ЗАВА
Ми, працівники ДП «Львівстандартметрологія», вимушені звернутися до Вас анонімно, і сподіваємося, що Ви зрозумієте чому.
Більш, як півтора року тому, на посаду генерального директора було призначено Косінського О.В. з Тернополя. Тоді працівники підприємства схопилися за голови, бо були начитані інтернет-статей про його «звершення» у минулому. Косінський Олег Васильович настільки «фахівець», що без допомоги референта і канцелярії не може жодної візи на документі поставити. На нарадах, які нагадують сталінські часи, генеральний директор нас обзиває «тупими галіцуцами». Він розказує про те, що до нього тут ніхто нічого не робив і все розкрадалося. Але, якщо вникнути в господарські справи, то очевидно, що все господарювання поставлене на корупційних діях команди з Тернополя. Кілька осіб безцеремонно перетворюють державне підприємство на кишеньковий механізм збагачення.
Сам генеральний директор буває на роботі не більше двох днів на тиждень. Решту часу він перебуває в Тернополі, хоча завжди беруться відрядження на Київ. Відрядження оформляться на декількох осіб – це працівники бухгалтерії, а саме: головний бухгалтер, її заступник, дочка головного бухгалтера, головний інженер, головний механік, помічник генерального директора та інші працівники відділів. За спеціальним наказом на відрядження цим особам виділяються по тисячі гривень на добу, коли для всіх інших працівників по області – 50 гривень, за межами області – 100 гривень. Відрядження для VIP-персон – безпідставні, і ніхто з них не бував в Донецьку, Харкові, Києві та інших містах України, а кошти виділені їм на поїздки, звичайно ж отримує Олег Васильович. Таким чином за півтора року в кишенях керівництва осіло близько 500 тисяч гривень.
На виробництві для виконання роботи використовується автотранспорт, на який списується неймовірна кількість пального. Головний автомеханік вимушений заставляти начальників відділів писати фабульні путівки, щоб задовольнити потреби Косінського О.В. в паливі, а це 500-600 літрів в тиждень. В результаті щоквартально підкручуються спідометри на машинах. В той час, коли кожен день виписуються шляхові листи, водії зайняті на господарських роботах. Вони шліфують і фарбують паркети, штукатурять, фарбують, проводять бетонні та інші роботи, за які отримують кошти за договорами інші люди. За це відповідають головний інженер та головний бухгалтер, які підійшли під стать «управлінському» стилю генерального директора. Зверніть увагу, які кошти витрачені на переобладнання котелень. Всі будівельні роботи по котельнях по вул. Заводській та вул. Метрологічній були виконані нашими водіями, а гроші отримав підприємець з Тернополя, який на особливих умовах без всякого тендеру, добряче тут поживився. Кошториси та матеріали по всіх роботах, які вони виконували, явно завищені. Зі слів головного інженера, який проговорився за чаркою, в цій співпраці особистий інтерес був у Косінського О.В.
Корупційним діям Тернопільських «фахівців» не має меж. Так, в Червонограді заступником директора філії рахується та отримує зарплатню Тешнер Микола Ярославович, хоча протягом року на роботі він не був жодного дня та, напевно, і не знає, де знаходиться Червоноградська філія. В Дрогобичі, аналогічно, працює Дацко Олег Михайлович – на роботі не буває, але гроші отримує регулярно.
О.В. Косінський дуже активно займався передвиборчою програмою від партії «Зелена планета». Нас силоміць возили на зібрання в Київ, на концерти по Західній Україні. Тут використались не малі кошти на транспорт та відрядні людям. Працівників центру в робочий час і у вихідні дні заставляли займатися агітацією. За цю роботу, звичайно ж, їм не платили – обіцяли розрахуватися відгулами, та по-сьогодні ніхто відгулів так і не отримав.
Цілковитий безлад в управлінні і вкрай зневажливе ставлення до працівників стали нині нормою роботи керівництва. З роботи звільняють спеціалістів, які виконують план та забезпечують поступлення коштів на рахунок підприємства. На їхнє місце приймають «по дзвінку» або за гроші. Відсутній конкурс та будь-який підбір кадрів. До того ж штат роздутий до небачених масштабів. Приймають екологів, вчителів, менеджерів з туризму та спорту – тільки не тих, хто розуміється в метрології та сертифікації. А хто буде виконувати роботу через пів року? Ціни в нас на сьогоднішній день явно завищені та необґрунтовані, тому і клієнти переходять на обслуговування в інші центри.
Генеральний директор на цій посаді непохитний. Він хизується тим, що його найкращий друг – сам Азаров. На його столах демонстративно стоять декілька портретів та фотографій, де Косінський в кабінеті Азарова дарує йому подарунки та стоять з прем’єром «в обнімочку».
