.
А може Снігова Королева зайти сюди? — спитала якось дівчинка.
Нехай спробує! — сказав хлопчик.- Я її посаджу у теплу піч, і вона розтане!
Але бабуся погладила його по голові і почала розповідати щось інше.
Увечері, коли Кай був дома і майже зовсім роздягся на ніч, він зліз на стілець коло вікна і подививсь крізь маленьку дірочку в шибці. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упало -їй краєчок ящика з квітами. Сніжинка раптом почала рости все більше і більше і стала нарешті молодою жінкою, закутаною в найтонший білий серпанок, зітканий з мільйонів зірчастих сніжинок. Жінка була така прекрасна та ніжна, але з криги, з сліпучої, іскристої криги. І все-таки жива!.. Очі блищали, як дві ясні зірки, але не було в них ні спокою, ні тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою. Хлоп- —чик злякався і зіскочив з стільця; ніби велика птиця майнула надворі повз вікно.
Жила-була муха, яка мріяла вчитися в школі. Одного дня вона сіла на
шкільному віконці і стала слухати, що вчитель розповідає дітям. А уче-
ники якраз розучували смішну маленьку пісеньку:
Били-вили-луп
Ослик дуже безглуздий.
Муха теж вивчила цю смішну пісеньку і сказала собі:
Ну ось, тепер я вже досить розумна. Піду-но я, мабуть, учити
інших комах і звірів.
Вона полетіла на луг і побачила маленького ослика, що жував траву. Му-
ха покружлялася і, сівши на травичку, заспівала:
Били-вили-луп
Ослик дуже безглуздий.
Про що це ти там співаєш? — запитав ослика.
Муха проспівала ще раз.
Що за дивна маленька пісенька! — сказав ослик. — Лише я
щось поганий став чути. Сядь, будь ласка, до мене на кінчик хвоста
і пропій ще разок.
Жила колись на світі королівна. І була в палаці, у високій вежі, зала з дванадцятьма вікнами, що дивились на всі сторони світу білого. Як вона, бувало, зайде в ту залу і гляне навкруги, то бачить усе своє королівство.
Гляне в перше вікно — бачить краще, ніж усі люди, гляне в друге — ще гостріше, третє — ще ясніше, і так аж до дванадцятого; крізь те вікно вона могла бачити все і на землі, і під землею, і ніщо від неї не могло заховатися.
А що вона була дуже гарна, не хотіла нікому коритися, а лише сама над усіма панувати, то й оголосила: тільки той буде її чоловіком, хто зуміє так сховатися, що вона його не знайде. Але хто заховається так, що вона його відшукає, тому зітнуть голову і на палю настромлять.
Перед замком стояло вже дев’яносто сім паль із мертвими головами, і довгий час ніхто не з’являвся, щоб спробувати щастя.
Королівна була задоволена і думала: «Ось тепер я вже буду довіку вільна».
Коли раптом приїжджають три брати спробувати щастя. Старший надумав, що найпевніше буде сховатися в печі, де випалюють вапно.
Але королівна помітила його в перше вікно, звеліла витягти й відтяти голову. [88]
Другий сховався в палацовому льоху, вона й того відразу побачила, і голова його прикрасила дев’яносто дев’яту палю.
Тоді виступив перед нею третій і попросив, щоб дала йому день на роздуми і щоб його помилувала два рази, як знайде, і лише за третім разом, коли йому не пощастить, хай робить із ним що хоче.
уважаемая редакция, вы не отслеживаете замусоренные шизофреническим бредом ветки?…
Тернину він витяг, але лисицю хотів убити і здерти з неї шкурку. Та вона сказала:
— Не вбивай мене, я тобі в пригоді стану! Юнак пустив її, а ввечері вернувся додому. Другого дня він мусив уже ховатися, та хоч як сушив собі голову, а не придумав нічого. От він пішов у ліс до ворона та й каже: [89]
— Я тебе пощадив, тепер ти порятуй мене, навчи, де мені сховатися, щоб королівна не побачила.
Ворон схилив голову й довго-довго думав. Нарешті прокрякав:
— Придумав!
Приніс яйце зі свого гнізда, розбив його на дві половини й сховав туди юнака. Потім стулив обидві половинки докупи й сів на яйце.
Подивилась королівна в перше вікно — не побачила, подивилась у друге, третє — не видно, і вона злякалась неабияк. Аж коли глянула в одинадцяте, тоді вгледіла, де він. Звеліла застрелити ворона, а яйце принести й розбити, і юнакові довелося звідтіль вийти.
Королівна сказала:
— Один раз я тебе помилую, але як не придумаєш чогось кращого, ти пропав.
Другого дня пішов юнак на озеро, покликав рибину й сказав:
— Я тебе пощадив, тепер ти порадь мені, де сховатися так, щоб королівна не знайшла.
Рибина думала, думала, нарешті каже:
— Є таке місце! Я сховаю тебе в своєму череві. Проковтнула його рибина і пірнула на самісіньке дно озера
Рибина думала, думала, нарешті каже:
— Є таке місце! Я сховаю тебе в своєму череві. Проковтнула його рибина і пірнула на самісіньке дно озера.
Королівна дивилась у всі вікна і, не побачивши його навіть крізь одинадцяте, дуже стурбувалась, проте в дванадцяте таки побачила, де він.
Вона звеліла рибу впіймати, розпороти й вийняти юнака з черева. Можете здогадатися, що було в того бідолахи на серці.
А королівна сказала:
— І вдруге я дарую тобі життя, та все одно твоя голова буде на сотій палі стирчати. [90]
Третього дня йде він з важким серцем у поле і зустрічає там лисицю.
— Ти знаєш усі найтаємніші схованки, — сказав він,- я тебе пощадив, тепер ти порадь, де мені сховатись, щоб королівна не знайшла.
— Важка це річ, — сказала лисиця й задумалась. Нарешті скрикнула: — Придумала!
Повела юнака до одного джерельця, пірнула в нього і виринула вже не лисицею, а крамарем, що торгує товарами.