Нам, простим інженерам та робітникам, не все відомо про діяння тернопільської команди, але очевидно, що на кожній фінансовій операції відмиваються кошти, особливо це стосується проведення ремонтів. Ремонтуються приміщення, які не є у власності ДП «Львівстандартметрологія». Орендодавці приміщень по вул. Князя Романа та по вул. Заводській навіть не поставлені до відома про масштаби ремонтів та реконструкцію їхніх будівель. Ці ремонти обходяться підприємству в немалі суми і виражаються у мільйонах. Ніхто не знає, чи ці суми будуть зараховані в рахунок оренди, тому що таких договорів між центром та орендодавцями не існує.
Все це відбувається завдяки круговій поруці – головний інженер – головний бухгалтер – помічник генерального директора та головний механік, а всіма ними заправляє генеральний директор Косінський. В той час, коли кошти транжиряться на-ліво і на-право, ми забули про премію в тому обсязі, яку ми заробили. Це стосується і виплати матеріальної допомоги на оздоровлення при відпустці – для інженерів і робітників вона становить 100 грн, для адміністрації – в розмірі посадового окладу. Нам не виплатили 13 зарплату. Не відомо, які суми преміальних нараховують собі ці особи, тому що це робиться окремим наказом в секреті від колективу.
Маємо надію, що Ви допоможете нам, що новий Закон «Про корупцію» діє і винні будуть покарані, а посаду генерального директора займе фахівець і порядна людина – така позиція нашого колективу.
З Новим Роком!Колектив ДП «Львівстандартметрологія»
1 336 ответов
Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.
На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяє, а в долинах чорнiє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.
Пiд однiєю горою, коло зеленої левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.
Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.
Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.
Лаврiнове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум’янi губи — все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.
Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.
Карпе! — промовив Лаврiн. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
Посватаю, кого трапиться, — знехотя обiзвався Карпо.
Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всi Семигори.
То сватай, як тобi треба, — сказав Карпо.
Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврiн. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!У вітальні графиня розпитує свою подругу, хто допоміг їй перевести Бориса у гвардію, адже син графині йде на військову службу лише юнкером, а Борис — прапорщиком. Забувши своє приниження під час розмови з князем Василем, княгиня розписує, який той був милий і привітний до неї. Вона скаржиться графині на те, що не має коштів на обмундирування свого сина, і коли хрещений батько її сина, старий граф Кирило Володимирович Безухов, не залишить йому нічого у спадок, то всі її клопоти будуть марними. Вона називає всіх багатіїв егоїстами, бо навіщо, наприклад, багатство Безухову, коли життя вже втомило його, а її ж Боренька тільки починає жити. Княгиня говорить, що їй байдуже, якої думки будуть про неї, але вона зараз же їде до графа просити грошей для Бориса. Граф просить передати П’єру запрошення на іменинний обід.
Скориставшись каретою Ростових, княгиня Анна Михайлівна Друбецька з Борисом їде до графа Безухова, дорогою просить свого сина бути лагідним і люб’язним з хворим. Борис погоджується, хоча і виказує сумнів, чи вийде щось із цього, крім сорому. В домі графа Безухова їх холодно приймає князь Василь. Борис посміхнувся про себе, коли побачив, якими сумними стали очі його матері, щойно мова зайшла про хворобу графа. На відміну від матері, він намагався говорити спокійно і гідно, хоча не забував додавати, звертаючись до князя, «ваше сіятельство». Княгиня наполегливо хотіла бачити хворого і впевнено називала його не інакше, як «дядечком». Князь Василь зрозумів, що відкараскатись від неї буде дуже важко і, хоча вбачав у ній суперницю у боротьбі за спадок, дозволив увійти до хворого графа. Борис пішов до П’єра запросити його від імені Ростових на обід.
П’єр вже кілька днів жив у домі батька, але жодного разу його не бачив: родичі побоювались, що ця зустріч вплине на заповіт, і не допускали його до графа. П’єру ж говорили, що його негідна поведінка в Петербурзі остаточно зруйнувала здоров’я графа і той не кликав свого незаконного сина. П’єр не впізнав Бориса, хоча вони часто гралися дітьми в домі Ростових. Борис передає запрошення і гордо повідомляє П’єру, що ні він, ні його мати не шукають матеріальної вигоди від свого теперішнього візиту до хворого графа і не приймуть від нього нічого, навіть якщо граф згадає їх у заповіті. П’єр у захваті від Бориса і вирішує поїхати на обід до Ростових, щоб здружитися з ним. Княгиня Друбецька виходить з покоїв графа в сльозах, адже вона намірилася приїхати ночувати біля хворого. Борис запитує про ставлення графа до П’єра, мати відповідає, що все вирішить заповіт.
Поки княгиня Друбецька була у Безухова, графиня Ростова попросила свого чоловіка дати їй п’ятсот рублів. Хоча вільних грошей у графа не вистачало, він не міг відмовити своїй дружині і звелів принести для графині сімсот. Ці гроші графиня віддала княгині Друбецькій на обмундирування сина.
До Ростових з’їжджалися на обід гості. Чекали на Марію Дмитрівну Ахросимову, поважну даму, відому не стільки своїм багатством і знатністю, скільки сильним правдивим характером. Серед гостей — Берг, яким дражнила Наташа сестру Віру. Це самовпевнений молодик, який може говорити тільки про себе і навіть не помічає, що з нього насміхаються. Приїхав і П’єр, але почувається він ніяково. Дивлячись на нього, навіть важко повірити, що він причетний до зухвалої витівки з квартальним. Нарешті приїздить Марія Дмитрівна. Вона щиро вітає графиню і свою улюбленицю Наташу. Помітивши П’єра, відверто і привселюдно соромить його за гультяйське життя і поведінку. За столом П’єр багато їсть, багато п’є. Напроти нього сидить Наташа, вона закохано поглядає на Бориса, що сидить поруч з П’єром. Ці погляди, її жвавість та веселість сповнюють П’єра радістю, йому хочеться сміятися невідомо від чого. Наташа щаслива, все для неї здається можливим. Через увесь стіл, перериваючи розмову дорослих, вона звертається до матері із запитанням, яке буде морозиво. І хоча вона порушує правила етикету, всі сміються, дивуючись її хоробрості. Коли розпочалися танці, вона запрошує П’єра і поводиться зовсім як доросла. Але, коли її батько починає з Марією Дмитрівною танок, що танцювали в його молодості, вона забуває про свою дорослість і біжить через залу, закликаючи всіх помилуватися її батьком.
Осадчук, наш облюбований, неоціненний керівник!!! Скільки ти крові випив нашим працівникам, які відпрацювали чесно і правдиво більше тридцяти років? Але настав час і сам підеш в небуття собаче…Ти вже це відчув, коли Теркуниха тебе допікала, а в кращі твої часи разом з старою Теркунихою ви обнімались і пиячили, з”їли ледь не з костомахами твою бухгалтершу, чесну і правдиву людину, спеціаліста з великим досвідом, але, яка тобі не скорилася і ти вз”ївся на неї, а стара допомогла її з”їсти. Колись ти був могутнім за своїм патроном, а зараз ти мурашка і капшут гавнячий. Ти і не догадуєшся, що сам по собі ти пусте, пустісіньке місце. В Червонограді торжествує лже-генерал, старий пенсіонерний пердун Березовський, а хто ж в скорому-прескорому часі буде тут, в Дрогобичі???
90-ЛІТНЯ БУБУНЯ тЕРКУНИХА! ЯК ТОБІ ЖИВЕТЬСЯ БЕЗ ПОПЕРЕДНІКА? ПРАЦЮЄШ БІДНЕНЬКА НА ДВА ФРОНТИ..ЗВІТУЄШ, ВИДЗВОНЮЄШ, ЗДАЄШ ЩОДНЯ ІНФОРМАЦІЮ “ПОПЄРЄДНІКУ” І ТУТ НАШИМ ПРИХВОСНЯМ В ОЧІ СВІТИШ, ЩО Ж ЦЕ ЗНАЧИТЬ БАГАТОВІКОВИЙ ДОСВІД.. МИ ТЕБЕ МАЛИ ДАВНО ЗДАТИ, КОЛИ ДАЛИ ЯНФОРМАЦІЮ НА ТЕБЕ І ДОНЕЧКУ, А ПОПЕРЕДНІК ТЕБЕ СПАС НА НАШУ ГОЛОВУ. ІДИ ЗА НИМ, ТОБІ ТУДА ДОРОГА.
Ми все гарненько читаємо…річняк, наш не останній герой.як ти ведеш себе в цій ситуації? бачимо, бігаєш від кабінету до кабінету? що хочеш почути? а ми тобі скежемо: тікай з розбитого корабля!!!
Як стає смутно і сумно жити. Так гарненько в зубах носили одного, а тепер не знаємо кого більше вчепитись. Прийди,нарешті, постійний, бо руки просяться до свіженького. Скільки років пам”ятаємо всі “добрі” для нас були. Раніше приходилось кляузи і доноси писати на керівництво нашим можновладцям, а тепер СВОБОДА!!! ОРД ВИРУЧАЄ!!!
Друзяки, ви мої друзяки, ваші голови, як сра..и. Всеодно, як з того місця смороду повно. Якщо ви такі мудрі, паскудити можете всі, все, вся, всіх, то майте хоч людську подобу. Хоч один майте сміливість, вийдіть і покажіть свої можливості, а за тими пісульками не ховайтесь.
Друзяки, ви мої друзяки, ваші голови, як сра..и. Всеодно, як з того місця смороду повно. Якщо ви такі мудрі, паскудити можете всі, все, вся, всіх, то майте хоч людську подобу. Хоч один майте сміливість, вийдіть і покажіть свої можливості, а за тими пісульками не ховайтесь.
Нагадаю,що робили з тими,хто казав правду у вічі. Так,працівника,який сказав теркун у вічі,що вона і косінській злодії, зсередини закрили у кабінеті директора та знущалися над ним,застосовуючи методи відомі бандитам .Там були присутні фесун, сухай, теркун,річняк,косінський. Іншй працівник за відкриту розмову з косінським заплатив здоров’ям,його півроку гнобили,шантажували,підставляли, звільняли ,поновлювали, настроювали колектив.Таких прикладів чимало.
Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.
На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяє, а в долинах чорнiє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.
Пiд однiєю горою, коло зеленої левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.
Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.
Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.
Лаврiнове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум’янi губи — все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.
Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.
Карпе! — промовив Лаврiн. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
Посватаю, кого трапиться, — знехотя обiзвався Карпо.
Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всi Семигори.
То сватай, як тобi треба, — сказав Карпо.
Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврiн. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!У вітальні графиня розпитує свою подругу, хто допоміг їй перевести Бориса у гвардію, адже син графині йде на військову службу лише юнкером, а Борис — прапорщиком. Забувши своє приниження під час розмови з князем Василем, княгиня розписує, який той був милий і привітний до неї. Вона скаржиться графині на те, що не має коштів на обмундирування свого сина, і коли хрещений батько її сина, старий граф Кирило Володимирович Безухов, не залишить йому нічого у спадок, то всі її клопоти будуть марними. Вона називає всіх багатіїв егоїстами, бо навіщо, наприклад, багатство Безухову, коли життя вже втомило його, а її ж Боренька тільки починає жити. Княгиня говорить, що їй байдуже, якої думки будуть про неї, але вона зараз же їде до графа просити грошей для Бориса. Граф просить передати П’єру запрошення на іменинний обід.
Скориставшись каретою Ростових, княгиня Анна Михайлівна Друбецька з Борисом їде до графа Безухова, дорогою просить свого сина бути лагідним і люб’язним з хворим. Борис погоджується, хоча і виказує сумнів, чи вийде щось із цього, крім сорому. В домі графа Безухова їх холодно приймає князь Василь. Борис посміхнувся про себе, коли побачив, якими сумними стали очі його матері, щойно мова зайшла про хворобу графа. На відміну від матері, він намагався говорити спокійно і гідно, хоча не забував додавати, звертаючись до князя, «ваше сіятельство». Княгиня наполегливо хотіла бачити хворого і впевнено називала його не інакше, як «дядечком». Князь Василь зрозумів, що відкараскатись від неї буде дуже важко і, хоча вбачав у ній суперницю у боротьбі за спадок, дозволив увійти до хворого графа. Борис пішов до П’єра запросити його від імені Ростових на обід.
П’єр вже кілька днів жив у домі батька, але жодного разу його не бачив: родичі побоювались, що ця зустріч вплине на заповіт, і не допускали його до графа. П’єру ж говорили, що його негідна поведінка в Петербурзі остаточно зруйнувала здоров’я графа і той не кликав свого незаконного сина. П’єр не впізнав Бориса, хоча вони часто гралися дітьми в домі Ростових. Борис передає запрошення і гордо повідомляє П’єру, що ні він, ні його мати не шукають матеріальної вигоди від свого теперішнього візиту до хворого графа і не приймуть від нього нічого, навіть якщо граф згадає їх у заповіті. П’єр у захваті від Бориса і вирішує поїхати на обід до Ростових, щоб здружитися з ним. Княгиня Друбецька виходить з покоїв графа в сльозах, адже вона намірилася приїхати ночувати біля хворого. Борис запитує про ставлення графа до П’єра, мати відповідає, що все вирішить заповіт.
Поки княгиня Друбецька була у Безухова, графиня Ростова попросила свого чоловіка дати їй п’ятсот рублів. Хоча вільних грошей у графа не вистачало, він не міг відмовити своїй дружині і звелів принести для графині сімсот. Ці гроші графиня віддала княгині Друбецькій на обмундирування сина.
До Ростових з’їжджалися на обід гості. Чекали на Марію Дмитрівну Ахросимову, поважну даму, відому не стільки своїм багатством і знатністю, скільки сильним правдивим характером. Серед гостей — Берг, яким дражнила Наташа сестру Віру. Це самовпевнений молодик, який може говорити тільки про себе і навіть не помічає, що з нього насміхаються. Приїхав і П’єр, але почувається він ніяково. Дивлячись на нього, навіть важко повірити, що він причетний до зухвалої витівки з квартальним. Нарешті приїздить Марія Дмитрівна. Вона щиро вітає графиню і свою улюбленицю Наташу. Помітивши П’єра, відверто і привселюдно соромить його за гультяйське життя і поведінку. За столом П’єр багато їсть, багато п’є. Напроти нього сидить Наташа, вона закохано поглядає на Бориса, що сидить поруч з П’єром. Ці погляди, її жвавість та веселість сповнюють П’єра радістю, йому хочеться сміятися невідомо від чого. Наташа щаслива, все для неї здається можливим. Через увесь стіл, перериваючи розмову дорослих, вона звертається до матері із запитанням, яке буде морозиво. І хоча вона порушує правила етикету, всі сміються, дивуючись її хоробрості. Коли розпочалися танці, вона запрошує П’єра і поводиться зовсім як доросла. Але, коли її батько починає з Марією Дмитрівною танок, що танцювали в його молодості, вона забуває про свою дорослість і біжить через залу, закликаючи всіх помилуватися її батьком.
Так вийди, Ветеране – покажи людську подобу! Чи так нализався ср…и «попереднику», що зовсім очманів? …і з переляку не можеш прийти в себе? Ми знаємо тих хто не лезав… і знаємо, також, що з ними робили і зробили. І це не тільки «заслуга» «попередника», а «заслуга» всієї його «команди», якою він так любив хизуватися і яка бігла навпереїмки, щоб йому догодити… втрачаючи людську подобу. Однак, їх супротив не пройшов даремно – хоча би те, що всі побачили «хто є хто» і що не всі бидло…а з такими, як «попереднік» можна боротися. Як то так, Ветеране…Бувай!
Попадання в десятку. Комусь дуже хочеться зробити з косінського “цапа відбувайла”, бідного і нещасного…відвернувши увагу від інших “членів команди”. Це одна зграя, яка ЗНАЛА і РОЗУМІЛА що робить, а косінський її ВОЖАК.
Якби не зграя покідьків таких як пузир, теркун, щур, набокова,федак,мотало,горідько,євдокимова косінський не став би вожаком. Продалися з потрохом.Заради чого? Для чого піднімали самооцінку нікчемі,потурали його примхам і бажанням.Все просто. Отримали вигоду — робили що заманеться. Були надмірно послужливі, улесливі, запобігливі перед сильним та багатим начальником через цілком егоїстичні цілі. Так ви досягли “визнання та успіх” у нього (а не у роботі), які не змогли досягти сумлінною працею та своєю головою. Є такий афоризм :”Ми будемо жити тепер по-новому », — вирішило багно, прилипнув до коліс машини (косінського)”.
Герасимюк не такий дурний,як ви думаєте.Теркун непідлізти до нього.Ото і її лякає.Бігає ,ніби 40,а виглядає на усі 90.Прибав скорість бабуля.Покажи вищий клас, москалю!!!!і всі на побігушках.
Це навіть точніше чим в “десяту” — це в ”точку”!
І не тільки названих із зграї, а також і тих “членів команди”, які один на перед одного без мила лізли “шефу” в одне місце (особливо це кидалося в очі на двохгодинних оперативках у “шефа”). Їх, також, знаємо поіменно.
Раніше — це обидва Васюти,Теребушко, Сухай. Де-коли Мазур і Байко ст. Останнім часом приєднались Байко мол.,Промінська.
Цікаво, як поведуть себе всі вище згадані персони при новому керівнику? Знову будуть хаяти “попередніка” і прославляти мудрість і вміле керівництво (навіть, якщо воно буде нище плінтуса, як у “попередніка”)нового керівника?
Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.
На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяє, а в долинах чорнiє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.
Пiд однiєю горою, коло зеленої левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.
Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.
Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.
Лаврiнове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум’янi губи — все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.
Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.
Карпе! — промовив Лаврiн. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
Посватаю, кого трапиться, — знехотя обiзвався Карпо.
Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всi Семигори.
То сватай, як тобi треба, — сказав Карпо.
Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврiн. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!У вітальні графиня розпитує свою подругу, хто допоміг їй перевести Бориса у гвардію, адже син графині йде на військову службу лише юнкером, а Борис — прапорщиком. Забувши своє приниження під час розмови з князем Василем, княгиня розписує, який той був милий і привітний до неї. Вона скаржиться графині на те, що не має коштів на обмундирування свого сина, і коли хрещений батько її сина, старий граф Кирило Володимирович Безухов, не залишить йому нічого у спадок, то всі її клопоти будуть марними. Вона називає всіх багатіїв егоїстами, бо навіщо, наприклад, багатство Безухову, коли життя вже втомило його, а її ж Боренька тільки починає жити. Княгиня говорить, що їй байдуже, якої думки будуть про неї, але вона зараз же їде до графа просити грошей для Бориса. Граф просить передати П’єру запрошення на іменинний обід.
Скориставшись каретою Ростових, княгиня Анна Михайлівна Друбецька з Борисом їде до графа Безухова, дорогою просить свого сина бути лагідним і люб’язним з хворим. Борис погоджується, хоча і виказує сумнів, чи вийде щось із цього, крім сорому. В домі графа Безухова їх холодно приймає князь Василь. Борис посміхнувся про себе, коли побачив, якими сумними стали очі його матері, щойно мова зайшла про хворобу графа. На відміну від матері, він намагався говорити спокійно і гідно, хоча не забував додавати, звертаючись до князя, «ваше сіятельство». Княгиня наполегливо хотіла бачити хворого і впевнено називала його не інакше, як «дядечком». Князь Василь зрозумів, що відкараскатись від неї буде дуже важко і, хоча вбачав у ній суперницю у боротьбі за спадок, дозволив увійти до хворого графа. Борис пішов до П’єра запросити його від імені Ростових на обід.
П’єр вже кілька днів жив у домі батька, але жодного разу його не бачив: родичі побоювались, що ця зустріч вплине на заповіт, і не допускали його до графа. П’єру ж говорили, що його негідна поведінка в Петербурзі остаточно зруйнувала здоров’я графа і той не кликав свого незаконного сина. П’єр не впізнав Бориса, хоча вони часто гралися дітьми в домі Ростових. Борис передає запрошення і гордо повідомляє П’єру, що ні він, ні його мати не шукають матеріальної вигоди від свого теперішнього візиту до хворого графа і не приймуть від нього нічого, навіть якщо граф згадає їх у заповіті. П’єр у захваті від Бориса і вирішує поїхати на обід до Ростових, щоб здружитися з ним. Княгиня Друбецька виходить з покоїв графа в сльозах, адже вона намірилася приїхати ночувати біля хворого. Борис запитує про ставлення графа до П’єра, мати відповідає, що все вирішить заповіт.
Поки княгиня Друбецька була у Безухова, графиня Ростова попросила свого чоловіка дати їй п’ятсот рублів. Хоча вільних грошей у графа не вистачало, він не міг відмовити своїй дружині і звелів принести для графині сімсот. Ці гроші графиня віддала княгині Друбецькій на обмундирування сина.
До Ростових з’їжджалися на обід гості. Чекали на Марію Дмитрівну Ахросимову, поважну даму, відому не стільки своїм багатством і знатністю, скільки сильним правдивим характером. Серед гостей — Берг, яким дражнила Наташа сестру Віру. Це самовпевнений молодик, який може говорити тільки про себе і навіть не помічає, що з нього насміхаються. Приїхав і П’єр, але почувається він ніяково. Дивлячись на нього, навіть важко повірити, що він причетний до зухвалої витівки з квартальним. Нарешті приїздить Марія Дмитрівна. Вона щиро вітає графиню і свою улюбленицю Наташу. Помітивши П’єра, відверто і привселюдно соромить його за гультяйське життя і поведінку. За столом П’єр багато їсть, багато п’є. Напроти нього сидить Наташа, вона закохано поглядає на Бориса, що сидить поруч з П’єром. Ці погляди, її жвавість та веселість сповнюють П’єра радістю, йому хочеться сміятися невідомо від чого. Наташа щаслива, все для неї здається можливим. Через увесь стіл, перериваючи розмову дорослих, вона звертається до матері із запитанням, яке буде морозиво. І хоча вона порушує правила етикету, всі сміються, дивуючись її хоробрості. Коли розпочалися танці, вона запрошує П’єра і поводиться зовсім як доросла. Але, коли її батько починає з Марією Дмитрівною танок, що танцювали в його молодості, вона забуває про свою дорослість і біжить через залу, закликаючи всіх помилуватися її батьком.
О, місько почав працювати! сухайко-та не ганьби вже стільки свою лисину…ну немає “шефА” вже…поплачся в желетку жінці і заспокойся вже…
Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.
На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяє, а в долинах чорнiє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.
Пiд однiєю горою, коло зеленої левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.
Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.
Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.
Лаврiнове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум’янi губи — все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.
Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.
Карпе! — промовив Лаврiн. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
Посватаю, кого трапиться, — знехотя обiзвався Карпо.
Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всi Семигори.
То сватай, як тобi треба, — сказав Карпо.
Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврiн. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!У вітальні графиня розпитує свою подругу, хто допоміг їй перевести Бориса у гвардію, адже син графині йде на військову службу лише юнкером, а Борис — прапорщиком. Забувши своє приниження під час розмови з князем Василем, княгиня розписує, який той був милий і привітний до неї. Вона скаржиться графині на те, що не має коштів на обмундирування свого сина, і коли хрещений батько її сина, старий граф Кирило Володимирович Безухов, не залишить йому нічого у спадок, то всі її клопоти будуть марними. Вона називає всіх багатіїв егоїстами, бо навіщо, наприклад, багатство Безухову, коли життя вже втомило його, а її ж Боренька тільки починає жити. Княгиня говорить, що їй байдуже, якої думки будуть про неї, але вона зараз же їде до графа просити грошей для Бориса. Граф просить передати П’єру запрошення на іменинний обід.
Скориставшись каретою Ростових, княгиня Анна Михайлівна Друбецька з Борисом їде до графа Безухова, дорогою просить свого сина бути лагідним і люб’язним з хворим. Борис погоджується, хоча і виказує сумнів, чи вийде щось із цього, крім сорому. В домі графа Безухова їх холодно приймає князь Василь. Борис посміхнувся про себе, коли побачив, якими сумними стали очі його матері, щойно мова зайшла про хворобу графа. На відміну від матері, він намагався говорити спокійно і гідно, хоча не забував додавати, звертаючись до князя, «ваше сіятельство». Княгиня наполегливо хотіла бачити хворого і впевнено називала його не інакше, як «дядечком». Князь Василь зрозумів, що відкараскатись від неї буде дуже важко і, хоча вбачав у ній суперницю у боротьбі за спадок, дозволив увійти до хворого графа. Борис пішов до П’єра запросити його від імені Ростових на обід.
П’єр вже кілька днів жив у домі батька, але жодного разу його не бачив: родичі побоювались, що ця зустріч вплине на заповіт, і не допускали його до графа. П’єру ж говорили, що його негідна поведінка в Петербурзі остаточно зруйнувала здоров’я графа і той не кликав свого незаконного сина. П’єр не впізнав Бориса, хоча вони часто гралися дітьми в домі Ростових. Борис передає запрошення і гордо повідомляє П’єру, що ні він, ні його мати не шукають матеріальної вигоди від свого теперішнього візиту до хворого графа і не приймуть від нього нічого, навіть якщо граф згадає їх у заповіті. П’єр у захваті від Бориса і вирішує поїхати на обід до Ростових, щоб здружитися з ним. Княгиня Друбецька виходить з покоїв графа в сльозах, адже вона намірилася приїхати ночувати біля хворого. Борис запитує про ставлення графа до П’єра, мати відповідає, що все вирішить заповіт.
Поки княгиня Друбецька була у Безухова, графиня Ростова попросила свого чоловіка дати їй п’ятсот рублів. Хоча вільних грошей у графа не вистачало, він не міг відмовити своїй дружині і звелів принести для графині сімсот. Ці гроші графиня віддала княгині Друбецькій на обмундирування сина.
До Ростових з’їжджалися на обід гості. Чекали на Марію Дмитрівну Ахросимову, поважну даму, відому не стільки своїм багатством і знатністю, скільки сильним правдивим характером. Серед гостей — Берг, яким дражнила Наташа сестру Віру. Це самовпевнений молодик, який може говорити тільки про себе і навіть не помічає, що з нього насміхаються. Приїхав і П’єр, але почувається він ніяково. Дивлячись на нього, навіть важко повірити, що він причетний до зухвалої витівки з квартальним. Нарешті приїздить Марія Дмитрівна. Вона щиро вітає графиню і свою улюбленицю Наташу. Помітивши П’єра, відверто і привселюдно соромить його за гультяйське життя і поведінку. За столом П’єр багато їсть, багато п’є. Напроти нього сидить Наташа, вона закохано поглядає на Бориса, що сидить поруч з П’єром. Ці погляди, її жвавість та веселість сповнюють П’єра радістю, йому хочеться сміятися невідомо від чого. Наташа щаслива, все для неї здається можливим. Через увесь стіл, перериваючи розмову дорослих, вона звертається до матері із запитанням, яке буде морозиво. І хоча вона порушує правила етикету, всі сміються, дивуючись її хоробрості. Коли розпочалися танці, вона запрошує П’єра і поводиться зовсім як доросла. Але, коли її батько починає з Марією Дмитрівною танок, що танцювали в його молодості, вона забуває про свою дорослість і біжить через залу, закликаючи всіх помилуватися її батьком.
Сухайлик, чому ти така падлюка? Ти ж у відпустці? Чи вже приповз? Твої байки тебе не порятують. І ти це розумієш. Дупу лизати також потрібно в міру. Слідкувати і доносити вже не варто. Час косінського — завершився. Зараз з нього ліпитимуть цапа-відбувайла. Не боїшся попасти під роздачу?
Мандрівний лицар Ланселот, далекий нащадок по материнській лінії знаменитого сера Ланселота, потрапляє в місто, в якому вже чотириста років править жорстокий Дракон. Більшість жителів міста чомусь не хочуть, щоб їх врятували від тиранії жахливого звіроящера, пояснюючи її історичною традицією.
Ланселот, рятуючи жертву Дракона — безневинну дівчину, викликає чудовисько на бій. У підпіллі міста є люди, які допомагають лицареві знайти зброю і підготуватися до нерівного поєдинку. Ланселот перемагає Дракона, але поранений і переховується. У місті владу дракона змінює хаос.
Поступово стара історія йде в минуле, і в місті запановують нові порядки. Після поєдинку з Драконом перемогу над ним привласнює міський бургомістр, який при Драконові був його маріонеткою. Ланселот змушений повернутися в місто, щоб пояснити жителям — сама по собі смерть Дракона означає тільки те, що прийшов час кожному вбити дракона в собі і що він змусить всіх жителів зробити це. Однак таким чином він сам уподібнюється Дракону, і жителі міста схиляються перед своїм новим паном.
Ланселот йде від людей. Він бачить дітей, які граються з Драконом, що змінив вигляд — він перевтілився в добродушного бороданя. Дракон пропонує не продовжувати битву при дітях, але Ланселот відмовляється. Ланселот, Дракон і діти йдуть вдалину.
Інформація про результати проведення перевірки
Відповідно до пунктів 1 і 2 частини п’ятої статті 5 Закону України “Про очищення влади” та Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України “Про очищення влади”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 р. № 563, Міністерством економічного розвитку і торгівлі України проведено перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України “Про очищення влади”, щодо Косінського Олега Васильовича, який працює на посаді виконувача обов’язків генерального директора Державного підприємства “Львівській науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації”.
За результатами проведеної перевірки встановлено, що до Косінського О. В. не застосовуються заборони, визначені частиною третьою і четвертою статті 1 Закону України “Про очищення влади”.
20.03.2015 Косінський Олег Васильович Заява,
декларація Інформація про результат
http://www.me.gov.ua/Documents/Print?lang=uk-UA&id=c5f1315a-0c93-43 52-8780-e6fd7e89a6dd
20.03.2015
Косінський Олег Васильович
Заява, декларація
Інформація про результат
“http://www.me.gov.ua/Documents/Print?lang=uk-UA&id=c5f1315a-0c93 -4352-8780-e6fd7e89a6dd”
20.03.2015
Косінський Олег Васильович
Заява, декларація
Інформація про результат
http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:339gXB4nyGYJ :www.me.gov.ua/Documents/Print%3Flang%3Duk-UA%26id%3Dc5f1315a-0c93-4352-8780-e6f d7e89a6dd+&cd=3&hl=en&ct=clnk&gl=ua
20.03.2015 Косінський Олег Васильович Заява,
декларація Інформація про результат
http://prnt.sc/chy4j6
Нагадайте, косінський декларував на нарадах свою зарплатню у якій сумі ? Здається 8 чи 9 тисяч? А у гол.буха — на скільки відсотків менше? Осиковий кол плаче.
Одного вже нема. Хто наступний? За логікою черга дійшла до бабулі. Сімдесят не за горами. Під її дверима вже стоїть “дівчина з косою”. А прийде обов’язково. Як підеш або винесуть, не забудь забрати своїх виплодків.
ПРОЖОРА БЕРЕЗОВСЬКИЙ,ЗА ЗЛОДІЙСТВО В ПОДАТКОВІЙ (ВІДКУПИВСЯ ВІД ТЮРМИ)-ВТРАТИВ ПЕНСІЮ,А ТЕПЕР МИ МАЄМО НА ТЕБЕ ПРАЦЮВАТИ,ЩОБ ТВОЇ АПЕТИТИ ЗАДОВІЛЬНИТИ (ДУМАЄШ І ТУТ ВІДКУПИТИСЬ)-А ЩО ГОТОВИЙ ТИ ТУТ ВТРАТИТИ?????